Бондар Олег Володимирович Спекулятивне обґрунтування принципу суб’єктивності

Краткое описание

Бондар Олег Володимирович, аспірант кафе­дри теоретичної і практичної філософії Київсько­го національного університету імені Тараса Шев­ченка: «Спекулятивне обґрунтування принципу суб’єктивності» (09.00.01 - онтологія, гносеологія, феноменологія). Спецрада Д 26.001.27 у Київсько­му національному університеті імені Тараса Шев­ченка

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНИВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНИВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ
Кваліфікаційна наукова праця
на правах рукопису
БОНДАР ОЛЕГ ВОЛОДИМИРОВИЧ
УДК 11:159.955.4
ДИСЕРТАЦІЯ
СПЕКУЛЯТИВНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ПРИНЦИПУ
СУБ`ЄКТИВНОСТІ
09.00.01 – онтологія, гносеологія, феноменологія
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук.
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело.
____________ О.В. Бондар
Науковий керівник: Дем`янов Володимир Олександрович, кандидат філософських
наук, доцент
Київ 2017

Зміст.
Вступ……………………………………………………………………………….с.14
РОЗДІЛ 1. Теоретичні й методологічні заcади дослідження принципу
суб’єктивності…………………………………………………………………….с.21
1.1. Принцип суб’єктивності і постановка питання про самообгрунтування…………………………………………………………………………………...с.21
1.2. Парадокси самообгрунтуваня суб’єктивності……………………………..с.53
1.3. Спекулятивне поняття як принцип самообгрунтування……………………с.64
1.4. Суб`єктивність і предметна самоафекція: спроба синтезу………………….c.73
Висновки до першого розділу…………………………………………………....с.84
РОЗДІЛ 2.Тотожність як принцип рефлексивного самообгрунтування…..с.87
2.1. Постановка питання про самообгрунтування тотожності…………….……с.87
2.2. Тотожність як рефлексивна єдність……………………………………..…с.100
Висновки до другого розділу………………………………………………..…..с.131
РОЗДІЛ 3. Суб`єктивність як самостосунок предмета……………………....с.133
3.1. Суб`єктивність як опосередкований самостосунок предмета……………..c.133
3.2. Суб`єктивність як безпосередній самостосунок предмета……………......с.161
Висновки до третього розділу……………………………………………….......с.180
РОЗДІЛ 4. Суб`єктивність як субстанція-суб`єкт……………………………c.182
4.1. Самознання і проблема єдності рефлексії…………….……………………с.182
4.2. Суб`єктивність як рефлексивна циркулярність…………………………….c.195
4.3. Субстанція-суб`єкт як чисте спекулятивне поняття…………………..…...c.204
Висновки до четвертого розділу………………………………………………....с.215
Висновки………………………………………..………………………………...с.217
Список використаних джерел…………………………………………………..с.222
ДОДАТОК 1………………………………………………………………………с.237
14
Вступ.
Актуальність теми. Чи існує підстава, завдяки якій ми могли б ідентифікувати наше знання як істинне знання, і чи не мала б ця підстава в такому разі бути
певним додатковим знанням, що міститься у знанні поруч із знанням про предмет? Запитування про джерело обґрунтованості нашого знання про предмети неминуче призводить до проблематизації принципу суб’єктивності («Я»), дискусії
навколо якого є однією з центральних тем в сучасних філософських дослідженнях. Така увага до цієї проблеми зумовлена виявленими ще в класичних ідеалістичних системах (І.Г. Фіхте, Г. Гегель) і реактуалізованими в другій половині ХХ
століття (Д. Генрих) апоріями в обгрунтуванні «Я» (суб’єкта) як умови можливості нашого знання про предмети: з одного боку, обґрунтування предметного знання
з необхідністю передбачає і обґрунтування суб’єкта цього знання, тобто того, кому приписується властивість знати про предмет; втім, з іншого боку, складність
такої обгрунтувальної ідентифікації полягає в тому, що знання, яке знає про предмет, не здатне упрозорити саме себе у такому знанні, оскільки, відповідно до
принципу предметного обґрунтування, змістовність такого знання набувається
лише у стосунку до його предмета (тобто такого стану справ, що перебуває поза
межами самого знання), а отже, знання про себе, тобто самостосунок знання, мало
б бути беззмістовним знанням, яке годі було б якось ідентифікувати, бо задля такої ідентифікації ми мали б описувати те знання, про яке знається у самознанні, як
зовнішнє щодо самого знання (тобто себе), що є очевидною суперечністю. Отже,
парадокс, який випливає з цих міркувань, полягає в тому, що «Я», яке уможливлює предметне знання, саме не дається в знанні про предмет, а отже, не підлягає
предметній тематизації. Спроби ж опису «Я» як рефлексивного самостосунку також призводять до парадоксу, адже, по-перше, за такого тлумачення сутності «Я»
знання про себе (тобто саме «Я») виявляється умовою самого себе, оскільки в іншому разі годі було б пояснити, кому саме ми приписуємо властивість знати про
себе, а по-друге, на відміну від опосередкованого знання про зовнішню щодо нас
15
предметність сам суб’єкт, вочевидь, має даватись собі у знанні безпосередньо,
тобто завжди вже знати себе ще до набуття знання про себе.
Подібні парадокси знаннєвої самотематизації «Я», вперше описані І.Г. Фіхте, були систематизовані представниками Гайдельберзької школи (Д. Генрих, М.
Франк, У. Потаст та ін.). Осердя таких парадоксів ці вчені вбачали в неможливості описувати сутність «Я» на підставі рефлексії, тобто знання про себе, за якого
«Я» досягається лише в результаті такого знання, оскільки це знання («Я») задля
умови власного здійснення вже передбачало б попередню наявність «Я» як того
стану справ, котрий здійснює рефлексію щодо самого себе. Відповідно, аби осягнути «Я», ми мали б завжди припускати це «Я» як наявне, що б імплікувало парадокс, який К. Дюзинг назвав «нескінченною ітерацією». Результатом діяльності
представників Гайдельберзької школи стало обґрунтування нерефлексивної моделі самосвідомості, тобто концепції суб’єктивності, відповідно до якої умовою можливості свідомості, а отже, й предметного знання є первинна нерефлексивна свідомість, яка не містить знаннєвого опосередкування. Втім, як увиразнили праці К.
Дюзинга, М. Бикової, Е. Тугендгата, Дж. Шира, Д. Розенталя, Дж. Навікаса та ін.,
нерефлексивне обгрунтування суб’єктивності також обтяжене апоріями, оскільки
представники цієї обгрунтувальної стратегії, з одного боку, виключають рефлексію із знаннєвого самостосунку «Я», а з іншого – апелюють до ідеї, згідно до якої
самосвідомість передбачає ідентичність Я-суб`єкта і Я-об`єкта, яка є властивою
саме для рефлексивного способу мислення. Відповідно, опис самосвідомості як
нерефлексивної єдності засновується на рефлексивних принципах, тобто є апоретичним.
В пошуках виходу з тенет парадоксів, якими обтяжене як рефлексивне, так і
нерефлексивне обґрунтування суб’єктивності, значна частина дослідників звертає
увагу на спекулятивну філософію Г. Гегеля. На думку К. Дюзинга, філософія Гегеля дає потужний інтелектуальний інструментарій задля побудови «асиметричної» моделі самосвідомості, тобто такої моделі, в межах якої як те «Я», яке знає
про себе, так і те «Я», про яке знається, не припускаються як дані, а конституюються в процесі самопокладання й самообгрунтування, що дозволяє уникати па-
16
радоксу «нескінченної ітерації». Окрім того, К. Дюзинг, К. Брінкман, Дж. Навікас,
Е. Герман та ін. вважають, що на підставі спекулятивного методу можливо
об`єднати в одному знанні ті стани справ, які є необ`єднуваними як з позиції рефлексивного, так і з точки зору нерефлексивного обґрунтування, а саме предметне
знання і самознання, що дає можливість мислити самосвідомість як конкретне,
тобто змістовне знання. А позаяк суперечність між цими різновидами знання,
зрештою, містить свій виток у суперечності між знанням і предметом, то вимога
несуперечливого опису цієї єдності засновується на необхідності описати тотожність знання і предмета, тобто водночас і увиразнити знання як онтологічний
принцип, так і описати предмет як посутньо знання про себе, внаслідок чого обґрунтування предмета є тотожним самообгрунтуванню суб’єктивності. Спроможність спекулятивної філософії до вирішення таких завдань засвідчують праці В.
Єшке, С. Хаулгейта, С. Розена, К. Єоманса, Ф. Кюммеля, К. Дава, Дж. Зайгела та
ін.
У дослідженні дисертант спирався не лише на класичні праці І. Канта, Й.Г.
Фіхте, Ф.В.Й. Шеллінга й Г.В.Ф. Гегеля, але й на ґрунтовні сучасні роботи, присвячені дослідженню принципу суб’єктивності в німецькій класичній філософії (М.
Бикова, К. Дюзинг, Е. Герман, В. Гьосле, М. Ротхар, Дж. Навікас, Ф. Нойхаузер),
водночас враховуючи новітні дослідження проблеми самообгрунтування
суб’єктивності (Д. Кар, Д. Захаві, Д. Фройндліб, Дж. Шир та ін.). Оскільки для
тематики дисертаційного дослідження велике значення має компетентне прочитання оригінальних текстів Г. Гегеля, автор використовував докладні й фахові коментарі Д. Генриха, Б. Баумана, К. Брінкмана, К. Єоманса, Б. Лонгуенс, С. Хаулгейта, С. Розена, Р. Піппіна та ін. Заразом дисертант враховував і ґрунтовні вітчизняні дослідження, представлені у працях І. Іващенка, А. Лоя, М. Мінакова, В.
Приходька, Ю. Федорченка. Тематизацію потреби у спекулятивному обґрунтуванні суб’єктивності дисертант здійснював в контексті дискусії з такими мислителями, як Ж.-П. Сартр, І. Кант, І.Г. Фіхте, Ф.В.Й. Шеллінг, спираючись на ґрунтовні дослідження їх вчень В. Янке, К. Глой, К. Ібером, К.-В. Квоном, Й.-П. Мітманом, Г. Целлером, С. Сіджвіком та ін.
17
Мета дослідження. Здійснити спекулятивне обґрунтування принципу
суб`єктивності, тобто експлікувати суб`єктивність як безпосередню єдність знання і предмета.
Реалізація поставленої мети передбачає виконання таких завдань:
- виснувати принцип суб`єктивності із структури предметного знання, на
підставі чого обґрунтувати універсальний характер «Я» (самознання);
- прояснити стосунок предмета і знання у знанні про себе;
- описати рефлексію як непредметний знаннєвий самостосунок, удокладнивши рефлексивний характер суб’єктивності;
- на підставі обґрунтування знання як самостосунку предмета увиразнити
онтологічний статус самознання;
- обґрунтувати єдність рефлексивного й покладеного вимірів знання в межах принципу суб’єктивності.
Об`єкт дослідження. Суб`єктивність як умова можливості предметного
знання.
Предмет дослідження. Онтологічні засади обґрунтування принципу
суб`єктивності.
Методи дослідження. Як основний метод дослідження автором використовувався спекулятивний метод, розроблений Г. Гегелем. Сутність цього методу полягає у методичному русі від безпосереднього буття предмета дослідження до обґрунтування сутності цього предмета як протилежності собі, що передбачає узгодження безпосереднього та опосередкованого буття предмета в рамках одного
знання про предмет. Застосування спекулятивного методу в рамках дослідження
зумовлюється суперечливим характером єдності знання про предмет і самознання,
потребою у непредметному (негативному) обґрунтуванні сутності рефлексії і необхідністю експлікації онтологічного статусу принципу суб’єктивності.
Наукова новизна дослідження полягає в обґрунтуванні принципу
суб`єктивності на підставі спекулятивного методу, що дало змогу побудувати несуперечливу модель суб’єктивності внаслідок обґрунтування тотожності знання і
18
предмета в самознанні. В результаті здійсненого дослідження було обгрунтовано
низку положень, що мають ознаку наукової новизни, а саме:
Вперше:
- На підставі реконструкції вчення про рефлексію Г. Гегеля здійснено непредметне обґрунтування рефлексії, що дозволило виявити безстосунковий характер знання, обґрунтувати непредметний характер рефлексивної визначеності, прояснити відмінність рефлексивного знання від знання про себе та
удокладнити місце рефлексії в структурі спекулятивного самообгрунтування суб’єктивності.
- Здійснено обґрунтування суб’єктивності як самостосунку предмета, внаслідок чого продемонстровано онтологічний статус самознання («Я»), виявлено підстави опису безпосередньої тотожності знання і предмета і з`ясована
необхідність в обґрунтуванні «Я» як чистого принципу, яка грунтується у
неможливості досягати знання про «Я» на підставі предметного знання.
Уточнено:
- Підставу виникнення парадоксів у самообгрунтуванні суб’єктивності, що
полягає у необхідності описувати «Я» як водночас і рефлексійну, і нерефлексійну єдність.
- Можливість несуперечливого опису єдності безпосереднього характеру існування знання із його змістовним виміром, що імплікує потребу у непредметному обґрунтуванні предмета знання.
Поглиблено:
- Аргументаційні спроможності егологічної концепції суб’єктивності на підставі обґрунтування «Я» як онтологічного принципу, внаслідок чого, поперше, унеможливлюється редукція «Я» виключно до знання про себе, а
по-друге, увиразнюється універсальний характер принципу «Я» як в обгрунтуванні знання, так і в обґрунтуванні предметності.
- Принципи побудови асиметричної моделі самосвідомості, що засновуються
на необхідності у обґрунтуванні циркулярного характеру рефлексії, а також
19
положеннях про самоконституювальний характер самознання і непредметність самообгрунтувальної дії суб’єктивності, відповідно до чого така модель може бути реалізованою лише на підставі спекулятивного обґрунтування.
Теоретичне і практичне значення дослідження. Дисертація є дослідженням, в якому проаналізовано низку ключових питань теорії суб`єктивності, а
також увиразнено епістемічну релевантність спекулятивного обгрунтування
стосовно сучасних дискусій про природу самосвідомості і основних проблем у
її дослідженні. Обгрунтоване в дисертації онтологічне тлумачення «Я» дає
змогу розширити горизонти теорії суб`єктивності, а також збагатити методологічний потенціал сучасних досліджень проблем самосвідомості і знання.
Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані при підготовці лекцій і семінарських занять з таких курсів, як «метафізика й онтологія»,
«філософія суб’єктивності», «теорія пізнання» і «філософія свідомості», а також при написанні підручників і навчальних посібників, що присвячені відповідній тематиці.
Апробація результатів роботи. Основні результати дисертаційного дослідження доповідалися на щорічних наукових конференціях «Дні науки філософського факультету» у 2015, 2016 та 2017 роках (м. Київ, Київський національний університет імені Тараса Шевченка), на Всеукраїнській науковотеоретичній конференції «Філософія, релігія та культура у глобалізованому
світі» (м. Житомир, 2015), на конференції «Модернізація філософської освіти:
виклики та перспективи: Урочистий симпозіум, присвячений Всесвітньому
Дню філософії ЮНЕСКО у 2016 р. (17 листопада 2016 р.) (м. Київ, Київський
національний університет імені Тараса Шевченка), на міжнародній науковій
конференції «Другі Танчерівські читання»: «Спадщина Аристотеля та аристотелізм в історії релігієзнавчої думки» (м. Київ, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2016).
20
Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладені у 14 наукових публікаціях: 6 статтях у фахових наукових виданнях України та 8 тезах,
опублікованих у збірниках матеріалів конференцій.
Структра та обсяг дисертаційної роботи зумовлені метою і завданнями
дослідження, а також логікою розкриття проблеми. Дисертація складається зі
вступу, чотирьох розділів, диференційованих на 11 підрозділів, висновків та
списку літератури, що налічує 176 найменувань, 146 з яких – іноземними (англійська та німецька) мовами. Повний обсяг дисертації складає 239 сторінок, з
яких основна частина – 220 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ
У дисертаційному дослідженні було здійснено спекулятивне обгрунтування
принципу суб`єктивності. Потреба у такому обґрунтуванні зумовлюється тим, що
знання про себе («Я», суб’єктивність), уможливлюючи стосунок знання до предмета (тобто предметне знання), саме не дається в знанні про предмет, внаслідок
чого як обґрунтування знання, так і обгрунтування предмета видаються неможливими.
Як було виявлено в ході дослідження, стосунок знання до його предмета
передбачає наявність самоустосованого знання (самознання), на підставі чого
засновується можливість ідентифікації цього знання як знання про предмет, а тому знання про знання саме по собі, як видається на початку, становить не певне
знання, а лише умову стосування цього знання до його предмета. Таке обгрунтування знання імплікує висновок, що будь-яке визначене знання обмежене
зовнішньою щодо цього знання предметністю (тобто завжди є знанням про щось),
а отже, критерієм істинності такого знання є його адекватне узгодження із предметом (тобто тим, що це знання знає), і саме предмет є джерелом об`єктивної
значущості цього знання. Утім, таке витлумачення природи знання одразу призводить до апорії: якщо б змістовність знання витворювалась виключно на підставі
стосунку знання до предмета, а отже, будь-яке знання знало б лише те, що воно
знає, то ми не могли б відрізнити предмет («те, що ми знаємо») від знання про цей
предмет («те, що ми знаємо про це «щось»); отже, якщо б знання не мало власної
визначеності, незалежної від його предметного устосування, то стосунок цього
знання до предмета не міг би бути знаннєвим стосунком, адже такому випадку
знання розчинилося б у цьому предметі, а отже, не могло б знати про нього. Втім,
ми не можемо пояснювати змістовність цього знання (самознання) через його
предметність, позаяк саме предметне знання полягає поясненню через самознання. Водночас спроба витлумачувати це знання не як певне знання, а як умову стосунку знання до його предмета одразу ж наражається на парадокс, оскільки внаслідок критеріальності стосунку знання до предмета саме це знання і мало б бути
критерієм істинності знання про предмет, і не могло б їм бути, позаяк в такому
218
разі це передбачало змістовну ідентифікацію цього знання, яке саме по собі, відповідно до такого обгрунтування, є беззмістовним.
У дослідженні було виявлено апорії, з якими стикається спроба предметного
опису у намаганні встановити відмінність знання від предмета. Коли ми запитуємо, в чому полягає така відмінність, то це призводить до парадоксу, відповідно до
якого знання саме по собі (безвідносно до предмета) саме є предметом, і навпаки
– предмет сам по собі є знанням. Такі парадокси, у негативний спосіб увиразнюючи те, що як знання, так і предмет у власному безпосередньому бутті є протилежними собі, водночас засвідчують позірність цього безпосереднього буття, унаочнюючи, що буттям як знання, так і предмета є стосунок до протилежного. З
аналогічними складнощами зіштовхується і проблема самоопису: задля можливості такого самоопису ми мали б припустити описувальне Я як умову цього опису,
що б імплікувало парадокс, адже Я мало б бути результатом, тобто наслідком самоопису. Такий парадокс в науковій літературі отримав назву «нескінченної ітерації», а авторитетний сучасний вчений К. Дюзинг визнав його основною перешкодою у дослідженні суб’єктивності.
Намагання несуперечливого опису «Я», що дозволяв би уникати як парадоксів «рефлексивного», так і апорій «нерефлексивного» обґрунтування
суб`єктивності спонукає багатьох дослідників звернути увагу на спекулятивну
філософію Г. Гегеля. Таку увагу до Гегелевого вчення можна пояснити специфікою його спекулятивного методу, що, з однієї сторони дозволяє обґрунтувати самознання як змістовну, а не формальну єдність, а з іншого – побудувати асиметричну модель самосвідомості, що дозволяє уникати парадоксу «нескінченної ітерації» у знанні про себе. Такого парадоксу не змогла уникнути і Фіхтева система,
в межах якої перехід від абсолютного самопокладання «Я» (чистого знання) до
протипокладання не-Я (конституювання предметності), а як наслідок, і до теоретичного «Я», чи «інтелігенції» (знання про предмет) залишився непояснюваним,
тобто таким, можливість чого не може бути обґрунтованою засобами цієї теорії.
Відтак складність ідентифікації принципу, завдяки якому витворюється визначене
знання, полягає у неможливості об`єднати сам принцип покладання (чисту тотож-
219
ність) із тими станами справ, що покладаються у цьому покладанні, і внаслідок
цього є опосередкованими, тобто увиразнити тотожність як рефлексивний принцип, що імплікує необхідність у рефлексивному обґрунтуванні тотожності, яке б
водночас уникало загрози її упредметнення. Внаслідок такого обґрунтування було
виявлено неможливість висновування тотожності із предметності і посутню відмінність рефлексивних принципів від принципів існування предметності, а також
удокладнено негативний характер існування рефлексії. Таке тлумачення рефлексії
унаочнює змістовний характер єдності тотожності і відмінності в межах рефлексії, внаслідок чого про саму тотожність годі говорити як про відмінну від відмінності, що характеризує предметні стосунки. Негативний характер рефлексії перешкоджає її упредметненню, а тому рефлексивний стосунок – це не стосунок до
предмета, а навпаки – самостосунок, в якому те, що з позиції предметного обґрунтування видається визначеністю предмета, постає як визначеність самого стосунку, або «покладеність». Таке обґрунтування природи рефлексії засноване на тому,
що предметна визначеність наявного буття, яка є підставою предметних стосунків, є самовизначальною дією самої рефлексії; а отже, між рефлексивними стосунками (самостосуваня) та предметними стосунками (стосування до іншого / іншобуття) не існує ніякого переходу, оскільки ця предметна визначеність, якої рефлексія набуває у саморозрізнянні, не призводить до остаточного упредметнення самої себе, а тому самообгрунтувальна дія рефлексії призводить до обгрунтування
предмета як самоупредметненого самознання. Таке обґрунтування, з однієї сторони, підважує думку про те, що самототожність суб’єктивності передбачає ідентичність Я, яке знає, і Я, про яке знають, оскільки така ідентичність властива предметним, а не рефлексивним стосункам, а з іншої - обгрунтовує змістовний вимір
рефлексивного знання («покладеності») як непредметного самостосунку рефлексії, внаслідок чого визначеність цього знання постає знанням загалом, тобто усім
знанням.
Намагання узгодити суперечність між знанням самим по собі (Daßheit) і визначеністю цього знання (Washeit) призводять до необхідності онтологічного обґрунтування знання як самостосувальної дії предмета, що водночас передбачає і
220
обґрунтування предмета як непредметної визначеності знання. Обгрунтування
такого положення передбачає прояснення проблеми буттєвого самостосунку. На
прикладі Гегелевого обґрунтування, залучаючи докладні коментарі М. Ротхара, С.
Хаулгейта, С. Розена та ін. демонструється, що «Я», або чистий самостосунок – це
і є самостосунок буття, а відповідно, суб’єктивність – це не антропологічна, а онтологічна категорія. Відповідно, в межах буття як самознання саме буття є безпосереднім виміром знання (Daßheit), натомість буття як предмет є безпосередністю
для знання, тобто предметним знанням. Таке обгрунтування було удокладнене в
двох комплементарних аргументах: (1) те, що знає знання, є не зовнішнім щодо
знання предметом, а самим же знанням; (2) те, що для свідомості виступає як предмет, є самоупредметнювальною дією знання, яка розгортається в знанні без усвідомлення того, що джерело предметності цього знання міститься в самому знанні,
а не в емпіричній предметності, внаслідок чого знання у знанні про щось знає лише це «щось», водночас не знаючи про самого себе, себто про те, що воно є субстанцією як діалектичним самовідрізняльним рухом. Наслідком цього обґрунтування є прояснення сутності предмета як знання про себе, і водночас продемонстровано, що самостосунок предмета годі витлумачувати як предметний стосунок,
оскільки, якщо б такий стосунок був би предметним, то це призвело б до того, що
таке самознання не знало б самого себе у знанні про себе, що б імплікувало парадокс «передпокладеності знання». Отже, те знання, яке знає про себе у самостосунку предмета – це не знання про предмет («предметна свідомість»), а таке знання,
яке Гегель називає «для нас», або «наша свідомість», тобто чисте поняття.
Потреба обґрунтувати єдність цього знання із його предметом увиразнює
наступну обгрунтувальну задачу дослідження. Задля такого обґрунтування, як
було продемонстровано в дисертації, ми маємо мислити визначеність знання
(«покладеність») і як тотожну самому знанню, оскільки в іншому разі ця визначеність не була б визначеністю знання, і як відмінну від знання, бо ж за умови редукції покладеного виміру знання до його рефлексивного виміру годі було б говорити про покладання самого знання, що становить парадокс. Цей парадокс увиразнює обмеженість рефлексії і попередньо розв’язується Гегелем через обгрунту-
221
вання поняття як підстави рефлексивної єдності, тобто єдності рефлексивного і
покладеного вимірів знання. Неможливість в межах рефлексії відокремити ці два
виміри один від одного демонструють циркулярний характер рефлексії, що, як
продемонстровано в дисертаційному дослідженні, є ідентичним із циркулярним
характером суб’єктивності («Я»). Внаслідок цієї цирулярності ми не можемо описувати нас самих на підставі того, чим ми є, позаяк критериальність приписування
предикатів самому собі, тобто предметного опису, передбачала б необхідність наявності безкритеріального характеру самоопису як критерію істинності стосунку
описувального до змісту предиката. Неспроможність упредметнити сутність «Я»,
тобто обґрунтувати симетричний характер самознання як ідентичного із знанням
про предмет була продемонстрована на прикладі міркувань Е. Тугендгата та його
принципу «істиннісної симетрії». Втім, безпомилковість самоідентифікації, з однієї сторони, свідчить про марність спроб шукати емпіричний критерій істинності
самоопису, а з іншої – удокладнює, що «Я» годі схопити на підставі знання про
себе як про об’єкт, оскільки воно є принципом, а не об’єктом. Дане в дисертаційному дослідженні непредметне обґрунтування суб’єктивності задовольняє проголошеній К. Дюзингом потребі у побудові «асиметричної моделі самосвідомості»,
водночас засвідчуючи, що таке обґрунтування не призводить до парадоксу «нескінченної ітерації» і разом із тим не є паліативним, тобто обґрунтування єдності
«Я» не передбачає відмови розглядати суб’єктивність як знаннєвий принцип.