ФОНОСЕМАНТИЧНА ОРГАНІЗАЦІЯ ПОЕТИЧНОГО ТВОРУ: АСПЕКТ РЕЦЕПЦІЇ

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені М.П.ДРАГОМАНОВА
На правах рукопису

МАЛЕНОВСЬКИЙ Юрій Леонідович
УДК 811.161.2’342

ФОНОСЕМАНТИЧНА ОРГАНІЗАЦІЯ ПОЕТИЧНОГО ТВОРУ: АСПЕКТ РЕЦЕПЦІЇ
(на матеріалі поезії Павла Тичини)

10.02.01 українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Мацько Любов Іванівна,
доктор філологічних наук,
професор, академік АПН України

Київ 2003

ЗМІСТ

ВСТУП...........................................................................................................4-12

РОЗДІЛ І. ФОНОСЕМАНТИЧНА ОРГАНІЗАЦІЯ ПОЕТИЧНОГО ТЕКСТУ

1.1.Історія питання..................................................................................13-22
1.2.Вихідні теоретичні положення фоносемантики..................................23
1.2.1.Фоносемантика: основні поняття.................................................23-27
1.2.2.Розвиток учення про фонестему...................................................27-30
1.2.3.Принципи фоносемантики............................................................30-32
1.3.Специфіка лінгвістичного знака в аспекті мовного
символізму.........................................................................................33-36
1.4.Система аспектів лексичного значення..........................................37-40
1.5.Звук і значення..................................................................................41-45
1.6.Фонетична вмотивованість слова...................................................46-52
1.7.Звукосимволізм у тексті..................................................................52-53
1.8.Звуконаслідування...........................................................................54-60
1.9.Алітерація та асонанс як фоносемантичне явище.........................60-68
1.10.Звуковий образ................................................................................69-71

РОЗДІЛ ІІ. ХУДОЖНІЙ ТЕКСТ ЯК ЗАСІБ ОБРАЗНОЇ РЕЦЕПЦІЇ
СВІТУ

2.1.Поетична мова як засіб рецепції світу...........................................72-75
2.2.Специфіка тексту поезії..................................................................75-82
2.3.Елементи фізіології та художнє сприйняття.................................82-90
2.4.Особливості естетичного сприйняття тексту................................90-98
2.5.Рецептивна фонетика як система сприйняття
фонетичних одиниць.......................................................................99-112
2.6.Звук у рецептивній системі художнього тексту.........................112-122
2.7.Синестезія як психофізіологічна основа
звукосимволізму..................................................................................122-129
2.8.Кореляція задуму письменника та рецепції читача...................129-135

РОЗДІЛ ІІІ. РЕЦЕПТИВНА СИСТЕМА ФОНОСЕМАНТИЧНИХ ЗАСОБІВ МОВИ В ПОЕТИЧНИХ ТВОРАХ ПАВЛА ТИЧИНИ

3.1.Павло Тичина майстер створення фоносемантичних
засобів ...........................................................................................136-150
3.2.Особливості світосприйняття Павла Тичини.............................150-170
3.3.Звуковий образ як гармонійне поєднання
фоносемантичних засобів: аспект рецепції................................170-195

ВИСНОВКИ.......................................................................................196-200

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ......................................201-212

ВСТУП

Уже в найдавніших джерелах відображені перші уявлення людей про сутність мови, її походження. У науці про мову використовується два способи одержання семантичної інформації: а)інтроспекція, тобто звертання до чужої психіки, щоб усвідомити та відтворити в науковому описі свої уявлення про зміст; б)експеримент, тобто звертання до чужої психіки, щоб стали очевидними уявлення про зміст і його інтерпретацію носіями мови.
Використовуючи інтроспективний підхід, дослідник моделює свою мовну ситуацію. Об’єктивізація того, що пізнається цим методом, може бути здійснена за допомогою найрізноманітніших шляхів: а)використанням спеціальних метамов; б)звертанням до результатів анкетування; в)описом тлумачень природних мов; г)використанням сучасних словників.
На вищих етапах пізнання саме мова виступає засобом фіксації результатів цього процесу формує загальну картину світу та наші знання про нього. Такий підхід до вивчення змісту припускає звертання до логіко-психічних і, передусім, пізнавальних процесів.
Така позиція доводить, що межі, які виникли в свій час між лінгвістикою та психологією як між автономними науками, не мають відповідностей у структурі та функціонуванні мови як засобу когнітивних (пізнавальних) процесів. Незважаючи на всю очевидність цієї тези, реальна взаємодія лінгвістики й психології в дослідженні когнітивних процесів на сьогодні не досить продуктивна.
Кожна мова це система, тобто функціонально зумовлена, структурно організована сукупність елементів двох планів: вираження (фонетичні для усного різновиду мови, графічні для писемного) й змісту (лексичні, граматичні). Відповідно в єдиній системі мови взаємодіють три підсистеми: фонетична (що змінюється графічною в писемному різновиді), лексична та граматична. За субстратною природою своїх елементів фонетична підсистема співвідноситься з психофізіологічним апаратом продукування та сприйняття звуків мови: лексична з відображенням у свідомості людини різноманітних предметів і явищ навколишнього світу, граматична з відображенням у свідомості найбільш суттєвих властивостей та зв’язків предметів і явищ.
Слід зазначити, що три підсистеми мови фонетична, лексична, граматична неоднаково відображаються на її будові: структурна роль лексичної підсистеми значно нижча, ніж двох інших. Суть полягає в тому, що фонетична та граматична підсистеми оперують порівняно незначною кількістю елементів із високою мовленнєвою частотністю та з високою питомою вагою кожного елемента в мовній системі; тому оволодіння мовою неможливе без ґрунтовного оволодіння цими підсистемами. Вони обидві належать до того різновиду систем, які характеризуються як закриті, жорсткі за структурою.
Категорія значення відноситься дослідниками різних галузей знань до головних загальнонаукових проблем. Що стосується лінгвістики, то без категорії значення не мислиться існування жодної мови, бо без її всебічного дослідження не може ні існувати, ні просуватися вперед наука про мову. Традиційно визначають лексичне, словотвірне та граматичне значення. Фонетичне значення поки не належить до традиційних категорій, однак останнім часом викликає багато дискусій. Проте вивчення символіки звуків різних мов свідчить, що категорія фонетичного значення є об’єктивною мовною реальністю, а її функціонування вимагає послідовного та багатоаспектного дослідження.
Нині проблема звукозображальності досліджується досить інтенсивно як у плані створення фундаменту для теорії первинної вмотивованості мовного знака [49], так і в плані визначення тих змін у мові, які спостерігаються на сучасному етапі [96;151].

Фоносемантика є однією з найактуальніших проблем сучасної психолінгвістики, яка стверджує себе на межі фонетики, семантики і лексикології. Предметом вивчення фоносемантики є звукозображальна система мови, що підкреслює зв’язок між звуком і значенням. Як складне, багатопланове, комплексне явище, фоносемантика розглядається з найрізноманітніших позицій та в найрізноманітніших аспектах. Так, фоносемантичні явища досліджуються в процесах звуконаслідування, звукосимволізму та в поєднанні із синестезією. Поряд з лексичним і граматичним значенням визначається фонетичне значення, що вказує на змістовність мовної форми на фонетичному рівні, де змістом, значеннєвістю фонетичної форми є символіка звуків мови.
Як свідчить аналіз джерел, більшість робіт присвячена вивченню зв’язку звук зміст” на рівні фонеми чи фонемної ознаки. До цього часу в мовознавстві немає робіт, у яких було б здійснено аналіз фоносемантики на фонестемному рівні за єдиною методикою, з єдиних теоретичних позицій, з урахуванням усіх основних параметрів, які характеризують фоносемантику, і всіх основних факторів, які впливають на неї.
У психолінгвістиці недостатньо точних даних узагальнюючого характеру про співвідношення фонетичної умотивованості фонестемної лексики і частотного, стилістичного, морфологічного, семантичного статусу слова. Немає переконливих висновків про відповідність / невідповідність суб’єктивної (встановленої експериментально) та об’єктивної (виведеної шляхом компонентного аналізу словникових дефініцій) звукозображальнох лексики з досліджуваними фонестемами. Відсутні також дослідження особливостей вживання відповідної фонестемної лексики в творах художньої літератури (зокрема в поезії) залежно від їх мотивного характеру.
Інший напрям фоносемантичних досліджень, що характеризується пошуками закономірностей функціонування фонетичних засобів в різних формах і типах мовлення, найпослідовніше досліджений такими вченими, як Л.В.Щерба, К.К.Баришникова, Д.Х.Баранник, С.М.Гайдучик, Т.С.Журавльова та ін. Саме такий підхід до вивчення явищ фоносемантики, на нашу думку, є найбільш актуальним, оскільки він спрямований на вирішення основних завдань лінгвостилістики, які визначені в роботах визначних лінгвістів нашої доби. Зокрема, В.В.Виноградов зазначає, що в стилістиці мови повинні систематизуватися найбільш глибокі й відповідальні узагальнення, які можуть бути зроблені на основі всебічного вивчення різновидів і жанрів сучасної усної й писемної мови” [44,12].
Однак до цього часу в наукових дослідженнях української мови фоносемантики не зайняла належного місця. Наявні лише праці, де розглядаються окремі явища фоносемантики. Цінним є дослідження В.Ковалевського Ритмічні засоби українського літературного вірша” (1960), присвячене характеристиці народнопісенного віршування. На матеріалі творчості українських поетів він простежує поєднання у віршах фонетичних і семантичних елементів.
У 1962 році вийшло фундаментальне дослідження І.Г.Чередниченка Нариси з загальної стилістики сучасної української мови”. У ньому схарактеризована евфонічна природа збігу приголосних, збігу голосних, повторення фонемостем (фонемосполучень) та їх стилістичне значення. Крім якісно-зіставного, автор для фонемної характеристики стилістичних різновидів української літературної мови застосував і кількісний аналіз. Він також накреслює нові проблеми, що вимагають подальшого дослідження, зокрема експериментальними методами.
Г.Сидоренко в праці Ритміка Т.Г.Шевченка” (1967) аналізує засоби поетичної мови Кобзаря. Цінні думки з української фоносемантики висловлені в статтях В.С.Ващенка Фонетико-стилістичні засоби мовлення” (1954), О.М.Масюкевича Стилістичне використання фонетико-інтонаційних засобів мови” (1959) та П.Д.Тимошенка Засоби милозвучності (евфонії) української мови” (1952). У 1994 році вийшов друком посібник І.Качуровського Фоніка”, в якому на матеріалі творів українських письменників характеризуються окремі явища фоносемантики. Починаючи з 1969 року проблеми фоносемантики, зокрема звукосимволізму, ґрунтовно досліджує В.В.Левицький. В його працях про символічне значення українських голосних і приголосних звуків знаходить вирішення ряд проблем із фоносемантики. У монографії Інтер’єктиви в українській мові” (1981 р.) Л.І.Мацько глибоко досліджує один із аспектів фоносемантики звуконаслідування.
На сучасному етапі наукових досліджень вчення про звуковий склад української мови в ньому ще відсутні дані, які характеризували б частоту вживання кожної з фонем, її позиції в будові слова, кількісний фонематичний склад у контексті, фоносемантичні явища, зокрема звуконаслідування, звукосимволізму, алітерація, асонанси, тощо. Якраз такі відомості й потрібні для вивчення проблем фоносемантики того розділу, що має посісти в стилістиці належне місце, оскільки різні стилі відрізняються один від одного не лише лексично, але й фонетично”, - зауважує Л.В.Щерба [289,21]. Саме в художній мови, як ніде більше, створюються своєрідні форми взаєморозташування звуків, скупчення їх тощо. Це все містить у собі необмежені стилістичні можливості. М.О.Рибникова так схарактеризувала фонетичні явища, стверджені віковою практикою: Думка, втілена в римовану мову, в мову, насичену звуковими повторами, більш ефективна, легше запам’ятовується. Одна й та ж думка може бути виражена в сотні різних твердженнях, але залишиться в ужитку, буде жити віками та форма вираження, яка найбільш образна, найбільш звучна” [222,223]. Незаперечні й твердження М.О.Рибникової про звукову організацію художньої мови: Звучність повинна народжуватись з теми твору, ефект звукопису змістовний...; афоризми, прислів’я є згустками слів; алітерації і асонанси неминуче служать в них змісту і слуху, смаку і пам’яті” [222,230-231].
Отже, галузь фоносемантики поки що мало досліджена. Немає навіть єдиної думки щодо визначення такого розділу в складі стилістики. У більшості працях з стилістики фоносемантичні явища в стилістичний аналіз зовсім не включаються. Отже, актуальність обраної теми зумовлена назрілою необхідністю адекватного аналізу методики вивчення звукозображального процесу, розробкою достовірного ґрунтовного дослідження фоносемантики в українській лінгвістиці, а також у тому, що фоносемантичні засоби широко не досліджувалися на матеріалі поетичних творів Павла Тичини.
Словосполучення звуки поезії” стало штампом із середини ХІХ початку початку ХХ століття і це не просто метафора. Зокрема, в поетичних творах Павла Тичини звукозображальність відіграє значну роль в оформленні ліричного змісту віршів. Найяскравішої відповідності звукового оформлення загальному змісту слід очікувати в ліричних творах, де на перший план виступають не логічний та смисловий, а емоційно конототивний зміст” [49,121]. Звукосмислові внутрішньотекстові зв’язки в рамках певного поетичного ідіолекту явище психолінгвістичне, оскільки реалізують окремі особливості мовленнєвої та розумової діяльності автора.
Об’єктом нашого дослідження стали фоносемантичні явища (зокрема звуконаслідування, звукосимволізм, алітерація, асонанс) поетичних творів Павла Тичини.
Мета дослідження. Ураховуючи стан дослідження фоносемантичних засобів у поезії Павла Тичини та сучасні тенденції вивчення звукозображальних явищ, ставимо за мету охарактеризувати фоносемантичні засоби, зафіксовані в поетичних творах Павла Тичини, виявити особливості їх сприйняття реципієнтами.
Для досягнення мети були поставлені такі завдання:
· з’ясувати специфіку естетичної рецепції поезії;
· виявити закономірності кореляції задуму письменника та рецепції читача;
· проаналізувати основні засоби фоносемантичної організації тексту;
· охарактеризувати особливості світосприймання Павла Тичини;
· визначити основні ознаки ритмомелодики поета;
· встановити роль фоносемантичних засобів у створенні емоційного підтексту твору;
· дослідити рецептивний аспект звукового образу в поезіях Павла Тичини;
· виявити залежність звукосемантичних внутрішньотекстових зв’язків від значеннєвого розгортання вірша та від особливостей мови автора;
· вивчити ступінь звукозображальності.
Методи дослідження. Матеріал та завдання дослідження зумовили необхідність використання описового методу і, зокрема, прийомів зовнішньої та внутрішньої інтерпретації; структурного методу, зокрема, методики дистрибутивного й компонентного аналізу слова, застосування психолінгвістичних методів, а також частково використовувався статистичний метод.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в українському мовознавстві вперше досліджується специфіка звукозображальної організації поетичних творів на матеріалі поетичних творів Павла Тичини. Крім того, досліджуються фоносемантичні явища як засіб рецепції, оскільки поетична мова становить єдність раціонального й емоційного, співтворчість реципієнта й письменника. Сприйняття фонічної інформації залежить від чуттєвості” реципієнта, оскільки поезія не стільки повідомляє, скільки впливає.
Теоретичне значення дисертаційного дослідження в тому, що досліджені в ньому питанні повніше окреслюють уявлення, систематизовану суму нових знань про функціонування фоносемантичних засобів, про взаємозв’язок і взаємодію таких важливих сфер, як семантика і фонетика мовного знака.
Теоретичне значення роботи полягає передусім у тому, що одержані в ній результати послужать повнішому й глибшому розумінню мови як особливої знакової системи; вони внесуть певні корективи в усталені твердження про довільність мовного знака, сприятимуть вирішенню таких важливих теоретичних питань, як сутність, походження і функціонування мови.
Таким чином, одержані в роботі результати можуть доповнити існуючі в сучасній психолінгвістиці уявлення про функціонування мови як складного системно-структурного утворення, в якому фонетико-лексично-семантичний рівень займає центральне місце.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що окремі теоретичні положення можуть бути використані в курсах теоретичної та практичної фонетики сучасної української літературної мови; у вузівських курсах загального мовознавства, лексикології і стилістики, на заняттях із лінгвістичного аналізу тексту та при написанні курсових, дипломних і магістерських робіт. Матеріал дисертації стане своєрідною допомогою в фонетичній, лексичній, семантичні інтерпретації значеннєвого звука, звукосполучення, слова, тексту, який можна використати під час аналізу змістовності звукової форми оригіналу та його перекладу з метою збереження інформативності фонетичної форми поетичних і прозових творів при їх перекладі. Матеріали наукової роботи можуть бути використані для подальшої характеристики фоносемантичних засобів української поезії, при укладанні поетичного словника Павла Тичини, написанні підручників і посібників для вищих шкіл із фоносемантики. Крім того, матеріал наукової роботи можна використовувати на уроках української мови в загальноосвітній школі при вивченні розділів Фонетика”, Лексикологія”, Стилістика” та на уроках з української літератури при характеристиці ідіолекту Павла Тичини.
Апробація роботи. Основні результати дослідження, теоретичні положення та висновки були обговорені на засіданнях кафедри стилістики Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, на науково-теоретичних конференціях і семінарах професорсько-викладацького складу НПУ (1999-2003). Результати виконаного дисертаційного дослідження впродовж останніх років використовувалися в процесі проведення занять із стилістики та лінгвістичного аналізу тексту на факультеті української філології НПУ імені М.П.Драгоманова. Основні положення дисертації викладені в шести публікаціях.
Структура і обcяг роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, загальних висновків і списку використаних джерел.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Звук у поетичному творі виконує надзвичайно важливу роль: він немов посередник між автором дійсністю реципієнтом.
Словесний образ, що сформувався в реципієнта, доповнюється асоціаціями, які виникають внаслідок акустичних можливостей звуків. Звукові засоби, поєднуючись із іншими мовними засобами і взаємодіючи з ними, здатні реалізовувати свої досить значні стилістичні можливості.
Своєрідною системою подразників” при сприйнятті поетичного твору виступають внутрішньо текстові елементи, що актуалізуються на всіх рівнях і сприяють художньо-пізнавальному осмисленні тих чи інших компонентів цілісної текстової структури. Для поезії Павла Тичини фонічна організація вірша виступає надзвичайно активною силою.
Фоносемантичні засоби в поезії Павла Тичини сприяють виникненню нових смислових асоціацій в системі тексту, відтворють картину звукового світу, сприяють створенню звукових символів, які корелюють із символікою, що виникає на лексичній основі. У творчості важливу роль виконують лексеми із загальним значенням створювати звук”. Вони наповнюють усю творчість, і їх семантика гармонійно переплітається із семантикою звукового інструментування, гранично поглиблюючи значення символу. Особливо мелодійні інтонації, властиві поету, створюються засобами морфології та синтаксису, і їх основа повтор. Виходячи з музичних можливостей мови, він гармонізує свої твори і за допомогою фундаментальних музичних принципів. Проте велика організуюча сила духу музики” в поезії усвідомлюється у Павла Тичини лише на фоні інших видів мистецтв та у взаємодії з ними. Поезія Павла Тичини це вірші, підтекст яких формується передусім на ритмомелодичному та фонетичному рівнях.
На підставі проведеного дослідження зроблено такі основні висновки:
1. Будь-яке явище природної мови в художньому тексті набуває своєї специфіки в результаті ретельного відбору та організації, завдяки наміру автора естетично впливати на реципієнта.
Естетичний чи інший зміст поетичного твору не сприймається реципієнтом безпосередньо, не переноситься механічно у свідомість, а відтворюється ним і часом приписується” реципієнтом тексту. Естетичне сприйняття поетичних текстів ґрунтується на індивідуально-особистісному факторі, тобто на особистості реципієнта з його індивідуальним досвідом, знаннями, темпераментом, самосвідомістю, психічними процесами й властивостями особистості, індивідуальною мовною рецептивною базою. Для того щоб сприйняття художнього тексту було адекватним, необхідно, щоб настанові автора відповідала настанова реципієнта. Носій мови інтуїтивно уявляє нормальні частотності звуків і букв і наперед очікує” зустріти конкретний звук певну” кількість разів. Якщо частка цих звуків у тексті знаходиться у межах норми, то вони не несуть спеціального смислового та естетичного навантаження, їх символіка залишається прихованою. Помітне відхилення кількості того чи іншого звука від норми різко підвищує інформативність і символіку звука, що відображається на сприйнятті всього тексту. При цьому встановлена така залежність: чим нижчий ступінь передбачуваності, тим привабливіший текст.
2. Павлові Тичині властива оригінальна система фоносемантичних засобів, музичність і пісенність поезії, синестезичне сприйняття світу, багата індивідуальна мовна рецептивна база. Талант поет полягає у знаходженні своїм емоціям звукові, кольорові, музичні паралелі. Зображення природи, музичні тропи, виразна звукозображальна система, синтез словесних і музичних засобів всі ці риси поезії Павла Тичини зумовлюються специфікою його відношення до дійсності. Отже, виявлення функціональних зв’язків між психічними особливостями світосприйняття та їх відтворенням у художній системі митця дає змогу глибше зрозуміти його поетичні твори.
3. Музична основа панує в стилі Павла Тичини, керуючи його вільними ритмами, багатим звукописом, образами. Такі твори слід сприймати на основі гармонійного поєднання словесного й звукового образу. Павло Тичина зумів поєднати два засоби музичного вираження семантичний та ритмомелодичний. У галузі ритміки поета накреслилися два типи: пісенно-мелодичний, з класичною строфікою, багатим римуванням, численними рефренами й ораторсько-інтонаційний, із вільною побудовою не лише строфи, але й кожного рядка.
4. Поет зберіг образну сутність слова: він знайшов небачений досі синтез словесних, звукових і музичних засобів вираження. Звук не лише введено в твір, його ще й тонко охарактеризовано, і в цьому слід вбачати один із секретів естетичної вагомості музично-звукових образів Павла Тичини. Реципієнт сприймає не один звук, а чує його конкретну мелодію, вловлює його темброве забарвлення, тональність, настрій.
5. Фоносемантичне оформлення в Павла Тичини поліфункціональне, воно сприяє виникненню нових змістових асоціацій в системі тексту, відтворює картину звукового світу, сприяє створенню звукових символів, які корелюють із звукосимволізмом.
6. Поету властива така фонічна структура поезій, яка раптово наповнюється власне-семантичним завданням, що свідчить про умовність межі між чисто фонічними та смисловими (символічними і паронімічними) звуковими повторами. І там, і тут той чи інший звуковий комплекс ніби зростається з певним смислом і відтворює” його в іншому звуковому поєднанні.
7. Павло Тичина, гостро відчуваючи дисгармонію між образним уявленням, що створюється звучанням слова, і його семантичним наповненням, відшукував такі слова, в яких семантика та їх звукове вираження перебувають у повній гармонії. Можна зробити висновок, що такий різновид фонічних структур (так званий анаграматичний звукопис), полягає в наповненні тексту звуковими комплексами, які входять у ключове слово. Фонічні структури такого типу використовуються також з метою передачі звуковідтворювальної інформації.
8. Існують також певні принципи функціонування мовної звукозображальної системи, яка обумовлює передбачуваний вплив первинного звукосимволізму на формування фонетичного значення слова й на походження окремих лексико-семантичних груп. Цю систему створюють дві принципово різні підсистеми: звуконаслідувальна, що утворює слова-ономатопи, і звукосимволічна, яка пояснює виникнення слів-кінесемізмів, яким властиві неакустичні денотати кінеми (лизання, хлебтання, чавкання, пейоративи, позначення круглого тощо). Отже, очевидно, все ж таки первинний звукосимволізм існує і він не лише відображається на фонетичному вигляді ономатопів і кінесемізмів, але й виявляє певний тиск” на ознакову оболонку” багатьох слів, які функціонують у мові.
9. Таким чином, мовній системі властиві не лише лексико-семантичні поля, а й лексико-фонічні групи, які об’єднують слова на основі звукової спільності. Існує, напевно, певна дифузна й відкрита парадигма в свідомості (чи підсвідомості) носіїв мови, ці звуко-асоціативні лексичні поля набувають у свідомості професійного поета більш чіткі контури. Адже саме поету необхідно утримувати в пам’яті: а) яскраві звукові знахідки своїх попередників, щоб випадково не порушити авторського права на них; б) зближення слів на звуковій основі, що стали формульними, для того, щоб уникнути фонічної банальності. Отже, ніхто інший не володіє поетичною мовою настільки продуктивно, й не лише рецептивно, як поет. Лексичні одиниці одного звуко-асоціативного ряду мають тенденцію групуватися в межах зримого сегмента поетичного тексту; загалом складається враження, ніби одному слову властиво притягувати до себе інші члени звуко-асоціативного ряду. Наявність подібного поєднання алітерації з асонансом властиве українській мові. У результаті частого спільного вживання в поетичній мові членів одного лексико-фонічного поля, їх парадигматична спільність підсилюється і спільністю синтагматичною, в результаті чого ефект вторинного звукосимволізму посилюється ще більше. Особливо це характерно для ідіолекту Павла Тичини. Звукосимволізація в його поетичній мові настільки ефективна, що часто не залишається поза світлим полем свідомості” адекватно підготовленого реципієнта і в усякому разі досить чітко визначається при спеціальному аналізі віршованого тексту. Тому створені таким чином звукові повтори ми й відносимо не до фонічних структур, які позбавлені безпосереднього смислового навантаження, а до символічного класу.
Таким чином, звук у поетичному творі виконує надзвичайно важливу роль: він немов посередник між автором дійсністю реципієнтом. Словесний образ, що сформувався у реципієнта, доповнюється асоціаціями, які виникають внаслідок акустичних можливостей звуків. Звукові засоби, поєднуючись із іншими мовними засобами і взаємодіючи з ними, здатні реалізовувати свої досить значні стилістичні можливості.
Фоносемантична організація поезії Павла Тичини це свого роду структурний елемент вірша. Звуконаслідування, алітерації, асонанс, звукова символіка виявляються як система як звуковий образ, що різко збільшує рецептивну сферу вірша.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Античные теории языка и стиля. М. Л., 1936. 366с.
2. Аристотель. Об искусстве поэзии. М.: Гослитиздат, 1957.- 183с.
3. Арістотель. Поетика. К : Мистецтво, 1967. 84с.
4. Арнольд И.В. Стилистика современного русского языка. М.: Просвещение, 1990. 301с.
5. Асафьев Б.В. Музыкальная форма как процесс. Л., 1971. 376с.
6. Асєєв М. Мій Тичина // Павлові Тичині. К., 1961. C. 27-42.
7. Аспекты общей и частной лингвистической теории текста. М., 1982. 237с.
8. Ахманова О.С., Гюббенет И.В. Вертикальный контекст как филологическая проблема // Вопросы языкознания . 1977. - №3. C. 47-54.
9. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. М., 1966. 606с.
10. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы русского языка / Пер. С фр. Е.В. Вентцель и Т.В.Вентцель. М., 1955. 416с.
11. Бальмонт К. Поэзия как волшебство. М.: Скорпион, 1915. 100с.
12. Бандура О.М. Мова художнього твору. К. : Дніпро, 1964. 121с.
13. Барабаш Ю.Я. Вопросы эстетики и поэтики. М.: Современник, 1983. 416с.
14. Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. М., 1975. 504с.
15. Белей Н.І. Дослідження звукосимволізму в англійській мові. Одеса, 2000. 53с.
16. Белый А.Глоссалогия. Mюнхен, 1971. 131с.
17. Белый А. Жезл Арона (О слове в поэзии )// Скифы, 1.СПб.,1917.
18. Белый А. Проблемы творчества. Статьи. Воспоминания. Публикации. М., 1988.
19. Білецький О. Зібрання праць: В 5-ти томах. К.: Наукова думка, 1966. Т.3. 607с.
20. Благой Д.Д. Мысль и звук в поэзии // Славянские литературы. М., 1973. Вып.УІІ. C.31-43.
21. Блок А. О литературе. М., 1989. 479с.
22. Блок и музыка: Сб. ст. / Сост.М.Элик - Л., 1972. 280с.
23. Блумфилд Л. Язык / Пер. с англ. Е.С.Кубряковой и В.П.Мурат. М., 1968. 607с.
24. Богин Г.И. Фоносемантика как одно из средств пробуждения рефлексии // Фоносемантические исследования. Пенза, 1990. C.25-36.
25. Богуславский В.М. Слово и понятие// Мышление и язык. М., 1957.
26. Бондарко Л.В. Фонетическое описание языка и фонологиское описание речи. Л., 1981. 199с.
27. Бондаренко А.І. Поетична мова В.Стуса (Експресеми емотивного змісту) : Дис... канд.. філол.. наук. К., 1996. 211с.
28. Бондарко Л.В. Знание языка и восприятие речевых единиц // Сенсорные системы. Л., 1979. C.90-95.
29. Борисов В.Н. Взаимосвязь отражения и деятельности в процес се познания // Природа сознания и закономерности его развития. Новосибирск, 1966. C.52-63.
30. Брехт Бертольд. Созерцание искусства и искусство созерцания // Брехт Бертольд. О литературе. М. : Художественная литература, 1988. C.144-149.
31. Брик О.М. Звуковые повторы // Поэтика. Сборники по теории поэтического языка. Пг., 1919. C.58-98.
32. Брудный А.А. Понимание как философско-психологическая проблема // Вопросы философии. 1975. - №10. C.109-117.
33. Брюсов В.Я. Ремесло поэта. Статьи о русской поэзии. М., 1981. 399с.
34. Брюсов Валерий. Звукопись Пушкина // Брюсов Валерий. Собр. соч. М.: Художественная литература. 1975. Т.7. C.127-148.
35. Будагов Р.А. Литературные языки и языковые стили. М., 1967. 375с.
36. Бураго С.Б. Музика поетической речи. К.: Дніпро, 1986. 184с.
37. Вагнер Р. Избранные работы. М., 1978. 695с.
38. Вандриес Ж. Язык. М., 1937. 337с.
39. Варфоломеев А.П. Система аспектов лексического значения // Вопросы семантики. Калининград, 1978. С.19-23.
40. Ващенко В.С. Стилістичні явища в українській мові. Харків, 1958. 228с.
41. Вербицкая Л.А. Русская орфоэпия. Л., 1971. 84с.
42. Визгалов П.И. Некоторые вопросы диалектики соотношения языка и мышления. Казань, 1962. 154с.
43. Виноградов В.В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. М., 1963. 256с.
44. Виноградов В.В. Русская речь, ее изучение и вопросы речевой культуры // Вопросы языкознания. 1961. - №4. С.10-18.
45. Виноградов В.В. Поэтика и ее отношение к лингвистике и теории литературы // Вопросы языкознания. 1962. - №5. С.21-29.
46. Виноградов В.В. О теории художественной речи. М.: Высшая школа, 1971. 240с.
47. Виноградов Иван. К вопросу о музыке стиха // Виноградов Иван. Борьба за стиль. Ленинград : Художественная литература, 1937. С.85-186.
48. Винокур Г.О. Изранные работы по русскому языку. М.,1959. 492с.
49. Воронин С.В. Основы фоносемантики. Л., 1982.- 244с.
50. Воронин С.В. Синестезия и звукосимволизм // Тезисы УІ Всесоюзного симпозиума по психолингвистике и теории комуникации. М., 1978. С.40-41.
51. Воронин С.В. Из истории звукоизобразительности. М., 1981. 193с.
52. Выгодский Д.И. Из эвфонических наблюдений // Пушкинский сборник. М. Пг., 1923. С.17-25.
53. Выготский Л.С. Психология искусства. М., 1986. 573с.
54. Выготский Л.С. Избранные психологические исследования. - М., 1956. 289с.
55. В’язовський Г.А.Специфіка творчого труда письменника. Одеса, 1964. 91с.
56. В’язовський Г.А. Питання психології творчого труда письменника. Одеса, 1966. 97с.
57. В’язовський Г.А. Асоціативність художнього мислення і читач // Орбіта художнього слова. Одеса: Маяк, 1969. С.25-32.
58. Гак В.Г. Семантическая структура слова как компонент семантической структуры высказывания // Семантическая структура слова. М., 1971. С.10-19.
59. Газов-Гинзберг А.М. Был ли язык изобразителен в своих истоках? М.: Наука, 1965. 183с.
60. Гак В.Г. Сопоставительная лексикология. М., 1977. 287с.
61. Галеев Б. Проблема синестезии в искусстве // Симпозиум «Проблемы художественного восприятия». Л., 1968. С.38-47.
62. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. М., 1981. 139с.
63. Гальперин И.Р. Информативность единиц языка. М., 1974. 176с.
64. Гальченко С.А. Текстологія поетичних творів П.Г.Тичини. К. : Наукова думка, 1990. 130с.
65. Гальченко С.А. Грані великого таланту: До 100-річчя від дня народження П.Г.Тичини. К., 1990. 48с.
66. Гегель Г. Сочинения. Т.14. М., 1958.- 440с.
67. Гей Н.К. Искусство слова. М., 1967. 364с.
68. Гельмгольц Г. Учение о слуховых ощущениях как физиологическая основа для теории музыки. СПб., 1875. 506 с.
69. Глезер В.Д., Цукерман И.И. Информация и зрение. М.: Изд-во АН СССР, 1961. 154с.
70. Головацкий Я.Ф. Народные песни Галицкой и Угорской Руси. М., 1878. Ч.І. 390с.
71. Гончаренко С.Ф. Стилистика испанской стихотворного стихотворного текста. М.: Высшая школа, 1988. 191с.
72. Гончаров Б.П. Звуковая организация стиха и проблема рифмы. М., 1973. 275 с.
73. Горский Д.П. Роль языка в познании // Мышление и язык. М., 1957. С.32-41.
74. Гумбольдт В. О различии строения человеческих языков и его влиянии на духовное развитие человечества // Избранные работы по языкознанию. М., 1984. С.90-94.
75. Горцевская В.А. Изобразительные слова в эвенкийском и маньчжурском языках. Тюркологические исследования. М. -Л., С.177-189.
76. Григорьев В.П. Поэтика слова. М.: Наука, 1979.- 344с.
77. Григорьев В.П. Слово в русской советской поэзии. М.: Сов. писатель, 1975. 263с.
78. Гуджиева Е.А. К постановке проблемы звукового символизма // Сборник научных трудов МГПИИЯ им.М.Тереза. Вып.65. М., 1972.-С.42-54.
79. Довгалевський Митрофан. Поетика (Сад поетичний). К.: Мистецтво, 1973. 436с.
80. Добин Е. Поэзия Анны Ахматовой. Л.: Советский писатель,1968. 252с.
81. Долинин К.А. Интерпретация текста. М., 1985. 288с.
82. Домашнєв А.И., Шишкина И.П., Гончаров Е.А. Интерпретация художественного текста. М., 1983. 192с.
83. Ефимов А.И. Стилистика художественной речи. М., 1957. 448с.
84. Єрмоленко С.Я. Нариси з української словесності: (стилістика та культура мови). К.: Довіра, 1999. 431с.
85. Єрмоленко С.Я. Фольклор і літературна мова. К.: Наукова думка, 1987. 248с.
86. Єрмоленко С.Я. Поетична мова // Українська мова. Енциклопедія. К.: Українська енциклопедія”, 2000. С. 462-463.
87. Жабицкая Л. Восприятие художественной литературы и личность. Кишинев, 1974. 134с.
88. Житецький П. Теорія поезії. К., 1908. 294с.
89. Жовтобрюх М.А. Деякі особливості консонантизму поетичної мови Т.Г.Шевченка // Мовознавство. 1962. Т.ХУІІ. С.53-67.
90. Журинский А.Н. Звуковой символизм в языке: некоторые подходы и принципы описания (в применении к идеофонам в языке эве) // Проблемы африканского языкознания. М., 1971. С.95-124.
91. Жирмунский В.М. Теория стиха. М.,1975. 664с.
92. Журавлёв А.П. О символическом значении в языке // Уч. зап. Калининградского университета. Кафедра русского языка. Вып.6. Калининград, 1971. С.1 5-21.
93. Журавлёв А.П. Фонетическое значение. Л.: ЛГУ, 1974. 160с.
94. Журавлёв А.П. Аспекты значения слова и их восприяте // Восприятие языкового значения. Калиниград, 1978. С.3-10.
95. Журавлёв А.П. Символическое значение языкового знака // Речевое воздействие. Проблемы прикладной психолингвистики. М., 1972. С.81-96.
96. Журавлёв А.П. Звук и смысл. М.: Просвещение, 1981.
97. Залыгин С.П. Собеседования. М.,1982.- 66с.
98. Звегинцев В.А. Мысли о лингвистике. М.: МГУ, 1996.-198с.
99. Иванова-Лукьянова Г.Н. О восприятии звуков // Развитие фонетики современного русского языка. М., 1966. С.25-32.
100. Илиади А.Н. Практическая природа человеческого познания. М.: Высшая школа, 1962.- 182с.
101. Ильина В.И. Особенности восприятия языка художественных описаний // Эк