Синявський Петро Миколайович Міжнародно-правове регулювання у сфері надання притулку : Синявский Петр Николаевич Международно-правовое регулирование в сфере предоставления убежища Synyavsky Petro Mykolayovych International legal regulation in the field of asylum



  • Название:
  • Синявський Петро Миколайович Міжнародно-правове регулювання у сфері надання притулку
  • Альтернативное название:
  • Синявский Петр Николаевич Международно-правовое регулирование в сфере предоставления убежища Synyavsky Petro Mykolayovych International legal regulation in the field of asylum
  • Кол-во страниц:
  • 145
  • ВУЗ:
  • Київського національного університету імені Тараса Шевченка
  • Год защиты:
  • 2021
  • Краткое описание:
  • Синявський Петро Миколайович, директор Департаменту у справах
    іноземців та осіб без громадянства Державної міграційної служби
    України, тема дисертації: «Міжнародно-правове регулювання у сфері
    надання притулку», (293 Міжнародне право). Спеціалізована вчена рада
    ДФ 26.001.263 Київського національного університету імені Тараса
    Шевченка



    КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
    КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ



    Кваліфікаційна наукова праця
    на правах рукопису


    СИНЯВСЬКИЙ ПЕТРО МИКОЛАЙОВИЧ

    УДК 341.3: 342(477)

    ДИСЕРТАЦІЯ
    МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ НАДАННЯ ПРИТУЛКУ

    Спеціальність 293 «Міжнародне право» Галузь знань 29 «Міжнародні відносини»

    Подається на здобуття наукового ступеня доктора філософії
    Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
    /Синявський П.М./

    Науковий керівник – Федорова Алла Леонідівна, кандидат юридичних наук
    , доцент


    Київ – 2021



    ЗМІСТ

    ВСТУП

    1

    РОЗДІЛ 1. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ РЕГУЛЮВАННЯ 4
    2
    ТА ОРГАНІЗАЦІЇ НАДАННЯ ПРИТУЛКУ 6
    1.1. Історико-теоретичний вимір формування та розвитку інституту
    притулку у міжнародному праві
    6 2
    1.2. Роль Управління Верховного комісара ООН у справах біженців у
    розбудові міжнародної системи притулку
    8 3
    1.3. Міжнародно-правові документи, які регулюють та формують
    національні системи притулку
    7 4
    Висновки до Розділу 1

    РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
    5 6

    6
    СПІЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ У СФЕРІ 8
    НАДАННЯ ПРИТУЛКУ
    2.1. Організаційно-правовий механізм регулювання спільної
    6
    політики ЄС у сфері надання притулку
    2.2. Значення нового Пакту щодо міграції та притулку для
    удосконалення міграційної політики та системи надання притулку в 8

    8
    8
    ЄС
    2.3. Роль практики Європейського суду з прав людини у формуванні
    стандартів притулку в ЄС
    06 1
    Висновки до Розділу 2
    21 1
    РОЗДІЛ 3. СИСТЕМА ПРИТУЛКУ В УКРАЇНІ: СТАНОВЛЕННЯ,
    РЕФОРМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ
    24 1
    3.1. Основні етапи та передумови розвитку законодавства України у
    сфері надання притулку та державного регулювання системи
    24 1
    притулку в Україні
    3.2. Вплив міжнародних стандартів на становлення Державної
    міграційної служби України
    57 1
    3.3. Основні напрямки сучасного міжнародно-правового
    співробітництва України у сфері надання притулку
    66 1
    Висновки до Розділу 3

    ВИСНОВКИ
    74 1

    1
    79

    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1
    88
    ДОДАТОК 2
    13

    ВСТУП
    Актуальність теми. У сучасному світі міжнародна міграція є широко розповсюдженим явищем. Завдяки процесам глобалізації, у тому числі із розвитком транспорту і зв'язку, вона охопила дуже велику масу людей. За даними ООН, близько 82,4 мільйонів людей у світі були вимушені покинути свої домівки через переслідування, конфлікти та порушення прав людини. До цієї кількості ввійшли 48 мільйонів внутрішньо переміщених осіб (ВПО), 26, 4 мільйонів біженців та інших осіб, примусово переміщених за межі своєї країни, та 4,1 мільйонів шукачів притулку [1]. Існуючі та нові конфлікти, а також пандемія коронавірусної хвороби різко вплинули на їхнє життя у 2020 році.
    Міграція руйнує традиційні кордони між етнічними, культурними групами і розвиває економічні та культурні багатства народів. Саме тому робота установ ООН, інших міжнародних організацій як на універсальному, так і регіональному рівнях є дуже важливою у світі, де кожен день тисячі осіб зазнають насильного переміщення у результаті переслідувань або конфліктів.
    Люди, які мігрують не з власної волі, а рятують своє життя та життя своїх близьких, тікаючи від війни або переслідувань, становлять значну частину міжнародних міграційних потоків, кінцевим пунктом призначення для яких здебільшого є країни Європейського Союзу. Україна також інтенсивно залучена до міграційних процесів, все ще залишаючись країною прийому, постачання та транзиту мігрантів. Досліджуючи у роботі тенденції переміщення людських ресурсів упродовж останніх років, автором проаналізовано чинники зростання вимушених мігрантів у країнах ЄС, у тому числі і відмічається великі показники звернень за притулком осіб, які перебувають за межами власних держав у статусі неврегульованих мігрантів і не хочуть або не можуть користуватися їх захистом. При цьому, дані статистичні показники часом пояснюються повторними зверненнями за притулком таких осіб внаслідок переслідувань або обґрунтованого побоювання переслідувань в державах походження за ознаками національності, громадянства, раси, релігії, політичних переконань чи належності до певної соціальної групи.
    Слід зазначити, що на міжнародному універсальному рівні було прийнято основні документи, які регламентують права шукачів притулку та визнаних біженців і порядок поводження з ними. Мова, перш за все, про
    Конвенцію про статус біженців 1951 р. та Протокол 1967 року до неї,
    учасницями яких є більше 150 держав світу, у тому числі і Україна. Воєнні та громадянські конфлікти, порушення основоположних прав і свобод людини та громадянина є основними причинами для вимушеного пошуку притулку у сучасному світі. До цього варто додати економічну відсталість, що часто стає підґрунтям для безпекової та політичної нестабільності.
    Разом з цим, у 2020 році у світі виникла глобальна надзвичайна
    ситуація в галузі охорони здоров’я. COVID-19 створив додаткову кризу


    стосовно захисту та забезпечення засобів до існування для людей, які змушені тікати. Вірус порушив усі аспекти людського життя та значно погіршив існуючі проблеми для шукачів притулку. Деякі заходи щодо стримування поширення COVID-19 ускладнили їх доступ до законного права на притулок. На піку першої хвилі пандемії у квітні 2020 року 168 країн повністю або частково закрили свої кордони, 90 країн не робили винятку і для шукачів притулку.
    Кількість звернень за притулком у світі та країнах ЄС зокрема продовжує залишатись досить значними також і через виникнення нових регіональних та внутрішніх суперечок, промахи та недоліки у етнонаціональних політиках деяких держав, що у свою чергу призводить до явищ систематичного та масового порушення прав людини внаслідок переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, релігії, політичних переконань чи належності до певної соціальної групи чи інших ознак.
    Одночасно з розширенням географії проблеми зростає і кількість шукачів притулку та необхідності забезпечення їх права на притулок, встановлений Загальною декларацією прав людини. Раніше біженство вважалося найхарактернішим явищем для Африканського континенту, а тепер воно більше турбує Близький Схід та Південну Азію. В останні роки масові вимушені переселення розгортались в Сирійській Арабській Республіці (далі – Сирія). Велика кількість громадян з цієї країни у пошуках безпеки була вимушена виїхати за межі своєї країни.
    Особливої уваги також заслуговують останні події в Ісламській Республіці Афганістан (далі – Афганістан), які свідчать про можливість блискавичної зміни в країні безпекової ситуації та рівня дотримання поваги до прав і свобод людини. Такі занепокоєння та сум щодо вказаних подій лунають у тому числі і з вуст вищого керівництва Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) [168].
    Вкрай небезпечною рисою конфліктів сьогодення є те, що у ряді випадків вимушена міграція значної частини населення була не лише результатом воєнних дій, а й великою мірою метою ворогуючих сторін, які намагалися забезпечити собі панування над «етнічно чистими» територіями або й просто захопити владу в країні та власність змушених її покинути людей.
    Вказане свідчить про необхідність постійного дослідження та аналізу питань у сфері притулку з метою забезпечення можливості своєчасного реагування на події у світі, які, як засвідчують виклики сьогодення, продовжують виникати та стрімко розвиватися. Разом з тим, незважаючи на актуальну тематику, наукові роботи із вказаних напрямків практично відсутні, тому дослідження міжнародно-правового регулювання у сфері надання притулку є актуальним та цінним для забезпечення належного розвитку національної системи притулку.
    Організація Об’єднаних Націй, після закінчення Другої світової війни,
    вважаючи проблему біженців однією з основних у повоєнному світі,


    створила Управління Верховного Комісара Організації Об’єднаних Націй у справах біженців (далі – УВКБ ООН) як допоміжну установу Генеральної Асамблеї ООН. 1 млн. біженців та переміщених осіб вважалися підмандатними новоствореній організації ООН.
    Вказані цифри були відображенням нової ери, коли масштаби вимушеного переміщення людей у світі та необхідність вжиття заходів реагування перевищили масштаби, відомі з часів Другої світової війни. Наразі гуманітарне співтовариство знаходиться в складній ситуації, коли потреби її врегулювання значно перевищують наявні ресурси. Саме тому важливе значення має активізація зусиль міжнародної спільноти, у тому числі застосування інноваційних підходів до надання гуманітарної допомоги, і забезпечення того, щоб проблема переміщення розглядалася як міжнародний виклик та мала гуманітарний аспект.
    Оперування великими числами щодо вимушених мігрантів несе небезпеку сприйняття проблеми як статистичної. Трагедія такої категорії людей полягає не лише у тому, що вони втратили свій дім та майно.
    Біженство загрожує самому життю людини, призводить до втрати здоров’я, залишає невиліковні психічні травми внаслідок розриву звичних соціальних та родинних зв’язків. Ця категорія людей, навіть у розвинених країнах, що в змозі забезпечити їм відносно високий рівень життя, залишається на нижчих щаблях суспільства незалежно від соціального статусу, який вони мали на батьківщині. У найскрутнішому становищі опиняються найбільш вразливі категорії шукачів притулку – діти, у тому числі без супроводу дорослих, особи з інвалідністю, люди літнього віку, самотні жінки та інші.
    Разом з цим, вимушене переміщення значної кількості людей, зокрема до країн Європейського Союзу, сприяє створенню додаткової напруженості, нових кризових ситуацій у приймаючих суспільствах, може призвести до поширення конфлікту та дестабілізації обстановки у ширших масштабах.
    Попри заклик Генерального секретаря ООН у березні 2020 року про глобальне припинення вогню під час світової протидії COVID-19, конфлікти та переслідування продовжують тривати. Чого тільки варті останні події 2021 року у світі, зокрема: початок у лютому 2021 р. державного перевороту у М’янмі після арешту військовими демократично обраного керівництва країни
    , та початок виведення у серпні цього ж року американських військ з Афганістану, і, як наслідок, стрімкого захоплення влади талібами з подальшим проголошенням ними Ісламського Емірату Афганістан. Вказані події вже призвели до тисяч жертв та початку нового великого переміщення населення.
    Соціально-економічна або політична ситуація в окремих державах, а також загальні міграційні процеси вимагають подальшого удосконалення законодавчих норм, як на глобальному, так і на регіональному та національному рівнях. Реалізація таких намірів для нашої держави є вкрай важливою у контексті прагнень України доєднатися до Європейського Союзу
    . Перспектива набуття Україною членства в Європейському Союзі потребує
    вжиття поступових заходів, у тому числі і задля гармонізації національних


    правових норм у сфері міграції та притулку, зі створюваною Загальною європейською системою притулку. Удосконалення та конкретизації потребує правове забезпечення права особи на доступ до процедури отримання міжнародного захисту, а також суттєвого доопрацювання потребує питання забезпечення належної інтеграції осіб, які отримали притулок в Україні в українське суспільство.
    Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертаційне дослідження
    виконано на кафедрі Порівняльного і європейського права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, згідно з науковою темою Інституту міжнародних відносин
    «Україна у міжнародних інтеграційних процесах» (№ 11БФ048-01), яка є складовою Комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
    Мета та завдання дослідження. Мета дисертації полягає у проведенні
    комплексного аналізу міжнародно-правового регулювання у сфері надання притулку, особливостей спільної імміграційної політики ЄС та їх впливу на розвиток національної системи притулку в Україні. Зазначена мета зумовила необхідність вирішення таких завдань:
    - дослідити основні етапи становлення і розвитку міжнародно-
    правового регулювання системи надання притулку;
    - висвітлити специфіку діяльності Управління Верховного комісара
    ООН у справах біженців, у тому числі Представництва УВКБ ООН в Україні;
    - проаналізувати міжнародно-правові документи, які регулюють та
    формують національні системи притулку;
    - охарактеризувати організаційно-правовий механізм Європейського
    Союзу у сфері надання притулку;
    - дослідити особливості розвитку та функціонування спільної політики
    ЄС щодо надання притулку;
    - проаналізувати практику Європейського суду з прав людини у сфері
    надання притулку;
    - проаналізувати законодавство та державне регулювання України у сфері надання притулку у контексті взятих Україною міжнародних зобов’язань;
    - висвітлити причини створення та специфіку діяльності Державної
    міграційної служби України;
    - охарактеризувати сучасний стан міжнародно-правового
    співробітництва України у вирішенні питань шукачів притулку.
    Об’єктом дисертації є міжнародно-правові відносини щодо регулювання надання притулку та їх вплив на становлення і розвиток національної системи притулку в Україні.
    Предметом дисертації є система міжнародно-правових норм у сфері
    надання притулку, законодавство Європейського Союзу та національне
    законодавство України.
    Методи дослідження. Методологічну та науково-теоретичну основу
    дисертаційного дослідження складають сучасні погляди щодо визнання


    пріоритетності інтересів людини та забезпечення її свобод і прав як основного обов’язку держави. З огляду на специфіку теми, мету і завдання дослідження використовувалися методи системного, структурно- функціонального та ретроспективно-порівняльного аналізу, що забезпечили об’єктивний аналіз досліджуваного предмета. Крім того, застосовувалися формально-юридичний, історико-правовий, порівняльно-правовий, хронологічний, діалектичний, формально-логічний та інші методи.
    Застосування методу наукового пізнання зумовило дослідження теоретичних підходів до визначення термінологічної бази, зокрема визначення понять «притулок», «право на притулок» тощо (розділ 1); історико-правовий, хронологічний методи надали можливість виокремлення етапів становлення та розвитку міжнародно-правового регулювання у сфері надання притулку (розділ 1), основних періодів розвитку українського законодавства щодо надання притулку (розділ 3). Застосування методу прогнозування дозволило виявити та сформулювати основні тенденції реформування спільної політики ЄС у сфері надання притулку (розділ 2) та окреслити шляхи подальшого реформування національної системи надання притулку (розділ 3). Порівняльно-правовий метод було застосовано для аналізу відповідності національного законодавства міжнародним стандартам щодо надання притулку (розділ 3).
    Комплексне використання всіх вищезазначених загальних та спеціальних наукових методів дозволило всебічно розглянути інститути міграційного права ЄС та України, їх місце і роль в системі міжнародного правового захисту людини та громадянина, з’ясувати основні підходи до державного вирішення проблем шукачів притулку (розділ 2, розділ 3).
    Нормативно-правову основу наукового дослідження становлять: міжнародно-правові акти, законодавство Європейського Союзу, практика Суду ЄС, Європейського суду з прав людини, законодавство України, які використовувалися з метою порівняльного аналізу.
    Враховуючи сучасні міграційні кризи питання міжнародно-правового регулювання надання притулку, особливо в ЄС, залишається надзвичайно актуальним та потребує комплексних наукових досліджень. Разом з тим, окремі аспекти міжнародно-правового регулювання системи надання притулку були предметом уваги як вітчизняних, так і закордонних науковців. Питанням міжнародно-правового регулювання у сфері захисту прав людини та надання притулку зокрема, міграційній політиці ЄС у своїх працях приділяли увагу такі вчені як З.М. Макаруха, О.А. Малиновська, В.І. Муравйов, С.Б. Чехович, В.О. Новік, К.В. Смирнова, О.М. Шпакович, О.Р. Поєдинок, О.В. Святун, А.Л. Федорова, Н.Б. Мушак та багато інших юристів
    -міжнародників, у тому числі і закордонних – М. Гарсіа-Мора, Д. Крофорд, П
    . Хіндман, К. Хейлбронер, А. Блок. Проблеми права притулку відображені в працях Ю.С. Шемшученко, Л.Н. Галенської, В.В. Колодяжної, М.С. Трофимчука, А.Л. Чернявського, а також таких юристів радянського періоду як Д.Б. Левін, Н.А. Ушаков, Є.А. Шибаєва та ін. У роботах цих науковців закладено теоретичні підвалини для подальших досліджень правової природи


    інституту права притулку.
    Емпіричну базу дослідження становлять практика Суду ЄС, Європейського суду з прав людини, а також документи та звіти міжнародних організацій, у тому числі Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, як профільної інституції ООН.
    Наукова новизна. Дисертаційна робота є одним з перших
    комплексних досліджень правового регулювання питань надання притулку у міжнародному праві. В дисертаційному дослідженні, з урахуванням новітніх досягнень правової науки, системно досліджено право особи на притулок, що у свою чергу дозволило обґрунтувати і сформулювати ряд наукових положень та практичних рекомендацій для правового забезпечення особі права на притулок у контексті адаптації українського законодавства до міжнародних положень та гармонізації до європейських стандартів. Наукова новизна одержаних результатів втілюється у теоретичних та науково- практичних положеннях і висновках, що виносяться на захист, зокрема:
    уперше:
     доведено відсутність на даний час можливості у України взяття у повному обсязі фінансового, матеріального, технічного навантаження та зобов’язань у частині переселення шукачів притулку у рамках Глобальної угоди з питань біженців, а також необхідність привернення більшої уваги міжнародної спільноти, у тому числі під час проведення Глобальних форумів з питань біженців, до безпекової ситуації в Україні у зв’язку зі збройною агресією з боку Російської Федерації, що у свою чергу спричинило значне внутрішнє переміщення осіб в Україні та збільшило потреби України у фінансових і матеріальних ресурсах для забезпечення їхніх потреб;
     обґрунтовано висновок про відсутність в історичному контексті
    єдиного підходу щодо утворення спеціалізованих міжнародних органів та наявність певних суперечностей щодо бачення функцій та повноважень міжнародних організацій, які опікувались шукачами притулку;
    - проаналізовано Пакт щодо міграції та притулку 2020 року як новий
    комплексний підхід Європейського Союзу до спільної міграційної політики, що поєднує політику у сферах міграції, притулку, інтеграції, управління кордонами та забезпечення належної організації протидії неврегульованій міграції;
    - доведено, що одним з основних аспектів міжнародного
    співробітництва України у сфері надання притулку має бути її активна участь у спільних пошуках шляхів подолання криз, які спричинюють появу потоків шукачів притулку, участь у гуманітарних акціях, створенні механізмів солідарної відповідальності за прийом біженців, не обмежуючись виключно отриманням допомоги від міжнародних структур, країн-донорів на облаштування їх розміщення та облаштування;
    удосконалено:
     визначення понять «притулок» та «право на притулок»;

     періодизацію розвитку інституту притулку у міжнародному праві, що пов’язано з історичним розвитком держав, міжнародних відносин між ними та міжнародного права;
    - твердження про необхідність перезавантаження міграційної політики
    ЄС на підставі аналізу статистичних даних;
    - характеристику основних етапів розвитку українського
    законодавства у сфері надання притулку;
    - обґрунтування та підтримка пропозицій щодо внесення змін до положень українського законодавства стосовно нормативної реалізації інституту притулку, шляхом виділення його як однієї з форм захисту в Україні та необхідності приведення національного законодавства у питаннях надання захисту іноземцям і особам без громадянства у відповідність до окремих спеціальних норм права ЄС;
    набуло подальшого розвитку:
    - твердження про залежність системи притулку в значній мірі не лише від гармонізації процесуальних та матеріальних норм у сфері притулку, а й від посилення практичного співробітництва між компетентними органами держав-членів ЄС;
    - дослідження сучасних тенденцій функціонування спільної політики
    ЄС у сфері притулку;
    - положення про те, що застосування методу координації Європейським Союзом призводить лише до поверхневого здійснення регулювання всіх міграційних питань, при цьому залишаючи значний політично-правовий простір для діяльності безпосередньо самих держав- членів ЄС;
    - обґрунтування необхідності поглиблення співпраці України з
    Європейським Союзом для розвитку національної системи притулку та
    продовження її гармонізації до стандартів ЄС.
    Практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що викладені у дисертації пропозиції та зроблені висновки можуть бути використані у науково-дослідній сфері, у тому числі для поглиблення подальших наукових досліджень права особи на притулок; правотворчій діяльності, а також для удосконалення чинного українського законодавства шляхом внесення доповнень і змін до нього; правозастосовній діяльності – для покращення механізму надання притулку в Україні; освітній – у навчальному процесі при викладанні та підготовки навчально-методичних матеріалів з дисциплін «Міжнародне право», «Право ЄС», «Міграційне право ЄС», «Міжнародне міграційне право»; у підготовці відповідних розділів підручників, посібників для студентів, інформаційних та аналітичних матеріалів для Державної міграційної служби України та інших компетентних центральних органів виконавчої влади.
    Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота виконана автором
    особисто, висвітлені ідеї, розробки є власним доробком автора. Теоретичні положення і висновки, зроблені у роботі, сформульовані особисто дисертантом. Ідеї, теорії, праці інших науковців використовуються у


    дисертаційній роботі для підкріплення ідей здобувача та мають відповідні
    посилання.
    Апробація результатів дослідження. Основні положення, висновки дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри порівняльного та європейського права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доповідалися та обговорювалися на вітчизняних і міжнародних науково-практичних конференціях, зокрема: Науково-практичній міжнародній конференції
    «Шевченківська весна 2018» (м. Київ, 29 березня 2018 р.), ІІ Харківському
    міжнародному юридичному форуму «Право і безпека у контексті європейської та євроатлантичної інтеграції» (28 вересня 2018 р., м. Харків), ІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції з європейського права
    «Україна і Європейський Союз: шлях до сталого розвитку» (15 травня 2019 р
    ., м. Харків), 12-й Міжнародній Конференції «Майбутні лідери у сфері міграції» (м. Сеул, Республіка Корея, 04-08 листопада 2019 р.), Віденській міграційній конференції 2019 «Вихід з глухого кута і рух вперед: рекомендації на наступні п’ять років для міграційної політики Європейського Союзу» (м. Відень, Австрійська Республіка, 21-22 листопада 2019 р.), Науково-практичній міжнародній конференції «Шевченківська весна 2021» ( м. Київ, 29 березня 2021 р.).
    Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження
    відображено в 10 публікаціях: шести статтях, у тому числі 3 статтях у фахових виданнях України, двох статтях у закордонних виданнях, та чотирьох тезах доповідей на конференціях.
    Структура дисертації. Специфіка теми роботи, її мета і завдання
    визначили її структуру, послідовність та логіку викладу матеріалу. Дисертація складається зі вступу та трьох розділів, поділених на дев’ять підрозділів, висновків, у тому числі загальних, та списку використаних джерел, який нараховує 223 найменувань. Загальний обсяг дисертаційної роботи становить 215 сторінок, основний зміст викладено на 174 сторінках.
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ

    Одержані у ході дисертаційного дослідження результати дали змогу
    сформулювати такі основні теоретичні та практичні наукові висновки:
    1. Шлях до міжнародно-правового визначення поняття «біженець», статусу біженця, регулювання питань, пов’язаних із захистом біженців та осіб, які шукають притулку, було розпочато в 1920-х рр. у рамках Лігі Націй. Незважаючи на загальний тривалий процес формування інституту притулку, тільки у ХХ столітті з’явилися умови для міжнародно-правового регулювання цього питання. Вагомим внеском у розбудову міжнародно- правової системи врегулювання проблем біженців та розвиток системи притулку було прийняття у 1928 р. Женевської угоди про правовий статус російських та вірменських біженців, Конвенції про міжнародний статус біженців 1933 р. Сучасний етап розвитку системи притулку розпочинається із завершенням Другої світової війни та безпосередньо пов’язаний із створенням Управління Верховного Комісару ООН з питань біженців та ухваленням Конвенції ООН про статус біженців 1951 року, якою було узагальнено раніше прийняті норми у цій сфері та визначено поняття
    «біженець».
    2. Право людини на притулок як право особи шукати та користуватися притулком було визначено вперше у статті 14 Загальної декларації прав людини 1948 року завдяки досягненню складного компромісного рішення держав щодо його формулювання, враховуючи їх різне ставлення до обов’язків, які можуть випливати для держав із гарантуванням цього права. Право на притулок, закріплений у Загальній декларації прав людини та з часом і в інших міжнародно-правових документах, сьогодні потребує доповнення та розширення, головним чином, через включення права залишатися у власній країні в умовах фізичної, матеріальної, правової та психологічної безпеки.
    3. Питання удосконалення міжнародно-правової бази щодо захисту
    біженців перебуває на порядку денному і досі. Виробивши основні підходи до вирішення проблеми біженців, міжнародне співтовариство продовжує розробляти та удосконалювати правові механізми у цій сфері, дотримуючись певних принципів, серед яких центральним є дотримання основоположних прав і свобод людини. Кожний крок на цьому шляху відображав реальні потреби і був реакцією на конкретні події міжнародного життя, а вирішення актуальних проблем досягалося або у результаті переговорного процесу, або через фактичне розширення сфери застосування міжнародних норм. Одним із найскладніших питань, що залишається сьогодні перед міжнародною спільнотою є необхідність розробки та запровадження організаційно- правового механізму регулювання спільної політики у сфері надання притулку.
    4. Починаючи з 80-х років ХХ ст. економічно розвинені країни світу
    ввели до національного законодавства багато різноманітних норм, які мали


    на меті обмежити прибуття біженців на їхню територію. Прогалини та невирішеність окремих питань у Конвенції про статус біженців 1951 р., потребували вироблення спільних регіональних політик у цій сфері, яку, зокрема, було у кінці ХХ століття запровадження у рамках ЄС.
    5. Держави-члени Ради Європи відповідно до Європейської конвенції
    з прав людини у національному законодавстві мають передбачати змогу надання притулку на своїй території на більш широкій основі, ніж передбачено Конвенцією ООН про статус біженців, зокрема, якщо особа в разі вислання може опинитися у ситуації, яка загрожує її життю та здоров’ю, їй можуть загрожувати тортури, смертна кара тощо; крім того, може надаватися притулок з гуманітарних міркувань, трактування яких є достатньо широким. Також такий підхід дає змогу документувати і тим самим поставити під контроль держави осіб, які, хоча і не отримують статусу біженця, проте не можуть бути вислані з держави, яка керується принципами поваги до прав людини та демократії.
    6. Сучасний етап розвитку інституту притулку у міжнародному праві
    нерозривно пов’язаний з Нью-Йоркською декларацією 2016 р. та прийняттям передбачених нею документів, згідно з якими держави погодилися не тільки захищати права біженців і мігрантів, але й поділяти відповідальність за їх долі: Глобального договору про безпечну, регулярну та впорядковану міграцію, Глобального договору про біженців та Комплексної системи реагування на ситуації, пов’язані із біженцями, - якими передбачені новітні підходи та стандарти в роботі з біженцями, механізми зменшення навантаження на приймаючі біженців країни. Саме їх виконання має закласти підстави для подальшого вдосконалення міжнародно-правового регулювання питань біженців та мігрантів, створення дієвої системи передбачуваного та справедливого розподілу у цьому питанні тягаря і відповідальності між державами. Схвалення Глобального договору з питань біженців було підтримано Україною із застереженнями через неможливість виконання зобов’язань щодо можливого фінансового, матеріального, технічного навантаження у зв’язку зі збройною агресією з боку Російської Федерації, що спричинило великі потоки внутрішнього переміщення осіб в Україні та збільшило власні потреби України у фінансових та матеріальних ресурсах для забезпечення їхніх потреб. Важливість Нью-Йоркської декларації для врегулювання міграційної кризи в Європі підтверджується її схваленням Європейською радою щодо міграції.
    7. У Європейському союзі реалізацію спільної політики у сфері
    притулку для громадян третіх країн, які перетинають зовнішні кордони Союзу, та створення спільної Європейської системи притулку було розпочато з прийняттям Амстердамського договору у 1997 р. та висновків Саміту в Тампере у 1999 р. Необхідність спільних дій була безпосередньо пов’язана із значним збільшенням кількості біженців та шукачів притулку на території держав-учасниць Шенгенського простору.
    8. Спільна політика ЄС у сфері притулку може бути охарактеризована
    як координаційна політика ЄС щодо визначення та встановлення єдиного


    стандарту надання притулку та єдиного статусу осіб, у тому числі щодо додаткового та тимчасового захисту. Застосування методу координації та наявність спільної компетенції ЄС та держав – членів з питань надання притулку громадянам третіх країн закріплюється установчими договорами ЄС, вторинним законодавством, а також підтверджується практикою Суду ЄС, у цілому, вони спрямовані на надання різних видів допомоги (правової, гуманітарної, мовної тощо) та спрощення адміністративних процедур, встановлених для перетину відповідними особами зовнішніх кордонів ЄС. Водночас, застосування методу координації Європейським союзом залишає широке політичне і правове поле для активної діяльності безпосередньо держав-членів ЄС, зокрема щодо неоднозначності визначення понять «перша країна притулку», «третя безпечна країна» та «третя безпечна країна походження» у випадках встановлення державами недопустимості звернення щодо отримання притулку, що, у свою чергу, призводить лише до поверхневого здійснення регулювання всього комплексу міграційних питань.
    9. Основна проблема в питаннях надання притулку в Європі полягає у
    неготовності як окремих європейських держав, так і ЄС гармонізувати процесуальні та матеріальні норми у цих сферах. Міграційна криза 2015-2016 рр. відкрила низку суттєвих недоліків та проблем спільної політики ЄС у сфері надання притулку, складність управління ситуацією та різний вплив міграційної кризи на держави-члени. На сьогоднішній день очевидною є необхідність «перезавантаження» всієї міграційній політиці ЄС, відправною точкою якого є Новий пакт щодо міграції та притулку, який має сприяти усуненню розривів між різними реаліями, з якими стикаються різні держави- члени, та формуванню взаємної довіри через досягнення результатів шляхом його дієвого, прозорого й послідовного впровадження на місцях.
    10. Значний вплив на формування національних систем надання
    притулку в європейських країнах, а також на функціонування Європейської системи притулку і розвиток спільної політики ЄС у сфері надання притулку відіграє практика Європейського суду з прав людини, роль якої зростає завдяки розширеному еволюційному тлумаченню ним положень Європейської конвенції з прав людини. Європейський суд з прав людини своїми сформульованими правовими позиціями та рішеннями впливає на становлення, модернізацію і реформування національних правозахисних систем країн ЄС, практичне застосування правових стандартів ЄС при прийняті рішень національними судами, у тому числі у сфері захисту прав біженців та надання притулку. Держави мають дотримуватися визначеного Європейським судом з прав людини принципу гарантування державами всім особам, які знаходяться під їхньою юрисдикцією права на доступ до процедури притулку, яке компетентні органи влади не мають права ігнорувати. Європейський суд здійснює зовнішній моніторинг дотримання вимог Конвенції стосовно окремих питань прав біженців та шукачів притулку, беручи до уваги як національне законодавство і практику держав ЄС, так і законодавство ЄС, його спільну політику у сфері надання притулку, та розглядає з кожним роком все більшу кількість справ, пов’язаних з


    функціонуванням системи притулку в ЄС.
    11. Проблеми, пов’язані з біженцями, наданням притулку актуальні і для України. Істотні зміни у зовнішньополітичному становищі нашої країни з моменту проголошення незалежності вимагали кардинального реформування національної правової бази з урахуванням міжнародно-правових універсальних та європейських стандартів у політиці та практиці у сфері надання притулку. Формування в Україні законодавства про біженців було розпочато одразу у перші роки незалежності. Постановою Уряду від 08.07. 1992 № 378 «Про затвердження Тимчасового положення про порядок визначення статусу біженців з Республіки Молдова і надання їм допомоги» вперше до законодавства незалежної України введено норму, яка закріпила статус біженця. Вказана постанова прийнята у період масового напливу біженців з Придністров’я. Нею визначалися підстави для надання статусу біженця, права і обов’язки біженців, обставини, що зумовлювали втрату даного статусу. Ключовим документом для формування системи притулку та вирішення питань біженців та одним з перших законів, у якому застосовано комплексний підхід до регламентування проблем біженців на пострадянському просторі був Закон України «Про біженців», прийнятий Верховною Радою України 24 грудня 1993 р. Втім його первинна редакція 1993 р. не відображала значною мірою міжнародно-правові стандарти та визнання основних понять, що містилися у Конвенції про статус біженців, потребувала змін та уточнень щодо комплексу прав і обов’язків біженців. Паралельно з ухваленням Закону України «Про біженців» було розпочато процес обговорення ратифікації Конвенції ООН про статус біженців, однак, обережність у підходах була виправданою відсутністю досвіду, потребою розробки нормативно-правової бази, створення відповідних адміністративних процедур та інституцій та обмежені фінансові можливості.
    12. З метою приведення законодавчої бази України у сфері біженців у
    відповідність з встановленими міжнародними нормами та врахування основних положень Конвенції про статус біженців 1951 р., Протоколу щодо статусу біженців 1967 р., стандартів ЄС, інших стандартів щодо осіб, які потребують міжнародного захисту, Верховною Радою України 08 липня 2011 року було прийнято Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що відкрив новий етап розвитку міграційного законодавства України та національної системи надання притулку. Уперше було введено допоміжні інститути захисту: додатковий та тимчасовий, а також створені умови надання захисту в Україні іноземним громадянам, на яких не поширювались встановлені Конвенцією критерії визначення терміну «біженець», проте відносно яких існували обставини щодо неможливості їх видворення з України. Однак, незважаючи на загальну відповідність Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» міжнародно-правовим стандартам, його застосування вказує на потребу подальшої оптимізації положень нормативної бази у зазначеній сфері, удосконалення та деталізації понятійного апарату, усунення наявних суперечностей та прогалин, зокрема


    у процесуальних питаннях надання притулку та захисту. У цілому, удосконалення системи управління у сфері міграції все же потребує розробки та деталізації концептуальних підходів до регулювання міграційних процесів
    , зокрема, що стосуються шукачів захисту в Україні, визнаних біженців та
    осіб, які потребують додаткового захисту.
    13. На сьогоднішній день в Україні створена та функціонує системна нормативно-правова база щодо біженців, яка відповідає у цілому основним визнаним міжнародним універсальним та європейським стандартам, запроваджує необхідні передумови для подальшого сталого розвитку національної української системи притулку. У сучасному українському законодавстві визначені юридичні терміни, чітко прописана процедура розгляду заяв про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, процедура ухвалення відповідних рішень за розглядом заяв та порядок їх оскарження, встановлені основні гарантії прав визнаних біженців та осіб, які потребують додаткового захисту в частині системи соціального захисту, доступу до ринку праці, документування, медичних та освітніх послуг тощо.
    14. Однією з існуючих проблем належного функціонування правової бази з питань міграції та надання притулку залишається необхідність узгодження положень різних законодавчих актів, підзаконних нормативно- правових актів, інструкцій, розпоряджень, що регулюють різні аспекти функціонування системи надання притулку, із законодавством про біженців,
    зокрема, положень трудового, житлового, соціального законодавства,
    включаючи порядок нарахування та виплати пенсії, інших видів соціальних виплат тощо. Хоча загалом у змісті відповідних нормативних актів немає заперечень стосовно їх поширення на таку категорію населення, як біженці, проблема полягає у відсутності механізмів їх застосування. Таким чином, існує необхідність або прийняття відповідних підзаконних актів, які б були чіткі і зрозумілі як для державних службовців, так і для самих біженців, або внесення відповідних змін до законів.
    15. Починаючи з перших років незалежності нашої держави,
    специфічною особливістю державного регулювання системи надання притулку в Україні було тривале розпорошення без чіткої владної вертикальної підпорядкованості між кількома державними центральними органами виконавчої влади України як галузевої, так і функціональної компетенції здійснення повноважень у міграційній сфері, у тому числі з питань прийому, розгляду заяв про надання статусу біженця та забезпечення прав біженців, що суттєво позначалося на ефективності та результативності всієї діяльності. Належному регулюванню міграційних процесів сприяло утворення Державної міграційної служби України та проведення реформи у міграційній сфері з урахуванням міжнародно-правових стандартів. Це дозволило розбудовувати комплексну міграційну систему, здійснити переформатування Державної міграційної служби з правоохоронної на цивільну структуру, та надати їй наразі можливість виконувати, зокрема функції координації діяльності на міжнародному рівні та здійснювати


    співробітництво з міжнародними організаціями, перш за все профільними інституціями ООН – Представництвами в Україні Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців та Міжнародною організацією з міграції тощо, які забезпечують моніторинг виконання Україною міжнародних зобов’язань та домовленостей у відповідній сфері. Завдяки співпраці з УВКБ ООН засновано і розвивається також плідне співробітництво органів міграційної служби України з відповідними службами зарубіжних країн.
    16. Потребам та інтересам суспільного розвитку України відповідає приведення українського міграційного законодавства і практики у відповідність до стандартів Європейського союзу, у тому числі розширення понятійного апарату, включаючи розширення поняття «додаткового захисту» для встановлення його відповідності стандартам для кваліфікації шукачів міжнародного захисту і стосовно єдиного статусу як для біженців, так і для осіб, які потребують додаткового захисту та його розуміння відповідно до стандартів ЄС.
    17. Імплементація важливих спеціальних норм міграційного законодавства Європейського Союзу до законодавства України передбачена у проекті Закону України «Про надання захисту іноземцям та особам без громадянства» 2020 року, головною законодавчою новелою якого є нормативна реалізація інституту притулку, шляхом виділення його як однієї з форм захисту в Україні. Незважаючи на необхідність його доопрацювання, зокрема з питання включення положень про організацію навчання бенефіціарів захисту на базі вищих навчальних закладів, його прийняття сприятиме розробці ефективних і обґрунтованих рішень за заявами про надання захисту в Україні та розбудові інституційної спроможності профільних органів державної влади, а також дозволить суттєво зменшити кількість зловживань іноземними громадянами процедурою надання захисту в Україні для легалізації свого перебування. З прийняттям вказаного проєкту Закону в Україні може бути закріплено положення щодо соціальної інтеграції осіб, яким надано захист в Україні, що відповідатиме статтям 20-24 Конвенції про статус біженців 1951 року.
    18. Поступове наближення міграційної політики та законодавства
    України до стандартів ЄС відображається у прийнятті нових концептуальних документів у сфері міграції та надання притулку, включаючи Стратегію державної міграційної політики України на період до 2025 року. Водночас, подальше виконання Україною взятих зобов’язань у сфері міграції, притулку та кордонів в рамках Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, крім того удосконалення національного законодавства та практики України з питань біженців та надання притулку потребує активнішої роботи стосовно адаптації до законодавства Європейського Союзу у відповідній сфері, що є у цілому пріоритетною складовою процесів інтеграції України.
  • Стоимость доставки:
  • 200.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины