Бортнікова Олена Геннадіївна Функціонування релігії в соціально-політич­них процесах сучасної України: теоретичний та практич­ний аспекти

Краткое описание

Бортнікова Олена Геннадіївна, завідувач відділу післядипломної освіти Міжнародної академії екології та медицини: «Функціонування релігії в соціально-політич­них процесах сучасної України: теоретичний та практич­ний аспекти» (09.00.11 - релігієзнавство). Спецрада Д 26.001.43 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
БОРТНІКОВА ОЛЕНА ГЕННАДІЇВНА
УДК 322 (477+438)
ДИСЕРТАЦІЯ
ФУНКЦІОНУВАННЯ РЕЛІГІЇ В СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСАХ
СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ: ТЕОРЕТИЧНИЙ ТА ПРАКТИЧНИЙ АСПЕКТИ
09.00.11 – релігієзнавство
Філософські науки
Подається на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело.
___________________________О.Г. Бортнікова
Науковий консультант – Харьковщенко Євген Анатолійович,
д. філос.н., професор
Київ - 2019

ЗМІСТ
ВСТУП .............................................................................................................................. 21
РОЗДІЛ 1. ФЕНОМЕН ВЗАЄМОДІЇ РЕЛІГІЇ ТА ПОЛІТИКИ: ТЕОРЕТИКОМЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ....................................................... 37
1.1. Методологічний конструкт дослідження функціонування релігії в соціумі ..... 37
1.2. Взаємодія релігії та політики: онтологія сутності ................................................ 48
1.3. Природа релігії та природа політики ...................................................................... 61
Висновки до 1 розділу ..................................................................................................... 88
РОЗДІЛ 2. РЕЛІГІЯ І ПОЛІТИКА ЯК СИСТЕМА: ОРГАНІЗАЦІЯ ПРОЦЕСІВ
ФУНКЦІОНУВАННЯ ..................................................................................................... 90
2.1. Теорії функціонування релігії в соціально-політичному просторі ..................... 90
2.2. Генезис і характер основних форм інтеграції релігійно-політичного простору
......................................................................................................................................... 113
2.3. Віра і довіра як засіб логіко-змістової інтеграції релігійно-політичного
простору .......................................................................................................................... 128
Висновки до 2 розділу ................................................................................................... 148
РОЗДІЛ 3. ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ПРОЦЕСИ В СУЧАСНОМУ РЕЛІГІЙНОПОЛІТИЧНОМУ ПРОСТОРІ УКРАЇНИ .................................................................... 153
3.1. Релігійні та політичні організації як суб’єкти етнонаціонального процесу .... 154
3.2. Типологічна характеристика організації релігійно-політичних взаємодій в
етнонаціональному процесі .......................................................................................... 181
3.3. Організація процесів функціонування релігійних і політичних суб’єктів як
чинник формування політичної нації в Україні ......................................................... 200
Висновки до 3 розділу ................................................................................................... 213
РОЗДІЛ 4. МІЖКОНФЕСІЙНІ ВІДНОСИНИ В КОНТЕКСТІ СУЧАСНИХ
СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ: АКТУАЛЬНІ ПРАКТИЧНІ
АСПЕКТИ ...................................................................................................................... 216
4.1. Релігійно-політичний простір як соціальний інститут ....................................... 219
20
4.2. Інституціональне середовище міжконфесійних відносин: загальна
характеристика та рівні його регулювання ................................................................. 238
4.3. Вибір та обґрунтування комплексу показників якості релігійно-політичного
простору як цілісної соціальної реальності ................................................................ 254
4.4. Гармонізація міжконфесійних відносин у просторі інституціональних матриць
у контексті українського державотворення ................................................................ 296
Висновки до 4 розділу ................................................................................................... 317
ВИСНОВКИ ................................................................................................................... 322
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ..................................................................... 336
ДОДАТКИ ...................................................................................................................... 382

Список литературы

ВИСНОВКИ
У дисертаційній роботі теоретично узагальнено і розв’язано важливу
науковоприкладну проблему, що полягає у теоретико-методологічному
обґрунтуванні засад становлення та розвитку релігійно-політичного простору
держави, гармонізації взаємодії релігії й політики в процесі українського
державотворення на основі модернізації суспільних відносин у контексті
синергетичної та інституціональної парадигм. Використання методологічних засад
інституціоналізму дало змогу отримати в процесі дослідження наукові результати,
які конкретизуються запровадженням інституціональних матриць щодо
обґрунтування механізму модифікації базових і комплементарних інститутів у
пошуку міжконфесійного партнерського діалогу в процесі формування політичної
нації в Україні.
У межах цієї проблеми є підстави сформулювати висновки, які мають
концептуальний характер та науково-практичне спрямування.
1. Узагальнюючи теоретичні дослідження процесу становлення та розвитку
взаємодії релігії та політики в культурно-історичному і державно-правовому аспекті
концептуалізації, встановлено, що принцип загального зв’язку забезпечує
можливість виявлення загальних властивостей релігії та політики, що виникають
унаслідок відносин, зв’язків і взаємодій як явищ дійсності.
З’ясовано, що категорія «взаємодія» є методологічним засобом пізнання і
однією із основ формування та розвитку теорії функціонування релігії в соціальнополітичних процесах сучасної України. Зміст категорії «відношення» є засадою
щодо виявлення ступеня активності, ступеня інтенсивності впливу релігії на
політику та навпаки. Методологічну значущість категорії «зв’язок» складає
можливість виділити зі всієї маси явищ релігії та політики закономірні зв‟язки, які
впливають на всі ситуації їх існування. У цьому сенсі велике методологічне
значення відіграє категорія «тенденція», яка дає змогу бачити функціонування і
взаємодію релігії та політики.
Сучасні погляди зруйнували уявлення про взаємодію релігії та політики як
323
про статичне скупчення впорядкованих об’єктів. Закономірні зв’язки між релігією і
політикою дають змогу відстежити їх подібність і відмінність. Подальше
наповнення конкретним змістом процесу їх взаємодії вимагає розкриття загальних
властивостей релігії та політики, що відрізняються за своїми внутрішніми і
зовнішніми ознаками, дають змогу розкрити рівень розуміння загальних
властивостей, рис, ознак релігії та політики, сприяють глибшому уявленню про їх
єдність і загальність (тотожність).
Порівняння якостей релігії та політики, що взаємодіють між собою,
призводить не тільки до виявлення відмінностей, а й до відстеження, що у них є
спільного. Головним критерієм тут є розвиток релігійних і політичних суб’єктів,
розширення кола свобод для прояву активності кожного, що неминуче виражає
стійку лінію проявлення релігії та політики в середовищі. Надання повної
характеристики (характер явища) здійснено через розкриття природи релігії та
природи політики.
Отже, на підставі порівняльного аналізу було простежено поєднання двох
різнорідних явищ в єдиний соціальний простір, який є найбільш оптимальним для
конкретних умов українського державотворення.
2. Уточнено та розвинуто понятійно-категоріальну базу досліджуваної
проблеми (до якої передовсім належать такі поняття, як «простір»,
«релігійнополітичний простір», «релігійно-політичний простір як соціальний
інститут», «інституціональне середовище міжконфесійних відносин», «матриця
релігійнополітичного простору» та «інституціональна матриця гармонізації
міжконфесійних відносин у контексті українського державотворення») шляхом
включення нових ознак до дефініцій, розширення їх кількісного складу, розкриття
значень, функцій і сфер застосування у релігієзнавстві.
Здійснено логічне й семантичне розмежування понять «простір» і
«релігійнополітичний простір». Доведено, що поняття «простір» є родовим, яке
встановлює через послідовні логічні операції причинно-наслідкові залежності та є
засобом і критерієм методологічного підходу у дослідженні складних процесів
324
взаємодії релігії й політики; поняття «простір» означає категорію, що відображає
увесь спектр можливостей розвитку даної системи на багатьох рівнях, здатність
системи до самоорганізації, існування в певному просторі та часі. Воно передбачає
відмову від обмеження досліджень сферою взаємозалежності дій (стимул–реакція) і
ураховує взаємозалежність кожної складової цього процесу від стану (та постійних
змін протягом кожної одиниці часу) інших частин. Простір виступає особливою
формою взаємодії релігії та політики. Поняття «простір» дає змогу розкрити не лише
зміст процесу взаємодії релігії та політики, але й показати природу його
самоорганізації. Тому ідейна спрямованість головної мети релігійно-політичного
простору розкривається через поняття функціонування і методологічно спирається
на теорію простору та особливості її застосування при аналізуванні процесів
взаємодії релігії та політики в українському державотворенні.
Категорія «релігійно-політичний простір» має філософсько-соціологічний
статус і використовується в релігієзнавстві для аналізу всієї сукупності змістових
елементів, які його складають, та відображає функціональний аспект знання про
взаємодію релігії та політики у процесі українського державотворення в системі
соціально-практичної діяльності. В її основі лежить оцінка умов, визнаних
релігійними й політичними суб’єктами значимими для подальшої життєдіяльності і
які розкривають характер існування та функціонування значень, спрямованих
«всередину» сфери духовного виробництва. Опредмечування значущості
відбувається за конкретних умов у способи та форми, що детермінують ці суб‟єкти
суспільної діяльності.
Запропоновано авторське визначення поняття «релігійно-політичний
простір», під яким слід розуміти категорію, що відображає процеси взаємодії
релігійних і політичних суб’єктів, формування цілісного інституціонального
середовища, що проявляється у змінах, характері, обсягах, способах, методах
узгодження та формах конкуренції для забезпечення умов реалізації власних
завдань і функцій у суспільних сферах життєдіяльності.
Найзагальнішим принципом, ідеєю розробки концепції релігійно-політичного
325
простору держави є уявлення про нього як цілісну, поліструктурну, інтегративну,
відкриту (незавершену), динамічну, доцільну, зовнішньо- та
внутрішньодетерміновану систему, здатну до саморозвитку. Елементам
релігійнополітичного простору держави притаманні такі системні ознаки, як
цілісність, інтегративність, відкритість (зв’язок із середовищем), еволюційність та
ієрархічність. Діалектична взаємодія, взаємопроникнення елементів
релігійнополітичного простору держави є фактором підсилення злагодженості
функціонування та подальшого розвитку даної системи як цілого. Якість релігійнополітичного простору держави визначається як елементами, так і її еволюційною
структурою.
Структура релігійно-політичного простору держави зберігає впорядкованість
елементів і є проявом самоорганізації, де в нелінійній сфері потенційно існує спектр
та приховане поле шляхів розвитку.
3. Обґрунтовано, що багатоманітні взаємовідносини елементів
релігійнополітичного простору можуть бути зведені до основних типів організації,
якими є: просторове чи механічне сусідство (від нестійкого чи випадкового
поєднання двох або більше елементів до механічного зчеплення елементів у межах
однієї структурної єдності); асоціація під впливом зовнішнього фактора; причинна
чи функціональна інтеграція; внутрішня чи логіко-змістова єдність. Логіко-змістова
інтеграція являє собою вищий ступінь інтеграції, який притаманний
релігійнополітичному простору, елементи якого вже не сприймаються
фрагментарно, бо всі частини утворюють логіко-змістову цілісність. У дослідженні
обґрунтована роль релігійної і політичної ідеології, з’ясовано зміст ідеї як фактора
логіко-змістової інтеграції релігійно-політичного простору України.
Сучасна ідеологічна ситуація в Україні характеризується багатоаспектною
ідеологічною дезінтеграцією за істотними й неістотними критеріями. Ідеологія
загальнодемократичної спрямованості – це радше певна сумарна величина, що
включає в себе сильну конкуренцію цілої низки класичних ідеологій
(соціалдемократичної, християнсько-демократичної, ліберальної, консервативної
326
тощо) чи національно-патріотичних ідеологій. Релігійні й політичні ідеології здатні
виконувати синтезуючу, інтегруючу роль у процесі віднаходження нових орієнтирів
для розвитку суспільства.
Центральною проблемою українського державотворення є проблема
консолідації нації, пошуку спільного принципу життєдіяльності, економічних,
соціальних, політичних і духовних засад співпраці кожного з усіма для загального
прогресу. Така ідея за своїм змістом повинна бути інтегративною – синтезувати
кращі досягнення релігійних і політичних суб’єктів, течій вітчизняної й зарубіжної
релігійно-політичної думки, позитивний досвід державотворення різних народів.
Джерела формування та конституювання релігійно-політичного простору
належать до релігійних і політичних ідей. Змістовно й функціонально таким засобом
логіко-змістової інтеграції релігійно-політичного простору мають бути віра і довіра.
Дані категорії можуть виступати водночас й ідеологією соціального
самоствердження, й ідеологією розвитку громадянського суспільства та
самореалізації особистості як самоцінності. Кожен народ, кожна нація, кожна
держава, щоб зберегти себе, повинні мати свою ідеологію, тобто сукупність ідей,
мети, завдань, ідеалів, які б виражали глибинні основи їхнього життя і корінні
інтереси, інтегруючи народ і державу, поєднуючи загальнолюдські та національні
цінності.
Для прискорення процесу ідеологічної і світоглядної переорієнтації населення
потрібна нова ідея, яка б надавала привабливості змістові змін, що тривають у
суспільстві, роз‟яснювала і схвалювала б їх, розкриваючи зв’язок із національними
та загальнолюдськими цінностями. За допомогою нової конструктивної,
інтегративної ідеї, що є у кожної нації, забезпечується релігійне і політичне
об’єднання віруючого і громадянина. Відбувається комунікація інтересів та ідей,
оскільки інтерес – це те, що ми бажаємо для себе, а релігійна і політична ідея – те,
що вважаємо важливим, суттєвим для всіх.
Доведено, що існує потенційна здатність «ідеального ресурсу» релігії та
політики легітимізувати змістові смисли культури-контрагента в контексті свого
327
смислового наповнення. Від того, якою мірою і в якій якості відображено характер
концептів «віра», «довіра» у «символічному універсумі» релігійнополітичного
простору, залежить здатність кожного суб’єкта до діалогу та прояву тієї чи іншої
форми взаємодії. Ця характеристика є «реактивною», оскільки відображає
специфіку кожного релігійного і політичного суб’єкта, а головне – слугує фактором
логіко-змістового поєднання елементів їх простору. Водночас «ідеальний ресурс»
можна визначити як комплементарність світосприйняття релігії та політики на рівні
їх переважних стереотипів та ідеалів.
З’ясовано, що досвід взаємодії релігії та політики свідчить про наявність
певних спільних позицій у полі соціальної діяльності, що в теорії дає змогу говорити
про певну гармонійність політико-конфесійної взаємодії. Зміст концепту «віра» в
процесі логіко-змістової єдності релігійно-політичного простору є загальним
знаменником, що слугує головним сенсом сакрального ставлення до Бога
(Абсолюту) або ідеї Бога, віри в Нього, до конфесійних та національних цінностей
тощо. Іншою за сутністю, але подібною за функцією є реалізація логіко-змістового
методу упорядкування релігійно-політичного простору через концепт «довіра».
Елементом упорядкування слугує тотожність сенсу й логіка об’єднання, що
перетворює усі ці «ідеальні ресурси» на стійкі форми та зразки ставлення до «світу»
взагалі як символу світської культури.
4. Визначено, що незалежно від початкових умов, діяльність релігійних та
політичних організацій як суб’єктів етнонаціонального процесу є
культурноідеологічним чинником, що визначає структуру і змістовну наповненість
та, відповідно, функціональну спроможність і практичну ефективність їх участі в
процесі формування політичної нації в Україні.
Обґрунтовано, що на шляху усвідомлення нацією самої себе, сенсу свого
існування, своїх національно-державних, соціально-економічних, релігійних,
політичних потреб та інтересів, цінностей та ідеалів, взаємодія релігії та політики в
остаточному підсумку переходить у стан, що визначається властивостями релігійнополітичного простору та духовністю особистості (контрольними параметрами).
328
Якщо ці властивості не змінюються, соціальна система може перебувати в певному
стані як завгодно довго. Другим типом процесу може бути зміна контрольних
параметрів. Духовна система релігійно-політичного простору буде дрейфувати
уздовж атрактора, що матиме інші значення контрольних параметрів, але з тими ж
якісними властивостями. Аналогічний процес буде спостерігатися при зміні
властивостей інституціонального середовища. І третій тип, коли унаслідок такого
дрейфу система підходить до точки біфуркації, коли старий режим стає хитким.
Типологічна характеристика організації релігійнополітичних взаємодій в
етнонаціональному процесі, що подана в дисертації, розкриває вплив релігійних та
політичних організацій як суб’єктів етнонаціонального процесу на здатність
соціальної системи до самоорганізації в процесі формування політичної нації. Якщо
можливі нові атрактори, то вибір конкретного є випадковим, старий горизонт подій
змінюється на новий. Причому зміна контрольних параметрів просто підводить
релігійно-політичний простір до точки переходу, а сама структура атрактора стає
його характерною властивістю. У цьому сенсі якісні властивості нового стану, що
виникає, не нав’язуються ззовні, тобто в системі відбувається самоорганізація.