ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО: СУТНІСТЬ, ГЕНЕЗА, ЧИННІСТЬ

Краткое описание

ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………………3
РОЗДІЛ 1 МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЗВИЧАЄВОГО ПРАВА……………… …………………… 11
1.1. Філософія права як методологічна основа дослідження звичаєвого права………………………………………… ……………….14
1.2. Філософсько-правовий аналіз категорій звичаєвого права………………………………………………………………………..39
РОЗДІЛ 2 СУТНІСТЬ ЗВИЧАЄВОГО ПРАВА ТА ЗАСАДИ
ЙОГО ЧИННОСТІ ……………… …………………………68
2.1. Історична ґенеза науково-теоретичних положень
звичаєвого права ………………………………………………………….68
2.2. Соціальна детермінація чинності звичаєвого права … ………...108
РОЗДІЛ 3 ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО ЯК ФОРМА ДУХОВНОСТІ І САМОБУТНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО СОЦІУМУ … ...131
3.1. Духовний аспект українського звичаєвого права … …………...131
3.2. Українське звичаєве право як чинник формування
української національної ідеї ………………… ………… …………….167

ВИСНОВКИ ……………………………………………………………..181
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………….191

ВСТУП
Актуальність теми дослідження обумовлена теоретичними й практичними проблемами трансформації сучасного українського суспільства, однією з яких є проблема можливості практичного вирішення питання правової суперечності між інтересами держави та її індивідуальними і соціально-груповими суб’єктами в плані гармонізації цих інтересів з урахуванням власного історичного досвіду, традицій, звичаїв і потреб українського суспільства. Одним із аспектів цієї проблеми є проблема звичаєвого права, оскільки в площині її розв’язання можливий пошук специфічних засобів забезпечення справедливого порядку відносин між державою з одного боку та її індивідуальними і соціально-груповими суб’єктами з іншого. Виходячи з особливостей формування та функціонування соціокультурного поля в Україні, актуалізується питання про необхідність визнання суспільних закономірностей, що знаходять свій вираз в соціальній практиці людей, в якості джерел права та чинників сприятливого функціонування соціального організму в Україні. Одним із важливих компонентів правового регулювання є звичаєве право. Тому в наш час зростаючий інтерес до проблеми звичаєвого права є закономірним.
Звичаєве право, що є первісною, давньою формою права, котра функціонує й сьогодні, виявляє свої універсальні властивості, ілюструючи здібності тієї чи іншої групи людей та суспільства в цілому самостійно виробляти найбільш доцільні норми життєдіяльності. Функціонування звичаєвого права є одним із способів збереження національної самобутності соціуму, розвитку національного духу, характеру, формування патріотичних світоглядних орієнтацій громадян України.
Проблематика звичаєвого права і правового плюралізму сьогодні висвітлює такі аспекти правової дійсності, як спроможність суспільства визнавати і встановлювати в умовах сьогодення той чи інший обсяг прав і обов’язків, що необхідні для нормального відтворення певних видів соціальних відношень.
Актуальність звичаєвого права також зумовлюється й тим, що саме в цих матеріалах знаходять своє відображення важливі питання культурного, соціально-економічного і політичного розвитку суспільства. Адже як регулятор поведінки людей, звичаєве право репрезентується і через повсякденне життя людей, і через всі історичні форми життєдіяльності такі як сім’я, етнічні та соціальні групи, держава.
Звичаєве право є предметом інтенсивних наукових досліджень. Воно вивчається юристами, етнографами, філософами, істориками тощо. Міждисциплінарний аналіз звичаєвого права тільки розпочинається, залишаються нерозглянутими методологічні проблеми вивчення звичаєвого права й емпірично важливі взаємозв’язки всередині й зовні феномена звичаєвого права. Актуальність філософсько-правового аналізу звичаєвого права обумовлена недостатньою розробленістю базових понять цього феномена, розпорошеністю уявлень про його сутнісні ознаки та роль у суспільстві, переважанням описових досліджень звичаєвого права.
Таким чином, актуальність теми дисертаційного дослідження обумовлена не тільки теоретичним, але й практичним значенням.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Вибраний напрямок дослідження пов’язаний з основними напрямками наукових досліджень галузі держави і права на 1998—2000 роки (обговорені на засіданні Президії та загальних зборах відділень Академії правових наук України і затверджені загальними зборами Академії 19 березня 1998 року). Дисертація виконана у межах наукової теми “Філософський аналіз сутності та генези звичаєвого права”, кафедри історії філософії Київського національного університету імені Т. Шевченка, яка розробляється з 1997 року і є складовою частиною комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Т. Шевченка “Розбудова державності України” № 97128.
Мета і завдання дослідження: дисертант ставить за мету системно проаналізувати сутнісні складові, підстави формування та дієві чинники звичаєвого права, з’ясувати духовно-практичні аспекти звичаєвого права, які у своїй сукупності давали б цілісне уявлення про його сутність.
Означена мета дослідження зумовила відповідну сукупність завдань:
- з’ясувати специфіку філософсько-правового аналізу звичаєвого права;
- проаналізувати сутність звичаєвого права та категорій: звичка, звичай, правовий звичай, традиція, право, правосвідомість, – які розкривають його зміст;
- дослідити історичну генезу науково-теоретичних положень звичаєвого права;
- з’ясувати детермінанти чинності звичаєвого права;
- дослідити специфіку функціонування звичаєвого права в Україні;
- проаналізувати звичаєве право як форму духовності й самобутності українського соціуму.
Об’єктом дослідження є звичаєве право як соціальний феномен.
Предметом дослідження є соціально-правове буття звичаєвого права, історична ґенеза його науково-теоретичних положень та специфіка українського звичаєвого права.
Методи дослідження. Методологічною основою філософсько-правового аналізу звичаєвого права є теоретичні методи як філософського, загальнонаукового, так і конкретно-правового характеру.
При дослідженні поставлених у роботі проблем були використані такі наукові методи:
- системний аналіз — при дослідженні підходів до розуміння звичаєвого права як однієї із форм права в цілому та визначенні його сутнісних характеристик і ознак чинності;
- теоретичний аналіз, синтез, порівняння — при дослідженні та конкретизації змісту категорій звичаєвого права, що описують його сутність та визначення специфіки чинності звичаєво-правових норм в порівнянні з чинністю норм закону;
- оброблення джерельного матеріалу, узагальнення та систематизація фактів з метою їх логічного опрацювання — при дослідженні історичної генези науково-теоретичних положень теорії звичаєвого права та властивостей українського звичаєвого права.
На основі діяльнісно-людиномірного принципу системного аналізу проведено дослідження і визначення сутнісних аспектів звичаєвого права та конкретизація їх змісту.
Наукова новизна одержаних результатів обумовлена вибором теми, яка ще не набула в Україні системного висвітлення на дисертаційному рівні та метою науково-теоретичних завдань.
Наукова новизна роботи полягає в розкритті сутності звичаєвого права як соціально-правового явища, у з’ясуванні соціальних детермінант його чинності та у виявленні специфіки функціонування звичаєвого права в Україні.
Наукова новизна дисертації деталізується в теоретичних положеннях, які виносяться на захист:
- уперше визначено і проаналізовано такі групи соціальних детермінант чинності звичаєвого права, як економічні (різна позиція особи або спільноти в майновій ієрархії суспільства, роль та місце в системі суспільного виробництва); соціально-етнічні (неоднорідність людей і спільнот за професійними, територіальними й етнічними ознаками); соціально-політичні (локальний досвід спільноти на периферії державно-правової організації суспільства); духовні (різноманіття світоглядних орієнтацій спільноти, що відбивається в різних традиціях, звичаях, ритуалах, фольклорі, національній ідеї);
- удосконалено характеристику звичаєвого права в Україні. Проаналізовані такі властивості вітчизняного звичаєвого права, як гуманізм, “сердечність”, естетизація ритуальності, поетичний романтизм, спрямованість на забезпечення особистісного “життєвого світу” і мирного співіснування з оточуючим соціальним і природним середовищем;
- дістав подальший розвиток аналіз становлення теорії звичаєвого права щодо проблеми його чинності. Традиційний напрямок дослідження чинності звичаєвого права доповнено новим підходом, а саме, шляхом встановлення залежності чинності звичаєвого права від соціальних факторів. Виділено два характерних напрямки у визначенні чинності звичаєвого права: перший полягає в наданні звичаєвому праву обов’язкової чинності поряд з законом (школа природного права), другий – у запереченні чинності звичаєвого права і його значення як об’єктивного права (школа юридичного позитивізму);
- уперше визначені і проаналізовані сутнісні аспекти звичаєвого права – фактичний (матеріальний), психологічний, діяльнісний, що становлять основу його чинності;
- доведено, що функціональні особливості звичаєвого права пов’язані з необхідністю саморегуляції відносин спільноти для збереження етнічної, професійної та регіональної самобутності;
- уперше дається характеристика звичаєвого права як форми збереження духовності та самобутності українського соціуму;
- удосконалено методологію філософсько-правового аналізу звичаєвого права, що знайшло відображення в уточненні категоріального апарату теорії звичаєвого права.
Практичне та теоретичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що в ньому вперше запропоноване філософсько-правове осмислення феномена звичаєвого права та логіки розгортання його основних принципів і положень. Дається аналіз історичної генези теоретичних положень звичаєвого права та специфіки його функціонування як форми духовності українського соціуму.
Результати дослідження можуть бути використані в процесі читання курсів із філософії права, теорії держави і права, історії і теорії держави і права в Україні за темами: історія вітчизняної та європейської філософсько-правової думки, сутність права, походження права, джерела права.
Результати дослідження можуть бути використані також для подальшої науково-теоретичної розробки проблем розвитку та сутності звичаєвого права у вітчизняній науковій практиці, для виявлення закономірностей функціонування звичаєвого права як соціального інституту, для розробки проблем правової онтології, аксіології та епістемології.
Результати й теоретичні висновки роботи мають цінність для розуміння та теоретичного аналізу явищ і процесів у політичній та духовній сферах сучасного українського суспільства.
Апробація результатів дисертації здійснена на теоретичних семінарах кафедр історії філософії та теорії держави і права Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національної академії внутрішніх справа України. Результати наукового дослідження були висвітлені на конференціях: Всеукраїнська науково-теоретична конференція “Україна в ХХІ столітті: перспективи розвитку гуманітарних наук та освіти” (м. Дніпропетровськ, 2000 р.); VІІ Харківські міжнародні Сковородинівські читання “Практична філософія і правовий порядок” (м. Харків, 2000 р.); Міжнародна науково-практична конференція, присвячена пам’яті професора К.Г.Федорова (м. Запоріжжя, 2001 р.); Всеукраїнська науково-теоретична конференція “Ідеологія державотворення і суспільствознавча наука” (м. Запоріжжя, 2001 р.).
Публікації. Результати дослідження опубліковано в трьох наукових статтях у виданнях, що включені у перелік фахових видань, затверджений Вищою Атестаційною Комісією України і тезах науково-теоретичних конференцій.
Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, які об’єднують шість підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації – 190 сторінок. Список використаних джерел (кількістю 206 найменувань) займає 16 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Аналіз наукової літератури з проблеми, що досліджується, показує, що теоретичне осмислення звичаєвого права почалося з епохи Античності і знайшло своє продовження в працях глосаторів, постглосаторів, каноністів, а також в працях представників різних напрямків та шкіл права, особливо, історичної та соціологічної школи. В останній час певні аспекти проблеми звичаєвого права стали об’єктом наукового інтересу різних шкіл правознавства, етнології та філософії права. Незважаючи на існування великої кількості поглядів і підходів, теоретична розробка багатьох аспектів проблеми звичаєвого права має фрагментарний, дискусійний та суто юридично-позитивістський характер. Сфера дослідження звичаєвого права поширюється від абстрактно-метафізичних до вузькопрагматичних точок зору, кожна з яких не може претендувати на адекватне відображення звичаєвого права в усьому його обсязі. Головна увага при дослідженні звичаєвого права зосереджувалась на визначенні його ролі в значенні джерела права в формальному розумінні і приділялась зовнішній формі його існування, що методологічно було обумовлено пануючою довгий час правничою парадигмою юридичного позитивізму.
В дисертації наведене узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що полягає у визначенні сутності, генези теоретичних положень та чинності звичаєвого права.
На підставі проведеного дослідження автор прийшов до таких висновків:
1. Звичаєве право є специфічним соціально-юридичним явищем, яке онтологічно обумовлене природою соціального буття людини. Як регулятор поведінки, звичаєве право репрезентується через повсякденне життя людей та через всі історичні форми життєдіяльності. У звичаєвому праві знаходять своє відображення важливі аспекти культурного, політичного і соціально-економічного розвитку соціуму. Це зумовлює при дослідженні сутності та чинності звичаєвого права не обмежуватись тільки нормативним аспектом права і потребує звернутися до філософсько-правової методи, оскільки, виконуючи методологічну функцію, тобто виступаючи в якості методології права, філософія права не тільки пропонує систему методів дослідження правових об’єктів, а також включає в себе світоглядний аспект. Філософсько-правове дослідження звичаєвого права має свою специфіку, що обумовлено природою цього феномену і ґрунтується на філософсько-правовій доктрині природного права. Як методологічна категорія, природне право задає загальний напрямок дослідження явищ правової дійсності на з’ясування їх сутності і внутрішнього змісту. Це дозволяє підійти до пізнання сутнісного змісту звичаєвого права як безпосередньої реалізації ідей та принципів природного права, що лежать в його основі та розуміння звичаєвого права як складової, відносно автономної частини права в цілому, як особливої форми права, поряд з такою формою, як закон. Дослідження звичаєвого права як особливої форми права спирається на метод системного аналізу, в основу якого покладено діяльнісно-людиномірний принцип. Діяльнісно-людиномірний принцип підкреслює зв’язок звичаєвого права з діяльнісною сутністю людини, дозволяє розглянути звичаєве право як певну і особливу різновидність діяльності, яка з необхідністю включає в себе як процес утворення звичаєвого права, так і реалізацію його норм.
2. Звичаєве право визначається як форма права, сукупність правових звичаїв (звичаєво-правових норм) — загальних правил поведінки, що діють у межах певної спільноти у відношенні всіх її членів, які охоплюються змістом цих правил, таких, що усвідомлюються як правомірні і обов’язкові, відповідають і безпосередньо ґрунтуються на принципах природного права, виступають як результат тривалої, однакової і постійної практики вирішення правових ситуацій, що виникають на основі типових відношень у практичному житті людей, забезпечуються соціальною санкцією, а також можуть мати захист з боку державних органів влади та суду. Звичаєве право характеризує собою здатність суспільства визнавати та встановлювати певний обсяг прав і обов’язків, що необхідний для нормального відтворення певних видів соціальних відношень. Звичаєве право забезпечує безпосередній взаємний зв’язок між природним і позитивним правом, виступає як необхідний етап в процесі об’єктивації змісту об’єктивно обумовлених вимог життєдіяльності особистості, соціальної спільноти, суспільства у правові вимоги і ідеї та набуття ними нормативних форм позитивного права. Звичаєве право, виступаючи як практичний, позитивний досвід стосунків між людьми, тим самим виконує в певній мірі функцію переходу природно-правових ідей в юридичні нормативні положення.
3. Основними категоріями, що описують сутність звичаєвого права, є “звичка”, “звичай”, “правовий звичай”, “традиція”, “право”, “звичаєве право”. Сутнісною складовою їх змісту виступає діяльнісний аспект. Звичаї, як ідеальне явище, є формою соціальної свідомості на рівні соціальної психології. Звичаї виникають внаслідок дій, що мали значний соціальний ефект і привели до стану вигідному тій або іншій спільноті. Характерними ознаками звичаю є: загальна соціальна значимість (в межах певного соціального простору); стійкість; стереотипність поведінки; публічність проявлення звичаїв, що відрізняє їх від звичок і навичок; конкретність; обов’язковість виконання звичаю, обрядовість. Звичаї забезпечуються силою суспільної думки і мають етнічний, соціальний характер, моральну обумовленість, зв’язок з релігійними уявленнями та ритуалами. Звичаї і норми права відрізняються один від одного за походженням, за формою вираження, за способом забезпечення реалізації. Специфічними ознаками, що дають змогу встановити відмінності між категоріями “звичай” і “правовий звичай” є: відповідність змісту звичаю принципам природного права; переконання у правомірності і обов’язковості вживання звичаю як норми права. Механізм утворення звичаєво-правової норми передбачає: по-перше, становлення певної звичаєвої практики регулювання суспільних відносин; по-друге, визнання цієї звичаєвої практики в якості звичаєвої правової норми. Під визнанням розуміється усвідомлення у правовій необхідності вживати те або інше фактичне положення звичаєвої практики. Коли таке визнання відбувається усередині певної етнічної або іншої соціальної спільноти, утворені звичаєво-правові норми або правові звичаї “живуть” в якості звичаєвого права. Іншими словами, вони виступають у формі звичаєвого права. В разі визнання і санкціонування таких правових звичаїв державою, вони набувають статусу норм позитивного права. Перехід правової звичаєвої норми в позитивну правову норму обумовлений її відповідністю політиці владних структур спільноти. У випадках невідповідності звичаєво-правова норма або не актуалізується в правовому просторі держави, або відхиляється (забороняється). Правові звичаї стають позитивним правом не в результаті або у випадках їх санкціонування публічною владою, як це вважається на рівні абстрактних міркувань, а реально тоді, коли таке санкціонування відбувається в рішеннях конкретних правових ситуацій, згідно діючих звичаїв. На відміну від норм закону, звичаєво-правові норми мають: підзаконний характер; локальну обмеженість у соціальному просторі (діють тільки в межах даної спільноти або регіону); поступовий, невизначений в часі характер виникнення й відмирання; чітке етнічне, професійне, регіональне тощо забарвлення; консервативність усталених існуючих традицій і мобільність знов набутих звичок для здійснення суб’єктом свого права; спрямованість на саморегуляцію відносин в спільноті шляхом конкретизації усіх проявів активності членів угрупування й порядку їх життєдіяльності; спрямованість на збереження соціальної самобутності спільноти, на її відокремлення від оточуючого соціального простору.
4. Сутнісними аспектами звичаєвого права виступають:
- фактичний (матеріальний), що включає в себе: наявність фактів вживання звичаїв (звичаєвої практики) в практичному житті спільноти при регулюванні типових, постійно повторюваних відношень, що вимагають правового вирішення; правові звичаї;
- психологічний, — усвідомлення або переконання у правомірності й необхідності застосування звичаю при вирішенні типової правової ситуації. Це означає, що фактичне вживання звичаю для того, щоб постало звичаєве право, повинно мати характер здійснення суб’єктивних прав з боку тих, хто його використовує, а також такого здійснення, що містить у собі вияв норми об’єктивного права. Інакше кажучи, дії, що утворюють вживання звичаю, мають для утворення звичаєвого права значення тільки тоді, коли разом з ними йде уявлення про дійсну соціальну санкцію;
- діяльнісний — включає: об’єктивні (середовище і потреби) та суб’єктивні (усвідомлення об’єктивних потреб у вигляді настанов, мотивів, цілей, цінностей, інтересів та їх діяльне задоволення) фактори; тривалість існування практики; однаковість, постійність практики; загальний характер практики; узагальнені, відносно стійкі, регулярно і довготривало повторювані, загальноприйняті і загальнозначущі способи діяльності по задоволенню об’єктивних потреб спільноти у вирішенні правових ситуацій, що виникають в наслідок становлення певних типових відношень у практичному житті; визнання звичаєвої практики регулювання відносин в якості звичаєвої правової норми. Діяльнісний аспект виступає об’єднуючим по відношенню до інших сутнісних ознак, зв’язує їх в одне ціле. Лише в цілому, перераховані ознаки, визначають сутність звичаєвого права та виступають конститутивною основою його чинності.
5. Історично в теорії звичаєвого права склались різні та під час взаємосуперечливі погляди щодо теоретичного визначення змісту поняття звичаєвого права та ознак його чинності, що обумовлено, з одного боку, залежністю від філософських та політично-правових поглядів дослідників, з іншого, вони видаються суперечливими через те, що звертають увагу лише на одну якусь рису цього явища. Разом з тим можна визначити, що історично в теорії звичаєвого права сформувалися два основних підходи щодо визначення сутності звичаєвого права та ознак його чинності. Для першого характерно надання переважного значення психологічному елементу, для другого — фактичному вживанню звичаю. Спільним для цих підходів є те, що при вирішенні проблеми чинності звичаєвого права вони обмежувались лише встановленням сукупності певних моментів, що характеризують існування звичаєво-правової норми. При цьому акцент робився на саму форму існування звичаєвого права, а не на його зміст. Загальним слабким місцем цих теорій є те, що, визначаючи певним чином конститутивну ознаку чинності звичаєвого права, вони не дають аналіз цієї чинності і сходять при цьому або в царину апріорно-спекулятивних міркувань, надаючи поняттям “загального переконання” і “загальної волі” метафізичного характеру, або обмежуються констатуванням нормативної сили фактичного, або абсолютизують роль держави. Окрім того, встановлюючи певним чином ознаки звичаєвого права, розглянуті теорії не з’ясували його характерної відмінності від закону. Позитивним є вироблені в історії теоретичної правової думки погляди на зв’язок звичаєвого права з природним правом, соціальною практикою, а також визначення ролі процесу визнання звичаю в якості правової норми при утворенні звичаєвого права.
6. Специфічна ознака звичаєвого права збігається з істотними моментами, що визначають його утворення. Це означає, що питання про сутність звичаєвого права, обертається на питання про основу його чинності. Під поняттям “чинність” звичаєвого права розуміється властивість звичаєво-правових норм діяти за певних умов і мати юридичну силу. Специфічною ознакою чинності звичаєвого права є те, що при своєму здійсненні, воно, на відміну від закону і прецеденту, не залежить від приписів законодавчої та судової влади. Специфічною рисою звичаєвого права є те, що в основі його здійснення знаходиться суспільна думка, яка і виступає примусовою силою по забезпеченню звичаєво-правових норм у випадку їх порушення. Отже, чинність звичаєвого права обумовлена суспільним буттям спільноти, чиї інтереси та цінності звичаєво-правові норми відображають. Таким чином, при дослідженні проблеми чинності звичаєвого права недостатньо обмежуватись лише аспектами, що характеризують форму існування звичаєвого права. Для цього необхідно знайти залежність цієї чинності від емпіричних факторів, які і виступають детермінантами звичаєвого права. Як соціальне явище, звичаєве право визначається дією факторів, які мають соціально-історичну природу. Соціальна детермінація звичаєвого права означає обумовленість розвитку звичаєво-правових норм соціальними чинниками. В якості основних факторів соціальної детермінації звичаєвого права виступають: соціально-етнічні (неоднорідність людей і спільнот за професійними, територіальними й етнічними ознаками); економічні (різна позиція особи або спільноти в майновій ієрархії суспільства, роль та місце в системі суспільного виробництва); соціально-політичні (локальний досвід спільноти на периферії державно-правової організації суспільства); духовні (різноманіття світоглядних орієнтацій спільноти, що відбивається в різних традиціях, звичаях, ритуалах, фольклорі, національній ідеї). Причиною розвитку і функціонування звичаєвого права є соціальна неоднорідність суспільства, об’єднання людей у спільноти, що мають різні інтереси, ідеали, умови життя, доступ до цивілізаційних ресурсів.
7. Функціонування звичаєвого права на Україні має свою специфіку, яка обумовлена тим, що в силу цілого ряду історичних причин українська нація втратила свою державність, в наслідок чого окремі території України перебували під зверхністю чужонаціональної влади. Правове становище цих територій визначалось характером і формою влади, під якою вони перебували. При цьому правові приписи, що діяли на територіях України, не можна вважати українським правом, тому що вони являли собою тільки норми права на українській території. Чинним, практично протягом всього історичного розвитку українського суспільства (принаймні до радянських часів), українським правом було право звичаєве і то в такій мірі, наскільки воно зберігалось та регулювало відносини членів окремих груп українського населення, передусім в таких галузях права як спадкове і родинне. Українське звичаєве право являє собою своєрідний комплекс звичаєво-правових норм, притаманний для даного часу і відповідний культурним, економічним і політичним умовам життя українського суспільства. Специфіка функціонування українського звичаєвого права пояснюється й тим, що воно виступало не тільки регулятором людської поведінки, а й формою духовності українського суспільства, як втілення його корінних інтересів, ідеалів, характерних рис ментальності.
8. На рівні духовності українське звичаєве право відбиває особливий стиль світосприйняття української спільності, комплекс установок, моделей та стереотипів поведінки, що визначають спосіб життя українців згідно їх уявлень про себе і своє місце в об’єктивних умовах життєдіяльності, що склалися історично. Як форма духовності і самобутності української нації звичаєве право виступає носієм архетипів українського етносу, охоронцем фольклору, способу життя, традицій і історії українців. Духовним забезпеченням звичаєвого права виступає пам’ять — як індивідуальна психічна здатність і як колективно здійснюваний духовний спосіб утримання і закріплення людського досвіду. Духовними домінантами українського звичаєвого права в різні періоди історичного розвитку українського суспільства виступають гуманізм, “сердечність”, естетизація ритуальності, поетичний романтизм, спрямованість на забезпечення особистісного “життєвого світу” і мирного співіснування з оточуючим соціальним і природним середовищем. Українське звичаєве право, виступаючи формою національної визначеності та самоорганізації життя української нації, слугує підґрунтям щодо формування української національної ідеї. Національна ідея розуміється як усвідомлення правових, економічних, політичних, культурних, релігійних запитів та засад самоврядування суспільства. На відміну від російської національної ідеї, основу якої становить принцип авторитету державної влади, зверхдержави, українська національна ідея історично ґрунтується на принципах широкого демократизму і рівних прав для кожної одиниці суспільства, які об’єктивно відбилися в першу чергу в українському звичаєвому праві.
Достовірність результатів дисертаційного дослідження сутності, генези та чинності звичаєвого права базується на використанні широкого кола науково-монографічної літератури та першоджерел різноманітної ідейної спрямованості, а також на використанні емпіричних даних щодо соціального буття звичаєвого права.
Автор цього дослідження не претендує на вичерпний розгляд теми і вважає, що подальшої глибокої розробки потребують такі питання: взаємозв’язок звичаєвого і позитивного права; звичаєве право і формування соціальної самобутності; тенденції розвитку звичаєвого права в умовах соціальної трансформації пострадянських країн; звичаєве право як регулятор життєдіяльності професійних, етнічних та релігійних угрупувань; звичаєве право і місцеве самоврядування.
Філософсько-правове осмислення цих та ряду інших проблем буде сприяти підвищенню соціальної ефективності правового регулювання процесів оновлення українського суспільства і становленню України як суверенної, незалежної держави.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Алексеев С.С. Восхождение к праву. Поиски и решения. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – 752 с.
2. Алексеев С.С. Философия права: История и современность. Проблемы. Тенденции. Перспективы. – М.: Норма, 1999. – 336 с.
3. Алексеев С.С. Государство и право. – М.: Норма, 1994. – 536 с.
4. Андреев А. Р. Этническая революция и реконструкция постсоветского пространства// Общественные науки и современность. – 1996. – № 1. – С. 105–114.
5. Апресян Р.Г. Одухотворенность// Человек. – 1996. – № 4.–С. 60–74.
6. Аристотель. Никомахова этика// Соч.: В 4 т. – М.: Наука, 1983. – Т. 4. – С. 85-162.
7. Бабаев В.В. Общая теория права. – Нижний Новгород, 1993. – 546 с.
8. Бартошек М. Римское право. Понятия, термины, определения: Пер. с чеш. – М.: Юридическая литература, 1989. – 448 с.
9. Баскакова М.А. Толковый юридический словарь бизнесмена. – 6-е изд. – М.: Финансы и статистика, 1994. – 640 с.
10. Баскин Ю.Я. История международного права. – М.: Юрист, 1990. – 576 с.
11. Бачинин В.А. Философия права и преступления. – Харьков: Фолио, 1999. – 607 с.
12. Берман Г. Западная традиция права: Эпоха формирования: Пер. с англ. – 2-е изд. – М.: Изд-во МГУ, 1998. – 624 с.
13. Бойко І. Зобов’язальне право Гетьманщини за “Правами, за якими судиться малоросійський народ” 1743 року. – Львів: Світ, 1998. – 50 с.
14. Библия: Книги священного писания: канонические. – М.: Синодальное издание, 1990. – 1499 с.
15. Біленчук П.Д., Сливка С.С. Правова деонтологія. – К.: АТІКА, 1999. – 320 с.
16. Бобнева М.И. Социальные нормы и регуляция поведения. – М.: Наука, 1978. – 328 с.
17. Брайчевський М.Ю. Коментарі// Хоткевич Гнат. Історія України. – К.: Ґенеза, 1992. – 305 с.
18. Брайчевський М.Ю. Походження Русі. – К.: Наука, 1968. – 392 с.
19. Бычко А.К. У истоков христианского иррационализма К.: Политиздат Украины, 1984. – 140 с.
20. Валев Д.Ж. Обычное право и начальные этапы его формирования// Правоведение. – 1974. – № 6. – С. 71-78.
21. Вівчарик М. Національна ідея як індикатор державотворення в Україні// Демократія і державність в Україні. – К., 1997. – С. 41–43
22. Владимирский-Буданов М. Обзор истории русского права. – СПб, 1908. – 212 с.
23. Власова В.Б. Традиция как социально-философская категория// Философские науки. – 1980. – № 4. – С. 46-57.
24. Винниченко В.К. Відродження нації. – Репринт. вид. – К.: Політвидав України, 1990. – 348 с.
25. Гаврилишин Б.Д. Дороговкази в майбутнє. – К.: Основи, 1993. – 238 с.
26. Гаджиев Н.Д. Философия права. – М.: Юрист, 1996. – 457 с.
27. Газета “Народна воля”. – 1917. – 21 листопада.
28. Галанза П.Н. Государство и право Древнего Рима. – М.: Изд-во МГУ, 1963. – 124 с.
29. Гамбаров Ю.С. Право в его основных моментах// Правоведение. – 1995. – № 4–5. – С. 25-30.
30. Гантемирова Ф.А. Общественно-политический строй и обычное право чеченцев и ингушей XVIII в. – первая половина XIX в.: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.01/ Моск. гос. ун-т им М.В. Ломоносова. – М., 1972. – 16 с.
31. Гегель Философия права: Пер. с нем. – М.: Мысль, 1990. – 524 с.
32. Головченко В.В., Ковальский В.С. Юридична термінологія: Довідник. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 224 с.
33. Голунский С.А. Обычай и право// Советское государство и право. – 1939. – № 3. – С. 45–55.
34. Горский Д.П. Обобщение и познание. – М.: Мысль, 1985. – 328 с.
35. Гофман А.Б. Обычай// Большая советская энциклопедия. 3 – изд. – М.: Изд-во “Советская энциклопедия”, 1974. – Т. 18. – С. 266.
36. Гофман А.Б. Традиция// Большая советская энциклопедия. – 3-е изд. – М.: “Советская энциклопедия”, 1977. – Т. 26 – С. 135.
37. Гошко Ю.Г. Звичаєве право населення Українських Карпат та Прикарпаття XIV – XІX ст./ НАНУ. Ін-т народознавства НАНУ. – Львів, Ін-т народознавства НАНУ, 1999. – 336 с.
38. Григориїв Н.Я. Українська національна вдача. – Видання української видавничої спілки в Канаді. – Вінніпег, Манiтоба, 1941. – 61 с.
39. Грозовський І.М. Звичаєве право запорозьких козаків// Автореф. дис… канд. юрид. наук. 12.00.01/ Юридична національна академія ім. Я. Мудрого. – Харків, 1998. – 16 с.
40. Грушевський М.С. Звичайна схема “руської історії” й справа раціонального укладу історії східного слов’янства// Вивід прав України. – Львів, 1991. – 469 с.
41. Грушин Б.А. Возможность и перспективы свободы (10 полеми-ческих вопросов и ответов)// Вопросы философии. – 1986. – № 5. – С. 3–18.
42. Гуржій О.О.Українська козацька держава в другій половині XVII - XVIII ст.: кордони, населення, право. – К.: Основи, 1996. – 223 с.
43. Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право: Навчальний посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 640 с.
44. Добров О.М. Правоутворення без законодавця (Нариси з теорії джерел права). – Ч. 1. Звичаєве право// Праці комісії для виучування звичаєвого права України./ За ред. проф. А.Е. Кристера. – К., 1928. – Вип. 2, № 8. – С. 297-415
45. Дождев Д.В. Римское частное право. – М.: Издательская группа ИНФРА–М – НОРМА, 1996. – 686 с.
46. Думанов Х., Смирнова Я. К уточнению понятия “обычное право”// Восток 2000. – № 1. – С. 32–40.
47. Духовна діяльність та її специфіка: Тези доповідей міжнародної наукової конференції. – Запоріжжя, 1993. – Ч. І. – 102 с., – Ч.ІІ. – 102 с., – Ч. ІІІ. – 108 с.
48. Духовность, художественное творчество, нравственность (Материалы “круглого стола”) // Вопросы философии. – 1996. – № 2. – С. 3–40.
49. Енциклопедія українознавства. Загальна частина. В 3 т.// Репринтне відтворення видання 1949 року. – К., 1995. – 1230 с.
50. Ефименко А.Я. Исследования народной жизни. Вып. 1.: Обычное право. – М., 1884. – 87 с.
51. Жоль К.К. Философия и социология права: Учебное пособие. – К.: Юринком Интер, 2000. – 480 с.
52. Забужко О. Філософія національної ідеї та Європейський контекст: Франківський період. – К.: Основи, 1993. – 125 с.
53. Загальна теорія держави і права / За ред. Академіка АПрН України, докт. юрид. наук, проф. В.В. Копейчикова. – К.: Юрінком, 1997. – 320 с.
54. Заєць А.П. Правова держава в Україні: концепція і механізми реалізації: Автореф. дис... д-ра юрид. наук: 12.00.01/ Нац. ун-т ім Т.Шевченка. – К., 1999. – 35 с.
55. Законы XІІ таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана. – М.: Зерцало, 1997. – 608 с.
56. Зивс С.Л. Источники права. – М.: Наука, 1981. – 239 с.
57. Зыкин И.С. Обычай в современной правовой доктрине// Советское государство и право. – 1982. – № 3. – С. 14–23.
58. Ильин И.А. Философия права. – М.: Манускрипт, 1995. – 412 с.
59. Історія держави і права України: Хрестоматія для студентів юрид. вузів та факультетів. – К.: Вентурі, 1996. – 224 с.
60. Каариайнеи К., Фурман Д.Е. Верующие, атеисты и прочие (эволюция российской религиозности)// Вопросы философии. – 1997. – № 6. – С. 35–53.
61. Каган М.С. Человеческая деятельность. (Опыт системного анализа). –М.: ИПЛ, 1974. – С. 50–97.
62. Казимирчук В.П. Обычное право// Большая советская энциклопедия. – Т. 18. Третье издание. – М.: “Советская энциклопедия”, 1974. – 976 с.
63. Калашников С.В. Некоторые аспекты взаимодействия российской национально-правовой системы с международным правом// Проблемы самобытности российской государственности: правовые и национально-идеологические аспекты. – Ростов н/Д., 1996. – С. 50–52.
64. Канигін Ю.М. Шлях аріїв: Україна в духовній історії людства. Роман-есе. – 2 вид., -К.: Україна, 1998. – 325 с.
65. Канигін Ю.М., Ткачук З.Ю. Українська мрія. – К.: Лексикон, 1996. – 152 с.
66. Кант И. Религия в пределах только разума// Кант И. Трактаты и письма. – М.: Наука, 1980. – С. 112–164.
67. Капчеля В.М. Национальные традиции: сущность, генезис, перспективы развития. – Кишинев: Штийнца, 1991. – 308 с.
68. Карамзин Н.М. Предания веков / Сост., Макагоненко Г.П. – М.: Правда, 1989. – 768 с.
69. Карлов В.В. Обычное право народов Сибири (буряты, якуты, алтайцы, шорцы). – М.: Изд – во МГУ, 1997. – 412 с.
70. Касавин И.Т. Теория познания в плену анархии: Критический анализ новейших тенденций в буржуазной философии науки. – М.: Политиздат, 1987. – 191 с.
71. Керимов Д.А. Методология права (предмет, функции, проблемы философии права). – 2-е изд. – М.: Аванта+, 2001. – 560 с.
72. Кистяковский Б.А. Социальные науки и право: Очерки по методологии социальных наук и общей теории права. – М.: Издание М. и С.Сабашниковых, 1916. – 704 с.
73. Ковалев С.И. Права человека как национальная идея // Известия. – 1998. – 14, 15 апреля (№ № 68, 69).
74. Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999. – 295 с.
75. Колодій А.М. Принципи права України/ Нац. Академія внутр. справ України. – К.: СП “Юринком Інтер”, 1998. – 208 с.
76. Комаров С.А. Общая теория государства и права: Курс лекций. Изд. 2-е. – М.: Манускрипт, 1996. – 312 с.
77. Конисский Г. История Русов / Под ред. В.А. Замлинского.// Репринтное воспроизведение издания 1846 года. – К.: РИФ “Дзвін”, 1991. – 257 с.
78. Конституція України. Конституція Автономної Республіки Крим: Зб. нормат. актів. К.: Юринком Інтер, 1999. – 96 с.
79. Крашенинникова Н.А. Индусское право: История и современность. – М.: Изд-во МГУ, 1982. – 192 с.
80. Крымский С.Б. Контуры духовности: Новые контексты идентификации// Вопросы философии. – 1992. – № 12. – С. 29–41.
81. Кулажников М.Н. Право, традиции и обычаи. – Ростов-н/Д.: Изд-во Ростовского университета, 1972. – 232 с.
82. Лащенко Р.М. Лекції по історії українського права. – К.: Україна, 1995. – 254 с.
83. Лейст О.Э. Понимание права // Советское государство и право. – 1991. – № 12. – С. 3–11.
84. Липинський В.С. Україна на переломі: Замітки до історії українського державного будівництва в ХVII ст. – Репринт. вид. – К.: Дніпро, 1997. – 304 с.
85. Лукин П.И. Источники международного права. – М.: Изд-во юридической литературы, 1960. – 386 с.
86. Ляшенко В.М. Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння дійсності: Автореф. дис… канд. філос. наук: 12.00.12/ Нац. акад. внутріш. справ України. – К., 1989. – 16 с.
87. Маланюк Є.Ф. Нариси з історії нашої культури. – К., 1992. – 116 с.
88. Малинова И.П. Философия права (от метафизики к герменевтике). – Екатеринбург, 1995. – 184 с.
89. Мангейм К. Диагноз нашего времени. – М.: Республика, 1994. – 700 с.
90. Маркс К. К критике гегелевской философии права. Введение // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – 2-е.изд. – М.: Политиздат, 1965. –Т.1 – С. 414–429.
91. Маркс К. Капитал. Т. 1 // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – 2-е изд.– М.: Политиздат,1965. – Т. 23. – С. 43–784.
92. Мала енциклопедія етнодержавознавства. – Київ, 1996. – С. 753 – 755.
93. Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення. – К.: Україна, 1997. – 170 с.
94. Мейхью Л. Социология права // Американская социология: Перспективы. Проблемы. Методы. – М.: Прогресс, 1972. – С. 220–234.
95. Мейр Д.И. Русское гражданское право. – С-ПБ, 1861. – 216 с.
96. Мельничук В. Процес тривалий і болісний: Щодо проблеми гармонізації українського законодавства з європейським // Політика і час. – Київ, 1996. – № 4. – С. 8 – 11.
97. Методологические проблемы юридической науки // Отв. ред. Н.И. Козюбра. – К.: Наукова думка, 1990. – 204 с.
98. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посібник / Одеський держ. ун–т ім. І.І. Мечникова; Юридичний ін–т. – О.: Астропринт, 1997. – 232 с.
99. Муромцев Г.И. Источники права (теоретические аспекты проблемы) // Изв. вузов. Правоведение. – 1992. – № 2. – С. 23–30.
100. Мялкин В.А. Взаимосвязь правосознания с нормой права // Власть силы, сила власти. – М.: Политиздат, 1982. – С. 35–46.
101. Невважай И.Д. Философия права: Проблема рациональности права // Правоведение. – 1995. – № 3. – С. 65–67.
102. Недбайло П.Е. Объективное и субъективное в праве: К итогам дискуссии// Правоведение. – 1974. – № 1. – С. 26–38.
103. Нерсесянц В.С. Философия права. Учебник для вузов. – М.: Изд-во Норма, 2000. – 652 с.
104. Ницше Ф. Антихристианин // Сумерки богов / Сост. и общ. ред. А.А. Яковлева. – М.: Политиздат, 1989. – 398 с.
105. Новий тлумачний словник української мови у 4-х томах. – К.: Вид-во “Аконіт”, 1998. – Т. 2. – 884 с.
106. Новик Ю.И. Психологический механизм правового регулирования: Структурно – функциональная характеристика// Актуальные вопросы государства и права. – Минск, 1992. – Вып. 1. – С. 172 – 176.
107. Обычное право и правовой плюрализм (Материалы ХІ Международного конгресса по обычному праву и правовому плюрализму. Август 1997 г., Москва) / Отв. ред. Н.И. Новикова, В.А. Тишков. – М.: Изд. Института этнологии и антропологии РАН, 1999. – 251 с.
108. Онищенко Н.М., Головченко В.В. Чи було на Україні національне право? // Трибуна. – 1992. – № 2. – С. 33.
109. Основи етнодержавознавства / За ред. Ю.І. Римаренко. – К.: Либідь, 1997. – 656 с.
110. Основы государства и права: Правовые памятники, нормативные акты / Под ред. А.В. Комарова. – Харьков: Изд-во “Основа” при Харьковском гос. ун-те, 1994. – 256 с.
111. Павел Юлий. Пять книг сентенций к сыну. Фрагменты Домиция Ульпиана / Пер. Е.М. Штаерман; Отв. ред. и сост. Л.Л.Кофанов. – М.: Зерцало, 1998. – 287 с.
112. Перетерский И.С. Дигесты Юстиниана. Очерки по истории составления и общая характеристика. – М.: Госюриздат, 1956. – 131 с.
113. Першиц А.И. Проблемы нормативной этнографии // Исследования по общей этнографии. – М.: Изд-во Института этнологии и антропологии РАН, 1979. – 394 с.
114. Петражицкий Л.И. Введение в изучение права и нравственности Основы эмоциональной психологии. – 2-е изд. – СПб, 1907. – 412 с.
115. Петражицкий Л.И. Общая теория права и государства в связи с теорией нравственности. – Т. 2. – 2-е изд. – СПб, 1910. – 558 с.
116. Петрова Л.В. Нариси з філософії права: Навчальний посібник. – Харків, 1995. – 260 с.
117. Петрова Л.В. О естественном и позитивном праве (Критические замечания по поводу учебника С. Алексеева) // Государство и право. – М., 1995. – № 2. – С. 32–41.
118. Петрова Л.В. Фундаментальні проблеми методології права: Філософсько-правовий дискус. – Х.: Право, 1998. – 416 с.
119. Плахов В.Д. Социальные нормы. Философские основания общей теории. – М.: Мысль, 1985. – 362 с.
120. Плахов В.Д. Традиции и общество. Опыт философско-социологического исследования. – М.: Мысль, 1983. – 357 с.
121. Плеханов Г.В. К вопросу о развитии монистического взгляда на историю // Сочинения. – М.: Изд-во Института К. Маркса и Ф. Энгельса. – 1923. – Т. 7. – С. 176–189.
122. Погорілко В.Ф., Малишко М.І. Правова система України: Стан та перспективи розвитку // Віче. – 1993. – № 9. – С. 48–60.
123. Правовая теория Аристотеля в современных зарубежных иссле-дованиях: Общий обзор// РЖ Общественные науки за рубежом. – Серия 4 “Государство и право”. – 1991. – № 4. – С. 39–54.
124. Правознавство: Терміни. Афоризми. Прислів’я / Упор. П.М. Рабінович, В.І. Ваксман. – Львів, 1995. – 94 с.
125. Праці комісії для виучування звичаєвого права України/ Всеукраїнська академія наук. За ред. О.О. Малиновського. – К.: друк. ВУАН, Вип. 3. – 1928. – 318 с.
126. Пролеев С.В. Духовность и бытие человека. – К.: Наукова Думка, 1992. – 107 с.
127. Пузырей А.А. Привычка// Большая советская энциклопедия. – 3-е изд. – М.: Изд-во “Советская энциклопедия”, 1974. – Т. 18. – С. 565.
128. Разумович Н.Н. Источники и формы права// Советское государство и право. – 1988. – № 3. – С. 20-27.
129. Революція права. – 1927. – № 2. – С. 190–191.
130. Розанов В.В. Уединение. – М.: Республика, 1995. – 471 с.
131. Розов Н.С. Национальная идея как императив разума // Вопросы философии. – 1997. – № 10. – С. 13–28.
132. Румянцев О.Г., Додонов В.Н. Юридический энциклопедический словарь. – М.: ИНФРА–М, 1997. – 384 с.
133. Римаренко Ю.І. Національний розвій України. – К.: Юринком, 1995. – 270 с.
134. Саидов А.Х. Юридическая типология и основные правовые системы современности // Общая теория права. – Нижний Новгород, 1993. – С. 78–94.
135. Свечникова Л.Т. Понятие обычая в современной науке: подходы, традиции, проблемы (на материалах юридических и этнологических наук) // Государство и право. – М., 1998. – № 9. – С. 38–43.
136. Семенов Ю.И. Обычное право в доклассовом обществе: возникновение, сущность и эволюция. Обычное право народов Сибири (буряты, якуты, алтайцы, шорцы). – М.: Наука, 1997. – 488 с.
137. Сергеевич В. Лекции и исследования по древней истории русского права. – СПб, 1903. – 426 с.
138. Симонов П.В. и др. Происхождение духовности. – М.: Наука, 1989. – 350 с.
139. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консум, 2000. – 704 с.
140. Словарь международного права. – М.: Международные отношения, 1982. – 418 с.
141. Словник української мови. – К.: Наукова думка, 1980. – 489 с.
142. Спекторский Е. Юриспруденция и философия // Юридический вестник. – М., 1913. – Кн.2. – С. 60–92.
143. Станиславайтис Р.И. Обычаи и традиции в механизме социального действия права: Автореф. дис… д-ра юрид. наук: 12.00.01/ Моск. гос. ун-т им. М.В. Ломоносова. – М., 1989. – 51 с.
144. Страхов М.М., Румянцев В.О. Основні риси права на Україні в кінці XIV – першій половині XVII ст.: Текст лекції. – Х.: Українська юридична академія, 1991. – 19 с.
145. Супатыев М.А. Особенности статуса личности по обычному праву // Правовое положение личности. – М.: Изд-во юридич. литературы, 1987. – 236 с.
146. Сэнт-Экзюпери А. Южный почтовый. Ночной полет. Планета людей. – М.: Радуга, 1983. – 312 с.
147. Теория государства и права / Под ред. А.Б. Венгерова. В 3 т. – М.: Юрист, 1996. – Т. 1. Часть 2. Теория права – 536 с.
148. Тимофеев Л. Наивная формула победы. Здравый смысл как национальная идеология // Известия. – 1996. – 9 августа.
149. Титарчук А.А. О роли обычая в соотношении гражданского общества и его государства // Актуальные вопросы правотворческой и правоприменительной деятельности. Тематический сборник научных трудов. – К., УМКВО, 1992. – С. 8–12.
150. Титарчук О.А. Звичай і право (Питання взаємозв’язку і взаємодії): Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Національна юридична академія України. – Харків, 1995. – 15 с.
151. Тихомиров М.Ю. Юридическая энциклопедия – 3-е изд. – М.: Юринформцентр, 1995. – 365 с.
152. Тихомиров Ю.А. Право: национальное, международное, сравнительное // Государство и право. – 1999. – № 8. – С. 5–12.
153. Токарев Б.Я. Логический и исторический методы в теоретическом исследовании права. – Ростов-н/Д.: Изд-во Ростовского университета, 1986. – 248 с.
154. Токарев Б.Я. Советское право и обычай в их связи и развитии: Автореф. дис… канд. юрид. наук. 12.710/ Сарат. юрид. институт им. Д.И. Курского. – Саратов:, 1976. – 15 с.
155. Трубецкой Е.Н. Энциклопедия права. – СПб.: Изд-во “Лань”, 1999. – 224 с.
156. Тузмухамедов Р.А. Рецензия на “Фольклорное право” / Очерки теории и практики неписаного права // Под ред. А.Рентелни А.Дантес. – В 2 т. XVI. – 1037 с. “Гарланд паблишинг инкорпорэйтид” – Н-Й. и Л., 1994. // Государство и право. – 1995. – № 11. – С. 156–160.
157. Українська радянська енциклопедія. Видання друге. – К.: Головна редакція Радянської енциклопедії, 1984. – Т.4 – 806 с.
158. Українське державотворення: не витребуваний потенціал. Словник-довiдник / За ред. О.М. Мироненка. – К.: Либiдь, 1997. – 560 с.
159. Федотова В.Г. Практическое и духовное освоение действительности. – М.: Наука, 1991. – 132 с.
160. Фёдорова-Кузнецова И.В. Монархия как традиционный тип власти: (На материале европейских стран) // Проблемы политологии и политической истории. – Саратов, 1996. – Вып. 6. – С. 77 – 79.
161. Фердросс А. Международное право. – М., 1959. – 362 с.
162. Философский словарь / Под ред. И.Т. Фролова. – 6-е изд., – М.: Политиздат, 1991. – 560 с.
163. Философское сознание: догматизм обновления / Отв. ред. Н.И.Лапин; Сост. Е.Н.Шульга. – М.: Политиздат, 1991. – 413 с.
164. Філософія права: Навчальний посібник / О.О. Бандура, С.А.Бублик, М.Л.Заінчковський та інш., за загальною ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 336 с.
165. Філософія. Курс лекцій: Навчальний посібник / Бичко І.В., Табачковський В.Г., Горак Г.І. та ін., – К.; Либідь, 1993.–576 с.
166. Філософія права: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів/ П.Д. Біленчук, В.Д. Гвоздецький, С.С. Сливка; За ред. П.Д. Біленчука; Європейський ун-т упр. Безпеки та інформ.–правових технологій та ін. – К.: Атіка, 1999. – 206 с.
167. Философский энциклопедический словарь/ Сост. Е.Ф. Губский, Г.В. Кораблева, В.А. Лутченко. –