НІКОЛАЄНКО ОЛЕКСАНДРА ОЛЕГІВНА. КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ В КОНТЕКСТІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ : НИКОЛАЕНКО АЛЕКСАНДРА ОЛЕГИВНА. КУЛЬТУРНО-НАЦИОНАЛЬНАЯ ИДЕНТИЧНОСТЬ В КОНТЕКСТЕ СОВРЕМЕННОЙ УКРАИНСКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ NIKOLAENKO OLEKSANDRA OLEGIVNA. CULTURAL AND NATIONAL IDENTITY IN THE CONTEXT OF CONTEMPORARY UKRAINIAN LITERATURE

Краткое описание

НІКОЛАЄНКО ОЛЕКСАНДРА ОЛЕГІВНА. Назва дисертаційної роботи: "КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ В КОНТЕКСТІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Ніколаєнко Олександра Олегівна

УДК 130.2:159.923.2:
17.023.32:821.161.2.’06
КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ
В КОНТЕКСТІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Спеціальність 26.00.01 Теорія та історія культури (філософські науки)
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук
Науковий керівник:
Д.ф.н., професор
Панченко Валентина Іванівна
КИЇВ – 2015
2
ЗМІСТ
ВСТУП …………………………………………………………………………..4
РОЗДІЛ 1. КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ ЯК ОБ’ЄКТ
КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ: МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ……….13
1.1.Теоретичні аспекти дослідження культурно-національної
ідентичності…………………………………………………………………… 13
1.2.Національна мова та література як чинники формування культурнонаціональної ідентичності ……………………………………………………..25
1.3. Етапи формування ідей культурно-національної ідентичності в історії
української літератури …………………………………………………………53
Висновки до першого розділу …………………………………………………78
РОЗДІЛ 2. СТРУКТУРНІ ЕЛЕМЕНТИ КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНОЇ
ІДЕНТИЧНОСТІ: СПЕЦИФІКА ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ ……………………….83
2.1. Культурна пам'ять як елемент культурно-національної
ідентичності …………………………………………………………………….83
2.2. Комунікативні виміри культурно-національної
ідентичності…………………………………………………………………….100
2.3. Політична складова культурно-національної
ідентичності…………………………………………………………………….109
Висновки до другого розділу………………………………………………….124
РОЗДІЛ 3. ТИПОЛОГІЧНІ МОДЕЛІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРНОНАЦІОАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ (НА МАТЕРІАЛІ СУЧАСНОЇ
УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ)……………………………………………….128
3.1. Бароко як код культурно-національної
ідентичності (на прикладі творів Ю.Андруховича) ………………………...128
3.2. Культурно-національна ідентичність і
травматичний досвід (на основі творів С.Жадана) ………………………143
3.3. Фемінізм як дискурс культурно-національної
ідентичності (на матеріалі творів О.Забужко) ………………………………161
3
Висновки до третього розділу ………….…………………………………….178
ВИСНОВКИ ………………………………………………………………… 182
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………….188
4
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Початок ХХІ століття проходить під
знаком глобалізації. Цей процес характеризується мультикультуралізмом,
розвитком технологій, взаємодією у соціально-політичній та економічній
сферах різних країн світу та континентів. Глобалізація передбачає інтеграцію
локальних елементів у спільний простір, зокрема у культурології
розглядається ідея трансформації етносів/народів/націй у мегаспільноту,
планетарний соціум.
Подібні тенденції вже на початку другого десятиліття ХХІ ст. викликали
різку критику глобалізації. Як контраргумент висувається теза про те, що
глобалізація може призвести до глибокої кризи культури, адже створення
однієї уніфікованої моделі розвитку різноманітних спільнот є шляхом до
стандартизації, ідеології та знищення самобутності, унікальності. У зв’язку з
цим загострюється питання щодо збереження власної культурнонаціональної ідентичності.
Відзначимо, що окремі складові глобалізаційного процесу є
неуникними. Однак, на шляху до будь-якої інтеграції важливим є збереження
власної культурної традиції, символічного універсуму, що конституює наше
життя. Глобалізація має включати у себе діалог з Іншим: діалог культур,
політик, філософій тощо.
Україна бере активну участь в означених процесах, вибудовуючи діалог
з різними країнами світу, проте вона лише розпочинає остаточно звільнятись
від колоніального дискурсу, від існування в складі великих імперських
утворень. Україна заповнює «білі плями» у власній історії після здобуття
державної незалежності та водночас відповідає на новітні виклики та загрози
своїй самобутності. Відбувається активний розвиток культури, яка виконує
функцію відродження нації та стає міцним форпостом українських
суспільних ідеалів та смислів.
5
Українську спільноту характеризує пошук культурно-національної
ідентичності на тлі глобалізації. Це передбачає актуалізацію культурної та
історичної пам'яті, що охоплює комплекс проблемних питань, пов’язаних з
ідентичністю. Він впроваджується та широко дискутується у всіх галузях
гуманітарного знання: філософії, культурології, літературознавстві, історії,
соціології, політології, психології тощо. Аспект, який представляється в
дисертаційному дослідженні, – це аналіз культурно-національної
ідентичності в контексті сучасної української літератури.
Актуальність розгляду даного питання крізь призму мистецької
проблематики зумовлена тим, що мистецтво завжди гостро реагує на стан
суспільних відносин та запитів, виявляючи свої діагностичні та терапевтичні
функції. Це відбувається через те, що воно має безпосередній стосунок до
культурного ґрунту суспільного буття індивідів. Мистецтво стає простором,
у якому формуються різні погляди на визначення системи цінностей,
поведінки, конвенцій, традицій та ієрархій української нації. Звернення
мистецтва до тієї чи іншої теми характеризує історичну ситуацію загалом,
тому культуролог займається постійним моніторингом цього процесу.
Культурологічний аналіз сучасного українського мистецтва має декілька
завдань: по-перше, розкрити ситуацію, яка склалася у ньому, а по-друге,
продемонструвати зв'язок пріоритетної теми мистецтва із особливостями
стану суспільства. Втім, найкраще такий стосунок мистецтва і суспільства
можна виявити у сфері літератури завдяки її найбільшій соціальній
ангажованості серед інших видів мистецтва. Це пов’язано не лише з тим, що
література має безпосередній зв'язок з мовою як основою культурного
існування (знакова система, семіозиc, комунікація, наративна ідентичність,
міф), але і з політичною складовою літератури, яка вимагає відповідальності
та громадянської позиції автора, про що зазначав Ж.-П. Сартр у праці «Що
таке література?». Він вважав літературу загалом ідеологією в будь-яку
епоху, оскільки вона разом з історичною ситуацією й талантом письменника
6
утворює синтетичну та внутрішньо суперечливу загальність того, що зуміла
відтворити епоха заради власного тлумачення, тобто процесу культурнонаціональної ідентифікації. До того ж, важливою є причетність автора до
певного типу владного дискурсу – імперського чи постімперського,
колоніального чи постколоніального, адже від цього залежить, яку саме
модель культурно-національної ідентичності та риторичні стратегії її
досягнення письменник запропонує читачеві.
Задля дослідження сучасного процесу культурно-національної
ідентифікації в Україні через аналіз історичного, літературознавчого,
структурно-семіотичного, та політичного контекстів слід залучити твори
одних з найвідоміших письменників сьогодення, а саме Юрія Андруховича,
Сергія Жадана та Оксани Забужко. Вибір цих авторів зумовлений не лише
їхнім визнанням в європейському мистецькому просторі, про що свідчать
літературні премії та переклади іншими мовами, але й тим, що вони
репрезентують динаміку становлення сучасної української літератури:
належність до різних літературних генерацій (Ю.Андрухович і С.Жадан);
різні естетичні настанови всередині загального руху постмодернізму
(Ю.Андрухович і звернення до барокового світогляду та стилю; С.Жадан з
власною інтерпретацією культурних символів та соціальних міфів;
О.Забужко та її літературні студії з вивчення жінки); презентація різних
культурних регіонів України (Ю.Андрухович – Західна Україна; С.Жадан –
Східна Україна; О.Забужко – Київ).
Дослідження культурно-національної ідентичності в сучасній
українській літературі передбачає також звернення до широкого
теоретичного контексту, пов’язаного з даною проблематикою. По-перше,
важливими є філософські (М.Бубер) і психологічні теорії (Б.Бетельгайм,
Е.Еріксон, Р.Ліфтон, В.Франкл, З.Фройд). По-друге, слід виокремити
джерела, які акцентують роль національної мови та літератури в
конструюванні культурно-національної ідентичності, а саме теоретичні праці
7
Б. Андерсона, П.Бергера, Т.Воропаєвої, Е.Гобсбаума Е.Ґелнера, М.Ґібернау,
Д. Джозефа, Т.Лукмана, І.Огієнка, В.Русанівського, В.Тишкова та ін.
Серед масиву літератури, у якому порушуються питання творення
українського «національно-консолідуючого міфу», можна виокремити праці
Г.Грабовича, Т.Гундорової, О.Забужко, О.Ільницького, С.Павличко,
Ю.Шереха та ін.. Слід відмітити дослідників, праці яких присвячені
світоглядно-естетичним засадам бароко та феноменові українського бароко:
М.Бахтін, І.Бондаревська, Л.Довга, М.Загорулько, Д.Ліхачов, А.Макаров,
Г.Нога, М.Ольховик, Г.Пехник, Л.Ушкалов, Д.Чижевський та ін..
Важливе значення мають праці дослідників, де розробляється зв’язок
культурно-національної ідентичності з культурною пам'яттю: А.Ассман,
Я.Ассмана, Ж. ле Гоффа, Г.Грінченко, А.Ерл, П.Нора, П.Рікера,
М.Хальбвакса та ін.; з комунікацією: У.Еко, Ю.Лотмана, П.Рікера; з
політичною складовою: Р.Барта, Г.Бгабга, С. де Бовуар, Г.Брандт, Є.Герльта,
Т.Гундорової, І.Жеребкіної, О.Забужко, І.Ільїна, Л.Ірігарай, С.Кофман,
К.Овенса, М. Павлишина, Е. Саїда, Ж. П. Сартра, Е.Сіксу, Г. Ч. Співак,
М.Фуко, С.Шліпченко, Е.Шоуолтер та ін..
Варто також назвати дослідників, праці яких означують загальний
вектор розвитку сучасної української культури: В.Агеєва, Є.Бистрицький,
О.Забужко, Н.Зборовська, Ю.Іздрик, Ю.Ковалів, Н.Кривда, І.Лисий,
В.Личковах, С.Павличко, О.Павлова, О.Пронкевич, С.Стоян, Л.Ушкалов, та
ін.; та історії української культури: Г.Нога, Ю.Лавріненко, І.Огієнко,
Т.Огнєва І.Огороднік, М.Попович, М.Русин, Д.Чижевський та ін.
Загальні аспекти зв’язку мистецтва та культури розглядаються у
теоретичних працях зарубіжних (М.Блека, Г.-Г. Гадамера, М.Гайдґера,
К.Гірца, У.Еко, та ін.) та вітчизняних авторів (А.Богачова, М.Бровка,
С.Гатальської, В.Герасимчук, Т.Гундорової, М.Каранди, О.Кирилової,
Л.Левчук, Н.Мадей, О.Оніщенко, В.Панченко, Р.Шульги та ін.).
8
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертація виконана в межах комплексної наукової програми КНУ ім.
Т.Шевченка «Модернізація суспільного розвитку України в умовах світових
процесів глобалізації», науково-дослідницької роботи філософського
факультету 11БФ041-01 «Філософсько-світоглядні та політологічні аспекти
гуманітарного розвитку сучасного суспільства», науково-дослідницької
тематики кафедри етики, естетики та культурології.
Метою дослідження є розкриття специфіки української культурнонаціональної ідентичності на основі аналізу сучасної української літератури.
Поставлена мета передбачає послідовне рішення наступних завдань:
– визначити теоретико-методологічні засади дослідження культурнонаціональної ідентичності в літературі (включити методологічний контекст);
– дослідити роль національної мови та літератури в процесі становлення
культурно-національної ідентичності (залучити лінгвістичний та
літературознавчий контекст);
– позначити етапи становлення культурно-національної ідентичності в
історії української літератури (окреслити історичний контекст);
– розкрити структуру культурно-національної ідентичності як
загальнотеоретичну (базову) модель дослідження, виявивши її ключові
елементи;
– застосувати загальнотеоретичну модель культурно-національної
ідентичності до сучасної української літератури, розкривши її особливість;
– типологізувати результати прикладної частини дослідження, виявивши
варіативність загальнотеоретичної моделі в межах обраних для аналізу
літературних творів Ю.Андруховича, С.Жадана та О.Забужко.
Об’єктом дослідження є сучасна українська література як носій
української культурно-національної ідентичності.
9
Предметом дослідження є українська модель культурно-національної
ідентичності в її варіативному розмаїтті, яка характеризує сучасну українську
літературу.
Методологічна основа дослідження. Робота є філософськокультурологічним дослідженням. Використані методи аналізу та підходи до
інтерпретації можна визначити як поліметодологію. Оскільки культурнонаціональна ідентичність є складним та гетерогенним феноменом, під час
написання роботи були застосовані такі методи як історіографічний,
компаративний, герменевтичний, структурно-семіотичний, що сприяло
виявленню специфіки відображення та розвитку культурно-національної
ідентичності в сучасній українській літературі.
Важливе значення має міждисциплінарний підхід, який дозволяє
включити у культурологічну сферу дослідження літературознавчий аналіз,
дані лінгвістики та семіотики, філософії, психології та історії.
У роботі увага також концентрувалась на поняттях, які уможливлюють
розкриття структури культурно-національної ідентичності. Серед
найважливіших слід назвати наступні поняття: «культурна пам'ять»,
«формуючий текст», «конективна структура культури», «наративна
ідентичність», «культурний код», «ангажованість», «громадянська позиція
автора», «постколоніальний дискурс».
Наукова новизна дослідження. Робота є цілісним дослідженням
української моделі культурно-національної ідентичності в її варіативному
розмаїтті. На підставі теоретичного аналізу проблеми здобуто й обґрунтовано
низку узагальнень та положень, які мають наукову новизну та виносяться на
захист:
Вперше:
– досліджено і типологізовано на матеріалі творів сучасної
української літератури (Ю.Андруховича, С.Жадана, О.Забужко) моделі
10
української культурно-національної ідентичності: «орфізм», «щоденна
участь», «фемінізм»;
– розглянуто і проаналізовано відповідно до обраної
конструктивістської методології дослідження, що розглядає процес
ідентифікації як творчу діяльність індивіда, загальнотеоретичну модель
культурно-національної ідентичності як єдність трьох елементів:
культурної пам'яті, комунікації та політичної складової;
Отримали подальший розвиток:
– аналіз культурної пам'яті як елементу культурно-національної
ідентичності, змістові складові якої – образи, символи, «місця», «травми»,
життєві історії тощо – є маркерами ідентифікації, що позначають певну
культурно-національну ідентичність, відрізняючи її від інших, а також
досліджено, що культурна пам'ять має наративний характер, оскільки
оповідь про минулі події визначає життя як формотворчий автообраз і
надає орієнтації для дії індивідів, вибудовуючи спадкову лінію традиції;
– дослідження культурно-національної ідентичності як поля
комунікації між письменником та читачем через поняття «культурного
коду», оскільки повідомлення письменника функціонує у просторі
комунікації, де поєднуються актуальне теперішнє та культурна пам'ять,
присутність якої виявляється у наборі культурних кодів, що містять
інформацію про світогляд та систему цінностей, традицій, ієрархій,
конвенцій тощо нації, тобто шифрують культурно-національну
ідентичність;
Удосконалено:
– розкрито і уточнено, що в аспекті співвідношення культурнонаціональної ідентичності та політичної складової сучасна українська
література фактично виконує роль постколоніальної критики,
центральною проблемою якої є становлення культурно-національної
ідентичності після звільнення від колоніального існування.
11
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою,
здійсненою в галузі теорії та історії культури. Висновки й положення
наукової новизни здобуті автором самостійно. Одинадцять публікацій за
темою дисертаційного дослідження є одноосібними.
Теоретичне та практичне значення дослідження полягає в аналізі
культурно-національної ідентичності в контексті сучасної української
літератури через взаємодію різних сфер гуманітарного знання: культурології,
філософії, літературознавства, психології, політології тощо.
Результати дослідження можуть бути використані для підготовки курсів
лекцій з теоретичної культурології, історії української культури, соціології
мистецтва, літературознавства, шкільної програми з української літератури, а
також у подальших дослідженнях в галузі теорії та історії культури.
Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки
дисертації обговорювались на кафедрі етики, естетики та культурології
Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Головні
результати дисертаційного дослідження були представлені та обговорені у
ході виступів на міжнародних наукових конференціях «Дні науки
філософського факультету Київського національного університету імені
Тараса Шевченка» (16-18 квітня 2013), (15-16 квітня 2014), (21-22 квітня
2015), «Шевченківська весна» Київського національного університету імені
Тараса Шевченка (16-17 березня 2013), «Шевченківський літературний
конгрес» Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
круглий стіл філософського факультету (11 березня 2014), «Philosophed-2014:
“Освіта: філософські контексти ХХІ століття”» філософського факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка (06
листопада 2014), «Розвиток сучасного суспільства в умовах глобальної
нестабільності» громадської організації «Причорноморський центр
досліджень проблем суспільства» (15-16 травня 2015, м. Одеса) а також під
12
час проведення семінарських занять на філософському факультеті Київського
національного університету імені Тараса Шевченка.
Публікації. Результати дослідження висвітлено у 11 наукових працях, 5
з яких – статті у збірниках наукових праць, 5 з яких – у фахових виданнях, 6
тези доповідей на міжнародних та всеукраїнських наукових та науковопрактичних конференціях.
Структура дисертації зумовлена логікою висвітлюваних проблем, яка
випливає з мети та завдань дослідження. Дисертація складається зі вступу,
трьох розділів (9 підрозділів), кожен з яких завершується висновками, та
загальних висновків, а також списку літератури і використаних джерел
складеного з 226 позицій (перелік подано на 24 сторінках). Повний обсяг
дисертації становить 212 сторінок, з яких основний текст дисертації
викладений на 184 сторінках.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Дослідження культурно-національної ідентичності в контексті сучасної
української літератури дозволило зробити наступні висновки:
1) На концептуальному рівні були розглянуті витоки поняття
ідентичності, що пов’язані з розробками психологів та філософів, які
працювали в ХХ ст. у період між двома Світовими війнами та повоєнної
відбудови. Ідентичність розглядалась як психологічне уявлення індивіда про
своє «Я», яке характеризується суб’єктивним чуттям самототожності та
цілісності, органічної приналежності до певної історичної епохи та типу
соціальної взаємодії. Ідентичність забезпечує соціальну адаптацію людини та
її діалог з Іншим, тобто виконує інтегруючу функцію. Втім, зміни реалій
світу (війни, катастрофи, нове визначення кордонів тощо) привносять
психосоціальні кризи ідентичності. Вони є неуникним та важливим етапом
на шляху до більш зрілої ідентичності, оскільки змушують шукати нові
духовні орієнтири та демонструють динаміку соціуму. Отже, ідентичність
виникає та функціонує в системі соціальних уявлень та стосунків.
Огляд філософських та психологічних концепцій дозволив нам
визначити культурно-національну ідентичність як складний комплекс
уявлень людини про своє «Я» у стосунку до культурної традиції нації, з якою
вона себе ототожнює. Культурно-національна ідентичність має груповий
характер та вибудовується у процесі діалогу ідей, образів, цінностей,
культурних кодів, моделей поведінки, вчинків тощо. Її дослідження виявляє
ланцюг обумовленостей, який дозволяє через залучення таких сфер
суспільного життя як мистецтво, наука, філософія тощо розглянути
переплетення статичного та динамічного зрізу існування соціуму:
збереження культурної традиції нації та сучасний діалог, де дискутуються та
відбираються елементи, якими керуються при становленні культурнонаціональної ідентичності та новому історичному етапі.
183
Зважаючи на це, провідною методологією дослідження було обрано
конструктивізм. Конструктивізм розглядає процес ідентифікації як творчу
діяльність індивіда: спільні елементи культури (традиції, тексти, цінності
тощо), історична пам'ять, назва певної групи індивідів є результатом
національної відбудови та кристалізації. Тобто культурно-національна
ідентичність підтримується, змінюється, модифікується соціальними
стосунками. Цей аспект було проаналізовано на матеріалі праць П.Бергера,
Е.Ґелнера, М.Ґібернау, Д.Джозефа, Т.Лукмана, В.Тишкова та ін..
Розглянуто на прикладі європейського досвіду, що у межах
конструктивістського підходу вирішальну роль у становленні культурнонаціональної ідентичності грають національна мова та література. Вони
формують культурну та мовну матрицю, яка дозволяє пояснити відмінності
однієї нації від іншої та консолідувати спільноту. Це відбувається завдяки
взаємозв’язку між створенням народної мови та національно-консолідуючої
оповіді, прецедентного тексту, що відкриває або поновлює національний
простір та культурну традицію.
Також було досліджено етапи формування культурно-національної
ідентичності в історії української літератури. Уточнено, що діяльність
українського письменника на кожному історичному етапі є соціально
ангажованою. Він відповідає на суспільно-політичні запити епохи та створює
образи, що конституюють процес культурно-національної ідентифікації.
При дослідженні концептуального, методологічного та історичного
рівня функціонування культурно-національної ідентичності провідною
настановою була міждисциплінарність, зокрема використовувались дані
філософії, літературознавства, лінгвістики, психології, історії. Теоретичні
напрацювання у питанні ідентичності, якими оперують філософія та
психологія, дозволили надати дефініцію культурно-національній
ідентичності та розкрити характеристики останньої. Лінгвістична сфера
показала значення мови як фундаменту культурного існування нації. Значна
184
увага була приділена літературознавчому аналізові та історії, оскільки
розгляд культурно-національної ідентичності в сучасній українській
літературі є неможливим без залучення досвіду попередників, який формує
генерацію письменників, що беруть участь у новітніх історичних процесах.
2) У другому розділі дисертаційного дослідження було виокремлено
структуру культурно-національної ідентичності. Її головними складовими
визначено: культурну пам'ять, комунікацію та політичну складову.
- Культурна пам'ять. Вона є елементом культурно-національної
ідентичності, оскільки акумулює спогади, що пов’язують індивіда з нацією.
Індивід визначає себе через те, що він згадує та забуває разом з іншими
представниками нації. Особливо актуальним цей процес стає для України,
яка здобула незалежність та поступово звільняється від викривленого
сприйняття минулого, що забезпечувалось панівним імперським, а згодом
радянським режимами. Формами звернення до витісненої пам’яті є критика
офіційних пластів історії, створення альтернативної оповіді про минуле,
повернення витіснених складових історичного процесу, розвиток
генеалогічних шукань, відкриття доступів до архівів тощо. У розділі
доведено, що такі елементи як образи, символи, «місця», «травми», життєві
історії тощо складають зміст культурної пам’яті та є маркерами
ідентифікації, що виокремлюють певну культурно-національну ідентичність,
відрізняючи її від інших. Визначено, що культурна пам'ять є наративною,
оскільки оповідь про минулі події визначає життя як формотворчий
автообраз і надає орієнтації для дії індивідів, вибудовуючи лінію спадковості,
традицію. Аналіз взаємозв’язку культурної пам’яті та культурнонаціональної ідентичності здійснювався на основі праць А.Ассман,
Я.Ассмана, П.Рікера, Ж. Ле Гоффа, М.Хальбвакса та ін..
- Комунікація. Було проаналізовано культурно-національну ідентичність
у полі комунікації між письменником та читачем через поняття «культурного
коду». Розвинуто думку семіологів Ю.Лотмана та У.Еко, згідно з якою
185
письменник, виступаючи як суб’єкт інформації, надсилає читачеві
повідомлення – текст, який є новим для читача. Втім, повідомлення
функціонує в просторі комунікації, де поєднується синхронний та
діахронний змісти, актуальне теперішнє та культурна пам'ять. Присутність
культурної пам’яті виявляється у наборі культурних кодів, що містять
інформацію про світогляд та систему цінностей, традицій, ієрархій,
конвенцій тощо нації, тобто шифрують культурно-національну ідентичність.
- Політична складова. Визначено співвідношення культурнонаціональної ідентичності та політичної складової сучасної української
літератури. Показано, що сучасна українська література є соціально
ангажованою, письменник робить свій політичний та моральний вибір,
заявляючи власну громадянську позицію. Розглядаючи поняття
«ангажованості» літератури, було враховано позиції філософів Ж.-П. Сартра
та Р. Барта, які притримувались протилежних поглядів. Сартр вважав, що
говоріння, а тим паче літературне, вже є дією, втягуванням в конкретну
історичну ситуацію, тобто між «говорити»-«діяти»-«бути» можна поставити
знак тотожності. На думку Р. Барта , подібне втягування літератури в історію
є помстою мови, яка проявляється у вигляді зарахування до офіційної
культури або ж різноманітних типів дискурсів: суспільно-політичного,
філософського, наукового тощо. Помста мови є ангажуванням письменника,
він має їй упиратись. Позицію Барта було представлено як неактуальну для
сучасної української літератури та обрано як провідну позицію Сартра.
Сучасна українська література є втягнутою в динаміку історії, вона
відповідає на новітні виклики українській незалежності, створює поле для
дискусій з приводу ідентичності, а її герої власне репрезентують цей досвід.
Доведено , що сучасна українська література є пракисисом та фактично
виконує роль постколоніальної критики, центральним питанням якої є
становлення культурно-національної ідентичності після звільнення від
колоніального існування. Цей аспект досліджувався на матеріалі праць
186
зарубіжних та українських постколоніальних критиків: Е.Саїда, Ґ.Співак,
Г.Бгабга, Т.Гундорової, М.Павлишина та ін.. До уваги було взято такі
категорії постколоніальної критики як сексуальність (чоловіча/патріархальна,
жіноча), фемінізм, територіальна параноя або «культурна відмінність»,
постколоніальний комплекс, смерть імперії як смерть Батька тощо.
3) У третьому розділі на матеріалі творів сучасної української
літератури (Ю.Андруховича, С.Жадана, О.Забужко) уперше було досліджено
і типологізовано моделі української культурно-національної ідентичності.
Запропоновано, зокрема, три моделі: «орфізм», «щоденна участь»,
«фемінізм».
- «Орфізм». Ця модель реалізується у творчості Юрія Андруховича через
використання міфологічного образу Орфея як поета-співця унікального
способу буття, який, на думку письменника, є характерним для української
нації. Орфізм передбачає особливий стосунок особистості до часу, що
передається за допомогою образу кола (коловорота, обруча, вистави, що не
має кінця) та означує життя та смерть, згасання та розквіт природи,
воскресіння, дар життя. Осягнення Андруховичем орфізму відбувається
завдяки реактивації культурного коду бароко. Міф про Орфея у його
бароковій інтерпретації сприяє також розмислам Андруховича про зв'язок
культури, пам’яті та географії. На прикладі оповіді про історію Галичини, її
архітектуру та культуру повсякдення, письменник показав, що втрачена
національна історія та традиції можуть відновитись завдяки ретельному
вивченню забутих мистецьких форм, що ретранслюють українську
приналежність до специфічної центрально-східної європейської культури,
яка стала простором формування барокового коду української ідентичності.
- «Щоденна участь». Через цю метафору у творчості Сергія Жадана
представлена позиція, згідно з якою процес культурно-національної
ідентифікації уможливлюється реалізацією власної свободи та
відповідальності за культурну пам'ять, метафізичною боротьбою з
187
травматичним досвідом минулого (фактичним колоніальним існуванням
нації), переступанням за межі конформізму, доланням страху шляхом
продовження діянь тих, кого письменник називає «апостолами». «Апостоли»
у розумінні Жадана – це звичайні мешканці українських міст та селищ,
новітніх Вавилонів, які попри зміни, втрати, війни, транзитність, міграції,
існування на цивілізаційному порубіжжі, тримаються своєї землі та пам’яті,
мистецтва. Відмова від цих цінностей означає відмову від самих себе, від
ідентичності.
- «Фемінізм». Письменниця встановлює зв'язок між питаннями тиску на
жіночу свідомість, символічного насилля над тілом жінки та патріархальної
об’єктивації жіночого світу та питанням українського постколоніального
комплексу. Забужко вважає, що українська культурно-національна
ідентичність потребує від індивідів наступних кроків: 1) звільнення від
постколоніального комплексу (несвідомі травматичні спогади, репресії,
ідеологічні заборони тощо) та історичної віктимізації українців шляхом
усування страху, що уможливлюється психоаналітичною терапією
національної історії. 2) Терапія передбачає говоріння, промовляння
минулого, звернення до його архівів, починаючи з родинних «музеїв».
Відкриваючи альтернативний колоніалізмові архів, ми заявляємо про власну
культурно-національну ідентичність. Таким чином усувається критичний
вибір між жертвою та катом, між небуттям (смерть нації, її перетворення на
колонію) та буттям-яке-вбиває (націонал-мазохізм, віктимізація). Забужко
покладає проходження цих терапевтичних етапів на жінку, а не на чоловіка,
оскільки лише вона здатна реалізувати архетип «жінка-мати-земля», тобто
через дар нового життя засвідчити неперервний зв'язок поколінь.