Матвійчук, Андрій Васильович. Екологічна деонтологія: соціально-філософська рефлексія

Краткое описание

Матвійчук, Андрій Васильович. Екологічна деонтологія: соціально-філософська рефлексія : автореферат дис. ... докт. філософ. наук : 09.00.03 / А. В. Матвійчук ; наук. кер. О. Є. Гомілко ; М-во освіти і науки України ; Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова. - Київ, 2016. - 36 с.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук. Спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії. – Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова. – Київ, 2016. Екологічна деонтологія (екодеонтологія) досліджено як особливий напрям філософських досліджень та нова філософська дисципліна, спеціальним призначенням яких є вивчення нормативної проблеми формування екологічного обов’язку та екологічної відповідальності, які трактуються як внутрішнє переживання примусу (передусім, як моральної вимоги) і задаються екологічними знаннями, екологічними (передусім, еко-етичними) цінностями та екологічними нормами із практичним спрямування на вирішення проблеми ціннісно-смислових трансформацій свідомості сучасної людини та зумовлених ними змін суспільства як результату екологічно зумовлених коректив поведінки членів цього суспільства. Екологічна деонтологія спроможна ефективно виконувати свої соціальні функції лише у єдності трьох своїх основних втілень – як наукова дисципліна, як освітній предмет та як методологія практичних соціальних змін. Така єдність забезпечується виробленням спільного понятійно-категоріального апарату, спільних ціннісних засад та узгодженням основних засобів досягнення цілей екологічної деонтології. Методологічний потенціал екологічної деонтології є зумовленим її спрямованістю на вираження сутності екологічного обов’язку: формальна безумовність виконання такого обов’язку ґрунтується на прийнятті особистістю високої значущості екологічних цінностей, опануванні знаннями позитивних та негативних з екологічного погляду наслідків власної поведінки та поведінки інших членів суспільства, а також наявних та можливих норм екологічної комунікації і нарешті – на свідомому ухваленні відповідних особистих рішень щодо екологічно орієнтованої поведінки. Успішність будь-яких суспільних екологічних проектів (наукових, освітніх чи прикладних) базується в кінцевому рахунку на виробленні кожним учасником таких проектів як особистістю власного варіанту спільного екологічного імперативу як визначального чинника екоцентричної поведінки.
Thesis for a degree of Doctor of Philosophy, specialty 09.00.03 – social philosophy and philosophy of history. – National Pedagogical Dragomanov University. – Kyiv, 2016. Ecological deontology (ecodeontology) is examined as a special direction of philosophical research and new philosophical discipline, specific purpose of which is to study regulatory problems of formation of ecological duty and ecological responsibility, which are treated as internal experiences of coercion (primarily as a moral requirements) and set by ecological knowledge, ecological (especially eco-ethical) values and ecological norms with practical guidance on the problem of value-semantic transformations of consciousness of modern man and society caused by these changes as a result of adjustments resulting from ecologically conduct of members of the society. Ecological deontology is able to perform its social function only in the unity of its three main incarnations – as a scientific discipline, as an educational subject and as a methodology of practical social change. Such unity is ensured by the development of a common conceptual-categorical apparatus, common values and principles agreed basic means to achieve the objectives of ecological deontology. Methodological potential of ecological deontology is due to its focus on expressing the essence of ecological duty: formal unconditional fulfillment of such obligation is based on the importance of taking individual high ecological values, acquiring knowledge of positive and negative effects of ecological consequences of their own behavior and the behavior of other members of society, and as existing and possible regulations for ecological communication and finally – on a conscious personal decision-making on appropriate environmentally oriented behavior. The success of any social ecological projects (scientific, educational or applied) is based ultimately on the development by each participant of such projects as an individual his/her own version of common ecological imperative as the determining factor of the ecocentric behavior.
Диссертация на соискание ученой степени доктора философских наук. Специальность 09.00.03 – социальная философия и философия истории. – Национальный педагогический университет имени М. П. Драгоманова, – Киев, 2016. Экологическая деонтология (экодеонтология) рассмотрена как особое направление философских исследований и новая философская дисциплина, специальным назначением которых является изучение нормативной проблемы формирования экологического долга и экологической ответственности, которые трактуются как внутреннее переживание принуждения (прежде всего, как нравственного требования) и задаются экологическими знаниями, экологическими (прежде всего, эко-этическими) ценностями и экологическими нормами с практической ориентацией на решение проблемы ценностно- смысловых трансформаций сознания современного человека и обусловленных ими изменений общества как результата экологически обусловленных корректировок поведения членов этого общества. Экологическая деонтология способна эффективно выполнять свои социальные функции только в единстве трех своих основных воплощений – как научная дисциплина, как образовательный предмет и как методология практических социальных изменений. Такое единство обеспечивается выработкой общего понятийно- категориального аппарата, общих ценностных основ и согласованием основных средств достижения целей экологической деонтологии. Осуществлена философско-методологическая интерпретация понятий и концептов, которые используют сторонники экологической деонтологии, проведены необходимые сравнения, генерализации, обобщения и концептуализация таких понятий и концептов в единой экодеонтологической картине мира, что позволило осуществить надлежащую систематизацию понятийно-категориального аппарата экологической деонтологии как научной дисциплины, образовательного предмета и методологии практических социальных изменений. Такой понятийно-категориальный аппарат выражает особый смысл, основные задачи, средства их реализации в экологической деонтологии как определяющей должное в поведении человека (в том числе профессиональной) под углом соблюдения экологических требований. Методологический потенциал экологической деонтологии обусловлен ее направленностью на выражение сущности экологического долга: формальная безусловность выполнения такой обязанности основывается на принятии личностью высокой значимости экологических ценностей, овладении знаниями положительных и отрицательных с экологической точки зрения последствий собственного поведения и поведения других членов общества, а также имеющихся и возможных норм экологической коммуникации и наконец – на сознательном принятии соответствующих личных решений относительно экологически ориентированного поведения. Успешность любых общественных экологических проектов (научных, образовательных или прикладных) базируется в конечном счете на выработке каждым участником таких проектов как личностью собственного варианта совместного экологического императива как определяющего фактора экоцентрического поведения. Уточнены философские основы исследования закономерностей исторического развития представлений о должном в общественном развитии – от понятия общественного блага, через понятие общественного идеала и к понятию ценностей как определяющих для выражения сущности сферы общественно должного. При этом на примере исследования отношения человека к природе обнаружено, что сквозное значение – как в историческом, такие в теоретическом измерениях – имеют понятия добродетели и обязанности, которые являются основополагающими для деонтологической теории. Развито представление о деонтологической теории как средстве философского осмысления исторической реальности в силу интегративной значимости нормативной составляющей социальной реальности. Это предположение подтверждает, во-первых, исторически распространенная в условиях социального кризиса практика сознательного обращения личностей и отдельных социальных групп к нормативизму, то есть к значимым для всех членов социума нормативным достижениям или участии в выработке новых таких норм, и, во-вторых, фактическое использование в таких ситуациях понятий и категорий деонтологического дискурса – даже при отсутствии или недостаточности осознания потребности в нормативизме как социальной стратегии.