Берназюк Олександр Олександрович Цифрові технології у праві: тенденції та перспективи розвитку : Берназюк Александр Александрович Цифровые технологии в праве: тенденции и перспективы развития Bernazyuk Oleksandr Oleksandrovych Digital technologies in law: tendencies and prospects of development

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!



  • Название:
  • Берназюк Олександр Олександрович Цифрові технології у праві: тенденції та перспективи розвитку
  • Альтернативное название:
  • Берназюк Александр Александрович Цифровые технологии в праве: тенденции и перспективы развития Bernazyuk Oleksandr Oleksandrovych Digital technologies in law: tendencies and prospects of development
  • Кол-во страниц:
  • 629
  • ВУЗ:
  • Ужгородський національний університет
  • Год защиты:
  • 2021
  • Краткое описание:
  • Берназюк Олександр Олександрович, доцент кафедри загально-правових та галузевих правових дисциплін Київського університету права НАН України. Назва дисертації: «Цифрові технології у праві: тенденції та перспективи розвитку». Шифр та назва спеціальності 12.00.07 адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. Спецрада Д 61.051.07 Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет»




    МІНІСТЕРСТВО НАУКИ І ОСВІТИ УКРАЇНИ



    Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису

    БЕРНАЗЮК ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ
    Прим. №
    УДК 342.5


    ДИСЕРТАЦІЯ


    АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВИКОРИСТАННЯ ЦИФРОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ У ПРАВІ


    12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право
    (081 – Право)


    Подається на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук (доктора наук)
    Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело

    (підпис, ініціали та прізвище здобувача)

    Науковий консультант – Заборовський В.В.




    ЗМІСТ

    ВСТУП 3
    РОЗДІЛ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ПРАВОВІ ТА ТЕОРЕТИКО- МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ЦИФРОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ У ПРАВІ 19
    1.1. Поняття та ознаки цифрових технологій у праві 19
    1.2. Класифікація цифрових технологій та мета їх застосування у праві 44
    1.3. Генеза становлення та розвитку цифрових технологій у праві 64
    1.4. Характеристика адміністративно-правового законодавства у сфері регулювання цифрових технологій 92
    Висновки до розділу 1 118
    РОЗДІЛ 2. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ЕЛЕКТРОННОГО УРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ 124
    2.1. Доктринальні підходи до розумінні електронного урядування в Україні
    ............................................................................................................................... 124
    2.2. Особливості надання адміністративних електронних послуг 158
    2.3. Правове регулювання електронної форми правових актів 185
    2.4. Адміністративно-правова характеристика інших форм використання цифрових технологій у публічному управлінні 212
    Висновки до розділу 2 245
    РОЗДІЛ 3. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ЦИФРОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ У СУДОЧИНСТВІ 251
    3.1. Адміністративно-правові засади організації електронного судочинства
    ............................................................................................................................... 251
    3.2. Правова характеристика Єдиної судової інформаційно- телекомунікаційної системи 287
    3.3. Організація окремих елементів електронного судочинства в Україні 322
    Висновки до розділу 3 354
    РОЗДІЛ 4. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНШИХ ФОРМ ВИКОРИСТАННЯ ЦИФРОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ У ПРАВІ 361
    4.1. Адміністративно-правові засади надання послуг електронного юриста/адвоката 361
    4.2. Правова характеристика інформаційно-пошукових аналітичних систем в Україні 391
    4.3. Організаційно-правові засади функціонування державних реєстрів в Україні 422
    РОЗДІЛ 5. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ЦИФРОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ У ПРАВІ 450
    5.1. Проблеми застосування цифрових технологій у праві 450
    5.2. Зарубіжний досвід правового регулювання цифрових технологій у праві та можливості його застосування в адміністративному законодавстві України
    ............................................................................................................................... 469
    5.3. Запровадження інноваційних форм цифрових технологій у праві 485
    5.4. Напрями та шляхи удосконалення адміністративно-правового регулювання цифрових технологій у праві 502
    Висновки до розділу 5 519
    ВИСНОВКИ 523
    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 538

    ВСТУП


    Актуальність теми. Беручи до уваги світові тенденції у сфері розвитку та застосування цифрових технологій у праві, перед Україною постало завдання щодо подальшої інтеграції цифрових технологій у різні сфери суспільних правовідносин з тим, щоб відповідати очікуванням та потребам інформаційного суспільства, вимогам європейських стандартів у сфері публічного управління. Аналогічне завдання, зокрема, проголошено в Угоді про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони.
    При цьому реалізація завдання щодо запровадження та розвитку цифрових технологій у праві, потребує вирішення цілої низки питань правового, організаційного, інституційного характеру, зокрема, у сфері захисту персональних даних, забезпечення безпеки обробки та зберігання даних, захисту інших прав осіб в інформаційній сфері, усунення цифрової нерівності у невеликих містах, селищах та селах, подолання комп’ютерної безграмотності, а також попередження виникнення можливих ризиків, пов’язаних з цифровізацією деяких сфер суспільних правовідносин.
    Таким чином, необхідність пошуку оптимальної моделі організації в Україні е-демократії, е-урядування, е-правосуддя, е-послуг, е-освіти, е-науки та інших сфер публічного управління, удосконалення законодавства, що регламентує процедури та механізми застосування інформаційних технологій у праві, є завданням, яке наразі постає перед науковцями та спеціалістами у сфері права та публічного управління.
    Разом з тим, огляд наукової літератури свідчить, що дослідження, присвячені проблемам інтеграції цифрових технологій у різні сфери суспільних правовідносин, включаючи сферу публічного управління, залишається епізодичними і неповними. Незважаючи на те що існує значна кількість наукових робіт, присвячених окремим питанням та аспектам


    електронного урядування, наданню електронних адміністративних послуг, електронному правосуддю та ін., запропонована тема на рівні монографії не досліджувалась, у наявних наукових працях розглядалася фрагментарно.
    Окремі питання запровадження цифрових технологій у різні сфери суспільних правовідносин досліджували такі науковці, як: Е.Е. Аблякимов, А.А. Асанова, Ю.Є. Атаманова, Є.П. Бабалик, В.В. Білоус, С.О. Бойчун, О.В. Бринцев, О.Є. Бухтатий, А.П. Гетьман, Т.В. Голобородько, О.О. Григор, В.М. Грудницький, О.Д. Дубіна, В.В. Єжунінов, О.М. Ємельяненко, В.В. Заборовський, І.О. Ізарова, М.П. Ільницький, П.С. Клімушин, Р.А. Коваль, В.О. Коновал, П.В. Куфтрєв, С.І. Куценко, Н.В. Кушакова- Костицька, Н.І. Логінов, В.С. Мілаш, А.М. Митко, В.В. Недбай, Н.Б. Новицька, О.В. Павлишин, В.П. Пархоменко, А.Л. Паскар, В.М. Пекарчук, Н.С. Пугачова, О. Радуцький, О.М. Селезньова, А.О. Серенок, О.В. Синєокий С.Г. Соловйов, Д.В. Спасібов, С.О. Стефанов, І.Ю. Татулич, С.Л. Тишківський, С.В. Тищенко, О.В. Шармай, В.П. Якобчук та інші. Проте відсутність системного теоретичного дослідження питань запровадження цифрових технологій у різні сфери суспільних правовідносин, зокрема, й у сферу публічного управління унеможливлює комплексне вирішення проблеми подальшого провадження адміністративної реформи та розвитку інформаційного суспільства в Україні.
    Отже, необхідність подальшої інтеграції цифрових технологій у різні сфери суспільних правовідносин, недостатня розробленість теоретичних положень у цій сфері, недосконалість правового регулювання зумовлюють актуальність комплексного наукового дослідження широкого кола питань, пов’язаних із запровадженням цифрових технологій у право, окресленням сучасних тенденцій та перспектив розвитку застосування цифрових технологій у сфері публічного управління, а також удосконаленням адміністративно-правового регулювання у відповідній сфері.
    Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
    Дисертацію виконано відповідно до…


    Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є визначення адміністративно-правових засад використання цифрових технологій у праві та обґрунтування способів та напрямів їх розвитку та удосконалення.
    Для досягнення поставленої мети в дисертації планується вирішити такі комплексні завдання:
     визначити поняття та ознаки цифрових технологій у праві;
     окреслити значення цифрових технологій у праві;
     розробити класифікацію цифрових технологій у праві;
     дослідити генезис становлення та розвитку цифрових технологій у публічному управлінні;
     охарактеризувати сучасний стан адміністративно-правового регулювання використання цифрових технологій у праві;
     дослідити доктринальні підходи до розуміння електронного урядування в Україні;
     виявити особливості надання адміністративних електронних послуг;
     визначити стан правового регулювання електронної форми правових

    актів;


     охарактеризувати інші форми використання цифрових технологій у

    публічному управлінні;
     окреслити особливості організації електронного судочинства;
     виявити перспективи запровадження Єдиної судової інформаційно- телекомунікаційної системи в Україні;
     дослідити організацію Електронного суду як основного елементу електронного судочинства в Україні;
     розкрити адміністративно-правові засади надання послуг електронного юриста/адвоката;
     навести правову характеристика інформаційно-пошукових аналітичних систем в Україні та розробити їх класифікацію;

     визначити поняття та особливості електронних державних реєстрів в Україні;
     виявити основні проблеми застосування цифрових технологій у праві;
     дослідити зарубіжний досвід правового регулювання цифрових технологій у праві та визначити можливості його застосування в адміністративному законодавстві України;
     обґрунтувати перспективи запровадження інноваційних форм цифрових технологій у праві;
     розробити рекомендації щодо напрямів та шляхів удосконалення адміністративно-правового регулювання цифрових технологій у праві.
    Об’єктом дисертаційного дослідження є суспільні відносини, що виникають у зв’язку з використанням цифрових технологій у праві.
    Предметом дослідження є адміністративно-правові засади використання цифрових технологій у праві.
    Методи дослідження. Методологічною основою проведеного дослідження є загальнотеоретичні, спеціальні та міжгалузеві методи наукового пізнання, застосування яких зумовлюється системним підходом, що дало можливість досліджувати проблеми в єдності їх соціального змісту та юридичної форми. Так, за допомогою гносеологічного методу дослідження було визначено поняття, особливості та види цифрових технологій у праві (параграфи 1.1, 1.2, 2.1, 3.1 та 4.1). Історичний метод було використано під дослідження генезису становлення та розвитку цифрових технологій у праві (параграф 1.3). Аналітичний метод було покладено в основу виявлення недоліків та проблем у сфері використання цифрових технологій у праві (параграфи 1.4, 5.1 та 5.4). За допомогою структурно-функціонального методу було визначено визначити відповідність нормативно-правових актів у сфері регулювання використання цифрових технологій у праві реальним суспільним відносинам у цій сфері (параграфи 2.2, 2.3, 2.4, 3.2, 3.3, 4.2 та 4.3). Порівняльно-правовий метод покладено в основу аналізу зарубіжного досвіду у сфері використання цифрових технологій у праві (параграфи 5.2 та 5.3).


    Метод статистичного аналізу було використано під час роботи з офіційно- статистичними матеріалами, звітами суб’єктів владних повноважень, а також результатами соціологічних досліджень та судовою практикою (параграфи 3.1, 3.2 та 3.3). Використання індуктивного методу дало змогу підтвердити висновок про необхідність удосконалення адміністративного законодавства у сфері регулювання цифрових технологій у публічному управлінні (параграфи
    5.2 та 5.4). У процесі визначення перспективних напрямів подальшого розвитку цифрових технологій у праві, а також розроблення пропозицій щодо вдосконалення адміністративного законодавства були застосовані методи правового моделювання та прогнозування (параграфи 1.4 та 5.4).
    Науково-теоретичне підґрунтя для виконання дисертації склали наукові праці вчених у галузі загальної теорії держави й права, адміністративного права, міжнародного права, порівняльного правознавства, інших галузевих правових наук, соціології, політології, філософії тощо.
    Нормативну базу дослідження становлять нормативно-правові акти України та зарубіжних країн, міжнародні договори.
    Емпіричною базою дослідження є матеріали судової практики, звіти органів державної влади, офіційні статистичні дані з досліджуваної проблематики.
    Наукова новизна одержаних результатів зумовлена тим, що робота є одним із перших комплексних досліджень адміністративно-правових засад використання цифрових технологій у праві в Україні. До найбільш значущих результатів дослідження належать такі:
    уперше:
     введено в науковий обіг термін «цифрові технології у праві», який запропоновано визначити як законодавчо урегульовану єдину систему засобів та прийомів збирання, фіксації, обробки, зберігання та поширення правової інформації, а також створення документів в електронній формі за допомогою комп’ютерної та іншої електронно-обчислювальної техніки, програмного забезпечення, інформаційно-комунікаційних мереж та інших цифрових


    засобів, організована на всіх рівнях та в усіх основних сферах публічного управління, інших видах юридичної діяльності, яка дає змогу підвищити ефективність відповідної діяльності;
     з метою вдосконалення адміністративно-правового регулювання використання цифрових технологій у праві запропоновано прийняти базовий Закон України «Про засади державної цифрової політики», в якому визначити основні терміни та поняття та загальні правила, основоположні принципи у сфері використання цифрових технологій у публічному управлінні;
     для визначення статусу електронної форми правового акта запропоновано прийняти Закон України «Про нормативно-правові акти», в якому, крім іншого, визначити питання електронного обігу правових актів; у Законі України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», інших законах, що регулюють повноваження органів публічно-владних повноважень у сфері прийняття індивідуальних актів, передбачити можливість їх прийняття в електронній формі; доповнити ст. 5 Регламенту Верховної Ради України та § 42 Регламенту Кабінету Міністрів України положенням про те, що громадські консультації та обговорення проєктів правових актів здійснюються шляхом розміщення відповідного проекту на офіційному вебсайті розробника акта, щодо якого у встановленій формі громадяни можуть подавати свої зауваження, заперечення та пропозиції;
    удосконалено:
     визначення поняття елементів інформаційного суспільства: електронне урядування визначено, як форму організації публічного управління, яка характеризується застосуванням цифрових (інформаційно- комп’ютерних) технологій на кожному рівні та етапі такого управління; електронну демократію – як інструмент, за допомогою якого використання форм прямої демократії в управлінні державними справами стає доступнішим для широкого загалу громадян завдяки застосуванню можливостей цифрових технологій; електронний парламент як форму організації діяльності органу


    законодавчої влади, яка заснована на застосуванні цифрових технологій, що дає змогу здійснювати його взаємодію з іншими суб’єктами публічного управління, фізичними та юридичними особами, здійснювати законопроєктну та законотворчу роботу; електронний суд – як комплексну систему організації судової влади, засновану на забезпеченні внутрішнього та зовнішнього обміну інформацією за допомогою цифрових технологій як між судом та учасниками судового процесу, такі і між судами, між судами та іншими судовими установами, між судовими органами та іншими державними органами, а також формування та зберігання судової документації, включаючи судові рішення, ведення судової статистики, оприлюднення відповідних документів;
     історико-правову періодизацію формування цифрових технологій у право: 1) початковий етап (1992–2003 рр.) розпочався з прийняттям Закону України «Про інформацію»; 2) етап інтеграції (2004–2011 рр.) – його початок пов’язаний із прийняттям Постанови Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо створення електронної інформаційної системи «Електронний Уряд»; 3) перехідний етап (2012–2014 рр.) – приєднання України до міжнародної Ініціативи «Партнерство «Відкритий Уряд»; 4) сучасний етап (з 2015 р.) – початок пов’язаний з укладенням Угоди про асоціацію України з ЄС;
     науковий підхід до розуміння електронного урядування, у межах якого запропоновано виділити широке та вузьке значення. У першому розумінні електронне урядування визначено, як форму організації публічного управління, що ґрунтується на запровадженні цифрових технологій та завдяки чому забезпечується розширення можливостей у діяльність органів публічного управління. У широкому розумінні електронне урядування також включає утворення таких інформаційно-комунікативних зв’язків між різними елементами управління, суб’єктами та об’єктами управління, які в організованій сукупності утворять нову форму здійснення публічного управління, що, зокрема, ґрунтується на європейських принципах належного урядування;

     підхід до узагальнення ознак електронної адміністративної послуги, до яких віднесено: 1) є результатом публічно-владної діяльності відповідних суб’єктів, яка реалізується за допомогою інформаційно-телекомунікаційних технологій; 2) надається за заявою фізичної та юридичної особи, поданої в електронній формі через онлайн-сервіси Єдиного державного порталу адміністративних послуг або інших вебресурсів суб’єктів надання адміністративних послуг, та спрямована на юридичне оформлення та/або створення умов для реалізації прав фізичної або юридичної особи у правовідносинах з органами публічно-владних повноважень; 3) завдяки повній або частковій інтеграції адміністративних послуг до онлайн-простору забезпечуються оперативність, доступність, зручність, мобільність отримання адміністративної послуги, а також мінімізується корупційний складник публічного управління, оскільки повністю або частково усувається участь суб’єкта владних повноважень від процесу прийняття рішення про надання або відмову у наданні адміністративної послуги;
     класифікацію адміністративних послуг залежно від рівня інтерактивності, відповідно до якої послуги запрпоновано поділяти на: 1) адміністративні послуги, які можуть повністю надаватися через онлайн- сервіси (Єдиний державний портал адміністративних послуг або інші онлайн- сервіси надавачів адміністративних послуг), що передбачає можливість: подання заяви в електронній формі, надання інших документів в електронній формі (або інформації про ці документи), здійснення оплати за надання послуги, оформлення та отримання результату адміністративної послуги; 2) адміністративні послуги, які частково надаються через онлайн-сервіси (у силу їх специфіки або у зв’язку з відсутністю можливостей/бажання отримувачів та/або надавачів послуги повністю здійснювати її надання через онлайн- сервіси), зокрема: отримання інформації за запитом від органів державної влади або місцевого самоврядування; подання в електронній формі заяви для отримання послуги або запис до електронної черги; відстеження етапу, на якому перебуває виконання послуги, тощо, однак для остаточного оформлення


    результату адміністративної послуги є необхідність безпосереднього звернення отримувача послуги до суб’єкта її надання;
     визначення електронного судочинства (правосуддя) як єдиної, цілісної та комплексної інформаційно-телекомунікаційної системи, інтегрованої у діяльність судів, інших органів системи правосуддя, яка забезпечує виконання органами судової влади своїх функцій за допомогою застосування цифрових технологій, складається з окремих елементів, які можуть функціонувати як самостійно, так і в системі з іншими;
     підхід до визначення елементів (підсистем) електронного судочинства, до яких віднесено: 1) елементи, що забезпечують комунікацію між судом, учасниками судового процесу, іншими користувачами системи (електронний суд): офіційна електронна пошта для подання учасниками процесу заяв, інших процесуальних дій, а також отримання судових повісток, повідомлень засобами електронного зв’язку; офіційні вебсайти та інші інформаційні ресурси судової влади, що дають змогу відстежувати хід розгляду справи, отримувати інформацію про дату та місце розгляду справи; ЄДРСР для вільного доступу до судових рішень; засоби відеоконференц- зв’язку; 2) елементи для комунікації суду з іншими судами, органами системи правосуддя: система електронного документообігу; офіційні електронні засоби зв’язку; 3) елементи, що забезпечують організацію внутрішніх управлінських процесів: електронна система судової статистики; електронні архіви та електронна бібліотека суду тощо;
     дефініцію поняття Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної система, під яким запропоновано розуміти комплексну уніфіковану програму, яка характеризується широкими функціональними можливостями та дає змогу перенести більшість операцій у процесі здійснення судочинства, а також операцій з обслуговування діяльності щодо здійснення правосуддя в електронну форму, автоматизувати деякі аналітичні, моніторингові, статистичні та інші операції, підвищити ефективність процесу розгляду та вирішення справи;

     визначення поняття Електронний суд як підсистеми (модуль) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, яка характеризується складною структурою та складається з окремих елементів (електронне діловодство, відеоконференц-зв’язок, бази даних суду та інших органів системи правосуддя), які в сукупності дають змогу здійснювати електронний обмін документами між судом, іншими органами судової системи та учасниками судового процесу, органами державної влади, приймати участь у розгляді справи у режимі відеоконференції, відстежувати хід розгляду справи, ознайомлюватися з матеріалами судової справи в електронній формі та використовувати інші можливості телекомунікаційної системи з метою забезпечення зручності, оперативності, економії часу та ресурсів під час розгляду та вирішення справи у суді;
     теоретичні розробки щодо виявлення переваг електронної форми надання юридичних послуг порівняно з традиційними, до яких віднесено: 1) доступність юридичних послуг (часова – цілодобово, просторова – з будь- якого місця знаходження користувача, фінансова – економія коштів); 2) швидкість отримання послуги (не потребує довготривалого очікування, у деяких випадках можливо отримати миттєвий результат); 3) висока ефективність: гарантована відсутність (мінімальна ймовірність) технічних, логічних, юридичних помилок, можливість урахування та опрацювання значної кількості нормативно-правових актів, судової практики тощо;
     визначення поняття інформаційно-пошукової аналітичної правової системи як форми забезпечення діяльності суб’єктів владних повноважень, інших суб’єктів, яка забезпечує доступ до правової інформації, що міститься у правових інформаційних ресурсах органів державної влади та місцевого самоврядування, реєстрах нормативно-правових актів та інших державних реєстрах, недержавних правових ресурсах, а також яка додатково має аналітичні функціональні можливості, зокрема: пошук запитуваної та пов’язаної з нею інформації, пошук та порівняння різних версій (редакцій) документованої інформації, отримання інформації про автора документа, час


    його створення, структуру документа, можливість проведення статистичного аналізу інформаційної бази у певному розрізі тощо;
     формулювання поняття електронного державного реєстру як інформаційно-телекомунікаційної системи, призначеної для зберігання, обробки та обміну інформацією, що містить відомості про об’єкти державної реєстрації, якими можуть бути: відомості про фізичних та юридичних осіб, речі (рухомі та нерухомі), речові та інші права (право власності, оренди тощо), документи (нормативно-правові акти, судові рішення, статути тощо), юридичні факти (народження, смерть, набуття або втрата громадянства, утворення, реорганізація, ліквідація юридичної особи, громадського об’єднання, початок або закінчення досудового розслідування, виконавчого провадження тощо);
    дістали подальший розвиток:
     науковий підхід до визначення пріоритетних елементів системи електронного урядування у найбільш важливих соціальних сферах, до яких віднесено електронну систему охорони здоров’я, електронну систему освіти та науки, цифрову економіку, електронне довкілля тощо, запровадження яких покликане: зробити відкритою для громадськості публічну інформацію, зокрема щодо стану довкілля, напрямів та обсягів використання публічних коштів, розпорядження землями, стану розроблення та використання надр тощо; автоматизувати деякі управлінські процеси відповідними сферами (кадри, моніторинг, фінанси, звітність); перейти на електронну систему документообігу у закладах освіти, науки, охорони здоров’я; забезпечити можливість отримання послуг користувачами системи у відповідних сферах через онлайн-сервіси, включаючи перевірку дійсності документів, реєстрацію в електронних чергах;
     узагальнення проблем у сфері застосування в Україні цифрових технологій у праві, серед яких: 1) непослідовність державної політики у сфері запровадження цифрових технологій у сферу публічного управління, яка зумовлена відсутністю єдиної та комплексної державної стратегії у цій сфері,


    яка б була розроблена з урахуванням рекомендації інституцій ЄС, інших міжнародних організацій, експертів та фахівців у сфері права, інформаційних технологій та ін.; 2) цифрова нерівність, яка виражається у недоступності Інтернет-технологій, операційних систем та якісного програмного забезпечення для окремих верств населення, що ускладнює, а подекуди унеможливлює користування електронними державними сервісами, а також у відсутності належного оснащення місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування окремих регіонів необхідними для надання якісних електронних послуг технологіями; 3) недостатність бюджетного фінансування, що зумовлює відсутність належного технічного забезпечення органів державної влади, місцевого самоврядування; 4) проблема міжопераційної несумісності, що ускладнює взаємодію між системами різних органів державної влади та місцевого самоврядування, державними реєстрами; 5) неузгодженість основних понять та категорій між собою та з нормами ЄС, їх розрізненість у значній кількості нормативно-правових актів тощо;
     узагальнення досвіду зарубіжних країн у сфері використання цифрових технологій у праві, на підставі якого визначені такі напрями його застосування в Україні: 1) формування єдиної зваженої державної політики у сфері розвитку цифрових технологій; 2) утворення єдиного органу, відповідального за формування та реалізацію державної цифрової політики, підвищення незалежності та функціональної спроможності такого органу, покладення на нього у тому числі функцій щодо забезпечення захисту персональних даних громадян; 3) налагодження співробітництва держави з провідними суб’єктами підприємницької діяльності; 4) масштабування електронних адміністративних послуг, для чого необхідне спрощення процедур користування такими послугами, включаючи спрощення процедури ідентифікації користувача, надання можливості доступу до порталів адміністративних послуг з пристроїв, які мають мінімальні технічні характеристики тощо; 5) розширення можливостей електронного судочинства,


    включаючи перехід на електронне діловодство та обмін процесуальними документами, судовими рішеннями в електронній формі без одночасного використання паперових документів тощо;
     ідеї щодо перспективних напрямів використання інноваційних технологій у праві, зокрема: 1) засоби ідентифікації особи за її біометричними даними; 2) технологія Blockchain, яка є перспективним та інноваційним напрямом, використання якого у різних сферах публічного управління, як, зокрема, свідчить світовий досвід, спрятиме: зниженню рівня корумпованості та зловживань, усунення зайвої бюрократії, що матиме наслідком підвищення довіри до держави та державних послуг, забезпеченню безпеки даних тощо; 3) технології «Smart City» та «Smart village» спрямовані на організацію оптимальної системи управління міською інфраструктурою та сільськими територіями, підвищення ефективності такого управління тощо; 4) технології використання деяких можливостей штучного інтелекту у судочинстві з метою спрощення роботи судді та розвантаження судів;
     практичні рекомендації щодо удосконалення законодавства у сфері регулювання використання цифрових технологій у публічному управлінні шляхом: ратифікації та імплементації положення деяких європейських актів у сфері використання цифрових технологій у праві, зокрема: Директиви № 2002/20/ЄС, Директиви № 2002/21/ЄС, Директиви (ЄС) № 2016/1148, Регламенту (ЄС) № 910/2014, Регламенту (ЄС) № 2019/881 та ін., що дозволить узгодити технічні вимоги до розробок у сфері забезпечення кібербезпеки, виробити відповідні до європейських стандартів вимоги у сфері забезпечення безпека мережі та інформаційних систем; визначення можливостей та напрямів використання цифрових технологій у сфері управління освітою, охороною здоров’я, економікою та ін., шляхом внесення відповідних доповнень до Основ законодавства України про охорону здоров’я, Закону України «Про освіту» та ін.; регламентації у законах України «Про інформацію», «Про телекомунікації», «Про захист персональних даних»


    питань створення служби з питань Інтернету та соціальних медіа, гарантії захисту персональних даних громадян у мережі Інтернет тощо.
    Практичне значення одержаних результатів. Розроблені автором концептуальні положення можуть бути використані в процесі подальшого дослідження проблем науки адміністративного, інформаційного права та інших суміжних галузей права. Викладені в дисертаційному дослідженні висновки й пропозиції можуть бути використані в:
    – науково-дослідній діяльності – для подальшого опрацювання проблемних питань електронного урядування, електронного судочинства, електронної форми надання адміністративних послуг та інших напрямів застосування цифрових технологій у публічному управлінні;
    – правотворчості – під час вдосконалення адміністративного та інформаційного законодавства, яке регулює порядок та способи використання цифрових технологій у публічному управлінні;
    – правозастосовній діяльності – з метою вдосконалення практики застосування адміністративного та інформаційного законодавства України, вирішення колізій у сфері правовідносин, які виникають під час використання цифрових технологій у праві;
    – навчальному процесі – під час підготовки підручників і навчальних посібників із дисциплін «Адміністративне право України», «Інформаційне право України» тощо. Висновки та пропозиції дисертації також можуть бути використані для вдосконалення навчальних програм перспективного й поточного характеру, навчальних і тематичних планів із наведених дисциплін. Особистий внесок здобувача. Висновки та пропозиції, що становлять наукову новизну дисертації, розроблені автором самостійно. Для обґрунтування деяких висновків використовувались праці інших учених, на які обов’язково зроблено посилання. Наукові ідеї та розробки, що належать авторам праць, опублікованих у співавторстві з дисертантом, у дисертації не
    використовувались.


    Апробація результатів дисертації. Підсумки роботи загалом, одержані узагальнення та висновки були оприлюднені дисертантом на міжнародних і всеукраїнських науково-практичних конференціях. Серед них – Всеукраїнська науково-практична конференція «Пріоритетні напрями модернізації системи права України» (м. Запоріжжя, 23–24 лютого 2016 року; тези опубліковано); Міжнародна науково-практична конференція «Новітні тенденції сучасної юридичної науки» (м. Дніпро, 1–2 грудня 2017 року; тези опубліковано); Міжнародна науково-практична конференція «Теорія і практика сучасної юриспруденції» (м. Київ, 8–9 грудня 2017 року; тези опубліковано); Міжнародна науково-практична конференція «Сучасне державотворення та право творення: питання теорії та практики» (м. Одеса, 8–9 грудня 2017 року; тези опубліковано); Науково-практична конференція «Актуальні питання розвитку та взаємодії публічного та приватного права» (м. Львів, 17–18 березня 2017 року; тези опубліковано); Міжнародна науково-практична конференція «Розвиток правової системи України в умовах сьогодення» (м. Харків, 5–6 травня 2017 року; тези опубліковано); Міжнародна науково- практична конференція «Традиції та новації юридичної науки: минуле, сучасність, майбутнє» (м. Одеса, 19 травня 2017 року; тези опубліковано); Міжнародна науково-практична конференція «Сучасний вимір держави і права» (м. Львів, 19–20 травня 2017 року; тези опубліковано); Міжнародна науково-практична конференція «Особливості розвитку законодавства України у контексті євроінтеграційних процесів» (м. Харків, 2–3 червня 2017 року; тези опубліковано); Міжнародні юридичні науково-практичні конференції «Актуальна юриспруденція» Реформування законодавства і державних інституцій: досягнення, недоліки та перспективи» (м. Київ, 30 травня 2019 року; тези опубліковано); ХХХІ міжнародна Інтернет- конференція «Новини сучасної науки» (м. Вінниця, 3 червня 2019 року; тези опубліковано); Міжнародна науково-практична конференція «Актуальні питання розвитку правової держави в умовах сучасного становлення громадського суспільства в Україні» (м. Харків, 14–15 червня 2019 року; тези


    опубліковано); Міжнародна науково-практична конференція «Проблеми вдосконалення правового забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина» (м. Запоріжжя, 21–22 червня 2019 року; тези опубліковано); Міжнародна юридична науково-практична конференція «Верховенство права та правова держава» (м. Ужгород, 20–21 вересня 2019 року; тези опубліковано); Міжнародна науково-практична конференція «Пріоритетні напрями розвитку сучасної юридичної науки» (м. Харків, 20–21 вересня 2019 рок; тези опубліковано); Міжнародна науково-практична конференція
    «Юридична наука в сучасному світі: здобутки та перспективи» (м. Одеса, 27 вересня 2019 року; тези опубліковано); Міжнародна науково-практична конференція «Сучасні тенденції в юридичній науці України та зарубіжних країнах» (м. Запоріжжя, 27–28 вересня 2019 рок; тези опубліковано).
    Публікації. Основні положення та висновки дисертації викладено в
    _ наукових працях, зокрема в монографіях, у колективних монографій, у _ статтях, що опубліковані у фахових виданнях України, наукових періодичних виданнях інших держав і наукових періодичних вітчизняних виданнях, що включені до міжнародних наукометричних баз даних (у тому числі – у наукових періодичних виданнях інших держав), у _ тезах доповідей на конференціях.
    Структура дисертації зумовлена метою й завданнями дослідження та складається з вступу, п’яти розділів, що містять вісімнадцять підрозділ, висновків до кожного розділу та загальних висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний обсяг дисертації становить _ сторінок, з яких основного тексту – _ сторінок. Список використаних джерел налічує 854 найменування і становить _ сторінок, додатки – _ сторінок.
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ


    Визначено, що цифрові технології у праві – це законодавчо урегульована єдина система засобів та прийомів збирання, фіксації, обробки, зберігання та поширення правової інформації, а також створення документів в електронній формі за допомогою комп’ютерної та іншої електронно-обчислювальної техніки, програмного забезпечення, інформаційно-комунікаційних мереж та інших цифрових засобів, організована на всіх рівнях та в усіх основних сферах публічного управління, інших видах юридичної діяльності, яка дає змогу підвищити ефективність відповідної діяльності.
    Встановлено, що складовими елементами інформаційного суспільства є електронне урядування, електронний уряд, електронна демократія, електронний суд тощо. Запропоновано вдосконалені визначення вказаних елементів інформаційного суспільства.
    Електронне урядування – це форма організації публічного управління, яка характеризується застосуванням цифрових (інформаційно-комп’ютерних) технологій на кожному рівні та етапі такого управління. Електронний уряд є більш вузьким поняттям, яке означає інфраструктурне забезпечення електронного урядування, тобто систему взаємозв’язків між інститутами публічного управління, юридичними та фізичними особами, засновану на використанні цифрових технологій.
    Електронна демократія – це інструмент, за допомогою якого використання форм прямої демократії в управлінні державними справами стає доступнішим для широкого загалу громадян завдяки застосуванню можливостей цифрових технологій. До елементів електронної демократії належать: електронні петиції, звернення до органів публічного управління в електронній формі, електронне голосування тощо.
    Електронний парламент – це форма організації діяльності органу законодавчої влади, яка заснована на застосуванні цифрових технологій, що дає змогу здійснювати його взаємодію з іншими суб’єктами публічного


    управління, фізичними та юридичними особами, здійснювати законопроєктну та законотворчу роботу.
    Електронний суд – комплексна система організації судової влади, заснована на забезпеченні внутрішнього та зовнішнього обміну інформацією за допомогою цифрових технологій як між судом та учасниками судового процесу, такі і між судами, між судами та іншими судовими установами, між судовими органами та іншими державними органами, а також формування та зберігання судової документації, включаючи судові рішення, ведення судової статистики, оприлюднення відповідних документів
    Обґрунтовано, що основним призначенням (роллю) цифрових технологій у праві є підвищення ефективності різних видів юридичної діяльності за всіма основними показниками, зокрема щодо: рівня довіри громадян до органів публічної влади; рівня відкритості та прозорості їхньої діяльності; ступеню залучення громадськості до прийняття публічно-владних рішень; рівня корумпованості органів публічної влади. Рівень розвитку інформаційних технологій із кожним роком усе більше впливає на перебування в міжнародних рейтингах розвитку.
    Доведено, що значення цифрових технологій у праві полягає у:
    1) демократизації сфери публічного управління; 2) забезпеченні відкритості та прозорості діяльності суб’єктів публічного управління і, як наслідок, підвищенні рівня довіри громадян і суспільства до органів та інститутів публічного управління; 3) зниженні рівня корумпованості серед службовців та посадових осіб органів публічного управління; 4) зменшенні кількості помилок, що можуть допускатися службовцями у процесі їхньої діяльності, через автоматизацію деяких управлінських процесів; 5) забезпеченні економії ресурсів (часу, коштів, кадрів тощо); 6) створенні точної та прозорої статистичної інформації, що, своєю чергою, створює передумови для більш якісного аналізу.


    Встановлено, що історико-правовий процес формування цифрових технологій у право тривав декілька етапів та продовжується сьогодні. Кожний із цих етапів характеризується певними особливостями, зокрема:
    1) початковий етап (1992–2003 рр.) розпочався з прийняттям Закону України «Про інформацію», який заклав правові основи формування інформаційного права в державі. Здобутками цього періоду слід уважати: розроблення понятійного апарату; створення організаційно-технічних та деяких інституційних основ для впровадження цифрових технологій у право (створено Національне агентство з питань інформатизації при Президентові України тощо); закріплення основних інформаційних прав фізичних та юридичних осіб та гарантій їх забезпечення; розроблення Національної програми інформатизації; створення деяких електронних інформаційних ресурсів органів влади (вебсайт Верховної Ради України тощо);
    2) етап інтеграції (2004–2011 рр.) – його початок пов’язаний із прийняттям Постанови Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо створення електронної інформаційної системи «Електронний Уряд». У цей період: поступово розширюється інформаційна інфраструктура, створюються державні реєстри у деяких публічних сферах (Державний реєстр речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, Державний реєстр виборців); удосконалюються заходи інформаційної безпеки; визначаються види адміністративних послуг, які можуть надаватися в електронній формі; розробляється перша Концепція розвитку інформаційного суспільства;
    3) перехідний етап (2012–2014 рр.) – приєднання України до міжнародної Ініціативи «Партнерство «Відкритий Уряд». Даний період ознаменувався такими досягненнями: утворено Координаційну раду з питань реалізації в Україні міжнародної Ініціативи «Партнерство «Відкритий Уряд» та розроблено декілька планів щодо реалізації цієї Ініціативи; сформовано декілька електронних реєстрів (Реєстр громадських об’єднань, Державний реєстр баз персональних даних); утворено електронну систему взаємодії між органами виконавчої влади; активізується процес прийняття національних


    стратегічних актів у сфері розвитку інформаційного суспільства; сформовано Національну систему індикаторів розвитку інформаційного суспільства;
    4) сучасний етап (з 2015 р.) – початок пов’язаний з укладенням Угоди про асоціацію України з ЄС. Здобутками цього періоду стали: утворення Державного агентства з питань електронного урядування та згодом його реорганізація у Міністерство цифрової трансформації України; запровадження нових форм надання електронних адміністративних послуг (електронні петиції тощо); формування системи взаємодії електронних інформаційних ресурсів; продовження розбудови інформаційної інфраструктури (створено Єдиний реєстр досудових розслідувань, Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань тощо); посилення заходів інформаційної безпеки; поступове приведення стандартів у сфері технічного захисту інформації та інформаційних ресурсів у відповідність до європейських стандартів; приєднання України до Декларації «Відкритий парламент».
    Визначено, що дія міжнародних договорів, у яких урегульоване питання використання цифрових технологій у праві, спрямована, головним чином, на:
    1) забезпечення захисту прав та свобод людини у зв’язку із застосуванням цифрових технологій у публічному управлінні та інших сферах суспільної діяльності (права на збереження конфіденційності у зв’язку з обробкою персональних даних); 2) забезпечення інформаційної безпеки у зв’язку з використанням цифрових технологій (захищеність інформації в інформаційно-комунікаційних системах, недопущення порушення морально- етичних засад під час розповсюдження інформації у таких системах);
    3) створення умов для забезпечення доступності цифрових технологій для широкого загалу населення та використання можливостей відповідних технологій, у тому числі для досягнення цілей відкритості влади, залучення громадян до участі в управлінні державними справами, інших цілей в інтересах людини, суспільства та миру.


    Систематизовано національне законодавство у сфері регулювання цифрових технологій у праві у такі групи актів: 1) акти, які визначають поняття та види цифрових технологій, фундаментальні принципи їх використання у праві; 2) акти, в яких закріплено основні права громадян, інших фізичних і юридичних осіб, гарантії їх захисту у зв’язку з використанням цифрових технологій у праві; 3) акти, в яких визначено законодавчі засади забезпечення інформаційної безпеки у сфері використання цифрових технологій; 4) акти, що регламентують порядок використання цифрових технологій у зовнішньоуправлінській діяльності суб’єктів публічних повноважень; 5) акти, що визначають порядок використання цифрових технологій у внутрішньоорганізаційній діяльності суб’єктів публічних повноважень.
    Обґрунтовано, що електронне урядування необхідно розглядати у широкому та вузькому значеннях. У першому розумінні електронне урядування є формою організації публічного управління, що ґрунтується на запровадженні цифрових технологій та завдяки чому забезпечується розширення можливостей у діяльність органів публічного управління. У широкому розумінні електронне урядування також включає утворення таких інформаційно-комунікативних зв’язків між різними елементами управління, суб’єктами та об’єктами управління, які в організованій сукупності утворять нову форму здійснення публічного управління, що, зокрема, ґрунтується на європейських принципах належного урядування.
    Доведено, що електронна адміністративна послуга є видом послуги, яка повністю або частково надається за допомогою онлайн-сервісів. Електронна адміністративна послуга характеризується такими ознаками: 1) є результатом публічно-владної діяльності відповідних суб’єктів, яка реалізується за допомогою інформаційно-телекомунікаційних технологій; 2) надається за заявою фізичної та юридичної особи, поданої в електронній формі через онлайн-сервіси Єдиного державного порталу адміністративних послуг або інших вебресурсів суб’єктів надання адміністративних послуг, та спрямована на юридичне оформлення та/або створення умов для реалізації прав фізичної


    або юридичної особи у правовідносинах з органами публічно-владних повноважень; 3) завдяки повній або частковій інтеграції адміністративних послуг до онлайн-простору забезпечуються оперативність, доступність, зручність, мобільність отримання адміністративної послуги, а також мінімізується корупційний складник публічного управління, оскільки повністю або частково усувається участь суб’єкта владних повноважень від процесу прийняття рішення про надання або відмову у наданні адміністративної послуги.
    Розроблено класифікацію адміністративних послуг залежно від рівня інтерактивності, відповідно до якої послуги поділяються на: 1) адміністративні послуги, які можуть повністю надаватися через онлайн- сервіси (Єдиний державний портал адміністративних послуг або інші онлайн- сервіси надавачів адміністративних послуг), що передбачає можливість: подання заяви в електронній формі, надання інших документів в електронній формі (або інформації про ці документи), здійснення оплати за надання послуги, оформлення та отримання результату адміністративної послуги; 2) адміністративні послуги, які частково надаються через онлайн-сервіси (у силу їх специфіки або у зв’язку з відсутністю можливостей/бажання отримувачів та/або надавачів послуги повністю здійснювати її надання через онлайн- сервіси), зокрема: отримання інформації за запитом від органів державної влади або місцевого самоврядування; подання в електронній формі заяви для отримання послуги або запис до електронної черги; відстеження етапу, на якому перебуває виконання послуги, тощо, однак для остаточного оформлення результату адміністративної послуги є необхідність безпосереднього звернення отримувача послуги до суб’єкта її надання.
    Визначено, що оригінали законів та інших нормативно-правових актів Верховної Ради України, відповідно до законодавства, існують у письмовій формі, а в електронній формі утворюються копії; оригінали правових актів Уряду та інших суб’єктів публічно-владних повноважень можуть існувати в електронній формі, крім тих актів, щодо яких встановлено виняток


    (передбачено, які види актів мають обов’язково прийматися у письмовій формі). Усі види правових актів підлягають обов’язковій реєстрації, їхні електронні копії зберігаються у державних інформаційних ресурсах. Правові акти нормативно-правового характеру, крім того, підлягають обов’язковому оприлюдненню в офіційних засобах масової інформації, а також на вебресурсах відповідних органів публічно-владних повноважень.
    Визначено, що електронна демократія як один з елементів системи електронного урядування є дієвим інструментом прямої комунікації народу (громадян) з органами публічного управління, за допомогою якого забезпечується безпосередня участь громадян у прийнятті управлінських рішень, включаючи участь у правотворчому процесі як на місцевому, так і на державному рівні; це альтернативний засіб прямої (безпосередньої) демократії, що забезпечує участь громадян в управлінні державними справами та здійсненні місцевого самоврядування; на разі в України сформовано та успішно використовуються такі інструменти електронної демократії: електронні петиції, електронні звернення, участь у громадських слуханнях та обговореннях проєктів актів Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади та місцевого самоврядування, проєктів регуляторних актів через засоби електронної взаємодії (електронна пошта, форма зворотного зв’язку на офіційних вебсайтах органів публічного управління тощо).
    Встановлено, що пріоритетними елементами системи електронного урядування у найбільш важливих соціальних сферах є електронна система охорони здоров’я, електронна система освіти та науки, цифрова економіка, електронне довкілля тощо, запровадження яких покликане: зробити відкритою для громадськості публічну інформацію, зокрема щодо стану довкілля, напрямів та обсягів використання публічних коштів, розпорядження землями, стану розроблення та використання надр тощо; автоматизувати деякі управлінські процеси відповідними сферами (кадри, моніторинг, фінанси, звітність); перейти на електронну систему документообігу у закладах освіти,


    науки, охорони здоров’я; забезпечити можливість отримання послуг користувачами системи у відповідних сферах через онлайн-сервіси, включаючи перевірку дійсності документів, реєстрацію в електронних чергах тощо.
    Визначено, що електронне судочинство (правосуддя) – це єдина, цілісна та комплексна інформаційно-телекомунікаційна система, інтегрована у діяльність судів, інших органів системи правосуддя, яка забезпечує виконання органами судової влади своїх функцій за допомогою застосування цифрових технологій, складається з окремих елементів, які можуть функціонувати як самостійно, так і в системі з іншими.
    Аргументовано, що до елементів (підсистем) електронного судочинства належать: 1) елементи, що забезпечують комунікацію між судом, учасниками судового процесу, іншими користувачами системи (електронний суд): офіційна електронна пошта для подання учасниками процесу заяв, інших процесуальних дій, а також отримання судових повісток, повідомлень засобами електронного зв’язку; офіційні вебсайти та інші інформаційні ресурси судової влади, що дають змогу відстежувати хід розгляду справи, отримувати інформацію про дату та місце розгляду справи; ЄДРСР для вільного доступу до судових рішень; засоби відеоконференц-зв’язку; 2) елементи для комунікації суду з іншими судами, органами системи правосуддя: система електронного документообігу; офіційні електронні засоби зв’язку; 3) елементи, що забезпечують організацію внутрішніх управлінських процесів: електронна система судової статистики; електронні архіви та електронна бібліотека суду тощо.
    Визначено, що Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система
    – це комплексна уніфікована програма, яка характеризується широкими функціональними можливостями та дає змогу перенести більшість операцій у процесі здійснення судочинства, а також операцій з обслуговування діяльності щодо здійснення правосуддя в електронну форму, автоматизувати деякі


    аналітичні, моніторингові, статистичні та інші операції, підвищити ефективність процесу розгляду та вирішення справи.
    Обґрунтовано, що однією з проблем перехідного періоду у сфері запровадження системи електронного судочинства (правосуддя) є одночасне існування електронного та паперового документообігу в судах та інших органах системи правосуддя, що зумовлено неможливістю запуску роботи ЄСІТС без попереднього практичного тестування всіх її компонентів (для чого й передбачено тестовий режим роботи системи) за одночасної відсутності нормативного обов’язку щодо здійснення такого тестування (про що свідчать судова статистика та кількість ухвал про відмову у прийнятті заяв, поданих в електронній формі). У межах цієї проблеми також виникає необхідність вирішення питання про порядок (період) та черговість сканування матеріалів справ потребує більш ґрунтовного вирішення, що стане можливим лише після затвердження Положення про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему, оскільки саме цим Положенням має бути визначено підстави та порядок застосування ЄСІТС під час розгляду, вирішення справ та оформлення за їх наслідками судових процесуальних документів, якщо такий розгляд розпочався до початку функціонування ЄСІТС.
    Встановлено, що Електронний суд – це підсистема (модуль) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, яка характеризується складною структурою та складається з окремих елементів (електронне діловодство, відеоконференц-зв’язок, бази даних суду та інших органів системи правосуддя), які в сукупності дають змогу здійснювати електронний обмін документами між судом, іншими органами судової системи та учасниками судового процесу, органами державної влади, приймати участь у розгляді справи у режимі відеоконференції, відстежувати хід розгляду справи, ознайомлюватися з матеріалами судової справи в електронній формі та використовувати інші можливості телекомунікаційної системи з метою забезпечення зручності, оперативності, економії часу та ресурсів під час розгляду та вирішення справи у суді.


    Аргументовано, що перевагами електронної форми надання юридичних послуг порівняно з традиційними є: 1) доступність юридичних послуг (часова
    – цілодобово, просторова – з будь-якого місця знаходження користувача, фінансова – економія коштів); 2) швидкість отримання послуги (не потребує довготривалого очікування, у деяких випадках можливо отримати миттєвий результат); 3) висока ефективність: гарантована відсутність (мінімальна ймовірність) технічних, логічних, юридичних помилок, можливість урахування та опрацювання значної кількості нормативно-правових актів, судової практики тощо.
    Визначено, що інформаційно-пошукова аналітична правова система – це форма забезпечення діяльності суб’єктів владних повноважень, інших суб’єктів, яка забезпечує доступ до правової інформації, що міститься у правових інформаційних ресурсах органів державної влади та місцевого самоврядування, реєстрах нормативно-правових актів та інших державних реєстрах, недержавних правових ресурсах, а також яка додатково має аналітичні функціональні можливості, зокрема: пошук запитуваної та пов’язаної з нею інформації, пошук та порівняння різних версій (редакцій) документованої інформації, отримання інформації про автора документа, час його створення, структуру документа, можливість проведення статистичного аналізу інформаційної бази у певному розрізі тощо.
    Розроблено класифікацію інформаційно-пошукових аналітичних правових систем за такими критеріями: 1) за функціональними можливостями: а) багатофункціональні («Ліга: Закон», «Мега-НАУ», «Експерт-Юрист»,
    «ЗаконОнлайн», «Законодавство України» тощо); б) вузькопрофільні («Пошуково-аналітична система .007», Dozorro тощо); 2) за цільовими користувачами: а) для загального користування – доступні для широкого кола користувачів – суб’єктів приватного та публічного права; б) інтегровані інформаційно-пошукові системи, призначені для використання у роботі органів державної влади, – забезпечують доступ до баз даних, сформованих відповідними органами (системою органів), із метою інформаційної взаємодії


    між цими органами та прийняття ними ефективних управлінських рішень, що виключає необхідність повторного збору та перевірки інформації про фізичну або юридичну особу та надає можливість порівняти відповідні дані про особу з тими, що вже містяться у реєстрі.
    Обґрунтовано, що електронний державний реєстр – це інформаційно- телекомунікаційна система, призначена для зберігання, обробки та обміну інформацією, що містить відомості про об’єкти державної реєстрації, якими можуть бути: відомості про фізичних та юридичних осіб, речі (рухомі та нерухомі), речові та інші права (право власності, оренди тощо), документи (нормативно-правові акти, судові рішення, статути тощо), юридичні факти (народження, смерть, набуття або втрата громадянства, утворення, реорганізація, ліквідація юридичної особи, громадського об’єднання, початок або закінчення досудового розслідування, виконавчого провадження тощо).
    Класифіковано електронні державні реєстри за критерієм доступності інформації, що у них міститься, на: а) публічні – містять інформацію, яка становить публічний інтерес, унаслідок чого має бути відкритою або частково відкритою з урахуванням вимог Закону України «Про захист персональних даних» (Єдиний державний реєстр нормативно-правових актів, Єдиний державний реєстр осіб, які вчинили корупційні правопорушення, Державний земельний кадастровий реєстр та ін.); б) непублічні – містять інформацію, яка підлягає захисту відповідно до Закону України «Про захист персональних даних», а саме: персональні дані фізичних осіб, юридичні факти, що стосуються фізичних осіб (Єдиний державний демографічний реєстр, Державний реєстр актів цивільного стану громадян та ін.).
    Виявлено такі основні проблеми у сфері застосування в Україні цифрових технологій у праві: 1) непослідовність державної політики у сфері запровадження цифрових технологій у сферу публічного управління, яка зумовлена відсутністю єдиної та комплексної державної стратегії у цій сфері, яка б була розроблена з урахуванням рекомендації інституцій ЄС, інших міжнародних організацій, експертів та фахівців у сфері права, інформаційних


    технологій та ін.; 2) цифрова нерівність, яка виражається у недоступності Інтернет-технологій, операційних систем та якісного програмного забезпечення для окремих верств населення, що ускладнює, а подекуди унеможливлює користування електронними державними сервісами, а також у відсутності належного оснащення місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування окремих регіонів необхідними для надання якісних електронних послуг технологіями; 3) недостатність бюджетного фінансування, що зумовлює відсутність належного технічного забезпечення органів державної влади, місцевого самоврядування; 4) проблема міжопераційної несумісності, що ускладнює взаємодію між системами різних органів державної влади та місцевого самоврядування, державними реєстрами; 5) неузгодженість основних понять та категорій між собою та з нормами ЄС, їх розрізненість у значній кількості нормативно-правових актів;
    6) недостатній рівень гарантування захисту персональних даних та неврегульованість прав громадян, інших фізичних осіб у мережі Інтернет; 7) розрізненість нормативно-правових актів та відсутність уніфікованого підходу до визначення процедур застосування тих чи інших видів цифрових технологій у публічному управлінні та інших видах юридичної діяльності.
    На підставі дослідження досвіду зарубіжних країн у сфері використання цифрових технологій у праві, визначені такі напрями його застосування для удосконалення електронного урядування, електронних адміністративних послуг, електронного судочинства та інших форм використання цифрових технологій у публічному управлінні в Україні: 1) формування єдиної зваженої державної політики у сфері розвитку цифрових технологій, яка охоплюватиме не тільки власне використання цифрових технологій у сфері публічного управління, але й в такі суміжні сфери, як надання Інтернет-послуг населенню, діяльність Інтернет-провайдерів, розробників операційних систем та ін.; 2) утворення єдиного органу, відповідального за формування та реалізацію державної цифрової політики, підвищення незалежності та функціональної спроможності такого органу, покладення на нього у тому числі функцій щодо


    забезпечення захисту персональних даних громадян; 3) налагодження співробітництва держави з провідними суб’єктами підприємницької діяльності, зокрема, стимулювання господарської діяльності у сфері здійснення ІТ-розробок, Інтернет-технологій та ін., шляхом надання податкових пільг, інших видів державної підтримки суб’єкта, які здійснюють відповідні види господарської діяльності; 4) масштабування електронних адміністративних послуг, для чого необхідне спрощення процедур користування такими послугами, включаючи спрощення процедури ідентифікації користувача, надання можливості доступу до порталів адміністративних послуг з пристроїв, які мають мінімальні технічні характеристики тощо; 5) розширення можливостей електронного судочинства, включаючи перехід на електронне діловодство та обмін процесуальними документами, судовими рішеннями в електронній формі без одночасного використання паперових документів тощо.
    Обґрунтовано, що перспективними напрями використання інноваційних технологій у праві є: 1) засоби ідентифікації особи за її біометричними даними, які поки що використовуються з метою здійснення державного контролю за дотриманням правил перетину державного кордону України, однак у перспективі можуть бути застосовані й в інших сферах – ідентифікації при отриманні адміністративних послуг, при банківському обслуговуванні; запровадження цієї технології потребує, передусім, розробки гарантій безпеки персональних даних; 2) технологія Blockchain, яка є перспективним та інноваційним напрямом, використання якого у різних сферах публічного управління, як, зокрема, свідчить світовий досвід, спрятиме: зниженню рівня корумпованості та зловживань, усунення зайвої бюрократії, що матиме наслідком підвищення довіри до держави та державних послуг, забезпеченню безпеки даних тощо; 3) технології «Smart City» та «Smart village» спрямовані на організацію оптимальної системи управління міською інфраструктурою та сільськими територіями, підвищення ефективності такого управління, створення умов для залучення громадськості до участі у здійсненні


    управління, підвищення прозорості та відкритості формування місцевих бюджетів тощо; 4) технології використання деяких можливостей штучного інтелекту у судочинстві з метою спрощення роботи судді та розвантаження судів від необхідності виконання деяких механічних, неінтелектуальних видів діяльності під час підготовки та розгляду судових справ, формування судових рішень тощо; впровадження цієї технології потребує урахування моральних засад, яких необхідно дотримуватися відповідно до Етичної хартії по використанню штучного інтелекту у судовій системі та її середовищі.
    З метою удосконалення законодавства у сфері регулювання використання цифрових технологій у публічному управлінні запропоновано:
    1) ратифікувати та імплементувати положення деяких європейських актів у сфері використання цифрових технологій у праві, зокрема: Директиви № 2002/20/ЄС, Директиви № 2002/21/ЄС, Директиви (ЄС) № 2016/1148, Регламенту (ЄС) № 910/2014, Регламенту (ЄС) № 2019/881 та ін., що дозволить узгодити технічні вимоги до розробок у сфері забезпечення кібербезпеки, виробити відповідні до європейських стандартів вимоги у сфері забезпечення безпека мережі та інформаційних систем; 2) прийняти базовий Закон (наприклад, Закон України «Про засади державної цифрової політики»), в якому визначатимуться всі основні терміни та поняття та загальні правила, основоположні принципи у сфері використання цифрових технологій у публічному управлінні; 3) урегулювати питання електронної форми правових актів шляхом прийняття Закону України «Про нормативно-правові акти», в якому, крім іншого, визначити питання електронного обігу правових актів; 4) визначити можливість та напрями використання цифрових технологій у сфері управління освітою, охороною здоров’я, економікою та ін., шляхом внесення відповідних доповнень до Основ законодавства України про охорону здоров’я, Закону України «Про освіту» та ін.; 5) у законах України «Про інформацію»,
    «Про телекомунікації», «Про захист персональних даних» регламентувати питання створення служби з питань Інтернету та соціальних медіа, гарантії захисту персональних даних громадян у мережі Інтернет; 6) у Законі України


    «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», інших законах, що регулюють повноваження органів публічно- владних повноважень у сфері прийняття індивідуальних актів, передбачити можливість їх прийняття в електронній формі; 7) доповнити ст. 5 Регламенту Верховної Ради України та § 42 Регламенту Кабінету Міністрів України положенням про те, що громадські консультації та обговорення проєктів правових актів здійснюються шляхом розміщення відповідного проекту на офіційному вебсайті розробника акта, щодо якого у встановленій формі громадяни можуть подавати свої зауваження, заперечення та пропозиції. Звіт про їх розгляд, врахування/неврахування також розміщується на офіційному сайті відповідного органу.
  • Стоимость доставки:
  • 200.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины