Маслікова Ірина Ігорівна Спільне благо в контексті інституціалізації соціальних практик: етико-філософський аналіз

Краткое описание

Маслікова Ірина Ігорівна, доцент кафедри етики, есте­тики та культурології Київського національного університету імені Тараса Шевченка: «Спільне благо в контексті інститу- ціалізації соціальних практик: етико-філософський аналіз» (09.00.07 - етика). Спецрада Д 26.001.28 у Київському націо­нальному університеті імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
МАСЛІКОВА ІРИНА ІГОРІВНА
УДК 172:17.026.2:17.036
ДИСЕРТАЦІЯ
СПІЛЬНЕ БЛАГО В КОНТЕКСТІ ІНСТИТУЦІАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНИХ
ПРАКТИК: ЕТИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ
Спеціальність 09.00.07 – етика
Подається на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук.
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
___________________ І. І. Маслікова
Науковий консультант – Панченко Валентина Іванівна, доктор філософських наук,
професор
Київ 2019

ЗМІСТ
ВСТУП ………………………………………………………………………. 21
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНА БАЗА
КОМПЛЕКСНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ СПІЛЬНОГО БЛАГА ………… 36
1.1. Концептуальні основи теоретичних образів моралі як контекст
визначення ідеї блага ………………………………………………………… 36
1.2. Джерельна база та методологічні засади дослідження спільного блага
як складника «суспільної моралі» …………………………………………… 50
Висновки до розділу 1………………………………………………………… 64
РОЗДІЛ 2. ЕТИКА ЧЕСНОТИ В ПОЯСНЕННІ СУТНОСТІ І
ЗНАЧУЩОСТІ СПІЛЬНОГО БЛАГА В ПРАКТИЧНОДІЯЛЬНІСНОМУ ЖИТТІ …………………………………………………. 68
2.1. Етика перфекціонізму: спільне благо як необхідний елемент
самовдосконалення ………………………………………………………….. 68
2.2. Етичний сентименталізм: роль морального почуття в спрямованій на
спільне благо діяльності …………………………………………………….. 81
2.3. Етика комунітаризму: спільне благо як засада єдності та ідеал доброго
і гідного життя громадян …………………………………………………….. 94
Висновки до розділу 2………………………………………………………… 109
РОЗДІЛ 3. ЕТИЧНИЙ КОНСЕКВЕНЦІАЛІЗМ В ОБҐРУНТУВАННІ
МАКСИМІЗАЦІЇ СПІЛЬНОГО БЛАГА …………………………………. 114
3.1. «Моністичний консеквенціалізм»: спільне благо як суб’єктивне
задоволення та раціоналізовані бажання ……………………………………. 114
3.2. «Плюралістичний консеквенціалізм»: спільне благо як набір
характеристик суспільного благополуччя ………………………………….. 131
3.3. «Непрямий консеквенціалізм»: трансформації вимог максимізації
спільного блага ……………………………………………………………….. 141
Висновки до розділу 3 ……………………………………………………….. 152
19
РОЗДІЛ 4. ДЕОНТОЛОГІЧНА ЕТИКА У ВИЗНАЧЕНІ МЕЖ
МОРАЛЬНО НАЛЕЖНОГО ТА НЕДОЗВОЛЕНОГО ЗАРАДИ
СПІЛЬНОГО БЛАГА ………………………………………………………. 156
4.1. Деонтологічна етика в обґрунтуванні турботи про власну
досконалість, благо інших та спільне благо як морального обов’язку ……. 156
4.2. «Негативна деонтологія» та «етика прав»: визначення морально
виправданого та недозволеного заради спільного блага …………………… 169
4.3. «Деонтологічний лібералізм»: пріоритет прав щодо спільного блага … 181
Висновки до розділу 4 ………………………………………………………... 193
РОЗДІЛ 5. МОРАЛЬНІ КОЛІЗІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ПРАКТИКИ:
ІНСТИТУЦІЙНЕ НАСИЛЛЯ ЗАРАДИ СПІЛЬНОГО БЛАГА ……….. 197
5.1. Інститути безпеки в реалізації спільного блага: захист прав громадян
vs застосування сили державою ……………………………………………… 197
5.2. Інститут покарання та виправлення злочинців як спільне благо:
небезпеки «інституційного зла» …………………………………………… 217
5.3. Механізми організаційної діяльності: між спільним благом та
«інституційним злом»………………………………………………………… 228
Висновки до розділу 5………………………………………………………… 247
РОЗДІЛ 6. СПІЛЬНЕ БЛАГО В ЕКОНОМІЧНІЙ ПРАКТИЦІ: НА
ШЛЯХАХ ДО ДОБРОБУТУ ГРОМАДЯН ТА СУСПІЛЬНОГО
БЛАГОПОЛУЧЧЯ ………………………………………………………….. 252
6.1. Матеріальний добробут та суспільне благополуччя як мета державної
економічної політики ………………………………………………………… 252
6.2. Оцінювання суспільного благополуччя: від індикаторів ВВП до
Індексу розвитку людського потенціалу …………………………………….. 265
6.3. Спільне благо в індивідуальній та інституційній економічній
діяльності: економічні стимули, моральна мотивація та моральні
обмеження …………………………………………………………………….. 273
Висновки до розділу 6 ……………………………………………………….. 291
20
РОЗДІЛ 7. СПІЛЬНЕ БЛАГО В СОЦІОКУЛЬТУРНІЙ ПРАКТИЦІ:
РОЗШИРЕННЯ МОЖЛИВОСТЕЙ ДОБРОГО ТА ГІДНОГО
ЖИТТЯ ……………………………………………………………………….. 295
7.1. Інститути соціальної допомоги в реалізації обов’язку турботи про
спільне благо …………………………………………………………………. 295
7.2. Державна підтримка культурних інститутів у виробництві культурних
благ ……………………………………………………………………………. 309
7.3. Спільне благо як розвиток знання і виховання громадян:
трансформації цілей та цінностей інституту вищої освіти …………………. 323
Висновки до розділу 7 ………………………………………………………... 346
ВИСНОВКИ ………………………………………………………………….. 351
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………. 357
ДОДАТОК 1 Список праць, опублікованих за темою дисертації …………. 402

Список литературы

ВИСНОВКИ
Здійснене комплексне етико-філософське дослідження теоретичних
репрезентацій спільного блага дозволило з’ясувати його сутність і специфіку,
виявити проблеми його практичної реалізації в інституційних соціальних
практиках. В результаті дослідження були встановлені наступні положення:
Систематизація етико-нормативних концепцій моралі дозволила уточнити
теоретичні образи моралі, що набули своє оформлення в «емпіричній» етиці як
системі цінностей, що визначає напрям і характер вдосконалення індивідів в
просторі доброго та гідного життя, та в «метафізичній» етиці як системі моральних
належностей та категоричних заборон, що формують вчинок в процесах
самовдосконалення та сприяння благу інших. Визначено, що сутнісним
складником моралі є ідея блага, основне призначення якої полягає у визначенні
цілей конкретних дій та життя загалом, формуванні стандарту доброго життя
індивіда та спільноти, використанні її як критерію оцінювання правильності
вчинків, діяльності, соціальних практик. З’ясовано, що, маючи різні джерела свого
походження (природа людини, організація соціуму, процедури прийняття рішень,
автономність), основними формальними характеристиками блага є його
належність, оптативність, «внутрішня» самодостатність або «зовнішня»
інструментальність, множинність, яка передбачає певний порядок ранжування.
Здійснене уточнення теоретичних образів «індивідуальної моралі» та
«суспільної моралі», дозволило виявити особливості власне «суспільної моралі»,
які виявляються у її соціально-дисциплінарному функціональному призначенні, що
постало продуктом культури Модерну; подвійності суб’єкта моралі – індивід як
член спільноти та колективний суб’єкт (організація, інститут); частковій
інституціалізації, яка знаходить вираз в способах надання етичних оцінок,
нормативному закріпленні форм поведінки, особливих інституційних ролях та
обов’язках діяти в ім’я спільного блага; горизонтальній моральній регуляції, що
задіює гетерономні механізми; частковій партикуляризації норм, принципів та
обов’язків; ключових цінностях, які зводяться до спільного блага та моральних
прав.
352
Враховуючи досвід систематизації етичних концепцій, для з’ясування
специфіки та властивостей спільного блага було обрано: етику чесноти для
пояснення моральної мотивації індивідів щодо реалізації спільного блага, шляхів
формування уявлень про добре і гідне життя та способів формування
громадянських чеснот, за допомогою яких спільне благо може здобути своє
втілення; консеквенціалістську етику для пояснення можливостей максимізації
спільного блага як сумарного блага всіх індивідів, що є відображенням їхніх потреб
і бажань; деонтологічну етику для визначення меж морально недозволеного в діях,
спрямованих на спільне благо, та обґрунтування морального обов’язку турботи про
благо інших та спільне благо.
Окреслено перфекціоністсько-орієнтовану ідею спільного блага як
ціннісного стандарту, у співставленні з яким індивід осмислює власне благо та
благо інших, і з огляду на яке самореалізується в різних сферах спільної діяльності
та в різноманітних інституційних і рольових амплуа. Стверджується, що досягати
досконалості в процесі практичної діяльності на шляхах до предметних реалізацій
спільного блага індивіду допомагають чесноти та свободи у її різних вимірах.
З’ясовано, що спільне благо є належністю, оскільки його призначення
полягає у забезпеченні існування та вдосконалення суспільства і громадян.
Механізмом реалізації спільного блага в індивідуальній дії постає моральне
почуття, яке набуває своєї висоти в доброзичливості, завдяки якій індивід здатний
турбуватися про спільне благо і благо інших, реалізуючи їх як безкорисливий дар
в альтруїстичній дії. В соціальній дії спільне благо реалізується завдяки моральним
правам та обов’язкам.
Визначено ідею спільного блага як регулятивну ідею, яка, по-перше, формує
ідеал доброго життя громадян на засадах узагальненого морального досвіду
спільноти; по-друге, слугує фундаментом їх єдності через усвідомлення спільної
долі та участі у спільних справах; по-третє, задає вектор розвитку громадянських
чеснот, завдяки яким покращується приватне і суспільне життя. У своєму
предметному втіленні спільне благо є «внутрішнім» благом соціальних практик та
принципом організації справедливого політичного і громадянського життя у всіх
353
його формах (політичних об’єднаннях, поза-родинних та до-політичних
асоціаціях).
Переосмислено ідею спільного блага як сумарної сукупності благ всіх
індивідів, яка формально пов’язується із оптативністю – раціоналізовано бажаним
та необхідним для всіх, а змістовно виявляється у почутті задоволеності від його
реалізації та максимізації. У такий спосіб зрозуміле спільне благо може слугувати
критерієм оцінювання соціальних дій, соціальних практик та інститутів.
Виявлено множинність спільного блага, яка полягає у його здатності
створювати конфігурації ідеалів доброго життя, що складаються із «об’єктивних
характеристик суспільного благополуччя», які є універсальними, бажаними та
необхідними для всіх індивідів та суспільств. З’ясовано, що у такий спосіб
зрозуміле спільне благо є сукупністю цінностей, предметно-визначених благ та
можливостей, які сприяють солідарності, подоланню егоїзму, ефективному
досягненню спільних цілей всіх членів спільнот та суспільства загалом.
У зв’язку із небезпекою порушення прав індивідів та інструментального
використання окремих індивідів чи невеликих груп заради сумарного блага
більшості учасників дії, інституційних практик або суспільства загалом, доведена
необхідність обмеження нормативної вимоги максимізації спільного блага.
Встановлено, що спільне благо має максимізуватися за умови доброчесності
мотивів агентів та перфекціоністської орієнтації дії, а також в узгодженні із
моральними правилами, які є узагальненням соціально-історичного досвіду чи
результатом домовленості, досягнутої процедурним шляхом. Звідси можна
стверджувати про наявність обсягу спільного блага (недостатній, мінімальний,
максимальний), який регулюється не лише його нестачею, але й обмеженнями, що
пов’язані із вимогами доброчесності, самоцінності людини та цінності її моральних
прав.
З’ясовано, що спільне благо має ознаки універсальності, оскільки його
реалізація задовольняє універсальні потреби людини, а також тому, що будучи
безособовою цінністю, спільне благо поділяється всіма як належність. Така
належність практично втілюється завдяки «позитивним» / «широким» /
354
«недосконалим» моральним обов’язкам, спрямованим на вдосконалення та
турботу про інших. «Негативні» / «вузькі» / «досконалі» обов’язки як
фундаментальні заборони покликані обмежувати морально неприпустимі дії.
Доводиться, що морально недозволеною дією у будь-яких обставинах слід вважати
свідому пасивну чи активну шкоду невинним особам заради спільного блага.
Підставою такого обмеження спільного блага є самоцінність людини та її
«негативні» моральні права.
Особливої важливості обмеження певних дій набуває в інституційних
практиках правопорядку та покарання злочинців, покликаних реалізовувати
безпеку як спільне благо. Такі інститути часто використовують сумнівні методи
(різні форми насилля та обману), а також моральні механізми, які в певних
інституційних умовах здатні породжувати зворотній ефект – «інституційне зло».
Тому моральне виправдання примусових дисциплінарних процедур має
враховувати їх суспільну корисність, цінність особистості та її моральні права.
Отже, практична реалізація спільного блага може допускати у надзвичайних
ситуаціях обмежене використання заборонених індивідуальною мораллю методів,
але за умови інституційно закріпленого дозволу на такі дії та усвідомлення
агентами їхньої згубності.
Визначено, що певні потреби (єднання, раціоналізація, стимулювання) та
механізми реалізації спільного блага (самоідентифікація, моральна легітимація
спільної діяльності, лояльність до авторитетів та організації, колективна
відповідальність та ін.), в певних умовах здатні породжувати «інституційне зло» –
колективне злодіяння деморалізованих агентів. Запобіжниками перетворення
спільного блага на «інституційне зло» є моральна рефлексія, критичне мислення,
емоційна налаштованість на іншого, визнання самоцінності будь-якої особистості.
Встановлено, що предметною конкретизацією спільного блага в економічній
практиці є суспільне благополуччя, яке є комплексним спільним благом, що
містить в собі матеріально-фінансовий добробут, складники суб’єктивного щастя
(особисті цінності та свободи) та об’єктивні складники життя (здоров’я, тривалість
життя, освіта, гарантія зайнятості, морально дозволені способи збагачення, гідні
355
умови праці, екологія). Тому показником високого рівня суспільного благополуччя
є не ВВП, а Індекс розвитку людського потенціалу, який враховує всі зазначені
параметри та дозволяє визначати стратегії розвитку країн, корегувати діяльність
урядів та інститутів, координувати зусилля міжнародної спільноти щодо
покращення благополуччя в бідних країнах.
Розглянуто специфіку «суспільного блага» як різновиду спільного блага в
економічній практиці. Виробництво суспільно значущих благ на рівні
індивідуальної дії відбувається завдяки моральній мотивації, що виникає унаслідок
потреби в співпраці, досягненні вищих цілей та самореалізації. Однак в процесі
виробництва та просування суспільних благ можуть виникати суспільні шкоди та
соціальні видатки, контроль за якими має здійснювати саме підприємство як
колективний суб’єкт за допомогою механізмів корпоративної етики, держава
шляхом економічної політики та громадськість через моральний тиск на тих, хто
здійснює зловживання.
З’ясовано, що інституційна практика соціальної допомоги та справедливого
розподілу благ постає можливою завдяки усвідомленню моральних обов’язків
підтримувати «позитивні» моральні права. Гарантією ефективного функціонування
інститутів допомоги є не лише колективна діяльність заради спільного блага, але й
особлива альтруїстична мотивація всіх учасників, яка виникає в усвідомленні
спільної долі та спільних загроз, та чіткі критерії вибору адресату допомоги.
Вищою мірою спільне благо як «суспільне благо» втілюється в культурному
благові, яке має властивості неінструментальності, екзістенційності, здатності
впливати на індивідуальну та колективну свідомість, завдяки яким відбувається
вдосконалення індивідів і суспільства та покращується якість життя. Оскільки
властивості культурного блага як суспільного блага породжують проблеми
недовиробництва, доведено необхідність участі держави у виробництві культурних
благ як «меріторних» або «патронатних» в межах політики «м’якого» патерналізму,
завдяки якій розширюються можливості для продуктивної діяльності громадян та
обмежується доступ до «антиблаг» і шкідливих практик.
356
Система вищої освіти як інституційна практика, що спрямована на спільне
благо – продукування і розповсюдження знань та виховання громадян, має бути
запобіжником «інституційного зла». Сьогодні під гаслом «спільного блага»
відбувається зміна цілей університетів в напрямі їх комерціалізації та масовізації.
Такі процеси містять загрози для академічної спільноти та всього суспільства,
оскільки університети втрачають можливості виконувати своє призначення –
сприяти розвитку критичного мислення та емоційного інтелекту. Моральні
проблеми, які загострюються в цих процесах, можуть знайти вирішення на
перехресті аргументів щодо спільного блага та моральних прав і обов’язків.
Перспективи наступних досліджень пов’язуються із аналізом нормативних
засад конкретних соціальних практик та інститутів крізь призму ідеї спільного
блага.