Історія акцентуації дієприслівників української мови

Краткое описание

ІНСТИТУТ МОВОЗНАВСТВА ІМ. О. О. ПОТЕБНІ НАН УКРАЇНИ

На правах рукопису

Тішечкіна Катерина Вікторівна

УДК 801.612-81’367.625

Історія акцентуації дієприслівників
української мови
Спеціальність 10.02.01 українська мова

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник: Скляренко Віталій Григорович
академік НАН України, доктор філологічних наук,
професор
Київ 2006

Вступ ...................................................................................................................... 4
I. Дієприслівники, утворені від дієслів на -ити-, -ить та -іти/-ати, -ить.................................................................................................................. 22
А. Дієприслівники, утворені від дієслів на -ити, -ить ........................ 22
1. Дієприслівники теперішнього часу на -чи......................................22
2. Дієприслівники минулого часу на -ши / -вши................................40
Б. Дієприслівники, утворені від дієслів на -іти/-ати, -ить .................53
1. Дієприслівники теперішнього часу на -чи .....................................53
2. Дієприслівники минулого часу на -ши / -вши................................61
II. Дієприслівники, утворені від дієслів на -ти, -е/-є; -ати, -е/-є та від атематичних дієслів .......................................................................................64
А. Дієприслівники, утворені від дієслів на -ти, -е/-є ............................64
1. Дієприслівники теперішнього часу на -чи .....................................64
2. Дієприслівники минулого часу на -ши / -вши................................82
Б. Дієприслівники, утворені від дієслів на -ати, -е/-є ........................102
1. Дієприслівники теперішнього часу на -чи....................................102
2. Дієприслівники минулого часу на -ши / -вши..............................115
В. Дієприслівники, утворені від атематичних дієслів..........................121
III. Дієприслівники, утворені від дієслів на -нути, -не та -овати (-увати), -ує ...................................................................................................................123
А. Дієприслівники, утворені від дієслів на -нути, -не ........................123
1. Дієприслівники теперішнього часу на -чи ...................................123
2. Дієприслівники минулого часу на -ши / -вши..............................127
Б. Дієприслівники, утворені від дієслів на -овати (-увати), -ує .......134
1. Дієприслівники теперішнього часу на -чи ...................................134
2. Дієприслівники минулого часу на -ши / -вши.............................139
IV. Дієприслівники, утворені від дієслів на -ати, -ає; -іти, -іє .....................141
1. Дієприслівники теперішнього часу на -чи ...................................141
2. Дієприслівники минулого часу на -ши / -вши.............................155
Загальні висновки....................................................................................................162
Список скорочень використаних джерел .............................................................166
Бібліографія .............................................................................................................170
Покажчик аналізованих слів ..................................................................................183

ВСТУП

Український наголос не є постійним. У деяких словах він змінюється, а в деяких зберігається протягом століть. Щоб осмислити сучасні акцентуаційні норми, треба знати тенденції розвитку наголошування.
Система наголосу української мови сформувалася внаслідок історичного розвитку праслов’янської і староукраїнської акцентних систем. У праслов’янській мові акцентований голосний характеризувався не тільки наголосом, а й певною довготою або короткістю й відповідною інтонацією. На східнослов’янському ґрунті розмежування довготи й короткості, а також інтонацій зникло, і в словах зберігся лише наголос.
Перші акцентовані пам'ятки у східних слов’ян припадають на XIV ст. Проте систематично і більш-менш послідовно ставляться наголоси на кожному слові в українських пам’ятках тільки з другої половини XVI ст.
Чудівський Новий Завіт (1355 р.) є найдавнішою акцентованою східнослов’янською пам’яткою. Значною мірою це джерело відбиває акцентну систему мови пізнього давньоруського періоду. Найдавнішою українською акцентованою пам’яткою є Острозька біблія (1581 р.). Хоча вона написана церковнослов’янською мовою, проте наголоси її, як показує зіставлення з наголосами інших українських пам’яток, здебільшого українські.
Явища наголошування слів, що позначається терміном просодія, простежуються в стародавніх українських граматиках. Як вчення про наголос просодія є окремою складовою частиною граматики Л.Зизанія. Його «Граматика словенська», надрукована 1596 року у Вільно, була одним з найбільш ранніх граматичних посібників у східних слов’ян. У «Граматиці...» здійснено першу спробу систематизації граматичного матеріалу церковнослов’янської мови XVI ст. У другій частині пам’ятки «О просодіи», що «єсть оударениє гласа письмен(ь)наго», автор викладає правила вживання просодійних знаків.
У 1619 році вперше вийшла у світ «Граматика» М.Смотрицького. І аж до середини XVIII ст. вона була єдиним підручником граматики в Україні, Росії та Білорусі, тому мала великий вплив на розвиток мовознавства в усіх слов’янських народів. Значне місце в книзі М.Смотрицького відведено вченню «О просодіи или О ударяніи гласа». Автор багато пише про місце різних типів наголосу. Його ж теорія базується на грецькій системі, штучно перенесеній на слов’янський ґрунт, і не відбиває властивостей слов’янської системи наголошування.
У граматичних працях першої половини XIX ст. терміну «наголос» відповідає слогоудареніє (просодія), в інших джерелах цього періоду голосовдар. Лише в пізніших посібниках і підручниках (приблизно з другої половини XIX ст.) починається поширення терміна наголос. Наголосові відповідає термін акцент, який походить з латинської мови (accentus<ad+cantus, «приспів»). Звідси виникла й назва науки про наголос акцентологія, яка зародилася наприкінці XIX ст.
Термін акцентологія в науковий ужиток увів Р.Брандт. Його праця «Начертание славянской акцентологии» (СПб., 1880) перша друкована книжка з порівняльної акцентології слов’янських мов. У ній дослідник наводить низку прикладів і з української мови, а в деяких випадках звертає увагу на специфіку наголошування українських лексем.
Враховуючи фонетичний аспект, розрізняють наголос за силою видихуваного повітря (силовий або динамічний), за висотою тону (музичний або тонічний), за тривалістю звучання (кількісний).
В українські мові, як і в російській та білоруській, наголос силовий: наголошений склад виділяється з-поміж інших складів більшою напруженістю артикуляції голосного і більшою силою видихуваного повітря. Динамічний наголос в українському слові відносно слабкий: видихова енергія у порівнянні з іншими східнослов’янськими мовами загалом рівномірніше розподіляється між його складами, тому ненаголошений склад не різко виділений з-поміж інших складів слова, наголос мало зосереджений на цьому складові, він координує інші склади в слові, а не підпорядковує собі.
Враховуючи морфологічний аспект, наголос може бути постійним (різномісним), нерухомим і рухомим, головним і побічним.
Для української мови характерні такі наголоси:
Вільний, який може падати на будь-який склад (морфему) слова, наприклад: бáчачи, тя́гнучи (на перший склад), борóнячи, колúшучи (на другий склад), вóдячи, хóдячи (на корінь), вúмір, пóночі (на префікс), оленя́р, числéнний (на суфікс), нудьгá, котрúй ( на флексію),
Рухомий ( у різних формах того самого слова змінювати своє місце), наприклад: рукá (наз. в. одн.), рýку (зн. в. одн.)
Проте є в українській мові слова з нерухомим наголосом (зміна форми не веде до зміни наголосу), наприклад: слúва, слúві.
Різноманітність і рухомість наголосу успадковані, головним чином, з праслов’янської мови, у ряді випадків вони пов’язані з процесом історичного розвитку української мови.
В українській мові багатоскладові слова, крім головного наголосу (акут́), можуть мати ще й побічний (гравіс`), який характеризується меншою силою звучання, наприклад: сìльськогосподáрський, у̀льтрафіолéтовий, тèплотéхніка. Деякі поодинокі слова в українській мові мають двоякий наголос: я́снúй, апóстрóф, обíця́нка. Словесний наголос в українській мові виконує такі функції:
- лексикологічну (смислорозрізнювальну): є додатковим засобом фонетичного розмежування лексичних значень при їх однаковому графемному зображенні, наприклад: кóси (іменник, мн.; «заплетене дівоче волосся»), косú (дієслово, наказовий спосіб; «зрізуй траву»).
- граматичну (форморозрізнювальну): виступає засобом диференціації лише граматичних значень, наприклад: слóва (род. в. одн.), словá (наз. в. мн.), вóди (наз. в. мн.), водú (род. в. одн.);
- орфоепо-орфографічну: у наголошених складах голосні [е], [и], [о] вимовляються чітко. Правопис ненаголошених голосних перевіряється наголосом, наприклад: голýбка (гóлуб), межí (мéжі);
- стилістичну: наголос, будучи поставлений автором у тексті, несе певне функціонально-стилістичне навантаження, наприклад:
Ось на наших землях урожайно, хлібно!
Що ж отим фашистам,
Щó від нас потрібно?
(Тичина, ІІІ, 46)
Свого часу О.О.Потебня передбачав, що вчення про наголос становитиме окрему галузь лінгвістичної науки. У його праці «Ударение» (так її умовно називає В.Ю.Франчук) міститься багато фактичного матеріалу, присвяченого наголошуванню українських слів. Це перша монографія з питань акцентології у вітчизняному і слов’янському мовознавстві. У ній О.О.Потебня пропонує та обґрунтовує ідею порівняльно-історичного вивчення слов’янського наголошування, тут зібрано та оброблено матеріал східнослов’янських та південнослов’янських мов.
Питанням наголосу відведено чільне місце в українських граматиках, підручниках і посібниках початку XX ст..: В.Охрімовича (1900), А.Кримського (1907), І.Огієнка (1914), Є.Тимченка (1917), П.Горецького та І.Шаля (1926), М.Наконечного (1928) та ін.
Значний внесок у розвиток української акцентології зробив Л.А.Булаховський. Дослідження наголосу української мови в порівняльно-історичному аспекті, висвітлення питань східнослов’янського наголосу та проблем реконструкції, праслов’янської акцентної системи, розгляд особливостей наголосу переважної більшості слов’янських мов ось основні напрями діяльності вченого в цій галузі лінгвістики [12; 15; 16 та ін.]. Помітну роль у впорядкуванні норм наголошення слів сучасної української мови відіграв посібник «Український літературний наголос (характеристика норми)», що вийшов 1943 року. У ньому автор, подаючи в синхронному плані наголошування слів та їх граматичних форм, описав акцентну систему української мови. Ця праця і тепер має теоретичну і практичну цінність при визначенні нормативності наголосу слів сучасної української літературної мови, при укладанні словників. Вона також дає корисний фактичний матеріал для порівняльно-історичних студій зі слов’янської акцентології.
У працях інших дослідників (К.Ганкевича, І.Верхратського, І.Гануша, Є.Тимченка, А.Кримського та ін.) також розглядаються деякі питання наголошування слів різних лексико-граматичних груп. Однак ці спроби мали здебільшого описовий характер. По-справжньому наукове дослідження наголосу почалося зовсім недавно.
За класифікацією В.М.Винницького, наголос досліджують у кількох аспектах:
вивчення процесу становлення українського наголосу в зв'язку з історичним розвитком мови (Л.А.Булаховський, І.І.Огієнко, З.М.Веселовська, В.Г.Скляренко, В.Б.3адорожний, В.Ю.Гальчук, І.Ю.Гальчук);
дослідження теоретичних питань наголосової системи української мови в порівняльно-історичному плані (Л.А.Булаховський, В. Г. Скляренко);
систематизація наголосу літературної мови шляхом вивчення лексикографічних джерел, мови творів письменників, усного літературного мовлення (Л.А.Булаховський, І.І.Огієнко, З.М.Веселовська, Я.Рудницький, В.Г.Скляренко, В.М.Винницький, В.Б.Задорожний, П.В.Мацьків, Б.Р.Пристай, К.М. Іваночко, Л.С.Палєй, А. А.Зинякова, В.В.Желязкова);
характеристика системи українського акцентування, аналіз закономірностей наголошування різних частин мови (Л.А.Булаховський, В.М.Русанівський,М.М.Пилинський, Л.Л.Гумецька, І.М.Керницький, В.М.Винницький, Г.Х.Щербатюк, Н.Ф.Клименко, О.Р.Романченко, М.І.Погрібний та ін.);
пояснення лексико-граматичних (розрізнювальних) функцій наголосу (В.М. Винницький);
експериментальне дослідження словесного наголосу (Т.О.Бровченко);
висвітлення деяких питань діалектного наголосу (П.П.Чучка, І.Г.Матвіяс, І.П.Клепкова, А.Д.Очеретний, Д.Г.Бандрівський, О.Я.Пура, О.Т.Ковач, Г.С. Кобиринка) [41, с.11].
Великий внесок у розвиток акцентології української мови зробив В.Г.Скляренко. У своїй монографії «Нариси з історичної акцентології української мови» вчений розглядає історію акцентуації іменників української мови від пізньопраслов’янського періоду до нашого часу і встановлює основні тенденції в їх наголошуванні. У монографії «Праслов’янська акцентологія» В.Г.Скляренко висвітлює походження і розвиток праслов’янських інтонацій та акцентних парадигм, реконструює пізньослов'янську акцентну систему. Велику увагу приділено у дослідженні встановленню природи балтослов’янських і праслов’янських інтонацій, що дозволило автору по-новому пояснити цілий ряд акцентологічних явищ та процесів, які мали місце в праслов’янській мові.
В.М.Винницький у своїй монографії «Наголос у сучасній українській мові» описав особливості наголошування української мови, встановив і охарактеризував закономірності наголошування слів за частинами мови, пояснив шляхи і причини виникнення паралельного акцентування (тут же визначається рекомендований наголос). При засвідченні розбіжності в наголошуванні слів у різних словниках уточнюється літературна норма.
У монографії «Українська акцентна система: становлення, розвиток» В.М.Винницький досліджує становлення і розвиток акцентної системи української мови від XVI ст. до нашої доби. Висвітлено акцентуацію основних лексико-граматичних розрядів (іменників, прикметників, дієслів, прислівників), виділено акцентні типи у морфологічних класах відмінюваних слів, проаналізовано закономірності сучасної акцентуації, визначено тенденції розвитку наголосу, з’ясовано етимологічні чинники варіантного наголошування, уточнено і подано рекомендації щодо сучасної норми акцентування, охарактеризовано національну специфіку українського наголосу.
За словами В.М.Винницького, «наголошування слів та їх граматичних форм не є хаотичним, а загалом має системний характер. З погляду принципів української акцентуації існує система наголосу слів кожного лексико-граматичного розряду, у морфологічних класах слів проявляються акцентуаційні особливості. Специфіка акцентуації слів відповідної частини мови пов’язана з їх морфемною будовою. Наявність різних акцентичних типів у граматичному класі слів, які в цілому визначають акценту структуру мови, також свідчить про системний характер українського наголосу... Системність наголошування визначається не лише існуванням суто структурних акцентуаційних закономірностей, а й наявністю внутрішніх взаємозв’язків між акцентними типами, у яких своєю чергою проявляються відповідні закономірності і тенденції наголошування» [41, с.13].
Продовжуючи розпочате В.Г.Скляренком вивчення історії наголосу кожного лексико-граматичного класу слів української мови, В.Б.Задорожний дослідив історію акцентуації суфіксальних прикметників [59; 60; 61], В.Ю.Гальчук історію акцентуації відіменникових прислівників [45], а І.Ю.Гальчук історію акцентуації суфіксальних іменників чоловічого роду [46].
Акцентологічні явища та процеси, які мали місце в праслов’янській мові, великою мірою зумовлені природою або змінами в природі праслов’янських інтонацій.
Праслов’янська мова мала три інтонації:
- односкладову висхідно-спадну (акутову);
- двоскладову висхідно-спадну;
- спадну (довгу й коротку)
У своїй праці «Праслов’янська акцентологія» В.Г.Скляренко вказує, що односкладова висхідно-спадна (акутова) інтонація характеризувалася підняттям тону на першій морі довготи і спадом тону на другій морі цієї ж довготи.
Праслов’янська двоскладова висхідно-спадна інтонація характеризувалася підняттям тону на переднаголошеному складі і спадом тону на наголошеному складі.
Праслов’янська спадна інтонація характеризувалася спадом тону на короткому голосному початкового складу (коротка спадна інтонація) або на першій морі довготи ( довга спадна інтонація),
Разом з тим у пізньопраслов’янський період виник динамічний наголос, який завжди містився на початковому складі слова [118, с.52 53] .
Праслов’янська мова успадкувала від протослов’янських говорів балтослов’янського мовного періоду всі три акцентні парадигми, тісно пов’язані з інтонаціями:
баритоновану (акцентна парадигма а) з нерухомою односкладовою або двоскладовою висхідно-спадною інтонацією на основі;
окситоновану (акцентна парадигма в) з нерухомою двоскладною висхідно-спадною інтонацією, що охоплює останній склад основи і флективний склад;
рухому (акцентна парадигма с) із спадною інтонацією на початковому складі в баритонованих формах і односкладовою висхідно-спадною інтонацією на кінцевому складі або двоскладовою висхідно-спадною інтонацією на двох останніх складах [118, с.40].
У нашому дослідженні дієприслівники, утворені від дієслів з акцентною парадигмою а, становлять акцентний тип А, відповідно дієприслівники, утворені від дієслів з акцентною парадигмою в, становлять акцентний тип В, а утворені від дієслів з акцентною парадигмою с акцентний тип С.
Досі дослідженню акцентуації дієприслівників не приділялося достатньої уваги. У багатьох сучасних словниках відсутні дієприслівники, а тому не ясно, з яким наголосом їх вимовляти.
Дієприслівникові форми не були властиві давньоруській мові, у ній були лише зародки дієприслівника. Як дієслівна форма дієприслівник оформився на основі придієслівного вживання коротких активних дієприкметників теперішнього і минулого часу. У староукраїнській мові дієприслівники теперішнього часу, утворені від коротких дієприкметників чоловічого роду однини, вживалися досить рідко, зберігаючи при цьому традиційну узгодженість у роді і відмінку з іменником (займенником). Та при порушенні узгодження дієприслівник виступає в формі на -учи, -ючи; -ачи, -ячи.
Коли підметом у реченні виступає іменник чоловічого роду однини, вживаються форми минулого часу на -ъ/-въ.
Дієприслівник теперішнього часу, що походить від форми називного відмінка дієприкметника чоловічого роду однини, зрідка вживається у мові XVI першої половини XVIІ ст.
У мові другої половини XVIІ XVIІІ ст. уживання дієприслівників на -а/-я відбиває дві традиції: давню, яка підтримувалася впливом церковнослов’янської мови, і новішу, яка відбивала вплив народно-розмовної мови.
У сучасній українській мові форми дієприслівників минулого часу на -в зовсім виходять із ужитку. Дієприслівники теперішнього часу на -а/-я зрідка вживаються в новій літературній мові як фольклорний елемент: „І три ночі / Не спала; впали карі очі, / Засохли Губи; і вночі / Щось ходя шепче, сміючись” (Шевченко, ІІ, 248).
Дієприслівники теперішнього часу на -чи є поширеними формами в усіх стилях сучасної української літературної мови: читаючи, ходячи, маючи.
Практично до всіх дієприслівників теперішнього часу можна дібрати корелят серед дієприслівників минулого часу на -вш(и)/-ш(и): читавши, ходивши, мавши.
Проте частіше дієприслівники минулого часу протиставляються дієприслівникам теперішнього часу не тільки за часовою, а й за видовою ознакою: друкýючи надрукувáвши, нóсячи зносúвши, сміючúсь засмія́вшись.
В.М.Винницький вважає, що «наголошування дієприслівників як атрибутивних форм дієслова пов’язане з акцентуацією співвідносних особових форм дієслова. У переважній більшості випадків дієприслівники зберігають наголос твірних основ. Безпрефіксні і відповідні префіксальні дієприслівники, як правило, акцентуванням не відрізняються» [41, с.399].
У сучасній українській літературній мові вчений виділяє сім акцентних типів суфіксальних дієслівних основ, від яких походять дієприслівники:
акцентний тип К нерухомий кореневий наголос в особових формах однини і множини;
акцентний тип С нерухомий наголос на суфіксі основи в усіх особових формах однини і множини;
акцентний тип РС рухомий наголос у межах суфікса основи: відтягується в особових формах однини і множини теперішнього часу і наказового способу з другого голосного суфікса на перший, а в усіх інших словоформах зберігається на другому голосному цього суфікса;
акцентний тип КФ кореневий наголос в інфінітиві та у формах минулого і майбутнього часу однини і множини й флексійний у словоформах теперішнього часу і наказового способу;
акцентний тип СК наголос на суфіксі основи в інфінітиві, першій особі однини теперішнього часу та наказовому способі і на корені в усіх інших особових формах однини і множини;
акцентний тип СФ наголос на суфіксі основи в інфінітиві, минулому й майбутньому часі і на флексії у теперішньому часі і наказовому способі;
акцентний тип С1Ф наголос на інфінітивному суфіксі у формі інфінітива в майбутньому часі і на флексії у всіх інших особових формах однини і множини [41, с.347 348].
Залежно від акцентуації В.М.Винницький ділить дієприслівники на три групи.
Першу, найбільшу, групу утворюють дієприслівники, які мають наголос на суфіксі основи. Сюди зараховуються дієприслівникові форми, що постали від дієслівних основ акцентних типів С, РС (аналізу́ючи, реагу́ючи, бажа́ючи, маха́ючи).
Другу акцентну групу утворюють дієприслівники, в яких акцентованими виступають іменні суфікси, що передують різним суфіксам інфінітивної основи (іржа́віючи, репети́руючи, браві́руючи, лаві́руючи).
У третю акцентну групу об’єднуються дієприслівникові форми теперішнього часу з наголошеним суфіксом -чи (б’ючи́, в’ючи́, живучи́, гризучи́, гудучи́, трясучи́) [41, с.402 403].
У нашій праці користуємося класифікацією, запропонованою академіком В.Г.Скляренко, оскільки в основу нашого дослідження покладено наголошення дієприслівників пізньопраслов’янської мови, про яке йдеться в монографії «Праслов’янська акцентологія» [118].
Актуальність дослідження. Серед різноаспектних проблем акцентології важливе місце посідає дослідження тенденцій наголошування різних морфологічних класів слів. Досі дослідженню акцентуації дієприслівників не приділялося достатньої уваги. Певні питання їх наголошування були в полі зору українських лінгвістів. Так, В.Г.Скляренко у своїй статті «З історії акцентуації дієприслівників української мови» простежив історію акцентуації в українській мові форми називного відмінка однини жіночого роду тих коротких активних дієприкметників теперішнього часу (згодом дієприслівників на -чи), які утворено від дієслівних основ теперішнього часу з суфіксом-і-.
Наголошенню дієприслівників присвячено статтю В.М.Винницького «Акцентуація дієприслівників у поезії Т.Г.Шевченка», де подається аналіз наголосу вказаного лексико-граматичного класу слів у поетичному мовленні Кобзаря
Історичного аналізу акцентуації дієприслівників теперішнього часу на -чи та минулого часу на -ши / -вши, утворених від дієслів на -ити, -ить; -іти/-ати, -ить; -ти, -е/-є; -ати, -е/-є; -нути, -не; -овати (-увати), -ує; -ати, -ає; -іти, -іє та від атематичних дієслів, не було проведено. Дієприслівники дуже рідко наводяться в словниках, тому для встановлення їхнього наголошення в сучасній українській мові необхідно було дослідити наголошення дієприслівників в українській класичній поезії.
Слід зазначити, що старі форми на -ши дієприслівників минулого часу в давніх українських пам’ятках XVI XVIІІ ст. (тим більше у сучасній українській мові), як правило, не збереглися. На той час дієприслівники минулого часу утворювалися вже безпосередньо від основи інфінітива: після суфікса основи (-и-, -і-, -а-, -ну-, -ова-) виступав дієприслівниковий суфікс минулого часу -вши. Форми дієприслівників минулого часу на -в вийшли з ужитку. Дуже рідко трапляються в українській мові також дієприслівники теперішнього часу на -а/-я. У зв’язку з цим постає потреба зосередитися на маловивченій історії акцентуації в українській мові дієприслівників теперішнього часу на -чи та дієприслівників минулого часу на -ши / -вши, що й визначає актуальність цього дослідження.
Зв’язок праці з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації відповідає плану наукового дослідження відділу загальнославістичної проблематики і східнослов’янських мов Інституту мовознавства ім.О.О.Потебні НАН України «Слов’янська лексика: етимологія, акцентологі

Список литературы

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

1. Більшість дієприслівників теперішнього часу на -чи зберігають в українській мові первісне наголошення.
2. В українській мові значна частина дієприслівників на -чи акцентного типу А, зберігаючи загалом первісний кореневий наголос, отримала в ряді випадків кінцеве наголошення, що сталося під впливом дієприслівників акцентного типу С. Це стосується дієприслівників, утворених від дієслів на -ити, -ить (їздячи́, значачи́, мовлячи́, нудячи́, парячи́, пестячи́, сварячи́, славлячи́, ятрячи́), на -іти/-ати, -ить (видячи́, висячи́, слышачи́), на -ти, -е/-є (борючи́, будучи́, знаючи́).
3. Деякі дієприслівники на -чи акцентного типу А повністю втратили в українській мові кореневу акцентуацію і набули кінцевої, що сталося під впливом дієприслівників акцентного типу С. Такого впливу зазнав дієприслівник димлячи́, утворений від дієслів на -іти/-ати, -ить, та дієприслівники б’ючи́, жнучи́, стаючи́, утворені від дієслів на -ти, -е/-є. Первісну кореневу акцентуацію втратили також деякі дієприслівники на -чи акцентного типу АI, утворені від дієслів на -овати (-увати), -ує (красу́ючи, хитру́ючи), що зумовлено, на наш погляд, впливом дієприслівників акцентного типу АІІ і акцентного типу С.
4. В українській мові ряд дієприслівників на -чи акцентного типу В, зберігаючи переважно давній кореневий, отримав у ряді випадків кінцевий наголос, що сталося під впливом дієприслівників акцентного типу С. Такого впливу зазнали дієприслівники, що походять від дієслів на -ити, -ить (водячи́, гонячи́, крестячи́, куплячи́, молячи́(ся), мутячи́, носячи́, просячи́, світячи́, служачи́, смотрячи́, строячи́, судячи́, творячи́, хвалячи́, ходячи́, хоронячи́, щеплячи́), на -ти, -е/-є (могучи́), на -ати, -е/-є (пишучи́, скачучи́, хотячи́).
5. Частина дієприслівників на -чи акцентного типу В, утворених від дієслів на -ати, -е/-є, втратила в українській мові старі дієприслівникові форми (втративши разом з тим давній кореневий наголос) і під впливом інфінітивів набула нових дієприслівникових форм, отримавши наголос на суфіксальному голосному -а- (дріма́ючи, колиха́ючи, купа́ючи, куса́ючи, лама́ючи, маха́ючи, хапа́ючи, хотя́чи).
6. В українській мові деякі дієприслівники на -чи акцентного типу В, утворені від дієслів на -ати, -е/-є (стогнучи) та від дієслів на на -нути, -не (тягнучи), зберігаючи загалом давнє кореневе наголошення, набули в поодиноких випадках наголосу на суфіксальному голосному -у-, що пояснюється впливом відповідних форм інфінітива (стогна́ти та тягну́ти).
7. В українській мові цілий ряд дієприслівників на -чи акцентного типу С втратив кінцевий наголос і отримав кореневий, що сталося під впливом дієприслівників акцентних типів А та В. Це стосується дієприслівників, утворених від дієслів на -ити, -ить (блу́дячи, бро́дячи, воро́жачи, гáтячи, глýшачи, гóдячи, голóсячи, гу́блячи, дзво́нячи, ді́лячи, дрýжачи, ду́рячи, дýшачи, жúвлячи, жýрячись, ка́дячи, клóнячи, кóсячи, кóтячи, кри́влячи, кри́шачи, крóплячи, крýжачи, лóвлячи, мáстячи, мóрячи, мóстячи, плóдячи, поло́нячи, поро́шачи, пóячи, рóдячи, слі́плячи, смáлячи, смóлячи, соло́дячи, сóлячи, сту́дячи, сýшачи, тóплячи, ту́лячи, тýплячи, цíдячи, ці́нячи). Деякі дієприслівники акцентного типу С набули кореневого наголошення, зберігаючи в цілому ряді випадків кінцеве: дієприслівники, утворені від дієслів на -ити, -ить (боронячи, валячи, варячи, гасячи, говорячи, городячи, доячи, ліплячи, садячи, чинячи та ін.), на -іти/-ати, -ить (держачи), на -ти, -е/-є (бігучи, гниючи), на -ати, -е/-є (даючи).
8. Частина дієприслівників на -чи акцентного типу С втратила в українській мові первісне кінцеве наголошення й отримала наголос на суфіксальному голосному -у- під впливом акцентуації форм третьої особи множини теперішнього часу відповідних дієслів. Такого впливу зазнали дієприслівники, що походять від дієслів на -ти, -е/-є (гребу́чи, гризу́чи, кладу́чи, несу́чи, пасу́чи, реву́чи, трясу́чи), на -ати, -е/-є (беру́чи, жду́чи, зову́чи, перу́чи).
9. Ряд дієприслівників на -чи акцентного типу С, зберігаючи в українській мові загалом первісне кінцеве наголошення, отримав у ряді випадків наголос на голосному -я- під впливом акцентуації відповідних інфінітивів. Такого впливу зазнали дієприслівники, що походять від дієслів на -ити, -ить (блудячи, учачи, щадячи) та на -іти/-ати, -ить (боячи(ся), держачи, летячи, сидячи, тремтячи). Цілому ряду дієприслівників на -чи акцентних типів А, В та С, утворених від дієслів на -ити, -ить, властива двояка акцентуація суфіксальна і кінцева, відбита в граматиці С.Смаль-Стоцького і Т.Гартнера (валя́чи́, варя́чи́, гася́чи́, гніздя́чи́, гріша́чи́, знача́чи́, золотя́чи́, крася́чи́, кріп(л)я́чи́, маня́чи́, остря́чи́, паля́чи́, пестя́чи́, платя́чи́, садя́чи́, сваря́чи́, славя́чи́, уча́чи́, хваля́чи́, числя́чи́). Флективне наголошення тут є давнім лише в дієприслівниках акцентного типу С, суфіксальне нове в усіх випадках (воно виникло під впливом відповідних інфінітивів).
10. Дієприслівники лежачи, сидячи, стоячи, які в українській мові характеризуються і кореневою, і кінцевою акцентуацією, набувають кореневого наголосу переважно в прислівниковому їх ужитку, а зберігають кінцевий переважно в суто дієприслівниковому вжитку з ознаками прийменникового керування.
11. Дієприслівники бувши, давши, ївши, утворені від атематичних дієслів, втратили на ґрунті української мови первісний кінцевий наголос і набули кореневої акцентуації, перейнявши наголос відповідних інфінітивів.
12. Старі форми на -ши/-вши більшості дієприслівників минулого часу в давніх українських пам’ятках ХVI ХVIII ст. (тим більше в сучасній українській мові) не збереглися. У давньоукраїнський період дієприслівники минулого часу утворювалися вже безпосередньо від основи інфінітива: після суфікса основи (-и-, -і-, -а-, -ну-, -ова-/-ува-) виступав дієприслівниковий суфікс минулого часу -вши. При цьому дієприслівники акцентного типу А зберігають в українській мові первісний кореневий наголос. Переважна більшість дієприслівників інших акцентних типів перейняла наголошення відповідних інфінітивів.

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Бажан Бажан М. Твори: У 4-х т. К.: Дніпро, 1984.
Бар. Баранович Л. Мєч духовный. К., 1666 (стародрук).
Бер. Берында П. Лєксікон славєноросскій К., 1627 / Підгот. до вид. В.В. Німчук. К.: Вид-во АН УРСР, 1961 (стародрук, перевид. фотомех. способом).
Волк. Волкович І. Розмышляньє о муцý Христа Спасителя нашєго, 1631 // Резанов В. Драма українська. К., 1926. С.91 127.
Гал. Галятовскій І. Ключ разумýнія. К., 1659 (стародрук).
Гулак-
Артемовський Гулак-Артемовський П. Байки, балади, лірика. К.: Рад. письменник, 1958.
Глібов Глібов Л. Твори. К.: Держлітвидав УРСР, 1962.
Голоск. Голоскевич Г. Правописний словник. 7-е вид. К.: Книгоспілка., 1930.
Грабовський Грабовський П. Зібрання творів: У 3-х т. К.: Держлітвидав АН УРСР, 1959.
Грам. Smal-Stockyi S., Gartner T. Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache. Wien, 1913.
Гребінка Гребінка Є.Твори: У 5-ти т. К.: Держлітвидав УРСР, 1957. Т. 1.
Дом. Орлов А. Домострой по Коншинскому списку. М.: Изд. ОИДР, 1908.
Єв. Євангеліе учительноє. Евье, 1616.
Євх Євхарістиріон. К., 1632 (стародрук).
Зиз. Л. ЗізанійЛ. Лєксис, 1596 // Лексис Лаврентія Зизанія. Синоніма славеноросская / Підгот. текстів і вступ, статті В.В.Німчука. К., 1964 (стародрук, перевид. фотомех способом).
Кл. Вірші Климентія Зиновієва сина (кінець XVII початок XVIII ст.) // Памятки українсько-руської мови і літератури. Львів, 1912. Т. 7. С. 1 215.
Кл. Остр. Незвісний твір Клирика Острозького. Острог, 1599 // Пам’ятки українсько-руської мови і літератури. Львів, 1906. Т. 5. С. 201 229.
Коп. Каз. Копистєнській 3. Казаньє погрєбноє. К., 1625 // Тітов Хв. Матеріали для історії книжної справи на Вкраїні в XVI XVIІІ вв.: Всезбірка передмов до укр. стародруків. К., 1924. С. 110 126.
Котляревський Котляревський І. Повне зібрання творів: У 2-х т. К.: Вид-во АН УРСР, 1952. Т. 1.
Л.Костенко Костенко Ліна. Маруся Чурай, К.: Веселка, 1990. С. 155.
Л.Українка Українка Леся. Твори: У 5-ти т. К.: Держлітвидав УРСР, 1951 1956.
Малишко Малишко А. Твори: У 3-х т. К.: Держлітвидав України, 1956.
Мог. Могила П. Проповідь про Хрест Спасителя і кожної людини. К., 1632 // Тітов Хв. Матеріали для історії книжної справи на Вкраїні в ХVI ХVIІІ вв. К., 1924. С.271 290.
Олійник Олійник С. Твори: У 3-х т. К.: Дніпро, 1968.
Орф. Український орфографічний словник. К.: Довіра, 2002. 1016 с.
Орфоеп. Орфоепічний словник української мови. К.: Довіра, 2001 2003. Т. 1 2.
Остр. зб. Острозький збірник. Острог, 1588 (стародрук ). Цифрами позначаються аркуші стародруку, цифровими індексами рахунки (перший рахунок індексом не позначається).
Отпис Отпис на лист в бозý вєлєбного отця Ипатія. Острог, 1598 (стародрук). При документуванні матеріалу з цієї пам’ятки перша цифра вказує на зошит, друга на аркуш у цьому зошиті.
Павличко Павличко Д. Вибрані твори: У 2-х т. К.: Дніпро, 1979.
Погр. Погрібний М. Словник наголосів української літературної мови. К.: Рад. шк., 1964.
Погр. ОС Орфоепічний словник / Уклад. М.І.Погрібний. К.: Рад.шк., 1984. 629 с.
Пс. Карский Е. Западнорусские переводы псалтыри в XV XVII веках. Варшава, 1896.
Рад. Радивиловській А. Огородок. К., 1676 (стародрук).
Рильський Рильський М. Твори: У 10-ти т. К.: Держлітвидав України, 1960 1961.
Сак. Сакович К. Вýршý на жалосный погрєб зацного рыцєра Пєтра Конашєвича Сагайдачного. К., 1622 // Тітов Хв. Матеріали для історії книжної справи на Вкраїні в XVI XVIII вв. К., 1924. С. 37 51.
С. Зиз. Зизаній С. Казаньє святого Кирилла. Вильно, 1596 // Памятки українсько-руської мови та літератури. Львів, 1906. Т.5. С. 31 200.
Синопс. Синопсіс К., 1680 (стародрук).
Сл. Укр. Інтегрована лексикографічна система „Словники України”, версія 1.05 / НАН України Інститут мовно-інформаційних досліджень. К.: Довіра, 2001 2005.
Сосюра Сосюра В. Твори: У 10-ти т. К.: Дніпро, 1970.
Т. З. Земка Т. // Отроковский В.М. Тарасий Земка, южнорусский литературный деятель XVII в. Пг., 1921. С. 81 119.
Тичина Тичина П. Твори: У 6-ти т. К.: Держлітвидав України, 1961 1962.
Тр. Транквіліон К. Зєрцало богословіи. Почаїв, 1618 (стародрук). При наявності двох цифр (розділених похилою рискою) на позначення аркуша перша цифра вказує на зошит, друга на аркуш у цьому зошиті.
Тупт. Туптало Д. Руно орошєнноє. Чєрнýгов, 1683 (стародрук).
УЛВН Українська літературна вимова і наголос: Словник-довідник К.: Наук, думка, 1973.
Філ. Філялєт X. Апокрисис. Острог, 1598 ( стародрук). При документуванні матеріалу з цієї пам’ятки перша цифра вказує на зошит, друга на аркуш у цьому зошиті.
Франко Франко І. Твори: У 20-ти т. К.: Держлітвидав УРСР, 1950 1956.
Шевченко Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 6-ти т. К.: Вид-во АН УРСР, 1963 1964.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Аванесов Р.И. Ударение в современном русском литературном языке. М.: Учпедгиз, 1958. 80 с.
2. Алеховіч М.М. Сістема націску назоніка з вытворнай основай в беларуской мове // Беларускае і славянское мавознавство. Мінск, 1972. С. 26 36.
3. Бандрівський Д. Г. Говірки Підбузького району Львівської області. К.: Вид-во АН УРСР, 1960. 104 с.
4. БаранникД.Х. Наголошення складних слів // Українська мова і література в школі. 1973. №6. С. 24 30.
5. БевзенкоС.П. Історична морфологія української мови: Нариси із словозміни і словотвору. Ужгород: Закарп. обл. вид-во, 1960. 416с.
6. Белич А. Заметки но чакавским говорам. Изд. Отд-ния рус. яз. и словесности Императ. акад. наук. 1909. Т. 14. Кн. 2. С. 181 266.
7. БілоштанА.П. Наголос членних прикметників у сучасній українській літературній мові. К.: Вид-во Ін-ту мовознавства АН УРСР, 1958. 43с.
8. Білоштан А. Про наголос іменників // Питання мовної культури. 1967. Вип. 1. С. 29 34.
9. Брандт Р. Начертание славянской акцентологии. Спб., 1880. 340 с.
10. Бровченко Т.О. Словесний наголос у сучасній українській мові. К.: Наук. думка, 1969. 118 с.
11. БромлейС.В. К истории места ударения в формах сравнительной степени в русском языке // Докл. и сообщ. Ин-та языкознания АН СССР. № 8. М., 1955. С. 24 41.
12. Булаховський Л. А. З історичних коментарів до українського наголосу // Наукові записки. Т. І. Вип. 1. Львів. держ. пед. ін-тут, 1946. С. 510.
13. Булаховський Л. А. Український літературний наголос (Характеристика норми). Київ Львів: Рад. школа, 1947. 55 с.
14. Курс сучасної української літературної мови. / За ред. Л.Булаховського. К.: Рад. школа, 1951.
15. Булаховський Л.А. Порівняльно-історичні коментарі до українського наголосу // Наук. зап. Київ. держ. унту 1952. Т. XI. Вип. 9. Філологічний збірник. № 4. С. 61 76.
16. Булаховский Л.А. Из очерков по славянской акцентологии // Словянське мовознавство. К.: Вид-во АН УРСР, 1962. С. 5 17.
17. Булаховський Л.А. Вибрані праці: У 5-ти т. К.: Наук. думка, 1975 1980. Т. 1 4.
18. Варава Н. В. Наголошування складних слів // Культура слова. 1991. Вип. 41. С. 43 46.
19. ВарботЖ.Ж. Праславянская морфонология, словообразование и этимология. М.: Наука, 1984. 255 с.
20. ВащенкоB.C. Полтавські говори. X.: Вид-во Харк. ун-ту, 1957. 539с.
21. Verchratskij J. Ein weiterer Beitrag zur Betonung im Kleinrussischen // Arch. slav. Philol. 1879. B. 3. S. 381 413.
22. Verchratskij J. Über die Mundart der marmaroscher Ruthenen (Ein Beitrag zur ruthenischen Dialektologie). Stanislav, 1883.
23. Верхратський І. Знадоби для пізнання угорсько-руських говорів // Зап. наук. т-ва ім. Т. Г. Шевченка. 1899. Т. 27 29. Кн. 1 3. С. 1 200.
24. Верхратський І. Про говір долівський. Там ж е. 1900. Т. 35 36. Кн. З 4. С. 1 128.
25. Верхратський І. Про говір батюків. Львів, 1912. 308 с.
26. Веселовська З.М. З історії українського наголосу // Наук. зап. Харків. пед. ін-ту іноз.мов. 1955. Т. 3. С. 59 80.
27. Веселовська З.М. Наголос іменників білоруської мови памятками XVIIст. у порівнянні із наголосом сучасної білоруської літературної мови.// Філологічний збірник. К., 1958. С. 145 156.
28. Веселовська З.М. Дублетні наголоси в сучасній літературній мові // Українська мова в школі. 1960. № 2. С. 16 21.
29. Веселовська З.М. З історії наголосу східнослов’янських мов (кінець XVI початок XVIII ст.) // Славістичний збірник. К: Вид-во AН УPСP, 1963. С. 65 75.
30. Веселовська З.М. Наголос у східнословянських мовах початкової доби формування російської, української та білоруської націй (кінець XVI початок XVIІІ століть). Харків, 1970. 162 с.
31. Веселовська З.М. Особливості наголосу іменників в українській літературній мові (кінець XVIII XXст.). // Мовознавство. 1971. №3. С. 21 31.
32. Винницкий В.М. Дистинктивные функции ударения в совр. укр. лит. языке: Автореф. дисс. ... канд. филолог. наук: 10.02.02 / СМВ иССО УССР Львов. ун-ту. Л., 1973. 21 с.
33. ВинницькийВ.М. Семантико-граматичне розмежування слів за допомогою наголосу // Українська мова і література в школі. 1978. №6. С. 34 43.
34. ВинницькийВ.М. Парокситонічна акцентуація дієслів на матеріалі поетичного мовлення І.Франка // Мовознавство. 1980. № 5. С.14‑23.
35. ВинницькийВ.М. Наголошування прикметників в поезії Т.Г.Шевченка// Українська мова і література в школі. 1981. №3. С.26 30.
36. Винницький В.М. Наголошування дієслів у поезії Івана Франка // Українська мова і література в школі. 1981. №8. С. 44 46.
37. Винницький В.М. Акцентна дублетність і кодифікація (на матеріалі іменників чол. роду) // Мовознавство. 1983. № 6. С. 25 36.
38. Винницький В.М. Наголос у сучасній українській мові. К.: Рад. школа, 1984. 159 с.
39. ВинницкийВ.М. Акцентная система современного украинского литературного языка: Автореф. дисс. ... д-ра. филолог. наук: 10.02.02. / АН УССР Институт языкознания им. О.О. Потебни. К., 1985. 48 с.
40. Винницький В.М. Наголошування префіксально-суфіксальних іменників чол. роду // Українська мова і література в школі. 1987. №10. С.34‑39.
41. Винницький В.М. Українська акцентна система: становлення, розвиток. Львів: Бібльос, 2002. 578 с.
42. Воронцова В. Л. Русское литературное ударение XVIII XXвв.: Формы словоизменения. М.: Наука, 1979. 328 с.
43. Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов’янських мов / За ред. О.С.Мелничука. К.: Наук. думка, 1966. 216 с.
44. Гальчук В.Ю. З історії акцентуації прислівників в українській мові // Мовознавство. 1995. № 6. С. 10 18.
45. Гальчук В.Ю. Історія акцентуації відіменникових прислівників в українській мові: Автореф. дис. ... канд. філолог. наук: 10.02.01. / НАН України Iнститут мовознавства ім. О. О. Потебні. К., 1996. 19 с.
46. Гальчук I.Ю. Історія акцентуації суфіксальних іменників чоловічого роду української мови: Дис. ...канд. філолог. наук: 10.02.01. К., 1997. 24 с.
47. ГладкийП. Говірка села Блиставиці Гостомського району на Київщині.// Укр. діалектол. зб. 1928. Кн. 1. С. 93 141.
48. ГладкийП. Говірка села Нехворощі Андрушівського району Бердичівської округи (кол. Житомирського повіту). Там же. 1929. Кн.2. С. 109 157.
49. Дыбо В.А. Акцентология й словообразование в славянском // Славянское языкознание: Докл. сов. делегации на VI Междунар. съезде славистов. М., 1968. С. 148 224.
50. ДыбоВ.А. Балтославянская акцентная система с типологической точки зрения и проблема реконструкции индоевропейского акцента: Акцентол. статус конечноудар. форм а. п. с в праславянском // Ваlcanicа: Лингв. исслед. M., 1979. С. 85 101.
51. ДыбоВ.А. Балто-славянская акцентная система с типологической точки зрения и проблема реконструкции индоевропейского акцента // Балто-славянские этноязычные контакты. M., 1980. С. 91 150.
52. Дыбо В.А. Славянская акцентология: Опыт реконструкции системы акцентных парадигм в праславянском. М., 1981.
53. ДыбоВ.А., ЗамятинаГ.И., НиколаевС.Л. Основы славянской акцентологии / Отв. ред. Р.В. Булатова. М.: Наука, 1990. 284 с.
54. ДыбоВ.А., Иллич-СвитычВ.М. К истории славянской системы акцентуационных парадигм // Славянское языкознание: Докл. сов. делегации на V Междунар. съезде славистов. М., 1963. С. 70 87.
55. Етимологічний словник української мови: У 7-ми т. / Гол. ред. О.С.Мельничук. К.: Наук. думка, 1982 2003. Т. 14.
56. Желязкова В. В. Наголошення прикметників, займенників, числівників та прислівників в «Енеїді» І.Котляревського: Автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.02.01. / НАН України Iнститут мовознавства ім.О.О.Потебні. К., 2001. 19 с.
57. Жовтобрюх М.А. Про один теоретичний аспект культури української мови // Мовознавство. 1967. № 3. С. 53 60.
58. Задорожний В.Б. Історія наголошення прикметників з суфіксом -ськ- української мови // Мовознавство. 1990. №4. С. 32 40.
59. Задорожний В.Б. Становлення наголосу прикметників із суфіксом -к- в українській літературній мові // Українська мова і література в школі. 1990 № 12. С. 59 62.