Предикати відношення в українській мові: семантико-граматичний аспект

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ МОВОЗНАВСТВА ім. О.О.ПОТЕБНІ
ВІДДІЛ ЗАГАЛЬНОСЛАВІСТИЧНОЇ ПРОБЛЕМАТИКИ І СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВ

На правах рукопису

Пірус Ганна Олександрівна

УДК 811.161.2

Предикати відношення в українській мові:
семантико-граматичний аспект

10.02.01 українська мова

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
доктор філологічних наук,
професор
Бріцин Віктор Михайлович

Київ 2003

ЗМІСТ
Перелік умовних скорочень.......................................................................................3
Вступ...............................................................................................................................4
Розділ 1 Принципи побудови загальної класифікації семантичних типів предикатів......................................................................................................................16
1.1.З історії питання......................................................................................................16
1.2. Класифікація семантичних типів предикатів на основі побудови поля...........36
Висновки до розділу.....................................................................................................59
Розділ 2 Семантико-граматичні особливості релятивів............................................62
2.1. Релятиви з компаративною домінантою..............................................................62
2.2. Релятиви з посесивною домінантою.....................................................................82
2.3. Релятиви з компонентивною домінантою............................................................97
2.4. Предикати емоційного відношення....................................................................114
Висновки до розділу....................................................................................................130
Розділ 3 Формально-граматичні та семантико-синтаксичні особливості предикатних виразів з релятивами.............................................................................133
3.1. Предикатні вирази з КР........................................................................................137
3.2. Предикатні вирази з ПР.......................................................................................148
3.3. Предикатні вирази з КомР...................................................................................156
3.4. Предикатні вирази з РС........................................................................................163
Висновки до розділу....................................................................................................170
Висновки.....................................................................................................................173
Список використаної літератури...........................................................................179
Додатки........................................................................................................................193

ВСТУП

Довгий час семантичний план речення не знаходив свого вiдображення у лiнгвiстичних дослiдженнях. Це було спричинено загальною вiдiрванiстю лiнгвiстики вiд змiстового плану речення взагалi. Як зазначає А.А.Уфімцева , з розвитком структурних та формалізованих методів опису мови вся лексикологічна та семасіологічна проблематика, що має справу з основними двосторонніми одиницями мови словами, з метою більшої об’єктивності” та строгості методу” була свідомо виключена з програми багатьох дослідницьких напрямів” [170, с. 5]. Таким чином, значення мовного знака, що поєднує в собі парадигматичні та синтагматичні аспекти, розглядалося лише з формально-теоретичного боку, тобто як ізольована абстрактна одиниця. Названi аспекти довгий час описувалися лише з структурної точки зору, що не завжди відповідало їхньому фактичному існуванню як у парадигматичному, так і лінійному виявах. Це призвело до розгляду речення як формально-граматичної сполуки, а його компоненти описувалися з боку їхніх синтаксичних функцій. Питання семантики співвідносилися лише з лексичним шаром. Ядром речення з формального боку визнавалися підмет і присудок, яким надавалося первинного та визначального значення; інші компоненти розглядалися як вторинні та несамостійні.
Останнім часом спостерігається тенденція до ускладнення аналізу синтаксичних одиниць. ”Загальний рух синтаксичної думки йшов від логічної до психологічної, потім до формально-граматичної концепцій, від яких звернув до теорій комунікативних, семантичних та прагматичних” [101, с. 450]. Це зумовило поєднання різних аспектів, серед яких визначальними можна назвати формально-граматичний, що охоплює так звану частиномовну приналежність компонентів конструкції, семантичний, який апелює до значеннєвого наповнення синтаксичних одиниць та є визначальним при їхньому семному аналізі. Також варто згадати про комунікативний аспект, залучення якого дає змогу розглядати кожну конкретну сполуку з точки зору її мовленнєвої виправданності, функціонування у мовному потоці, мети висловлювання, аспектологічних особливостей. Як зазначає В.В.Богданов, саме комунікативний аспект останнім часом часто залучається до комплексного аналізу семантичної структури речення, але йому надається другорядного місця відносно номінативного аспекту [19; с. 145-148]. Але, на думку Є.В.Падучевої, аналіз змісту комунікативного членування показує, що він не просто накладається” на лексико-синтаксичну структуру речення, а складним чином взаємодіє з усіма аспектами його семантики” [20, с. 22]. З огляду на всі ці зауваження, видається справедливим визначення Н.М.Арват: ”Речення як мовна синтаксична одиниця, що слугує засобом спілкування та повідомлення, характеризується трьома аспектами: 1) за змістовою організацією, яка відбиває будь-які явища об’єктивної дійсності; 2) за формальною організацією, яка відбиває тип, структуру предикативної конструкцій; 3) за комунікативною організацією, яка відбиває комунікативну мету повідомлення, закладену у реченні. Перший та третій аспекти становлять змістовий бік речення, другий формальний [9, с. 2].
Таким чином, для нас кожна синтаксична одиниця є складним конструктом зі своїми особливостями, функціями, значеннями тощо. Можна порівняти мову з живим організмом, дослідити еволюцію життя та розвиток якого можна лише поєднуючи різні рівні, стадії та вияви його життєдіяльності. Це не виключає можливості розгляду одиниць мови з точки зору якогось одного аспекта, але, щоб отримати повну і більш-менш чітку картину (наскільки це можливо для системи, що перебуває в постійному русі) необхідний саме комплексний аналіз із залученням різних методів, підходів, аспектів. За різноманітності поглядів на методи і принципи вивчення речення як основної комунікативної одиниці мовознавці в основному сходяться на думці, що найважливішим питанням у вивченні синтаксису є визначення співвідношення його формально-граматичної і семантичної структур” [99, с. 84].
У пропонованій роботі робиться спроба описати певний шар синтаксичних одиниць (у нашому випадку це предикати, семантичне наповнення яких визначається їхніми взаємозв’язками з іншими членами конструкції). Здійснюваний аналіз базуватиметься на різних аспектах, про якi згадувалося вище. У ході аналізу названі аспекти розглядатимуться як ієрархічна система значень, що зумовлюється характером функціонування синтаксичних одиниць, визначальністю певного аспекту щодо іншого при їхньому функцioнуваннi та сприйнятті. Первинним, ієрархічно вищим за інші, видається номінативно-семантичний аспект, що визначає семантичну структуру речення, яка у свою чергу оформлюється в реальну мовленнєву одиницю за допомогою формально-граматичних показників. Залучення комунікативного аспекта буде здійснюватися з урахуванням потреб аналізу. При накладанні комунікативних характеристик, речення і власне предикат, можуть набувати нових відтінків у своєму значенні, але це не призведе до зміни семантичної структури речення, яка розуміється в дусі предикатно-актантних відношень” [20, с.24]. Названі аспекти не можуть вважатися вичерпними для аналізу синтаксичних конструкцій. Їхнє виділення зумовлене метою дослідження. Також варто зазначити, що при аналізі певної реченнєвої структури ці аспекти переплітаються, синкретизуються. Тому їхній розподіл та вичленування досить проблематичні та умовні. Кожен з аспектів має широкий спектр значень. При потребі певне таке значення буде виділятися, але пропонована робота не ставить за мету повністю описати та проаналізувати всі аспекти, що визначають речення як семантико-синтаксичну єдність. Головне, на чому слід наголосити, це те, що семантична структура речення, яка визначається великою мірою семантикою предиката, має набагато вагоміше значення, ніж структурна схема, яка є вторинною та похідною відносно семантичної моделі [20, с.18-24]. Е.В.Кузнєцова робить ще сміливіший висновок про те, що і семантична, і граматична (структурна) схеми речення мають у своїй основі семантичний критерій. Обидві структури семантичні, обидві відбивають дійсність крізь призму мислення; відмінність між ними виявляється передусім на рівні абстракції: граматична структура більш абстрактна, ніж семантична, в якій узагальнені реальні змісти речень, що формуються на базі лексичної семантики слів-синтагм” [92, с.5].
Центральним семантичним компонентом реченнєвої структури справедливо вважається предикат. Саме його значення є визначальним і первинним для семантики конструкції в цілому. Чіткого пояснення потребує сам термін предикат”, тому що ця одиниця становитиме основний об’єкт пропонованого дослідження.
Лінгвістичний енциклопедичний словник” тлумачить цей термін так: ”Предикат термін, що позначає конструктивний член судження те, що висловлюється (стверджується або заперечується) про суб’єкт Предикат не будь-яка інформація про суб’єкт, а вказівка на ознаку предмета, його стан та відношення до інших предметiв” [101, с.392]. Далі в статті зазначено, що цей термін пов’язаний зі змістовим (семантичним) аспектом речення. На противагу цьому поясненню в енциклопедії Українська мова” подано декілька визначень терміна предикат”. 1) Формальна категорія синтаксису, те саме, що присудок (граматичний предикат); 2) семантична категорія синтаксису, термін, який означає приписувану суб’єктові ознаку (семантичний предикат) [167, с.480]. Далі згадано ще комунікативний предикат, якому відповідає термін рема” і логічний предикат. Таким чином, з якого б боку не розглядалося речення, висловлювання, судження, ми звертаємося до терміна предикат”.
У лінгвістичній літературі термін предикат” найчастіше використовується у ході семантичного аналізу синтаксичної конструкції. Так Н.М.Арват зазначає: Семантичний предикат це центральний компонент семантичної структури речення, що позначає активну або статальну ознаку, яка проявляється у часі та співвідноситься або з предметом (суб’єктний), або з ситуацією (безсуб’єктний)” [9, с.24]. Ю.С.Степанов, описуючи характеристики предиката розрізняє дієслівну функцію” і дієслівну лексему”. Дієслівна функція є ні чим іншим, як предикатом речення будь-якого типу (включаючи бездієслівні речення, називні речення тощо)” [151, с.119]. А.А.Загнітко говорить про дві точки зору, які мають місце при дослідженні предиката. Одне розуміння його суті має своїм джерелом традиційне протиставлення суб’єкта і предиката, на які розчленовується мовленнєвий акт, інша точка зору спирається на уявлення про предикат як своєрідну конструктивну (чи конструктивно-семантичну, конструктивно-смислову) ядерну площину, яка через властиву їй валентнопрогнозуючу силу визначає число членів, які називаються аргументами, комплементами, актантами чи парципантами” [62, с.16]. Отже, виходячи з другого з наведених розумінь предиката, бачимо, що це не просто компонент речення, який об’єднує в собі певні граматичні ознаки, визначальні для формальної будови конструкції (цим характеристикам відповідає присудок), а особлива семантико-граматична сутність, кожне конкретне значення якої позначає різні типи відношень між особами, предметами, явищами та їхнє співвіднесення з реально існуючим світом. Як справедливо зазначив Ю.С.Степанов, це особливі семантичні сутності, категоризація яких являє собою узагальнення об’єктивних явищ буття” [151, с.312-323]. Думка про те, що предикат є центральним компонентом речення завдяки своїй прогнозуючо-валентній сутності, визначальна для більшості робіт, що стосуються даної тематики. Так, В.В.Богданов, аналізуючи різні теорії щодо відношення реального світу до його мовної реалізації робить висновок, що хоча властивості та відношення похідні від речей , тим не менше знаки перших грають у складі предикатних виразів більшу роль, ніж знаки других. Приписуючи ті чи інші властивості непредикатним знакам або встановлюючи відношення між ними, предикатні знаки тим самим виконують організуючу функцію у предикатному виразі, великою мірою визначаючи його структуру [19, с.39]. Цієї точки зору дотримується також І.П.Распопов, говорячи, що в кінцевому результаті, основоположна і визначальна для конструктивного вигляду речення структурно-будівна роль в його складі у всіх випадках належить предикатові” [128, с.84]. Отже, для нас предикат це семантико-синтаксичний центральний компонент речення, що вказує на зв’язок мовленнєвої структури з позамовною дійсністю та завдяки своїй семантичній валентності здатний вступати у зв’язки з певною кількістю аргументних семантем, великою мірою визначаючи їхній характер.
Слово набуває предикатних функцiй у висловлюванні. Поза ним слово не може мати предикатних ознак. Особливості предикатних знаків можна правильно зрозуміти лише в складі цілісного предикатного виразу” [19, с.39]. Отже, семантику предиката можна аналізувати лише невідривно від усієї конструкції в цілому і кожного компонента окремо. Так, наприклад, повна характеристика дієслівної функції” за Ю.С.Степановим включає в себе не тільки опис самого предиката, а й аналіз (у загальному вигляді) тих імен, які він об’єднує в рамках речення суб’єкта та об’єктів” [151, с.119]. Хоча предикат, завдяки своїй прогнозуючо-валентній функції, визначає кількість та характер актантів, і цей зв’язок має ієрархічний характер (що яскраво ілюструє так зване канонізоване синтаксичне дерево” [19, с.153]), неможна заперечити наявність зворотнього зв’язоку у висловлюванні. Окреслюючи коло актантів, предикат у свою чергу завдяки ним набирає нових відтінків до структури власних значень. Саме через такий взаємовплив предикатних і непредикатних знаків предикат може істотно відрізнятися значенням та ієрархією наявних у нього сем від свого формального словникового відповідника. Характером актантів та їхнім впливом на значення предиката зумовлений також і той факт, що формально одне слово, перебуваючи в позиції предиката в різному оточенні, може належати до різних семантичних класів і мати певні відмінності у семному складі та в ієрархії сем. Кількість і семантичні функції іменників-аргументів характеризують предикатний знак, його семантичну своєрідність” [39, с.36]. Таким чином, складаючи в подальшій роботі семантичну типологію предикатів, ми керуватимемося як семантикою власне предиката, так і характером іменників-аргументів, що його супроводжують. Визначити семантичну структуру слова означає, по-перше, виявити порядок внутрішнього зчеплення та супідрядності неоднорідних значеннєвих елементів у слові, по-друге, встановити, якими мовними засобами здійснюється внутрішньослівне змістове розмежування лексико-семантичних варіантів слова. Це означає визначити тип семантичного контексту, коло лексично сполучуваних слів та моделі сполучуваності, а також зазначити місце та роль кожного з лексико-семантичних варіантів у всій системі в цілому” [170, с.91]. Такий підхід вимагає чіткої класифікації актантів. Цій темі присвячено велику кількість робіт, але одностайності щодо принципів виділення та кількості основоположних семантичних класів аргументів нема, як нема і єдиного терміна на позначення іменних супровідників предиката. Ці предметні компоненти позначають різними термінами: актанти (Л.Теньєр), предметні місця (Ч.П.Ломтєв), предикандуми (С.Д.Кацнельсон), глибинні відмінки (Ч.Філлмор), іменники або аргументи (У.Чейф ) та інші” [39, с.36].
Термінологічні основи, викладені вище, являють собою ядерні поняття пропонованого дослідження. Далі варто зупинитися на деяких методологічних засадах, які братимуться до уваги при побудові загальної семантичної класифікації предикатів та описі обраного класу.
Основним з них є принцип поділу матеріалу на семантичні поля. Семантичними полями прийнято вважати і семантичні класи (групи) слів будь-якої одної частини мови, і семантично співвіднесені класи (групи) слів різних частин мови, і лексико-граматичні (функціонально-семантичні) поля, і парадигми синтаксичних конструкцій, що пов‘язані трансформаційними (дериваційними) відношеннями, і різні типи семантико-синтаксичних синтагм. Об‘єднує їх, незважаючи на суттєві структурні відмінності, те, що всі вони мають у своїй основі ту чи іншу семантичну категорію або категоріальну ситуацію” [32, с.126]. Метод поля, використаний вперше К.Хейзе, дістав за час, що пройшов відтоді, великого розповсюдження, хоча й оцінювався різними дослідниками досить неоднозначно. Це пов‘язано з тим, що членуючи мовний матеріал на поля, більшість дослідників керуються власним розумінням самого терміна. Також це спричинено відмінністю членованих одиниць (від лексичних до синтаксичних), що вимагає різних критеріїв поділу матеріалу. Найширше названий метод застосовується для дослідження лексичного шару. Вихідною при такому поділі є думка про те, що одиниці, які складають поле, належать до однієї частини мови, тобто семантичному аналізу передує формально-граматичний. Наприклад, визначення лексико-семантичне поле це клас слів однієї частини мови, що мають в своїх значеннях достатньо спільний інтегральний компонент (або компоненти) та типові уточнюючі (диференційні) компоненти, а також характеризуються схожістю поєднання та широким розвитком функціональної еквополентності та регулярної багатозначності” [95, с.7], є типовим для досліджень з семантики. У пропонованому визначенні ототожнюються терміни поле” і клас слів”, що не збігається з думкою інших мовознавців [32; 187 та ін.]. Обираючи метод побудови лексико-семантичного поля, ми маємо на увазі не стільки лексичні спільності його складників, скільки семантико-граматичні їхні особливості. Тобто побудова поля зводиться до вибору семантичної зони, центром якої буде лексичний ідентифікатор, що поєднує в своїй структурі як семантичні, так і функціональні ознаки, спільні для всього поля. У середині ж поля виділятимуться окремі класи одиниць. Семантичне поле уявляється таким об’єднанням лексичних одиниць, яке в свою чергу ділиться на цілий ряд ЛСГ; співвідношення даних понять постає співвідношенням цілого та конкретного” [95, с.44]. Принципи виділення полів можуть бути різні: поділ предикатів за валентністю, власне семантикою або суто формальний поділ за частиномовною приналежністю. Найдоцільнішим для пропонованого дослідження видається поділ, що поєднує опис лексико-семантичних особливостей предиката та його валентнісних характеристик. Таким чином будуть об‘єднуватися семантичний та синтаксичний аспекти, що робить доцільним введення терміна семантико-синтаксичне поле”. Наприклад, семантико-синтаксичне поле якісних предикатів містить ЛСГ одиниць різних частин мови з ідентифікаційним значенням "відношення" (у найширшому розумінні), що при подальшому аналізі ділиться на окремі класи предикатів: емоційного відношення, посесивного відношення, компаративного відношення тощо. Лексичний центр не є членом описуваного поля, він лише відбиває його значеннєве наповнення, є своєрідною назвою поля, його узагальненням. Цей підхід до опису семантичних полів, що включають одиниці різних частин мови, ... досить перспективний, оскільки між членами поля, що належать до різних частин мови, але мають спільну категоріально-лексичну сему, спостерігаються не лише семантичні зв’язки, зумовлені тим, що вони співвідносяться з однією об’єктивною ситуацією та є денотативно тотожними, але й функціональні відношення, які виявляються у можливості синтагматично зумовленої зміни їхнього категоріально-мовного статусу” [95, с.45]. Описуючи принцип побудови семантичного поля, В.В.Богданов справедливо зазначає, що заздалегідь невідомо, скільки членів повинно входити до складу тієї чи іншої парадигми і яким чином вони повинні протиставлятися один одному” [19, с.15]. Тому видається доцільним використання принципу побудови поля, яке заповнюється паралельно з розгалудженням значеннєвої сітки та поглибленням семного аналізу, а не принцип побудови тезаурусу та його подальше дослідження. Неможливість побудови словника на початковому етапі пояснюється розташуванням досліджуваних одиниць на перетині семантичної та синтаксичної площин, що надає їм великого спектру диференційних значень.
Актуальність дисертаційного дослідження зумовлена необхідністю комплексного аналізу мовного матеріалу, що передбачає вивчення лексичних одиниць не тільки на парадигматичному рівні, але й у структурі предикатного виразу в цілому, тобто на рівні синтагматичної сполучуваності, дослідження семантико-синтаксичних зв’язків між компонентами розглядуваних конструкцій. Поєднання декількох аспектів дає можливість теоретично та практично осмислити такі актуальні проблеми сучасного українського мовознавства, як питання про семантичне наповнення предикатної одиниці та її реалізацію у семантико-синтаксичній структурі предикатного виразу, співвідношення значеннєвого наповнення предиката та змісту речення. Пропонована для розгляду семантико-синтаксична група релятивних предикатів не вичленовувалася в українському мовознавстві як окрема ланка, що входить до ССП якості, тому комплексний підхід до аналізу одиниць цієї групи є новим та продуктивним.
Зв'язок теми з науковими планами.Роботу виконано в межах планової теми відділу загально славістичної проблематики і східнослов'янських мов Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України "Слов'янська лексика (етимологія, лексикологія) і граматика (синтаксис)".
Мета дослідження полягає в обґрунтуванні вичленовування та описі предикатів відношення в українській мові. Група одиниць досліджується як певна семантико-синтаксична єдність, що має свої сталі граматичні та функціональні особливості. Мета дослідження зумовлює розв’язання низки конкретних завдань, серед яких найсуттєвішими є такі:
1) виділення пріоритетної проблематики у дослідженні семантичних типів предикатів;
2) окреслення основних принципів побудови семантико-синтаксичної класифікації предикатних одиниць, яка б могла бути застосована для аналізу систем інших мов;
3) характеристика міжчастиномовного семантико-синтаксичного поля якості та опис його основних частин у їхній діалектичній взаємодії;
4) дослідження семантики предикатів відношення в українській мові, виявлення їхніх основних типів, ідентифікаційних та диференційних ознак;
5) аналіз граматичних властивостей предикатів даної групи, які б протиставляли або наближали релятиви до одиниць інших груп або полів предикатних одиниць;
6) дослідження функціонування релятивних предикатів у реченнєвій структурі, що зумовлює їхнє обов’язкове та факультативне актантне оточення, сполучуваність із іншими компонентами предикатного виразу, трансформаційні особливості та синтаксичні зв’язки в межах прикладів з релятивами різного характеру.
Об’єктом дослідження є релятивні предикати української мови, граматично представлені формами різних частин мови (дієсловами, прикметниками, іменниками), які входять до міжчастиномовного ССП якості та становлять у його межах досить замкнену, ієрархієзовану семантичну єдність.
Предмет дослідження становлять семантичні, граматичні та функціональні особливості предикатних виразів з релятивними одиницями у сучасній українській мові, їхня систематизація та класифікація.
Методи дослідження. Основоположним принципом дослідження є діалектичний підхід до взаємодії мови та мислення, об’єктивного та суб’єктивного у мові. В основу вичленовування міжчастиномовної групи релятивних предикатів покладений логічно-семантичний критерій, сформульований за принципом ідентифікації, який був висунутий Ш.Баллі. Згідно з цим підбір одиниць ґрунтується на наявності інваріантного семантичного змісту в лексичних значеннях. Конкретне застосування цього принципу при доборі словникового матеріала здійснювалося за допомогою методу побудови поля, детально розробленого у роботах В.В.Богданова, Л.М.Васильєва, Г.С.Щура та інших. Аналіз семантичного наповнення одиниць поля та їхня семантико-синтаксична класифікація здійснювалися на основі методів диференціації та ідентифікації, які дозволили виявити категоріальні та субкатегоріальні компоненти, що виконують функції інтерпретації поняття релятивності при його лексикалізації. Для опису власне лексичних значень використовувалися також метод словникових дефініцій, прийоми компонентного аналізу та опозитивний метод.
Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у таких положеннях:
- у визначенні оригінальних принципів поділу предикатних одиниць на три ССП: дії, стану, якості;
- у системному аналізі міжчастиномовної групи релятивних предикатів, які становлять складову ланку ССП якості;
- у характеризації семантики релятивних&

Список литературы

Висновки

Проблема класифікації предикатів не є новою, але, незважаючи на велику кількість досліджень з обраної теми, немає однозначних та всебічно обґрунтованих відповідей на цілий спектр питань. З узагальненого підходу до семантико-синтаксичної структури речення ми отримали наступні термінологічно-методологічні засади:
1) Предикат це центральний семантико-синтаксичний компонент речення, який вказує на зв’язок мовленнєвої структури з позамовною дійсністю та, завдяки своїй семантичній валентно-прогнозувальній силі, здатний визначати певну кількість іменних синтаксем.
2) Іменні компоненти предикатного виразу впливають на семантику предиката, що вимагає комплексного підходу до значеннєвого наповнення речення, при якому загальне семантичне значення виразу складається із значень всіх його елементів та зв’язків і відношень між ними.
1) Для повної та об’єктивної класифікації семантичних типів предикатів, аналіз має охоплювати якнайбільшу кількість предикатних одиниць, які б належали до різних частин мови.
Оптимальна з точки зору конкретизації типологія іменних елементів (аргументів) складається з: агентива, адресата, об’єктива, експерієнсива, результатива, інструментатива, дескриптива, медіатива, локатива, компонентива, композитива, ідентифікатива та ономасіотива. Не всі вони можуть сполучатися з релятивними предикатами, але окреслення меж класифікації непредикатних знаків дає змогу говорити про ті елементи, визначення яких потребує пропоноване дослідження.
У ході аналізу виділено три семантико-синтаксичних міжчастиномовних поля, які якомога повніше охоплюють значеннєві та граматичні вияви усіх можливих предикатних одиниць. Ідентифікація полів дії, стану та якості великою мірою пов’язана з розумінням поданих понять філософією та певною мірою ґрунтується на виділених ще Аристотелем десяти філософських категоріях.
До ССП дії належать ті предикатні одиниці, які відбивають будь-які зміни у навколишньому середовищі або в описуваному об’єкті, спричинені активним впливом діяча-суб’єкта. Такі ситуації мають реальний характер, фактичний зовнішній вияв та перебувають у певних часових межах.
До ССП стану належать предикати, що характеризують здатність певного суб’єкта перебувати у процесі, який в кінцевому результаті призводить до змін його властивостей та відношень. Стани дуже часто не мають безпосереднього збудника, переважно стосуються внутрішнього середовища суб’єкта, не залежать від його волевиявлення (неконтрольовані) та набувають розвитку у визначених часових межах.
Ідентифікаційним поняттям для ССП якості (властивості), є те, що його одиниці позначають невід’ємну від буття суб’єкта його суттєву визначеність, завдяки чому він являє собою саме той, а не інший предмет. Набір якостей та властивостей, позначених названими предикатами, визначає предмет як цілісну, унікальну в своєму роді реалію. На відміну від одиниць ССП стану та ССП дії, предикати ССП якості мають атемпоральний характер, що зумовлює відсутність часових меж, у яких вони є виправданими.
Релятивні предикати якості складають периферію ССП якості. В українському мовознавстві релятиви не виділялися в окрему групу та не розглядалися як якісні одиниці. Спроба такого розподілу предикатних одиниць видається досить виправданою та продуктивною.
З огляду на те, що всі предмети, явища та інші реалії навколишнього світу перебувають у постійних взаємовідношеннях та в кінцевому результаті не є самостійними та абсолютно унікальними, можна припустити, що релятивна сема наявна у значенні всіх предикатних одиниць. Але, якщо для інших класів вона периферійна та факультативна, то для релятивних предикатів саме цей значеннєвий елемент є визначальним та центральним. Згідно з проведеним семним аналізом предикатів відношення така релятивна сема визначена як абстрактна, така, що вказує на поняття відношення взагалі. Поряд з цим виділяється ще низка релятивних сем, зумовлених конкретизацією відношень, описуваних різними предикатами.
Найпоширенішими та показовими є наступні групи релятивних предикатів, визначені на основі кваліфікативної релятивної семи:
- компаративні релятиви;
- посесивні релятиви;
- компонентивні релятиви;
- релятиви ставлення.
Кваліфікативна релятивна сема наявна у всіх розгляданих предикатів та завжди поєднується з абстрактною. Поряд з ними виділяється ще один компонент характеризаційна релятивна сема, яка надає певному відношенню ще конкретнішого значення: компаративи за названою семою діляться на КР тотожності, КР схожості, КР нетотожності та КР несхожості; посесиви ПР володіння та ПР приналежності; компонентиви КомР об’єднання, КомР розподілу та КомР ідентифікації; предикати ставлення РС позитивні, РС негативні та РС двоспрямовані. При конкретизації названих семантичних елементів, пропонована низка релятивних сем продовжується, ще більше конкретизуючися. Але всі релятивні предикати обов’язково мають абстрактну та кваліфікаційну семи, інші ж компоненти не можуть бути наявними без названих вище. Чим вищий рівень конкретизації релятивної семи, тим менша кількість одиниць буде її репрезентувати.
З огляду на те що відношення виникає при наявності принаймні двох предметів, явищ, істот тощо, будь-який релятивний предикат вимагає репрезентації у конструкції двох іменних елементів. Тобто всі предикати відношення є двовалентними, валентності у них завжди заповнені, а конструкція має обов’язкову тричленні будову:
ПВ П(релятив) + А(суб’єкт) + А(об’єкт),
де ПВ предикатний вираз, П предикат відношення, А аргумент.
Заповнені іменні валентності у предиката відношення вказують на те, що в його семантичній структурі наявні ще два релятивні елементи, визначені як функціональні релятивні семи:
- компаративні предикати вимагають наявності двох порівнюваних предметів та містять дескриптивну та об’єктну функціональні семи;
- посесивні предикати вимагають наявності власника та предмета, який йому належить та містять бенефіціативну та об’єктну функціональні семи;
- компонентивні предикати вимагають найменування цілого предмета та його елементів-складників та містять компонентивну та композитивну функціональні семи;
- предикати ставлення (почуття) вимагають наявності того, хто відчуває назване почуття, та того, на кого воно спрямоване, а, отже, містять експерієнсивну та об’єктну функціональні семи.
Названі об’єкти відношення варто чітко протиставляти об’єктам дії та стану.
Основними граматичними особливостями релятивних предикатів, за якими вони протиставляються одиницям інших груп та полів є:
1) Всі релятивні предикати здатні до використання лише у недоконаному виді. Це зумовлюється постійністю та нездатністю до зміни описуваних ними ситуацій. Відношення не може бути визначене як процес, розділений на певні фази початок, розвиток, завершення. З огляду на нездатність до завершення, відношення не може мати доконаний вид. Використання ж доконаного виду свідчить про перехід релятивного предиката до іншого ССП та про появу у його семантичній структурі нових значеннєвих елементів становлення, завершення, каузації тощо.
2) Пов’язаною з категорією виду є категорія часу. Семантично всі релятиви нелокалізовані на часовій осі. Використання ж граматичних форм минулого, майбутнього та теперішнього часів свідчать про асиметрію між об’єктивним та граматичним часом. Цю думку підтверджує нездатність сполучення предикатів відношення з прислівниковими часовими локалізаторами. Відношення, як і все у реальному світі, має свої межі. Але вони не піддаються чіткій конкретизації, а тому не можуть бути представлені граматичним часом.
3) Інші граматичні категорії практично повністю нівельовані семантикою релятивних предикатів, хоча формально всі вони представлені у граматичному значенні цих одиниць. Це зумовлює ситуацію, при якій граматичні параметри стану, спосібу та категорія перехідності не мають впливу на класифікаційну структуру предикатів відношення.
З огляду на визначені функціональні релятивні семи, очевидно, що всі предикатні релятивні вирази мають принаймні трикомпонентну будову, в якій об’єдуються предикатний та два непредикатні знаки. Всі релятивні предикати активно керують об’єктом відношення, що зумовлює залежність граматичних показників іменних елементів від семантики предикатної одиниці. Думку про це яскраво ілюструють трансформаційні зміни, властиві розглядуваним конструкціям. Основними з них є такі:
1) Здатність переважної більшості релятивних предикатних виразів до синонімічної трансформації, суть якої полягає у заміні предиката синонімічною одиницею, що в свою чергу зумовлює зміни у граматичному оформленні іменних елементів.
2) Здатність більшості компонентивних, компаративних та посесивних релятивних виразів до зворотної трансформації, яка полягає у заміні предикатної одиниці на антонімічну або синонімічну та зумовлює взаємозаміну непредикатних синтаксем, що знову ж таки призводить до змін у їхньому граматичному значенні.
3) Здатність компаративів та частини предикатів ставлення до об’єднання близьких за природою іменних елементів в одну складну синтаксему (дескриптивно-об’єктну або експерієнсивно-об’єктну), що вимагає суттєвих змін у їхньому лексичному та граматичному оформленні.
Аналізовані трансформи предикатних виразів, семантичне значення яких лишається ідентичним, яскраво ілюструють рівневу асиметрію своїх структур: семантичної, семантико-синтаксичної та формально-синтаксичної. Оскільки суб’єктна та об’єктна синтаксеми досить часто можуть взаємозамінюватися залежно від значеннєвого наповнення предиката, то залучення термінів підмет” та додаток” видається невиправданим, а це свідчить про відсутність чіткої координації між формою та змістом подібних предикатних виразів. Названі рівні можуть бути симетричними, частково симетричними або повністю асиметричними. Це вимагає змін на рівні граматичного оформлення та синонімічної заміни предиката, але не впливає на значення вихідної схеми.
Ще однією особливістю предикатних виразів з релятивними одиницями є їхня здатність до поширення за рахунок конкретизаторів. Подібні елементи властиві практично всім релятивним конструкціям, що свідчить про тривалентну семантичну структуру предикатів відношення: заповненими обов’єзково є позиції суб’єкта та об’єкта, а позиція конкретизатора є факультативною та заповнюється ситуативно, з огляду на комунікативні потреби.
Граматика релятивів (атемпоральність та недоконаність) спричиняє певні обмеження на рівні сполучуваності з прислівниковими конкретизаторами, які вказують на часову локалізацію. Всі релятивні предикати здатні до поєднання лише з нефреквентитивними прислівниками типу завжди, які не обмежують їх у часовому вияві.
Викладені у роботі зауваження щодо сематико-синтаксичних та формально-граматичних особливостей предикатів відношення свідчать про справедливість виокремлення даної групи, про наявність у їхньому значенні великого спектру ідентифікаційних та диференційних ознак та про перспективність залучення запропонованих принципів при побудові класифікаційної сітки для інших семантико-синтаксичних та функціональних груп.

Список використаної літератури

1. Авилова Н.С. Вид глагола и семантика глагольного слова. М.: Наука, 1976. 237 с.
2. Аврорин В.А. Проблемы изучения функциональной стороны языка (К вопросу о предмете социолингвистики). Л.: Наука, 1975. 327 с.
3. Акимова Г.Н. Новое в синтаксисе современного русского языка: Учеб. пособие. М.: Высш. шк., 1990. 168 с.
4. Алексеюк М.И. Предикатные наименования лиц в современном украинском языке: Автореф. дис. канд. филол. наук. Харьков, 1988. 26 с.
5. Алисова Т.Б. Очерки синтаксиса современного итальянского языка (семантическая и грамматическая структура простого предложения). М.: Из-во Московск. ун-та, 1971. 294 с.
6. Алисова Т.Б., Репина Т.А., Таривердиева М.А. Введение в романскую филологию: Учебник. М.: Высш. шк., 1987. 343 с.
7. Алпатов В.М. История лингвистических учений. Учеб. пособие. М.: Языки русской культуры, 1999. 368 с.
8. Апресян Ю.Д. Эксперементальное исследование семантики русского глагола. М.: Наука, 1967. 252 с.
9. Арват Н.Н. Семантическая структура простого предложения в современном руссском языке. К.: Вища школа, 1984. 159с.
10. Арутюнова Н.Д. Предложение и его смысл. М.: Наука, 1976. 384 с.
11. Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений: Оценка. Событие. Факт. М.: Наука, 1988. 341 с.
12. Арутюнова Н.Д. Язык и мир человека. М.: Языки русской культуры, 1999. 896 с.
13. Ахманова О.С., Микаэлян Г.Б. Современные синтаксические теории. М.: Из-во Московск. ун-та, 1963. 168 с.
14. Бабайцева В.В. Русский язык: Синтаксис и пунктуация. М.: Просвещение, 1979. 269 с.
15. Бабенко Л.Г. Текстовая конкретизация семантики глаголов чувств в художественной речи // Классы глаголов в функциональном аспекте. Свердловськ: УрГУ, 1986. с.45-53.
16. Баландіна Н.Ф. Предикатно-аргументне представлення семантики речення // Мовознавство. 1992. №2. с.60-66.
17. Белошапкова В.А. Современный русский язык. Синтаксис. Учеб. пособие для филол. специальностей ун-тов. М.: Высш. школа, 1977. 248 с.
18. Блумфилд Л. Язык. Б.: БГК им. И.А. Бодуэна де Куртенэ, 1999. 604 с.
19. Богданов В.В. Семантико-синтаксическая организация предложения. - Л.:Изд-во ЛГУ, 1977. 204 с.
20. Богданов В.В. Структурная схема и семантика предложения // Исследования по семантике. Семантические аспекты синтаксиса. Уфа: Изд. Башкирского гос. ун-та, 1985. с.18-24.
21. Бондарко А.В., Буланин Л.Л. Русский глагол: Пособие для студентов и учителей. Ленинград: Просвещение, 1967. 192 с.
22. Бондарко А.В. Вид и время русского глагола. М.,1971. 240 с.
23. Бондарко А.В. Грамматическое значение и смысл. Л.: Наука, 1978. 175 с.
24. Бондарко А.В. Принципы функциональной грамматики и вопросы аспектологии. Ленинград.: Наука, 1983. 208 с.
25. Бондарь Н.А. Структурно-семантическая характеристика предложений с предикатами лексико-семантической группы глаголов изменения: Автореф. дис. ...канд. філол. наук. Киев, 1990. 24 с.
26. Брицын В.М. Синтаксис и семантика инфинитива в современном русском языке. - АН УССР. Ин-т языковедения им. А.А. Потебни. К.: Наукова думка, 1990. 320 с.
27. Булыгина Т.В., Шмелев А.Д. Оценочные речевые акты извне и изнутри. // Логический анализ языка. Язык речевых действий. М., 1994. c.49-59.
28. Бюлер К. Теория языка. Репрезентативная функция языка: Пер. с нем. /Общ. ред. и коммент. Т.В. Булыгиной. М.: ИГ Прогресс, 2000. 528 с.
29. Вардуль И.Ф. Основные понятия актуального синтаксиса. // В кн. Исследования по японскому языку. М.: Наука,1967. с.20-30.
30. Вардуль И.Ф. Основы описательной лингвистики (синтаксис и супрасинтаксис). М.: Наука,1977. 352 с.
31. Васильев Л.М. Семантика русского глагола: Учеб. пособие для слушателей факультетов повышения квалификации. М.: Высш. школа, 1981. 184 с.
32. Васильев Л.М. Современная линвистическая семантика: Учеб. пособие для вузов. М.: Высш. шк., 1990. 176 с.
33. Васильев Л.М. Теория семантических полей (обзор) // ВЯ. 1971. - №5. с.105-113.
34. Введение в языковедение: Хрестоматия: Учебн. пособие для студентов вузов. М.: Аспект Прес, 2000. 342 с.
35. Веденина Л.Г. Французкое предложение в речи. М.: Высшая школа, 1991. 192 с.
36. Вежбицкая Анна. Семантические универсалии и описание языков / Пер. с агл. А.Д. Шмелева под ред. Т.В. Булыгиной. М.: Языки русской культуры, 1999. I XII. - 780 с.
37. Вежбицкая Анна. Сравнение градация метафора // Теория метафоры. - М.: Прогресс, 1990. c.133-152.
38. Виноградов В.В. Избранные труды. Исследования по русской грамматике. М.: Наука, 1975. 560 с.
39. Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Семантико-синтаксична структура речення. К.: Наук. думка, 1983. 220 с.
40. Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник. К.: Либідь, 1993. 368 с.
41. Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису. К.: Наук. думка, 1992. 224 с.
42. Вихованець І.Р. Прийменникова система української мови. К.: Наук. думка, 1980. 288 с.
43. Гайсина Р.М. Валентностные и сочетаемостные характеристики устойчивых глагольно-именных сочетаний (на материале сочетаний со значением отношения) // Исследования по семантике. Уфа, 1983. c.40-46.
44. Гайсина Р.М. Значение и синтагматика глаголов (на материале глаголов отношения): Учеб. пособие. Уфа, 1980. 79 с.
45. Гайсина Р.М. Имeна прилагательные с релятивным значением и их отношение к семантической структуре предложения // Исследования по семантике. Уфа, 1985. c.76-86.
46. Гайсина Р.М. Лексико-семантическое поле глаголов отношения в современном русском языке. Саратов: Из-во Саратовского ун-та, 1981. 196 с.
47. Гак В.Г. К проблемме семантической синтагматики // Инвентарные синтаксические знания и структура предложения. М., 1969. c.77-85.
48. Гак В.Г. Языковые преобразования. М.: Школа. Языки русской культуры, 1998. 768 с.
49. Глейбман Е.В. Аспекты глагольной семантики (на материале французкого языка). Кишинев.: Штиинца., 1983. 164 с.
50. Гловинская А.Я. Семантические типы видовых противопоставлений русского глагола. М.: Наука, 1982. 155 с.
51. Грамматика современного русского литературного язика. / Отв. ред. Н.Ю.Шведова. М.: Наука, 1970. 767с.
52. Граматика української мови / І.Р. Вихованець, К.Г. Городенська, А.П. Грищенко. К.: Рад. школа, 1982. 208 с.
53. Гуйванюк Н.В. Засоби вираження присвійності в українській мові (Навчальний посібник). Чернівці, 1975. 22с.
54. Гуйванюк Н.В. Формально-семантичні співвідношення в системі синтаксичних одиниць. Чернівці: Рута, 1999. 336с.
55. Гумбольдт В. фон. Избранные труды по языкознанию.: Пер. с нем. /Общ. ред. Г.В. Рашишвили. М.: ОАО ИГ Прогресс, 2000. - 400 с.
56. Долгих Н.Г. Теория семантического поля на современном этапе развития семансиологии. НДВШ, ФН, 1973, №1. с.89-98 .
57. Единицы разных уровней грамматического строя языка и их взаимодействие. / Ред. Кол.: В.Н. Ярцева, Н.Ю. Шведова и др.. М.: Наука, 1969. 231 с.
58. Эргман Л.Б. Понятийная категория релятивности и способы её формализации в современном английском языке // Понятийные категории и их языковая реализация. Л.: ЛГПИ, 1989. с.131-139.
59. Эргман Л.Б. Структурные модификации конструкций с релятивными предикатами в современном английском языке // Коммуникативно и структурно обусловленные модификации единиц языка. Л.: ЛГПИ, 1986. с.165-171.
60. Этюды по типологии грамматических категорий в словянских и балканских языках. / Отв. ред. Вяч. Вс. Иванов, Т.Н. Молошная. М.: Индрук. 1995. 264 с.
61. Загнітко А.П. Морфологічні категорії в системі предикатності і предикативності речення. К: НМК ВО, 1990. 68 с.
62. Загнітко А.П. Семантико-синтаксичні аспекти категорії стану дієслова // Семантика і функції граматичних структур. К.: НМК ВО, 1991. - с.16-31.
63. Загнітко А.П. Система і структура граматичних категорій дієслова. К.: НМК ВО, 1990. 51 с.
64. Зализняк Анна. Исследования по семантике предикатов внутреннего состояния. Мюнхен, 1992. 201 с.
65. Звегинцев В.А. Предложение и его отношение к языку и речи. М.: Эдиториал УРСС, 2001. 312 с.
66. Звегинцев В.А. Язык и лингвистическая теория. М.: Эдиториал УРСС, 2001. 248 с.
67. Золотова Г.А. Некоторые вопросы синтаксической теории и обучения русскому языку // Проблемы учебника русского языка как иностранного: Синтаксис. М.: Рус. яз., 1980. с.35-48.
68. Золотова Г.А. Очерк функционального синтаксиса русского языка. М.: Наука, 1973. 352 с.
69. Золотова Г.А. Синтаксический словарь: Репертуар элементарных единиц русского синтаксиса. М.: Наука, 1988. 440 с.
70. Іваницька Н.Л. Двоскладне речення в українській мові. К.: Вища шк., 1986. 168 с.
71. Іваницька Н.Л. Синтаксис простого речення. Складні випадки аналізу: [Навч.-метод. посібник]. К.: Вища шк., 1986. 168 с.
72. Известия Академии наук СССР. Серия Литературы и языка. 1948. Т.7, №4.
73. Известия Академии наук СССР. Серия Литературы и языка. 1980. Т.39, №4.
74. Инвариантные синтаксические значения и структура предложения. / Отв. ред. Н.Д.Арутюнова. - М.: Наука, 1969. 180с.
75. Исследования по общей теории грамматики / Ответ. ред. В.Н. Ярцева. М.: Наука, 1968. 296 с.
76. Исследования по семантике. Лексическая и синтаксич. семантика: Межвузовск. науч. сб./ Из-во Башкирск. ун-та. Уфа, 1981. 136 с.
77. Исследования по семантике. Общие вопросы семантики: Межвузовск. науч. сб./ Из-во Башкирск. ун-та. Уфа, 1983. 144 с.
78. Исследования по семантике. Семантические аспекты синтаксиса: Межвузовск. науч. сб./ Из-во Башкирск. ун-та. Уфа, 1985. 136 с.
79. Исследования по семантике. Семантика языковых единиц разных уровней: Межвузовск. науч. сб. / Из-во Башкирск. ун-та. Уфа, 1988. 148 с.
80. Исследования по синтаксису русского литературного языка. Сборник статей. М.: Из-во Академии наук СССР, 1956. 200 с.
81. Исследования по японскому языку / Отв. ред. И.Ф. Вардуль. М.: Наука, 1967. 144 с.
82. Ицкевич В.А. Очерки синтаксической нормы. М.: Наука, 1982. 200 с.
83. Касевич М.П. Семантика. Синтаксис. Морфология. М.: Главная редакция восточной литературы изд-ва Наука, 1998. 309 с.
84. Категории бытия и обладания в языке /Ин-т языковедения. Отв. ред. В.Н. Ярцев. М.: Наука, 1977. 260 с.
85. Категории глагола и структура предложения. Конструкции с предикатными актантами / Отв. ред. В.С. Храковский. Л.: Наука, 1983. 248 с.
86. Категория посессивности в славянских и балканских языках / Ин-т славяноведения и балканистики. Отв. ред. Вяч. Вс. Иванов. М.: Наука, 1989. 262 с.
87. Кацнельсон С.Д. Категории языка и мышления: Из научного наследия. М.: Языки славянской культуры, 2001. 864 с.
88. Классы глаголов в функциональном аспекте: Сб. науч. тр. Свердловск: УрГУ, 1986. 160 с.
89. Кондаков Н.И. Логический словарь-справочник. М.: Наука, 1975. 720с.
90. Кочерган М.П. Загальне мовознавство: Підручник. К.: Академія, 1999. 288с.
91. Краткая русская грамматика / Под ред. Н.Ю. Шведовой и В.В. Лопатина. М.: Рус. яз.,1989. 639 с.
92. Кузнецова Э.В. Лексико-семантические группы глаголов и модели предложений // Классы глаголов в функциональном аспекте. Свердловск: УрГУ, 1986. c/4-9.
93. Лайонз Джон. Введение в теоретическую лингвистику. М.: Прогресс, 1978. 544с.
94. Лекант П.А. Синтаксис простого предложения в современном русском языке. М.: Высшая школа, 1974. 160 с.
95. Лексико-семантические группы русских глаголов /Под ред. Э.В. Кузнецовой. Иркутск: Изд-во Иркут. ун-та, 1989. 180 с.
96. Лексико-синтаксические свойства французкого глагола /Отв. ред. Т.П. Карпакова. Рязань, 1979. 94 с.
97. Леонтьев А.А. Психолингвистические единицы и порождения речевого высказывания. М.: Наука, 1969. 308 с.
98. Леута О. І. Виділення лексико-семантичної групи стану в складі дієслівної лексики сучасної української літературної мови // Семантичні і формальні аспекти морфології і синтаксису української мови. Збірник наукових праць. К.: В-во КДПІ, 1988. с.18-23.
99. Леута О.І. До питання про лексичне вираження предикатів стану в сучасній українській літературній мові // Граматичні аспекти української мови. Збірник наукових праць. К.: В-во КДПІ, 1985. с.83-88.
100. Леута О.І. Синтаксичні структури з дієсловами стану // Українська мова та література в школі, 1988. - №10. с.51-60.
101. Лингвистический энциклопедический словарь. / Гл. ред. В.Н. Ярцева. М.: Сов. энциклопедия, 1990. 685 с.
102. Логический анализ языка. Языки динамического мира. / Отв. ред. Н.Д. Арутюнова, И.Б. Шатуновский. Дубна, 1999. 520 с.
103. Ломтев Т.П. Принципы построения формы предложения // Научные доклады высшей школы. Филологические науки, 1969. - №5. с.56-68.
104. Ломтев Т.П. Предложение и его грамматические категории. М.: Изд-во МГУ, 1972. 197с.
105. Маслов Ю.С. Вид и лексическое значение глагола в современном русском литературном языке // Известия Академии наук СССР. Серия литературы и языка. 1948. Т.7, №4. с.303-316.
106. Мейе А. Общеславянский язык: Пер. с фр. /Общ. ред. С.Б. Бернштейна. М.: Издательская группа Прогресс, 2000. 3 с.
107. Мельничук О.С. Про семантичну структуру речення // Проблемы изучения семантики языка. Днепропетровск: Изд. ДГУ, 1968, ч.1. с.9-11.
108. Мигирин В.Н. Язык как система категорий отображения. Кишинев: Штиинца, 1973. 273 с.
109. Мисюра Г.А. Способы вхождения релятивних элементов в семантическую сферу предиката (о соотношении лексического и релятивного значений) // Лексическая семантика и части речи. Л.: ЛГПИ, 1986. с.89-94.
110. Мисюра Г.А. Понятийная основа и возможности формализации релятивных структур с темпоральным релятором // Понятийные категории и их языковая реализация. Л.: ЛГПИ, 1989. с.50-55.
111. Никитин М.В. Курс лексической семантики: Учебное пособие для студентов, аспирантов и преподавателей лингвистических дисциплин в школах, лицеях, колледжах и вузах. С.-Петербург: Научный центр проблем диалога, 1996. 760 с.
112. Новое в зарубежной лингвистике. Вып. XII. Прикладная лингвистика. /Составление В.А. Звегинцева. М.: Радуга, 1983. 464 с.
113. Олейник О.Б. Семантические модели глаголов социальных отношений. К., 1992. 211 с.
114. Падучева Е.В. О семантике грамматических категорий времени и вида в повествовательном тексте // Семиотика и информатика, вып. 29. М.: ВИНИТИ, 1989. с.164-176.
115. Падучева Е.В. Семантические исследования (Семантика времени и вида в русском языке; нарратив). М.: Школа Языки русской культуры, 1996. 464 с.
116. Падучева Е.В. Семантические типы ситуаций и значение всегда // Семиотика и информатика, вып. 24. М.: ВИНИТИ, 1985. с.96-116.
117. Панов М.В. Позиционная морфология русского языка. М.: Наука, Школа Языки русской культуры, 1999. 275 с.
118. Полюга Л.М. Словник антонімів (За ред. Л.С. Паламарчука). К.: Рад. шк., 1987. 173 с.
119. Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении. 8-е изд., доп. М.: Языки славянской культуры, 2001. 544 с.
120. Потебня А.А. Из записок по русской грамматике. Т. 1-2. М.: Учпедгиз, 1958. 536с.
121. Предложение и текст: семантика, грамматика и синтаксис. Межвузовский сборник. / Отв. ред. проф. В.В. Богданов. Л.:Из-во Ленинградского ун-та, 1983. 168 с.
122. Проблемы структурной лингвистики. / Отв. ред. С.К. Шаумян. М.: Издательство АН СССР, 1962. 224 с.
123. Проблемы структурной лингвистики /1971. / Отв. ред. С.К. Шаумян. М.: Наука, 1972. 556 с.
124. Проблемы структурной лингвистики /1972. / Отв. ред. С.К. Шаумян. М.: Наука, 1973. 600 с.
125. Проблемы функционально-семантической грамматики: материалы Всесоюзной научно-методологической конференции 16-17 апреля 1991 года. М.: Издательство Российского университета дружбы народов, 1994. 128 с.
126. Развитие синтаксиса современного русского языка. М.: Наука, 1966. 224 с.
127. Распопов И.П. Почерки по теории синтаксиса. Воронеж: Изд-во ВГУ, 1973. 220с.
128. Распопов И.П. Спорные вопросы синтаксиса. Р.-н.-Д., 1981. 127с.
129. Рассудова О.П. Употребление видов глагола в русском языке. М.: Изд-во МГУ, 1968. 140 с.
130. Рахилина Е.В. Отношение причины и цели в русском тексте // Вопр. языкознания. 1989. - №6. с.46-54.
131. Реформатский А.А. Введение в языковедение / Под. ред. В.А. Виноградова. М.: Аспект Пресс, 1999 536 с.
122. Реформатский А.А. Термин как член лексической ситемы языка // Проблемы структурной лингвистики. М., 1968. с.103-125.
133. Русанівський В.М. Дієслово рух, дія, образ. К.: Радянська школа, 1977. 112 с.
134. Русанівський В.М. Структура українського дієслова. К.: Наукова думка, 1971. 316 с.
135. Селиверстова О.Н. Компонентный анализ многозначных слов. На матери але некоторых русских глаголов. М.: Наука, 1975. - 240 с.
136. Семантика і функції граматичних структур. К.:НМК ВО, 1991. 172 с.
137. Семантика и функционирование синтаксических единиц. Казань, Издательство Казанского университета, 1983. 152 с.
138. Семантическая структура предложения / Отв. ред. Г.В. Валимова. Р.-н.-Д.: Издательство Ростовского университета, 1978. 152 с.
139. Семантические вопросы микро- и макросинтаксиса. / Отв. ред. Ф.Г. Галаркина. Хабаровск, 1980. 152с.
140. Семантические типы предикатов. / Отв. ред. Селиверстова О.Н. М.: Наука, 1982. 368 с.
141. Сепиэр Э. Градуирование. Семантическое исследование // Новое в зарубежной лингвистике, вып. XVI. М.: Прогресс, 1985. с.43-78.
142. Сильницкий Г.Г. Семантические типы ситуаций и семантические класс