ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ ОСОБИСТОСТІ

Краткое описание

ЗМІСТ
ВСТУП …………………………………………………………………………………….
РОЗДІЛ 1
Історичні передумови філософсько-правового дослідження девіантних
форм поведінки особистості ……………………………………………………………..
1.1. Поняття «соціальна патологія» і «аномія» у працях Е. Дюркгейма ………………...
1.2. Ідеї регуляції поведінки, що відхиляється від норми, у філолофсько-юридичних розробках Л.Й.Петражицького. Їхнє значення для сучасної правової науки
і практики …………………………………………………………………………………..
1.3. Девіантність у соціологічному і соціально-психологічному трактуванні Е.Гоффмана ……………………………………………………………………………….
Висновки до розділу 1 ……………………………………………………………………..
РОЗДІЛ 2
Девіантна поведінка як об'єкт філософсько-правового і соціально-психологічного вивчення ………………………………………………………………..
2.1. Філоcофсько-психологічна методологія вивчення особистості …………………….
2.2. Девіантність і соціальний контроль за девіантними процесами у суспільстві з позицій філософії права та метапсихології ……………………………………………….
2.3. Девіантність організованої злочинності у контексті філософсько-правових
оцінок ………………………………………………………………………………………
2.4. Убивство як крайня форма девіантних дій …………………………………………...
Висновки до розділу 2 ……………………………………………………………………..
РОЗДІЛ 3
Напрями і шляхи профілактично-правової роботи з окремими категоріями суб’єктів девіантних дій …………………………………………………………………
3.1. Філософія покарання жінок-злочинниць як специфічних суб'єктів девіантних дій …..
3.2. Філософія ювенальної юстиції і проблема девіантності неповнолітніх …………….
Висновки до розділу 3 ……………………………………………………………………..
ВИСНОВКИ ………………………………………………………………………………
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………………... 3

14
14

35

56
67

69
69

89

123
143
162

164
164
174
194
195
201

ВСТУП

Актуальність теми. Однією з характерних рис життєдіяльності сучасних розвинутих суспільств є підвищення ролі людської особистості, зростання соціальної значимості проблем, пов'язаних з людиною. Це зумовлено багатьма факторами, зокрема ускладненням форм соціального спілкування в умовах прогресуючого поділу праці під впливом нових технологій, збільшенням інформаційного навантаження на психіку людини, зміною систем і способів управління соціальними і технічними процесами тощо. Відповідно, вирішувані людиною завдання набувають дедалі більшої багатоплановості. Природно, за цих умов підвищується значення особистого досвіду. Підвищується й особиста відповідальність людини перед оточуючими її людьми і суспільством взагалі.
Сучасна людина промислово і культурно розвинутих країн, яка засвоїла принципи демократичного співжиття, не терпить знеособленості, що у неї асоціюється з порушенням прав людини, приниженням людської гідності, нівелюванням індивідуальної самобутності. Така людина вимагає особливого ставлення до себе, яке б зважало на особистісні характеристики і вільний вибір життєвого шляху [1–12].
З усіх проблем, які поставали перед людиною протягом історії її розвитку, найбільш заплутаною є загадка природи самої людини. Труднощі полягають у тому, що люди різняться одне від одного не тільки своїм зовнішнім виглядом, але і вчинками, найчастіше надзвичайно складними і непередбачуваними. А коли обрії наукового пошуку розширюються до дослідження різних культур, ми виявляємо ще більшу розмаїтість основних цінностей, устремлінь і стилів життя.
Філософія, соціологія, психологія – лише деякі з галузей людського знання, у руслі яких зародилися напрями шляхів розуміння всієї складності людської поведінки і самої сутності людини. Сьогодні більшість серйозних проблем людства (стрімке зростання чисельності населення планети, забруднення навколишнього середовища, тероризм, наркоманія, расові забобони, убогість тощо) є наслідками поведінки людей. Існування людської цивілізації в майбутньому залежатиме від того, наскільки ми просунемося в розумінні себе й інших [12, с.20-28].
Але було б явним перебільшенням концентрувати увагу лише на зростанні особистісних чинників у житті сучасного суспільства, ігноруючи зростаюче значення самого суспільства та його впливу на індивідуальну життєдіяльність, а також ті негативні процеси в суспільстві, що пов'язані з антисоціальними формами поведінки людей. Тому сьогодні особливої гостроти набувають питання контролю за негативними формами поведінки особистості, що можуть являти серйозну соціальну загрозу.
Будь-яка теорія особистості стикається з винятково складною філософсько-психологічною проблемою. Суть цієї проблеми полягає в необхідності пояснення причин того, чому деякі люди виявляються не в змозі пристосуватися до вимог суспільства й ефективно функціонувати в ньому. Тому сучасна наука приділяє увагу питанню про те, чому представники суспільства демонструють патологічні чи неадекватні стилі поведінки в повсякденному житті. Етіологія (гр. aitia – причина + гр. logos – слово, вчення) – вивчення ненормального функціонування людської психофізіології є центральною темою цього компоненту теорії особистості [12, c.32].
Необхідність пояснення причин патологічної поведінки призвела до розвитку різних філософських, соціологічних, психологічних і психіатричних підходів. Так, теоретики, які дотримуються психодинамічної концепції особистості, переконані, що не розв’язані в дитинстві конфлікти можуть спричинити патологічну поведінку в зрілому віці. Біхевіористи ставлять питання ширше, розглядаючи саме поведінку загалом як проблему, а не лише як патологію. Вони стверджують: щоб пояснити ненормальну поведінку, не обов’язково досліджувати глибинні механізми психіки, які переважно не доступні строгим науковим спостереженням. Замість цього варто проаналізувати, як відбувалося формування поведінки з відхиленнями у минулому і внаслідок яких обставин ця поведінка збереглася до сьогодні. Деякі теоретики припускають, що поведінка людей несе на собі відбиток сімейного оточення, суспільства і культури. Інакше кажучи, усі ми є частиною соціального каркаса родини, друзів, знайомих і навіть незнайомих людей; деякі види взаємин з оточуючими можуть підсилювати відхилення у поведінці і навіть стати причиною їхнього виникнення. Прихильники соціокультурної моделі психічних патологій стверджують, що стреси і конфлікти, які люди переживають у повсякденній взаємодії, можуть викликати і підтримувати патологічні форми поведінки. Необхідність аналізу причин психічних розладів і пошук способів та методів їх усунення чи контролю за ними призвели за порівняно короткий термін до появи безлічі різних підходів до вивчення особистості [12, c.33]. Деякі з них не лише розглядають причини появи поведінки, що відхиляється від норми, але також пропонують принципи її лікування. Важливо визнати, однак, що повна теорія особистості повинна містити обґрунтований аналіз причин того, чому деякі люди відчувають життя надзвичайно напруженим і не можуть виробити ефективні навички вирішення проблем [12, c.32-33]. У цьому контексті особлива увага приділяється вивченню девіантних форм поведінки, особливо негативних форм, що часом носять кримінальний характер.
Поняття «девіантність» (від пізньолат. deviatio – відхилення, відхилення від лат. de – від + лат. via – дорога; відхилення від нормалі, відхилення від головного шляху руху, від правильної лінії) у термінологічному значенні «девіація» використовується у фізиці (наприклад: відхилення магнітної стрілки компаса від лінії магнітного меридіана внаслідок впливу близько розташованих намагнічених тіл), у радіотехніці (наприклад: девіантні частоти – відхилення (максимальне) від середнього значення частоти електричних коливань при частотній модуляції), у біології (наприклад: різновид філоембріогенезу, коли зміна в розвитку органа відбувається на середніх стадіях його формування і призводить до відхилення в будові цього органа у дорослого організму), у судноплавстві, авіації (наприклад: відхилення від заданого курсу корабля, літака тощо під впливом будь-яких зовнішніх причин) та ін. Це поняття набуло поширення у соціології та психології, де під девіантною поведінкою розуміється поведінка, яка порушує загальноприйняті у даному суспільстві норми і правила. Умовно кажучи, відхилення можуть бути як зі знаком “мінус”, так і зі знаком “плюс”, коли вчені, діячі культури порушують усталені стереотипи, закладаючи підвалини нових світоглядних парадигм і стилів мислення. Юристів не цікавлять ті форми поведінкового відхилення, які не порушують чинні правові норми та не завдають шкоди правовідносинам, проте предметом їхнього постійного зацікавлення є девіантність зі знаком “мінус”, оскільки остання так чи інакше стосується нормативно-правових основ життєдіяльності сучасного суспільства. Саме під таким кутом в межах філософії, соціології та психології права в науковій літературі розглядається проблема девіантної поведінки (Е.Дюркгейм, Е.Гоффман, Р.Мертон тощо), до категорії якої зазвичай відносять правопорушення, злочинність, наркоманію, самогубство тощо [13-15].
Не випадково, що в даний час психологія і психіатрія переживають період бурхливого розвитку і займають дедалі важливіше місце у комплексі наук про людину. Будь-яке відкриття в галузі цих наук є не лише новим кроком на шляху до самопізнання людини, а й впливає на вирішення багатьох соціальних проблем.
Завдяки досягненням сучасної психології і психіатрії, а також ряду інших галузей знань, що стосуються так званих поведінкових наук (нейрофізіологія, нейропсихологія тощо), постійно збільшуються можливості цілеспрямованого регулювання психічної діяльності людини.
У міру того як завдання регуляції поведінки малих і великих соціальних груп набуває важливого політичного значення, постійно зростає вплив психологічних вчень, що пропонують свої засоби досягнення цієї мети. Типовим прикладом у даному випадку є біхевіоризм, найбільш яскравим представником якого є видатний американський учений Б.Ф.Скінер (1904–1990). Саме йому належать цікаві дослідження в галузі «оперантної поведінки». Скінер також є родоначальником програмованого навчання, який своїми розробками здійснив великий вплив на систему освіти в США. Однак йому ж соціальна психологія і соціальна психіатрія зобов'язані деякими соціальними прожектами у вирішенні складних проблем сучасного суспільства. Американський вчений вважав за можливе покінчити з війнами, насильством та іншими соціальними недугами за допомогою винайденої ним «поведінкової інженерії». На думку Скінера, для цього досить виробити відповідну систему заохочень і покарань, що цілком формує поведінку людей. Згодом у руслі скінерівської програми «поведінкової інженерії» сформувалася теорія і практика «модифікації поведінки», що викликало немало нарікань і критики з боку демократичної наукової громадськості, занепокоєної тим, що методи «модифікації поведінки» можуть бути використані і використовуються аж ніяк не в гуманістичних цілях [16-18].
Хоча на сьогодні немає загальноприйнятого і єдиного визначення особистості, проте, у більшості теоретичних визначень особистість розглядається як деяка сутність, що характеризує стабільні форми людської поведінки.
Теорії особистості виконують дві основні функції: перша – забезпечення понятійної основи, що дає можливість пояснювати ті чи інші події, що спостерігаються; друга – пророкування подій і зв'язків, що раніше не вивчалися.
Теорії особистості фокусуються на шести самостійних аспектах поведінки людини: структура, мотивація, розвиток, психопатологія, психічне здоров'я і зміна поведінки за допомогою терапевтичного впливу. При оцінці теорій використовуються шість основних критеріїв: верифікованість, евристична цінність, внутрішня узгодженість, економічність, широта охоплення і функціональна значимість [12, с.5051].
Однак нас у цьому випадку цікавитимуть не психологія поведінки, а філософсько-правові характеристики девіантних вчинків і дій, розцінюваних як правопорушення у межах певної соціальної життєдіяльності [13, 14, 15, 19–22]. З цієї тематики опубліковано велику кількість праць сучасних вітчизняних та закордонних авторів, таких як Н.В. Ківенко, І.І. Лановенко, П.В. Мельник, В.Ф. Моргун, К.В. Сєдих, А.О. Бучак, В.А. Бачинін, Я.І. Гилинський, Ж.Є. Іванова, Ю.О. Клейберг, В.Д. Менделевич, Р. Кловард, Б. Крег, Г.В. Данхем, K. Еріксон, Р. Феріс, Е.T. Херші, Е.M. Лемер, A. Ліска, Р.E. Парк, Ф. Таненбаум, В.I. Томас, С.Г. Трауб, В. Шелдом та інших. З урахуванням досвіду досліджень девіантних форм поведінки цілком виправданим буде комплексний підхід до цієї проблематики з позицій філософії права, юридичної соціології і психології. Згаданий підхід до девіантності як філософсько-правової проблеми почасти обґрунтовується положеннями наукових праць таких авторів, як Г.А. Аванесов, Ю.М. Антонян, С.С. Алєксєєв, А.І. Алєксєєв, Р.М. Абизов, М.М. Бабаєв, О.О. Бандура, Т.С. Барило, І.В Бичко, Ю.Д. Блувштейн, Н.І. Вєтров, В.Ф. Годованець, О.М. Джужа, А.І. Долгова, К.К. Жоль, А.П. Закалюк, А.Ф. Зелінський, К.Є. Ігошев, Д.А. Керімов, А.А. Козловський, Я.Ю. Кондратьєв, С.М. Корецький, О.М. Костенко, М.В. Костицький, Л.В. Кравченко, В.М. Кудрявцев, І.П. Лановенко, В.К. Ларіонова, В.К. Лисиченко, С.Д. Максименко, І.П. Малинова, Т.М. Малкова, О.Є. Маноха, В.С. Медведєв, О.М. Морозов, В.С. Нерсесянц, Л.В. Петрова, Ю.Є. Перм’яков, В.М. Синьов, Т.В. Семенець, Ю.В. Тихонравов, Б.Ф. Чміль, В.В. Шкода, С.І. Яковенко та ін.
Дослідження девіантності в контексті філософсько-правового аналізу передбачає наявність певної методологічної бази (гносеологічної, аксеологічної, праксеологічної, компаративістської тощо). Ця база представлена в роботах таких вітчизняних і зарубіжних авторів: С.С. Алексєєв, О.М. Бандурка, О.І. Гвоздік, М. Гравітц, Є.В. Додін, А.В. Іщенко, В.П. Казмиренко, В.П. Казимирчук, В.А. Козлов, С.А. Комаров, А.П. Коренєв, В.М. Кудрявцев, К. Кульчар, В.В. Лапаєва, М.Н. Марченко, О.Г. Мурашин, Р. Пенто, П.М. Рабінович, Ю.І. Римаренко, В.В. Рибалко, В.М. Свінціцький, С.С. Сливка, О.Ф. Скакун, Л.І. Спиридонов, Ю.А. Суслов, В.Я. Тацій, А.А. Тиллє, Р.О. Халфіна, В.І. Шакун, Г.В. Швеков, В.А. Шегорцов та ін.
На сучасному етапі свого розвитку філософія права набуває ваги як самодостатня філософська та юридична дисципліна. Проте у багатьох філософів і юристів доволі невизначені уявлення про предмет сучасної філософії права [23-31]. Існує велика кількість філософських напрямків та шкіл, що розробляють власне світобачення в межах якого розвивається філософсько-правова проблематика.
Правила функціонування соціальних інститутів свідчать на користь аксіологічного підходу до розуміння різних регулятивних правил соціальної діяльності, включаючи юридичні правила (правові норми). З’ясування категорій “норма”, “закон” обумовлює необхідність пошуку відповіді на питання, які поведінкові прояви (девіантна поведінка) “випадають” з нормативно врегульованого кола суспільних відносин. Для аналізу юридичних понять “норма”, “закон”, “девіантна поведінка” потрібен філософський інструментарій логіко-семантичного і соціально-аксіологічного характеру. Вибір конкретного методу чи методів залежить від конкретності розв'язуваного завдання. В даній роботі “девіантність” розглядається як філософсько-правова проблема, девіантна поведінка, є самостійним напрямком предметної галузі, що досліджується філософією права.
З огляду на те, що нинішній стан вивчення девіантних форм поведінки особистості і соціальних груп ще далекий від бажаних теоретичних узагальнень, автор прагне привернути увагу філософів, соціологів, психологів і юристів до окремих проблем філософії права, пов'язаних із психологією та соціологією в пунктах перетину цих дисциплін.
Важливими джерелами фактичних даних по темі, що нас цікавить є статистичні та інші публікації таких міжнародних організацій, як: ЄС, ООН, СНД тощо.
В роботі широко використані офіційні документи України, а також матеріали зарубіжних та вітчизняних періодичних видань.
Так, можна констатувати, що обрана тема дослідження має комплексний характер і лише починає розроблятися с урахуванням твердого та послідовного курсу нашої держави на затвердження в українському суспільстві демократично-правових норм життєдіяльності. Вибір теми дисертації обумовило ще й те, що в Україні лише починають обговорюватися питання щодо філософсько-правової проблематики девіантної поведінки особистості, а також слід враховувати, що загальнотеоретичні питання процесу застосування правових норм до девіантних особистостей майже не обговорювались, якщо не брати до уваги конкретні типи правопорушників.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дисертаційного дослідження пов’язаний з положеннями “Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженої” Указом Президента України № 1376/2000 від 25.12.2000 р.; Указом Президента України “Про затвердження Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації в суспільстві” № 200/98 від 18.03.1998 р.; Указом Президента України “Про заходи щодо дальшого зміцнення правопорядку, охорони прав та свобод громадян” № 143/2002 від 18.02.2002 р.
Тема дисертаційного дослідження обговорена й схвалена на засіданні Вченої Ради Національної академії внутрішніх справ України (27.05.2003 р., протокол №7) і включена до планів науково-дослідних робіт Національної академії внутрішніх справ України та кафедри філософії права та юридичної логіки НАВСУ.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є комплексне філософсько-правове дослідження проблем негативно-девіантної поведінки особистості та розробка науково обґрунтованих основ її юридичного розуміння із залученням відповідних положень соціології особистості і малих груп, соціально-психологічних і соціально-правових розробок.
Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішення таких завдань:
1) провести критичний аналіз концептуальних основ співпричетних до філософії права конкретно-наукових дисциплін, наголошуючи при цьому на ключових для даного дослідження методологічних питаннях;
2) встановити взаємозв'язок соціальних дисциплін у єдиному концептуальному полі на основі понятійного апарата філософії права, з визначенням базисних категорій, потрібних для розуміння феномена девіантності;
3) застосувати комплексний підхід для аналізу девіантної поведінки посадових осіб, яким делеговано контроль над широкими сферами громадського життя;
4) здійснити комплексне дослідження проявів, які займають крайнє негативне положення у загальному спектрі соціальних явищ, насамперед організовану злочинність і тероризм;
5) визначити можливості використання комплексного підходу для вивчення поведінки убивці;
6) оцінити ефективність розробленого в дисертації комплексного підходу для дослідження поведінки окремих категорій негативно-девіантних осіб, наприклад, жінок-злочинниць та неповнолітніх злочинців;
7) визначити шляхи удосконалення правотворчої, правозастосовчої та правовиховної діяльності.
Об'єктом дослідження є негативно-девіантна поведінка особистості
Предметом дослідження є філософсько-правовий аспект негативно-девіантної поведінки особистості.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження стали, по-перше, діалектичний метод та основні принципи дослідження філософського рівня методології, такі, як єдність історичного і логічного, конкретного та абстрактного, одиничного і загального, теоретичного та емпіричного, формального і змістовного, що дозволило досліджувати взаємозв’язки особистості з соціумом у яких розвиваються девіантні процеси як невід’ємна частина соціальної поведінки. По-друге, в роботі широко використані загальнонаукові методи дослідження: системний та структурно-функціональний аналіз при дослідженні девіантної поведінки як системного явища, визначенні її зумовленості соціальними процесами і тенденцій її власного впливу на ці процеси; історичний метод при дослідженні процесу розвитку наукових розробок проблематики девіантної поведінки; логіко-семантичний метод при формулюванні понятійного апарату роботи, зокрема при визначенні змісту понять “девіантна поведінка”, “соціальний контроль”, “організована злочинність”, “тероризм” , “вбивство”; аксіологічний метод при врахуванні впливу ціннісних орієнтирів на поведінку особистості; антропологічний підхід при аналізі ролі особистості у суспільстві. По-третє, були використані спеціально-юридичні методи: порівняльно-правовий, при здійсненні порівняльного аналізу різних концептуальних підходів до девіантності, співставленні наукових позицій вчених сучасності та минулого; формально-догматичний для аналізу норм чинного законодавства та виявлення прогалин та недоліків у ньому, що ускладнюють визначення таких понять, як “організована злочинність”, “тероризм” та пов’язаних з цим проблем правозастосовчої та правоохоронної діяльності.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є оригінальною спробою розробки комплексного підходу до дослідження проблеми соціально-негативної девіантності, який уможливлює філософсько-правове осмислення основних її аспектів, в тому числі соціологічного і психологічного. Це дозволило вивести положення, які виносяться на захист:
1) Доводиться плідність застосування такого комплексного підходу до розуміння категорії “соціальний контроль”, яка нині набула широкого визнання у світовій соціальній філософії, соціології та соціальній психології. Він дозволяє, зокрема, ефективно аналізувати сучасну дискреційну владу, виявляти найтиповіші форми девіантності посадових осіб, яким делеговано контроль над різними сферами громадського життя. Під дію соціального контролю підпадає злочинність, як об'єкт управлінського впливу.
2) Обґрунтовується, що організована злочинність і тероризм як радикально девіантні форми соціальної діяльності повинні аналізуватися в термінах філософсько-правової і юридично-соціологічної теорій девіантності протиправних дій на основі принципу комплексності.
3) Аргументується, що філософсько-правовий підхід до вивчення убивства потребує глибокого осмислення понять «право жити» і «право на життя», що передбачає необхідність визначення позитивних і негативних рис особистості, чого неможливо зробити, не спираючись на комплексний підхід до проблеми девіантності.
4) Доводиться, що філософія покарання повинна ґрунтуватись на комплексному аналізі девіантної особистості. До цієї категорії відносяться правопорушники, зокрема, жінки-злочинниці, робота з якими в пенітенціарних установах має низку істотних особливостей.
5) Аргументується, що філософія ювенальної юстиції також потребує комплексного підходу. Підґрунтям сучасної ювенальної юстиції повинні бути гуманістичні цінності; їх урахування дозволяє вивести низку практичних висновків відносно кримінальної відповідальності неповнолітніх, застосування покарання й інших примусових заходів впливу, в тому числі вибору методів виховання і нагляду.
Практичне значення одержаних результатів. Розроблений дисертантом комплексний підхід уможливлює подальшу розробку проблеми девіантності та удосконалення методів профілактики негативно-девіантної поведінки як особистості, так і соціальних груп. Цей підхід може виявитись корисним і при розв’язанні ряду інших практично важливих завдань подальшого розвитку вітчизняного правознавства, а також законодавства відповідно до нових шляхів економічного й політико-правового розвитку України і з урахуванням її власних культурних традицій та особливостей національного способу життя.
Основні положення дисертації можуть бути використані при підготовці підручників та навчальних посібників, методичних матеріалів та у науково-дослідній роботі, результати дисертаційного дослідження використовуються у навчальному процесі Національної академії внутрішніх справ України.
Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорена на засіданні кафедри філософії права та юридичної логіки Національної академії внутрішніх справ України та міжкафедральному семінарі і дістала позитивний відзив. Основні теоретичні положення дисертації доповідалися на міжнародних науково-практичних конференціях: “Європа на порозі нового тисячоліття”(Київ, травень 1999 р.); “Молодь на зламі тисячоліть: нове тисячоліття нові проблеми” (Київ, травень 2000 р.); “Актуальні проблеми суїцидології” (Київ, травень 2002 р.); “Запорізькі правові читання” (Запоріжжя, червень – липень 2003 р.).
Публікації.
Нікітін А.В. Феномен самогубства: історія та сучасність // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України, 1999. - № 3 – С. 207–213 (0,4 д.а.).
Нікітін А.В. Сімейно-побутові чинники суїцидальної поведінки співробітників ОВС // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України, 2000. – № 3. – С. 153-151 (0,5 д.а.).
Нікітін А.В. Проблеми психопрофілактики суїцидальної поведінки співробітників ОВС // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України, 2002. - № 3. – С. 201-208 (0,5 д.а.).
Нікітін А.В. Філософія права і метапсихологічні дослідження // Держава і право (юридичні і політичні науки), 2003. – № 20 – С. 57-64 (0,5 д.а.).
Нікітін А.В. Філософсько-правові погляди Л.Й.Петражицького у контексті сучасних досліджень // Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях вчених – науково-практичний збірник, 2003. – № 19 (Міліція України, 2003. - № 7) – С. 14–18 (0,4 д.а.).
Нікітін А.В. Вплив аномії на нормативну поведінку суспільства // Право України, 2003. – № 9 – С. 44–48 (0,4 д.а.).
Нікітін А.В. Критерії визначення організованої злочинності у контексті філософсько-правових оцінок // Підприємництво, господарство і право, 2003. – № 9 – С. 114-118 (0,4 д.а.).

Список литературы

ВИСНОВКИ

1. Комплексний філософсько-правовий аналіз демонструє, що теорії соціальної поведінки сьогодні є відображенням складних проблем сучасності. Багатоаспектність даних проблем, досліджуваних філософами, соціологами, психологами і юристами, які дотримуються різних методологічних настанов, збільшує труднощі, які очікують дослідників. Вивчення девіантної поведінки дає можливість більш детально досліджувати процес формування порівняно стійких поведінкових диспозицій, на які припадає переважна більшість варіацій соціальної поведінки.
2. Дослідження проблеми девіантності, яка представляє економічну, політичну і правову значимість можуть бути найбільш ефективним за умови комплексного підходу, який полягає в плідному співробітництві філософії права, юридичної соціології, юридичної психології й інших соціальних наук на основі використання концептуально-методологічного апарату філософії права.
3. Досвід наукових досліджень Е.Дюркгейма свідчить, що такі патологічні для суспільства явища, як злочинність та інші форми протиправних діянь, можуть доволі ефективно аналізуватися в межах соціально орієнтованої філософії права і юридичної соціології. Поняття «соціальна патологія» і «аномія» лежать в основі вивчення тих явищ і процесів соціального життя, які викликають напруженість і конфлікти в суспільстві і не піддаються опису в термінах соціальних теорій, що оперують глобальними характеристиками суспільної життєдіяльності (наприклад, марксистське вчення про класову боротьбу).
4. Ідея політики права, яку розвивав Л.Й. Петражицький на початку ХХ століття, поєднувала моральні і психологічно-правові регулятори поведінки особистості, чого не знала колишня юриспруденція. Політика права, як соціально-психологічна наука, націлена на вивчення факторів правової мотивації і створення правової педагогіки стала тим фундаментом, на якому пізніше розвивалися юридична психологія і юридична соціологія. Дослідження мотиваційних дій правових норм надає можливість глибшого розуміння емоційних факторів («правових емоцій») у житті не лише різних категорій правопорушників, але і законослухняних громадян.
5. Американський соціолог Е.Гоффман вивчаючи різні сторони життєдіяльності людської особистості, з метою глибокого аналізу поліфункціональних соціальних ролей, які в повсякденному житті виконує рядова людина, виходить на поняття «девіантність» для позначення тих ролей, що відрізняються тією чи іншою мірою відхилення від моральних і юридичних норм, прийнятих у певному суспільстві.
6. Застосування персонологічних методик дослідження до девіантних особистостей дозволяє робити певні висновки про закономірності різних відхилень поведінки окремих суб’єктів від вимог соціальних норм. Кожна персонологічна дослідницька стратегія має свої переваги і недоліки. Не існує єдиного методу дослідження, який ідеально підходив би для будь-яких цілей і випадків. Вивчення особистості потребує врахування соціального контексту, в якому розгортається її життєдіяльність відповідно до її прав та обов’язків.
7. Соціальний контроль необхідний для того, щоб протистояння людини і суспільства не призвело до необоротних деструктивних процесів як для особистості, так і для соціуму. На основі цієї наукової категорії доволі вдало аналізуються суспільні явища та процеси, що дозволяє виявляти найтиповіші форми девіантності.
8. Організована злочинність і тероризм – радикально девіантні форми соціальної діяльності. Не зважаючи на зростання цих вкрай небезпечних явищ у сучасному світі, досі немає їх юридично чіткого і зрозумілого визначення, що перешкоджає боротьбі з цим соціальним злом. Ці явища повинні аналізуватися на основі юридично-соціологічної теорії девіантності протиправних дій з використанням комплексного підходу.
9. Визначення характеру убивства необхідно здійснювати в межах понять «право жити» і «право на життя», що, з одного боку, мають філософсько-правове підґрунтя, а з іншого боку – вони прив'язані до визначених юридичних доктрин. Філософсько-правова зумовленість зазначених понять припускає необхідність визначення як негативних так і позитивних характеристик суб’єкту вбивства, що неможливо зробити, не спираючись на відповідні концепції девіантності.
10. Важливим компонентом філософії права є філософія покарання, яка активно використовує поняття та категорії «особистість», «девіантна особистість», «громадянин», «права людини» тощо. Однією з центральних категорій філософії покарання є категорія девіантності, яка дозволяє здійснювати соціально-психологічний і соціологічний аналіз особистості ув'язненого.
11. При визначенні відхилень від соціально-гуманістичної нормалі потрібно спиратись на основні гуманістичні цінності, ідеї природного права. Виникнення ювенальної юстиції яка випливає з вікової специфіки неповнолітніх є перемогою гуманістичних тенденцій у правовій теорії та судовій практиці. Ідеї ювенальної юстиції мають втілюватися не лише у судочинстві, а й у реалізації кримінальної відповідальності неповнолітніх, при застосуванні покарання й інших примусових заходів впливу, в тому числі виборі методів виховання і нагляду.
Дотепер у науці поширені погляди на соціальну психологію, що є прямим наслідком поглядів, які існували ще у XVIII столітті. Як відомо, у ті часи фізичні науки помітно поглибили знання людини про навколишній світ і вчені з великим оптимізмом покладали свої надії на можливість застосування природно-наукових методів до вивчення людської поведінки. Якби вдалося виявити загальні принципи людської поведінки, це дозволило б погасити гострі соціальні конфлікти і створити умови для максимального блага членів суспільства. Багато вчених навіть сподівалися трансформувати принципи соціального співжиття в математичні формули, щоб розробити «математику людської поведінки».
Сьогодні подібні прожекти виглядають цілковитою утопією. На думку нинішніх учених, соціальні науки, на відміну від природничих наук, мають справу переважно з фактами, найчастіше невідтвореними і помітно змінюваними з часом. Принципи людської взаємодії не можна розробити, покладаючись просто на потребу часу спостереження, тому що факти, на яких вони ґрунтуються, загалом не є стабільними. Точне знання у такому випадку не може бути отримане, оскільки воно не виходить за межі свого історичного контексту.
Відома неточність соціального знання викликана ще й тим, що в ньому міститься значна частка ціннісних суджень, явних (експліцитних) чи неявних (імпліцитних). Відповідно, найбільш загальні моделі соціальної взаємодії також містять імпліцитні ціннісні судження. Наприклад, оцінки конформності містять ставлення до конформіста як до людини другого сорту, соціальної вівці, що ладна проміняти свої власні погляди на помилкову думку інших. У результаті знайомства з моделями соціальної конформності людина робиться чуттєвою до чинників, які можуть призвести її до соціально ганебних дій. Отже, глибше знання про себе нівелює значимість цих самих чинників у майбутньому. Дослідження зі змін настанов часто несуть у собі точно такі самі зміни у психіці людини, яка знайомиться з цими настановами. Знання у сфері зміни настанов лестить людині, вона починає вірити в те, що має владу впливати на інших, якою передбачається зведення інших до статусу нещасливих об'єктів маніпуляції. Отже, теорії зміни настанов роблять індивіда надчутливим до чинників, які потенційно можуть впливати на нього [269, с.310].
Прихильність до цінностей – неминучий продукт соціального існування. Будучи членами суспільства, ми не можемо відгородитися від цінностей, навіть переслідуючи суто професійні наукові цілі. Крім того, у науковій комунікації нам вельми складно добирати таких термінів, які стосуються соціальної взаємодії і не мають ціннісного забарвлення. Ми могли б знизити імпліцитні приписи, упроваджені в наше спілкування, якби стали користатися цілком технічною мовою. Однак, щоразу, коли наука стає важелем соціальних змін, навіть технічна мова робиться оціночною. Таким чином, прихильність до тих чи інших цінностей неминуча, але ми можемо, принаймні, не маскувати її міркуваннями про об'єктивне відображення істини [269, с.312].
У соціальних науках (особливо в соціології і психології) заведено, що вчений не повинен повідомляти про свої теоретичні настанови і наукові цілі досліджуваному суб'єктові (людині, соціальній групі). Річ у тім, що навіть найнезначніші натяки щодо очікувань експериментатора можуть змінити поведінку суб'єкта (випробовуваного). Тому відповідно до наукових стандартів для проведення певних соціологічних чи соціально-психологічних досліджень потребуються доволі наївні і довірливі суб'єкти. Приховане значення цього простого методологічного засобу безпеки вельми значне. Якщо суб'єкти споконвічно мають знання теоретичних передумов дослідників, останні не в змозі адекватним чином перевіряти свої гіпотези. Так само стоїть справа із суспільством: якщо суспільство заздалегідь поінформоване, вченим дуже важко здійснювати перевірку своєї теорії. У цьому полягає одне з головних методологічних розходжень між природничими і соціальними науками [269, с.14].
Валідні теорії соціальної поведінки, зокрема девіантної, здійснюють вагомий внесок у систему соціального контролю та управління, тому що мають досить велику прогнозувальну силу. Як відомо, люди стають вразливими тією мірою, якою їхня поведінка передбачувана. Так, військовий стратег підставляє себе під удар, коли його дії стають передбачуваними для супротивника; керівник організації, чия поведінка піддається надійному прогнозуванню, може втратити свою перевагу над підлеглими.
Отже, що значніший прогностичний потенціал має теорія і чим швидше і ширше знання про неї поширюється серед населення, тим частіше реакція на неї буває негативною, тому що як окремі люди, так і суспільство загалом далеко не завжди хочуть знати про себе безсторонню правду.
Суспільна й особиста воля – не єдина цінність, що впливає на передчасну «смерть» соціальних теорій. Але у цьому випадку важливо мати на увазі, що ціннісний статус теоретичного знання у сфері соціальних наук збільшує проблеми, що стоять перед ученими як членами конкретного суспільства. Так, вивчаючи форми соціальної і психологічної девіантності, вчений іноді доходить таких висновків, які можуть здаватися суспільству образливими, внаслідок чого в очах широкої громадськості цей учений ризикує сам перетворитися на небезпечного девіанта.
Але хоч як би там було, необхідно розробляти дослідницькі методи, які дозволяють розрізняти порівняно стійкі соціальні феномени. Тут можуть бути використані порівняльно-культурні методи, техніка контент-аналізу тощо. Мають бути апробовані й інші методи вивчення зразків соціальної взаємодії.
Якщо не надто захоплюватись перспективами і термінами одержання загальнозначущих, вагомих результатів комплексного вивчення феноменів соціальної і психологічної девіантності, то можна сподіватися, що систематична і копітка робота у цій царині дасть результати великої науково-методологічної і практичної значимості. Не випадково, що дедалі більше вчених-гуманітаріїв звертаються до проблематики девіантності, прагнучи знайти нові пізнавальні інструменти й одночасно задовольнити нагальні соціальні потреби (вирішення виховних завдань, боротьба з правопорушеннями тощо).
У своєму дослідженні ми спробували показати різну проблематику девіантності, що стосується як методів її вивчення, так і практичної цінності наукових знань про людську особистість і соціальні групи, схильних до девіантних учинків і дій. Цілком очевидно, що вже давно назріла потреба більш ґрунтовної розробки цієї проблематики. Можна сподіватися, що найближчим часом збільшиться кількість українських суспільствознавців, які впритул займуться вивченням різноманітних форм девіантності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Архангельский Л. М. Социально-этические проблемы личности. – М.: Мысль, 1974. – 222 с.
2. Бердяев Н. А. О Назначении человека. – М.: Изд-во «Республика», 1993. – 383 с.
3. Бережнов А. Г. Права личности: некоторые вопросы теории. – М.: Изд-во МГУ, 1991. – 144 с.
4. Бодалев А. А. Формирование понятия о другом человеке как личности. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1970. – 135 с.
5. Кон И.С. Социология личности. – М.: Политиздат, 1967. – 383 с.
6. Малахов В.А. Культура и человеческая целостность. – К.: Наукова думка, 1984. – 119 с.
7. Мысливченко А.Г. Человек как предмет философского познания. – М.: Мысль, 1972. – 190 с.
8. Резвицкий И. И. Философские основы теории индивидуальности. – Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1973. – 175 с.
9. Соколов Э. В. Культура и личность. – Ленинград: Наука, 1972. – 228 с.
10. Станкевич Л. П. Проблемы целостности личности: (Гносеологический аспект). – М.: Высшая школа, 1987. – 134 с.
11. Франселла Ф., Боннистер Д. Новый метод исследования личности. Руководство по репертуарным личностным методикам: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1987. – 236 с.
12. Хьелл Л., Зиглер Д. Теория личности: Пер. с англ. – СПб.: Изд-во «Питер Ком», 1999. – 608 с.
13. Девиантность и социальный контроль в России (ХІХ–ХХ вв.): тенденции и социологическое осмысление. – СПб.: Алетейя, 2000. – 384 с.
14. Клейберг Ю. А. Психология девиантного поведения. – М.: ТЦ Сфера, 2001. – 160 с.
15. Менделевич В.Д. Психология девиантного поведения. – М.: МЕДпресс, 2001. – 432 с.
16. Наэм Дж. Психология и психиатрия в США: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1984. – 300 с.
17. Ярошевский М. Г., Анцыферова Л. И. Развитие и современное состояние зарубежной психологии. – М.: Педагогика, 1974. – 304 с.
18. Ярошевский М. Г. История психологии. – М.: Мысль, 1985. – 576 с.
19. Моргун В. Ф., Седых К. В. Делинквентный подросток: Учебное пособие по психопрофилактике, диагностике и коррекции отклоняющегося поведения подростков для социальных педагогов, студентов педагогических, психологических, юридических специальностей, интернов-психиатров. – Полтава, 1995. – 161 с.
20. Сибиряков С. Л. Предупреждение девиантного поведения молодежи: (Методологические и прикладные проблемы). – Волгоград, 1998. – 154 с.
21. Соціальна робота з підлітками з девіантної поведінкою та молодими людьми, які повернулись з місць позбавлення волі / За заг. ред. А. О. Бучака. – Рівне, 2001. – 28 с.
22. Aggleton P. Deviance. – London, New York: Tavistock Publ., 1988. – 120 p.
23. Петрова Л.В. Нариси з філософії права. – Харків, 1995. – 356 с.
24. Петрова Л.В. Фундаментальні проблеми філософії права. – Харків, 1998. – 296 с.
25. Шкода В.В. Вступ до правової філософії. – Харків, 1997. – 459 с.
26. Нерсесянц В.С. Философия права. – М. 1997. – 647 с.
27. Алексєєв С.С. Философия права. – М. 1997. – 598 с.
28. Тихонравов Ю.В. Основы философии права. – М. 1997. – 430 с.
29. Малинова И.П. Философия права (от метафизики к герменевтике) – Екатерининбург, 1995. – 476 с.
30. Пермяков Е.Ю. Лекции по философии права. Самара, 1995. – 469 с.
31. Керимов Д.А. Предмет философии права // Государство и право. – 1994. - №7. с.7.
32. Лурия А. Р. Язык и сознание. – М.: Изд-во МГУ, 1979. – С. 267.
33. Арон Р. Этапы развития социологической мысли: Пер. с фр. – М.: Изд. группа «Прогресс» & «Универс», 1993. – 607 с.
34. Беккер Г., Босков А. Современная социологическая теория в ее преемственности и изменении: Пер. с англ. – М.: Изд-во Иностранная литература, 1961. – 895 с.
35. Громов И. А. Западная социология. – СПб.: Изд-во «Ольга», 1997. – 372 с.
36. История буржуазной социологии первой XIX – начала XX в. – М.: Наука, 1979. – 344 с.
37. История буржуазной социологии первой половины ХХ в. – М.: Наука, 1979. – 306 с.
38. Малькова Т. П., Фролова М. А. Введение в социальную философию. – М.: Международная педагогическая академия, 1995. – 188 с.
39. Кон И. С. Позитивизм в социологии. – Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1964. – 207 с.
40. Щепаньский Я. Ю. Элементарные понятия социологии: Пер. с польск. – М.: Прогресс, 1969. – 240 с.
41. Kelley D. R. The human measure: Social thought in the Western legal tradition. – Cambridge, Massachusetts, London: Harvard Univ. Press, 1990. – XIV, 358 p.
42. Карбонье Ж. Юридическая социология: Пер. с фр. – М.: Прогресс, 1986. – 351 с.
43. Козлов В. А., Суслов Ю. А. Конкретно-социологические исследования в области права. – Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1981. – 111 с.
44. Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. П. Современная социология права. – М.: Юрист, 1995. – 297 с.
45. Кульчар К. Основы социологии права: Пер. с венг. – М.: Прогресс, 1981. – 256 с.
46. Лапаева В. В. Конкретно-социологические исследования в праве. – М.: Юридическая литература, 1987. – 144 с.
47. Луковская Д. И. Социологическое направление во французской теории права. – Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1972. – 128 с.
48. Подгурецкий А. Основы социологии права: Пер. с польск. – М.: Прогресс, 1974. – 328 с.
49. Орехов В. В. Социология в науке уголовного права. – Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1985. – 71 с.
50. Пэнто Р., Гравитц М. Методы социальных наук: Пер с фр. – М.: Прогресс, 1972. – 608 с.
51. Спиридонов Л. И. Социология уголовного права. – М.: Юридическая литература, 1986. – 236 с.
52. Суслов Ю. А. Конкретные исследования и развитие социологии права. – Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1983. – 143 с.; Husak D. N. Philosophy of criminal law. – Totowa, New York: Rowman, 1987. – XI, 266 p.
53. Дюркгейм Э. Метод социологии: Пер. с фр. – Киев – Харьков, 1899. – 158 с.
54. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда: Пер. с фр. – Одесса, 1900. – 432 с.
55. Дюркгейм Э. Самоубийство. Социологический этюд: Пер. с фр. – СПб., 1912. – 541с.
56. Осипова Е.В. Социология Эмиля Дюркгейма. – М.: Наука, 1977. – 279 с.
57. Кузнецов В. Н. Французская буржуазная философия ХХ века. – М.: Мысль, 1970. – 318 с.
58. Виппер Р. Ю. Общественные учения и исторические теории XVIII и XIX вв. – Иваново-Вознесенск: Изд-во «Основа», 1925. – 196 с.
59. Жоль К. К. Социология в систематическом изложении. – К.: Стилос, 2000. – 656 с.
60. Хвостов В. М. Теория исторического процесса. Очерки по философии и методологии истории. – М., 1919. – 315с.
61. Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм XV–XVIII вв.: Пер. с фр. – Т. 1: Структуры повседневности. – М.: Прогресс, 1986. – 622 с.
62. Токарев С. А. История зарубежной этнографии. – М.: Высшая школа, 1978. – 352с.
63. Давыдов Ю. Н. Этика любви и метафизика своеволия: Проблемы нравственной философии. – М.: Молодая гвардия, 1989. – 317 с.
64. Morality and the law / Ed. by R. M. Baird. – Buffalo, New York: Prometheus, 1988. – 148 p.
65. Nisbert R. A. The quest for community: A study in the ethics of order & freedom. – San Francisco; California: ICS, 1990. – XXXV, 272 p.
66. Perry M. J. Morality, politics, and law. – New York, Oxford: Oxford Univ. Press, 1990. – XI, 323 p.
67. Schrader D. E. Ethics and the practical of law. – Englewood Cliffs, New York: Prentice Hall, 1988. – 360 p.
68. Teson F. R. Humanitarian intervention: An inquiry into law and morality. – Dobbs Ferry: Transnational Publ., 1988. – XV, 272 p.
69. Theron S. Morals as fouded on natural law: The existence on moral truths and what required for this existence. – Frankfurt am Main: P. Lang, 1987. – 218 p.
70. Wolfe A. Whose Keeper?: Social science and moral obligation. – Berkeley: Univ. of California Press, 1989. – XVII, 371 p.
71. Мюллерсон Р. А. Права человека: идеи, нормы, реальность. – М.: Юридическая литература, 1991. – 160 с.
72. Рулан Н. Юридическая антропология: Пер. с фр. – М.: Норма, 1999. – 310 с.
73. Autopoietic law: A new approach to law and society / Ed. by G.Teubner. – Berlin, New York: De Gruyter, 1988. – 380 p.
74. Cotterrell R. The politics of jurisprudence: A critical introduction to legal philosophy. – London, Edinburg: Butterworths, 1989. – XI, 277 p.
75. Dworkin R. Law’s empire. – London: Fontana Press, 1986. – XIII, 470 p.
76. Hamrick W. S. An existential phenomenology of law: Maurice Merleau-Ponty. – Dordrecht: Nijhoff, 1987. – 246 p.
77. Teson F. R. Humanitarian intervention: An inquiry into law and morality. – Dobbs Ferry: Transnational Publ., 1988. – XV, 272 p.
78. Буева Л. П. Человек: деятельность и общение. – М.: Мысль, 1978. – 216 с.
79. Витаньи И. Общество, культура, социология: Пер. с венг. – М.: Прогресс, 1984. – 288 с.
80. Божович Л. И. Этапы формирования личности в онтогенезе // Хрестоматия по возрастной и педагогической психологии. – М.: Изд-во МГУ, 1981. – С. 129–138.
81. Леонтьев А. Н. Проблемы развития психики. – М.: Изд-во МГУ, 1981. – 584 с.
82. Узнадзе Д. Н. Психологические исследования. – М.: Наука, 1966. – 451 с.
83. Джорджикия Н. С. Критика психологической теории права проф. Л. И. Петражицкого. – Киев, 1915. – 46 с.
84. Polish contributions to the theory and philosophy of law / Ed. by Z. Ziembinski. – Amsterdam: Rodopi, 1987. – 212 p.
85. Кистяковский Б. А. Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей теории права. – М., 1916. – 704 с.
86. Михайловский И. В. Очерки философии права. – Т. 1. – М., 1914. – 604 с.
87. Жоль К. К. Философия и социология права. – К.: Юринком Интер, 2000. – 479 с.
88. Шершеневич Г. Ф. Общее учение о праве и государстве. – М., 1911. – 163 с.
89. Петражицкий Л.И. Введение в изучение права и нравственности. Основы эмоциональной психологии. – С.-Петербург, 1908. – 269 с.
90. Маслоу А. Мотивация и личность: Пер. с англ. – СПб.: Евразия, 1999. – 478 с.
91. Власова И. В. Профилактика преступлений, основанная на изучении данных о структуре внешних и внутренних криминальных мотиваций // Юридический мир. – М., 2000. – № 3. – С. 59–65.
92. Иванов Г. А. Психологическая теория права в критической литературе. – СПб., 1913. – 157 с.
93. Палиенко Н. И. Новая психологическая теория права и понятие права. – Ярославль, 1900. – 27 с.
94. Майер Г. Психология эмоционального мышления // Хрестоматия по общей психологии. Психология мышления / Под ред. Ю. Б. Гиппенрейтер, В. В. Петухова. – М.: Изд-во МГУ, 1981. – С. 123–129.
95. Izard C. E., Kagan J., Zajonc R. B. Introduction // Emotions, cognition and behavior. – Cambridge, etc., 1988. – P. 1–14.
96. Izard C. E. Emotions-cognition relationships and human development // Emotions, cognition and behavior. – Cambridge, etc., 1988. – P. 17–37
97. Kagan J. The idea of emotion in human development // Emotions, cognition and behavior. – Cambridge, etc., 1988. – P. 38–72.
98. Callan E. The moral status of pity // Canadian journal of philosophy. – Edmonton, 1988. – Vol. 18. – N 1. – P. 1–12.
99. Щерба С. П., Савкин А. В. Деятельное раскаяние в совершенном преступлении: значение, правовые последствия и доказывание. – М.: Спарк, 1997. – 110 с.
100. Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. Виправно-трудовий кодекс України. – К.: Істина, 2001. – 416 с.
101. Алферов Ю. А. Пенитенциарная социология: невербальная диагностика личности. – Домодедово, 1996. – 121 с.
102. Упоров И. В. Правовое регулирование естественных прав человека в местах лишения свободы. – Рязань, 1998. – 96 с.
103. Закони України, спрямовані на реалізацію судово-правової реформи. – К.: Ін Юре, 2001. – 192 с.
104. Законодавство Укpаїни пpо судову і пpавоохоpонну діяльність. - К.: Юpінком Інтеp, 2001.
105. Пищенко А. В., Белослудцев В. И., Соколов И. И. Психолого-педагогические и правовые проблемы укрепления законности в деятельности органов, исполняющих наказания. – Домодедово, 1998. – 105 с.
106. Городинец Ф. М., Смирнов Л. Б., Спицнадель В. Б. Юридическая ответственность осужденных: (История и современность). – СПб., 1997. – 173 с.
107. Кримінальний Кодекс України //Відомості Верховної Ради, 2001, № 25-26, ст.131.
108. Алферова Ю. А. Пенитенциарная соционика: тайна межперсональных отношений в преступной сфере. – Домодедово, 1999. – 124 с.
109. Treverton-Jonex C. D. Inprisonment: The legal status and rights of prisoners. – London: Sweet and Maxwell, 1989. – XVI, 227 p.
110. Goffman E. Symbols of Class Status // British Journal of Sociology. – 1951. – N 11. – P. 294–304.
111. Goffman E. On Cooling the Mark Out // Psychiatry: Journal of Interpersonal Relations. – 1952. – N 4. – P. 451–463.
112. Goffman E. On Face-Work: An Analysis of Ritual Elements in Social Interaction // Psychiatry: Journal of Interpersonal Relations. – 1955. – Vol. 18. – N 3. – P. 213–231.
113. Goffman E. The Nature of Deference and Demeanor // American Anthropologist. – 1956. – Vol. 58. – P. 473–502.
114. Goffman E. The Interaction Order // American Sociological Review. – 1983. – Vol. 48. – P. 1–17.
115. Waksler F. C. Erving Goffman’s sociology: An itroduction essay // Human studies. – Dordrecht, 1989. – Vol. 12. – N 1 / 2. – P. 1–18.
116. Smith G. W. H. Snapshots «sub specie aeternitatis»: Simmel, Goffmann and formal sociology // Human studies. – Dordrecht, 1989. – Vol. 12. – N 1 / 2. – P. 77–95.
117. Yearley S., Brewer J. D. Stigma and conversantional competence: A conversantional analytic study of the mentally Handicapped // // Human studies. – Dordrecht, 1989. – Vol. 12. – N 1 / 2. – P. 97–115.
118. Rawls A. W. Language, self and social order: A reformulation og Goffman // Ibid. – P. 147–172.
119. Davies C. Goffman’s concept of the total institution: Criticism and revisions // Human studies. – Dordrecht, 1989. – Vol. 12. – N 1 / 2. – P. 77–95.
120. Discourse and discrimination / Ed. by G. Smitherman-Donaldson, T. A. van Dijk. – Detroit: Nayne State Univ. Press, 1988. – 269 p.
121. Du Bois W. E. B. The negro criminal // The economics of race and crime / Ed. by M. C. Simms, S. L. Myers. – New Brunswick; Oxford: Transaction books, 1988. – P. 16–27.
122. Yearley S., Brewer J. D. Stigma and conversantional competence: A conversantional analytic study of the mentally Handicapped. – P. 97–115.
123. Ворожцов В. П. и др. Гносеологическая природа и методологическая функция научной теории. – Новосибирск: Наука СО, 1990. – 277 с.
124. Рузавин Г. И. Научная теория. Логико-методологический анализ. – М.: Мысль, 1978. – 244 с.
125. Швырев В. С. Теоретическое и эмпирическое в научном познании. – М.: Наука, 1978. – 382 с.
126. Goldmann A. H. Empirical knowledge. – Berkeley: Univ. of California Press, 1988. – XI, 409 p.
127. Coleman J. S. Foundations of social theory. – Cambridge, Massachusetts; London: Harvard Univ. Press, 1990. – XVI, 993 p.
128. Здравомыслов А. Г. Методология и процедура социологических исследований. – М.: Мысль, 1969. – 205 с.
129. Как провести социологическое исследование. – М.: Политиздат, 1990. – 288 с.
130. Клайн П. Справочное руководство по конструированию тестов: Введение в психометрическое проектирование: Пер. с анг. – Киев, 1994. – 283 с.
131. Куприян А. П. Проблема эксперимента в системе общественной практики. – М.: Наука, 1981. – 168 с.; Кэмпбелл Д. Модели эксперимента в социальной психологии и прикладных исследованиях: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1980. – 391 с.
132. Кэмпбелл Д. Модели эксперимента в социальной психологии и прикладных исследованиях: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1980. – 391 с.
133. Лейтц Г. Психодрама: Теория и практика: Пер. с нем. – М.: Изд. гр. «Прогресс», «Универс», 1994. – 352 с.
134. Фрейд З. О психоанализе. Пять лекций // Хрестоматия по истории психологии. – М.: Изд-во МГУ, 1980. – С. 148–184
135. Фрейд З. Я и ОНО // Хрестоматия по истории психологии. – М.: Изд-во МГУ, 1980. – С. 184–210
136. Фромм Э. Психоанализ и этика: Пер. с англ. – М.: Республика, 1993. – 415 с.
137. Heyes C. M. Uneasy chapters in the relationship between psychology and epistemology // Psychology of science. – Cambridge, 1989. – P. 115–137.
138. Мальцев Г. В. Понимание права: подходы и проблемы. – М.: Прометей, 1999. – 419 с.
139. Мегрелидзе К. Р. Основные проблемы социологии мышления. – Тбилиси: Мецниереба, 1973. – 438 с.
140. Нерсесянц В. С. Философия права. – М.: Изд. группа ИНФРА, -М, НОРМА, 1997. – 652 с.
141. Жоль К. К. Методы научного познания и логика (для юристов). – К.: Изд-во «Атика», 2001. – 288 с.; Очерки методологии познания социальных явлений. – М.: Мысль, 1970. – 344 с.
142. Пунченко О. П. Гносеологические основания философской критики. – Одесса: АстроПринт, 2000. – 192 с.
143. Рузавин Г. И. Методы научного исследования. – М.: Мысль, 1974. – 237 с.
144. Хилл Т. И. Современные теории познания: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1965. – 533 с.
145. Морено Д. Л. Социометрия. Экспериментальный метод и наука об обществе: Пер. с англ. – М.: Изд-во Иностранная литература, 1958. – 289 с.;
146. Gergen K. J. Introduction: Towards metapsychology // The analysis of psychological theory: Metapsychological perspectives. – Washington, 1987. – P. 1–21.
147. Sampson E. E. A critical constructionist view of psychology and personhood // The analysis of psychological theory: Metapsychological perspectives. – Washington, 1987. – P. 41–59.
148. Кассирер Э. Опыт о человеке: введение в философию человеческой культуры: Пер. с англ. // В кн.: Проблема человека в западной философии. – М., 1988. – С. 28–30;
149. Кон И. С. Социология личности. – М.: Политиздат, 1967. – 383 с.
150. Coffield F. From the celebration to the marginalisation of youth // Social change and the life course / Ed. by G. Cohen. – London; New York, 1987. – P. 87–105.
151. Gaskell G., Benewick R. The crowd in context // The crowd in contemporary Britain. – London; etc: Sage, 1987. – P. 1–18.
152. Dunning E., Murhy P., Newburn T., Waddington I. Violent disorders in twentieth-century Britain // The crowd in contemporary Britain. – London; etc: Sage, 1987.– P. 19–75.
153. Edwards J., Oakley R., Carey S. Street life, ethnicity and social policy // The crowd in contemporary Britain. – London; etc: Sage, 1987.– P. 76–122.
154. Chatterton M. Front-line supervision in the British police service // The crowd in contemporary Britain. – London; etc: Sage, 1987.– P. 123–154.
155. Waddington D., Jones K., Crit Cher Ch. Flashpoints of public disorder // The crowd in contemporary Britain. – London; etc: Sage, 1987.– P. 155–199
156. Parry G., Moyser G., Wagetaffe M. The crowd and the community: context, content and aftermath // The crowd in contemporary Britain. – London; etc: Sage, 1987.– P. 212–254.
157. Алексеев В. П. В поисках предков. – М.: Изд-во «Советская Россия», 1972. – 234 с.
158. Тернер Дж. Структура социологической теории: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1985. – 480 с.
159. Stam H. J. The psychology of control: A textual critique // The analysis of psychological theory: Metapsychological perspectives. – Washington, 1987. – P. 131–156.
160. Маркузе Г. Одномерный человек // В кн.: Американская социологическая мысль: Пер. с англ. – М.: Изд-во МГУ, 1994. – С. 121–146.
161. Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность: Пер. с нем. – М.: Наука, 1992. – 176 с.
162. Амелин В. Н. Социология политики. – М.: Изд-во МГУ, 1992. – 184 с.
163. Гурьева Л. С., Завьялова М. П. Социальные проблемы познания и управления. – Томск: Изд-во Том. ун-та, 1983. – 209 с.
164. Зворыкин А. А., Гурьянов С. Т. Прикладные аспекты социального управления. – М.: Изд-во МГУ, 1983. – 330 с.
165. Кейзеров Н. М. Власть и авторитет. – М.: Юридическая литература, 1973. – 264 с.
166. Мангейм Дж. Б., Рич Р. К. Политология: Методы исследования: Пер. с англ. – М.: Изд-во «Весь Мир», 1997. – 543 с.
167. Миллс Р. Властвующая элита: Пер. с англ. – М.: Изд-во Иностранная литература, 1959. – 543 с.
168. Филиппов Г. Г. Социальная организация и политическая власть. – М.: Мысль, 1985. – 173 с.
169. Galligan D. J. Discretionary powers: A legal study of official discretion. – Oxford: Clarendon Press, 1968. – XXI, 401 p.
170. Galligan D. J. Arbitrariness, legality and discretionary powers // Rechtstheorie. – Berlin: Duncker und Humblot, 1986. – S. 31–38.
171. Горшенков А. Г., Горшенков Г. Г., Горшенков Г. Н. Преступность как объект управленческого воздействия. – Сыктывкар, 1999. – 90 с.
172. Рассолов М. М. Проблемы управления и информации в области права. – М.: Юридическая литература, 1991. – 124 с.
173. Свенцицкий А. Л. Социальная психология управления. – Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1986. – 176 с.
174. Ганнушкин П. Б. Особенности интеллектуальной деятельности при некоторых формах психопатии // Хрестоматия по общей психологии. Психология мышления / Под ред. Ю. Б. Гиппенрейтер, В. В. Петухова. – М.: Изд-во МГУ, 1981. – С. 384–390.
175. Philosophy of punishment / Ed. by R. M. Baird, S. E. Rosenbaum. – Buffalo (N. Y.): Prometheus books, 1988. – 151 p.
176. Hart H. L. A. Prolegonemon to the Principles of punishment // Philosophy of punishment / Ed. by R. M. Baird, S. E. Rosenbaum. – Buffalo (N. Y.): Prometheus books, 1988.– P. 15–21.
177. Mabbot J. D. Punishment // Philosophy of punishment / Ed. by R. M. Baird, S. E. Rosenbaum. – Buffalo (N. Y.): Prometheus books, 1988.– P. 23–35.
178. Rawls J. Two concepts of rules // Philosophy of punishment / Ed. by R. M. Baird, S. E. Rosenbaum. – Buffalo (N. Y.): Prometheus books, 1988.– P. 37–45.
179. Menninfer K. Therapy, not punishment // Philosophy of punishment / Ed. by R. M. Baird, S. E. Rosenbaum. – Buffalo (N. Y.): Prometheus books, 1988.– P. 47–55.
180. Wasserstrom R. Punishment and rehabilitation // Philosophy of punishment / Ed. by R. M. Baird, S. E. Rosenbaum. – Buffalo (N. Y.): Prometheus books, 1988.– P. 56–65.
181. Morris H. Persons and punishment // Philosophy of punishment / Ed. by R. M. Baird, S. E. Rosenbaum. – Buffalo (N. Y.): Prometheus books, 1988.– P. 67–82.
182. Haag van den E. Refuting Reiman and Nathanson // Philosophy of punishment / Ed. by R. M. Baird, S. E. Rosenbaum. – Buffalo (N. Y.): Prometheus books, 1988.– P. 141–151.
183. Основы боpьбы с оpганизованной пpеступностью. – М.: ИHФРА-М, 1996. – 397 с.
184. Abadinsky H. Organized crime. – Chicago: Nelson-Hall, 1994. – 371 p.
185. Albini J. L. The American mafia: Genesis of a legend. – New York: Appleton – Century-Groff, 1971. – 354 p.
186. Cressey D. R. Theft of the nation: The structure and operations of organized crime in America. – New York: Harper and Row, 1969. – 367 p.
187. Kenney D. J., Finckenauer J. O. Organized crime in America. – New York, 1995. – 398 p.
188. Potter G. W. Criminal organizations: Vice, racketeering and polities in an American city. – Prospect Heights: Waveland press, 1994. – 213 р.
189. The politics and economics of organized crime / Ed. by H. E. Alexander, G. E. Caiden. – Lexington: Lexington books, 1985. – 175 p.
190. White S. Protection of the financial interest of the European Communities: The fight against fraud and corruption. – Hague: Kluver, 1998. – XIII, 244 p.
191. Бандурка С. Наркомафия. Угол.-прав. средства борьбы. – Х.: Арсіс, 2001. – 320 с.
192. Гасанов Э. Г. Борьба с наркотической преступностью: Международный и сравнительно-правовой аспекты. – М.: ЮрИнфоР, 2000. – 208 с.
193. Огородников В. Оружие и преступность // Информационный бюллетень НЦБ Интерпола в РФ. – М., 1993. – № 4. – С. 21–23.
194. «Русская мафия» за рубежом // Информационный бюллетень НЦБ Интерпола в РФ. – М., 1995. – № 13. – С. 17–19
195. Экспорт мафии // Информационный бюллетень НЦБ Интерпола в РФ. – М., 1992. – № 1. – С. 39–44.
196. Верин В. П. Преступления в сфере экономики. – М.: Изд-во «Дело», 1999. – 200 с.
197. Волженкин Б. В. Экономические преступления. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 1999. – 299 с.
198. Гаухман Л. Д., Максимов С. В. Уголовная ответственность за преступления в сфере экономики. – М: Учеб.-консультац. центр ЮрИнфор», 1996. – 290 с.
199. Исмагилов Р. Ф. Экономика и организованная преступность: Монография. – М.: Академия МВД РФ, 1997. – 114 с.
200. Лопашенко Н. А. Вопросы квалификации преступлений в сфере экономической деятельности. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1997. – 183 с.
201. Лопашенко Н. А. Преступления в сфере экономической деятельности. – Ростов на/Д.: Изд-во «Феникс», 1999. – 382 с.
202. Тельцов А. П. Преступления в сфере экономики: квалификация, криминалистическая диагностика, предупреждение. – Иркутск: Изд-во Иркут. экон. акад., 1997. – 87 с.
203. Расследование контрабанды. – М.: Юристъ, 1999. – 206 с.
204. Есипов В. М., Крылов А. А. Криминализация экономических отношений в кредитно-финансовой сфере. – М: Моск. юрид. ин-т, 1998. – 98 с.
205. Мельник М. І. Корупція: сутність, поняття, заходи протидії. – К.: Атика, 2001. – 304 с.
206. Мычко H. И. Пpокуpатуpа Укpаины: pоль и место в системе госудаpственной власти. – Донецк: Донеччина, 1999. – 254 с.
207. Дефео М. Обзор тенденций в «отмывании» денег // Информационный бюллетень НЦБ Интерпола в РФ. – М., 1994. – № 11. – С. 12–18.
208. Диканова Т. А., Осипов В. Е. Борьба с таможенными преступлениями и отмыванием «грязных» денег. – М.: ЮНИТИ-Дана, 2000. – 310 с.
209. Галахова А. В. Должностные преступления. – М.: Рос. правовая акад. М-ва юстиции РФ, 1998. – 64 с.
210. Гаухман Л. Коррупция и коррупционное преступление // Законность. – М., 2000. – № 6. – С. 2–6.
211. Мельник М. І. Хабарництво: загальна характеристика, проблеми кваліфікації, удосконалення законодавства. – К.: Парлам. вид–во, 2000. – 256 с.
212. Рейсмен В. М. Скрытая ложь. Взятки: «крестовые походы» и реформы: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1988. – 328 с.
213. Литвинов Н. Д. Роль идеи в развитии антигосударственного терроризма. – Воронеж: ВИ МВД России, 1999. – 119 с.
214. Calvi F. La vita quotidiana della mafia dal 1950 al nostri giorni. – Milano: Bibl. universale kizzoll, 1986. – 309 p.
215. Falk R. Revolutionaries and functionaries. The dual face of terrorism. – New York, 1989. – 222 p.
216. Poland J. M. Understanding terrorism: Groups, strategies and responses. – Englewood Cliffs (N. J.): Prentice Hall, 1988. – XV, 265 p.
217. Антонян Ю. М. Терроризм: криминологическое и уголовно-правовое исследование. – М.: Щит-М, 1998. – 305 с.
218. Биленчук П. Транснациональная преступность. – К.: Атика, 1999. – 272 с.
219. Boullanger H. La lutte coutre la criminalite organisee en Europe // Defence nationale. – Paris, 2000. – An. 56. – N 4. – P. 92 – P. 92–106.
220. Абельцев С. Мотивация особо тяжких преступлений против личности // Российская юстиция – М., 1998. – № 11. – С. 29–30
221. Марголин А. Д. Роль и значение Ломброзо в эволюции понятий о преступлении и наказании. – Киев, 1910. – 20 с.
222. Фельдштейн Г. С. Главные течения в истории науки уголовного права в России. – Ярославль, 1909. – 668 с.
223. Mednick S. A. Introduction: Biological factors in crime causation: The reactions of social scientists // In: The causes of crime: New biological approaches / Ed. by S. A. Mednick. – Cambridge, etc.: Cambridge Univ. Press, 1987. – 387 p.
224. Vetter H. J., Silverman I. J. Criminilogy and crime: An introduction. – New York, etc.: Harper and Row, 1986. – 608 p.
225. Малеина М. Н. О праве на жизнь // Государство и право. – М., 1992. – № 2. – С. 50–59
226. Палачи и киллеpы: Hаемники, теppоpисты, шпионы, пpофессиональные убийцы. – Минск: Литеpатуpа, 1996. – 639 с.
227. Leer-Salvesen P. Etter drapet. – Oslo: Univewesitetsforl., 1988. – 366 s.
228. Daly M., Wilson M. Homicide. – New York: De Gruyter, 1988. – XII, 322 p.
229. Зелинский А. Ф. Кpиминальная психология. – К.: Юpинком Интеp, 1999. – 240с.
230. Кургузкина Е. Б. Убийство матерью новорожденного: природа, причины, предупреждение. – Воронеж: Ин-т МВД России, 1999. – 151 с.
231. Бородин С. В. Преступления против жизни. – М.: Юристъ, 1999. – 356 с.
232. Ардашева Н. А. Эвтаназия как метод искусственного прерывания жизни: правовые условия // Российский юридический журнал. – М., 1996. – № 1. – С. 71–80.
233. Ковалев М. И. Право на жизнь и на смерть // Государство и право. – М., 1992. – № 7. – С. 68–75.
234. Kitchener B., Jorm A. F. Conditions required for a law on active voluntary euthanasia: a survey of nurses’ opinions in the Australian Capital territory // Journal of medical ethics. – Sydney, 1999. – Vol. 25. – N 1. – P. 25–30.
235. Антонян Ю. М. Убийства ради убийства. – М.: Изд-во «Щит», 1998. – 232 с.
236. Essais sur le concept de «droit de vivre»: Essays on the concept of a «right to live» in memory of Yougindra Khushalani / Ed. by D. Premont. – Bruxelles: Bruylant, 1988. – 321 p.
237. Сурова Л. В. Проблема смертной казни в современном обществе // Государство и право. – М., 1996. – № 4. – С. 153–156.
238. Zimring F. E., Hawkins G. Capital punishment and the American agenda. – Cambridge; etc.: Cambridge Univ. Press, 1987. – XVIII, 192 p.
239. Айвазова С. К истории феминизма // ОНС: Общественные науки и современность. – М., 1992. – N 6. – С. 153–168.
240. Благова Т. Феминизм в современном мире // Наука и религия. – М., 1981. – № 3. – С. 56–58.
241. Виткин Дж. Женщина и стpесс: Пеp. с англ. – Спб.: Изд-во «Питеp», 1996. – 305 с.
242. Воронина О. А. Идеология феминистского движения // США: Экономика. Политика. Идеология. – М., 1980. – N 9. – С. 38–49.
243. Фридан Б. Загадка женственности: Пер. с англ. / Вступ. ст. О. А. Ворониной. – М.: Прогресс; Литера, 1994. – 496 с.
244. Эвола, Юлиус. Метафизика пола: Пеp. с фp. – М.: Беловодье, 1996. – 444с.
245. Flanz G. H. Gender-based discrimination in spite of equal treatment laws& // Fortschritt im Bewußtsein der Grund und Menschentechte-Progress in the spirit of Human Rights. – Kehl, 1988. – P. 439–453.
246. Padel U., Stevenson P. Insiders: Women’s experience of prison. – London: Virago press, 1988. – 202 p.
247. Женская пpеступность: Жены пеpед лицом уголовного суда. – Минск: Литеpатуpа, 1996. – 574 с.
248. Ильяшенко А. Н. Преступность несовершеннолетних женского пола: состояние, причины, предупреждения. – Воронеж: ВИ МВД России, 2000. – 167с.
249. Антонян Ю. М., Ткаченко А. А., Шостакович Б. В. Криминальная сексология. – М.: Спартак, 1999. – 464 с.
250. Frosh St. The politics of psychoanalysis: An introduction to Freidian and post-Freidian theory. – Basingstoke, London: Macmillan, 1987. – IX, 290 p.
251. Мельникова Э. Б. Ювенальная юстиция. – М.: Фонд НАН, 1999. – 176 с.
252. Studies in the theory and philosophy of law. 1987. – Vol. 3. – Wroclaw, 1988. – 116p.
253. Кузнецов В. Ф. Проблемы применения семейного кодекса. – Челябинск: Челяб. гос. ун-т, 1998. – 158 с.
254. Leonard A. S. Going for the brass ring: the case for the same-sex marriage // Cornell law review. – 1997. – Vol. 82. – N 3. – P. 572–593.
255. Dewar J. Family law and its discontents // International journal of law, policy and the family. – Oxford, 2000. – Vol. 14. – N 1. – P. 59–85.
256. Нечаева А. М. Россия и ее дети (ребенок, закон, государство). – М.: Ин-т гос. и права РАН, 2000. – 293 с.
257. Houlgate L. Family and state: The philosophy of family law. – Totowa (N. J.): Rowman and Little field, 1988. – XVI, 207 p.
258. Tannsjo T. Compulsory sterilization in Sweaden // Bioethics. – Oxford, 1998. – Vol. 12. – № 3. – P. 236–249.
259. Legal issues in human reproduction / Ed. by Sh. McLean. – Aldershot, etc.: Gower, 1989. – VII, 238 p.
260. Дети-пpеступники: Воpы, убийцы, теppоpисты, попpошайки. – Мин