Бондаренко Олег Олегович Се­мантика зла в літературному тексті: філософсько-естетичний аспект : Бондаренко Олег Олегович Семантика зла в литературном тексте: философско-эстетический аспект Bondarenko Oleg Olegovich Semantika zla v literaturnom tekste: filosofsko-esteticheskiy aspekt

Краткое описание

Бондаренко Олег Олегович, тимчасово не працює: «Се­мантика зла в літературному тексті: філософсько-естетичний аспект» (09.00.08 - естетика). Спецрада Д 26.001.28 у Київ­ському національному університеті імені Тараса Шевченка

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА
ШЕВЧЕНКА
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА
ШЕВЧЕНКА
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
Бондаренко Олег Олегович
УДК 111.84:[82'37](043.3)
ДИСЕРТАЦІЯ
СЕМАНТИКА ЗЛА В ЛІТЕРАТУРНОМУ ТЕКСТІ:
ФІЛОСОФСЬКО-ЕСТЕТИЧНИЙ АСПЕКТ
09.00.08 – естетика
03 – гуманітарні науки
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
___________________________
Науковий керівник Павлова Олена Юріївна, доктор філософських наук,
професор
Київ 2017

ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………………………8
РОЗДІЛ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження літературного
тексту..……………………………….………………………………………………..15
1.1 До проблеми визначення літературного тексту………………………………....15
1.2 Семантичний вимір літературного тексту в парадигмі текстоцентризму…….37
Висновки до розділу 1...………………………………………………………………52
РОЗДІЛ 2. Філософсько-естетичний контекст експлікації зла………………..54
2.1 Типологія зла в історико-філософській ретроспективі західноєвропейської
теоретичної думки…………………………………………………………………….54
2.2 Семантика зла як формотворчий чинник літературного тексту………….........92
Висновки до розділу 2.………………………………………………………………116
РОЗДІЛ 3. Національні варіанти проблематизації зла в літературних
текстах……………………………………………………………………...………..120
3.1 Російські інваріанти «магії зла» та криза гуманізму………………………. …120
3.2 «Каталог зла» української літературної антропології...…….. ………….…….140
Висновки до розділу 3……………………………………………………………….165
ВИСНОВКИ .………………………………………………………………………..168
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .……………………………………….174
ДОДАТОК…………………………………………………………………………...191
13
ВСТУП
Актуальність дослідження. Тематика зла слугує одним з полюсів
експресивного маркування культурних практик сучасності, в різноманітності та
заангажованості кліше яких губляться критеріальний та категоріальний зміст
базової категорії етики. В парадигмі текстоцентризму література стала
розглядатися як літературний текст, а семантика зла як чинник конструювання
сюжетів, що тиражуються медійним простором. Візуальний поворот, що являє
собою рефлексію над реорганізацією ціннісних орієнтацій сучасних культурних
практик, трансформує текстуальні структури в патерни власного коду. Також
важливим чинником актуалізації нашого ракурсу дослідження є той фактор, що
література та, відповідно, літературознавство, довгий час залишалися базовими
культурними практиками націотворення, а, отже, семантика зла мала відповідну
специфікацію в різних національних варіантах культури. Тому, актуальним
завданням сьогодення залишається вивчення семантики зла та розуміння її ролі в
організації та функціонуванні літературного тексту та його вітчизняного варіанту.
Даний ракурс дослідження проблеми має цілий спектр наукових джерел.
Філософсько-естетичне дослідження своєрідності поезії здійснено за допомогою
аналізу праць таких класиків естетичної думки як Н. Буало, Ф. Шлегеля,
Г. Гегеля. Філософські та культурологічні рецепції теорії літератури представлені
роботами М. Бахтіна, Г. Блума, Г. Лукача, М. Бланшо, Ж.-П. Сартра.
Структуралістський варіант літературознавства репрезентований працями
Р. Барта, Я. Мукаржовського, П. Баррі, В. Проппа, Ц. Тодорова, Р. Якобсона.
Значення в цьому контексті мають роботи представників російського формалізму
Б. Ейхенбаума, Ю. Тинянова, В. Шкловського. Саме вони вперше показали як
певні форми прийомів стають чинником творення змісту літературного твору. Їх
розробки знайшли продовження в роз’ясненні специфіки поля літератури та
способу його організації в соціологічних розробках П. Бурдьє та С. Леша.
Значення культурних практик друку для становлення літератури як виду
мистецтва (отже, становлення літературного тексту як першої історичної форми
14
масового художнього виробництва, що і уможливлює перспективи його
формалізації), а також їх ролі для процесу націотворення проаналізовані в творах
Б. Андерсона, А. Канарського, М. Маклуена, Б. Рідінгса.
Дослідження текстоцентризму як парадигми гуманітарного знання здійснюється
в розробках структуралізму та постмодернізму, представлених роботами Р. Барта,
Ж. Дерріда, У. Еко, Ю. Крістєвої, Ю. Лотмана, Я. Мукаржовського, Р. Якобсона, а
також філософської герменевтики Г -Г. Гадамера, М. Гайдеґера, П. Рікера. Специфіка
семіотичного та більш конкретно семантичного підходу проаналізована в працях таких
представників прагматизму як Ч. Пірс та Ч. Морріс, а також структуралізму як Р. Барт,
Ж .-А. Греймас, Ц. Тодоров. Важливе місце займають семіотичні розробки проблеми
інтертекстуальності у творчості У. Еко, Ю. Крістєвої.
Тематика зла в історико-філософській перспективі розкривається у
зверненні до класиків філософської думки Платона, Аристотеля, Плотіна,
Августина Блаженного, Р. Декарта, Г. Лейбніца, І. Канта, Г. Гегеля, Ф. Ніцше, а
також в роботах сучасних філософів Г. Арендт, З. Баумана, А. Добжинськи,
А. Камю. Вітчизняні розробки проблеми зла представлені працями В. Єфіменко та
В. Малахова.
Естетосфера зла есплікується в контексті творів К. Розенкранца та Ж. Батая.
Формальний та формотворчий характер семантики зла був розкритий завдяки працям
Т. Куннаса в процесі звернення до творів таких західних письменників як Е. Бронте,
Ф. Кафка, М. Пруст, а також російських – О. Пушкін, Ф. Достоєвський, Л. Толстой.
Профетичний характер російської літератури, а також її зв'язок з кризою гуманізму
проаналізований в роботах М. Бердяєва, С. Франка, Г. Флоровського, З. Фрейда,
Л. Шестова. Аналіз вітчизняного літературного процесу щодо його своєрідності
семантики зла здійснений в творах таких авторів як І. Котляревський, П. Мирний,
М. Коцюбинський, І. Франко, І. Нечуй-Левицький, Т. Шевченко. Підставою рефлексії
над «історією української літератури» стали роботи таких класиків вітчизняної думки
як Г. Грабович, М. Грушевський, Д. Донцов, Д. Чижевський. Було здійснено також
звернення до праць таких сучасних українських літературознавців як Н. Порохняк,
О. Салія, І. Лімборського, В. Колкутіної.
15
Теоретико-методологічною основою дисертації стали роботи таких
українських естетиків як І. Бондаревська, В. Герасимчук, Л. Левчук, В. Личковах,
В. Панченко, О. Оніщенко.
Аналіз ступеня наукової розробки теми свідчить про те, що попри існування
значного масиву літератури, в якій більшою чи меншою мірою висвітлюються
різні аспекти обраної для дослідження проблеми, все ж стан її наукового
осмислення не можна визнати достатнім. Проблема зла довгий час була базовою
для етичної сфери та навіть отримала певні розробки в естетичній сфері, де були
проаналізовані такі його форми як самодостатнє та диявольське, однозначне та
багатозначне. Формотворчий та навіть технічний характер семантики зла для
морфології літературного тексту було обґрунтовано саме через призму
структуралістського літературознавства. Проте, більшість філософів, що висунули
ряд цінних зауважень щодо обраної нами проблеми не зверталися до її ретельної
розробки. Все ж, варто зазначити, що специфіка семантичного підходу до
проблеми зла в літературному тексті вивчена недостатньо. На подолання цього
недоліку і спрямоване дане дослідження.
Зв‘язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію
виконано на кафедрі етики, естетики та культурології філософського факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка в межах науководослідної теми філософського факультету НДР № 16 БФ041-01 «Модернізація
філософської та політологічної освіти і науки України на основі міжнародних
освітньо-наукових стандартів».
Метою дослідження є філософсько-естетичний аналіз способу сигніфікації
зла в полі літератури. Дана мета передбачає розкриття наступних завдань:
 надати дефініцію літературного тексту в логіці парадигми
текстоцентризму;
 визначити своєрідність семантичного підходу до розуміння специфіки
літературного тексту та його національних варіантів;
 уточнити типологію зла в історико-філософській ретроспективі
західноєвропейської етичної думки;
16
 проаналізувати значення семантики зла як формотворчого чинника
літературного тексту;
 дослідити національні інваріанти зла в російських літературних
текстах ХІХ ст.;
 дослідити семантику зла в українській літературній антропології.
Об’єктом дослідження є філософсько-естетичний та критичний дискурси
зла в художній літературі ХІХ ст.
Предметом дослідження є семантика зла в полі літератури як форми
художнього тексту.
Методологічна основа дослідження. У відповідності до об’єкту, предмету
дослідження та поставлених завдань, застосовується методологія, яка забезпечує
можливість комплексного використання інструментарію естетики як науки щодо
специфіки літературного тексту, представленого в концепціях Р. Барта,
М. Бахтіна, М. Грушевського, У. Еко, Ю. Лотмана, Ж .-П. Сартра,
Д. Чижевського.
В свою чергу, важливим для розуміння специфіки наукового підходу,
представленого у роботі, є розрізнення семантики та герменевтики як стратегій
дослідження, що тематизують «всю сукупність людських відносин до світу, як
вони виражені в мові» (Г .-Г. Гадамер), текст як модель культури при
методологічній настанові редукції множинності мов. В даному контексті
компаративний аналіз семантики, як вона запропонована в концепції Ч. Пірса, та
герменевтики, що репрезентована позицією Г .-Г. Гадамера, доводить
необхідність уточнення (навіть звуження) визначення тексту (в широкому
значенні) як писемно зафіксованої мови. Визначення ролі літератури в цьому
процесі обумовлює звернення до праць П. Бурдьє та С. Леша, які намагалися
виявити логіку організації історичних форм символічного виробництва. Базовими
також є розробки структуралістського літературознавства Ю. Лотмана,
Я. Мукаржовського, Р. Якобсона, а також російської формальної школи
(Б. Ейхенбаум, Ю. Тинянов, В. Шкловський).
17
Основу дослідження складає аналітико-описовий метод, що дозволяє
утримувати єдність теоретично-філософського, естетичного та літературнокритичного рівнів. Метод забезпечує можливість звернення до певних
літературних текстів. Дослідження побудовано з урахуванням вимог логічної
послідовності викладу, аргументованості головних положень та збереження
критичного ставлення до досліджуваного матеріалу.
Наукова новизна дослідження полягає в розкритті специфіки
семантичного підходу до режиму означення зла в процесі конструювання
нарративних та сюжетних структур літературного тексту. Зокрема було:
Вперше
 доведено значення семантики зла як формотворчого чинника
літературного тексту. Виявлено, що процес автономізації художнього поля
супроводжується виникненням естетичних концептів зла (К. Розенкранц,
Ж. Батай, Т. Куннас), де останнє стає самодостатнім та отримує статус метафори
перевершення, надмірності, трансгресивності. Проте в художніх практиках
функціонування літературного тексту, шляхом гри означника та означуваного,
семантика зла стає чинником формотворення колізій літературного
письменництва, інтерпретативною основою критики рутинної ортодоксії і
дебаналізуючої єресі, а також підставою обґрунтування поліваріативності нової
онтологічної моделі.
 визначено, що український варіант літературної антропології, що
заснована на синтезі рефлексії західноєвропейської спадщини та міфопоетичної,
народної традиції, уникає антагоністичних протиставлень добра – зла та
конструює життєсвіт, де біль скінченності людського існування межує з
авторитетом традиції, але не претендує на його абстрактне заперечення.
Уточнено
 дефініцію літературного тексту як форми літератури, що відповідає
становленню парадигми текстоцентризму, який отримує в художньому полі
наступні параметри: 1) підставою його творення та споживання висувається
естетична насолода, яка сама отримує статус знакового коду, 2) образи і
18
нарративи функціонують як знаки (тобто є дискретними елементами, реальність
конструюється засобами мови, здійснюється домінування конотативних зав’язків
над денотативними тобто денотатами знаків виступають інші знаки, значення
словам надає мовленнєва та мовна єдність), 3) відбувається зрушення від твору до
тексту та релятивізація постаті автора.
 типологію зла в історико-філософській ретроспективі
західноєвропейської теоретичної думки, у відповідності з якою зазначена
проблематика має певні варіації: метафізичну, соціальну та моральну, що
відповідає етапам диференціації культури та зрушенню філософської думки від
рефлексії над догмою до дискурсивної структури:
o метафізичний статус зла в філософській думці обґрунтовується в
умовах єдності онтологічної основи (на засадах космо- та
теоцентризму);
o соціальна проблематика зла є симптомом секуляризації
соціокультурних практик та їх філософської рефлексії;
o моральна форма зла стає можливою лише в умовах обґрунтування
автономії моральної свідомості.
В цілому тема зла в західному стилі філософування стає можливою лише як
проблема порушення міри (нестатку та надлишку) та єдності онтологічної основи
та пов’язана з підвищенням інтерпретаційних можливостей суб’єкту в процесі
становлення та деконструкції монотеїзму.
Набули подальшої розробки
 обґрунтування специфіки семантичного підходу до проблеми
дослідження літературного тексту як нового варіанту сцієнтистської методології
гуманітарних наук, який виявляє обмеженість класичної суб’єкт-об’єктної
опозиції як базової настанови естетичного та літературно-критичного аналізу
художнього твору. Значення літератури як культурної практики націотворення
дозволяє говорити про відповідні конотації нереференціальної семантики;
 текстовий аналіз зла в російській літературі ХІХ ст. Доведено, що у
профетичному покликанні остання конструює семантику зла в перспективі
19
антагонізму держави та «російського бунту», тобто вісь протиставлення відсутності
«свободи – свавілля», де обидві крайності виступають симптомами кризи гуманізму.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою,
здійсненою в галузі естетики на основі аналізу художньо-літературного доробку
зарубіжних та українських письменників. Висновки й положення наукової
новизни здобуті автором самостійно. За темою дослідження видано без
співавторів шість наукових статей.
Теоретичне та практичне значення отриманих результатів. Отримані
результати можуть бути використані у навчальному процесі, зокрема при
складанні навчальних програм загальноосвітніх шкіл та вищих навчальних
закладів, наукових дослідженнях з естетики, етики, літературознавства.
Апробація результатів дослідження. Окремі результати дослідження були
представлені під час участі у конференціях: міжнародна науково-практична
конференція «Проблеми формування громадської думки в сучасній Україні» (м.
Київ, КНУКіМ); IV Всеукраїнська науково-практична конференція «Екологія
візуальності: стратегії, концепти, проекти» (м. Черкаси. Черкаський обласний
художній музей), Традиційна щорічна міжнародна наукова конференція «Дні
науки філософського факультету – 2016» (м. Київ, КНУ ім. Т. Шевченка).
Публікації. Основний зміст дисертації висвітлено у 9 наукових працях, 5 з
яких – статті у наукометричних, фахових виданнях України, 1 – стаття у
нефаховому виданні України, 3 – доповіді на міжнародних та всеукраїнських
наукових та науково-практичних конференціях.
Структура та обсяг дисертаційної роботи обумовлені специфікою
дослідження, яка випливає з мети та завдань. Дисертація складається зі вступу,
трьох розділів (6 підрозділів), кожен з яких завершується висновками, та
загальних висновків, а також списку літератури і використаних джерел
складеного з 206 позицій (перелік подано на 16 сторінках). Повний обсяг
дисертації становить 197 сторінки, з яких основний текст дисертації викладений
на 165 сторінках.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Художня література є феноменом епохи пізнього Модерну та «романтичної
форми мистецтва» (Г. Гегель). Так М. Грушевський формулює позицію дотичну
Г. Гегелю, де «поезія в широкому сенсі слова» відповідає «артистичним вимогам»
естетичного задоволення і обіймає художню прозу в цілому. Проте, український
мислитель відзначає, що розквіт українського «не письменності, але
письменництва», тобто літератури у вузькому значенні терміну, починається саме
з середини XIX ст. Попередні практики мовлення та письма, такі як епос, лірика
та драма мали «прикладну» функцію та являли собою наслідування на рівні
означника «без метафоричного стрибка на рівень означуваного» (Б. Рідінгс).
Останній досягався в премодерній культурі лише філософією, засобами
раціоналізації, а не художніми прийомами. Вихід за межі ремісничих технологій
використання слова (на засадах мімезису) стає можливим лише в режимі
сигніфікації із значно більш високим рівнем диференціації.
Новоєвропейська культура здійснюється в умовах не лише секуляризації
(тобто виникнення світської культури), але і в автономізації наукової, моральної
та художньої сфер. Відповідний режим сигніфікації передбачає вивільнення
мистецтва не лише з-під влади соціального замовлення церкви, але й світського
меценатства, а, отже формування «ринку символічної продукції» (П. Бурдьє),
обґрунтування самодостатності суб’єкту, що здійснюється в філософії класичного
раціоналізму. Суб’єкт як «жорстке ядро Модерну» (З. Бауман) стає підставою
абсолютизації суб’єкт-об’єктної опозиції (оскільки об’єкт конституюється по
відношенню до суб’єкту, як яскраво доводить М. Гайдеґер) та, відповідно, такого
способу сигніфікації як «реалізм». Останній передбачає опозицію референта та
означника, оскільки «час картини світу» є легітимацією фіксованого погляду на
світ. У відповідності до автономії теоретичної, практичної та естетичної сфер
С. Леш розрізняє три варіанта реалізму: «епістемологічний», «наративний» та
«естетичний». В такій ситуації художнє слово (поезія та драма) функціонує ще як
«публічне ораторське мистецтво» (Б. Рідінгс) як «картинка, що говорить»
(Ф. Сідні). Навіть новоєвропейський роман та філософський трактат
174
передбачають прочитання в «один прийом» (Р. Декарт) та «єдність об’єктуфрази» (Ж.-П. Сартр).
Модернізм означає парадигмальний зсув від «унівесуму докси» до
«універсуму дискурсу», тобто від очевидності протиставлення означника та
референта до домінанти «гри означника та означуваного» (Ж. Дерріда). Вся
культура тяжіє до підстав текстоцентризму, де сукупність об’єктів культури,
являє собою «систему відносин між текстами» (Ю. Тинянов). Так, в царині
теоретичного дискурсу гуманітарних наук обґрунтовуються нереферентні теорії
істини (Ф. Брентано, Е. Гуссерль), домінанта семантичного трикутника
(Ф. Фреге), зникнення «лінійного типу зв’язку» (Ю. Лотман), полісемантичність
художнього тексту, підвищення ролі синтаксису, нівелювання значення
референту, оскільки значення слова може актуалізуватися лише в контексті
мовної гри (Л. Вітгенштайн). Літературний текст стає провідною формою
організації художнього поля та тлом відпрацювання кульутрних смислів
модернізму в перспективі тематики зла.
Тема зла увійшла в західну філософську думку через зороастризький
варіант дуалізму та патристичне питання про свободу волі (Оріген, Августин).
Християнство доходить до лейбніцевого формулювання «теодицеї», тобто
виправдання Бога перед наявністю зла, що можливе у трьох вимірах:
метафізичному (недосконалість), фізичному (страждання), моральному
(гріховність). Класифікація перспектив теодицеї була здійснена також норвезьким
дослідником Л. Свендсеном в модусі: цілісності (нестаток пізнаваних
можливостей); свободи волі (надлишок пихатості); залишеності
(неповноцінності). Цей перелік не є остаточним для інших дослідників. Так,
російський етик А. Гусейнов постулює можливість «естетичної теодицеї» як
підстави «уможливлювання добра». В цьому контексті він посилається на
апологета Лактанція, який обґрунтовував значення зла як «способу інтерпретації
добра». На християнських витоках дослідження «первородного гріха» ґрунтується
і феноменологічна «символіка інтерпретації зла» французького теоретика
175
П. Рікера. Цей істотний зв'язок семантики зла з методологічною настановою
інтерпретації є принципово важливим для нашого дослідження.
Секуляризація модерної культури та раціоналізація філософського дискурсу
призводить до зрушення проблеми зла від метафізичної площини у соціальну.
Соціальне зло тлумачиться як: недосконалість інститутів (Аристотель, Т. Гоббс);
б) глупота як результат прагнення «ефективного функціонування» в недосконалій
суспільній системі (Г. Арендт). Новоєвропейський варіант розуміння зла існує в
межах дихотомії «природного стану» та «громадянського» як необхідного
результату подолання «більшого зла», з якого витікають монструозні образи
держави (Т. Гоббс), а потім і «діалектики Просвітництва» (як аплікації
операціонального мислення до соціальних систем (Т. Адорно,)), техніки
(М. Гайдеґер) та бюрократії (Г. Арендт).
Історико-філософський аналіз дозволяє говорити про наступну
класифікацію видів зла: метафізичне, соціальне та моральне. Вона відповідає
етапам секуляризації та диференціації форм європейської культури. Режим
сигніфікації модернізму виявляє тенденцію естетизації зла. В цілому тема зла в
західному стилі філософування стає можливою лише як проблема порушення
міри (нестатку та надлишку) універсальної онтологічної основи та пов’язана з
можливостями множинності інтерпретацій в процесі «деконструкції монотеїзму»
(Ж.-Л. Нанасі) та становлення «універсуму дискурса». Результатом стають
множинні типології «досвіду зла» (П. Рікер). Навіть у Г. Лейбніца сформульована
тема «походження зла» підмінюється проблемою його значення й тим самим не
отримує рішення. Інтерпретація множинності онтологічної основи художніми
засобами відкриває тему естетосфери зла.
Репрезентація зла в естетосфері (представлена теоретичними концепціями
К. Розенкранца, Ж. Батая та Т. Куннаса) демонструє самодостатність зла в логіці
сигніфікації «модернізму» та становлення літератури як власне сфери зла
(Ж. Батай). Літературний текст не «покладає на себе завдання керувати
колективною необхідністю», а тому не бере на себе відповідальність перед
обличчям реальності. Трансгресивний досвід літератури працює на підрив
176
суб’єкт-об’єктної опозиції, тому що «Суверен не може бути річчю». Тому тема
зла стала «найбільш дієвим способом висловити пристрасть». Цю тезу Ж. Батай
доводить на трьох рівнях своєї творчості: теоретичному, художньої критики та
власне літературних творів. Тобто остання стає рушієм сюжету на шляху до
«практично-огидного» (К. Розенкранц), що має національні варіанти втілення.
Вивчення літературного тексту зумовлена способом його сигніфікації, що
демонструє крайній ступінь диференціації означника, означуваного та референта.
Це дозволяє підірвати людині Модерну «універсум докси» та потрапити в
«універсум дискурсу», який досі є провідним кодом культури, навіть в ситуації
Постмодерну. Остання зберігає автономність естетичної та етичної сфер, а
відповідно, настанову естетизації зла. Літературний текст та спосіб його
сигніфікації стає найбільш адекватним способом вираження мистецтва
модернізму. Відпвідно, метафоричні вислови Ж. Батая мають певне теоретичне і
соціокульутрне підґрунтя.
Ідея літературократії (М. Берг) стає формою впорядкування тексту в Росії як
дискурсу влади «чиновницького народу» (М. Гоголь). Семантика зла стає тим, що
об’єднує, поглинає обидві крайнощі імперії та бунту, породжуючи образи
«зайвої» (О. Пушкін), «підпільної» (Ф. Достоєвський) людини.
Літературоцентричність російського профетизму є похідним від текстуальності
його структури, яка зосереджена на двох формах культивування зла:
інституалізована в репресивному імперському апараті влада та ірраціональність
«чуттєвого пориву» стихії народного бунту проти неї, що породжує необхідність
появи ще більш жорстких і репресивних інститутів влади. Обидві крайнощі
взаємообумовлені, але єдині в прояві природи зла. Ілюзорність форм
раціоналізації як руху на шляху до добра стає псевдопрогресом, що ще більше
загострює протиріччя між позначеними модусами зла.
Для розуміння російської специфіки семантики зла є важливим, що
семантична структура розкривається в самому способі організації художнього
тексту російського роману, де «предмет не мислиться, а з ним ведеться розмова»
(так характеризує Раскольнікова М. Бахтін). «Внутрішня діалогізація та особиста
177
зверненість до усього» унеможливлює західний варіант «формалізму в етиці»
(М. Шелер). «Звернення до мови іншого» (Б. Ейхенбаум) призводить до
виникнення вперше в творчості Ф. Достоєвського нового жанру «поліфонічного
роману» (М. Бахтін), що долає форми «монологізованого художнього бачення» та
найбільш адекватно реалізує принцип діалогічності та «невизначеності» як гри
означника та означуваного в ситуації «кризи гуманізму» (С. Франк). Діалогізм
російської літератури також складає опозицію до концепту трансгресивності
(Ю. Крістєва) як західного варіанта моделювання зла. Руйнування ідеалів та
розлом ідей виступає в російській культурі «конструктивним джерелом нових
ідей» (Ю. Лотман). Якщо постмодерністський структуралізм висував
«деконструкцію» як технологію вписування кожного тексту в контекст, то
російський діалогізм в своєму профетичному покликанні викривав не лише
банальність «рутинної ортодоксії», але й зайвість, зловістність «дебаналізуючої
єресі» перед «ланкою вибухів» (Ю. Лотман) російської історії.
«Культурно-історичний аналіз» (М. Грушевський, Д. Чижевський)
української літератури дозволяє виявити наступну домінантну тематику
українського «каталога зла» (Г. Грабович): міфопоетичну (І. Котляревський,
М. Коцюбинський, І. Франко) та реалістично-побутову (П. Мирний, І. НечуйЛевицький, Т. Шевченко), підстави їхнього синтезу. Це дозволяє говорити про те,
що у вітчизняному варіанті літературної антропології іноформи секулярного,
соціального зла не остаточно виокремилися з синкретизму сакрально-хтонічного
наративу також представленого в літературному тексті. Увага української
літератури до мікро-наративів та рутинних практик з їх міфопоетичною
синкретичністю зорієнтована на здатність практичної свідомості «збирати» світ в
організоване ціле поза участю дискурсивного контролю. Українська літературна
антропологія крізь дослідження структур вітчизняної повсякденності та
моделювання відповідних їй інваріантів зла робить «безперервне дискретним»
(Л. Уорнер) і виявляє власну специфіку релятивізації «трансцендентальної
дистанції свого та чужого» (А. Радкліфф-Браун).
178
Таким чином, підсумовуючи вище зазначене, ми можемо здійснити
авторське уточнення семантики зла як модерністського інваріанту моделювання
«дебаналізуючої єресі» та викриття «рутинної ортодоксії» у логіці гри
означуваного та означника.