ПРАВОСУБ’ЄКТНІСТЬ УКРАЇНИ: ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ :

Краткое описание

ЗМІСТ
ВСТУП........................................................................................................3
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ УКРАЇНИ ЯК СУБ’ЄКТА
МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН............................................................10
1.1. Історіографія дослідження формування і розвитку України як
суб’єкта міжнародних відносин.............................................................10
1.2. Методологія дослідження правосуб’єктності України ..............24
РОЗДІЛ 2. ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТКУ УКРАЇНИ ЯК СУБ’ЄКТА МІЖНАРОДНИХ
ВІДНОСИН..............................................................................................34
2.1. Правосуб’єктність Київської Русі та Галицько-Волинського князівства....................................................................................................34
2.2. Правоздатність і дієздатність України в добу Гетьманщини
(середина ХУІІ – кінець ХУІІІ ст.)...........................................................60
2.3. Утворення УНР та формування її загальної правосуб’єктності...96
2.4. Утворення Української РСР та її правосуб’єктність....................114
РОЗДІЛ 3. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК УКРАЇНИ ЯК
СУВЕРЕННОГО СУБ’ЄКТА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
У КІНЦІ ХХ - НА ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТЬ...................................127
3.1. Становлення України як суверенного суб’єкта міжнародних
відносин (1990-1991 рр.)..........................................................................127
3.2. Розвиток правоздатності та дієздатності України як суб’єкта
міжнародного права в міжнародних відносинах (1991-1994 рр.)........138
3.3. Зміцнення України як суб’єкта міжнародних відносин................149
ВИСНОВКИ.............................................................................................165
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ............................................174

ВСТУП
Актуальність теми дисертаційного дослідження. На сучасному етапі розвитку державності Україна намагається будувати відносини з іншими країнами на засадах рівності, відкритості та багатовекторності. Після тривалої відсутності можливостей проводити власну усвідомлену зовнішню політику у відповідності до потреб та захисту інтересів свого народу, бути активним і незалежним учасником міжнародних організацій, структур та альянсів, наша держава нарешті здобула право на самовизначення, а відтак і можливість бути повноправним суб’єктом міжнародних відносин.
Однією із основних цілей міжнародно-правової діяльності України на сучасному етапі є ствердження її в очах світової політичної спільноти в якості самостійного і незалежного гравця на міжнародній арені, підвищення власного авторитету як держави, що проводить послідовний, виважений, аргументований та прогнозований поступ. У сучасному часово-просторовому континуумі складної парадигми відносин Сходу-Заходу та Півночі-Півдня, Україна може відігравати унікальну, доленосну та визначальну роль посередника та арбітра.
Актуальність дисертаційного дослідження обумовлюється наступними чинниками:
- в сучасній вітчизняній та закордонній історико-правовій науці відсутні комплексні дослідження, які б висвітлювали становлення та еволюцію України як суб’єкта міжнародних відносин;
- більшість джерел, які стосуються цієї проблематики є або однобічними, або побудованими на не зовсім коректних тезах та припущеннях, або ж висвітлюють лише певні періоди в історії розвитку зовнішньополітичної діяльності нашої країни;
- на сучасному етапі розвитку Україна стоїть перед складним вибором щодо своєї подальшої міжнародної діяльності, який буде обумовлювати майбутній її розвиток та окреслювати напрямки еволюції Української державності на довгі роки вперед. Це дисертаційне дослідження, в якому висвітлені процеси зародження, становлення та розвитку діяльності України як суб’єкта міжнародних відносин на різних етапах існування її державності, зможе стати в нагоді при визначенні векторів її міжнародної політики та логічно і обгрунтовано поєднає цілеспрямований поступ до визначеної мети відповідно до потреб утвердження статусу нашої держави на міжнародній арені та задоволення інтересів численних груп її населення.
Зв’язок роботи з науковими планами, програмами, темами. Дане дисертаційне дослідження виконане у відповідності до планової тематики науково-дослідної роботи Інституту законодавства Верховної Ради України, зокрема програми “Стратегії розвитку законодавства України”, (номер державної реєстрації 0103U007975).
Мета дисертаційної роботи полягає у проведенні комплексного дослідження безперервної еволюції України як суб’єкта міжнародних відносин у часово-просторовому континуумі і обґрунтуванні поступовості і впливів реалій та перспектив подальшого розвитку України як суб’єкта міжнародних відносин. Автор прагнув здійснити аналіз функціонування України як суб’єкта міжнародних відносин у різні історичні періоди існування її державності. У відповідності до мети дослідження у дисертаційній роботі вирішуються такі завдання:
- дослідити особливості становлення і розвитку правосуб’єктності Київської Русі та Галицько-Волинського князівства;
- проаналізувати суть правоздатності і дієздатності України в добу Гетьманщини та еволюцію України із суб’єкта в об’єкт міжнародних відносин протягом ХУІІІ століття;
- визначити основні етапи формування та розвитку базових елементів загальної правосуб’єктності УНР;
- встановити наявність (відсутність) основних ознак правосуб’єктності Української РСР;
- окреслити періоди становлення сучасної Української держави як суверенного суб’єкта міжнародних відносин;
- простежити розвиток правоздатності, дієздатності та деліктоздатності України в період її становлення як суб’єкта міжнародного права новітнього періоду;
- висвітлити процес зміцнення України як суб’єкта міжнародних відносин на сучасному етапі її розвитку.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, пов’язані з визначенням та реалізацією правосуб’єктності України.
Предметом дослідження є історико-правовий аналіз правосуб’єктності України.
Методи дослідження. При проведенні даного дослідження автором було використано численні методи, які дозволили вирішити поставлені завдання. У зв’язку із спеціалізацією дослідження як історико-теоретично-правового, автор звертався до історичних підвалин автентичного розвитку міжнародної діяльності нашої держави. Важливим аспектом даної проблематики є взаємозалежність демократії всередині держави та зовнішніх впливів на еволюцію нашого суспільства та розвиток національної правосвідомості.
Автор дисертаційної роботи, проводячи дослідження, здійснював розгляд проблематики не лише з юридичних, а й соціологічних, історичних та деяких інших позицій. У роботі поєднано загальнофілософські та спеціальні наукові методи, зокрема, діалектичний метод, методи індукції та дедукції, аналізу і синтезу, прогнозування та екстраполяції, емпіричний, матеріалістичний та ідеалістичний методи. Аналізуючи й узагальнюючи міжнародно-правові явища, автор застосовував кількісні та якісні показники, математичні та статистичні методи. Це давало можливість фіксувати й об’єднувати стан розвитку державно-правових явищ, міжнародних зв’язків та становище України на зовнішньополітичній арені.
Дисертант широко застосовував порівняльний метод дослідження, зокрема, різних етапів еволюції міжнародної діяльності України, що дало можливість встановити принципи, вектори та історичні тенденції міжнародної політики нашої країни, специфіку її історичного розвитку.
Досить широко автор застосовував формально-юридичний та історико-правовий методи. Вони були корисними для з’ясування сутності та реального змісту як історичної, так і сучасної дійсності, у формулюванні визначень, наукових тез, аналізу позицій дослідників, змісту юридичних норм у міжнародних договорах тощо.
Певні закономірності розвитку України як суб’єкта міжнародних відносин були встановлені за допомогою емпіричного та наукового методів.
Наукова новизна одержаних результатів дисертаційної роботи полягає у тому, що вона є однією з перших робіт в історико-правовій вітчизняній науці, в якій досліджено формування і розвиток України як суб’єкта міжнародних відносин протягом багатьох століть, починаючи з доби Київської Русі і закінчуючи сьогоденням, зроблено і обґрунтовано науково-теоретичні висновки, які можуть мати суто практичне значення, проаналізовано цілу низку нормативних актів, які не були предметом наукового аналізу в українській історико-правовій науці.
Наукова новизна даного дисертаційного дослідження міститься у висновках та окремих положеннях, які отримані в результаті того, що
вперше:
- проведено аналіз історіографії стосовно формування і розвитку України як суб’єкта міжнародних відносин у різні просторово-часові періоди;
- порівнюється матеріалістичне та ідеалістичне розуміння історії для пізнання реальних умов формування і розвитку України як суб’єкта міжнародних відносин;
- встановлено, що формування сучасної України як суб’єкта міжнародних відносин de facto сталося на початку 90-х років ХХ століття, а її повне і остаточне визнання de jure відбулося, коли Україна зобов’язалася виконувати договори, укладені Радянським Союзом стосовно ракетно-ядерної зброї та коли вона відмовилася від статусу ядерної держави;
- наголошено, що, не дивлячись на перебування нашої держави на умовному своєрідному кордоні східного та західного світів, що визначало і визначає багатовекторність української зовнішньої політики, у цілому загальною тенденцією у розвитку України є її європейське спрямування.
В роботі було удосконалено наступні положення:
- обґрунтування, що Українська держава у період Гетьманщини була визнана de faсto сусідніми країнами як повноправний суб’єкт міжнародних відносин, яка користувалася як правоздатністю, так і дієздатністю;
- положення про те, що усі українсько-московські договори, що укладалися у другій половині ХУІІ- на початку ХУІІІ століть, були договорами двох країн-суб’єктів міжнародних відносин. Проте Москва намагалася внести до них положення, які давали б їй можливість перетворити Україну із суб’єкта в об’єкт міжнародних відносин;
- твердження, що і фактично, і юридично правосуб’єктність України було відновлено після підписання представниками УНР Брест-Литовського мирного договору, хоча тим самим було припинено будь-які відносини УНР з країнами Антанти, що спричинило міжнародну ізоляцію та перетворення УНР із суб’єкта в об’єкт міжнародних відносин;
- положення, що входження УРСР до складу СРСР спричинило знищення України як суб’єкта міжнародних відносин.
А також дістали подальшого розвитку:
- позиція, що різноманітність аспектів зовнішньої політики державних діячів на різних етапах розвитку української державності, що оцінюється в багатьох дослідженнях як негативна, легковажна та хибна, насправді обумовлювалась тогочасною ситуацією та численними об’єктивними та суб’єктивними факторами у кожному конкретному випадку;
- поглиблення та обґрунтування положення, щодо появи варягів у східних слов’ян існувало могутнє державне об’єднання;
- положення про те, що Київська Русь була правоздатним і дієздатним суб’єктом тогочасного міжнародного права, що, зокрема, простежується майже в усіх міжнародних договорах, учасником яких була наша країна;
- думка, що Галицько-Волинське князівство з самого початку свого існування було правоздатним і дієздатним суб’єктом міжнародних відносин і, будучи тісно пов’язаним не лише генеалогічно, а й за складом населення, спільною культурою та традицією, було прямим спадкоємцем Київської Русі;
Крім того було доведено, що членство Української РСР в ООН та її спеціалізованих установах і організаціях, свідчить про те, що її правосуб’єктність була обмежена участю у вирішенні досить вузького кола проблем, і фактично вона була наділена спеціальною правосуб’єктністю.
Практичне значення одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає у можливому їх використанні як матеріалів для читання лекцій та проведення семінарських занять з історії держави і права України, при написанні підручників та навчальних посібників із зазначеної навчальної дисципліни.
Апробація результатів дослідження здійснювалася на засіданнях відділу проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України; Всеукраїнській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми регулювання відносин у сфері господарювання в умовах ринкової економіки України” 18 травня 2007 р., Міжрегіональна Академія управління персоналом; Науково-практичній конференції “Проблеми розбудови громадянського суспільства в Україні” 5 червня 2008 р., м. Київ; Міжнародній науковій конференції “Сьомі осінні юридичні читання” 28-29 листопада 2008 р., м. Хмельницький, а також на круглих столах: “Світова фінансова криза: причини та шляхи подолання в Україні” 29 жовтня 2008 р., Інститут законодавства Верховної Ради України; “Законодавчі засади формування національного розвитку землі” 7 жовтня 2008 р., Інститут законодавства Верховної Ради України та “Європейські засади розвитку України на сучасному етапі” 19 грудня 2008 р., Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.
Публікації. За темою дисертаційної праці опубліковано чотири статті у наукових фахових виданнях ВАК України.
Структура роботи зумовлена метою і методом дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, поділених на дев’ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 183 сторінки, з яких 173 – основний текст роботи.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Проаналізувавши формування і розвиток України яу суб’єкта міжнародних відносин протягом тривалого історичного періоду, автор дисертаційного дослідження зробив надзвичайно важливі висновки, які мають як суто практичне, так і науково-теоретичне значення. Встановлено, що процес формування і розвитку України як суб’єкта міжнародних відносин в усі періоди був складним і неоднозначним, він відбувався під впливом специфічного географічного, політичного, культурного та соціального становища українських земель, що утруднювало долю вітчизняної державності.
Розташування України на кордоні західного та східного, південного та північного світів впливало на формування унікального етногенезу та робило її привабливими в очах інших держав і народів. Така привабливість спричиняла постійну увагу до зовнішньої і внутрішньої політики, що мала місце на цих теренах, та одночасно спонукала інших суб’єктів міжнародних відносин до активних дій, а інколи навіть до втручання у внутрішні та зовнішні аспекти української дійсності. Така участь в окремі періоди проявлялась у різних формах політичної активності.
Дисертантом встановлено, що ще до появи варягів у східних слов’ян існували могутні державні об’єднання – Куявія, Артанія та Славія. У Славії проживали ільменські словени, мерь, чудь, кривичі та полочани, які постійно змішувалися між собою, і докорінним чином відрізнялися від слов’янських племена, що мешкали у Середньому Подніпров’ї, як у генетичному і антропологічному, так і в мовному та культурному відношеннях. Не варяги, а слов’янські племена “Русь”, які були відомі ще в УІ столітті, і мали свою державу, що називалася Куявія, підкорили племена, що проживали на території Славії. Протиріччя, які виникли в середині ІХ століття між Куявією і Славією, спричинили запрошення ільменськими словенами(Славія) представника варягів правити ними “по праву”. Князь Рюрик був родичем князів Аскольда і Діра і це дало право його синові Ігорю претендувати на київський князівський престол. У дисертації обгрунтовано, що встановлення влади Рюриковичів сприяло швидкому визнанню Київської Русі суб’єктом міжнародних відносин та визначило її розвиток в європейськлму напрямі. З погляду норм сучасного міжнародного права правоздатність, дієздатність та деліктоздатність Київської Руси у УІІІ-ІХ століттях підтверджується в усіх договорах Русі з Візантією.
Відносини Київської Русі з іншими країнами постійно еволюціонували у бік стійких і дружніх торгівельних відносин, а її війни не виходили за межі типової поведінки тогочасних країн Європи. Завдяки суб’єктивним і об’єктивним чинникам Київська Русь позиціонувала себе не як азійська, а як європейська країна, постійно демонструвала тенденції та зацікавленість у своєму розвиткові в європейському напрямі.
У дисертації доведено, що Галицько-Волинське князівство було спадкоємцем Київської Русі, з якою воно було пов’язане не лише генеалогічно, а й за складом населення, мовою, культурою, спільною історичною традицією, зокрема в європейському напрямі свого розвитку. Галицько-Волинське князівство з самого початку свого існування виступало на міжнародній арені від свого імені, було правоздатним та дієздатним суб’єктом тогочасних міжнародних відносин. Утвердження Галицько-Волинського князівства на міжнародній арені як повноправного суб’єкта міжнародного права, проходило через тривалу збройну боротьбу із сусідніми країнами, які прагнули перетворити його на об’єкт міжнародних відносин. Проте воно стало центром по створенню коаліції європейських країн для боротьби з монгло-татарами, що підтверджує наше важливе положення про те, що воно користувалося загальною правосуб’єктністю в міжнародних відносинах.
Зовнішня політика України в козацьку добу характеризується складним балансуванням між країнами Сходу і Заходу, між ісламом, католицтвом та православ’ям. Вона проводилась з урахуванням чисельних суб’єктивних і об’єктивних факторів, що впливали на перебіг подій. Можна стверджувати, що тогочасна зовнішня політика України відрізнялася своєю багатовекторністю, постійним пошуком потенційних союзників, що підкреслювало досить активну її дільність як суб’єкта міжнародних відносин.
Найактивішими міжнародні стосунки України-Гетьманщини були у період гетьманства Б. Хмельницького, І.Виговського, П.Дорошенка, І. Самойловича, І. Мазепи та П.Орлика. Усі зазначені гетьмани прагнули добитися максимального зміцнення військово-політичного становища України, ведення нею самостійної як внутрішньої, так і зовньошньої політики. Усі вони, за винятком П.Орлика, не бачили можливості досягнення Україною статусу суб’єкта міжнародних відносин без згоди на те та активної участі у такому процесі великих сусідніх держав. Нами встановлено, що всі гетьмани прагнули активно підтримувати контакти з урядами сусідніх країн, представляючи Україну на міжнародній арені як суб’єкта міжнародних відносин. На відміну від міжнародної діяльності Київської русі, в якій робився акцент на тривалі торгівельні відносини, діяльність українських гетьманів була спрямована на укладеннґ військових і політичних союзів, хоча в окремих випадках переслідувались і економічні інтереси.
Дисертантом вияснено, що гетьман Б.Хмельницький відкинув намагання сусідніх країн обмежити суверенітет Української держави та запровадити в ній монархічну форму правління. І Річ Посполита, і Туреччина, і Московське царство ще на початку національно-визвольної війни українського народу визнали Україну de facto як повноправного суб’єкта міжнародних відносин.
Березневі “Статті Богдана Хмельницького” від 1654 року є договором рівноправних суб’єктів, адже сторони іменували його як “трактат”, “договір”, “договірні статті”. Проте у ХУІІ ст. керівники країн досить часто будували міжособові відносини на засадах сюзеренітету-васалітету, роблячи це добровільно, на рівноправних засадах та поважаючи один одного. Березневі “Статті” зв’язували не Українську і Московську держави, а гетьмана Б.Хмельницького та царя Олексія Романова.Тільки гетьман з Військом Запорозьким ставав під “високу руку” царя, а сама Українська держава залишалася суб’єктом міжнародного права з встановленим в ній в результаті війни і революції суспільним і державним устроєм та управлінням. Згідно договору сторони зобов’язувались інформувати одна одну про свої переговори з Польщею, Туреччиною та Швецією. Автор дійшов висновку, що Москва постійно порушувала умови договору.
У цілому усі тогочасні керівники європейських держав ставилися до України як до незалежної країни, як рівноправного суб’єкта міжнародних відносин, а гетьмана вважали за самостійного главу незалежної країни. Гетьман був повновладним і незалежним главою держави, здійснював від її імені міжнародні функції, вступав самостійно в союзи та укладав договори з іншими країнами. З юридичного погляду Україна була повноправним суб’єктом міжнародного права і користувалася як правоздатністю, так і дієздатністю.
Змусивши гетьмана І.Брюховецького підписати так звані Московські статті (1665 р.), Москва прагнула перетворити Україну із суверенного суб’єкта у спеціального суб’єкта міжнародних відносин. Зносини Москви з Україною почали здійснюватись не через Посольський приказ, а через спеціально створений Малоросійський приказ. Москва прагнула перетворити Україну у об’єкт міжнародних відносин. Проте денонсація І.Брюховецьким Московських статей знову перетворила Українську державу із об’єкта в суб’єкт міжнародних відносин.
Автор дійшов висновку, що так звані Глухівські статті від 1669 р. були двостороннім договором Москви і України як суб’єктів міжнародних відносин, і що Москва вважала Україну повноправним суб’єктом міжнародного права. Так звані “Переяславські статті” гетьмана І.Самойловича від 1674 р. закріплювали взаємні українсько-московські зобов’язання у боротьбі проти спільного ворога.
“Коломацькі статті”(1687р.) Івана Мазепи за своєю юридичною формою також були договором України з Москвою як рівноправних суб’єктів міжнародного права і скасувати їх можна було лише за обопільною згодою. Проте за свої військові поразки, зокрема у війні з Туреччиною, Москва розрахувалась територією України.
У дисертаційній роботі обгрунтовано, що усі українсько-московські договори порушувалися виключно московською стороною.
Апогеєм відновлення України як суверенного суб’єкта міжнародних відносин були домовленості гетьмана І.Мазепи з швецьким королем Карлом ХІІ про спільні військові дії проти Москви. Після поразки українсько-швецького війська Москва одностороннім актом у вигляді так званих “Решетиловських пунктів” закріпила за собою право втручатися у внутрішні справи України і здійснювати з нею відносини через Малоросійську колегію. У Москві Україну стали вважати як частину Російської імперії, хоча у 1727 році зносини з Україною почали здійснюватись через Колегію закордонних справ. Після скасування гетьманства та знищення Запорозькох Січі на Україну було поширено російський адміністративно-територіальний устрій. Знищення України як суб’єкта міжнародних відносин не зменшило її ролі як дієвого чинника міжнародної політики. Перетворившись з суб’єкта міжнародних відносин у їх об’єкт, Україна продовжувала відігравати у міжнародній політиці важливу роль як можлива незалежна держава майбутнього. До ХХ століття Україна не виступала на міжнародній арені як суб’єкт міжнародних відносин.
Дисертантом з’ясовано, що політична криза в Російській імперії на початку ХХ століття спричинила відновлення України як суб’єкта міжнародних відносин. Від її імені почала виступати Центральна Рада.
У дисертаційному дослідженні встановлено, що спочатку політика Центральної Ради була спрямована на здобутття політичної автономії для України і лише після агресії більшовицької Росії Центральна Рада заявила, що УНР має намір стати повноправним суб’єктом міжнародних відносин. І фактично, і юридично УНР стала суб’єктом міжнародних відносин після підписання Брест-Литовського мирного договору. Зазначений крок Центральної Ради спочатку мав позитивні наслідки для ствердження України в ролі незалежної держави та суб’єкта міжнародних відносин: більшовики залишили українські території, у Києві встановилася сильна централізована влада гетьмана Скоропадського, Україна почала провадити зважену та чітку зовнішню та внутрішню політику, хоча й орієнтовану на Четвертний Союз. Саме ця орієнтація по закінченю Першої Світової війни та поразкою Четвертного Союзу й призвела до втрати Україною своєї ненадовго здобутої незалежності. Разом з тим, діяльність Скоропадського на зовнішній арені була дуже активною та успішною: Україну визнало понад 30 держав, були відкриті представництва та консульства, підписані численні договори та угоди, в тому числі і з більшовиками, велися жваві переговори щодо вступу Української держави до Ліги Націй. Проте укладення зазначеного договору припинило будь-які відносини УНР з країнами Антанти. Тому-то після закінчення Першої світової війни Україна опинилася в міжнародній ізоляції, і поступово із суб’єкта перетворилася в об’єкт міжнародних відносин.
Автор обгрунтував, що вступ УРСР до складу СРСР спричинив знищення України як суб’єкта міжнародних відносин. Ставши членом ООН та її спеціалізованих організацій, Україна почала виступати у міжнародних відносинах як правоздатний суб’єкт міжнародного права. Проте, беручи на себе певні зобов’язання згідно договорів та конвенцій, Україна не могла їх реалізувати. Тобто, вона була недієздатним суб’єктом міжнародного права, а тому проводила ратифікацію міжнародних угод з певгими застереженнями. Простежується також неделіктоздатність Радянської України протягом усіх років її існування.
Будучи членом ООН та її спеціалізованих установ і організацій, Українська РСР не була спроможною виступати на міжнародній арені від свого імені, не могла брати участь у створенні норм як суб’єкт міжнародного права. Правосуб’єктність Української РСР проявляється лише у вирішенні досить вузького кола проблем. Тобто, Українська РСР була наділена спеціальною правосуб’єктністю – брати лише участь у роботі ООН та її спеціалізованих організацій. Разом з тим вона, з погляду норм міжнародного права, здійснювала,хоча і частково, безперервність(континуїтет) міжнародної правосуб’єктності Української держави. Антиподом континуїтету стала поява сучасної незалежної України.
Дисертантом встановлено, що становлення сучасної України як суб’єкта міжнародних відносин відбулося на початку 90-х років ХХ століття. Декларація про державний суверенітет України закріпила її право виступати на міжнародній арені від свого імені, брати участь у створенні норм міжнародного права, вимагати від інших країн визнання її як суб’єкта міжнародних відносин та вступати в такі відносини. Україна заявила не лише про свою здатність мати права, а й брати на себе юридичні обов’язки, самостійно їх реалізовувати. Проте, перебуваючи у складі СРСР, Україна не могла самостійно формувати і реалізовувати свою зовнішню і внутрішню політику, забезпечувати територіальну цілісність, визначати повноваження системи органів публічної влади , а тому інші держави не поспішали визнавати її як суверенного суб’єкта міжнародних відносин. Вони навіть після референдуму, який відбувся в Україні на початку грудня 1991 р., займали стриману позицію і вимагали від неї продовження діалогу з іншими союзними республіками та дотримання певних міжнародних зобов’язань.
Незважаючи на те, що між колишніми союзними республіками було підписано Угоду про створення “Співдружності Незалежних держав”(СНД), країни Заходу не поспішали визнавати Україну як незалежну державу. Вони боялися того, що ракетно-ядерна зброя, що була розташована на території республік, могла потрапити до рук непрогнозованих, за своєю поведінкою, урядів.Тому-то країни Заходу погоджувались визнати незалежну українську державу лише de facto, що давало можливість Україні вступати в міжнародні відносини у якості суверена. Повне і остаточне визнання України de jure, коли між суб’єктами міжнародного права встановлюються відносини в усіх галузях, відбувається обмін дипломатичними представниками, визнається імунітет новоутвореної держави від юрисдикції визнаючої держави, країни Заходу пов’язували із взяттям нашою країною зобов’язань стосовно виконання договорів, укладених Радянським Союзом щодо ракетно-ядерної зброї та відмови від статусу ядерної держави. Послідовна і відверта позиція України щодо вирішення зазначених проблем спричинила масове її визнання в другій половині грудня 1991 року іншими державами не лише de facto, але й de jure.
Позитивне ставлення України до проблеми ядерного роззброєння, її згода набути без’ядерного статусу підтвердило не лише її правоздатність, але й дієздатність. У сукупності це призвело до визначення її правосуб’єктності, тобто, бути спроможною виступати на міжнародній арені від свого імені.
У дисертаційній роботі зроблено висновок, що Російська Федерація тривалий час відмовлялася визнавати правосуб’єктність України: бути не лише правоздатною, а й дієздатною – брати на себе зобов’язання та самостійно їх реалізовувати. Російська політична еліта прагнула зберегти за своєю державою статус суб’єкта геополітики, а тому її стратегія була спрямована на консервацію ситуації, яка існувала у відносинах між республіками, що входили до Радянського Союзу, або ж втягти їх у військово-політичні та економічні союзи, у яких би домінуюче становище посідала Росія.
Україна у міжнародних відносинах, в тому числі і у відносинах з Росією, керувалася принципами міжнародного публічного права. У дисертаційній роботі доведено, що такими принципами є принцип суверенної рівності держав; принцип незастосування сили або погрози силою; принцип невтручання у внутрішні справи; принцип співробітництва; принцип добровільного виконання міжнародних зобов’язань та деякі інші принципи. Встановлено, що хоча Україна не приєднувалась до договорів про ядерне роззброєння та неросповсюдження ядерної зброї, вона погодилась не тільки на вивезення з її території тактичних ракет з ядерними боєголовками, а й на демонтаж ракет з ядерними боєголовками стратегічного призначення.
У дисертаційній роботі встановлено, що розвиток України як суб’єкта міжнародних відносин відбувається як завдяки існуванню відокремленої території, власного населення, органів влади і управління, так і власному суверенітету, що робить її рівноправним учасником міжнародних відносин. Разом з тим Україна як суб’єкт міжнародних відносин, не може повністю контролювати ту частину своєї території, на якій розташовані об’єкти російського Чорноморського флоту. Саме тому Україна втрачає частину своєї правосуб’єктності – вона є недієздатною та неделіктоздатною на частині своєї території, так як вона не може її контролювати. У цілому для незалежної України існує постійна загроза з боку Росії, політика якої переслідує за мету перетворити Україну із суб’єкта в об’єкт міжнародних відносин.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Рейнгарт Козеллек. Часові пласти. Дух і літера. - 2006. - С.316
2. Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества Х11-Х111 ст.- М., Наука, 1982; Толочко П.П.Київська Русь. - К., “Абрус”, 1996 та ін.
3. Див.: Речкалов А. Кто ты Русь.- К., Видавництво книга. - 2007
4. Новосельцев А.П. Древнерусское государство и его международное значение. - М., 1995; Сахаров А.Н. Дипломатія Русі(ІХ- первая половина Х в.).- М., 1980
5. Густинський літопис.- Збірник козацьких літописів. - К., Дніпро, 2006.- С.8-191
6. Самійло Величко. Літопис. Т.1 і Т.2. - Збірник козацьких літописів.- К., Дніпро, 2006.- С.193-873
7. Літопис Грябянки. – Збірник козацьких літописів.- К., Дніпро, 2006. - С.875-967
8. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. - Львів, “Світ”, 1996.- С.85
9. Музиченко П. Історія держави і права України.- Одеса,Actroprint,1997.-C.130
10. Історія держави і права України.- К., Юрінком Інтер, 2000. - С.176
11. Історія держави і права України. Т.1. За ред В.Я.Тація і А.Й Рогожина. - К., Ін Юре, 2000. - С.229
12. Історія держави і права України. Курс лекцій. За ред. проф. В.Г.Гончаренка. - К., “Вентурі”, 1996.- С.72-73
13. Андрій Яковлів. Українсько-московські договори в ХУІІ –ХУІІІ віках. - Український історичний журнал, 1993, №3, 7-8, 11-12
14. Документи Богдана Хмельницького(1645-16570).- К., 1961
15. Шкуратенко О.В. Правові засади зовнішньополітичної діяльності Української РСР як члена ООН(40-і-початок 60-х років ХХ століття).- автореф. дисерт. на здоб. канд. юр. наук, К., 2007. - С.12
16. Котюк В.О. Загальна теорія держави і права. - К., Атіка, 2005.- С.28
17. Бержель Ж.- Л. Общая теория права.- М., 2000. - С.432
18. Афанасьев В.Г. Общество: системность, познание и управление.- М., 1981.-С.128
19. Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. - М., 1996.- С.30
20. П.С.Р.Л. Лаврентиевская летопись. Т.1, Спб., 1846. - С.8
21. П.С.Р.Л. Псковские и Софиевские летописи. Т.5 - Т.6, Спб, 1851.- С.88
22. Толочко П.П. Київська Русь. - Київ, “Абрус”, 1996.- С.33
23. Рыбаков Б.А. Первые века русской истории.- М., Наука, 1964. - С.26-27
24. Грушевський М. Виїмки з джерел до історії України-Руси. - Львів, Наук.тов. ім.Шевченка, 1895.- С.34
25. П.С.Р.Л. Патриаршая или Никоновская летопись. Т.9, Спб, 1862.- С.9
26. П.С.Л.Р.Устюжие и Вологодские летописи. Т.37.- Л., Наука, 1982.- С.19
27. Костомарів М. Історія України в життєписах визначнійших єї діячів. - Львів, Наукове товариство імені Шевченка, 1918.- С.4
28. Сахаров А.Н. Дипломатия Руси(ІХ- первая половина Х в.).- М.1980. С.28-30
29. Повесть временных лет. Ч.1. - М.:Л., 1950. - С.213
30. Полонська-Василенко Н. Історія України.- К., “Либідь”, 1995.- С.91
31. Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. - К., 1988. - С.37-76
32. Котляр М.Р., Смолій В.А. Історія в життєписах.- К., “Час”, 1994. - С.21-22
33. Известия в Украине. 13.03.2007
34. Лесков Сергей. “В Новгороде демократию сожрали олигархи”.- Известия в Украине, 2007, 7 сент.
35. Международные связи России до ХІІІ века. - М., 1961. - С.147
36. Повесть временных лет //Изборник. Повести древней Руси.- М.: “Художественная литература”, 1986.- С. 26
37. Егер О. Всемирная история. Средние века. - М.: АСТ, 2006. - С. 213; Карамзин Н.М. История государства Российского. Т.1. - Ростов-на-Дону. “Феникс”, 1997. - С. 64 – 65
38. Успенский Ф.И. История Византийской империи. Т.3. - М.: “Астрель”, 2002. - С.401
39. Карамзин Н.М. История государства Российского. Т.1. - Ростов-на-Дону: “Феникс”, 1997.- С. 104 - 105
40. Памятники русского права. Под ред. С.В. Юшкова. Т.1. - М.: ГИЮЛ, 1952.- С.65
41. Повесть временных лет //Изборник. Повести древней Руси – М.: “Художественная литература”, 1986 – С. 27-28
42. Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України. - К.: “Знання – Прес”, 2002 - С. 48
43. Щапов Я.Н. Государство и церковь Древней Руси. - М.: Изд-во “Наука”, 1989 - С.14
44. Нариси з історії дипломатії України. - К., Видавничий дім “Альтернатива”, 2001. - С.27
45. Михайло Грушевський. Історія України-Руси. Т.2. - К., Наукова думка, 1992. - С. 68
46. Слово о погибели Русской земли// Ізборник. - М., 1969. - С.326
47. Толочко П.П. Древняя Русь. – Київ, Наукова Думка, 1987. - С.155
48. Летопись по Ипатскому списку. - Спб., 1851. - С.505
49. Бантыш-Каменский. История Малой России. - К., Час, 1993. - С.148
50. Андрій Яковлів. Українсько-московські договори в ХУІІ-ХУІІІ віках. - Український історичний журнал, 1993, №3. С.108-109; Хрестоматія з історії держави і права України. Т.1. за ред. В.Д. Гончаренка. - К., ІнЮре, 2000. - С.158-161
51. Хрестоматія з історії держави і права України. Т.1. за ред. В.Д. Гончаренка.- К, ІнЮре, 2000. - С.166
52. Український історичний журнал, 1993, № 7-8. - С.121
53. Покровский М.Н. Избранные произведения. Русская история с древнейших времен. Кн.1. - М., “Мысль”, 1965. - С.496
54. Герцен А.И.Сочинения. - М., Госиздат, 1958. -С.198
55. История государства и права Украинской ССР. Т.1. - К., Наукова думка, 1987.- С.128-133
56. Кульчицкий В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. - Львів, “Світ”, 1996.- С.85
57. Музиченко П. Історія держави і права України. - Одеса, Actroprint, 1997. -С.130
58. Історія держави і права України. - К., Юрінком Інтер, 2000. - С.176
59. Історія держави і права України. Т.1. За ред В.Я.Тація і А.Й Рогожина. - К., Ін Юре, 2000. - С.229
60. Історія держави і права України. Курс лекцій. За ред. проф. В.Г.Гончаренка.- К., “Вентурі”, 1996.- С.72-73
61. Хрестоматія з історії держави і права України. Упоряд. Чайковський А.С. – К.: “Юрінком Інтер”, 2003 – С.149 - 150
62. Український історичний журнал, 1993, № 9. - С.124 -125
63. Чехович В. Деякі проблеми питання юридичної історії України-Гетьманщини. – Про українське право. //ЧислоІ, Часопис кафедри теорії та історії держави і права Київ. нац.ун-ту ім.Т.Шевченка. - К., 2006. - С.150
64. Український історичний журнал, 1994, № 2-3. - С.140
65. Хрестоматія з історії держави і права України. Т.1, за ред. В. Д Гончаренка. - К., ІнЮРЕ, 2000. - С.180
66. Андрій Яковлів. Українсько-московські договори ХУІІ-ХУІІІ століть .- Укр. істор. журнал, 1994, № 4. - С.138
67. Український історичний журнал, 1994, № 6.- С.131
68. Субтельний О. Історія України. - К., 1993. - С. 47
69. Шевчук В. Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення.- К.,1995.- 392 с.
70. Шевчук В. Нерозгадані таємниці “Історії русів”// Історія Русів/ Пер. І.Драча; вступ, ст.В.Шевчука.- К., 1991.- С.5-28
71. Кравченко В.В. Поема вольного народу. “Історія русів” та її місце в українській історіографії. – Х., 1991.- С.5-28
72. Журавльов Д. Мазепа: людина, політик, легенда. – Х., 2007.- 382с.
73. Салтовський О. І. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку XX сторіччя). - К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. - 229 с.
74. Шевчук В. “Просвічений володар: Іван Мазепва як будівничий Козацької держави і як літературний герой”. – К.,2006.- 464 с.
75. Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. - К.,2003.
76. Український історичний журнал, 1995, № 2. - С.159
77. Український історичний журнал, 1995, № 6. - С.136
78. Цит.: по Голубець Микола. Велика історія України. - К., “Глобус”, 1993. - С.290
79. Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України. 1917-1920. - К., 1997. - С.10-11
80. Хрестоматія з історії держави і права України. Т.2. За ред. В.Я. Тація і проф. А.Й.Рогожина. - К., Ін Юре, 2000. - С.41
81. І Універсал Центральної Ради(10 червня 1917 р.).- Хрестоматія з історії держави і права України. Т.2. - К., Ін Юре, 2000. - С.11
82. Копиленко О.Л. Сто днів Центральної Ради. - К., 1992.С.172-180
83. Відозва Генерального Секретаріату(30 листопада 1917 р.).- Хрестоматія з історії держави і права України. Т.2. - К., Ін Юре, 2000. - С.25
84. ІУ Універсал Центральної Ради (9 січня 1918 р.). - Хрестоматія з історії держави і права України. Т.2. - К., Ін Юре, 2000. - С.37
85. Мирний договір між Українською Народною Республікою з одної, а Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з другої сторони (9 лютого 1918 р.).- Хрестоматія з історії держави і права України. Т.2. - К., Ін Юре, 2000. - С.45
86. Грамота до всього українського народу (29 квітня 1918 р.).- Хрестоматія з історії держави і права України. Т.2.- К., Ін Юре, 2000. - С.61
87. Ралдугіна Т.П. Штрихи до портрета П. Скоропадського. Історія України. 2004, № 6. - С.95
88. Кудряченко А.І., Калінічева Г.І., Костиля А.А. Політична історія України ХХ століття. - К.: МАУП, 2006.- 696с.
89. Грушевський М. На порозі нової України: Гадки і мрії. - К., 1991. - С. 21
90. Дорошенко Д. Історія України 1917 - 1923 рр. у 2 т. - Т. 2. - Українська Гетьманська Держава. - Ужгород, 1930. - С.77
91. Центральний Державний архів вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВОВУ). Ф. 2203, оп. 1, спр. 5. - С.32
92. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918. - Київ-Філадельфія, 1995.- С.49
93. Кармазіна М.С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець XIX-початок XX століття). - К., 1998. - С.284
94. Салтовський О. І. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку XX сторіччя). - К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. - С. 229
95. Декларація Української Директорії(1918р.). - Хрестоматія з історії держави і права України.Т.2. - К., Ін Юре, 2000. - С.78
96. Універсал Трудового Конгресу України ( 28 січня 1919р.). - Хрестоматія з історії держави і права України.Т.2. - К., Ін Юре, 2000. - С.85
97. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. Т.4. - Скрентон, 1962. - С.113
98. Винниченко В. Відродження нації. Т.3. - Київ-Відень, 1920. - С. 175-176
99. Ейхельман О. Проект Конституції основних державних законів УНР. -Київ-Тарнів, 1920-1921. - С.2
100. Цит. по: Історія українського права.- К., Олан.2001.- С.131-132
101. Військовий договір Директорії з урядом Польщі (24 квітня 1920р.).- Хрестоматія з історії держава і права України.- К., Юрінком Інтер, 2003. - С.363
102. Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки(березень 1919 р.).- Хрестоматія з історії держави і права України. Т.2.- С.143
103. Шкуренко О.В. Правові засади зовнішньополітичної діяльності Української РСР як члена ООН (40-і-початок 60-х років ХХ століття). Автореф. дисерт. на здоб. наук. ступ. канд.юр.наук. - К., 2007. - С.5
104. Основний закон (Конституція)Союзу Радянських Соціалістичних Республік.- Хрестоматія з історії держави і права України. Т.2. - К., Ін Юре, 2000. - С.222-223
105. Международные отношения после второй мировой войны.Т.1.. - М., Госполитиздат, 1962. - С.540
106. Объединенные Нации. Резолюция Генеральной Ассамблеи с 19 сентября по 15 декабря 1950 г. Генеральная Ассамблея. Официальные отчеты. У сессия, доп. №20.- Нью-Йорк, №377, 1950.- С.11-14
107. The Washington Post, 1992, 31 April
108. Комсомольськая правда, 1991, 3 авг.
109. Известия, 1992,13 апр.
110. Комсомольська правда, 1991, 6 нояб.
111. Васильев В., Крылов Б. Каким должен быть союзный договор.- Известия, 1990, 10 авг.
112. Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). - Хрестоматія з історії держави і права України.- К., Юрінком, Інтер, 2003. - С.613
113. Frankfurter Allegemeine Zeitung, 26.08.1991
114. Акт проголошення незалежності України(24 серпня 1991р.).- Хрестоматія з історії держави і права України.- К., Юрінком, Інтер, 2003.- С.618
115. Frankfurter Allegemeine Zeitung, 4.09.1991.C.1
116. Siiddeutsche Zeitung, 3.12.1991.C.1
117. Die Welt, 3.12.1991.C.1. Угода про створення Співдружності Незалежних Держав(8 грудня 1991р.).- Хрестоматія історії з держави і права України. - К., Юрінком, Інтер, 2003. - С.621
118. Угода про створення Співдружності Незалежних Держав(8 грудня 1991р.).- Хрестоматія історії з держави і права України.- К., Юрінком, Інтер, 2003. С.621
119. Політика і час, 1993, №10. - С.61
120. Siiddeutsche Zeitung, 17.12.1991. Р.1
121. Frankfurter Allegemeine Zeitung, 17.12.1991. Р.2
122. The New York Tames. 14.12.1991. Р.7
123. Der Spiegel, 1992. Р. 158
124. Указ президента України “Про збройні сили України”(12 грудня 1991р.).- Хрестоматія з історії держави і права України. - К., Юрінком, Інтер, 2003. - С.621-622
125. The New York Tіmes, 2.12.1991.Р.1
126. Siiddeutsche Zeitung, 29.12.1991.Р.1
127. The New York Tіmes, 3. 12.1991.
128. М.А.Баймуратов. Международное публичное право. - Харьков, “Одиссей”, 2003. - С.136
129. Ойропа-Архів, 1992, №8. - С.310
130. Frankfurter Allegemeine Zeitung, 9.12.1991.Р.7
131. Siiddeutsche Zeitung, 5.10.1991.Р.7
132. Известия, 7 сент.1991 г.
133. Політика і час, №5, 1991.- С.5
134. Ukraine Today, 1992, 3 June. - Р.6
135. Siiddeutsche Zeitung, 18.06.1992. - Р.2
136. Ukraine Today, 1992, 17 November
137. Голос України, 20 листопада 1992 p
138. Frankfurter AHegemeine Zeitung, 9. 01.1993.- Р.2
139. Siiddeutsche Zeitung, 13.01.1993
140. Известия, 17 янв.1993 г.
141. Голос України, 25 червня 1993 р.- С.З
142. Siiddeutsche Zeitung, 27.12.1993. - Р.2
143. Siiddeutsche Zeitung, 10.01.1994. - Р.7
144. Конституция України, Київ, “Атіка” 2006.- С.6
145. Голос України. 26 вересня 1991р.
146. Голос України. 12 жовтня 1991р.
147. Известия,21 октября 1991 г.
148. Suddeitche Zeitung, 23.10.1991.Р.4
149. Известия, 10 января 1992 г.
150. Die Welt, 25.05.1993. р.2
151. Suddeitche Zeitung, 29-30.05.1993. Р.8
152. Suddeitche Zeitung, 26.06.1993.Р.4
153. Suddeitche Zeitung, 22.07.1993.Р.1
154. Suddeitche Zeitung, 6.09.1993.Р.6
155. Suddeitche Zeitung, 25.05.1994.Р.9
156. The New York Times, May 26, 1994
157. Suddeitche Zeitung, 27.05.1994.Р.8
158. Україна молода, 2007,1 червня
159. Дзеркало тижня, 2007, 14 квітня. С.4
160. Известия, 2003, 25 марта
161. Известия, 2003, 11 апр.
162. Україна молода, 2003, 4 жовтня
163. Известия, 2005, 14 апр.
164. Известия в Украине, 2006, 19 авг.
165. Дугин А. Основы геополитики. - М., 2005. - С.348
166. Україна молода, 2006, 20 грудня
167. Ципко А. В ожидании стратегии. - Известия, 2006, 25 янв.
168. Известия, 2006, 13 февр.
169. Известия, 2003, 10 апр.
170. Україна молода, 2003, 2 жовтня
171. Известия, 2003,3 окт.
172. Известия, 2007, 13 марта
173. Дзеркало тижня, 2003, №4, 12 квітня
175. Известия, 2007,11окт.
176. Известия, 2000,10 окт.
176. Владимир Жарихин. “Незалежность” против суверенной демократии.- Известия, 2007, 30 окт.
177. Дмитрий Литовкин. Последний матрос Севастополь покинет?- Известия,2007,31 окт.
178. Україна молода, 2007, 18 жовтня
179. Известия, 2007, 9 нояб.
180. Известия, 2008, 15 сент.
181. Виталий Третьяков. Август 2008-го: уроки и последствия. – Известия, 2008,11 сент.