СТОЯН СВІТЛАНА ПЕТРІВНА. СИМВОЛІЗМ ЯК ФЕНОМЕН ЄВРОПЕЙСЬКОГО ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА: КУЛЬТУРНИЙ КОНТЕКСТ : СТОЯН СВЕТЛАНА ПЕТРОВНА. СИМВОЛИЗМ КАК ФЕНОМЕН ЕВРОПЕЙСКОГО ОБРАЗОВАТЕЛЬНОГО ИСКУССТВА: КУЛЬТУРНЫЙ КОНТЕКСТ STOYAN SVITLANA PETRIVNA. SYMBOLISM AS A PHENOMENON OF EUROPEAN FINE ART: CULTURAL CONTEXT

Краткое описание

СТОЯН СВІТЛАНА ПЕТРІВНА. Назва дисертаційної роботи: "СИМВОЛІЗМ ЯК ФЕНОМЕН ЄВРОПЕЙСЬКОГО ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА: КУЛЬТУРНИЙ КОНТЕКСТ"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
СТОЯН СВІТЛАНА ПЕТРІВНА
УДК 130.2:[7.035.7:7.045](4)
СИМВОЛІЗМ ЯК ФЕНОМЕН ЄВРОПЕЙСЬКОГО ОБРАЗОТВОРЧОГО
МИСТЕЦТВА: КУЛЬТУРНИЙ КОНТЕКСТ
Спеціальність: 26.00.01 – теорія та історія культури
(філософські науки)
Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора філософських наук
Науковий консультант
доктор філософських наук,
професор Панченко В. І.
Київ - 2015
2
ЗМІСТ
ВСТУП 4
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНА БАЗА
ДОСЛІДЖЕННЯ СИМВОЛІЗМУ В МИСТЕЦТВІ
18
1.1 Історіографія проблеми. Джерельна база дослідження 18
1.2 Образотворче мистецтво як символічна форма культури:
категоріально-понятійний апарат і методологія дослідження
33
РОЗДІЛ 2. СИМВОЛІЗМ ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА
ПЕРВІСНОСТІ ЯК ДЖЕРЕЛО ПЕРВООБРАЗІВ КУЛЬТУРИ
45
2.1 Образотворче мистецтво первісності крізь призму сучасних
досліджень
45
2.2 Первісне образотворче мистецтво як вираз синкретично-цілісної
структури міф – символ – ритуал
61
2.3 Візуальні символи у первісної образності 83
РОЗДІЛ 3. ОБРАЗ І СИМВОЛ В АНТИЧНІЙ ТА
СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ КУЛЬТУРІ
94
3.1 Символізм в античній рефлексії у контексті образотворчого
мистецтва
94
3.2 Символізм візуального образу й слова у ранньохристиянській
культурі
118
3.3 Європейське підґрунтя символізму візантійського й давньоруського
образотворчого мистецтва Середньовіччя
141
3.4 Західноєвропейська образотворчість у період класичного та
пізнього Середньовіччя: особливості канонічного християнського
символізму
174
РОЗДІЛ 4. РАЦІОНАЛІЗАЦІЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
ВІДРОДЖЕННЯ ТА НОВОГО ЧАСУ ЯК ФАКТОР
ДЕСИМВОЛІЗАЦІЇ ОБРАЗОТВОРЧОЇ ПРАКТИКИ
197
4.1 Антропологізація образотворчого мистецтва доби Відродження й
Нового часу: від символізму до реалізму
197
3
4.2 Феномен українського бароко в образотворчому мистецтві:
національні символи в контексті європейської культури
216
4.3 Символ і символізм в німецькій класичній філософії 235
4.4 Романтизм та ірраціоналізм як передумови виникнення
символічного напряму
256
РОЗДІЛ 5. ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО В КУЛЬТУРІ ДРУГОЇ
ПОЛОВИНИ ХІХ – ХХІ СТОЛІТТЯ: ВІД СИМВОЛУ ДО
СИМУЛЯКРУ
278
5.1 Естетичні засади західноєвропейського символізму як художнього
напряму
278
5.2 Символізм у філософській рефлексії другої половини XIX –
XX століття
303
5.3 Аудіовізуальне мистецтво як феномен культури другої
половини ХХ - ХХІ століття
331
5.4 Символізм в українському образотворчому мистецтві
кінця ХХ - ХХІ століття
346
ВИСНОВКИ 369
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 374
4
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Спрямування сучасних
західноєвропейських та вітчизняних філософсько-культурологічних досліджень
свідчать про стрімке зростання інтересу науковців до проблематики символізму
як феномену культури, що виявляється у різних вимірах: мові, філософії,
релігії, мистецтві тощо, які Е. Кассірер у своїй концепції називає символічними
формами й зазначає, що «людина – це символічна тварина», яка існує у двох
універсумах – фізичному та символічному. Виділення людини зі світу природи
відбувається саме через її здатність до продукування й використання символів,
що зумовлюють особливості людської поведінки, суттєво відмінної від
тваринного світу своєю культурною детермінацією. Виникнення і збереження
культур відбувається лише завдяки існуванню й використанню символів,
специфіка ретрансляції яких залежить, з одного боку, від особливостей різних
символічних форм, а з іншого – зумовлена конкретними культурноісторичними періодами розвитку людства, переформатування яких призводить
до суттєвих змін у характері унаочнення символічних змістів культури. Саме
тому дослідження культурно-історичної трансформації символізму в
європейському образотворчому мистецтві постає вкрай актуальним з причин
можливості встановлення динаміки видозмінення символічних кодів
європейської культури, візуалізованих у сфері образотворчості, що постає
одним із найперших способів передачі інформації в історії становлення
людської культури й передує виникненню філософської рефлексії.
Системне філософське дослідження динаміки культурно-історичної
трансформації символізму в європейському образотворчому мистецтві та його
взаємозв’язку із розвитком культури, починаючи з найперших наскальних
зображень, скульптур, декоративних предметів вжитку тощо до сьогодення,
залишається нереалізованим завданням та передбачає зміну теоретичного
підходу і нового осмислення поняття символізму в образотворчому мистецтві.
Значна кількість напрацювань із цієї теми у філософсько-культурологічному
дискурсі стосується, у переважній більшості, мовного аспекту символізму та
його гноселогічних характеристик, визначення природи та особливостей
5
окремих груп символів, релігійних аспектів символізму або ж дослідження
певних історичних періодів з точки зору превалювання в них символічних
тенденцій (Середньовіччя, західноєвропейський та російський символізм кінця
ХІХ – початку ХХ століття тощо). Представлене дослідження визначає
символізм як неоднорідне й багаторівневе явище, розуміння якого в контексті
образотворчого мистецтва виходить далеко за межі його інтерпретації лише як
художнього напряму, оформлення якого відбулося у ХІХ столітті.
Особливої актуальності набувають розвідки сучасних проявів символізму у
лоні як вітчизняного, так і світового образотворчого мистецтва, суттєві
трансформації якого зумовлені потужним впливом науково-технічного
прогресу на специфіку художньої творчості. Значну роль у контексті
дослідження своєрідного характеру сучасної української культури посідає
аналіз символізму в українському образотворчому мистецтві кінця ХХ –
початку ХХІ століття, системний розгляд і диференціація спрямувань якого до
цього часу не здійснювалися.
У визначенні теоретико-методологічних підходів при дослідженні
культурно-історичних особливостей символізму як феномену європейського
образотворчого мистецтва провідного значення набули роботи С. Аверинцева,
В. Бичкова, Г. Гегеля, Е. Кассірера, Д. Лихачова, О. Лосєва, М. Мамардашвілі,
А. П’ятигорського, К. Свасьяна, П. Сорокіна, Л. Уайта та ін.
Проблеми символізму первісного образотворчого мистецтва як частини
синкретично-цілісної структури міф – символ – ритуал розглядаються крізь
призму антропологічних, ритуалістичних та функціональних теорій (Ф. Боас,
Е. Дюркгейм, Л. Леві-Брюль, Б. Малиновський, Є. Мелетинський, М. Еліаде,
Е. Тайлор, Дж. Фрейзер), філософсько-культурологічних рефлексій
(Е. Кассірер, С. Лангер, П. Сорокін, М. Еліаде а ін.); праць сучасних
українських дослідників (Н. Бурдо, В. Білозор, Р. Забашта, Л. Клочко,
О. Кодьєва, Ю. Легенький, Р. Михайлова, О. Оніщенко, В. Отрощенко,
В. Панченко, Т. Романець, О. Фіалко та ін.); історико-мистецтвознавчих
досліджень (З. Абрамова, А. Брейль, А. Демірханян, А. Голан, В. Кабо,
6
А. Леруа-Гуран, Н. Сокольникова, Н. Сойкіна, А. Столяр, Б. Фролов, Г. Хенкок,
А. Яффе та ін.);.
Аналіз перших філософських рефлексій стосовно символізму в добу
Античності ґрунтується на працях досократиків, Платона, Аристотеля, Плотіна,
Прокла, Ямвліха, а також філософсько-культурологічних дослідженнях
античного символізму (А. Абрамов, Й. Вінкельман, Г. Гегель, Г. Лессінг,
О. Лосєв, П. Сорокін, А. Тахо-Годі, П. Флоренський, Ф. Шеллінг, О. Шпенглер
та ін.); мистецтвознавчому аналізі античного мистецтва в контексті символізму
(П. Гнєдич, Е. Гомбріх, Т. Ільїна, Дж. Рьоскін, Н. Сокольникова, старший і
молодший Філострати, Х. Янсон та ін.).
У межах ранньохристиянської апологетики й патристики проблеми
образотворчого мистецтва й символізму порушуються в роботах Тертуліана,
Климента Олександрійського, Татіана, Орігена, Августина Блаженного, Гуго
Сен-Вікторського, Ріхарда Сен-Вікторського та ін. У візантійській традиції
розробляють теорії символу та образу Афанасій Олександрійський, Феодоріт
Кірський, Григорій Ніський, Псевдо-Діонісій Ареопагіт, Максим Сповідник,
Іоанн Дамаскін, Феодор Студит, патріарх Нікіфор, Григорій Палама та ін.).
Філософсько-культурологічні дослідження середньовічного символізму
здійснюють В. Бичков, П. Біциллі, О. Добіаш-Рождественська, У. Еко,
Д. Лихачов, Е. Панофський, П. Флоренський, Й. Гейзинга; українські
дослідники: О. Алєксандрова, В. Гриценко, В. Головей, В. Єфименко,
В. Личковах, І. Остащук, Ю. Чорноморець та ін.; мистецтвознавчі дослідження:
Т. Айнман, Х. Бельтинг, Ж. ле Гофф, Н. Кондаков, В. Лазарев, Л. Міляєва,
Ц. Нессельштраус, А. Овчинников, М. Покровський, Б. Раушенбах,
Б. Успенський, О. Уваров, А. Фрикен та ін..
Філософсько-культурологічні аспекти образотворчості доби Відродження
й Нового часу розглядають Л. Баткін, В. Бібіхін, К. Бурдах, Я. Буркхардт,
Н. Буало, Й. Вінкельман, А. Дживелегов, Д. Дідро, Й. Гердер, Г. Лессінг,
О. Лосєв, П. Сорокін, Е. Панофський, О. Шпенглер та ін.; мистецтвознавчі
виміри: М. Алпатов, Д. Арган, Л. Альберті, О. Бенеш, Дж. Вазарі, А. Варбург,
Б. Віппер, у т.ч. сучасні: А. Вишеславцев, Е. Леванов, Ю. Романенкова та ін.
7
Питання символізму в українському образотворчому мистецтві розглядають
Л. Баранович, І. Галятовський, І. Максимович, Ф. Прокопович, Г. Сковорода,
Д. Чижевський та ін.; сучасні дослідники: І. Бондаревська, Л. Довга,
С. Кримський, А. Ліпатов, А. Макаров, М. Ольховик, Б. Парахонський,
М. Попович, Л. Сафронова та ін.; у сфері мистецтвознавства: П. Білецький,
А. Денисенко, П. Жовтовський, Л. Міляєва та ін..
Розгляд понять символ та алегорія в контексті образотворчого мистецтва у
межах німецької класичної філософії здійснюють І. Кант, Г. Гегель,
Ф. Шеллінг; у межах романтизму: Й. Гете, Ф. Шиллер, Фр. Шлегель,
К. Зольгер.
Теоретичні засади символізму як самостійного художнього напряму
формують Ш. Бодлер, П. Верлен, Ж.-К. Гюїсманс, А. Жид, С. Малларме,
М. Метерлінк, Ж. Мореас, А. Мокель, А. Рембо та ін.; у межах російського
символізму: А. Бєлий, М. Бердяєв, С. Булгаков, Елліс, В. Іванов, В. Соловйов,
П. Флоренський та ін. З’ясуванням специфіки цієї течії займаються
Р. Андрюшіте-Жукене, Н. Григорян, Е. Вільтшнігг, X. Еггер, Ж. Кассу,
Г. Мішо, Ж. П’єро, П. Сорокін, Р. Франц, Ш. Хірш та ін.; російські
мистецтвознавці й культурологи: Л. Бердичевський, І. Гофман, Л. Гурова,
С. Корольова, В. Крючкова, К. Лукічова, А. Русакова, Т. Скрябіна, Н. Тішуніна,
А. Флорковська; українські дослідники: М. Битинський, П. Говдя, В. Личковах,
Б. Лобановський, О. Федорук, Т. Шевчук та інші.
Афективно-асоціативні аспекти символізму досліджують Дж. Кемпбелл,
З. Фрейд, К. Г. Юнг, Ж. Лакан. У межах семіотики й структуралізму символізм
розглядають Ф. де Соссюр, Ч. Пірс, Ч. Морріс, Р. Барт, К. Леві-Строс,
Ц. Тодоров, Ю. Лотман та ін.; у межах постмодерних досліджень: Ж. Бодрійяр,
Ж. Дельоз, Ж. Дерріда та ін.
Серед українських дослідників проблематику символу й символізму в
контексті культури й мистецтва розглядають Н. Адаменко, О. Білий,
І. Бондаревська, Л. Борисова, М. Бровко, О. Вячеславова, І. Гончарова,
В. Головей, Р. Демчук, Л. Довга, Г. Дяченко, М. Каранда, Л. Квасюк,
Н. Ковальчук, О. Кодьєва, Д. Кучерюк, П. Кретов, О. Коннов, О. Колесник,
8
Л. Левчук, Ю. Легенький, В. Личковах, З. Лановик, Л. Мартиненко, Я. Мороз,
Г. Осадко, І. Остащук, В. Панченко, Н. Порожнякова, М. Савельєва,
Л. Савицька, Н. Сиромля, М. Скринник, Д. Скринник-Миська, О. Тіхомов,
В. Шелюто, О. Щербань, Р. Шульга, М. Шумка, В. Черепанов, О. Юрченко та
ін.
У західній філософсько-культурологічній сфері у другій половині ХХ ст.
звертаються до проблем символізму Е. Гаур, Ф. Геттінгз, Р. Грей, Н. Григорян,
М. Дензі, Р. Дженсен, Т. Інман, К. Ісон, С. Коен, А. Коллінз, І. Люїс, А. Петоц,
П. Роурем, Р. Сассун, І. Стенлі, Г. Стюарт, Е. Фарлі, Е. Хенкіс, Дж. Холл,
І. Шеффер та ін..
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертацію виконано на кафедрі етики, естетики та культурології
філософського факультету Київського національного університету імені Тараса
Шевченка в межах науково-дослідної теми філософського факультету
НДР № 11БФ041-01 «Філософсько-світоглядні та політологічні аспекти
гуманітарного розвитку сучасного суспільства».
Мета дослідження: аналіз культурно-історичної трансформації
символізму в європейському образотворчому мистецтві; розробка типів
візуального образу, що складають основу внутрішньої структури
образотворчого мистецтва як символічної форми культури, від первісної доби
до сьогодення. Мета дослідження зумовила постановку наступних завдань:
- визначити внутрішню структуру образотворчого мистецтва як
символічної форми культури;
- виявити специфіку символізму як феномену європейського
образотворчого мистецтва;
- охарактеризувати особливості первісної символічної образності в
контексті культури;
- уточнити особливості функціонування символічного типу візуального
образу в античній культурі крізь призму перших символічних рефлексій;
9
- проаналізувати тенденції відходу від реалістичного типу візуального
образу у бік символізму в ранньохристиянській та середньовічній культурі
Візантії, Давньої Русі й Західної Європи;
- дослідити тенденції десимволізації образотворчої практики в культурі
Відродження й Нового часу;
- з’ясувати специфіку візуалізації етно-національних символів у
образотворчому мистецтві українського бароко;
- розкрити особливості формування філософської рефлексії стосовно
символу й символізму в німецькій класичній філософії та романтизмі;
- встановити передумови виникнення й основні естетичні засади
західноєвропейського символізму як художнього напряму;
- проаналізувати формування уявлень про символізм в образотворчому
мистецтві у філософській рефлексії другої половини XIX – XXІ століття;
- виявити специфіку функціонування символізму в просторі
аудіовізуального мистецтва другої половини ХХ – ХХІ століття;
- встановити особливості символізму в українському образотворчому
мистецтві кінця ХХ – ХХІ століття.
Об’єкт дослідження – філософсько-культурологічні виміри символізму в
образотворчому мистецтві.
Предметом дослідження є культурно-історична трансформація
символізму в європейському образотворчому мистецтві.
Теоретико-методологічна основа дослідження. Дослідження символізму
як феномену європейського образотворчого мистецтва в контексті культури
зумовлює міждисциплінарний характер наукового підходу, що включає у себе
філософські, культурологічні, історичні, мистецтвознавчі принципи розгляду
поставлених завдань. Культурно-історичний підхід зумовлює розгляд
трансформації специфіки символізму в образотворчому мистецтві на різних
етапах становлення і розвитку європейської культури.
Семіотичний підхід визначає дослідження образотворчого мистецтва як
символічної форми культури, що, у свою чергу, має свою багаторівневу,
складну структуру, яка складається із символічного, реалістичного та
10
змішаного типів візуального образу. Застосування даного підходу дає
можливість виявити символічну специфіку різних мистецьких творів і
встановити характер їх символічного наповнення. Діалектичний метод
зумовлює встановлення динаміки розвитку символізму в європейському
образотворчому мистецтві, що передбачає зміну домінування символічного,
реалістичного та змішаного типу візуального образу залежно від ступеня
раціоналізації культури. У роботі також використовуються такі загальнонаукові
методи як аналітичний, герменевтичний, структурно-функціональний, метод
порівняльного аналізу, типологізації.
Одними із стрижневих методологічних основ дослідження виступають:
концепція Е. Кассірера й теорія соціокультурної динаміки П. Сорокіна,
відповідно до якої в нашій роботі три основні типи візуального образу
паралельно співіснують протягом різних періодів розвитку людської культури,
в яких у різний час відбувається домінування символічного, реалістичного або
змішаного типу візуального образу залежно від ступеня раціоналізації
культури. Даний нелінійний процес передбачає, що навіть у періоди
превалювання того чи іншого типу візуального образу інші не зникають з
культурного простору, а знаходяться на периферії, продовжуючи своє
існування.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у здійснені першого у
вітчизняній науці дослідження символізму як феномена європейського
образотворчого мистецтва з урахуванням культурно-історичного контексту.
Реконструйовано динаміку та запропоновано авторську типологію символізму в
образотворчому мистецтві від первісної доби до сьогодення. Образотворчий
символізм розглядається як явище, що присутнє в усіх періодах розвитку
європейської культури. Таке тлумачення символізму виходить за вузькі межі
його традиційного розуміння як окремого художнього напряму. Наукова
новизна дослідження конкретизована у наступних положеннях:
Вперше:
- здійснено комплексне дослідження динаміки культурно-історичної
трансформації символізму в європейському образотворчому мистецтві,
11
починаючи із первісної доби до сучасності. Встановлено, що символізм в
образотворчому мистецтві представляє собою тенденцію домінування
символічного типу візуального образу на різних етапах розвитку європейської
культури й характеризується образною візуалізацією символічних смислів;
- обґрунтовано багаторівневу структуру образотворчого мистецтва як
символічної форми культури, що являє собою візуально-образну систему
просторової організації мистецького твору й складається із наступних типів
візуального образу та їх видів: символічного (символічно-умовний, символічнознаковий, символічно-алегоричний, символічно-реалістичний вид),
реалістичного (реалістично-ідеалізований, реалістично-алегоричний,
реалістично-чуттєвий, реалістично-академічний вид) та змішаного
(домодерний, модерний, постмодерний вид), що співіснують протягом різних
періодів розвитку європейської культури при домінуванні того чи іншого типу
залежно від ступеня раціоналізації культури. Такий нелінійний процес розвитку
передбачає, що навіть у періоди домінування того чи іншого типу візуального
образу інші не зникають з культурного простору, а знаходяться на периферії,
продовжуючи своє існування;
- розкрито специфіку різних видів символічного типу візуального образу,
що складають основу образотворчого символізму. Встановлено, що
символічно-умовний вид (Візантія, частково Київська Русь, західноєвропейське
середньовічне мистецтво до Х ст.) передбачає зображення трансцендентних,
духовних сутностей, що зумовлює умоглядність їх візуального вигляду.
Символічно-знаковий вид передбачає вказування на існуючий зміст, що
перевершує форму, за посередництвом одиничних знаків-символів або їхніх
груп (первісна піктографія (неоліт), знаки-символи перших християн).
Символічно-алегоричний вид передбачає наявність в образі як символічних, так
і алегоричних елементів, роз’єднання і чітке виокремлення яких є практично
неможливим (частина західноєвропейського середньовічного мистецтва до
Х ст., період бароко, частина робіт символістів ХІХ ст.). Символічнореалістичний вид передбачає, що візуальний образ виконаний у достатньо
реалістичній, зрозумілій манері, але внутрішній зміст і мотивація зображення
12
не є тотожними з образом за змістом і цілями (первісність, частково
християнське середньовічне мистецтво, бароко, ХІХ ст. – символізм як
художній напрям);
- обґрунтовано, що символізм у європейському образотворчому мистецтві
у різні культурно-історичні періоди був представлений у наступних видах:
первісна доба – домінування символічного типу візуального образу, що
виявився у символічно-реалістичних та символічно-знакових видах. Антична
доба – домінування реалістичного типу, що не виключає паралельного
співіснування символічного типу. Період переходу від античної до
християнської культури позначається домінуванням змішаного домодерного
типу візуального образу. Образотворче мистецтво Візантії, Давньої Русі й
Західної Європи – домінування символічного типу візуального образу
практично в усіх його різновидах. Ренесанс, бароко, неокласицизм –
домінування реалістичного типу, поряд із яким символічний тип знаходить своє
відображення в символічно-алегоричних й символічно-реалістичних видах
мистецтва Північного Відродження й бароко, у тому числі й українського. Із
ХІХ по ХХІ століття символічний тип паралельно співіснує зі змішаним
модерним та постмодерним типами візуального образу.
- доведено, що загальні особливості європейської культури знаходять своє
пряме відображення у специфіці символізму як феномена європейського
образотворчого мистецтва, підґрунтя якого закладається в первісну добу, а
формування стрижневих рис – у часи Античності й християнського
Середньовіччя. Зазначено, що особистісне начало і свобода творчого
самовиразу (максимальне розгортання яких відбувається у межах символізму як
самостійного напряму) поєднуються із рисами універсалізму, який передбачає
відкритість європейського образотворчого мистецтва до впливу різних
культурних традицій (Єгипту, Ближнього Сходу тощо).
- проаналізовано творчість сучасних українських художників-символістів
та визначено основні вектори розвитку сучасного українського символізму, а
саме: сакральний необароковий символізм; асоціативний символізм;
гротескний символізм; етно-національний символізм; абстрактно-містичний
13
символізм. Здійснено аналіз творчості молодих художників-символістів, який
свідчить про потужні перспективи розвитку символізму в українській культурі;
- введено до наукового обігу поняття «асоціативний символізм» в
контексті сучасного живопису, який характеризується цілеспрямованим
прагненням автора до максимального розширення кола вільних асоціацій як за
допомогою поєднання живописної площини з інсталяціями, так і завдяки
нечіткості й багатоваріативності зображень, а також асоціативному підбору
назв робіт, що спрямовують наше сприйняття у визначене автором русло, але
не обмежують його будь-якими прописаними, раціональними концепціями.
Встановлено, що вперше поняття «асоціативний символізм» у контексті
сучасного живопису використовує український художник О. Анд;
- введено до наукового обігу поняття «гротескний символізм» у сучасному
живописі, що характеризується зображенням свідомо деформованих образів
персонажів, завдяки чому досягається ефект створення власного символічнофантасмагоричного простору, насиченого багатошаровими символічними
значеннями (О. Денисенко, Л. Бернат та ін.).
- аргументовано, що нові форми образотворчості (почасти у поєднанні із
традиційними) у межах аудіовізуального мистецтва завдяки можливостям
наукових технологій сприяють створенню нового символічного простору, в
межах якого відбувається «реабілітація» сфери чуттєвості, що тривалий час
знаходилась під тиском мистецької концептуалізованої раціональності.
Уточнено:
- поняття «візуального символу», що постає основою формування
символічного типу візуального образу й характеризується унаочненням
символічних смислів, які є багатозначними і неосяжними й виходять за межі
заданого візуального образу, не будучи тотожними із ним. Зазначено, що рівень
багатозначності «візуального символу» збільшується у залежності від рівня
визнання свободи творчості митця й набуває максимальної легітимації з
періоду оформлення символізму як самостійного художнього напряму;
- специфіку образотворчих проявів символічних основ первісних культів –
вшанування жіночої родючості, розділення чоловічого і жіночого, народження
14
світу із тіла божеств, культ помираючого і воскреслого бога на основі
землеробської культури тощо, що набувають подальшого розвитку як у
давньогрецькій культурній традиції, так і в традиціях інших народів Західної та
Східної Європи;
- характер взаємозв’язку іудейської та християнської культурно-релігійної
традиції в християнській мистецькій практиці, рух якої здійснювався у
напрямку від без-образності до легітимації образотворчих зображень;
- своєрідність етно-національних форм символічно-алегоричної образності
українського бароко, що виявляється у наданні переваги певним сюжетним
варіаціям, близьким природі української ментальності, а також у поєднанні
візуального образу зі словом, що розповсюджується як у монументальних
розписах, так і в емблематично-символічних друкованих творах;
- специфіку основних векторів спрямування творчості у межах символізму
як художнього напряму, серед яких визначені містико-релігійні мотиви,
звернення до теми демонізму, проблеми життя та смерті, створення
ідеалізованого жіночого образу, етно-національної символізації, візуалізації
літературних образів, а також створення власних міфологем та фантасмагорій.
Набуло подальшого розвитку:
- осмислення розбіжностей між поняттям «символ» і поняттями «знаку»,
«алегорії», «образу» й «метафори»; особливу увагу приділено теоретичному
з’ясуванню розбіжностей між символом та алегорією, розрізнення яких на
рефлексивному рівні було здійснено у роботах представників німецької
класичної філософії, романтиків й у наступні періоди, що позначені
поглибленням уваги до проблем символізму;
- систематизування основних груп візуальних символів у межах первісної
образотворчості, серед яких виділено знакові еквіваленти чисел, космогонічну
символіку, геометричні, зооморфні та антропоморфні символи;
- дослідження специфіки символізму як самостійного напряму, зародження
якого відбувається у другій половині ХІХ ст., у межах якого здійснюється
систематизація матеріалів щодо творчості українських художників-символістів.
15
Теоретичне і практичне значення роботи полягає в тому, що вона є
першим у вітчизняній науці дослідженням динаміки культурно-історичної
трансформації символізму в європейському образотворчому мистецтві,
починаючи з первісної доби до сьогодення, завдяки чому виокремлюються
специфічні прояви символічного типу візуального образу у різні періоди
розвитку європейської культури, в якій особливе місце займає українське
мистецтво.
Отримані результати є значним внеском у дослідження специфіки
сучасних реалій українського образотворчого мистецтва, значну роль в якому
відіграють саме символічні тенденції, активне поширення яких як у
теоретичній, так і в практично-проектній царині, буде сприяти розвитку етнонаціональної специфіки української культури.
Матеріали дисертації можуть бути використані у практиці викладання
естетики, історії мистецтва, історії української культури, а також спецкурсів
«Символи в культурних системах світу», «Культурологічні виміри сучасного
українського мистецтва», «Символізм як феномен культури» та ін., а також в
організації сучасних культурно-мистецьких проектів, авторський досвід яких
описаний у тексті дослідження.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійним науковим
дослідженням. Усі опубліковані праці автора за темою докторської дисертації
(монографія, статті та ін.) написані без співавторів. Кандидатська дисертація на
тему «Міфологічна традиція в літературній творчості ХХ століття» була
захищена у 2002 році, її матеріали в тексті докторської дисертації не
використовувались.
Апробація результатів дослідження здійсненна при обговоренні на
кафедрі етики, естетики та культурології Київського національного
університету імені Тараса Шевченка, під час проведення круглих столів,
теоретичних і методологічних семінарів для викладачів кафедри, аспірантів і
докторантів. Основні положення дослідження апробовані автором у
педагогічній діяльності у процесі викладання курсів: «Естетика»,
«Багатомірність культурного простору», «Культурологія», «Соціологія
16
культури і мистецтва», «Сучасні інформаційні та медіа-технології в культурі»
для студентів Київського національного університету імені Тараса Шевченка та
курсу «Соціологія культури» для студентів Національного авіаційного
університету у 2013 – 2015 навчальних роках. Основні положення дисертації
були представлені у доповідях на наукових та науково-практичних
конференціях: Міжнародна наукова конференція «Міфологічний простір і час у
сучасній культурі» (Київ, 2003); Міжнародна наукова конференція «Философия
природы и практическая философия» (Київ, 2004); Міжнародний науковий
симпозіум «Доля філософії в сучасному світі» (До всесвітнього дня філософії
ЮНЕСКО) (Київ, 2006); XIII Міжнародна науково-практична конференція з
інноваційної діяльності «Проблемы и перспективы инновационного развития
экономики» (Київ – Сімферополь – Севастополь, 2008); ІІ Російський
культурологічний конгрес із міжнародною участю «Культурное многообразие:
от прошлого к будущему» (СПб, 2008); Міжнародна наукова конференція
«Философия повседневности» (Київ, 2009); ІІ Міжнародна науково-практична
конференція «Соціально-гуманітарні дисципліни у творчому ВНЗ: проблеми
міждисциплінарних зв’язків у сучасному науковому дискурсі» (Луганськ,
2012); Міжнародна наукова конференція «Интеграция: теоретические и
прикладные аспекты» (Саранск, 2013); Всеукраїнська науково-теоретична
конференція «Сучасні соціокультурні та політичні процеси в Україні» (Київ,
2013); Міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського факультету2013» (Київ, 2013); Всеукраїнська науково-практична конференція «Актуальні
проблеми сучасного суспільства у фокусі соціології» (Київ, 2014); Міжнародна
наукова конференція «Дні науки філософського факультету-2014» (Київ, 2014).
Публікації. Результати дисертаційного дослідження представлені в
одноосібній монографії «Культурно-історичні метаморфози символізму в
європейському образотворчому мистецтві» (20,9 др.арк.), 2 розділах
колективних монографій, 20 статтях, опублікованих у фахових виданнях
України, 7 статтях, надрукованих у закордонних наукових журналах, 12 тезах
доповідей у збірниках матеріалів всеукраїнських та міжнародних конференцій
та 4 статтях в інших виданнях.
17
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, 17
підрозділів, висновків та списку використаних джерел (516 найменувань).
Загальний обсяг роботи – 416 сторінок, основна частина – 373 сторінки.

Список литературы

ВИСНОВКИ
У ході проведеного дослідження була розглянута динаміка нелінійної
культурно-історичної трансформації символізму в європейському
образотворчому мистецтві, що постає однією із символічних форм культури
поряд із мовою, філософією, релігією тощо.
1. Продемонстровано, що багаторівнева структура образотворчого
мистецтва як символічної форми складається із наступних типів візуального
образу та його видів: символічний тип (символічно-умовний, символічнознаковий, символічно-алегоричний, символічно-реалістичний вид),
реалістичний тип (реалістично-ідеалізований, реалістично-алегоричний,
реалістично-чуттєвий, реалістично-академічний вид) та змішаний тип
(домодерний, модерний, постмодерний вид), що паралельно співіснують
протягом різних періодів розвитку європейської культури, за часи втрати
домінування не зникаючи із культурного простору, а знаходячись на периферії
й продовжуючи своє існування. У періоди спрямованості культурних процесів у
раціональне русло відбувається висування на перший план реалістичного типу
візуального образу, при ірраціональних, трансцендентних орієнтирах – починає
переважати символічний. У часи культурного «порубіжжя» образотворчість
тяжіє до змішаного типу візуального образу.
2. Доведено, що символізм як феномен європейського образотворчого
мистецтва представляє собою тенденцію домінування символічного типу
візуального образу на різних етапах розвитку європейської культури, що
характеризується чуттєво-образною візуалізацією символічних смислів. Його
специфіка, підґрунтя якої закладається в первісну добу, а формування
стрижневих рис за часів Античності й християнського Середньовіччя полягає у
домінуванні особистісного початку і свободи творчого самовиразу
(максимальне розгортання яких відбувається у межах символізму як
самостійного напрямку) у поєднанні із принципом універсалізму, який
передбачає відкритість європейського образотворчого мистецтва до впливу
різних культурних традицій (Єгипту, Ближнього Сходу тощо), завдяки чому
тривалий час прояви творчої індивідуальності й свободи у символічній
370
образності були мінімізовані або майже відсутні (первісність, Середньовіччя),
виступаючи службовими по відношенню до релігійних вірувань.
3. З’ясовано, що образотворче мистецтво первісності постає нероздільною
частиною синкретичної культури. Специфіка образотворчого символізму
первісної доби полягає в його утилітарному характері, спрямованому на
вирішення проблем виживання й забезпечення нормальної життєдіяльності
завдяки міфологічній системі магічно-ритуальних дій, якій підпорядкована
сфера образотворчості. Цей період позначений домінуванням символічного
типу візуального образу у його символічно-реалістичних та символічнознакових видах, зміст яких стає джерелом первообразів наступних культурних
епох. Легітимність застосування до первісної творчості поняття образотворчого
мистецтва визначається тим, що саме у цей період відбувається закладення
значної кількості принципів, на яких базується сфера образотворчості.
4. Встановлено, що античний період характеризується домінуванням
реалістичного типу візуального образу, що не виключає паралельного
співіснування символічного типу, специфіка якого у переважній більшості
полягає в іманентності, належності до реально існуючого світу. Зазначається,
що, незважаючи на формування перших філософських рефлексій стосовно
символізму (Платон, Плотін), образотворча сфера піддається засудженню як
«тінь тіней», обмежується принципом мімезису.
5. Продемонстровано, що із встановленням християнства на теренах
Візантії, Давньої Русі й Західної Європи образотворче мистецтво
характеризується домінуванням символічного типу візуального образу
практично в усіх його різновидах. У зв’язку із іконоборчими процесами
відбувається розробка потужних символічних концепцій, завдяки яким
стверджується легітимізація візуальних культових зображень, що у
візантійській традиції зберігають ознаки сакральності й визначаються
орієнтацією на трансцендентне, а в західноєвропейській набувають форм
світської релігійної оповіді, закладаючи у такий спосіб поступовий відхід від
символічного типу візуального образу на користь реалізму. Своєрідність
371
символізму в давньоруському образотворчому мистецтві визначається впливом
язичницьких традицій.
6. Доведено, що у зв’язку із переорієнтацією культури у бік наукової
раціональності в періоди Ренесансу, бароко, неокласицизму європейське
образотворче мистецтво характеризується домінуванням реалістичного типу
візуального образу. Символічні тенденції в образотворчому мистецтві
Північного Відродження, на відміну від Італійського, виявляються у
символічно-алегоричній та символічно-реалістичній образності й формують
своєрідний етно-національний колорит.
7. Зазначено, що українське образотворче мистецтво доби бароко
наближується до реалістичного типу візуального образу, але зберігає при цьому
певні символічно-алегоричні риси, що набувають характерних етнонаціональних форм і специфіки (народна ікона тощо) й часто використовуються
у дидактично-виховних, оповідальних цілях, як правило із текстовими
поясненнями (емблематично-символічні книги із символічно-алегоричними
ілюстраціями-гравюрами тощо).
8. Встановлено, що у межах німецької класичної філософії й романтизму
здійснені спроби філософського осмислення понять символ та алегорія, а також
спроби виявлення специфіки їх взаємодії зі сферою образотворчості. У теорії
І. Канта символ, на відміну від схеми, вказує на поняття опосередковано,
використовуючи при цьому принцип аналогії. У рамках символічної форми
мистецтва Г. Гегеля символ становить його початковий етап і розглядається як
передмистецтво. Вирізняються наступні рівні розвитку символічного: від
позасвідомої символіки до символіки піднесеного та свідомої символіки.
Ф. Шеллінг зазначає, що мистецтво є зображенням первообразів, а його
необхідною базою є міфологія, яка є справжньою символікою. Для Й. Гете
мистецтво постає символом самої Природи, а поняття символу й алегорії не є
тотожними. Фр. Шлегель наголошує на символічній природі мистецтва, що
складається із ідей-символів, й вважає, що символічний живопис – це
історичний живопис. К. Зольгер зазначає, що мистецтво є виявленням ідей і
тому є символічним, чітко розрізняючи сутність символу й алегорії.
372
9. Виявлено, що символічно-алегорична й символічно-реалістична
образність творів романтиків, прерафаелітів й назарейців, ірраціоналістична
концепція А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, створюють необхідні передумови для
оформлення символізму у самостійний художній напрям. Визначено, що
основні засади символізму як напряму базуються на визнанні художника
посередником між двома світами – горнім та земним, а також візуалізатором
символічного змісту власного внутрішнього світу. Теоретичні розробки у лоні
символізму зорієнтовані як на ідеї трансцендентного, надприродного, так і на
знаково-символічні властивості людської свідомості. Визначено, що символізм
як художній напрям спрямований на синтез мистецтв, що сприяє
взаємопроникненню та взаємовпливу літератури, образотворчого мистецтва,
музики, театру й філософських рефлексій.
10. Зазначено, що у другій половині ХІХ ст. – ХХ ст. зростає інтерес до
проблематики символу й символізму в контексті культури завдяки концепції
Е. Кассірера, в якій культура розглядається як конгломерат символічних форм,
однією із яких є сфера мистецтва, що постає одним із перших способів
ретрансляції символічних смислів людини вже на перших стадіях її існування.
Специфіка символізму в образотворчому мистецтві розглядається крізь призму
культурологічних, психоаналітичних, семіотичних, структуралістських,
постмодерністських концепцій, завдяки яким з’ясовується його складна й
неоднорідна структура.
11. Наголошується, що в результаті аналізу сучасних медійних теорій і
мистецьких практик виявлені позитивні тенденції впливу інноваційних
технологій, завдяки яким стає можливим створення нового символічного
простору, формування якого відбувається у лоні сучасного медіа-мистецтва.
Застосування новітніх медіа-технологій, що не виключає їх синтезованого
поєднання із традиційною образотворчістю – живописом, графікою,
скульптурою та художньою фотографією – призводить до встановлення
балансу між раціональною та емоційною сферою, остання з яких тривалий час
була витіснена концептуалізованими мистецькими формами. Окрім цього,
технологічні можливості створюють нові горизонти для мистецького
373
аудіовізуального унаочнення символічних смислів як суб’єктивного, так і
загальнокультурного характеру.
12. У результаті проведеного дослідження визначені основні вектори
розвитку сучасного українського символізму, а саме: сакральний необароковий
символізм (М. Стороженко, представники школи сакрального живопису та ін..);
асоціативний символізм (О. Анд, О. Владіміров, С. Марус, О. Левчишина та
ін.); гротескний символізм (О. Денисенко, Л. Бернат та ін.); етно-національний
символізм (К. Косьяненко, М. Бабак, О. Сухоліт, М. Малишко, митці
регіональних шкіл тощо); абстрактно-містичний символізм (О. Животков,
О. Петрова, О. Клименко, Б. Єгіазарян та ін.).