ТЕОРЕТИЧНЕ І ПРАКТИЧНЕ САМОВИЗНАЧЕННЯ РОЗУМУ (ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ) : ТЕОРЕТИЧЕСКОЕ И ПРАКТИЧЕСКОЕ САМООПРЕДЕЛЕНИЯ УМА (философско-АНТРОПОЛОГИЧЕСКИЙ АНАЛИЗ)

Краткое описание

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМ. Г.С. СКОВОРОДИ

ГРИЦАЙ ОЛЬГА МИКОЛАЇВНА

УДК 13:572.026

ТЕОРЕТИЧНЕ І ПРАКТИЧНЕ САМОВИЗНАЧЕННЯ РОЗУМУ (ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ)

09.00.04 філософська антропологія, філософія культури

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук

Науковий керівник
доктор філософських наук,
професор
Култаєва Марія Дмитрівна

Харків - 2006

Зміст
Вступ................................................................................................................ 3
Розділ 1. Самозвеличування розуму в його теоретичних саморефлексіях........................................................................................................................ 11
1.1. Людина титан перед його величчю розумом ......................................................................................................................... 11
1.2. Людина-машина і res cogitans........................................................................................................................ 28
1.3. Розум у метафориці Просвітництва.......................................................................................................................... 43
1.4. Розум в імперативній модальності: німецька класична філософія........................................................................................................................ 57
1.5. Манія величі утопічного розуму: еволюція марксизму.......................................................................................................................... 77
Розділ 2. Самоприниження розуму........................................................................................................................ 93
2.1. Романтична критика розуму93
2.2. Капітуляція перед ірраціональним103
2.3. Інструментально-прагматичне прислужництво розуму... 115
Розділ 3. Самореабілітація розуму..... 127
3.1. Розум під завалами постмодерністських деструкцій. 127
3.2. Замовлення на нові імперативи: статус розуму у екологічній
етиці та етиці відповідальності.... 146
3.3. Комунікативні можливості розуму..... 155
Висновки........ 168
Література. 174

Вступ
Актуальність теми дослідження. Сучасна епоха визначається кардинальними змінами в культурі і бутті людства. Соціальні трансформації, нові інтегральні перспективи й модифікації, а також інноваційні тенденції в культурі та освіті, складність прийняття політичних рішень у суспільстві ризику актуалізують низку проблем, пов’язаних із самовизначенням розуму, з його самокритикою і зрештою легітимації репрезентацій в інформаційному й технологічному соціумі. Відтак загострюється проблема самовизначення розуму в антропологічному й гуманістичному вимірах, осягнення його в нових культурних і соціальних контекстах. Це зумовлено також сукупністю глобальних суперечностей, які ставлять під сумнів саму можливість подальшого існування людини. Суспільство ризику вимагає посилення уваги до світоглядної культури, основоположними принципами якої має бути гуманізм, свобода, відповідальність, толерантність, неупередженість, соціальний прагматизм тощо. Така орієнтація сприяє зменшенню ризиків і небезпек, пов’язаних з діяльністю людини в постіндустріальному суспільстві, її активністю, розумом, творчим потенціалом, вона також сприятиме збереженню власної цілісності та ідентичності.
Тема дослідження набуває особливого значення для розв’язання низки завдань, пов’язаних із духовним оновленням і самовизначенням української нації через використання тих можливостей, які їй відкриває європейський вибір на засадах розуму. Для вітчизняної філософії, для українського суспільства в цілому ця тема має принципове значення, адже прагнення до гармонійного поєднання серця і розуму може скласти передумову для успішного національного самоствердження. Євроінтеграційна стратегія України висуває вимогу прагматизації зовнішньої і внутрішньої політики, для встановлення меж якої необхідно застосовувати критерії розуму. Філософсько-антропологічний аналіз теоретичного і практичного розуму дозволяє поглибити розуміння комплексу смислів, що входять до ідеї Європи.
Крім того, тему дослідження актуалізує сучасний етап розвитку філософських наук, де розум одна з її провідних категорій постійно вимагає конкретизації й уточнення в нових соціокультурних контекстах і антропологічних ситуаціях. Отже, не менш важливим в умовах множинної репрезентації розуму є його осмислення, а також більш чітке і точне визначення понять розуму і раціональності, їх співвіднесеність та адекватне застосування. Аналіз поняття розуму в запропонованому тематичному аспекті також є важливим і актуальним для подолання застарілих стереотипів мислення, міфологізації загальноприйнятих дослідницьких положень, що сприяє розвитку світоглядної і методологічної культури. Слід зазначити, що сучасні соціальні трансформації і комунікативні процеси спонукають до поглибленого дослідження креативних можливостей розуму, де на основі демократичних засад актуалізуються різні спектри самосвідомості, завдяки чому виявляється універсальний потенціал творчого самовизначення розуму і створюються якісно нові дискурси, дослідницькі програми, альтернативні методології та інноваційні тенденції в культурі й освіті.
Ступінь наукової розробленості проблеми характеризується багатоманітністю підходів у визначенні поняття „розум” і „розсудок”, зведення їх до типів або форм раціональності. Навіть після двотисячолітньої історії філософії ці поняття ще недостатньо визначено, їх зміст вкрай нез’ясовані. Зокрема, „розум” застосовується як загальне поняття філософії для позначення як духу, так і інтелекту, за його допомогою визначаються структура і субстанція раціональності. Розум із часів Канта позначається як здібність, що продукує безумовні принципи апріорного знання. Розум проголошується також принципом існування світу (Гегель). За допомогою поняття розуму зрештою здійснюється антропологічне визначення людини. Зміст категорії „розум» та його антропологічне самовизначення частково можна реконструювати в історико-філософській думці. Тут слід особливо відмітити внесок німецької класичної філософії (І.Кант, Г.Гегель, Й.Фіхте) в розширення смислового та функціонального навантаження поняття розуму.
У представників посткласичної філософії розум здебільшого розглядається в контексті різних аспектів людського буття, розумністю істинно людського нерідко проголошується ірраціональне, несвідоме, чисте мислення без привнесення зовнішньої даності. Зокрема, філософії розуму протиставляється філософія волі (Ф.Ніцше, А.Шопенгауер), філософія екзистенціалізму (А.Бергсон, В.Дільтей, С.Кіркегор, Ж.П.Сартр та ін.), філософія позитивізму (О.Конт, Г.Спенсер), філософія науки (П.Фейєрабенд, Т.Кун та ін.) тощо.
Проблематика антропологічного та гуманістичного самовизначення розуму почасти розглядається у працях філософів, які в той чи інший спосіб зверталися до визначення теоретичних, соціальних, культурних та цивілізаційних перспектив України і людства в цілому (Е.Андрос, В.Асмус, Л.Баткін, Я.Білик, А.Бичко, В.Босенко, М.Булатов, П.Гайденко, М.Горкхаймер, В.Гьосле, О.Гьоффе, В.Гусєв, В.Загорднюк, А.Конверський, П.Копнін, В.Леонтьєва, І.Надольний, І.Нарський, М.Попович, В.Табачковський, М.Ткачук, М.Фуко, В.Шинкарук та інші).
Окремі моменти репрезентації розуму в соціокультурних синтезах містяться у працях М.Вебера, Ж.Дерріда, І.Загрійчука, М.Култаєвої, Н.Корабльової, О.Мамалуя, М.Поповича, О.Соболь, В.Шкоди.
Обґрунтуванню загальнофілософських проблем і світоглядно-методологічних інновацій в західноєвропейській філософії присвячено праці В.Абашника, Н.Амельченко, А.Андреус, О.Булатова, І.Бичка, Н.Бусової, Б.Головка, А.Єрмоленка, С.Кошарного, В.Купліна, В.Ляха, С.Пролєєва, О.Проценко, Л.Ситниченко, В.Табачковського, Н.Хамітова, М.Шкепу.
Суттєве значення для цього дослідження мають вчення Г.Сковороди про „острейший ум”, „філософія серця” П.Юркевича, де йдеться про гармонію як уособлення ідеалу, цілісного образу, повноти буття в процесі життєтворчості. Співвідношення розуму і розсудку в естетичному вимірі і проявах людської чуттєвості розкривається в працях О.Канарського, С.Кримського, О.Лосєва.
Особливого значення проблема критичного самовизначення розуму в антропологічному та гуманістичному вимірах набуває в період постнекласичної трансформації філософії і становлення сучасного людинознавства. Тут слід насамперед назвати теоретичні розвідки В.Вельша, Г. Ґ.Ґадамера, М.Гайдеґґера, А.Гелена, Е.Кассірера, Х.Ортеґа-і-Гассета, І.Пригожина, П.Рікера, Р.Рорті, П.Слотердайка, І.Цехмістра, М.Шелера, О.Шпенглера
Важливим є розгляд самовизначення розуму не тільки в науково-теоретичному, а й у науково-практичному контекстах, що знаходить своє відображення в розвитку сучасних теорій екологічної свідомості, які представлено у працях Р.Атфілда, У.Бека, Д.Бьолера, В.Вернадського, В.Гьосле, В.Кульмана, Х.Ролстона, Р.Рорті, А.Швейцера, Г.Йонаса та ін. Значний внесок має дослідження стратегій обґрунтування людських стосунків у контексті комунікативного розуму. Представники цього підходу (К.-О.Апель, О.-Ф.Больнов, М.Бубер, Ю.Габермас, Т.Горкгаймер, О.Гьоффе, К.Ясперс) намагаються на основі певних теоретичних програм реабілітувати розум після його деметафізації некласичною філософією і сучасними деконструктивними стратегіями розуму в постмодерністських програмах.
Усі вищезгадані підходи ґрунтуються на досягненнях попередніх теорій, збагачують їх новими принципами та ідеями, наповнюючи наукові розвідки своєю змістовністю та евристичним потенціалом у побудові інтегративних програм дослідження форм раціоналізації розуму в постмодерному соціумі.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в межах науково-дослідницької програми „Філософія освіти і духовне оновлення українського суспільства” кафедри філософії Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди.
Об’єктом дисертаційного дослідження є розум у соціокультурних репрезентаціях.
Предметом дослідження є теоретичне і практичне самовизначення розуму, його метаморфози в історико-філософській рефлексії та досвід його самоздійснення в культурно-антропологічному вимірі.
Метою дослідження є розкриття основних тенденцій репрезентації самовизначення розуму в конкретно-історичних соціокультурних контекстах на основі філософсько-антропологічного аналізу.
Для досягненя цієї мети передбачається виконання таких завдань:
- виявити основні тенденції самовизначення розуму в історико-філософській традиції;
- проаналізувати основні підходи класичної, некласичної та постмодерної парадигми до визначення сутності поняття розуму в співвідношені з поняттями розсудок, раціональність;
- дослідити принципові особливості теоретичної, методологічної та аксіологічної значущості категорії „розум”;
- розкрити евристичну насиченість та змістовність розуму в його соціально-антропологічних репрезентаціях;
- виявити функціональні можливості самовизначення розуму в ситуації ідеологічного та світоглядного плюралізму;
- з’ясувати значення смислових інтенцій розуму і його репрезентацію в раціоналістичних тенденціях, в постмодерністських філософських концепціях;
- дослідити передумови та можливості екологічної комунікації в постіндустріальному суспільстві, в якому постійно відтворюються ситуації ризику та небезпеки.
Теоретичні та методологічні основи дослідження. У виконанні завдань дослідження було застосовано комплексну методологічну програму, в основу якої покладено порівняльно-історичний, системно-теоретичний, феноменологічний методи. Фундаментальне значення для дослідження також мали методи антропологічної інтерпретації та антропологічної редукції на основі афірмативного підходу.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що розроблена філософсько-антропологічна концепція самовизначення розуму, на основі якої виявлено його евристичну насиченість, поглиблено розуміння гуманістичних відношень між наукою та мораллю, правом та політикою, мистецтвом та релігією тощо, конкретизовано критерій розуму та визначено поле його креативності. Результати дослідження, які становлять наукову новизну та виносяться на захист є такими:
- простежено, яким чином відбувається обумовленість соціальних та культурних репрезентацій розуму широкими загально-цивілізаційними контекстами, національними традиціями, а також конкретно-ситуативними контекстами;
- виявлено функції і причини самозаперечення розуму в проекті „Модерн”, який сприяв розподілу розуму на суб’єктивний і об’єктивний;
- на підставі дослідження поліфонічності класичної, некласичної та постмодерністської парадигм доведено, що використання категорій розуму і розсудку розширює обсяг цих понять, а також уможливлює нові горизонти дослідження раціональності;
- розкрито роль семантичної конвергенції поняття розуму, в результаті якої з’являються нові дискурси, що презентуються категоріально; це в свою чергу збагачує їх новими принципами та ідеями, що забезпечує появу альтернативних методологій, обмежує сферу непевного й робить ці методології ефективнішими у практичному застосуванні;
- обґрунтовано, що теза про „кінець суб’єкта» нерозривно пов’язана з нігілістичною критикою розуму, а довіра до розуму із широкою перспективою прояву його гуманістичного потенціалу;
- простежено постмодерністські спроби реабілітації розуму й показано, що ця реабілітація ґрунтується на комунікативній раціональності та легітимації заблудження;
- виявлено, що раціоналістичні форми репрезентації розуму продукують створення нових інформаційних і комунікативних технологій, в яких розкривається когнітивний та аксіологічний зміст духовного й цивілізаційного досвіду; це спонукає до творчого, гнучкого й мобільного розвитку особистості та до пошуків вирішення глобальних проблем сучасного людства;
- простежено, що можливості комунікативної спроможності розуму можуть бути основою для створення соціальних теорій захисту життєвого світу від загрози бюрократичних і господарських імперативів.
Науково-практичне і теоретичне значення дослідження полягає в обґрунтуванні можливостей функціонального застосування антропологічної парадигми розуму в різних соціальних практиках, що розширює горизонти міждисциплінарного синтезу в науковому пізнанні. Результати дослідження сприятимуть виробленню методологічної і світоглядної культури. Теоретичні й методологічні основи дослідження мають значення як у філософсько-теоретичному й аксіологічному аспектах, так і з огляду використання їх результатів у практиці розробки програм соціального розвитку, у системі трансформації освіти, у розробці курсів філософії, філософської антропології, соціології тощо.
Апробація роботи. Основні теоретичні висновки та результати дослідження апробовано на засіданнях кафедри філософії Харківського національного педагогічного університету ім.Г.С.Сковороди, у доповідях на міжнародних та регіональних науково-практичних конференціях: „Молодь в посттоталітарному суспільстві: український варіант” (Харків, 1993), „Освіта і доля нації” (Харків, 1999; 2001; 2002; 2003; 2004; 2005), Сковородинівські читання: „Григорій Сковорода і духовне оновлення українського суспільства” (Харків, 2004), 17-ті міжнародні людинознавчі філософські читання „Гуманізм, людина, мова” (Дрогобич, 2005).
Публікації. Результати наукового дослідження знайшли відображення у 8 наукових працях, з яких 6 опубліковані у фахових виданнях, визначених ВАК України.

Структура дисертації і послідовність викладу матеріалу зумовлені логікою проблем, які випливають із плану, мети та завдань дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, одинадцяти підрозділів, висновків, списку літератури і використаних джерел (269 найменувань). Загальний обсяг дисертації 192 сторінок, із них 173 сторінок основного тексту.

Список литературы

Висновки

Дослідження проблеми самовизначення розуму в соціокультурних синтезах, як свідчить проведений аналіз, дає змогу окреслити ті контексти, у яких відбувається актуалізація функціональних можливостей розуму і виявляється його евристична насиченість. Насамперед це ті контексти, що конституються в процесі комунікації. Сюди слід також віднести репрезентації розуму і його раціоналізацію в теоретичних модифікаціях, у культурі та освіті. Цінності та смисли, що виникають унаслідок духовно-практичного освоєння світу та умов соціальних трансформацій, постійно вимагають конкретизації смислових тенденцій розуму в інформаційному суспільстві, що нині інтенсивно формується в Україні.
Наявність даного феномену спонукає розглядати самовизначення розуму і його самокритику в когерентності функціональних і методологічних чинників дискурсивного розуму в ситуації ідеологічного і світоглядного плюралізму, адже для філософської рефлексії і самосвідомості кожного окремого суб’єкта принципового значення набуває той факт, наскільки в соціокультурному просторі зберігають і мають силу критерії розуму, його креативності. Труднощі в осмисленні даної проблематики виникають особливо тоді, коли нерозумність набуває вигляду формалізованої розумності, а також коли розум здійснює свої розвідки у сфері ірраціонального. Такі метаморфози розуму і його самовизначення простежуються в класичній і особливо даються взнаки в некласичній і посткласичній філософії.
Розум у класичній філософській традиції розглядається не лише як абстрактна здатність людини, що визначає її сутність. Він утворює самостійну продуктивну силу і одну з головних засад індивідуального і соціального буття. Досить згадати, що розум Ренесансу підноситься до сміливого розв’язання найскладнішого питання питання до Бога, де внаслідок чого постають абсолютно іманентними людина і божественний розум. Означене смислове навантаження й інтерпретаційні можливості щодо розуміння проблеми самовизначення розуму через людську діяльність спрямувало філософію Відродження не скільки на десакралізацію світу, скільки на подолання нежиттєздатних моделей мислення середньовічної схоластики. Але цей гуманізм останньої повернувся у формі раціоналізму, оскільки протиріччя між тілесністю і духовністю в людині знаходить вираження у суперечності між внутрішнім визначенням змісту розуму і його формою вираження - раціоналізмом.
Руйнування структури і методу схоластичного знання, переосмислення ролі й місця традиції у формуванні нового типу методології містило в собі позитивний момент. У цьому процесі важливе значення мала філософія Нового часу, особливо вчення Р.Декарта з притаманним йому новим способом звернення до свідомості. Цінність і значущість картезіанської традиції виявилась у розробці науково-технічної і соціально-антропологічної проблематики розуму і самосвідомості, які лежать в основі всієї духовної діяльності і виступають необхідним і конститутивним моментом мислення. Ця тенденція досягла свого логічного завершення в епоху прискорення соціальних процесів і пошуку холістичних форм свідомості і соціального існування. Означений гіперактивізм розуму виявився „просвітницьким проектом розуму”, характерною рисою якого є, з одного боку, визнання безмежних можливостей розуму, а з іншого розум ставиться в залежність від методичної формалізації і від раціоналізації моральних цінностей. Такі метаморфози розуму зумовили як його самозвеличення, так і самоприниження, залежно від того, який аспект розуму береться за основу.
Класичні концепції розуму й ідея його універсальної можливості самовизначення актуалізується осмисленням фундаментальних проблем сучасного людинознавства та гуманізації суспільних відносин.
Спроба подолати обмеження раціоналістичного гуманізму була здійснена марксизмом. Результатом стала утопічна форма гуманізму, яка в подальшому перетворилась на тоталітаризм. Але політичне подолання тоталітаризму не усунуло туги за утопією.
Суперечливість класичної репрезентації самовизначення розуму і спроби її зняття представлені в некласичних концепціях. Поява альтернативних інтерпретацій спричинена трансформацією соціокультурних контекстів, де криза суспільних відносин ототожнюється з кризою розуму і гуманності, витлумаченням її як виразу „кінця філософії” і „заходу цивілізації”. Внаслідок цього класичний теоретичний розум репрезентує себе з позиції нерефлексивних феноменів. Через це він зводиться до формалізації і інструменталізації. Значущість некласичної парадигми розуму полягає в тому, що було показано невловимість неартикульованих смислів предметного поля існування людини як неповторного і єдиного буття особистостей. У цьому сенсі ця філософія поглиблює і виявляє нові смисли, принципи та ідеї розуму. Декодування соціокультурних смислів ускладнюється тим, що актуальна і потенційна репрезентація розуму накладається одна на одну залежно від домінуючих соціальних контекстів, які постають у синкретичній формі. Тому на особливу увагу заслуговують сучасні постмодерністські стратегії самовизначення розуму у відкритості мозаїчних структур в осмисленні розуму в антропологічній і гуманістичній спрямованості.
Парадоксальним у постмодерністських стратегіях критики розуму є те, що вони намагаються реабілітувати розум через його деметафізацію, децентралізацію і навіть через дегуманізацію. Це чітко унаочнюється на прикладі постмодерного аналізу принципу більшості, який нерозривно пов’язаний з принципом демократії. Тут показано межу ризику, за якою криється небезпека розчинення розумного в прагматичному розумі. З точки зору постмодерної парадигми не існує розумної інстанції, будь-які ідеї легітимізуються не через розум, а через універсальне схвалення конформізм, консенсус, толерантність тощо, де панує масова культура. Це є позиціювання з тими умовами, де людство вже „ не робить”, а підкоряється „примусу речей”. Така саморегулююча система призводить до певних імперативів, які загрожують людському буттю.
Криза класичного раціоналізму і усвідомлення екзистенційно, антираціоналістично зорієнтованих доктрин, не спроможні відповісти на виклики сьогодення. Пошуки „третього шляху” між ідеалом об’єктивності розуму і його суб’єктивністю та трансформація раціональності в цілераціональність у постмодерністських стратегіях простежується через спроби реабілітації розуму в розкритті його змістовності і евристичної насиченості. Нову спільність смислів представники новітньої філософії обґрунтовують через різноманітні аспекти дискурсивних практик. Такий перехід від філософії розуму до різних типів і форм раціональності спричинений, на думку Г.Шнедельбаха, соціокультурною налаштованістю, рудиментарним розумінням раціональності. Це є „філософія всілякості” (В.Вельша), яка особливо виразно представлена „лінгвістичним поворотом”, структуралізмом, постпозитивізмом тощо. Так з’являються нові форми і типи розуму: дискурсивний розум, інструментальний розум, трансверсальний розум (В.Вельша), соціальний розум (О.Гьоффе), етичний розум (В.Гьосле), комунікативний розум (К.-О.Апеля, К.Ясперса), цинічний розум (П.Слотердайка). Всі вони намагаються обґрунтувати і втілити в життя конкретні гуманістичні проекти. Це створення і використання категоріальної системи, де інформаційно-комунікативні технології поєднуються з визнаним пріоритетом загальнолюдських цінностей.
Тема репрезентації розуму в соціокультурних синтезах і метаморфози його самовизначення відкриває проблемне поле афірмативного підходу і синтетичного дослідження, де можливість філософського обґрунтування поліфонії розуму розширює простір для виявлення його смислових інтенцій і евристичного потенціалу. Ці перспективні проблемні горизонти можуть стати продовженням дисертаційного дослідження.
На підставі матеріалів дисертаційного дослідження зроблено такі висновки:
1. Парадигмальні зміни у самовизначенності розуму зумовлені соціальними трансформаціями.
2. Динамічною формою репрезентації розуму є поліфонічність філософських інтерпретацій, які формуються в соціокультурних синтезах і кристалізуються у філософсько-антропологічних концепціях, а також у гуманістичних відносинах у сфері науки, політики, права, релігії, мистецтва тощо.
3. Інтерпретаційні смисли розуму мають певні рівні репрезентації, які залежать від домінуючих контекстів соціальних систем, зберігаючи фундаментальні основи самосвідомості, завдяки чому неартикульовані смисли предметного поля існування людини зберігають універсальний потенціал творчого самовизначення розуму в умовах ідеологічного і світоглядного плюралізму.
4. Смислові інтенції розуму і його евристична насиченість розкривають широкий спектр дослідницьких програм, появи нових дискурсів і альтернативних методологій.
5. Множинність постмодерністських стратегій самовизначення розуму розкриває можливість побудови інтегративних програм, де внаслідок посилення комунікативних процесів осмислюються на засадах розуму якісно нові відносини у глобалізованому соціумі.
6. Основою комунікативного дискурсу європейської репрезентації розуму є смислові інтенції свободи, демократії, прав людини, справедливості, толерантності, відкритості, субсидіарності тощо.
7. Самовизначення розуму виявляє ідеологічну, світоглядну, функціональну значимість і сприяє збережинню самобутності нації, її консолідації, одночасно створюючи інтернаціональні форми спілкування.
8. Креативні контексти розуму демонструють широкий спектр інноваційних тенденцій у культурі й освіті.
9. Самовизначення розуму виконує саморегулюючу функцію соціальних відносин, де на основі демократичних засад легімітує всі спектри самосвідомості, зокрема й екологічні проблеми.
На основі цих висновків можна запропонувати низку рекомендацій щодо практичного використання результатів дослідження, а саме:
- в суспільній практиці в умовах множинної репрезентації розуму необхідно більш чітко і точно розрізняти поняття розуму і раціональності, їхню співвіднесеність, цілеспрямовано використовувати відповідно до їх смислу.
- в теоретичних стратегіях смислові інтенції і евристичну насиченість розуму сприяє створення інформаційно-комунікативних програм та інноваційних технологій.
- у вихованні ідеологічних і світоглядних орієнтирів суб’єкта використовувати
інтерсуб’єктивну прагматику розуму на засадах антропологічної і гуманістичної спрямованості.
- комунікативні можливості розуму можуть бути основою для створення соціальних теорій захисту життєвого світу від загрози бюрократичних і господарських імперативів.

Література

1. Абашник В.А. Концепция „трансверсального розуму” у Вольфгана Вельша (tranversale vernunft) // Наш постмодерный модерн. 4-е изд. К., 1993. 341 с.
2. Абашник В.А. Понятие „знание” и „справедливость” в немецком идеализме и постмодернизма (Шад-Лиотар-Вельш). Харьков, 1997. 293с.
3. Абрамов А.И. Кантианство в русской университетской философии // Вопросы философии. 1998. № 3. С. 58-69.
4. Автономова Н.А. Дерріда і граматологія // Дерріда Ж. О грамматологии. К.. 2003. 428 с.
5. Автономова Н.С. Рассудок. Разум. Рациональность. М.: Наука, 1998. 287 с.
6. Адорно Т.В. Негативная диалектика. М.: Научный мир, 2004. 417 с.
7. Амельченко Н. А. Міф та нація переплетення філософського та політичного дискурсів // Філософська думка. К., 2003. №6. С.64.
8. Андрос Е.І. Екзистенційне бачення світу людини й комунікації: його резони та обмеженість // Філософія. Світ людини. К.: Либідь. 2003. 428 с.
9. Андрос Е.І. Перехід від метафізичного до постметафізичного періоду // Філософія. Людина. Світ людини. К.: Либідь. 2003. 428 с.
10. Андрос Е.І. Спадкоємність і деконструкція як складові суспільної стабільності й поступу // Філософія. Світ людини. К.: Либідь. 2003. 428 с.
11. Апель К.-О. Апріорі спільності комунікації та основи етики. До проблеми раціонального обґрунтування етики за доби науки // Сучасна зарубіжна філософія. К.: Лібра, 1996 428 с.
12. Апель К.-О. Дискурсивна етика як політична етика відповідальності у ситуації сучасного світу // Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія. К.: Лібра, 1999. 488 с.
13. АпельК.-О.Проблема філософського обґрунтування у світлі трансцендентальної прагматики мови // Після філософії: кінець чи трансформація. К.: Четверта хвиля, 2000. 432 с.
14. Арлычев А.Н. Об иррационализме как философии изменчивости // Вопросы философии. 1988. № 6. С. 133-139; 137.
15. Атфилд Р. Этика экологической ответственности // Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. М., 1990. 391 с.
16. Баткин Л.М. Гуманисты: стиль жизни и стиль мышления. М.: Наука, 1978. 198 с.
17. Баткин Л.М. Итальянское возрождение. М.: Российский государственный гуманитарный університет, 1995. 448 с.
18. Бэкон Ф. Сочинения: В 2-х томах. М.: Мысль. 1971 1978. Т. 1: 551 с.; Т.2: 582 с.
19. Бергсон А. Творческая эволюция. М.: Мысль, 1909. 316 с.
20. Бердяев Н.А. О назначении человека. М.: Республика, 1993. 383 с.
21. Бердяев Н.А. Самопознание. М.: Междунар. Отношения, 1990. 336 с.
22. Бердяев Н.А. Философия свободного духа. М.: Республика, 1990. 318с
23. Бердяєв Н.А. Царство Духа и царство Кесаря. М.: Республика, 1995. 407 с.
24. Білик Я.М. Дух і космос: культура і наука на шляху до нетрадиційного світосприйняття. Х.: Вид-во ХДУ, 1995 195 с.
25. Быстрицкий Е.К. Феномен личности: мировоззрение, культура, бытие. К.: Наукова думка, 1991. 200 с.
26. Борхес Л. Б. Письмена Бога. М.: Республика, 1992. 510 с.
27. Бубер М. Перспектива // Ситниченко Л.А. Першоджерела комунікативної філософії. К., 1996. 171 с.
28. Булатов М.О., Малєєв К.С., Загороднюк В.П., Солонько Л.А. Філософія ноосфери. Філософський зміст і сучасний смисл феномена ноосфера. К.:Наукова думка, 1995. С. 64 78.
29. Булгаков С.Н. Героизм и подвижничество: Из размышлений о религиозной природе русской интеллигенции // Вехи. М., 1991. С.36;41.
30. Бур М., Иррлиц Т. Притязание разума. М.: Прогресс, 1978 326 с.
31. Буркхардт Г. Неполная чувственность это человек. М., 1995. С. 151. 308 с.
32. Бусова Н.А. Комунікативна дія як засіб соціальної інтеграції // Наукові записки Харківського університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. Харків: ХВУ, 2001. Вип. ХІІ. С. 22 30.
33. Бусова Н.А. Модернизация, рациональность и право. Харьков: Прометей Прес, 2004 352 с.
34. Вайль П. Иная Америка // Иностранная литература. 1996. № 12. С.231.
35. Вайнштейн О. Язык романтической мысли. О философском стиле Новалиса и Шлегеля. М.: Искусство, 1994. 327 с.
36. Вебер М. Политика как призвание и профессия // Вебер М. Избр. произв. М.: Прогресс, 1990. 808 с.
37. Вельш В. Справедливость как новая ведущая идея разума // Ідея справедливості на схилі ХХ століття: Матеріали Харківських міжнародних читань. 28-29 червня 1999 р. Х.: ХДУ, 1999. С. 92.
38. Виндельбанд В. История новой философии в её связи с общей культурой и отдельными науками. СПб., 1902 Т.1 513 с.
39. Виндельбанд В. История философии. М.: Ника Центр, Вист С. К., 1997. 560 с.
40. Вступительная статья П.С. Гуревича, В.И. Столярова к книге А.Шопенгауэра Афоризмы житейской мудрости”. М.: Интербук, 1990. 152 с.
41. Габермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность: Лекции и интервью. М., 1989. 284 с.
42. Габермас Ю. Комунікативна дія і дискурс дві форми повсякденної комунікації // Ситниченко Л.А. Першоджерела комунікативної філософії. К., 1996. 171 с.
43. Габермас Ю. Єдність розуму в різноманітті голосів // А.М. Єрмоленко. Комунікативна практична філософія. К.: Лібра, 1999. 488 с.
44. Габермас Ю. Філософія як берегиня та інтерпретатор // Після філософії: кінець чи трансформація? К.: Лібра, 1999. 488 с.
45. Гадамер Х.Г. Актуальность прекрасного. М.: Искусство, 1991. 367 с.
46. Гадамер Х.Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М.: Прогресс, 1988. 669 с.
47. Гадамер Х.Г. Об истине // Логос. 1991. №1. 236 с.
48. Гайденко П.П. Вступительная статья к книге К. Ясперса Смысл и назначение истории”. М.: Политиздат. 1991. 527 с.
49. Гайденко П.П. Проблема рационализма на исходе ХХ в. // Вопросы философии. 1991. № 6. С. 7.
50. Гассенди П. Сочинения: В 2-х томах. М.: Мысль, 1968. Т.2. 836 с.
51. Гегель Г.В.Ф. Лекции по истории философии // Соч. в 3-х томах. Л. М.:Гос издат.,1932.—Т.2.--454 с.
52. Гегель Г.В.Ф. Философия духа // Энциклопедия философских наук. М.: Мысль, 1977. Т. 3. 471 с.
53. Гегель Г.В.Ф. Философия права. М.: Мысль, 1990. 524 с
54. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук // Соч. В 3-х томах. М.: Мисль, 1975. Т. 1. 449 с.
55. Гегель Г.В.Ф. Эстетика // Соч. В 4-х томах. М.: Искусство, 1968. Т.1: 310 с.; Т.2: 324 с.
56. Гелен А. О систематике антропологи // Пролблема человека в западной философии. М.: Прогресс, 1998. 552 с.
57. Гельвеций К.А. Избранные произведения. М.: Мысль, 1938. 483 с.
58. Гоббс Т. Избранные произведения. М.: Мысль, 1964. Т.1. 583 с.
59. Гольбах П.А. Избранные произведения. В 2-х томах. М.: Мысль, 1963. 572 с.
60. Горкхаймер Х.Г. Критика інструментального розуму. К.: ППС, 2002; --510--282 с.
61. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. М.: Высшая школа, 1980. --364с.
62. Грицай О.М. Філософська свідомість: предмет і завдання в рамках класичної філософії // Серія: Філософія. Х.: ХНПУ, 1998. С. 19.
63. Гуссерль Э. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология // Вопросы философии. 1992. № 7. С. 136 176.
64. Гьосле Вітторіо. Практична філософія в сучасному світі. К.: Лібра, 2003. 248 с.
65. Гьоффе Отфрід. Розум і право. К.: Альтерпрес, 2003. 264 с.
66. Гьоффе Отфрід. Справедливість і субсидіарність. К.: Альтерпрес, 2004. 144 с.
67. Далмар Ф. Глобальная этика: преодоление дихотомии „универсализм” „партикуляризм” // Вопросы философии. 2003. № 3. С. 13-29.
68. Декарт Р. Избранные произведения. М.: Политиздат, 1950. 710 с.
69. Декарт Р. Избранные сочинения. Казань, 1914 Т.1. 629 с.
70. Декарт Р. Избранные сочинения. М.: Мысль, 1964. Т.2. 619 с.
71. Декарт Р. Соч. в 2-х Т. М.: Мысль, 1989. Т.1. 654 с.
72. Декарт Р. Рассуждение о методе // Антология мировой философии: В 4 Т. Т.2. М.: Мысль, 1970. 776 с.
73. Дейк Т. А. Язик. Познане. Коммуникации. М.: Наука, 1989. 321 с.
74. Деррида Ж. Деконструкция и другое: тексты и интерпретация // Керени. Диалоги о Европе. Минск.: Экономпресс, 2001 319 с.
75. Дерріда Жак. Привиди Маркса. Держава заборгованості, робота, скорботи та новий Інтернаціонал. Х.: ОКО, 2001. 272 с.
76. Див.: Постмодернизм и культура (материалы „круглого стола”) // Вопросы философии. 1992. № 3. С. 5 14.
77. Дильтей В. Введение в науки о духе: Опыт построения основ для изучения общества и истории: Предисловие // Зарубежная эстэтика и теория литературы ХIХ ХХ вв.: Трактаты, статьи, эссе. М : МГУ, 1987. 510 с.
78. Доклад В.М. Межуева на заседании круглого стола по обсуждению книги Т.И. Ойзермана „Марксизм и утопия” // Вопросы философии., 2004. № 3. С.53.
79. Дюркгейм Э. Социология. М.: Канон, 1995. 286 с.
80. Ермоленко А.Н. Этика ответственности и социальное бытие человека // Современная немецкая критическая философия. К.: Наука, 1994. 298с.
81. Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія. Підручник. К.: Лібра, 1999. 488 с.
82. Єрмоленко А.М. Філософія гарант практичного розуму // Філософська думка. 2003. №2. С.12.
83. Жирмунский В.А. Религиозное отречение в истории романтизма. М., 1919. 216 с.
84. Загороднюк В.П. Філософія постсучасності: між класичною та некласичною думкою // Філософська думка. 2003. № 6. С. 12.
85. Загрійчук І.Д. Органічність національної культури та соціальні наслідки її руйнації// Серія „Філософія”. Х.: ХДПУ ім. Г.С.Сковороди. Випуск 6. 2000. С. 80.
86. Зиммель Г. Философия культуры // Избр. произв. В 2-х томах. М.: Юристь. 1996. Т.2. 470 с.
87. Ильенков Э.В. Философия культуры. М.: Политиздат, 1991 464 с.
88. Иоан Скотт Эриугена. О разделении природы. М., 1998. II 9. III 37. V 5.
89. Йонас Г. Принцип відповідальності. У пошуках етики для технологічної цивілізації. К.: Наука, 2001., 293 с.
90. Камю А. Миф о Сизифе. Эссе об Абсурде // Бунтующий человек. М.: Политиздат, 1990. 415 с.
91. Кант И. Критика способности суждения // Кант И. Соч. В 6-и томах. М.: Мысль, 1963 1966. Т.4. Ч. 1. 347 с.
92. Кант И. Критика чистого разума. СПб: ТАЙМ-АУТ, 1993. 472 с.
93. Кант И. Метафизика нравов: в двух частях // Кант И. Критика практического разума. СПб. М., 1995. 528 с.
94. Кант И. Ответ на вопрос: что такое Просвещение? // Соч. в 8-и томах. М.:Мысль, 1994. Т. 8. 718 с.
95. Кант И. Религия в пределах только разума // Пролегомены ко всякой будущей метафизике. Религия в пределах только разума. Логика. Пособие к лекциям. СПб, 1996. 386 с.
96. Кант И. Письмо К. Ф. Штейдлину 4 мая 1793 г. // Кант И. Трактаты и письма. М., 1980. 709 с.
97. Кант И. Сочинения: В 6-и томах. М.: Мысль, 1964- 1966. Т.3. 799c.--Т.4. 544c.--Т.5. 564c.-- Т.6. 743c.
98. Касавин И.Т., Сокулёр В.А. Рациональность в познании и практике. М.: Наука, 1989. 192 с.
99. Киркегор С. Наслаждение и долг. К.: Лібра, 1994. 416 с.
100. Киссель М.А. Судьба старой дилеммы // Рационализм и эмпиризм в буржуазной философии ХХ в. М.: Наука, 1996. 357 с.
101. Кораблёва Н.С. Постмодерн культурная катастрофа или возврат в цивилизацию // Матеріали ІІІ Харківськх Міжнародних Сковородинівських читань: „Філософія: класика і сучасність”. Харків: ХДУ, 1996. С. 18 19.
102. Корабльова Н.С. Ідея національної філософії у новому духовному просторі // Національна філософія: сучасне, минуле та перспективи: II Харківське сковородинівське читання. Харків, 1993. С.82-89.
103. Кохліян Рубен. Проблема методу в аспекті протистояння „логоса” та „міфу” („чисте дослідження” як уникнення забобонів) // Філософська думка. 1999. №5. С. 48.
104. Кошарний С.О. Науковий розум і проблема сенсу Європейської історії у феноменології Є.Гуссерля // Світоглядно-методологічні інноваціїї в західноєвропейській філософії. К.: Український центр духовної культури, 2001. 296 с.
105. Кузанский Н. Избр. фил. Соч. М.: Соцэкгиз, 1957. 363 с.
106. Кузанский Н. Сочинения: В 2-х томах. М.: Мысль, 1979. Т. 1. 488 с.
107. Кузанский Н. Сочинения: В 2-х томах. М.: Мысль, 1980. Т. 2. 471 с.
108. Култаєва М.Д. Етика відповідальності та реалії мультикультурного суспільства // Науковий вісник. Серія: Філософія. Випуск 8. ХДПУ. 2001.
109. Култаєва М.Д. Ідеально-типові конструкти філософського мислення // Філософська думка. 2005. № 2. С. 83 95.
110. Култаєва М.Д., Ситниченко Л.М. Екзистенціально-антропологічні та системно-теоретичні аспекти глобалістики // Виклик глобалізації. К.: Стилос. Випуск 2. 2001. 206 с.
111. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. Мюнхен; Львів, 1995.-- 164 с.
112. Кун С. Структура научных революций. М.: Прогресс. 1977. 297 с.
113. Куплін В.М. Філософсько-історичні виміри трансцендентальної прагматики // Світоглядно-методологічні інновації в західноєвропейській філософії. К.: Укр. Центр духовної культури. 2001. С.26; 113. 296 с.
114. Кушаков Ю.В. Філософія права І. Канта та сучасність // Філософська думка. 2005.- №1. С. 99 123.
115. Кьеркегор С. Страх и трепет. М. 1993. 327 с.
116. Лазарев В.В. Становление философского сознания Нового времени. М.: Наука, 1987. 319 с.
117. Ламетри Ж.-О. Сочинения: Второе издание. М.: Мысль, 1983. 509 с.
118. Ламетри Ж.-О. Избр.Соч. Москва Ленінград.: 1925. 327с.
119. Леви-Стросс К. Структурная антропология. М.: Наука, 1983. 536 с.
120. Лейбниц Г.В. Новые опыты о человеческом разуме. Москва Ленінград.: 1936. - 483 с.
121. Ленин В.И. Полн. собр. Соч. М.: Мисль - Т.29. 626 с.
122. Леон Баттиста Альберти. Геоджени // Леонардо да Винчи. Избранные естествонаучные произведеня. М.: Мысль. 1955. 315с.
123. Леонтьева В.Н. Культуротворческий процесс: Основания и начала // В.Н. Леонтьева. Х.: Консул, 2003. 216 с.