Кучер Тетяна Миколаївна Теорія доведення у цивілістичному процесі : Кучер Татьяна Николаевна Теория доказывания по цивилистическом процессе Kucher Tatiana Nikolaevna The theory of proof in the civilistic process

Краткое описание

Кучер Тетяна Миколаївна, асистент кафедри нотаріаль­ного та виконавчого процесу і адвокатури Київського на­ціонального університету імені Тараса Шевченка: «Теорія доведення у цивілістичному процесі» (12.00.03 - цивільне право і цивільний процес, сімейне право; міжнародне при­ватне право). Спецрада Д 26.001.10 у Київському націо­нальному університеті імені Тараса Шевченка

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
КУЧЕР ТЕТЯНА МИКОЛАЇВНА
УДК 347.949:961.4:952
ТЕОРІЯ ДОВЕДЕННЯ У ЦИВІЛІСТИЧНОМУ ПРОЦЕСІ
Спеціальність 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;
сімейне право; міжнародне приватне право
Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук
Науковий консультант:
Фурса Світлана Ярославівна
доктор юридичних наук, професор
Київ – 2016
3
ЗМІСТ
ВСТУП ...........................................................................................................................4
Розділ 1. Теоретичні основи доведення в цивілістичному процесі та його
правова природа, методологія, функції, принципи...............................................31
1.1. Понятійний апарат доведення та його елементів у цивілістичному
процесі.............................................................................................................................31
1.2. Онтологічна сутність доведення в цивілістичному процесі та його місце в
системі права України ...................................................................................................67
1.3. Теорія доведення в цивілістичному процесі та її компоненти: зміст,
методологія, функції, принципи ..................................................................................99
Висновки до Розділу 1……………………………………………………………….121
Розділ 2. Структура доведення в цивілістичному процесі: сутність, система та
її елементи, взаємодія ...............................................................................................127
2.1. Квінтесенція доказів та їх значення в системі доведення в межах
цивілістичного процесу...............................................................................................127
2.2. Засоби доказування в системі доведення в цивілістичному процесі ..............143
2.3. Доказування як формальна підсистема доведення в цивілістичному процесі:
правова природа та елементи......................................................................................167
2.4. Зміст та елементи ментальної підсистеми доведення в цивілістичному
процесі...........................................................................................................................190
2.5. Оцінка доказів і доводів як завершальна стадія доведення в цивілістичному
процесі ……………………………………………………………………………….224
Висновки до Розділу 2………………………………………………………………244
Розділ 3. Особливості доведення під час розгляду справ у порядку цивільного
судочинства України як складової цивілістичного процесу ...........................251
3.1. Доведення під час розгляду справ позовного провадження у порядку
цивільного судочинства України…..………………………………………………251
3.2. Специфіка доведення під час розгляду справ наказного провадження у порядку
цивільного судочинства України……………………………………….....288
4
3.3. Характерні риси доведення при розгляді справ окремого провадження у
порядку цивільного судочинства України……………………………..…………305
Висновки до Розділу 3………………………………………………………………329
Розділ 4. Особливості доведення у позасудовій та постсудовій компетенції
складових цивілістичного процесу.........................................................................334
4.1. Специфіка доведення у нотаріальному процесі…………………………….....334
4.2. Доведення у виконавчому процесі: сутність, характерні ознаки………….....366
Висновки до Розділу 4………………………………………………………………397
ВИСНОВКИ ...............................................................................................................403
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..............................................................409
Додаток 1…………………………………………………………………………….458
Додаток 2…………………………………………………………………………….479
5
ВСТУП
Актуальність теми дисертаційного дослідження полягає в тому, що
утвердження та забезпечення основоположних прав і свобод людини є головним
обов'язком України як демократичної, соціальної, правової держави. Ці
конституційні положення (статті 1, 3 Конституції України [1]) потребують втілення
в життя шляхом удосконалення законодавства, невпинної та продуктивної праці
вчених, законотворців, суддів, нотаріусів, виконавців та інших уповноважених
осіб, яким держава делегувала виконання завдань з реалізації, охорони, захисту та
відновлення прав, свобод чи інтересів осіб. Нині, коли у державі взято курс на
європейську інтеграцію, а суспільство вимагає швидких позитивних змін у всій
правовій системі України, щоб проголошені лозунги стали реальністю, потрібні
фундаментальний перегляд існуючих доктрин та неординарні підходи до способів
вирішення проблем у юриспруденції.
Традиційно в Україні досліджують і піддають критичному аналізу певні
галузі правової науки або проблеми в діяльності фахівців в окремій сфері
юриспруденції. Зокрема, можна почути дуже багато публічних нарікань на
діяльність суддів, виконавців. Але слід визнати, що значна частина проблем у
юриспруденції є системною: коли для розвитку вітчизняного законодавства
береться досвід зарубіжних країн (зокрема принцип змагальності цивільного
процесу) і запроваджується без урахування української ментальності, своєчасної
підготовки фахівців, без комплексного запозичення інститутів, на яких ґрунтується
дія цього принципу в зарубіжному судочинстві тощо.
Одночасно з принципом змагальності до української правової системи було
введено й принцип верховенства права, але його запровадження відбувалося без
узгодження з іншими принципами в усі сфери діяльності правоохоронних органів і
посадових осіб, які мають специфічні риси діяльності. Саме тому обрання теми
дослідження зумовлено необхідністю усунути проблеми в юриспруденції
системно, зокрема у галузі цивільного, нотаріального та виконавчого процесів, які
разом становлять поняття «цивілістичний процес».
Актуальність дослідження і доцільність виокремлення процесу доведення в
цивілістичному процесі зумовлюється багатьма чинниками, найголовніший з яких
6
полягає в тому, що, перш ніж ухвалити будь-яке рішення, уповноважені особи
мають дослідити всі матеріали справи, позицію всіх зацікавлених осіб тощо. Але
досі в юриспруденції бачать докази тільки у певній процесуальній формі (речові,
письмові тощо) і нехтуються такі важливі засоби впливу на процес прийняття
рішення, як доводи (тези, аргументи) заінтересованих осіб. Крім того, досить
часто рішення судів супроводжуються лише посиланням на закони, замість
позначення мотивів, що його обґрунтовують.
На жаль, багато вчених, з огляду на традиції пострадянської школи
процесуалістів, не бажають бачити далі процесу доказування в судочинстві,
оскільки досі вважають сферою своєї діяльності тлумачення навіть не законів, а
постанов Пленуму Верховного Суду України. Такий підхід не дає можливості
осягнути принцип верховенства права, а в необхідних випадках – вийти за межі,
встановлені законом, і врегулювати відносини в межах аналогії закону або права,
не лише відчути, а й застосувати в реальній правовій ситуації принципи
розумності, добросовісності, справедливості та реально підняти права людини
вище, ніж допускає чинний закон.
Водночас не можна нехтувати працями таких видатних українських ученихпроцесуалістів, як М.Й. Штефан, Т.П. Заворотько, Є.Г. Пушкар. Оскільки вони
зробили істотний внесок у розвиток процесу доказування як надійного фундаменту
процесу доведення, що і на сьогодні є актуальним, хоча сучасні науковці
невиправдано забувають їх праці. Справді, в Інтернеті їхні прізвища складно
знайти, і простіше переорієнтувати пошук джерел на видатних дореволюційних
учених, які так само розвивали науку доведення. Однак для сприйняття
індивідуальності української правової науки слід враховувати сучасні зарубіжні
тенденції, але й не забувати про здобутки вітчизняних учених як процесуалістів,
так і цивілістів, які внесли значний вклад у вдосконалення законодавства України.
Зокрема, Цивільний кодекс України було доповнено важливими положенням щодо
доказів, процесу доказування і доведення. Отже, всі провідні наукові праці в галузі
процесу доказування справили вплив на це дослідження, і без них ця робота була б
неможливою.
Праця науковців у галузі права не може бути суто теоретичною, адже не
7
раціонально вирішувати надумані проблеми. Тому істотним поштовхом для
обрання теми дослідження стали проблеми в діяльності суддів, нотаріусів і
виконавців, виявлені автором під час здійснення представництва в судах, за час
стажування у нотаріусів і виконавців. Практичний досвід дозволив відчути розрив
між теоретичними доробками вчених і реальною діяльністю зазначених фахівців,
які досить часто в силу значного навантаження самостійно не підвищують власної
кваліфікації та, за їхніми словами, не отримують новітніх ґрунтовних знань на
курсах підвищення кваліфікації.
Розрив між теорією та практикою спонукав до комплексного аналізу причин
виникнення істотних помилок у практичній діяльності зазначених осіб, які, поряд
із загальновідомими, слід пов’язувати з відсутністю розмежування в підходах до
питань доказування у сфері цивільного судочинства, нотаріальної та виконавчої
практики. Нині слід визначитися в особливостях застосування в практичній
діяльності принципу верховенства права, оскільки судді, з одного боку, мають
застосовувати висновки Верховного Суду України (ст. 360-7 ЦПК України), а з
іншого – визначати права та обов’язки людини і громадянина виключно за
законами України (ст. 92 Конституції України). Проте допускається можливість
виникнення у суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи
іншого правового акта Конституції України, що можна кваліфікувати як результат
діяльності учасників процесу з доведення такої обставини. На практиці ж у
рішеннях окремих судів першої інстанції можна помітити встановлення факту
невідповідності законів Конституції України та міжнародним актам. У діяльності
виконавців так само позначено верховенство права, отож допустимість виходу їх
повноважень за межі визначено в законодавстві, з чим важко погодитися, тощо.
Отже, розвиток законодавства та практики його застосування відбувається
без попереднього ґрунтовного аналізу перспектив упровадження новітніх норм, що
робить нашу правову систему неузгодженою і непередбачуваною. У зв’язку з цим
об’єктивно необхідним має стати випереджаючий розвиток правової науки,
зокрема системне дослідження проблем цивілістичного процесу.
Системне вирішення проблем у цивілістичному процесі неможливе й без
підготовки висококваліфікованих фахівців з урахуванням специфіки їх майбутньої
8
професії. Глибокі теоретичні знання потрібні як суддям, так і нотаріусам та
виконавцям, що дасть їм змогу вільно орієнтуватись і не допускати порушення
прав громадян у складних правових ситуаціях, які не підпадають під пряму дію
норм законодавства тощо. На сьогодні, коли домінуючим принципом правової
системи України визнано верховенство права, треба диференціювати
повноваження осіб, які вправі діяти відповідно до цього принципу, а які повинні
дотримуватися принципу законності, оскільки грань між ними може вимірюватися
новим і малодослідженим поняттям «зловживання правом». Отже, можна
стверджувати, що лише ґрунтовно підготовлений фахівець здатен самостійно і в
короткий термін приймати важливі й відповідальні рішення, здійснювати складну
розумову діяльність на кожній стадії ухвалення рішення, а також грамотно,
послідовно і логічно викладати його мотиви.
Як виявилося, термінологію, що використовується в законодавстві та має
означати результати розумової діяльності, викладено хаотично, вона
неперсоніфікована й неконкретна, що провокує помилки на практиці. Тому існує
об’єктивна потреба в аналізі сучасних проблем щодо правової термінології,
зокрема процесу доведення, про який ідеться в різних статтях Цивільного
процесуального кодексу України (далі – ЦПК України [2]) та інших нормативних
актах (зокрема, п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України, частини 2 – 3 ст. 10, ч. 1 ст. 60
ЦПК України тощо). Як можуть фахівці та пересічні громадяни сприймати «доказ»
та «довід» і застосовувати їх у реальному процесі, якщо зміст цих понять
законодавством не розкрито, а науковці до останнього часу дискутують з приводу
їх змісту?
Очевидно, що сутність доведення дуже тісно корелює з формуванням у всіх
учасників цивільної справи, нотаріального та виконавчого провадження
переконання у вірогідності обраної особою позиції і, зрозуміло, розумовою
діяльністю, яка дає змогу вибудовувати не лише думки щодо окремих компонентів
відповідних справ, проваджень, а й загальне суб’єктивне ставлення до них у
цілому.
Однак правильність такої позиції на момент розгляду окремої справи чи
вчинення провадження досить імовірна, адже є лише власним припущенням
9
кожної особи, яка бере у ній участь. Для формування в інших суб’єктів стійкого
переконання щодо правильності відповідного припущення слід мати надійне
підґрунтя, яким є докази щодо правомірності вимог чи заперечень заінтересованої
особи. У нотаріальному, цивільному та виконавчому процесах існує закріплений у
законі порядок надання заінтересованими особами таких доказів: у цивільній
справі (ч. 2 ст. 60, п. 6 ч. 2 ст. 119, статті 131, 133 – 144 ЦПК України), під час
вчинення нотаріальних проваджень (абз. 1 ч. 1 ст. 4, ч. 2 ст. 42, ч. 5 ст. 44, ст. 46, ч.
2 ст. 51 Закону України «Про нотаріат» [3]) та примусовому виконанні рішень судів
та інших органів (посадових осіб) (абз. 2 ч. 1, ч. 4 ст. 8, п. 2 ч. 2 ст. 18, пп. 3 – 4, 14
– 15, 17 ч. 3 ст. 18, частини 1 – 3 ст. 19, п. 5 ч. 5 ст. 19 Закону України «Про
виконавче провадження» [4] тощо), окремі складові якого традиційно віднесено до
терміна «доказування».
Тісне поєднання та взаємозумовленість таких важливих і водночас
необхідних категорій, як докази, засоби доказування, процес доказування, доводи,
процес доведення, свідчать не лише про нагальну потребу вивчення іманентної
сутності кожного з них та їх розмежування, а й ретельного дослідження та
встановлення організації зв’язків і відносин між такими елементами,
гносеологічними особливостями застосування в межах складових цивілістичного
процесу. Незважаючи на досить нетривалий час вивчення досліджуваних явищ, їх
важливість і значимість уже яскраво підтверджено індексом цитування автора [5, с.
137; 6; 7; 8; 9].
Важливе значення щодо необхідності виокремлення таких юридичних
категорій, як «доводи» та «доведення» та їх ґрунтовного дослідження, зокрема
сутності та складових, мають праці українських учених В. Д. Андрійцьо,
Ю. В. Білоусова, С. С. Бичкової, М.О. Гетманцева, О. О. Грабовської,
М. М. Д’якович, П. П. Заворотька, О. О. Кармази, О. М. Клименко, В. В. Комарова,
В. А. Кройтора, О.М. Лазька, Р. М. Мінченко, Р. О. Стефанчука, В. І. Тертишнікова,
Р. В. Тертишнікова, Є. І. Фурси, С. Я. Фурси, Т. В. Цюри, М. М. Ясинка та ін.
Великий внесок у розвиток інституту доказів і доказування зробили також
російські вчені: О .Т. Боннер, Л. А. Ванєєва, Є.В. Васьковський, С. В. Курильов,
10
І. Г. Медвєдєв, Ю. К. Орлов, І. В. Решетнікова, А. К. Сергун, М. К. Треушніков,
М.А. Фокіна, В. М. Шерстюк, В. В. Ярков та ін.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне
дослідження виконано відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри
нотаріального та виконавчого процесу і адвокатури юридичного факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Охорона та захист
прав в цивілістичному процесі», що є частиною планової теми юридичного
факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Теорія
та практика адаптації законодавства України до законодавства ЄС», реєстраційний
№ 16БФ042-01.
Метою даної наукової роботи є комплексне, ґрунтовне, всебічне
дослідження сутності доведення у цивілістичному процесі, виділення
притаманних йому елементів (доказів, засобів доказування, доказування, доводів,
мотивів тощо) з одночасним дослідженням їх квінтесенції, встановлення їх
кореляційних взаємозв’язків, специфіки досліджуваних об’єктів у кожному
структурному компоненті наукового об’єднання нотаріального, цивільного та
виконавчого процесів, що дасть змогу не лише теоретично переосмислити сталі
підходи до таких об’єктів дослідження, а й сформувати абсолютно новий рівень
наукового пізнання – теорію досліджуваного явища з виділенням його складових і
системних взаємозв’язків, запропонувати зміни чинного регулювання
досліджуваних категорій шляхом внесення змін до чинного законодавства України.
З огляду на необхідність досягнення поставленої мети в дисертації
зосереджено увагу на вирішенні таких основних завдань дослідження:
– встановити передумови та онтологічну сутність інституту «доведення» у
цивілістичному процесі;
– з’ясувати правову природу доведення, його складові (докази, засоби
доказування, процес доказування, доводи тощо) та значення таких змістовних
елементів у процесі доведення;
– систематизувати термінологію, яка використовується як у цивільному, так і
процесуальному законодавстві та має означати результати розумової діяльності;
11
– сформулювати та розкрити сутність теорії доведення через такі
компоненти, як зміст, методологія, функції, принципи з метою її наукового
обґрунтування, пізнання, ефективної апробації на практиці;
– визначити структуру доведення та суть її змістовних елементів, зокрема
квінтесенцію доказів і засобів доказування як одних із ключових елементів у
межах процесу як доказування, так і доведення, адже саме від дотримання вимог
щодо належності, допустимості, достовірності та достатності доказів залежить
ефективність доведення обраної особою правової позиції і подальшого судового
рішення;
– сформулювати стратегію доведення у цивілістичному процесі та тактичні
прийоми, за допомогою яких вона має втілюватись у нотаріальну, судову практику
та виконавче провадження;
– проаналізувати процес і структуру доказування, його правову природу та
взаємозв’язки з доведенням;
– виділити притаманні доведенню процедури, які дадуть змогу не лише
підтвердити власну позицію, а й спростувати позицію опонентів у межах
складових цивілістичного процесу;
– виробити універсальну методику доведення у цивілістичному процесі на
таких його стадіях, як дослідження та аналіз доказів;
– дослідити кореляцію пізнання з доказуванням і доведенням для
встановлення місця кожного з них відносно досліджуваних процесів;
– розкрити сутність стадії оцінки доказів і доводів як складової доведення в
цивілістичному процесі;
– встановити специфічні особливості доведення у нотаріальному,
цивільному та виконавчому процесі;
– сформулювати конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавства
України, зокрема цивільного процесуального, нотаріального та законодавства про
виконавче провадження.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають між
уповноваженими суб’єктами під час розгляду судом цивільних справ, вчинення
нотаріального, виконавчого провадження та особами, які беруть у них участь, у
12
процесі здійснення доведення для отримання бажаних результатів від розгляду
відповідних справ чи вчинення проваджень.
Предметом дослідження є законодавство, що регулює суспільні відносини у
сфері доведення в цивілістичному процесі, теоретичні концепції, судова,
нотаріальна та виконавча практика. Водночас предметом дослідження стали
притаманні саме доведенню і доказуванню норми, правові категорії, інститути,
процедури їх реалізації.
Методи дослідження. Дослідження побудовано на використанні цілої низки
загальнонаукових і спеціальних наукових методів задля відповідності результатів
даного дослідження критеріям наукового пізнання як найрозвинутішої форми
розумової діяльності індивідуумів і можливості подальшого практичного
застосування достовірних висновків. Діалектичний метод дав можливість не лише
розглянути передумови виникнення об’єкта дослідження та його нормативне
врегулювання, а й перспективи розвитку доведення не лише у межах
цивілістичного процесу, а й інших процесуальних галузях права та його
взаємозв’язку з іншими суміжними категоріями для відмежування дійсної сутності
досліджуваного явища (підрозділи 1.1, 3.1 – 3.3, 4.1 – 4.2.). Методи аналізу та
синтезу, які використовувались як для визначення складових доведення з
притаманними їм особливостями, так і на підставі ґрунтовного дослідження таких
елементів, дали змогу встановити структуру доведення у цивілістичному процесі,
вирізнити притаманні йому підсистеми та їх утворюючі елементи (1.2, 1.3, 2.1 –
2.5). Поряд із цим індукція та дедукція як комплексні загальнонаукові методи
сформували всебічне уявлення не лише про доведення як системне утворення, а й
його одиничні елементи (докази, доводи, доказування тощо) (2.1 – 2.5, 3.1 – 3.3, 4.1
– 4.2). За допомогою методу абстрагування, не вдаючись до глибинного аналізу
окремих аспектів доведення, вдалося з’ясувати його місце в системі права України.
Серед спеціальних наукових методів порівняльно-правовий метод дозволив
оцінити доктринальні та нормативні підходи до регулювання доведення у
цивільному процесуальному, нотаріальному процесуальному та виконавчому
процесуальному законодавстві інших держав, що дозволило надати пропозиції з
імплементації позитивного нормотворчого досвіду до чинного законодавства
13
України (1.1, 1.2, 2.1 – 2.5, 3.1 – 3.3, 4.1 – 4.2). За допомогою формально-логічного
методу вдалося не лише виявити суттєві розбіжності у дійсному змісті доведення і
його складових та їх нормативному врегулюванні у нормах нотаріального
процесуального, цивільного процесуального та виконавчого процесуального
законодавства, а й запропонувати пропозиції щодо його вдосконалення (3.1 – 3.3,
4.1 – 4.2). Системно-структурний метод покладено в основу теоретичного
розкриття системної моделі доведення у цивілістичному процесі, формування
доводів, цивілістичної стратегії вибору особою способу захисту права, що дало
можливість виробити універсальний підхід до досліджуваних явищ у межах
складного процесуального утворення, що дасть змогу, своєю чергою, більш
ефективно здійснювати доведення у межах окремих складових цивілістичного
процесу (1.2, 2.1 – 2.5, 3.1 – 3.3, 4.1 – 4.2). Історичний метод застосовувався для
формування уявлення про виникнення та розвиток досліджуваного явища у різні
часові періоди, виявлення істотних особливостей у його змісті та сутності
суміжних категорій в історичному аспекті, витоків проблем усіченого сприйняття
нормативного регулювання доведення крізь призму доказування (1.3).
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому‚ що ця праця є
першим системним комплексним дослідженням нового виду процесу – доведення,
пізнання його онтологічної сутності, виділення його складових. Введення нового
поняття в цивілістичний процес дозволило не лише усунути наявні суперечності у
доктрині нотаріального, цивільного та виконавчого процесів, а й виробити
абсолютно новий погляд на діяльність осіб, які беруть участь у цивільній справі,
вчиненні нотаріального, виконавчого провадження задля отримання сприятливого
для громадян результату – поліпшити якість правоохоронної діяльності суддів,
нотаріусів і виконавців. Проведене дисертаційне дослідження дозволило
сформулювати і обґрунтувати теоретичні положення та практичні висновки,
найважливішими з яких є такі:
вперше:
1. Обґрунтовано, що для формування теорії доведення у цивілістичному
процесі існує низка об’єктивних передумов, які набувають особливої актуальності
в період реформування правоохоронних і правозахисних органів держави.
14
1.1. Аргументовано, що перебудова та демократизація суспільних відносин в
Україні зумовила необхідність запровадження до Цивільного кодексу України
таких принципів, як справедливість, добросовісність і розумність, свобода
договору (статті 3, 6, 8), верховенство права (аналогія закону та права), презумпція
правомірності правочину; до Сімейного кодексу України – положень щодо
моральних засад суспільства (ст. 3), що істотно вплинуло на цивілістичний процес
та необхідність здійснення нотаріальної та судової діяльності з урахуванням цих
принципів та переорієнтації діяльності суду і нотаріусів з процесу доказування на
процес доведення. Щодо виконавців, то їх діяльність повинна здійснюватись у
чітко визначених законом межах (принцип законності), що має певний вплив на
сприйняття і регламентацію у виконавчому провадженні як процесу доказування,
так і доведення.
1.2. Встановлено, що передумовами формування теорії доведення у
цивілістичному процесі є норми відповідних законодавчих актів (законодавчі
передумови), де закріплено термін «доведення» та похідні від нього поняття,
зокрема, п. 4 ст. 129 Конституції України; частини 2 – 3 ст. 10, ч. 1 ст. 27, ч. 1 ст. 60,
п. 4 ч. 6 ст. 130, ч. 2 ст. 131, ст. 178, частини 1, 3, 4 ст. 303, ч. 2 ст. 304, п. 2 ч. 1 ст.
309, п. 2 ч. 1 ст. 311, ч. 1 ст. 335, ч. 2 ст. 390, ч. 2 ст. 408 ЦПК України; підпункт 4.6
п. 4 гл. 1 розд. II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України;
частини 1, 3 ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження» тощо), які не
можуть асоціюватися з вузьким змістом терміна «доказування». Так, у ч. 3 ст. 8
ЦПК України передбачено, якщо у суду виникне сумнів щодо відповідності закону
чи іншого правового акта Конституції України, він має звернутися до Верховного
Суду України, а останній – до Конституційного Суду України. Такий правовий
результат розумової діяльності суду має відтворюватись у зверненні до Верховного
Суду України, а останнього – у зверненні до Конституційного Суду України та
ґрунтуватися на доводах, аргументах, а не на сумнівах, що права осіб, які беруть
участь у справі, порушуються неконституційним законом. Отже, положення про
доведення почали з’являтись у процесуальних кодексах, тому їх потрібно
систематизувати, встановити специфічні ознаки розумової діяльності суб’єктів
процесуальних відносин та сформулювати певні теоретичні концепції.
15
1.3. Визначено, що в сучасних нормах законодавства досить часто
суперечливо і неадекватно застосовується термінологія: «доказ», «довід»,
«доказування», «доведення», «міркування», «заперечення», «зауваження»,
«мотив», «репліка» тощо, зміст яких не розкрито, а це на практиці унеможливлює
належне користування відповідними правами, які з цими термінами безпосередньо
пов’язані, та звільняє від виконання обов’язків. Нині потребується введення до
понятійного апарату процесуальних галузей права таких термінів, як «доводи»,
«доведення» з відповідним значенням і конкретним змістом, про що свідчить
відповідний напрям у сфері наукових досліджень (УДК 347.949 «Обов’язковість
доведення доказів»).
1.4. Обґрунтовано, що юрисдикційними передумовами широкого
запровадження процесу доведення в цивілістичний процес має стати
переорієнтація суспільних відносин, коли розширення компетенції нотаріусів буде
здійснюватися за вимогою клієнтів за відсутності заборон у нормах законодавства
та суперечностей з правами та інтересами інших осіб. У рішеннях судів мають
міститися відомості про докази і доводи сторін, а мотивувальна частина рішення
повинна адекватно відображати мотиви суду і узгоджуватися з резолютивною
частиною рішення. У виконавчому ж провадженні діяльність державних,
приватних виконавців має бути чітко регламентовано законом, щоб застерегти
випадки зловживання правом на застосування безпосередніх примусових заходів
тощо. Тому принцип верховенства права має стати орієнтиром насамперед для
нотаріусів і суддів.
2. Встановлено, що доказування є невід’ємним елементом більш ширшого
процесу – доведення у цивілістичному процесі (нотаріальному, цивільному і
виконавчому процесах), які, своєю чергою, є базовими елементами правової
системи держави, покликаними гарантувати і забезпечувати охорону, захист
відновлення прав, свобод та інтересів фізичних, юридичних осіб і держави.
Сучасна реформа правоохоронних органів зумовлена істотними недоліками в
діяльності нотаріусів, суддів і виконавців, але їх не можна усунути лише за
рахунок зміни кадрового складу. Тому нині потребується комплексний перегляд
повноважень зазначених осіб з урахуванням специфіки їх діяльності, що дозволить
16
сфокусувати увагу на причинах виникнення проблем та запропонувати конкретні
способи їх вирішення.
2.1. Запропоновано розглядати процес доведення в цивілістичному процесі, в
якому мають узгоджуватися положення близьких за змістом комплексних галузей
цивілістичної процесуальної науки (нотаріальний, цивільний, виконавчий процес),
в основі яких лежить діяльність осіб, уповноважених державою на реалізацію
правоохоронної та правозахисної функцій, що має визначатися завданнями і
специфікою регламентації процедур, де мають бути враховані характерні риси
розумової діяльності нотаріусів, суддів, виконавців, які об’єктивно зумовлені
виконуваними ними завданнями, їх правовим статусом та відповідними
повноваженнями вказаних суб’єктів. Проведення порівняльного системного
аналізу сфер розумової діяльності суддів, нотаріусів, виконавців щодо
встановлення певних юридичних обставин на основі різних за характером і
змістом відомостей про події, дії, стан дасть можливість конкретизувати їх
повноваження. Тільки належна кваліфікація розумової діяльності уповноважених
суб’єктів дасть змогу встановити вимоги, які мають висуватися до кандидатів на
вказані посади, випадки перевищення наданих їм повноважень, умисних або
неумисних правопорушень, зловживання правом тощо.
2.2. Обґрунтовано, що саме у межах цивілістичного процесу виявляється
конкатенація його складових, яка починається з охорони безспірних прав
(інтересів, свобод), встановлення фактів, що мають юридичне значення, та
вчинення інших нотаріальних дій з метою надання їм юридичної достовірності,
яка набувається і забезпечується у нотаріальному процесі (досудова безспірна
юрисдикція), та які можуть бути захищені в разі їх порушення, невизнання або
оспорювання в цивільному судочинстві (судова юрисдикція) та/або відновлені у
виконавчому процесі (постсудова юрисдикція). Водночас специфічний характер
доведення як одного з найважливіших процесів встановлення юридичних обставин
властивий кожній складовій цивілістичного процесу, що підтверджує їх
взаємозв’язки та потребу у виробленні універсальної моделі процесу доведення з
диференціацією винятків, характерних для кожного компонента такого
процесуального утворення.
17
3. З метою правильного розуміння сутності поняття «доведення» в
цивілістичному процесі встановлено його характерні ознаки, які дають можливість
відмежувати його від суміжних категорій – доказування. Доведено, що навіть з
точки зору лексики поняття «доказування» походить від слова «доказ», який є його
коренем, а термін «доведення» – від слова «довід». Ці терміни мають самостійне
як лексичне, так і правове значення, а також передбачають різний характер
процесуальної діяльності їх суб’єктів.
3.1. Розкрито сутність поняття «докази» через такі характерні риси, як: 1)
зміст доказу – інформація про події, дії, стан, яка міститься у певних носіях та
необхідна для встановлення юридичних обставин цивільної справи, вчинення
нотаріального і виконавчого провадження та має значення для них; 2) доказ має
процесуальну форму, яка зумовлена об’єктом, що має як матеріальну (речові
докази), так і нематеріальну (суб’єктивну) природу (показання свідка, висновок
експерта) з урахуванням норм законодавства, які регламентують їх специфіку
(продукти та інші речові докази, що швидко псуються тощо); 3) мета використання
доказу, як правило, є суб’єктивною, оскільки кожний учасник процесу відстоює
власні інтереси і бажає досягти відповідної матеріальної і процесуальної мети; 4)
процесуальні властивості доказу – передбачений законом певний порядок його
подання суду, нотаріусу, виконавцеві, його дослідження, збереження тощо з
урахуванням специфіки засобу доказування і віднесення його до певної категорії
доказів; 5) характер доказу, як правило, сталий, оскільки за своєю суттю доказова
інформація про події, дії, стан може досліджуватися через відносно значний
проміжок часу та необмежену кількість раз (повторна, додаткова експертиза); 6) у
цивілістичному процесі для встановлення наявності або відсутності необхідної
юридичної обставини здійснюється цілий комплекс дій з доказами, у
передбаченому цивільним процесуальним, нотаріальним процесуальним та
виконавчим процесуальним законодавством порядку (подання доказів, їх
витребування та забезпечення, зокрема, привід свідка, тимчасове вилучення
доказів для дослідження судом тощо) з урахуванням встановлених у законодавстві
обмежень; 7) вірогідне встановлення юридичних обставин у цивільній справі, під
час вчинення нотаріального та виконавчого провадження і підтвердження їх
18
особами, які беруть у них участь, здійснюється як на підставі дослідження, аналізу,
оцінки доказової інформації з кожного окремого доказу, так і в їх сукупності; 8)
сприйняття доказової інформації учасниками процесу відбувається по-різному,
зокрема, пересічними громадянами на рівні відчуття, а фахівцями – шляхом
глибокого правового аналізу, в основі якого має місце зіставлення доказової
інформації з різних доказів між собою та з предметом доведення. Саме це
положення дає підстави відокремити процес доказування від процесу доведення як
розумової діяльності з оцінки доказів (більш ширше поняття).
3.2. Дано авторське визначення поняття «доказ у цивілістичному процесі»,
під яким слід розуміти носій інформації (об’єкт чи суб’єкт), який зафіксував
інформацію про юридичні обставини, що входять до предмета доведення в
цивільній справі, нотаріальному і виконавчому провадженні, який має матеріальну
природу та процесуальну форму, та передбачені нотаріальним, цивільним і
виконавчим процесуальними законодавствами особливості подання, прийняття,
залучення і використання у межах складових цивілістичного процесу (отримання,
забезпечення, дослідження тощо), які у сукупності складають процес доказування.
Доказ за своєю іманентною природою має містити інформацію про обставини
дійсності, але на момент їх подання та розгляду цивільної справи, вчинення
нотаріального, виконавчого провадження буває неможливо встановити дійсність і
достовірність доказової інформації, яка тим чи іншим чином «зчитується» з доказу,
включаючи найбільш складні випадки, коли для зняття доказової інформації з
доказу призначається експертиза, а у разі виникнення сумніву в достовірності або
повноті висновку експерта може призначатися повторна або додаткова експертиза.
Отже, в таких і подібних випадках особа може помилятися в об’єктивності
доказової інформації чи навмисно зловживати своїм правом на доказування під час
реалізації, захисту чи відновлення власних прав. Тому тільки за умови відсутності
заперечень з боку інших учасників щодо достовірності інформації, отриманої з
такого доказу, можна вважати її достовірною. В усіх інших випадках доказова
інформація підлягає перевірці учасниками процесу доведення, включаючи допит
свідка, коли в змісті запитань до свідка можуть закладатися відомості, що мають
виявити неправдиві показання тощо.
19
3.3. Обґрунтовано, що процес доведення відрізняється від доказування як
суб’єктним складом, так і обсягом тих обставин, на які він може бути
спрямований. Сучасне змагальне цивільне судочинство передбачає активну
позицію сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо з’ясування всіх
важливих обставин у справі, тому процес доведення може стосуватися і включати
не тільки доказування юридичних обставин цивільної справи, а й спрямовуватися
на доведення необхідності вчинення тих чи інших процесуальних дій, включаючи
відвід судді або всього складу суду тощо.
3.4. Суб’єкти процесу доведення в цивільному процесі збігаються із
суб’єктами, які вправі брати участь у процесі доказування, і визначені у ст. 26 ЦПК
України як особи, які беруть участь у справі. Крім того, до суб’єктів доведення
слід віднести також суд, який розглядає справу або скаргу та зобов’язаний
мотивувати власне рішення. На цій підставі з ЦПК України мають бути виключені
положення, які зумовлюють участь у процес

Список литературы

ВИСНОВКИ
У результаті проведеного дисертаційного дослідження визначено науково
обґрунтований спосіб досягнення в цивілістичному процесі нового рівня, що
кваліфікується як верховенство права і передбачає можливість не тільки
доказування законних вимог, а й доведення верховенства прав людини над
законом, коли останній має негативний вплив на відповідні права. Теоретичне
вирішення наукової проблеми полягає у запровадженні в галузі права, які
об’єднані в цивілістичному процесі, нового інституту – доведення. Це дозволяє не
тільки розширити понятійний апарат досліджуваного явища, а й удосконалити і
конкретизувати правовідносини, встановити критерії розумової діяльності
суб’єктів цивілістичного процесу та зумовити її результати. Передбачувані
наслідки впровадження концепцій автора – це поліпшення якості діяльності суддів,
нотаріусів, виконавців, що має привести до кращої охорони і захисту прав
фізичних і юридичних осіб шляхом застереження зловживань правом,
необґрунтованої відмови у реалізації, охороні, захисті чи відновленні гарантованих
особі правомочностей тощо.
Проведене дисертантом дослідження дало змогу сформулювати цілу низку
висновків, основними з яких, окрім винесених на захист, можна визначити такі:
1. Корелюючими з процесом доказування компонентами у межах складових
цивілістичного процесу є: обставини, докази, доводи, суб’єкти, мета участі у
справі, лише у разі системного використання яких можна вести мову про
ефективне здійснення доказування і доведення. Перехід же від процесу
доказування до процесу доведення визначається залежно від виконання комплексу
дій, що входять до певних частин формальної підсистеми, хоча ідеальної моделі
розмежування підсистем доведення можна досягнути лише доктринально, адже
окремі елементи розумової діяльності можуть виявлятися під час здійснення
процесу доказування, і, навпаки, під час доведення може з’явитися необхідність
вчинити певні механічні дії, що входять до складу доказування. Та й залежно від
тієї чи іншої підсистеми відбувається трансформація суб’єктів доказування у
суб’єктів доведення і, звісно, не лише переорієнтація їх діяльності, а й суттєва
зміна підходів і методик до її здійснення.
404
2. Визнання доказування формальною підсистемою доведення зумовлює
залежність предмета доказування від предмета доведення для досягнення
найбільш сприятливого результату розгляду цивільної справи, вчинення
нотаріального, виконавчого провадження для осіб, які беруть у них участь. Тож і їх
основні відмінності полягатимуть у характері дій, на які спрямована діяльність їх
учасників. Тобто предмет доказування і предмет доведення співвідносяться як
частина і ціле.
Своєю чергою, предметом доказування в цивілістичному процесі є
сукупність юридичних обставин, з якими закон пов’язує виникнення матеріальних
і процесуальних прав та обов’язків, а також процесуальних прав та обов’язків
щодо їх доказування, які утворюють умовну систему в кожній конкретній справі й
зумовлюють необхідність вибору доказів на підтвердження їх існування чи
спростування. Таке загальне положення зумовлює необхідність визначення правил
щодо компетенції з визначення предмета доказування, залучення доказів у межах
складових цивілістичного процесу згідно з правилами відповідності,
допустимості, забезпечення та подання суб’єктами доказування у порядку,
встановленому чинним нотаріальним процесуальним, цивільним процесуальним,
виконавчим процесуальним законодавством, нотаріусу, суду, виконавцеві з
урахуванням позиції іншої сторони тощо. Предметом же доведення є не тільки
предмет доказування, а й сукупність усіх процесуальних дій, актів, доказів, навіть
поведінка та слова осіб, які беруть участь у процесі, можуть стати передумовою
для подальших висновків, коли суб’єкт доведення вважає за необхідне надати
правову кваліфікацію певним явищам, зокрема щодо упередженості судді,
суперечності в показаннях свідків та доводів, на підставі яких сторона обґрунтовує
наявність чи відсутність обставин тощо.
3. Доктринальні дослідження процесу доведення мають здійснюватися з
урахуванням надбань філософії, логіки та інших галузей знань, а також специфіки
цивілістичного процесу, який базується на нормах матеріального права, але має
власний предмет – реалізацію, охорону, захист і відновлення прав, свобод та
інтересів осіб уповноваженими суб’єктами, що дає змогу сформувати філософію
цивілістичного процесу з акцентом на моральності процесу доведення та
405
неможливості використання недозволених методів і прийомів задля досягнення
неправомірної мети.
4. У межах компонентів цивілістичного процесу логічна структура
доведення (тези, аргументи та демонстрація) і, відповідно, структура його
спростування може підлягати практичному застосуванню, але з певними
процесуальними особливостями. Сутністю структури доведення є представлення
всіх його складових перед суб’єктами цивільної справи, нотаріального,
виконавчого провадження з певним акцентом на ту особу, яка прийматиме
остаточне рішення про задоволення вимог чи заперечень, вчинення дії або про
відмову в її вчиненні. Досить часто у праві дуже складно визначити дійсні наміри
сторін, якщо не аналізувати їх дії в сукупності й не визначати напрями інтересів,
оскільки сам процес доведення може спиратися на стратегічні завдання і тактичні
розрахунки. Ключові засади таких напрямів складають стратегію, підпорядковану
основній меті, а тактичні завдання можуть спиратися на досягнення певних цілей,
що диктує різні види доведення, як підтвердження виробленої тактичної або
стратегічної позиції. Досить часто спростування орієнтоване на усунення
тактичних успіхів процесуального супротивника, тому такий супротив наближує
досягнення певної мети.
5. Взаємозв’язок доведення та правової позиції у справі багаторівневий,
оскільки вони взаємозалежні. Під позицією у цивільній справі, нотаріальному,
виконавчому провадженнях (правовою позицією у цивілістичному процесі) слід
розуміти бажану матеріальну мету та комплекс процесуальних дій, зокрема у
процесі доведення, що здійснюються особою, яка бере участь у цивільній справі,
нотаріальному, виконавчому провадженнях, спрямованих на формування в
уповноваженого суб’єкта з їх розгляду, вчинення внутрішнього переконання щодо
відповідності її вимог, заперечень, доводів обставинам такої справи, провадження,
підтвердження їх належними, допустимими, достовірними і достатніми
релятивними доказами для отримання бажаного результату розгляду цивільної
справи, вчинення нотаріального, виконавчого провадження. Отже, правова позиція
особи в ідеальній моделі має спиратися на широке, повне й адекватне доведення
власних вимог перед нотаріусом, судом чи виконавцем, включаючи їх нормативне
406
обґрунтування, незважаючи на те, що саме до їх повноважень належить
кваліфікація правовідносин відповідно до норм законодавства. Широким
доведенням можна вважати багатоконтурне доведення, коли право, якщо змога,
підтверджується з кількох напрямів і посилання робляться не на одну норму
закону, а наводяться всі пов’язані з цими правовідносинами норми, що
підтверджують відповідні права. Повним доведенням слід вважати таке, коли всі
юридичні обставини підтверджуються належними, допустимими, достовірними і
достатніми доказами та враховуються на етапі формування правової позиції
висловлені та передбачувані заперечення. Під адекватністю доведення, своєю
чергою, слід розуміти здатність швидко знайти аргументи на тези опонента й,
відповідно, контраргументи на його аргументи та відреагувати відповідно до
остаточної мети, з можливим уточненням правової позиції.
6. Критерій доведеності правової позиції особами, які беруть участь у
цивільній справі, нотаріальному, виконавчому провадженні безпосередньо
пов’язаний із сутністю критерію вмотивованості, який у межах складових
цивілістичного процесу буде відображатись у мотивах, які уповноважені суб’єкти
(нотаріуси, судді (суд), виконавці) наведуть на обґрунтування прийняття своїх
актів, вчинення юридично значимих дій. Усі акти, які приймають уповноважені
суб’єкти з розгляду цивільної справи, вчинення нотаріального, виконавчого
проваджень у межах наданих їм повноважень, базуються не лише на їх
внутрішньому переконанні, а й мають відповідати встановленим чинним
цивільним процесуальним, нотаріальним процесуальним та виконавчим
процесуальним законодавством вимогам, які слід розподіляти за трьома
критеріями: нормативний, формалізований і розумовий. Зокрема, під внутрішнім
переконанням уповноваженого державою суб’єкта в межах складових
цивілістичного процесу слід вважати виражене у встановленій цивільним
процесуальним, нотаріальним процесуальним та виконавчим процесуальним
законодавством формі ставлення нотаріуса, судді (суду), виконавця до результатів
розгляду цивільної справи, нотаріального, виконавчого провадження або їх
окремих частин на підставі оцінки доказів, обставин справи, проваджень і доводів
осіб, які брали у них участь, щодо їх відповідності обраній позиції у справі або
407
невідповідності останній. Нормативний критерій містить вимоги щодо законності
актів, які приймають суди, судді, нотаріуси, виконавці, а саме вони мають
відповідати як матеріальним, так і процесуальним положенням, що регулюють
відповідні правовідносини. Вимоги щодо обґрунтованості такого акта
безпосередньо пов’язані з належними, допустимими, достовірними і достатніми
релятивними доказами для підтвердження наявності або відсутності юридичних
обставин цивільної справи, нотаріального та виконавчого провадження. Розумовий
критерій включає в себе вимоги щодо вмотивованості актів, які приймають
відповідні уповноважені суб’єкти (суд, суддя, нотаріус, державний, приватний
виконавець).
7. Законодавче закріплення тягаря доведення, системний характер доведення,
послідовність і взаємозумовленість структурних елементів такої системи викликає
запровадження відповідної комплексної процедури оцінки, яка має включати у
себе такі складові, як обставини, докази, доводи, що зумовлює не лише
необхідність їх детальної регламентації, а й термінологічного об’єднання та
систематизації.
8. Комплексність теорії доведення в цивілістичному процесі слід розглядати
через сукупність таких двох критеріїв як спільність їх ознак в універсальній теорії
доведення та відмінні ознаки, зумовлені особливостями основних завдань,
принципів, суб’єктного складу, сукупності прав та обов’язків учасників
відповідних юрисдикційних процесів, процедури розгляду окремих видів
проваджень тощо. Такий висновок додатково підтверджує концепцію розробки
загального судового кодексу, щоб окремими потім лише регулювати особливості
конкретних видів юрисдикційних процесів.
Наукові та практичні результати даного дисертаційного дослідження було
оприлюднено й апробовано. І їх не тільки не спростували вчені, фахівці в галузі
практичної юриспруденції та доказової діяльності, а, навпаки, було підтверджено
нагальність і важливість обраної тематики, що свідчить про значний потенціал
даної роботи для подальших наукових досліджень зазначеної проблематики і
практичного застосування концепцій у законотворчій і практичній діяльності.
Водночас запропоновані доктринальні концепції ґрунтуються на сучасному
408
сприйнятті правової системи України та враховують істотні зауваження
суспільства до рівня судочинства в Україні, спрямовані на усунення недоліків у
діяльності й інших правоохоронних органів, зокрема нотаріаті та органах
примусового виконання, що має поліпшити рівень охорони, захисту та відновлення
прав громадян, юридичних осіб і держави