Малишена Юлія Олегівна Кон­цептуально-теоретичні засади соціальної епістемології



  • Название:
  • Малишена Юлія Олегівна Кон­цептуально-теоретичні засади соціальної епістемології
  • Альтернативное название:
  • Малишена Юлия Олеговна Концептуально-теоретические основы социальной эпистемологии Malishena Yuliya Olegovna Kontseptual'no-teoreticheskiye osnovy sotsial'noy epistemologii
  • Кол-во страниц:
  • 208
  • ВУЗ:
  • у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка
  • Год защиты:
  • 2017
  • Краткое описание:
  • Малишена Юлія Олегівна, тимчасово не працює: «Кон­цептуально-теоретичні засади соціальної епістемології» (09.00.02 - діалектика і методологія пізнання). Спецрада Д 26.001.17 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка




    Київський національний університет імені Тараса Шевченка
    Міністерство освіти і науки України
    Київський національний університет імені Тараса Шевченка
    Міністерство освіти і науки України
    Кваліфікаційна наукова
    праця на правах рукопису
    МАЛИШЕНА ЮЛІЯ ОЛЕГІВНА
    УДК 168.6/.8
    ДИСЕРТАЦІЯ
    КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ
    СОЦІАЛЬНОЇ ЕПІСТЕМОЛОГІЇ
    09.00.02 – діалектика і методологія пізнання
    Подається на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук
    Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
    результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
    ____________ Ю. О. Малишена
    Науковий керівник Шашкова Людмила Олексіївна, доктор філософських наук,
    професор
    Київ – 2017




    ЗМІСТ
    ВСТУП……………………………………………………………………………...15
    РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ
    ЕПІСТЕМОЛОГІЇ ЯК ГАЛУЗІ ФІЛОСОФСЬКОГО ДОСЛІДЖЕННЯ….24
    1.1. Філософські джерела і науково-концептуальні засади…………. ……….24
    1.2. Класична і некласична епістемологія: особливості підходів до осмислення
    проблематики………………………………………………………………..53
    Висновки до розділу 1……………………………………………………………..70
    РОЗДІЛ 2. КЛАСИЧНА І НЕКЛАСИЧНА СОЦІАЛЬНА
    ЕПІСТЕМОЛОГІЯ.................................................................................................72
    2.1. Проект «соціальної епістеміки» Е. Голдмана……………….…………........72
    2.1.1. «Веритизм» як ознака класичності епістемології ……………….…...…..72
    2.1.2. «Соціальна практика» як механізм застосування соціальної
    епістемології..............................................................................................................94
    2.2. Некласичний проект соціальної теорії пізнання Д.Блура……….…….......105
    Висновки до розділу 2............................................................................................117
    РОЗДІЛ 3. «ПОЛІТИКА ЗНАННЯ» І «КОГНІТИВНИЙ РОЗПОДІЛ
    ПРАЦІ» ЯК КОНЦЕПТИ СОЦІАЛЬНО-ЕПІСТЕМОЛОГІЧНИХ
    ДИСКУСІЙ……………………………………………………………………….120
    3.1. Від «наукової політики» до «політики знання»: С.Фулер………………...120
    3.1.1. Обґрунтування статусу соціальної епістемології.......................................120
    3.1.2. Дискусія «Кун&Поппер»: нові акценти......................................................138
    3.1.3. Нормативна і натуралістська соціальна епістемологія..............................150
    3.2. Перспективи і потенціал соціо-епістемологічних розвідок……………….163
    Висновки до розділу 3............................................................................................179
    ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...183
    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ……………........190
    ДОДАТОК 1……………………………………………………………………....207
    15
    ВСТУП
    Актуальність теми. Соціальна епістемологія як новий сучасний напрям
    філософських досліджень пов’язана з широким колом соціально-гуманітарних і
    когнітивних наук, в межах яких пізнавальний процес постає з
    міждисциплінарних позицій, що в свою чергу дозволяє прояснити і
    репрезентувати засади формування соціальної епістемології як комплексу
    філософських та спеціально-наукових концепцій. Міждисциплінарність
    забезпечила прогрес соціальної епістемології в осмисленні об’єкта,
    проблемного кола, методології досліджень і водночас зумовила розходження у
    виборі концептуально-теоретичних засад та позиціонуванні щодо традиційної
    епістемології. Такий стан справ дає підстави стверджувати, що як галузь
    досліджень сучасної філософії соціальна епістемологія знаходиться на етапі
    формування, а її характерною рисою є незавершеність і дискусійність.
    Проблематика й теоретичні узагальнення соціальної епістемології почали
    формуватися лише кілька десятиріч тому, а їхнє підґрунтя складає особливий
    характер стосунків пізнання і соціального контексту. У широкому розумінні
    соціальну епістемологію визначають як одну з сучасних тенденцій, яка
    дозволяє по-новому поглянути на епістемологічну проблематику. Царина
    досліджень соціальної епістемології охоплює шляхи концептуалізації знання як
    результату процесів не лише епістемологічних, а й соціальних. Тому не
    традиційне вилучення, а навпаки залучення соціального в епістемологічну
    проблематику є необхідним для подальших розвідок.
    У визначенні «соціального виміру когнітивної сфери» соціальний
    епістемолог ставить за мету єдність соціального і пізнавального. Проте,
    «соціальне» як характеристика пізнання досліджувалося і до появи соціальної
    епістемології. Формування кола проблематики соціальної природи знання і
    соціального виміру науки відбувалося відповідно в межах напрямів соціології
    знання і філософії науки.
    Спеціальним предметом дослідження соціальність знання і науки стає
    завдяки дискусії інтерналізму й екстерналізму, тому в дослідженні залучені
    праці Р. Мертона, М. Малкея, К. Мангайма як прибічників соціологічної
    16
    інтерпретації науки. У середині ХХ століття дослідницька увага більшою мірою
    була спрямована на виявлення і прояснення соціальних впливів на
    функціонування науки і наукового знання. У другій половині століття
    відбулося розширення проблематики досліджень за рахунок розгляду
    соціального інституту науки, проблем наукової комунікації, наукового
    дискурсу, дослідження ідеалів і норм наукового пізнання, розуміння істини,
    відношення науки і владних структур суспільства тощо. Осмислення процесів
    систематизації та обґрунтування знання, раціональної реконструкції історичних
    систем знання представлено працями епістемологів і філософів науки:
    С.Вулгара, Т.Куна, І.Лакатоса, Б.Латура, М.Полані, К.Попера, П.Фоєрабенда,
    М.Фуко та ін.
    Вагомий внесок в осмислення природи знання і пізнання, соціального
    виміру наукового знання, дослідження науки як соціокультурного феномена
    зробили українські дослідники Л.Богата, Л.Губерський, І.Добронравова,
    В.Кізіма, С.Кримський, М.Марчук, М.Попович, В.Рижко, О.Рубанець,
    Л.Сидоренко, В.Чуйко, Л.Шашкова та ін.
    Дослідження концептуально-теоретичних засад соціальної епістемології
    спирається на аналіз розрізнення класичної і некласичної епістемології
    В.Лекторського. Серед російських дослідників соціальної епістемології варто
    відзначити І.Касавіна, О.Мамчур, Л.Маркову, Л.Мікешину, Ю.Моркіну,
    Н.Мотрошилову, О.Огурцова, В.Поруса, Н.Смірнову, В.Стьопіна, О.Черткову
    та ін.
    У якості концептуально-теоретичних засад соціальна епістемологія
    охоплює низку напрацювань англо-американської епістемології, соціології
    знання і філософії науки. У дисертації таку дослідницьку стратегію
    прослідковано в основних авторів, залучених до розгляду: Е. Голдмана –
    аналітична філософія, Д. Блура – соціологія, соціологія знання, С. Фулера –
    філософія науки.
    Дослідження ґрунтується на аналізі сучасних напрацювань соціальної
    епістемології, авторами яких представлені: Е.Голдман (A.Goldman), Д.Блур
    (D.Bloor), Е.Креіг (E.Craig), Ф.Кітчер (Ph.Kitcher), М.Куш (M.Kusch), Дж.Лекі
    17
    (J.Lackey), Х.Лонгіно (H.Longino), М. Фрікер (M.Fricker), С.Фулер (S.Fuller),
    Фр.Шміт (Fr.Schmitt). До дослідження спеціальних проблем слід віднести також
    А.Ельгу (A.Elga), К.Коді (C.Coady), Кр.Ліста (Chr.List), Ф.Петіта (Ph.Pettit),
    М.Соломон (M.Solomon), Е. Соса (E.Sosa), Е.Фрікер (E.Fricker), Р. Філдмана
    (R.Feldman) та ін.
    Виробництво, організація та поширення знання становлять основу
    епістемічної діяльності, особливість якої полягає в тому, що кінцевим
    результатом є колективно-створені на підставі епістемічних практик
    епістемічні продукти. Наведені складники перетворюються на соціальну
    епістемічну систему з множиною агентів, що інтерактують, співпрацюють і
    відзначені як єдність. Задіяність багатьох агентів у епістемічному процесі,
    тобто взаємодія з певною метою, означає епістемічну соціальність.
    Особливість (а почасти перевага) полягає в тому, що існують різні форми
    епістемічної соціальності, а звідси – й різні шляхи, якими знання стає
    соціальним або чинником появи соціального, тобто продукує останнє. Навіть
    концепції мають відмінні назви, наприклад, соціальна епістемологія С.Фулера,
    веритистська соціальна епістеміка Е.Голдмана, когнітивна соціологія Д.Блура,
    комунітаристська епістемологія М.Куша, соціальний емпіризм М. Соломон,
    критичний контекстуальний емпіризм Х.Лонгіно, а за соціальною
    епістемологією як епістемологічною теорією закріплена проблема соціальної
    природи знання.
    Соціальна епістемологія стоїть на позиції доповнення індивідуального
    переконання дослідженням епістемічного переконання у соціальних контекстах
    для його характеристики як комплексного і такого, що відповідає часу.
    Актуальна сфера дієвості соціальної епістемології полягає в «епістемічній
    оцінці» знання, якому притаманно швидко розвиватися, а також в контексті
    розмиття меж експертної (обґрунтованої) та непрофесійної (маніпулятивної)
    ренрезентації знань. При цьому не йдеться про заміну чи вилучення
    традиційних пізнавальних критеріїв (істина, обґрунтування, раціональність), а
    про їх перегляд і оновлення з урахуванням соціального виміру знання.
    18
    Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
    Дисертація виконана в межах комплексної наукової програми Київського
    національного університету імені Тараса Шевченка «Модернізація суспільного
    розвитку України в умовах світових процесів глобалізації», науково-дослідної
    теми філософського факультету № 11БФ041 - 01 «Філософсько-світоглядні та
    політологічні аспекти гуманітарного розвитку сучасного суспільства», а також
    у межах науково-дослідницької проблематики кафедри теоретичної і
    практичної філософії.
    Мета і завдання дисертаційного дослідження. Мета дисертаційної
    роботи полягає в тому, щоб на підставі аналізу концептуально-теоретичних
    засад соціальної епістемології виявити і обґрунтувати особливості її
    формування як міждисциплінарної галузі дослідження, проблемного кола,
    теоретичних і практичних вимірів.
    Реалізація мети дисертаційного дослідження обумовила необхідність
    вирішення низки основних завдань:
    – виявити і проаналізувати джерела та особливості формування
    соціальної епістемології як напрямку міждисциплінарних досліджень;
    – здійснити огляд проблематики і уточнити коло завдань соціальної
    епістемології як проекту некласичної епістемології;
    – виявити і проаналізувати особливості веритистського підходу
    Е.Голдмана як класичної соціальної епістемології;
    – дослідити можливості застосування «сильної програми» Д.Блура
    щодо проектів некласичної соціальної епістемології;
    – репрезентувати ефективність соціальної епістемології С.Фулера до
    оновлення та переосмислення епістемологічної проблематики;
    – окреслити зміст і виявити провідні версії епістемічного тлумачення
    концепту соціального та його аспектів;
    – проаналізувати перспективні дослідницькі вектори соціальної
    епістемології.
    Об’єкт дослідження: соціальна епістемологія як сучасна
    міждисциплінарна галузь дослідження.
    19
    Предмет дослідження: особливості і способи філософської репрезентації
    концептуально-теоретичних засад соціальної епістемології.
    Методи дослідження. Дисертаційна робота здійснена у проблемному
    колі філософії та комплексу когнітивних, соціально-гуманітарних наук, які
    вивчають пізнавальний процес з міждисциплінарних позицій. Тому
    теоретичною основою дослідження стали напрацювання в галузі означених
    напрямів, а методологічною основою – комплекс дослідницьких методів і
    підходів.
    Філософсько-аналітичний підхід обумовив виявлення можливостей і
    діапазону застосування підходів соціології науки, філософії науки,
    когнітивного підходу, герменевтики, аналітичної філософії у формування
    концептуально-теоретичних засад соціальної епістемології. Використання
    історичного підходу дозволило прояснити особливості формування і розбудови
    проблематики соціальної природи і зумовленості знання. За допомогою
    порівняння, екстраполяції, експлікації прояснено вплив основоположних
    принципів класичної епістемології на формування проблематики і завдань
    соціальної епістемології. Герменевтичний метод застосований для виявлення
    сенсів, інтенцій, тенденцій і можливостей некласичних проектів соціальної
    епістемології. Порівняльний підхід дозволив усвідомити значення принципу
    реінтерпретації в дослідженні.
    Комплексний характер взаємодії вищеозначених підходів сприяв
    узагальненню і систематизації дослідницьких матеріалів. Огляд літератури
    ґрунтувався на аналітичному та компаративному методах, значна роль
    приділена аналізу сучасних періодичних видань і веб-ресурсів у галузі
    епістемології та соціальної епістемології, філософії і методології пізнання.
    Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що
    представлена дисертація є першою систематичною дослідницькою роботою в
    колі розробок українських філософів, у межах якої обґрунтовано особливості і
    способи філософської репрезентації концептуально-теоретичних засад
    соціальної епістемології.
    20
    Наукова новизна дисертаційного дослідження розкривається у таких
    положеннях, які виносяться на захист:
    Вперше:
    – у дисертаційній роботі здійснено узагальнення, систематизацію і
    критичний аналіз досліджень у галузі соціальної епістемології. Соціальна
    епістемологія представлена як міждисциплінарна галузь дослідження і
    напрямок сучасної некласичної епістемології, виявлені її ефективні стратегії;
    – репрезентовано аналіз концептуально-теоретичних засад соціальної
    епістемології та особливостей її формування як галузі філософських
    досліджень. Експліковано, що в якості останньої соціальна епістемологія
    окреслює межі та способи, у які знання й епістемічні практики є соціальними;
    – на підставі філософського аналізу потенціалу концепцій класичної
    соціальної епістемології та перспектив концепцій некласичної соціальної
    епістемології запропонована і реалізована ефективна дослідницька стратегія, в
    межах якої розглянуті в якості концептуально-теоретичних засад аналітична
    епістемологія (Е. Голдман), соціологія пізнання (Д. Блур), філософія науки (С.
    Фулер);
    – актуалізована проблематика колективної епістемології, колективного
    агента, колективного переконання довкола «агрегативних» процедур у
    пізнавальних процесах та довкола розподілу когнітивної праці як механізму
    оптимізації пізнавального процесу.
    Уточнено:
    – відмінності між підходами соціальних епістемологів, які узагальнені
    щодо провідних позицій: «прихильність vs відхилення» класичного
    аналітичного визначення знання як обґрунтованого істинного переконання,
    питання зв’язку соціальної епістемології з класичною і некласичною
    епістемологією (продовження чи переривання традиції) та визначення щодо
    традиції (соціальна епістемологія є наступницею чи доповненням до неї);
    – наповнення спектру версій соціальної епістемології, на одному кінці
    якого є класична соціальна епістемологія, яка зберігає фокус традиційної
    епістемології на істині, раціональності, нормативності. Вона зосереджена на
    21
    соціальних практиках і інститутах та їх епістемічних впливах на істинноціннісні переконання знавців. На іншому кінці спектру – некласична соціальна
    епістемологія, яка відхиляє чи заперечує традиційні епістемічні поняття істини,
    знання, обґрунтування і пропонує їх перегляд і оновлення з урахуванням
    соціального виміру знання;
    – характерні особливості соціально-епістемологічних підходів
    Е.Голдмана як прибічника класичної соціальної епістемології (доповнюваність,
    веритизм, нормативність), Д. Блура як прибічника некласичної соціальної
    епістемології (релятивізм, соціологізація), С. Фулера як представника
    проміжної позиції (нормативність, натуралізм), що розкривають особливості
    формування соціальної епістемології як особливої галузі дослідження;
    – епістемологічне розуміння соціального, яке узагальнено: соціальне
    розглядається в світлі соціального «свідчення» (яке стосується актів
    комунікації з іншими) з точки зору обґрунтованості; соціальність характеризує
    «колективна» природа досліджуваних агентів; соціальні системи впливають на
    епістемічні результати через вплив на соціальне свідчення, з яким має справу
    індивід і колективний агент.
    Набуло подальшого розвитку:
    – твердження щодо трьох аспектів «соціального» в межах соціальної
    епістемології: інтерперсонального, колективного, інституційного.
    Інтерперсональний аспект стосується як впливу знавців та свідчень (testimony),
    в умовах відмінних переконань, так і експертів зі знання на формування нових
    переконань. Колективний аспект стосується визнання існування колективних
    агентів, які здійснюють судження від імені всіх членів, а також характерних їм
    рис. Інституційний аспект стосується визнання епістемічного впливу спільноти
    й суспільства, як систем і установ з системно-рівневими властивостями, на
    інтелектуальні результати окремих агентів;
    – визначення перспективних дослідницьких векторів соціальної
    епістемології, до яких відносяться: проблема «свідчення» (evidence, testimony),
    з точки зору того, як пізнавальному агенту діяти в умовах свідчень інших
    22
    агентів, і проблема «незгоди» (disagreement), пов’язана з умовами, коли агент
    може і повинен залишатися на початковій позиції.
    Теоретичне та практичне значення одержаних результатів.
    Теоретичне значення отриманих результатів полягає в тому, що основні
    висновки і положення дисертаційного дослідження поглиблюють філософську
    рефлексію концептуально-теоретичних засад соціальної епістемології,
    сприяють переосмисленню і оновленню проблематики класичної епістемології,
    обґрунтуванню вихідних концептів соціо-епістемічних досліджень у межах
    некласичної епістемології.
    Практичне значення результатів дисертаційної роботи полягає у їх
    використані в якості можливих підходів до вирішення дискусійних проблем
    епістемології, філософії науки та методології пізнання, створюють можливості
    для подальшого обґрунтування й прояснення концептів соціальної
    епістемології, зокрема актуального у міждисциплінарних дослідженнях
    концепту колективного агента пізнання. Матеріали дисертаційної роботи
    можуть бути використані у викладанні нормативних дисциплін з епістемології,
    методології пізнання, спеціальних проблемно-орієнтованих курсів.
    Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою
    роботою авторки. Висновки, положення наукової новизни одержані авторкою
    самостійно.
    Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації
    обговорювались на науково-теоретичних семінарах кафедри теоретичної і
    практичної філософії Київського національного університету імені Тараса
    Шевченка, а також були оприлюднені у доповідях на міжнародних наукових
    конференціях: Міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського
    факультету» Київського національного університету імені Тараса Шевченка
    (м.Київ – 2013 р., 2016 р., 2017 р.); Міжнародна наукова конференція
    «Гуманітарно-наукове знання: дисциплінарні матриці» (м.Чернівці – 2015).
    Публікації. Основні положення і результати дисертаційного дослідження
    викладено у 10 публікаціях – 5 статтях у наукових фахових виданнях України, з
    них 3 статті у наукових фахових виданнях України, які включені до
    23
    міжнародних наукометричних баз; 4 тезах наукових доповідей, опублікованих у
    збірках матеріалів конференцій; 1 публікації в іншому виданні.
    Структура та обсяг дисертації. Структура роботи обумовлена
    специфікою предмету дослідження, логікою розкриття проблеми, а також
    метою і завданнями дисертаційної роботи. Дисертаційна робота складається зі
    вступу, трьох розділів, кожен з яких має підрозділи, висновків, списку
    використаних джерел і літератури. Основна частина тексту дисертації складає
    175 сторінок. Список використаних джерел і літератури викладений на 17-ти
    сторінках і містить 191 найменування.
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ
    У дисертаційному дослідженні на підставі аналізу концептуальнотеоретичних засад соціальної епістемології виявлено і обґрунтовано
    особливості її формування як міждисциплінарної галузі дослідження, її
    проблемного кола, теоретичних і практичних вимірів. Відповідно до
    поставлених завдань було з’ясовано, що особливістю формування соціальної
    епістемології як сучасного напрямку міждисциплінарних досліджень є те, що
    це нова альтернативна галузь з дослідження пізнавальної проблематики і
    проблематики знання із предметним колом – «соціальною природою пізнання».
    Дослідження теоретико-концептуальних засад соціальної епістемології на
    сучасному етапі її розвитку має міждисциплінарний характер. Потреба
    панорамного охоплення принципових зрушень у становленні галузі як
    некласичної обумовила звернення в межах представленого дослідження до
    різних позицій щодо статусу соціальної епістемології відносно концепції
    класичної та некласичної епістемології.
    Проведений у дисертаційному дослідженні аналіз теоретичних
    напрацювань із соціальної епістемології останніх десятиліть показав, що
    існують суттєві розходження у спрямуваннях досліджень та виборі їх
    концептуально-теоретичних засад у залежності від того, як розуміється
    «соціальне» з точки зору його впливу на процеси отримання, обґрунтування і
    поширення знання, тобто основні складові процесу пізнання. Це дозволило
    зробити висновок, що як галузь філософського знання соціальна епістемологія
    знаходиться на етапі формування, а її характерною рисою є незавершеність і
    дискусійність.
    Показано, що якщо термін «епістемологія» усталений у філософській
    традиції, термін «соціальна епістемологія» уточнюється і обговорюється.
    Значне місце в дослідженні приділено питанню доцільності розрізнення в
    межах соціальної епістемології концептів «соціальне» та «соціальність». У
    роботі акцентовано на доцільності такого розрізнення: «соціальне» в межах
    184
    соціальної епістемології є одним із аспектів «соціальності» в загальних межах
    філософського розуміння.
    Обґрунтована доцільність розрізнення «соціального» і «соціальності», що
    визначає спроможність знання в межах соціальної епістемології. Розуміння
    «соціальності» як концепту значно ширше, на відміну від характеристики
    «соціального». «Соціальне» соціальної епістемології є одним із аспектів
    «соціальності» в загальних межах розгляду філософських дисциплін.
    Верифіковано припущення щодо унікальності соціальної епістемології
    завдяки тому, що «соціальне» займає ключове місце в дослідницьких інтересах
    соціального епістемолога, його проблематиці і завданнях. Окреслені провідні
    версії щодо епістемологічного розуміння соціального: 1) соціальне
    розглядається в світлі соціального «свідчення» (соціальним є свідчення, якщо
    воно стосується актів комунікації з іншими) з точки зору обґрунтованості; 2)
    соціальність характеризує «колективна» природа досліджуваних агентів; 3)
    соціальні «системи можуть впливати» на епістемічні результати, через вплив на
    соціальне свідчення, з яким стикається індивід та колективний агент.
    З’ясовано, що контекст проблематики в цілому, тобто найважливіші
    відмінності між соціальними епістемологіями можна сформулювати так:
    прихильність vs відхилення класичного аналітичного визначення знання як
    обґрунтованого істинного переконання; питання зв’язку соціальної
    епістемології з традиційною епістемологією, а точніше, класичною та
    некласичною епістемологією (де часто прийнято використовувати критерій
    індивідуалізму); визначення щодо традиції – чи є соціальна епістемологія
    наступницею, чи доповненням; питання цілей соціальної епістемології.
    Аналіз та узагальнення концептуально-теоретичних підходів в межах
    соціальної епістемології на засадах розрізнення класичної і некласичної
    епістемології дозволив підсумувати, що існує широкий спектр загальних
    підходів до соціальної епістемології. На одному кінці спектру – класична
    (classical) соціальна епістемологія, яка зберігає фокус традиційної епістемології
    на істині, раціональності, нормативності. Вона соціальна, оскільки зосереджена
    на соціальних практиках і інститутах та їх епістемічних впливах на істинно-
    185
    ціннісні переконання знавців. Соціальне виступає сферою між знавцями, яка
    обумовлює ситуацію обґрунтованого прийняття когнітивним агентом
    тверджень та ідей інших агентів. На іншому кінці спектру – некласична
    (anticlassical) соціальна епістемологія, яка відхиляє чи заперечує традиційні
    епістемічні поняття істини, знання, обґрунтування, раціональності, пропонує їх
    оновлені чи переглянуті версії.
    Проаналізовано положення щодо позиціонування соціальної
    епістемології з традиційною епістемологією. Досліджено, що залежно від того,
    чи розглядати соціальну епістемологію продовженням чи запереченням
    останньої, в межах самої соціальної епістемології виділяють її класичну і
    некласичну частини (англо-американська традиція). Також досліджено, що
    напрацювання західних епістемологів щодо формування і статусу соціальної
    епістемології суголосні з концептуальними розробками поділу епістемології
    на класичну і некласичну В.А.Лекторського, які є одним з теоретичних джерел
    дослідження. Співставлення дозволило зробити висновок, що у
    російськомовній філософській спільноті соціальна епістемологія залучена як
    течія англо-американської аналітичної філософії, в межах якої формувалася
    проблематика соціальної епістемології. А попередні напрацювання російських
    авторів більшою мірою стосуються царини філософії науки і проблематики
    соціальної та культурно-історичної зумовленості науки і наукового знання.
    Доведено, що у якості концептуально-теоретичних засад соціальна
    епістемологія охоплює низку напрацювань англо-американської епістемології,
    соціології знання і філософії науки. Таку дослідницьку стратегію прослідковано
    в основних авторів: Е. Голдман (аналітична філософія, перехід до
    епістемології), Д. Блур (соціологія, перехід до епістемології), С. Фулер
    (філософія науки, перехід до соціальної епістемології). Виявлено і
    охарактеризовано особливості соціально-епістемологічних підходів. У Е.
    Голдмана – доповнюваність, веритизм, нормативність; Д. Блура – релятивізм,
    соціологізація; С. Фулера – нормативність, натуралізм. Послідовний розгляд
    зазначених концепцій уможливив розкриття особливостей формування
    соціальної епістемології як галузі дослідження.
    186
    Авторська позиція відображається у використанні ідей наступних авторів:
    Е. Голдман (аналітична філософія, перехід до епістемології), Д. Блур
    (соціологія, перехід до епістемології), С. Фулер (філософія науки, перехід до
    соціальної епістемології).
    Першою гілкою концептуально-теоретичних засад соціальної
    епістемології схарактеризовано аналітичну епістемологію Е.Голдмана. Мета
    веритистської аналітичної соціальної епістемології Е. Голдмана – оцінка
    соціальних практик, по відношенню до інших факторів, що сприяють чи
    шкодять досягненню істини. Обгрунтовано ключові риси соціальних практик:
    взаємодоповнюваність (Голдман перший представник комплементарного
    підходу в соціальній епістемології); нормативність: мета соціальної
    епістемології в забезпеченні нормативних стандартів для епістемічних практик
    та оцінки процесів, методів і практик в межах їх внеску для виробництва
    істинного вірування, тобто оцінка веритистської цінності соціальних практик;
    веритизм: найбільш важлива характеристика підходу Голдмана зосереджена на
    ролі істини.
    Другою гілкою концептуально-теоретичних засад соціальної
    епістемології схарактеризовано когнітивну соціологію пізнання Д.Блура.
    Показано, що значимість можливостей та перспектив «сильної програми» Д.
    Блура як некласичної соціальної епістемології полягає у розбудові принципів,
    універсальних для всіх дисциплін. «Сильна» дисципліна каузальна,
    неупереджена, симетрична щодо істини і хиби, рефлексивна одночасно. Д. Блур
    наполягав на необхідності комунікації, яка сприяє підтримці в індивідуальній
    свідомості колективних схем мислення. Мета науки не істина, бо істина та
    хиба рівноцінні (принцип симетрії) як соціально-функціональні ярлики. Тому
    наукове знання не є епістемологічно привілейованим. Жодна епістемологія не є
    абсолютно істинною, об’єктивна оцінка раціональності системи переконань
    неможлива. Апелюючи до простого впливу об’єкта, неможливо пояснити
    різницю в сприйнятті об’єкта різними спостерігачами. Висновується, що Блур
    запропонував як формотворчі складники структури наукового знання
    колективність замість суб’єктоцентризму і соціальні фактори, які детермінують
    187
    опис реальності. Культурна опосередкованість знання, асиміляція знання та
    культури, самореферентність знання як соціального інституту, релятивізація та
    соціологізація знання – основні виміри концепції Блура.
    Третьою гілкою концептуально-теоретичних засад соціальної
    епістемології обгрунтовано стратегію філософії і соціології науки С.Фулера.
    Його агент пізнання наділений вибором між способами дослідження, замість
    слідування єдиному стандарту. Знавець, він же агент пізнання, занятий
    «пізнавальним менеджментом». В той самий час, коли норми керують однією
    спільнотою дослідників, а не між спільнотами, тобто те, що їх неможливо
    узагальнити веде до того, що соціальна епістемологія з логіки і метафізики
    переходить на політику й етику.
    Показано, що у Фулера відсутній інтерес до позиціонування «проблеми
    знання» в сенсі обґрунтованості. Він схильний вважати, що «обґрунтованість»,
    «надійність», «істина» не вказують на дещо властиве методологічній автономії
    дослідження. Вони швидше пов’язанні із межами дослідження, з відкритим
    питанням основ знання. Це, власне, діяльність, яку охоплює «політика знання»
    в межах соціальної епістемології. Виявлено, що в баченні Фулера, соціальна
    епістемологія закладає основу для нової галузі дослідження, яка спрямована на
    дисциплінарну автономність, демаркацію, організацію знання та її інституційні
    машини, консенсус, локальність дослідження, експертизу, неявне знання,
    авторитетність як ті, що постійно слід осмислювати. Додведено, що «antireliabilism» Фулера зумовлений труднощами релаєбілізму у створенні інституції
    для оцінки надійності пізнання. Ефективність не повинна призводити до
    нехтування тим, як, чому і для кого вироблене знання. Проблема полягає в
    тому, що знання віддалене від центру процесів політики пізнання.
    Показано, що особливістю підходу С. Фулера є поєднання нормативізму і
    натуралізму. С. Фулер, як нормативний соціальний епістемолог, представив
    соціальну епістемологію як натуралістичний підхід до нормативних питань
    організації процесу пізнання і результатів знання. Отже, якщо соціальна
    епістемологія натуралістичний підхід, то передбачається, що вона повинна
    використовувати наукові дані для вирішення філософських та епістемологічних
    188
    проблем, а теоретико-пізнавальні проблеми повинні вийти на рівень
    міждисциплінарного дослідження пізнання. Якщо соціальна епістемологія
    нормативна, то ми отримуємо спосіб діяльності, у відповідності до певної
    норми, який гарантує нам знання. Йдеться про певний ідеал не у сенсі
    недосяжності, а в сенсі покращення пізнавальної ситуації.
    Репрезентовано, що в контексті соціальної епістемології дослідницький
    інтерес зосереджений як на пізнавальному аспекті, так і на соціальному.
    Говорити про соціальне без колективного (групового) зменшує авторитет обох
    у соціальній епістемології. Колаборативний характер пізнавального процесу,
    включаючи сферу науки (дослідницькі команди) зумовлює запитання про міру
    того, скільки такої колективності, як соціальної, повинно досліджуватися в
    межах соціальної епістемології.
    У якості проблемного розглянуто питання «чи є групи або колективи
    легітимними епістемічними носіями знання чи обґрунтованих вірувань».
    Легітимність, в цьому контексті, використано в сенсі сприйняття «єдності»
    групового агента, колективу, команди, до яких входять індивіди. Оскільки зі
    збільшенням кількості індивідів розширюється межа похибки, котра означає
    нехтування все більшою кількістю індивідуальних ідей.
    Обгрунтовано в якості перспективних дослідницьких векторів соціальної
    епістемології представлено наступні: проблема «свідчення» (evidence,
    testimony) в науці, з точки зору того, як пізнавальному агенту (doxastic agent)
    діяти в умовах свідчень інших агентів. Йдеться про вибір між редукціонізмом
    та не редукціонізмом стосовно свідчення, а також про роль експертної позиції
    при формуванні переконання агента пізнання; проблема «незгоди»
    (disagreement), коли агент може і повинен залишатися на своїй початковій точці
    зору: конформізм, неконформізм чи «міксова» позиція.
    Доведено, що в дискусіях актуалізована перспектива проблематики
    колективної епістемології: колективний агент та колективне переконання
    (вивчає те, чи може група бути справжнім епістемічним агентом, тобто
    формувати справжнє колективне переконання). Здебільшого, це проблематика
    довкола «агрегативних» процедур в пізнавальних процесах чи довкола
    189
    розподілу когнітивної праці як механізму оптимізації пізнавального процесу.
    Що є сучасним виходом у коло проблематики філософії науки.
    В якості підсумкового висновку на підставі здійсненої у дисертаційному
    дослідженні спроби дослідження концептуально-теоретичнтх засад і тенденцій
    розвитку соціальної епістемології як самостійного проекту стверджується про
    значення соціальної епістемології як однієї з перспективних
    міждисциплінарних галузей сучасних філософських досліджень.
  • Стоимость доставки:
  • 200.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины