СИНТАКСИЧНА СТРУКТУРА РЕЧЕНЬ З ЧИСЛІВНИКОВИМ КОМПОНЕНТОМ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Краткое описание

Чернівецький національний університет
імені Юрія Федьковича

На правах рукопису

Попович Наталія михайлівна

УДК 811.161.2’367.627’37

СИНТАКСИЧНА СТРУКТУРА РЕЧЕНЬ
З ЧИСЛІВНИКОВИМ КОМПОНЕНТОМ
у сучасній українській мові

10.02.01 українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Шинкарук Василь Дмитрович,
кандидат філологічних наук, доцент

Чернівці 2002

зміст
Вступ.. 4
розділ І. сПЕЦИФІКА Семантико-синтаксичнОЇ
структурИ речень із предикатами кількості.. 13
1.1. Числівники як спеціалізовані засоби вираження
предиката кількості.. 13
1.2. Предикати кількості й квантитативні речення.. 22
1.3. Категорія суб’єктності в сучасному мовознавстві 26
1.4. Семантичні різновиди суб’єкта кількісної ознаки та їхнє лексичне наповнення.. 31
розділ ІІ. Речення з числівниковими компонентами
У ФУНКЦІЇ ГОЛОВНИХ ЧЛЕНІВ. 35
2.1. Підмет як головний член речення 35
2.2. Субстантивований числівник у ролі простого підмета
двоскладного речення.. 38
2.3. Числівниково-іменні сполуки в позиції складеного підмета.. 40
2.4. Предикати кількості в позиції присудка
двоскладного речення.. 50
2.4.1. Числівниковий складений присудок з родовим підмета... 50
2.4.2. Числівниковий складений присудок з називним підмета 59
2.5. Числівниково-іменникові сполуки в ролі основної частини
іменного складеного присудка... 60
2.6. Числівниково-іменникові сполуки в позиції головного члена
односкладного номінативного речення 71
розділ ІІІ. РЕЧЕННЯ З ЧИСЛІВНИКОВИМИ КОМПОНЕНТАМИ
У РОЛІ ДРУГОРЯДНИХ ЧЛЕНІВ. 77
3.1. Проблема класифікації другорядних членів речення
в сучасному мовознавстві... 77
3.2. Субстантивовані числівники та числівниково-іменникові сполуки
в ролі керованого другорядного члена речення 89
3.3. Числівниково-іменникові сполуки в позиції дуплексива. 95
3.4. Числівниково-іменникові сполуки як поширювачі
предикативного ядра речення. 110
3.4.1. Детермінанти з причиновим значенням.. 117
3.4.2. Детермінанти з цільовим значенням... 119
3.4.3. Детермінанти із значенням умови .. 122
3.4.4. Детермінанти з допустовим значенням.. 124
3.4.5. Детермінанти з темпоральним значенням.. 127
3.4.6. Детермінанти з просторовим значенням 133
висновки 141
список використаної літератури 149
список використаних джерел 171

Вступ

На сучасному етапі розвитку синтаксичної науки помітно активізувалися теоретичні дослідження багатоаспектної природи речення. Це зумовлене багатовимірністю речення як синтаксичної одиниці. Лінгвісти Празької школи, зокрема Ф.Данеш та К.Гаузенблас, вперше розмежували три рівні структури речення — формальний, семантичний та комунікативний, вказали на їхній взаємозв’язок.
Вони дійшли висновку, що для того, щоб з’ясувати співвідношення формальних і значеннєвих ознак у моделі членів речення, потрібно чітко диференціювати семантичний та формальний рівні речення, виділити в реченнєвій структурі два ряди компонентів — формальні та змістові [255 : 239-240].
В українському мовознавстві концепцію речення як багатомірної одиниці, що може розглядатися з чотирьох боків”, запропонував І.Р.Вихованець, який виокремив власне-синтаксичний, або формально-синтаксичний рівень, з яким пов’язана внутрішньо-синтаксична структура речення — синтаксичні зв’язки і виділювані на їхній основі компоненти речення”, семантико-синтаксичний, що характеризується семантико-синтаксичними ознаками — диференційними семантико-синтаксичними відношеннями і виділюваними на їхній основі синтаксемами, що відбивають специфіку з’єднання змісту і форми компонентів речення в конкретній мові”, власне-семантичний (глибинний), сформований із компонентів-семантем — синтаксичного предиката і залежних від нього арґументів (непредикатних імен), що передають логічну будову думки, та власне-комунікативний (мовленнєвий), пов’язаний з функціонуванням речення у тексті, тобто з його актуальним членуванням [46 : 7-8].
Визнання багатоаспектності речення спричинило багатоаспектний розгляд мінімальних синтаксичних одиниць — компонентів реченнєвої структури, а саме як виразників формально-синтаксичної, семантико-синтаксичної, власне-семантичної та комунікативної функцій. Відповідно до цього почали розрізняти компоненти формально-синтаксичної будови речення (члени речення), семантико-синтаксичної структури речення (синтаксеми), власне-семантичної структури речення (семантеми) та комунікативної організації речення (тема й рема).
Особливе місце в сучасному мовознавстві посіли дослідження, присвячені встановленню зв’язків між компонентами цих структур, симетрії та асиметрії міжрівневих співвідношень [46; 55]. Очевидним стало те, що члени речення, компоненти-синтаксеми та компоненти-семантеми нерідко не збігаються навіть у кількісному плані [46 : 8]. Ще складнішим є співвідношення їхніх якісних характеристик, оскільки, як уже зазначалося вище, природа компонентів формально-граматичної та семантичної (власне-семантичної та семантико-синтаксичної) структур різна. Незважаючи на те, що синтаксичні ідеї, які стосуються членів речення, є досить суперечливими, проблему їх класифікації не можна вважати маловивченою. У сучасній лінгвістичній теорії спостерігаємо три основних концепції про члени речення: 1) традиційну; 2) антитрадиційну, нову; 3) доповнену, уточнену та конкретизовану традиційну. Менш досліджені компоненти семантичної природи, хоч багато питань уже розв’язано однозначно. Ідеться, зокрема, про поділ їх на предикатні і непредикатні, про організаційну роль предиката в побудові семантико-синтаксичної структури речення, що зумовлено його здатністю відкривати певну кількість позицій, які можуть або повинні заповнюватися непредикатними одиницями відповідної семантичної природи [202 : 157]. Цю здатність предиката визначати кількісний склад непредикатних іменникових компонентів та їхні функції кваліфіковано як валентність. Саме тому вона зумовлює параметри семантико-синтаксичної структури речення. Валентність властива лише ознаковим словам, основним з-поміж яких є дієслово. Інші носії валентності, зокрема прикметники, прислівники та іменники, набувають валентнісних властивостей у зв’язку з дієсловом, тобто внаслідок їх переміщення в первинну для дієслова предикативну позицію [43 : 41].
На сьогодні не розв’язаною є проблема семантичної класифікації предикатів. Цілком слушно зауважує І.Р.Вихованець, що побудувати семантичні угруповання предикатів, які включали б найістотніші їх характеристики, надзвичайно важко” [46 : 33]. Саме тому, мабуть, він спочатку поділив предикати на два найбільш узагальнених класи: предикати дії і предикати стану, які, в свою чергу, розчленував на семантичні підкласи, групи тощо [46 : 34-35]. Згодом на основі цієї узагальненої класифікації предикатів він розробив шестикомпонентну класифікацію предикатів, до якої увійшли предикати дії, предикати процесу, предикати стану, предикати якості, локативні предикати та предикати кількості [43 : 93-111]. Кожен клас схарактеризовано за різноплановим набором диференційних ознак, окреслено параметри його валентного оточення. Домінантне становище в шестикомпонентній класифікації предикатів посідають дієслівні предикати із значенням дії, процесу та стану.
У зв’язку із виділенням семантичних класів предикатів помітно посилився інтерес до вивчення їхньої реченнєвотвірної здатності, тобто використання їх у ролі організаційного центру семантико-синтаксичної структури речення, параметри якої безпосередньо прогнозує” валентність дієслівних та недієслівних предикатів.
В українському мовознавстві останнім часом багато уваги приділяють визначенню валентного потенціалу дієслівних предикатів, що сприяло встановленню можливих меж породжених ними типів семантико-синтаксичної структури. Унаслідок цього виявлено крайні, максимальні й мінімальні, межі валентного поширення дієслів. Верхній, абсолютний кордон валентної рамки дієслів із значенням дії сягає шести [41 : 112] чи семи [71 : 295] залежних непредикатних іменників, найнижчий, мінімальний, — одного [41 : 114]. У цьому валентному діапазоні дієслів виділено ще середню, три-, чотирикомпонентну валентність, указано на поширеність сполучуваності дієслів з двома залежними непредикатними іменниками.
Досліджено параметри семантико-синтаксичної структури речення у зв’язку з валентністю предикатів якості, виразниками яких є якісні прикметники [209; 155; 56], відзначено специфіку їхньої реченнєвотвірної здатності, яка виявляється в малокомпонентності семантико-синтаксичної структури речення, породженої предикатами якості, що зумовлено обмеженістю валентної рамки цього семантичного класу предикатів, а вживання в ній суб’єктної та кількох типів об’єктної синтаксеми дало підстави кваліфікувати її як однотипну [56].
Найменш дослідженою є семантико-синтаксична структура речень, породжена предикатами кількості. Загальну характеристику цього семантичного класу предикатів подано в Нарисах з функціонального синтаксису української мови” І.Р.Вихованця. Тут, зокрема, зазначено, що предикати кількості, які вживаються в позиції присудка, посідають найпериферійніше місце серед інших класів предикатів. Семантичний зміст цих предикатів полягає у визначенні кількісної характеристики предметів (власне-предметів та істот). Спеціалізованим засобом їх вираження є числівники, які, на думку І.Р.Вихованця, за семантичними, морфологічними та синтаксичними ознаками не входять у систему частин мови як її самостійний компонент. Предикати кількості є типовими одновалентними предикатними одиницями, бо для них характерна лише лівобічна валентність суб’єкта кількісної ознаки, яку заповнюють назви різноманітних конкретних предметів, істот тощо. Сильною формально-синтаксичною позицією для цих предикатів він вважає позицію присудка у двоскладному простому реченні, яка пов’язана з позицією підмета, що має не типову для неї форму вираження — форму родового відмінка [43 : 109-111]. Семантичні різновиди предикатів кількості вперше було виділено в дисертаційній роботі О.Г.Межова Суб’єктні синтаксеми в структурі простого речення” у зв’язку з вивченням семантичних різновидів суб’єктної синтаксеми [133]. І.Р.Вихованець поділив предикати кількості на означено-кількісні та неозначено-кількісні, а О.Г.Межов виокремив з-поміж них шість основних семантичних різновидів: власне-кількості (точно означеної кількості), неозначеної кількості, приблизної кількості, розподільної кількості, кількості-відношення, динамічно-кількісної ознаки. Це розширило потенціал засобів їх вираження, крім числівників означено- та неозначено-кількісних і сполук, що передають приблизну кількість, до них зараховано компаративні та суперлативні форми прислівників і співвідносні з ними дієслова [133].
Цілком очевидно, що виокремлення предикатів кількості породило проблему семантико-синтаксичної та формально-граматичної структури простих двоскладних речень з числівниковим компонентом у позиції присудка з підметом у формі родового відмінка та з числівниковим компонентом у позиції основної частини іменного складеного присудка є формально-синтаксичною позицією предиката стану і з нею пов’язана позиція підмета, виражена спеціалізованою формою називного відмінка.
Крім того, звичайне функціонування числівників з опорними іменниками у ролі конкретизаторів кількісної визначеності предметів спричинило використання їх як таких предикатів кількості, що, вживаючись у приіменниковій субпозиції, ускладнюють просте речення, використовуються як елементи складеного члена речення — підмета, керованого другорядного члена та детермінантного другорядного члена. Це означає, що між числівниками — компонентами семантико-синтаксичної та формально-граматичної структури нерідко немає однозначного зв’язку. У традиційному мовознавстві зосереджували увагу переважно на формально-синтаксичному аспекті вживання числівників, тобто на їхньому використанні в ролі головних і другорядних членів речення. Саме тому особливої актуальності набуло в контексті функціонального багатоаспектного аналізу речення комплексне дослідження числівникових компонентів — у взаємозв’язку їхніх семантико-синтаксичних та формально-синтаксичних функцій. В українському мовознавстві спеціальних праць, у яких би цей морфологічний клас слів постав як засіб вираження компонентів двох різних рівнів структури речення, немає.
Актуальність теми дисертаційної роботи зумовлена також потребою розмежувати генетично первинне і функціонально первинне вживання числівників, дослідити умови закріплення в граматичній системі сучасної української мови числівників у ролі предикатів кількості як функціонально первинних, установити ранги предикатів кількості в семантико-синтаксичній структурі речення.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дисертаційного дослідження пов’язаний з комплексною науковою темою Соціокультурні та комунікативні аспекти функціонування і розвитку мовних одиниць” кафедри сучасної української мови Черні­вецького національного університету імені Юрія Федьковича та з проблематикою наукових досліджень відділу історії та граматики української мови Інституту української мови НАН України, передусім із тією, на якій ґрунтується планова тема Граматика сучасної української мови”.
Метою дисертаційної праці є комплексне дослідження речень із числівниковим і числівниково-іменниковим компонентом на формально-граматичному та семантико-синтаксичному рівнях.
Мета роботи передбачає розв’язання таких завдань:
1) з’ясувати роль числівника як спеціалізованого морфологічного засобу вираження предиката кількості;
2) визначити семантичні різновиди предикатів кількості та особливості їхньої числівникової та нечислівникової реалізації;
3) здійснити семантичну диференціацію суб’єкта кількісної ознаки, установити зв’язок між значеннєвими різновидами предиката та суб’єкта кількості;
4) обґрунтувати виділення двоскладних речень з підметом у нетиповій для цієї позиції формі — формі родового відмінка;
5) вмотивувати синкретичну семантико-синтаксичну природу складеного підмета, вираженого числівниково-іменниковою сполукою, розкрити механізм ускладнення суб’єктної синтаксеми предикатним значенням кількості;
6) установити особливості числівникового вживання у функції простого та складеного підмета;
7) розмежувати числівникові складені присудки з родовим та називним підмета;
8) з’ясувати специфіку використання числівниково-іменникових сполук у ролі основної частини іменного складеного присудка;
9) визначити параметри використання числівникових компонентів у ролі керованих другорядних членів речення;
10) дослідити вживання числівниково-іменникових сполук у позиції дуплексива;
11) простежити особливості числівникового наповнення позицій детермінантів.
Об’єктом дослідження є семантико-синтаксична структура речень з числівниковим компонентом у сучасній українській мові.
Методи дослідження. Специфіка досліджуваного об’єкта і мета дисертації визначили використання описового методу, методики комплексного та функціонального аналізу.
Джерела фактичного матеріалу. Матеріалом для дослідження послужили речення, дібрані з творів української художньої літератури ХІХ-ХХ ст., джерел усної народної творчості, газет та журналів, розмовного мовлення. Широко використовуються також змодельовані речення, оскільки вони мінімально достатні за структурою і набором компонентів, що увиразнює процеси ускладнення суб’єктної, об’єктної та вторинних предикатних синтаксем і формування на їхній основі складених членів речення. Картотека фактичного матеріалу налічує 8 тисяч одиниць.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше в українському мовознавстві здійснено комплексний аналіз синтаксичної структури речень, породжених предикатами кількості, що сприяло розширенню традиційного поняття двоскладне речення” та переглядові класифікації односкладних речень. Виокремлено двоскладні речення з числівниковим складеним присудком та родовим підмета. На противагу традиційному розумінню, приіменникову субпозицію числівника витлумачено як семантичне ускладнення суб’єктної, об’єктної та вторинних синтаксем, на основі чого виділено складені підмети, а також складені керовані й детермінантні другорядні члени речення, виразниками яких є цілісні числівниково-іменникові сполуки.
На нових засадах проаналізовано використання числівниково-іменникових сполук у ролі дуплексива й детермінанта.
Теоретичне значення виконаної роботи полягає в тому, що її висновки та узагальнення повинні збагатити науку про синтаксис простого речення, сприяти утвердженню ідеї про речення як багатомірну синтаксичну одиницю, поглибити теорію валентності та предикації.
Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані для написання підручників і навчальних посібників із синтаксису сучасної української літературної мови, для спецкурсів і спецсемінарів, а також у науково-пошуковій роботі студентів та аспірантів.
Апробація дисертації. Основні результати дослідження були викладені на конференції Література та культура Полісся” (Ніжин, 1997); Всеукраїнській науковій конференції Актуальні проблеми син­таксису”, присвяченій 85-річчю проф. І.І.Слинька (Чернівці, 1997); Всеукраїнській науковій конференції Творча індивіду­альність і мовостиль Михайла Івасюка”, присвяченій 80-річчю від дня народження письменника (Чернівці, 1997); Міжнародній науково-практичній конференції Гуманітарна освіта: фактор світової інтеграції” (Чернівці, 1997); Всеукраїнській науковій конференції Українська мова на Буковині: минуле і сучасне”, присвяченій 200-річчю нової української літератури і літератур­ної мови (Чернівці, 1998), Міжнародній науково-практичній конференції Біблія і культура” (Чернівці, 2000).
Публікації. Основні положення дисертації викладено в 12 публікаціях. Серед них — 6 статей у фахових виданнях, що затверджені ВАК України.
Структура і зміст дисертації. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, що нараховує 260 найменувань, списку використаних джерел (80).

Список литературы

висновки

На підставі проведеного дослідження можна зробити такі висновки:
Числівники є основним спеціалізованим морфологічним засобом вираження предикатів кількості. Як самостійний семантичний клас предикатів вони посідають найпериферійніше місце щодо інших класів. Характерною їхньою особливістю є те, що реченнєвотвірна функція, тобто вживання в ролі організаційного центру семантико-синтаксичної структури елементарного простого речення, для них менш типова, ніж для інших предикатів. Вони формують семантичний центр такого двоскладного елементарного речення, на якому ґрунтується позиція присудка, з яким пов’язується підмет у нетиповій для цієї позиції формі — формі родового відмінка. Природнішою для предикатів кількості є їхня друга функція — вживання в приіменниковій субпозиції, у якій він втрачає основну властивість предиката — семантико-синтаксичну валентність і функціонує як елемент складеного члена речення, підпорядковуючись іншому, основному предикатові ускладненого простого двоскладного речення. Така функціональна специфіка предикатів кількості зумовлена розбіжностями між їхнім генетичним та функціональним вживанням: приіменникова субпозиція для числівників є генетично первинною, тоді як функціонально — вторинною, а присудкова позиція для них є генетично вторинною, тоді як функціонально — первинною.
Предикати кількості виражають кількісну ознаку суб’єкта, здебільшого статичну, зрідка — динамічну, що виявляється як зростання, збільшення або зменшення кількості кого-, чого-небудь. Залежно від способу вираження кількості виділяються предикати власне-кількості, предикати неозначеної кількості, предикати приблизної кількості, предикати розподільної кількості, предикати кількості-відношення та предикати динамічно-кількісної ознаки. Виразниками статично-кількісної ознаки предиката є означено- та неозначено-кількісні числівники, вжиті самостійно або з іменниками вимірювальної семантики, а також безприйменникові і прийменникові числівниково-іменникові сполуки. Периферію засобів вираження предикатів кількості становлять чотири ступеневі форми прислівників: дві компаративних (менше, більше) і дві суперлативних (найменше, найбільше) та відкомпаративні дієслова й похідні від них префіксальні та постфіксальні дієслова (меншати, більшати, поменшати, побільшати, зменшуватися, збільшуватися).
Предикати кількості за своїм валентнісним потенціалом належать до маломісних одиниць. Із шести семантичних різновидів п’ять є одновалентними. У них наявна лише лівобічна валентність суб’єкта кількісної ознаки, що має найпериферійніший характер у системі суб’єктних синтаксем і охоплює назви істот і конкретних предметів.
Двовалентними є лише предикати кількості-відношення, які крім позиції суб’єкта кількісної ознаки відкривають правобічну валентну позицію об’єкта порівняння. Залежно від значень предикатів кількості виокремлюється два семантичних різновиди суб’єкта кількісної ознаки: 1) суб’єкт статично-кількісної ознаки; 2) суб’єкт динамічно-кількісної ознаки. Суб’єкт статично-кількісної ознаки в типовому вияві пов’язується з предикатами власне-кількості, неозначеної та приблизної кількості й виражений формою родового відмінка. Він об’єднує три типи суб’єктів: 1) означеної, неозначеної та приблизної кількості; 2) кількісно-вікової ознаки; 3) кількості-відношення. Суб’єкт кількісно-вікової ознаки залежить від тих самих семантичних різновидів предикатів кількості, але виражений формою давального, зрідка — називного відмінків. Суб’єкти кількості-відношення та динамічно-кількісної ознаки залежать від предикатів з відповідними різновидами кількісних значень.
На семантико-синтаксичній структурі, сформованій одновалентним предикатом кількості і суб’єктом кількості, ґрунтується типова формально-синтаксична структура елементарного двоскладного речення, у якій з предикатом кількості співвідноситься складений присудок, виражений числівником і зв’язковим компонентом — дієсловом-зв’язкою бути в нульовій формі чи експліцитній формі або дієсловами-напівзв’язками на зразок стало, лишилося, залишилося, зосталося й под., та підметом у формі родового відмінка, яку перенесено в цю позицію реченнєвої структури з кількісно-іменних сполук. Із семантико-синтаксичною структурою, утвореною предикатом кількісно-вікової ознаки і відповідним семантичним типом суб’єкта кількісної ознаки, співвідносяться два формально-синтаксичних типи простих речень: 1) елементарне односкладне безособове речення, головний член якого виражений напівзв’язковим дієсловом виповнитися в третій особі теперішнього, минулого чи майбутнього часу та числівником (нерідко пов’язаним з іменником вимірювальної семантики); 2) елементарне двоскладне речення, присудок якого — це цілісна сполука дієслова мати з числівником й іменником вимірювальної темпоральної семантики у формі родового відмінка множини і підмет у спеціалізованій формі називного відмінка.
Семантико-синтаксична структура, породжена двовалентними предикатами кількості-відношення, корелює з формально-синтаксичною структурою елементарного двоскладного речення, що має складений присудок, підмет у формі родового відмінка та присудковий керований другорядний член із значенням об’єкта порівняння.
У формально-синтаксичній структурі речення числівники звичайно вживаються як елемент складеного члена речення, репрезентуючи предикат кількості з нейтралізованою валентністю. Найтиповішою є позиція складеного підмета, виражена числівниково-іменниковою сполукою. Числівниковий компонент не має обмежень у своєму наповненні. Це можуть бути означено-кількісні, передусім власне-кількісні та збірні, а також неозначено-кількісні числівники, що поєднуються передусім з іменниками — назвами конкретних предметів та істот, а нерідко — й з іменниками вимірювальної семантики.
У позиції складеного підмета вживаються різні типи числівниково-іменникових сполук, що передають значення приблизної кількості.
Формально-синтаксична позиції складеного присудка, призв’язкову частину якого заповнює числівник, неоднорідна. Вона буває двох типів. Перший тип представлений числівниковим складеним присудком, що пов’язаний з підметом у формі родового відмінка, зрідка — у формі називного, другий — іменним складеним присудком, основна частина якого виражена числівником і поєднується зв’язковим компонентом з підметом у формі називного відмінка.
Зв’язковим елементом складеного присудка першого типу є нульова або часові форми дієслова-зв’язки бути, рідше — форми дієслівних напівзв’язок, які поєднують із зазначеною формою родового відмінка підмета означено- та неозначено-кількісні числівники, а також числівниково-іменникові сполуки на означення приблизної кількості. Ці форми присудкових числівників з називним підмета поєднує тільки дієслово-напівзв’язка мати, що нейтралізувало своє значення володіння.
Основну числівникову частину іменного складеного присудка пов’язують з підметом у формі називного відмінка дієслова-зв’язки бути, становити та напівзв’язки дорівнювати, нараховувати, налічувати. З-поміж різних семантичних різновидів числівників у цій позиції найуживанішими є власне-кількісні числівники, які тісно пов’язуються з іменниками вимірювальної семантики. Позиція основної частини іменного складеного присудка є нетиповою для тих числівниково-іменникових сполук, що передають значення порівняння, яке ґрунтується на семантиці предиката тотожності.
У ролі складеного головного члена односкладного речення числівниково-іменникові сполуки використовуються обмежено. Цю позицію вони заповнюють лише у структурі тих номінативних речень, які є функціонально похідними від двоскладних речень з предикатом кількості в позиції присудка: Багато квітів ← Квітів — багато.
З-поміж позицій прислівних другорядних членів для числівниково-іменникових сполук типовою є позиція складеного додатка. Числівниковий компонент, вживаючись у субпозиції до іменника, так само виражає значення предиката кількості з нейтралізованою валентністю, що ускладнює об’єктну синтаксему. Разом з іменником він становить цілісну, синтаксично неподільну сполуку, що виконує функцію кількісного об’єкта дії. Конкретне наповнення числівникового компонента в позиції прямого та непрямого складеного додатка не має обмежень. Менш уживаними тут є числівниково-іменникові сполуки із значенням приблизної кількості.
Самостійно функцію додатка виконують передусім ті числівники, що є назвами чисел і цифр, які використовують у передаванні чотирьох математичних дій — додавання та віднімання, множення та ділення. До них належать власне кількісні та дробові числівники.
Дуплексив тлумачимо, на противагу іншим дослідникам, як член речення, що виражається іменником, який перебуває в подвійному синтаксичному зв’язку — з дієслівним та прикметниковим (дієприкметниковим) компонентами подвійного присудка. Типовими морфологічними формами його вираження є називний відмінок у функції підмета та знахідний у функції додатка.
Для числівниково-іменникових сполук функція дуплексива є периферійною. Частіше вони виконують роль того дуплексива, що позначає підмет. Основною умовою його виділення є наявність подвійного присудка, з компонентами якого пов’язується числівниково-іменникова сполука. Саме такий присудок відрізняє числівниково-іменникові сполуки в позиції дуплексива від тих, що виконують роль складеного підмета.
Дуплексив, виражений числівниково-іменниковою сполукою, ускладнює кількісно-предметним значенням складну суб’єктну синтаксему, що спричиняє формування кількісного суб’єкта дії — суб’єкта стану. Числівниковий компонент у сполуці дуплексива наповнюють власне-кількісні та збірні числівники і найпоширеніші неозначено-кількісні числівники.
Зовсім периферійною для числівниково-іменникових сполук є функція дуплексива у формі знахідного відмінка, що виступає в позиції прислівного сильнокерованого другорядного члена — прямого додатка. Його числівниковий компонент ускладнює кількісно-предикатним значенням складну синтаксему із семантико-синтаксичними функціями об’єкта дії — суб’єкта стану і не має обмежень у своєму конкретному наповненні. У цього різновиду дуплексива, на противагу попередньому, іменниковий компонент може бути виражений не лише іменниками — назвами істот, а й назвами предметів.
Використання предикатів кількості, тобто числівників, як компонентів складених детермінантних другорядних членів становить крайню периферію в їхньому функціонально вторинному, приіменниковому, вживанні. Це зумовлено тим, що прийменниково-відмінкові форми, які вважають спеціалізованими засобами вираження детермінантів, уже є або наслідком згортання підрядних детермінантних частин складнопідрядних речень, або ґрунтуються на підрядних частинах з локативними дієсловами в складнопідрядних реченнях, а ускладнення таких прийменниково-відмінкових форм числівником засвідчує згортання ще одного елементарного речення.
Детермінантні другорядні члени речення, виражені сполуками числівників із прийменниково-іменниковими формами, експлікують здебільшого відповідні їм за значенням вторинні предикатні синтаксеми, сформовані на основі підрядних частин й ускладнені кількісним предикатним значенням. З формально-синтаксичного погляду такі складені за будовою детермінанти є цілісною, синтаксично неподільною одиницею. Характерною особливістю цих складених детермінантних другорядних членів є те, що більшість із них є дериватами другого ступеня згортання підрядних частин, тому що числівник приєднується до прийменниково-відмінкових форм, у яких відмінкову форму представляє не відпредикатний іменник, властивий детермінантам І ступеня згортання, а іменник, що є виразником семантики всієї згорненої підрядної частини.
Детермінанти, співвідносні з відповідними підрядними частинами і виражені прийменниково-відмінковими формами, охоплюють широкий спектр адвербіальних значень. Числівниково-прийменниково-іменникові сполуки виконують переважно роль детермінантів із значеннями причини, мети, умови, допустовим і темпоральним значеннями, причому в межах цих значень відбір прийменників відбувається диференційовано.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Абдуразаков М.А. Семантические типы субъектов. — Ташкент: ФАН, 1991. — 103 с.
2. Адамец П., Грабе В. Трансформация, синтаксическая парадигматика и члены предложения. — Slavia, 1968. — Seš. 2. — S.185-192.
3. Адмони В.Г. Введение в синтаксис современного немецкого языка. — М.: Изд. литературы на иностранном языке, 1955. — 391 с.
4. Адмони В.Г. О предикативности // УЗ ЛГПИ. — Л.: ЛГПИ, 1957. — Т.XXVIII. — Вып.2. — С.22-44.
5. Адмони В.Г. Грамматический строй как система построения и общая теория грамматики / Отв. ред. В.М.Павлов. — Л.: Наука, 1988. — 238 с.
6. Александров Н.М. Проблема второстепенных членов предложения в современном русском языке // УЗ ЛГПИ им.Герцена. Каф. рус. языка. — Л., 1963. — Т.236. — С.3-39.
7. Алисова Т.Б. Семантико-коммуникативный субстрат безличных предложений // Инвариантные синтаксические значения и структура предложения / Доклады на конференции по теоретическим проблемам синтаксиса. — М.: Наука, 1969. — С.27-36.
8. Алисова Т.Б. Опыт семантико-грамматической классификации простых предложений // Вопр. языкознания. — 1970. — № 2. — С.91-98.
9. Андерш Й.Ф. До питання про семантичну структуру речення // Мовознавство. — 1984. — № 5. — С.38-42.
10. Арват Н.М. Про компонентний аналіз семантичної структури простого речення // Мовознавство. — 1976. — № 4. — С.38-45.
11. Арват Н.Н. О семантике предложения // Научн. докл. высш. шк. Филол. науки. — М.: Высш. шк., 1979. — № 5. — С.52-61.
12. Арват Н.Н. Семантическая структура простого предложения в современном русском языке. — К.: Вища школа, 1984. — 160 с.
13. Арполенко Г.П., Городенська К.Г., Щербатюк Г.Х. Числівник української мови. — К.: Наук. думка, 1980. — 239 с.
14. Арполенко Г.П., Забєліна В.П. Структурно-семантична будова речення в сучасній українській мові. — К.: Наук. думка, 1982. — 132 с.
15. Арутюнова Н.Д. Семантическая структура и функции субъекта // Изв. АН СССР. Сер. лит. и яз. — 1979. — Т.38. — № 4. — С.323-334.
16. Бабина Т.П., Белошапкова В.А. К вопросу о семантическом субъекте // Научн. докл. высш. шк. Филол. науки. — 1984. — № 1. — С.29-34.
17. Багрянский И.М. К вопросу о развитии числительных как самостоятельной части речи в русском языке // Труды Самарканд. ун-та, 1962. — Вып.118. — С.207-217.
18. Баландіна Н.Ф. Предикатно-аргументне представлення семантики речення // Мовознавство. — 1992. — № 2. — С.60-66.
19. Баранник Д.Х. Синтаксичні особливості числівників // Українська мова і література в школі. — 1968. — № 6. — С.20-24.
20. Баранник Д.Х. Два рівні граматичної структури речення // Мовознавство. — 1993. — № 6. — С.13-19.
21. Безпояско О.К. Іменні граматичні категорії (Функціональний аналіз). — К.: Наук. думка, 1991. — 169 с.
22. Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика української мови. Морфологія: Підручник. — К.: Либідь, 1993. — 336 с.
23. Белошапкова В.А. Сложное предложение в современном русском языке: Некоторые вопросы теории. — М.: Просвещение, 1967. — 160 с.
24. Белошапкова В.А. Расширенные структурные схемы русского предложения // РЯ. — 1979. — № 5. — С.63-68.
25. Белошапкова В.А. Современный русский язык. — М.: Высш. шк., 1989. — 800 с.
26. Бертагаев Т.И. Субъект и подлежащее // Вопр. языкознания. — 1958. — №5. — С.65-70.
27. Блумфильд Л. Язык. — М.: Прогресс, 1968. — 607 с.
28. Богдан С.К. Конструкції з два” // Українська мова і література в школі. — 1959. — № 1. — С.77-80.
29. Булаховський Л.А. До питання речення”: Окремий відбиток статті з наукового збірника № 2-3. — 1926. — С.49-59.
30. Булаховский Л.А. Курс русского литературного языка. — К.: Рад. школа, 1953. — 436 с.;
31. Булыгина Г.В. Классы предикатов и аспектуальная характеристика высказываний // Аспектуальные и темпоральные значения в славянских языках. — М.: Наука, 1973. — С.20-39.
32. Буслаев Ф.И. Историческая грамматика русского языка. — М.: Учпедгиз, 1959. — 623 с.
33. Виноградов В.В. Русский язык: Грамматическое учение о слове. — М.-Л.: Учпедгиз, 1947. 784 с.
34. Вихованець І.Р. Синтаксис знахідного відмінка в сучасній українській літературній мові. — К.: Наук. думка, 1971. — 120 с.
35. Вихованець І.Р. Називний, орудний і знахідний відмінки у функції присудка // Українська мова і література в школі. — 1973. — С.23-34.
36. Вихованець І.Р. Синтаксичні зв’язки і семантико-синтаксичні відношення // Синтаксис словосполучення і простого речення. — К.: Наук. думка, 1975. — С.29-45.
37. Вихованець І.Р. Прийменникова система української мови. — К.: Наук. думка, 1980. — 286 с.
38. Вихованець І.Р. Родовий відмінок на тлі синтаксичної деривації // Мовознавство. — 1983. — № 2. — С.65-71.
39. Вихованець І.Р. У світі граматики. — К.: Рад. школа, 1987. — 190 с.
40. Вихованець І.Р. Система відмінків української мови. — К.: Наук. думка, 1987. — 231 с.
41. Вихованець І.Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. — К.: Наук. думка, 1988. — 256 с.
42. Вихованець І.Р. Ступені взаємопереходу частин мови // Структура і функції граматичних і лексичних одиниць. Зб. наук. праць. — К.: НМК ВО, 1992. — С.3-6.
43. Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. — К.: Наук. думка, 1992. — 224 с.
44. Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник. — К.: Либідь, 1993. — 368 с.
45. Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика української мови. — К.: Рад. школа, 1982. — 209 с.
46. Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Семантико-синтаксична структура речення. — К.: Наук. думка, 1983. — 219 с.
47. Вінтонів М. Моделі іменного складеного присудка в СУЛМ // Лінгвістичні студії. — Донецьк: ДонДУ, 1997. — Вип.4. — С.24-30
48. Вінтонів М.О. Типологія форм присудка в сучасній українській мові: Автореф. дис. канд. філол. наук. — Дніпропетровськ, 1997. — 23 с.
49. Востоков А.Х. Русская грамматика. — СПб, 1831. — 408 с.
50. Гак В.Г. К проблеме синтаксической семантики: Семантическая интерпретация глубинных” и поверхностных” структур // Инвариантные синтаксические значения и структура предложения. — М.: Наука, 1969. — С.77-85.
51. Гак В.Г. Высказывание и ситуация // Проблемы структурной лингвистики. — 1972. — М.: Наука, 1973. — С.349-372;
52. Галкина-Федорук Е.М. О двусоставных и односоставных предложениях в современном русском языке // Науч. докл. высш. шк. Филол. науки. — 1959. — № 2. — С.102-112.
53. Городенська К.Г. Вираження неозначеної кількості засобами української мови // Мовознавство. — 1978. — № 4. — С.18-21.
54. Городенська К.Г. Деривація синтаксичних одиниць. — К.: Наук. думка, 1991. — 192 с.
55. Городенська К.Г. Симетрія та асиметрія між’ярусних співвідношень // Лінгвістичні студії: Зб. наук. праць: Донецьк, 1998. — Вип.4. — С.11.
56. Городенська К.Г. Реченнєвотвірний потенціал предикатів якості // Лінгвістичні студії: Зб. наук. пр. — Донецьк, 2001. — Вип. 7. — С.27-31.
57. Горяний В.Д. Синтаксис односкладних речень.— К.: Рад. школа, 1984. — 124 с.
58. Грамматика русского языка: В 2 т. — М.: Изд-во АН СССР, 1954. — Т.2. — Ч.1. — 719 с.
59. Грамматика современного русского литературного языка / Под. ред. Н.Ю.Шведовой. — М.: Наука, 1970. — 767 с.
60. Гринчишин Д.Г. Спостереження над субстантивацією числівників в українській мові // Дослідження і матеріали з української мови. — К., 1960. — Т.3. — С.27-36.
61. Гринчишин Д.Г. Явище субстантивації в українській мові. — К.: Наук. думка, 1965. — 110 с.
62. Грищенко А.П. Сучасна українська літературна мова: Синтаксис. — К.: Наук. думка, 1972. — 280 с.
63. Гуссов В.М. Учебник синтаксиса русского языка (в связи с морфологией) для средних учебных заведений. — Кременчуг, 1915. — 130 с.
64. Демський М.Т. Три мішки гречаної вовни (Із скарбів фразеології) // Українська мова і література в школі. — 1983. — № 12. — С.68-71.
65. Дмитрук В.І. Квантитативні слова в сучасній українській мові: Автореф. дис. канд. філол. наук. — Кіровоград, 1998. — 17 с.
66. Дубова О.А. Другорядні члени речення з синкретичними означально-обставинними ознаками // Мовознавство. — 1989. — № 6. — С.64-70.
67. Дудик П.С. Синтаксис сучасного українського розмовного мовлення. — К.: Наук. думка, 1973. — 288 с.
68. Дудников А.В. Современный русский язык. — М.: Высш. шк., 1990.— 424 с.
69. Єрмоленко С.Я. Бездієслівні речення в системі простих речень // Синтаксис словосполучення і простого речення (Синтаксичні категорії і зв’язки). — К.: Наук. думка, 1975. — С.131-170.
70. Загнітко А.П. Позиційна модель речення і валентність дієслова // Мовознавство. — 1994. — № 2-3. — С.48-56.
71. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови. Морфологія: Монографія. — Донецьк: ДонДУ, 1996. — 437 с.
72. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови: Синтаксис: Монографія. — Донецьк: ДонНУ, 2001. — 662 с.
73. Золотова Г.А. Очерк функционального синтаксиса русского языка. — М.: Наука, 1973. — 351 с.
74. Золотова Г.А. К типологии простого предложения // Вопр. языкознания. — 1978. — № 3. — С.49-61.
75. Золотова Г.А. О роли семантики в актуальном членении предложения // Русский язык. Вопросы его истории и современного состояния / Отв. ред. Н.Ю.Шведова. — М.: Наука, 1978. — С.142-153.
76. Золотова Г.А. О субъекте предложения в современном русском языке // Научн. докл. высш. шк. Филол. науки. — М.: Высш. шк., 1981. — № 1. — С.33-42.
77. Золотова Г.А. Коммуникативные аспекты русского синтаксиса. — М.: Наука, 1982. — 368 с.
78. Золотова Г.А. К построению функционального синтаксиса русского языка // Проблемы функциональной грамматики. — М.: Наука, 1985. — С.87-93.
79. Иваницкая Н.Л. Формально-грамматическая и семантико-синтаксическая структура простого предложения: Автореф. дисс. докт. филол. наук. — К., 1986. — 46 с.
80. Иванова В.Ф. Модели количественных предложений (К вопросу о типологии простого предложения) // Русский язык в школе. — 1973. — №3. — С.96-101.
81. Иванова В.Ф. Спорные вопросы грамматики и стилистики количественных предложений // Синтаксис и стилистика / Отв. ред. Г.А.Золотова. — М., 1976. — С.182-205.
82. Іваненко З.І. Односкладні речення як синонімічні паралелі двоскладних // Українська мова і література в школі. — 1985. — № 8. — С.38-42.
83. Іваницька Н.Л. Трьохелементний присудок в українській мові // Українська мова і література в школі. — 1973. — № 1. — С.16-24.
84. Іваницька Н.Л. Зумовленість синтаксичної структури двоскладного речення валентністю дієслова-присудка // Мовознавство. — 1985. — №1. — С.39-43.
85. Іваницька Н.Л. Синтаксична структура двоскладного речення: Питання формально-граматичного і семантико-граматичного членування // Українська мова і література в школі. — 1986. — № 1. — С.36-41.
86. Іваницька Н.Л. Двоскладне речення в українській мові. — К.: Вища школа, 1986. — 167 с.
87. Іваницька Н.Л. Формально-граматичне і семантико-граматичне моделювання структури простого речення // Мовознавство. — 1986. — №1. — С.20-27.
88. Іваницька Н.Л. Синтаксис простого речення. Складні випадки аналізу. — К.: Вища школа, 1989. — 63 с.
89. Івченко М.П. Числівники української мови. — К.: Вид-во Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка, 1955. — 143 с.
90. Камынина А.А. К вопросу о предложениях с количественными словами в составе главных членов // Русский язык в школе. — 1961. — №2. — С.25-32.
91. Камынина А.А. О синтаксической зависимости падежей, распространяющих предложение в целом // Исследования по современному русскому языку / Под ред. Т.П.Ломтева, А.А.Камыниной. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1970. — С.73-89.
92. Камынина А.А. О полупредикативных конструкциях в простом предложении. — М.: Изд-во МГУ, 1974. — 52 с.
93. Камынина А.А. Обстоятельственные обороты в структуре простого предложения // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 10. Филология. — 1976. — № 5. — С.13-25.
94. Каншин И.А. Неопределенно-количественные числительные и их синтаксические функции в современном русском литературном языке // Наук. зап. Львовского гос. пед. ин-та. — Львів, 1959. — Т.12. — С.118-147.
95. Каранська М.У. Синтаксис сучасної української літературної мови. — К.: Либідь, 1995. — 312 с.
96. Карпенко Ю.А. История форм количественных числительных в украинском языке: Автореф. дис. канд. филол. наук. — Черновцы. — 1956. — 18 с.
97. Кацнельсон С.Д. Типология языка и речевое мышление / Лекции. Пособие по сравн. типологии нем. и русск. яз. — Л.: Наука, 1972. — 216 с.
98. Коваленко В.Е. Именные средства выражения предикации. — Львов: Изд-во Львов. ун-та, 1969. — 207 с.
99. Ковбаса Н.Л. Розмежування синтаксичних валентностей дієслівних зв’язок в іменному складеному присудку // Мовознавство. — 1969. — №6. — С.31-38.
100. Ковбаса Н.Л. Составное сказуемое в украинском языке: Автореф. дис. канд. филол. наук, — Киев, 1970. — 25 с.
101. Кодухов В.И. Способы и средства выражения грамматических значений. — Л.: Изд-во Ленингр. гос. ун-та им.А.И.Герцена, 1959. — 40 с.
102. Козачук Г.О. Підмети, виражені словосполученнями // Українська мова і література в школі. — 1982. — № 1. — С.36-39.
103. Козачук Г.О. Числова відповідальність між підметом і простим присудком // Українська мова і література в школі. — 1984. — № 12. — С.31-35.
104.