Богдановський Ігор Валерійович. Феномен нетрадиційної релігійності: філософський і соціально-психологічний аналіз

Краткое описание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження; зазначено зв’язок
роботи з науковими програмами і темами; проаналізовано ступінь розробленості
проблеми; визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження; сформульовано
концептуальні положення, які позначені новизною і винесені на захист; викладено
методологічні основи і логіку структурного поділу матеріалу. Окреслено науково-
теоретичне та практичне значення дослідження, вказані форми апробації його
результатів.
Розділ перший «Джерельна база та теоретико-методологічна основа
дослідження феномену нетрадиційної релігійності» складається з двох
підрозділів, в яких проаналізовано основні роботи, чиї автори досліджують феномен
нетрадиційної релігійності; уточнюється і систематизується зміст основних
10
термінів, що використані в дисертації, а також розкривається суть наукової
методології, яка застосовується в роботі.
У підрозділі 1.1. «Аналітичний огляд літератури за темою дисертації»
здійснено аналіз останніх філософсько-наукових досліджень феномену
нетрадиційної релігійності, праць діячів антикультового руху, а також лідерів та
інших представників нових релігійних рухів.
Світовий досвід у вивченні нетрадиційних релігійних вірувань й заснованих
на них нових культів вперше був накопичений американськими та
західноєвропейськими соціальними філософами, релігієзнавцями і психологами, які
досліджували причини релігійно-містичної хвилі, що прокотилася західними
країнами в 60-70-ті рр. ХХ ст. Оцінки ролі і значення нових релігій давалися різні.
Якщо одні вчені (Е.Баркер, Д.Белл, Р.Н.Белла, Ч.Глок й О.Тоффлер та ін.),
стверджуючи, що поява неокультів в постіндустріальному суспільстві є неминучою,
до розвитку нетрадиційної релігійності ставилися насторожено; то деякі інші
мислителі (Д.К.Ліллі, Т.Лірі й Т.Роззак та ін.) зустріли ці релігії захоплено,
сподіваючись, що вони стануть інструментом духовної трансформації західного
споживацького суспільства. Значну користь для написання дисертаційного
дослідження дало звернення до праць класиків і провідних сучасних представників
філософії, психології і соціології (М.І.Бердяєва, В.В.Бехтєрєва, О.О.Богданова,
М.Вебера, Е.Дюркгайма, В.Парето, П.Сорокіна, Е.Трьольча, В.Франкла, З.Фрейда,
К.-Г.Юнга та ін.). Філософське осмислення різних аспектів феномену нової і
нетрадиційної релігійності міститься в працях провідних представників зарубіжного
(І.Р.Григульовича, П.С.Гуревича, С.І.Іваненка, І.Я.Кантерова, Л.М.Митрохіна,
М.П.Мчедлова, М.С.Семенкіна, Д.М.Угриновича, Б.З.Фалікова, Д.Ю.Фурмана,
М.Й.Шахновича, І.О.Шудрика та ін.) та вітчизняного (В.Д.Бондаренка,
Т.Г.Горбаченко, В.Є.Єленського, Ю.А.Калініна, Л.Г.Конотоп, А.М.Колодного,
Є.В.Ліхтенштейна, І.М.Ломачинської, В.І.Лубського, М.В.Лубської, О.В.Марченка,
В.О.Матвеєва, І.В.Огородника, В.В.Остроухова, В.М.Петрика, О.І.Предко,
М.М.Стадника, М.Ф.Рибачука, Л.О.Филипович та ін.) академічного релігієзнавства.
В їх роботах була розроблена і вдосконалена наукова методологія, а також
розглянуто світоглядно-віроповчальний, психологічний, культово-обрядовий,
організаційний та інші компоненти структури традиційних і нових релігій. Для
вирішення теоретико-методологічних проблем, які постали в ході написання
дисертації, корисним виявилося звернення до науково-дослідних праць
Є.Г.Балагушкіна, К.Г.Доусона, Ю.А.Кімельова, О.М.Краснікова, М.П.Пилаєва та
В.Б.Яшина. Протягом двох останніх десятиліть в Росії захищено декілька десятків
кандидатських та докторських дисертацій, а також опубліковано наукові монографії,
які присвячені дослідженню неорелігійних рухів. Зокрема, у дисертації
І.О.Чеснокової «Вплив сект, культів і нетрадиційних релігійних організацій на особу
та її життєдіяльність» систематично досліджуються психологічні та соціальні
деформації, яких зазнають люди, перебуваючи в неокультових громадах. Серед
монографій, присвячених суспільній активності адептів неорелігій, увагу дисертанта
привернули роботи Л.І.Григор’євої, Т.С.Оленич, А.Г.Сафронова і Ю.В.Тихонравова.
В якості одного з основних джерел інформації про розвиток вітчизняних неокультів
була використана книга В.Є.Лебедька «Хроніки російської сан’яси».
11
Значний інтерес для дослідників неокультів являють праці, в яких
розглядається взаємозв’язок соціальних і психологічних процесів, що мають місце в
цих релігійних організаціях, а також вплив лідерів неорелігійних громад на
особистості їх адептів. Авторів цих книг можна умовно поділити на дві групи. До
першої слід віднести тих соціальних психологів, які негативно оцінюють діяльність
нетрадиційних релігійних громад (Є.Н.Волкова, Є.Л.Доценка, Д.О.Івахненка,
Ф.В.Кондратьєва, Р.Д.Ліфтона, Б.В.Ничипорова, М.Т.Сінгер, С.Хассена та ін.). Ці
вчені наголошують, що нові релігії небезпечні для психічного здоров’я громадян.
Вони поширюють інформацію, що лідери неокультових громад використовують такі
специфічні методи впливу на своїх адептів, як «промивання мозків» і «культовий
контроль свідомості». До другої групи можна віднести тих вчених, які прагнуть
уникати негативізму в своєму аналізі соціально-психологічних взаємодій, наявних в
неорелігійних громадах. Представники цієї групи вчених (А.О.Бєлік, С.Гроф,
К.Джимбалво, Ф.Зімбардо, Д.Кларк, М.Д.Лангоуні, А.Ленгле, М.Ляйппе, Р.Мей,
С.Мілграм, К.Роджерс, Ю.С.Савенко, Р.Чалдіні та ін.) наголошують, що підкорення
адептів неокультів груповим нормам й владі харизматичних лідерів забезпечується
застосуванням методів психологічної маніпуляції. Вони стверджують, що
специфічно культових форм психологічного впливу не існує.
Починаючи з середини 70-тих рр. ХХ ст. в західних країнах набув широких
масштабів антикультовий рух, найбільш активними учасниками якого є
протестантські теологи (Х.Бюркле, Т.Гандоу, Т.Доктур, Дж.Макдауелл, Й.Огорд,
Д.Стюарт, М.Уолтер, Ф.-В.Хаак та ін.). В пострадянських державах (Україні, Росії
та ін.) найбільш активну антисектантську позицію займають православні богослови:
О.Л.Дворкін, А.В.Кураєв, В.М.Чернишев та ін. В працях як західних, так і
пострадянських теологів і богословів, міститься корисна інформація щодо історії
виникнення та поширення неорелігій; структурних особливостей нетрадиційних
релігійних громад; специфіки їх віровчення і культової діяльності; місіонерства і
методів утримання в межах групи. Але конфесійна ангажованість заважає цим
авторам адекватно оцінити феномен нетрадиційної релігійності.
Важливим джерелом інформації для написання дисертації послужили праці
засновників, лідерів та ідеологів нових і нетрадиційних релігій. Вивчення цих робіт
дає можливість безпосередньо дослідити їх вірування, переконання й настанови.
Серед значної за обсягом подібної літератури дисертантом було розглянуто праці
Г.Ш.Ауробіндо, Баха-Улли, А.Безант, О.П.Блаватської, А.Ч.Бхактіведанти Свамі
Прабгупади, Ш.Раджніша, Л.Силенка, Л.Р.Хаббарда, М.Д.Христос тощо.
Аналітичний розгляд літератури дозволив зробити висновок, що на
сьогоднішній день вже можна впевнено вести мову про становлення нового розділу
гуманітарного знання, предметну область дослідження якого складає вивчення
феномену нетрадиційної релігійності. У цих роботах розглядаються насамперед
віровчення, культово-обрядова, позакультова (головне, місіонерська) діяльність
адептів неорелігійних громад, а також психологічні зміни, яких вони зазнають,
перебуваючи в неокультах. Проте майже відсутні роботи, які присвячені
філософському осмисленню взаємозв’язків соціального і психологічного аспектів
діяльності адептів нетрадиційних релігійних громад, що й зумовило необхідність
вивчення цієї проблеми.
12
У підрозділі 1.2. «Теоретико-методологічні основи дослідження»
проаналізовані змістовні значення основних понять і термінів, які застосовуються
для позначення різноманітних виявів нової і нетрадиційної релігійності («секта»,
«неокульт», «неорелігія», «нетрадиційна релігія», «нетрадиційна релігійна
організація» (НРО) та ін.), а також розглянуто основні принципи і методи, які
використані в роботі. Релігійний досвід досліджували представники феноменології
релігії (М.Еліаде, Г. ван дер Леув, Й.Вах та ін.). Ґрунтуючись на принципах
емпіризму, об’єктивності й нейтральності в своїх оцінках, вони провели
дескриптивний аналіз структурних елементів різних релігій, виявивши в них логіку
розвитку відповідних феноменів. Ознаками, на основі яких представники світського
релігієзнавства (Е.Баркер, Є.Г.Балагушкін, П.С.Гуревич, І.Я.Кантеров та
Л.Н.Митрохін) виявляють специфіку нетрадиційних релігій, є часово-просторова,
віросповідна, організаційна і вікова. Цим критеріям типологізації не відповідають
класифікації неокультів, які розробляють їх конфесійні конкуренти. Теологи
відштовхуються від переконання в істинності віровчень лише їх релігій і,
відповідно, будь-які відхилення від них тлумачать як «хибні єресі». Для з’ясування
специфіки нових і нетрадиційних релігій недостатньо використання класичних
теоретичних побудов і методів філософського релігієзнавства. Дослідження цих
релігій вимагає використання теорій і методів, які використовуються також в
психології, соціології та інших галузях наукового знання. Поєднання системно-
аналітичного і структурно-функціонального підходів дозволило прослідкувати в
тексті дисертації особливості побудови і внутрішньої організації нетрадиційних
релігій; дослідити механізми і наслідки соціально-психологічного впливу лідерів
неокультових громад на своїх адептів; а також розглянути специфіку основних форм
взаємодії неорелігійних організацій з навколишнім соціальним середовищем.
Розгляд наявних в академічному релігієзнавстві типологізацій і класифікацій нових і
нетрадиційних релігій (зокрема, тих, які розробили В.І.Лубський, В.М.Петрик та
Л.О.Филипович) дав змогу розробити їх уточнену класифікацію, яка бере до уваги їх
походження, віроповчальні доктрини й організаційну побудову.
Розділ другий «Віровчення, культ та організаційна структура основних
різновидів нових релігійних рухів» присвячено розгляду основної специфіки цих
релігійних феноменів. Адже у найзагальнішому вигляді системність релігійного
комплексу можна представити як сукупність трьох сторін релігії: віровчення,
культової практики (обрядовості) й організації віруючих.
У підрозділі 2.1. «Неохристиянські релігійні громади і рухи» зазначено, що
зародження більшості цих громад відбулося протягом ХІХ-ХХ ст. на території США
і країн Західної Європи. Їх джерелом є, переважно, протестантизм. Неохристиянські
релігійні громади тримають нині першість за темпами поширення в світі.
Віровчення і культова практика неохристиян часто містять елементи, нехарактерні
для традиційного християнства. Проте прихильники цього різновиду релігійного
нетрадиціоналізму наполягають на тому, що, відкидаючи нашарування пізніших
епох, вони повертають християнству його початкову простоту. Специфіку
неохристиянських громад було розглянуто на прикладі Церкви Христа та
харизматичних церков, які є показовими для цього типу релігійних громад.
13
Існує багато організацій, які називають себе «Церквами Христа» (далі ЦХ). В
нашій країні представлене, насамперед, те відгалуження ЦХ, яке відноситься до
Бостонського руху. Специфічними рисами Бостонської ЦХ є активний прозелітизм в
молодіжному (насамперед, студентському) середовищі та ієрархічний принцип
наставництва, що наскрізь пронизує усю цю громаду. Поведінка та рішення, що
ухвалюють члени ЦХ, перебувають під постійним наглядом їх наставників. В ЦХ
наголошується, що кожна людина відповідає лише за свої власні гріхи. Тим самим,
заперечується існування адамового гріха і необхідності викупної жертви Ісуса
Христа. Стверджується, що особисті гріхи повністю змиваються водохрещенням,
яке може проводитися декілька разів.
Харизмати вважають, що лише носій істинної харизми (дарів Духа Святого і
Божої благодаті) може стати пастором. Харизма проявляється, наприклад, у
здатності зцілювати від тілесних і духовних хвороб, а також в глосолаліях, тобто
такій молитовній розмові людини з Богом, яка нібито відбувається незнайомими
(ангельськими) мовами. Глосолалії харизматами вважаються кульмінаційним
моментом хрещення Духом Святим і свідченням Його живої присутності в
молитовному зібранні. Харизмати наголошують, що вони володіють особливим
релігійним досвідом, в основі якого лежить їх особиста містична зустріч із Духом
Святим. Більшість харизматів визнають тільки два символічні християнські обряди:
хрещення та хлібопреломлення (яке подібне за формою до традиційного причастя).
У підрозділі 2.2. «Навколохристиянські релігії» зазначається, що адепти
релігій, які в дисертації кваліфікуються як навколохристиянські, самі себе вважають
християнами. Проте представники основних християнських конфесій, унаслідок
значного відхилення віровчення цих релігійних громад від традиційного розуміння
вчення Христа, розглядають їх як окремі релігійні напрями. В дисертації дається
характеристика двох найбільш поширених в сучасному світі навколохристиянських
НРО: «Свідків Єгови» (СЄ) та «Церкви Ісуса Христа святих останніх днів»
(ЦІХСОД, Церкви мормонів).
Початковий єговізм був відгалуженням адвентизму, який завдяки зусиллям
Чарльза Тейза Рассела швидко перетворився на самостійний релігійний напрям.
Богом, згідно віровченню свідків, є лише Єгова. Відповідно, вони заперечують
існування Божественної Трійці, а Ісуса Христа вважають створеним Єговою
ангелом. Свідки переконують, що втілившись в людський образ, Ісус склав із себе
своє духовне буття і став звичайною людиною. Виконавши доручене Йому Богом
завдання, Ісус загинув, розіп’ятий на стовпі. За цей подвиг Єгова нагородив Ісуса
безсмертям. Тема Другого Пришестя Ісуса Христа і тисячолітнього Царства Божого
на землі є головною у віровченні СЄ. Єговісти не утворили класичної церковної
організації й офіційної церковної ієрархії.
ЦІХСОД виникла в першій половині XIX ст. в США завдяки пророчим
одкровенням Джозефа Сміта, які записані у «Книзі Мормона» та інших
віроповчальних текстах. Мормони вірять, що Бог-Отець і Христос є людьми, які
володіють вічними фізичними тілами, а Святий Дух теж є людиною, яка наділена
духовним тілом. Бог-Отець дає тіла для вічно існуючих людських душ, щоб ті,
фізично народившись на Землі, пройшли випробовування. Мета життя людини -
стати подібним до Отця Богом. Богослужіння мормонів схоже на протестантське і
14
складається з проповіді, читання священних текстів і співу псалмів. Вони визнають
таїнства хрещення, причастя й шлюбу. Специфічно мормонським обрядом, який
украй негативно сприймається християнами-традиціоналістами, є хрещення
померлих. Через цей обряд душі померлих нібито стають мормонами і можуть
розраховувати на краще існування наприкінці часів.
У підрозділі 2.3. «Неоорієнталістські релігії і культи» зауважується, що
організацій, віровчення яких генетично походить зі східних релігійних традицій, в
світі існує дуже багато. В дисертації неоорієнталізм розглянуто як на прикладі
релігій, що поширені переважно в країнах Далекого Сходу та Південної Азії, так і на
прикладі тих гуруїстських неокультів, що існують переважно в країнах Заходу.
Найбільш поширений релігійний неоорієнталізм в Японії, де активно діють
адепти десятків нетрадиційних релігій. Специфіку японського неоорієнталізму
розглянуто на прикладах «Тенрі», «PL-кедан», «Секай-кюсей» та «Сейте-но іе».
Тенрі є неосинтоїстською сектою, яку заснувала відома віщунка і цілителька
Накаяма Міки. Головним об’єктом культу в цій релігії є божество Тенрі Оно
Мікото, яке вважається Творцем всесвіту і людства. Послідовники Накаями вірять,
що божество вказало їй на місце, яке є центром Землі і де була створена людина. У
цьому місці був поставлений «канродай» (священний стовп) і побудований
головний культовий центр Тенрі. Основою культового ритуалу є священний танець.
У віровченні PL-кедан синкретично поєднано елементи синтоїзму й буддизму.
Прихильники цієї релігії стверджують, що Боддхісатви: Вайрочана й Аматерасу
(богиня сонця в синтоїстській міфології) є символічними джерелами всього сущого.
Весь світ послідовники PL-кедан розглядають як мистецтво, а свою релігію
вважають найкращим засобом реалізації людської духовної сутності. Вони
намагаються досягти стану Будди за допомогою аскетичних випробувань (сходжень
на гори і т. ін.). Секай-кюсей відокремилася від синкретичної синтоїстсько-
буддистської секти Омото. Її організував Окада Мокиті, що виступив з проповіддю
необхідності боротьби з хворобами й убогістю. У віровченні цього культу робиться
акцент на необхідності поєднання людини з божественними істотами. Широко
практикується лікування хвороб за допомогою рухів рук. На переконання адептів
Сейте-но іе її засновнику Танігуті Масахару нібито неодноразово являвся Бог. У
цій релігії наявні елементи синтоїзму, буддизму і християнства. Згідно віровченню
Сейте-но іе, коли людина згрішить, її зв’язок з божеством спотворюється і вона
починає хворіти. Коли ж людина повертається до своєї істинної суті і живе як боже
дитя, вона звільнюється від гріхів і, відповідно, від хвороб.
Релігії «Каодай» і «Хаохао» поширені, переважно, у В’єтнамі. Віровчення
Каодай містить елементи буддизму, конфуціанства, даосизму й християнства.
Прихильники Каодай вірять в можливість безпосередньо-містичного спілкування
людини з божественним світом. Для цього вони вдосконалюють ті буддійські
практики, що дозволяють досягати стану містичного екстазу. Засновник Хаохао
Х’юїнь Фе Шо розробив власну інтерпретацію буддизму тхеравади й оголосив себе
реінкарнацією декількох відомих історичних осіб.
Найвідомішою в Україні із сучасних неоорієнталістських релігійних
організацій є «Міжнародне Товариство Свідомості Крішни» (МТСК, також відоме
як «Рух Харе Крішна» або релігія вайшнавів). Крішнаїти вважають своє віровчення і
15
культ органічним продовженням давнього ведичного вчення. Основна праця, в якій
А.Ч.Б.С.Прабгупада (гуру, який переніс крішнаїзм на Захід) виклав віровчення
вайшнавів, являє собою переклад «Бгаґават-Ґіти» (з авторськими коментарями і
доповненнями). Згідно цьому віровченню, єдиним абсолютним Богом є Крішна. У
той же час МТСК прагне стати релігією об’єднання (уніфікації). Тому вайшнави
включають у свій пантеон усіх богів та пророків традиційних релігій, які
проголошуються аватарами Крішни. Великого значення надається вченню про
подвійну (духовно-матеріальну) природу світу. Духовна складова (атман) є основою
людини; тіло ж є лише матеріальною оболонкою духу, яку той постійно змінює. В
матеріальному світі ці перевтілення відбуваються за законами карми і можуть
тривати до нескінченності. Щоб звільнитися від матеріального світу, людина має
розвинути в собі свідомість Крішни. Практика бхакті-йоги (йоги любові) становить
основу культової і позакультової діяльності крішнаїтів.
Віровчення і культова практика більшості поширених на Заході
неоорієналістських гуруїстських релігійних громад містять як елементи давніх
східних релігійних традиції, так й елементи західної філософії та християнства. Шрі
Ауробіндо розробив інтегральну систему йогічної філософії, яка ґрунтується на
синтезі європейської думки й адвайти-веданти. Якщо ціллю традиційних східних
систем йоги є звільнення людини від нескінченних перероджень, то метою системи
Ш.Ауробіндо проголошується піднесення людської свідомості на вищий рівень
свого розвитку - супраментальний, що нібито дозволить реалізувати на Землі
принципи Божественного порядку. Стверджується, що не існує онтологічної прірви
між духовно-божественною сутністю світу (Брахманом) і Його зовнішнім проявом –
матеріально-кармічним світом (майєю). Призначенням матеріального Всесвіту є
реалізація свого духовного потенціалу через еволюцію Божественної Свідомості.
Одним з найпоширеніших сучасних східних культів є «Трансцендентальна
медитація» (ТМ), яку розробив індієць Махаріши Махеш Йоги. Методами ТМ
оволодіти легше, ніж тими йогічними вправами, які практикують індуїсти-
традиціоналісти. Махаріши обіцяв, що радикальне покращення світової цивілізації
відбудеться після того, як понад 10% населення нашої планети приєднаються до
його медитативної практики. Якщо ж всі люди почнуть разом медитувати, то
спочатку знизиться злочинність, а потім встановиться мир у всьому світі. Сат’ї Саї
Баба проповідував, що людина за своєю внутрішньою сутністю є чистою
Божественною Любов’ю. Віровчення, яке проповідував цей гуру, відповідає
індуїстським канонам школи адвайти-веданти. Практична діяльність С.С.Баби
включала в себе поряд із релігійно-культовим аспектом й інші, наприклад, освітній,
а також аспект соціального служіння (допомоги всім нужденним). Послідовники
С.С.Баба вірять, що він був реінкарнацією Крішни, Будди та Ісуса Христа. Для
підтвердження своєї божественності він постійно творив дива, наприклад,
«матеріалізував» певні предмети. Але більшість дослідників вважають, що ці
«матеріалізації» є лише майстерно виконаними фокусами. Адепти Кумара Гхоша
Шрі Чінмоя також вірять, що він був аватаром Бога. Ш.Чінмой навчав «шляху
серця», який має відкрити справжнє людське «Я», і допомогти швидкому духовному
прогресу особистості. Господь розкриває Себе людині через взаємну любов. Бог
перебуває в людині як її внутрішня духовна сутність. Осягнути Бога в собі можуть
16
допомогти медитація і творча діяльність (заняття літературою, музикою,
живописом, спортом і т. ін.). Бхагван Шрі Раджніш (Ошо) допомагав вивести
людську свідомість за звичні для неї межі, спрямувавши її до стану цілковитого
спокою, який здавна слугував ідеалом для східних містиків. Ш.Раджніш рішуче
заперечував цінність традиційних релігій, які вважав застарілими і неефективними,
оскільки вони не орієнтують людину на отримання власного містичного досвіду і
реалізації своєї божественної сутності. Проповідував, що прискорити досягнення
духовної зрілості може регулярна практика розробленої ним системи динамічної
медитації. Релігійний неокульт «Сахаджа йога» заснувала Шрівастала Нірмала
Матаджи Деві. Вона переконувала, що регулярна практика цієї системи не лише
призводить до поліпшення фізичного стану людей, але й значно підвищує ступінь
моральності їх буття. Сахаджа йога допомагає пробудити і правильно зосередити
надприродну внутрішню духовну енергію людини - кундаліні. «Реалізована»
людина осяюється Внутрішнім Світлом і з’єднується з космічною енергією. Окремої
централізованої організаційної структури цей культ не має, оскільки його адепти
наголошують на абсолютній відкритості практики Сахаджи йоги для прихильників
будь-якої релігії.
У підрозділі 2.4. «Саєнтологічні неорелігійні напрямки» йде мова про
специфіку псевдонаукових релігійних громад: «Церкви Саєнтології» (ЦС),
«Релігійної науки» (ін. назва «Наука Розуму») та «Християнської науки».
Найпоширенішу в світі саєнтологічну релігію - ЦС заснував в середині
минулого століття відомий на той час письменник-фантаст Лафайєт Рон Хаббард.
Ще до створення ЦС він видав книги, в яких пропагував розроблену ним
«діанетику» як науку і практичну систему, що дозволяє досягнути стану душевного
здоров’я. Прихильники діанетики наголошують, що людям заважають нормально
жити «енграми» (хворобливі наслідки від вражень попередніх років життя) і,
відповідно, пропонують прийоми позбавлення від них. У тексті дисертації
наголошується, що діагностичні та терапевтичні методи, які застосовують
прихильники діанетики і саєнтології, не визнані представниками офіційних
медичних установ. Віровчення саєнтології проголошує існування тетанів (носіїв
духовно-життєвої енергії, які володіють надприродними можливостями) і Верховної
Істоти. В ЦС наявні штатні та позаштатні («добровільні») священики, а також
розроблена культова практика (містить в собі ритуали хрещення, вінчання,
заупокійної служби та ін.). Але, переважно, адепти ЦС надають різноманітні платні
послуги (насамперед «асисти» та «одитинги», за допомогою яких нібито одночасно
покращується психічний стан людини і встановлюється зв’язок з Верховною
Істотою). ЦС впроваджує також методи досягнення людиною станів «кліра»
(повного очищення від енграм) та «оперуючого тетана» (повної духовної свободи).
Християнська наука виникла в США з ініціативи Едді Мері Бейкер, котра
вважала, що духовно-тілесне зцілення за допомогою молитовної практики
досягається швидше, ніж за допомогою традиційних ліків, і, відповідно, має більш
тривалий ефект. Основи свого вчення Е.М.Бейкер виклала в книгах: «Наука і
здоров’я» та «Ключ до Писання». Адепти цієї церкви вірять, що Е.М.Бейкер є
пророчицею й навіть наступницею Ісуса Христа. Іншу відому в світі релігійно-
сциєнтистську громаду - «Церкву Релігійної науки» започаткував американський
17
лікар-психотерапевт Ернст Шартлефф Холмс. Ця людина заснувала також
«Інститут Релігійної Науки» і «Школу філософії». Основні положення свого вчення
Е.Ш.Холмс виклав в творах: «Творчий розум й успіх» та «Наука і розум», в яких
проголосив, що йому вдалося розробити ефективні методи управління людським
життям. Головна ідея полягає в тому, що неприємності і незгоди продукуються
негативним мисленням (негативним ставленням до проблем). Відтак, свідомо
змінюючи орієнтири свого мислення, людина може набути здатність піднятися до
рівня Бога. Наводиться приклад Христа, який спочатку був такою самою людиною,
як усі інші, але, розвинувши у собі духовну сутність, став Богом. Бог-Отець для
Е.Ш.Холмса є безособовим початком світу, а Святий Дух виступає як жіночий
аспект Божественної Трійці.
У підрозділі 2.5. «Синтетичні релігії» розглядаються віровчення,
організаційна структура і культова практика «Церкви Уніфікації» (ЦУ, інші назви:
«Рух Уніфікації», муніти, «Асоціація Святого Духа за Об’єднання Світового
Християнства» (АСД-ОСХ)) та «Віри Бахаї» (ВБ, бахаї), оскільки ці дві громади є
найпоширенішими у сучасну епоху представниками даного різновиду релігійного
нетрадиціоналізму.
ЦУ заснована Сон Мйон Муном. Для членів своєї церкви С.М.Мун є Месією.
Джерелом віровчення ЦУ є нове одкровення, яке нібито отримав «преподобний»
С.М.Мун особисто від Ісуса Христа. Основи цього віровчення викладені у
«Божественному Принципі». Муніти вірять в єдиного Бога, який поступово
відкривав Себе в багатьох релігіях світу. Відповідно, ЦУ формально не відкидає
жодну релігію, вважаючи кожну з них певним приготуванням до приходу «істинних
батьків людства» (С.М.Муна та його дружини). Єдиним формальним обрядом в ЦУ
є так зване «благословення», що складається з двох частин: «церемонії святого
вина» і «священного одруження», за допомогою яких нібито відбувається перехід
людини до нового життя через очищення від первородного гріха й одночасний вступ
у «благословенний» шлюб. Життя більшості мунітів є суворим. Їм наказують
обмежити контакти зі своїми батьками, родиною і друзями, якщо ті не співчувають
ідеям мунізму. Адептів мунізму закликають жертвувати на користь ЦУ гроші і
майно. Організаційна структура мунізму побудована на засадах чіткої ієрархії, яку
очолює особисто С.М.Мун. «Рух Уніфікації» складається з тисяч релігійних,
економічних, суспільно-політичних, культурно-освітніх, інформаційно-медійних,
спортивних та ін. організацій і союзів.
Бахаїзм заснував персидський купець Мірза Хусейн Алі-і-Нурі, який більш
відомий під своїм сакральним іменем Баха-Улла. Його послідовники вірять, що він
є пророком і прийшов, щоб встановити на землі обіцяне Царство Боже. Будучи
релігією синкретичного типу, бахаїзм увібрав в себе елементи віровчень багатьох
релігій. В бахаїзмі пророками визнані Крішна, Авраам, Заратуштра, Мойсей, Будда,
Ісус, Мухаммад, Баб (засновник бабизму) і Баха-Улла. Проголошується, що метою
пророків є підготовка суспільної свідомості до об’єднання рас в єдине людство
заради будівництва світової цивілізації. Бахаї закликають встановити Світову
федерацію держав, яка гарантуватиме дотримання принципів загальної безпеки і
міжнародної справедливості. Адепти бахаїзму прагнуть досягнути: гармонії між
вірою і науковим знанням; повного рівноправ’я чоловіків і жінок; усунення крайніх
18
проявів бідності і багатства; наслідування кожною людиною високих моральних
принципів і т. ін. Бахаї не мають спеціальних служителів культу. Культова практика
включає молитви, медитації й читання уривків Священних Писань (творів Баха-
Улли, Біблії, Корану і Бгаґават-Ґіти).
У підрозділі 2.6. «Неоязичницькі організації» розглянуто закордонні
варіанти сучасних язичницьких релігій (на прикладах інгліїзму, Асатру та Вікки),
оскільки специфіку українського рідновір’я розглянуто в п’ятому розділі дисертації.
Зазначено, що, починаючи з середини ХХ ст., робиться багато спроб відродження і
реконструкції давнього язичництва. Проте сучасні його різновиди мають інший
вигляд, ніж ті, що існували в дохристиянські часи.
У державах СНД набув найбільшого поширення той варіант неоязичництва,
який засновано на дохристиянських слов’янських віруваннях, - рідновір’я.
Прикладом російського рідновір’я є інгліїзм, розроблений на початку 90-тих рр. ХХ
ст. Олександром Юрійовичем Хиневичем (зараз називає себе Патером Дієм
Коловратом), відомим свого часу екстрасенсом та контактором з НЛО. Він
проголосив, що Жерці-охоронці (відуни, з якими йому нібито вдалося встановити
контакт) порахували, що Ніч Сварога (період негативного впливу різних космічних
енергій) закінчилася у 1996 р. Відуни нібито передали йому знання, які охороняли
багато тисяч років. У написаних О.Ю.Хиневичем «Слов’янсько-арійських Ведах»
розповідається про діяння богів, які персоніфікують початкові інформаційно-
природні структури (закони всесвіту). Культова практика інгліїзму являє собою
магічні обряди та поклоніння богам, чиї імена запозичені із давніх язичницьких
традицій (слов’янської, індуїстської, скандинавської та ін.).
Один з найвідоміших у світі неоязичницьких рухів - Асатру - засновано на
дохристиянській релігії і міфології скандинавів. Інша назва цього руху - одинисти,
оскільки верховним богом пантеону Асатру є Один. Згідно віровченню Асатру,
люди наділені духовно-божественною сутністю, яка здатна взаємодіяти з
матеріальним світом й проявляється через поєднання людини з природою. Такого
поєднання можна досягти через шанування й прославлення богів і богинь, які є
родичами людей. Адепти Асатру заперечують іудео-християнське вчення про
первородний гріх і, відповідно, відкидають необхідність спасіння. Вони не визнають
жодних священних книг, а їх культова практика є магією рун (літер скандинавського
алфавіту), які нібито символічно представляють духовні сили всесвіту.
Найбільш поширеною в західному світі неоязичницькою релігією є Вікка, яка
стала популярною завдяки Джеральду Гарднеру. Він стверджував, що учення
Вікки засноване на стародавньому чаклунстві, яке таємно існувало протягом
багатьох століть. У цій релігії не існує централізованої організації і
загальноприйнятих догматів. Відповідно, вірування і культова практика окремих
груп віккан істотно відрізняються одна від одної. Більшість адептів вікканства з
пошаною ставиться до написаної Д.Гарднером «Завіту Богині». Найбільш поширені
серед вікканців культи Рогатого Бога і Триєдиної Богині, які вважаються основою
духовної сутності природи. Вікканці вірять, що боги і духи природи можуть
проявляти себе в особових формах через тіла жерців, під час магічних ритуалів.
Магія застосовується для лікування, для привернення любові й багатства, для
звільнення від негативних впливів і т. ін.
19
У підрозділі 2.7. мова йде про «Теософію, окультизм, Агні-йогу, рух «Нью
Ейдж» та інші езотерично-неомістичні рухи. Перше товариство теософів
заснували в Нью-Йорку Олена Петрівна Блаватська разом з Генрі Стілом
Олкоттом та Вільямом Джаджем. Вони запевняли, що відроджують давню
окультно-містичну традицію, яка передавалася від одних поколінь «посвячених» до
інших. О.П.Блаватська синтезувала у цілісну теорію містико-магічні (герметично-
гностичні, каббалістичні та ін.) знання Парацельса, Я.Бьоме, Е.Сведенборга та
інших західних мислителів з релігійними знаннями Стародавнього Єгипту, Індії,
Тибету і т. ін. Важливу роль у становленні теософії зіграли особистий містичний
досвід О.П.Блаватської (вона запевняла, що духовно спілкується з «махатмами») та
її магічна практика. Теософи наголошують, що вона володіла видатними
екстрасенсорними здібностями. Після смерті О.П.Блаватської традицію теософії
розвинули її послідовники, серед яких одними з найвідоміших є подружжя Реріхів
(Микола Костянтинович та Олена Іванівна). Реріхи створили вчення, що
отримало назву «Жива Етика» (або «Агні Йога» від санскр. «вогняна йога»). Вони
написали серію містичних книг, де систематично виклали своє вчення. Засновники
Живої Етики проповідували необхідність дієвої любові до Бога і людини. Їх вчення
є пантеїстичним. Наголошується, що головним проявом Бога на Землі є людина.
Жива Етика закликає відмовитися від згубних звичок і розкошів та працювати
заради перемоги Нового світу (Світла) над Старим (Темрявою).
Рух «Нью Ейдж» («Нове Століття» або «Нова Ера») виник приблизно на
початку 70-х рр. ХХ ст. Середовищем, в якому відбулася його кристалізація, стала
молодіжна контркультура, представники якої експериментували з «розширенням»
свідомості (переважно за допомогою психоделічних наркотиків) та бунтували проти
моральних норм буржуазно-споживацького суспільства. Рух Нью Ейдж не створив
єдиної організації і є аморфною сукупністю різних груп, адепти яких поділяють
спільні ідеї (вірять в існування реінкарнації та в можливість духовно-екстатичного
злиття людини з божеством, прагнуть нівелювати відмінності між релігіями і т. ін.),
захоплюються окультизмом, практикують магію і використовують різноманітні
техніки досягнення змінених станів свідомості. Саме ці техніки є найважливішим
елементом практики ньюейджерів. Вони вірять, що, коли людина перебуває в
змінених станах свідомості, у неї відбувається пробудження прихованих психічних
сил, що, у свою чергу, дозволяє вийти на контакт з «духами ієрархії». Людей, які
нібито встановили особисті відносини з духами і слугують каналами для передачі
повідомлень з надприродного світу, ньюейджери сприймають як «пророків».
Адепти Нью Ейдж вірять у швидкий прихід нового «Спасителя», який виведе
сучасну цивілізацію зі стану глобальної кризи і заснує Нову Еру. Тоді політика,
економіка, наука, релігія, філософія, мистецтво, медицина й усі інші сфери
діяльності зіллються в єдине ціле. Нью Ейдж є ідеологічно-духовною основою руху
на захист навколишнього середовища (руху «зелених»). Створена ньюеджерами
«глибинна екологія» (вчення про містичну єдність усіх живих істот) розглядається
ними як глобальна стратегія виживання людства.
У підрозділі 2.8. «Специфіка віровчення й культу в сучасному сатанізмі»
зазначено, що цей напрям релігійного нетрадиціоналізму позиціонує себе як релігію,
засновану на принципах протилежних християнству. Ідейним натхненником
20
сучасних сатанітів став один з найвідоміших окультистів й автор ряду «магічних»
книг Алістер Кроулі, який також розробив більшість сатанинських обрядів.
Початок масовому руху сатанітів поклала «Церква сатани», яку заснував в США
Ентоні Шандор Ла-Вей. Він же є автором «Біблії сатани» (або «Чорної Біблії»).
Сатаніти пропагують цінності егоїзму (себелюбства) і гедонізму, водночас
заперечуючи віру християн. Диявол християнства стає богом сатанітів, християнські
чесноти розглядаються як пороки, а пороки пропагуються як чесноти. Життя
розуміється як боротьба між силами світла і пітьми. Сатаніти борються на стороні
пітьми, віруючи, що зло здобуде остаточну перемогу. Основу культу сатанітів
складають обряди принесення в жертву живих істот. «Чорна меса» (найвідоміший
сатанинський ритуал) є пародією на католицьку літургію. Організаційно спектр тих,
хто вшановують темні сили, є строкатим. Переважно це малочисельні громади
(«чорні сатаніти», таємні окультні організації і т. ін.), які практикують поклоніння
дияволу (або демонам). Багато чаклунів, відьом і шаманів, практикуючи «чорну
магію»