ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ НОРМАТИВНОСТІ АКТІВ СУДОВОЇ ВЛАДИ :

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП 4

РОЗДІЛ 1 ПРОЯВИ НОРМАТИВНОСТІ В СИСТЕМІ ЮРИДИЧНИХ АКТІВ СУДОВОЇ ВЛАДИ 20
1.1. Загальна характеристика правових актів 20
1.2. Поняття та види актів судової влади 30
1.3. Нормативність актів судової влади: еволюція поглядів у вітчизняному правознавстві 44
1.4. Судова практика як джерело права 63
1.5. Специфіка інтерпретаційних актів судової влади 73
Висновки до Розділу 1 106

РОЗДІЛ 2 ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ НОРМАТИВНОСТІ АКТІВ СУДОВОЇ ВЛАДИ 111
2.1. Історичне походження нормативності актів судової влади 111
2.2. Явище нормативності актів судової влади з позицій основних шкіл права 121
2.3. Нормативне значення актів судової влади та принцип поділу
влади 151
2.4. Нормативність актів судової влади в умовах конституційної демократії 162
2.5. Суддівські стандарти застосування принципів права 176
2.6. Основні концепції обмеження нормативних можливостей актів судової влади 195
Висновки до Розділу 2 212

РОЗДІЛ 3 ЗАГАЛЬНА ТЕОРІЯ СУДОВОГО ПРЕЦЕДЕНТУ ЯК ДЖЕРЕЛА ПРАВА 217
3.1. Судовий прецедент: поняття, структура, порядок дії 217
3.2. Методологічна основа прецедентного права 234
3.3. Судовий прецедент у англо-саксонській правовій сім’ї 248
3.4. Судовий прецедент у романо-германській правовій сім’ї 255
3.5. Судовий прецедент у доктрині та практиці Російської імперії та СРСР 272
3.6. Судовий прецедент як джерело міжнародного права 283
Висновки до Розділу 3 310

РОЗДІЛ 4 НОРМАТИВНИЙ ЗМІСТ АКТІВ СУДОВОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ 315
4.1 Нормативний зміст актів Конституційного Суду України 315
4.2 Нормативний зміст актів загальних та спеціалізованих судів України 329
4.3 Нормативний зміст актів міжнародних юрисдикційних органів для України 351
Висновки до Розділу 4 360

ВИСНОВКИ 363

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 375

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Вивчення проявів нормативності актів судової влади у системі юридичних актів є конче важливим на сучасному етапі розбудови правової держави, здійснення судово-правової реформи в Україні та необхідно для розвитку наукової основи подальшого зміцнення незалежності судової влади. Критичне ставлення науковців та державних діячів до суддів, які беруть участь у процесі формування права, а також заперечення нормативного впливу їх рішень, призводить до руйнування єдності судової практики, однаковості застосування норм права судами, а також уповільнює становлення в Україні незалежної судової влади.
Відповідно до поширених поглядів лише органи законодавчої та виконавчої гілок влади беруть участь у здійсненні правотворчої функції держави, а суди тільки застосовують право, а не формують його. За судами не визнається роль у формуванні права навіть у випадку, коли під час здійснення правосуддя шляхом прийняття актів судової влади заповнюються прогалини та вирішуються колізії у законодавстві, надається тлумачення правових норм. Особливо це стосується застосування правових норм неоднозначного та оцінного змісту.
Відомо, що загальна заборона суддям брати участь у формуванні права походить з часів кодифікації Юстиніана та Великої Французької революції, а також обумовлена основними ідеологічними постулатами радянської правової системи. Уявлення про те, що суди повинні лише застосовувати правові норми та не відхилятися від їх буквального змісту, особливо під час їх тлумачення, вже не відповідає сучасному правовому розвитку, що склався у країнах розвинутої демократії, зокрема у європейських країнах, особливо з другої половини ХХ століття.
Нині у країнах англо-саксонської та романо-германської правової сім’ї стає помітнішою загальна тенденція щодо розуміння важливої ролі суду у формуванні права під час здійснення правосуддя, що досягається у результаті визнання нормативності актів судової влади (судовий прецедент, усталена судова практика, правоположення, правова позиція). Тому найактуальнішим у сучасних умовах розвитку правових систем є вивчення нормативності актів судової влади, історичних причин виникнення та посилення впливу цієї нормативності, а також юридичної природи цих актів з урахуванням важливої ролі суду в процесі формування права, що постійно зростає.
Актуальність теми дослідження значно посилюють наступні явища, що поступово призводять до всебічного визнання нормативності актів судової влади в Україні, а саме:
- зміцнення незалежності судової влади, розуміння того, що суддя не є простим, механічним виконавцем волі „політичних гілок влади” (законодавчої та виконавчої);
- надання конституційним нормам та принципам, характеру прямої дії, їх безпосереднє застосування у судах незалежно від наявності або відсутності відповідного „конкретизуючого” законодавства, що потребує підвищення ролі суддів;
- подолання у ході здійснення судочинства проблем, що пов’язані з колізійністю та суперечливістю законодавства, наявності у ньому прогалин та нечітких положень тощо. Звернення з цього приводу до законодавця є неефективним та може затягнути судовий процес. Крім того, суд не може відмовляти у здійсненні судочинства, посилаючись на наявність зазначених проблем;
- подальша європейська інтеграція України, що передбачає сприйняття та застосування на рівні судової влади практики Європейського суду з прав людини, практики Суду ЄС, практики інших міжнародних юрисдикційних органів;
- розвиток наукової доктрини на засадах, що відображують нову роль суду в умовах конституційної демократії;
- забезпечення єдності судової практики та однаковості застосування норм права судами.
Основою вивчення нормативності актів судової влади є методологія та порядок дії прецедентного права у країнах англо-саксонської правової сім’ї, а також її еквіваленту в країнах романо-германського права — концепції „усталеної судової практики” з урахуванням напрацювань вітчизняних правознавців.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з планом науково-дослідницьких робіт кафедри теорії держави і права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого в межах державної цільової комплексної програми „Загальнотеоретичні проблеми правотворення та правозастосування в умовах формування правової держави” (державна реєстрація № 0106u002283).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є визначення закономірностей виникнення та збільшення нормативного впливу актів судової влади у процесі правотворення та правозастосування у світовій та українській практиці, а також посилення ролі суду при формуванні права.
Відповідно до поставленої мети вважається необхідним вирішення таких завдань:
— проаналізувати історичне походження нормативності актів судової влади;
— дослідити явище нормативності актів судової влади з позицій основних шкіл права, а також еволюцію поглядів на це явище у вітчизняному правознавстві;
— розглянути нормативність актів судової влади в умовах конституційної демократії та у контексті застосування принципів права;
— дослідити основні концепції обмеження нормативних можливостей актів судової влади;
— розглянути прояви нормативності в системі юридичних актів судової влади, а також специфіку інтерпретаційних актів судової влади у контексті їх нормативності, надати класифікацію актів судової влади;
— вивчити досвід зарубіжних країн щодо визнання нормативності актів судової влади, дослідити методологічну основу прецедентного права, його структуру та порядок дії в англо-саксонській та романо-германській правовій сім’ї, у доктрині та практиці Російської імперії та СРСР, розглянути судовий прецедент як джерело міжнародного права;
— вивчити та узагальнити прояви нормативності у системі актів судової влади України.
Об’єктом дослідження є міжнародно-правові та внутрішньонаціональні юрисдикційні відносини, що складаються у результаті здійснення судами правосуддя.
Предметом дослідження є загальні закономірності участі суддів у процесі формування права.
Методи дослідження. Для одержання достовірних наукових результатів у дисертації застосовувалась система філософсько-світоглядних, загально-наукових та спеціально-наукових методів для виявлення особливостей правозастосування та ролі судової влади у процесі формування права, поширення впливу нормативності актів судової влади у системі юридичних актів. За допомогою цих методів у дисертаційному дослідженні розкривається явище нормативності як особливість юридичної природи актів судової влади.
За допомогою діалектичного методу проаналізовано основні закономірності поширення нормативності актів судової влади як за стародавніх часів, так й вплив нормативності цих актів у правових системах у контексті їх системного розвитку та поширення цього явища з метою становлення більш досконалого механізму правового регулювання, виявлення специфіки цього явища у сучасних правових системах. Історико-правовий підхід використовувався у процесі аналізу історичних подій та зміцнення судочинства у різних країнах, узагальненні доктринальних поглядів на роль судді у процесі формування права протягом різних історичних періодів. Методи юридичного позитивізму та природного права використовувалися для аналізу різних поглядів на роль судді у процесі правозастосування, при аналізі специфіки інтерпретаційних актів судової влади та судової дискреції, впливу судді на визначення змісту принципів права. Формально-догматичний метод використовувався при аналізі відповідних повноважень судової влади, вітчизняних нормативно-правових актів, нормативно-правових актів іноземних країн та міжнародних договорів, а також при аналізі правових позицій, що містяться у судових рішеннях судів різних юрисдикцій. Функціональний метод широко використовувався при аналізі діяльності міжнародних та національних юрисдикційних органів, особливо у контексті аналізу закономірностей посилення нормативного впливу актів цих органів. Аксіологічний підхід дозволив встановити посилення нормативного впливу актів органів конституційної юрисдикції, що прийняті у процесі безпосереднього судового захисту конституційних прав людини та основних свобод, а також вивчення ролі суддів у процесі захисту цінностей правової системи. Метод системно-структурного аналізу застосовувався при наданні загальної характеристики правових актів, класифікації актів судової влади та судових прецедентів та під час дослідження порядку функціонування судової системи. Порівняльно-правовий метод використовувався при вивченні законодавства та судової практики інших країн щодо питання нормативності актів судової влади та ролі суду у процесі формування права. Телеологічний метод дозволив розкрити специфіку нормативності інтерпретаційних актів судової влади.
У дисертаційному дослідженні вивчались аспекти діяльності судової влади та питання авторитету її рішень на підставі поглядів видатних мислителів минулого: Ф. Бекона, У. Блекстоуна, М. Вебера, Г. Гегеля, О. Голмса, Г. Гроція, А. Дайсі, Л. Дюгі, Б. Кардозо, Г. Кельзена, Г. Лаутерпахта, Д. Локка, Ш. Монтеск’є, Д. Остіна, Р. Паунда, А. Токвілля, М. Цицерона.
Науково-теоретичною основою теоретичного дослідження стали праці учених, які заклали доктринальні основи дослідження нормативного впливу актів судової влади на суспільні відносини, а також вивчали загальнотеоретичні основи діяльності судової влади. Зокрема, йдеться про таких українських вчених-правознавців та суддів, як О. Беляневич, В. Бринцев, Є. Бурлай, М. Буроменський, В. Буткевич, С. Вільнянський, С. Дністрянський, П. Євграфов, А. Заєць, М. Козюбра, А. Колодій, В. Комаров, Б. Малишев, П. Мартиненко, Г. Мурашин, П. Недбайло, О. Петришин, С. Погребняк, П. Рабінович, М. Савенко, А. Селіванов, С. Серьогіна, О. Скрипнюк, І. Сліденко, В. Смородинський, В. Тацій, П. Ткачук, В. Тихий, Ю. Тодика, Д. Хорошковська, Г. Христова, М. Цвік, В. Шаповал, Ю. Шемшученко, Г. Шмельова, Ю. Щокін; а також російських учених: С. Алексєєв, М. Байтін, С. Боботов, Н. Богданова, І. Бліщенко, Є. Васьковський, М. Вітрук, М. Вопленко, А. Венгеров, Г. Гаджієв, О. Градовський, П. Гук, Г. Демченко, С. Загайнова, С. Зивс, В. Зорькін, Д. Керімов, М. Коркунов, В. Кряжков, В. Лазарєв, В. Лебедєв, Я. Магазінер, М. Марченко, А. Міцкевич, В. Нерсесянц, Л. Петражицький, А. Піголкін, Й. Покровський, Є. Сем’янов, Б. Топорнін, Ю. Тіхоміров, В. Туманов, Т. Хабрієва, О. Черданцев, В. Четвернін, Г. Шершеневич та інші.
Відповідно до предмета, об’єкта, мети і завдань дослідження використовувалися також й праці зарубіжних учених: Б. Аккермана, Р. Алекси, О. Амара, Р. Арнольда, А. Барака, Д. Белла, Г. Бермана, У. Бернама, О. Бікеля, Д. Борвіка, Р. Борка, В. Брюггера, Г. Векслера, Р. Вестербрука, М. Віле, С. Волласа, М. Гадсона, Д. Галлігана, Ф. Гайека, Д. Гаррісона, Г. Гарта, Д. Гергета, О. Германна, С. Гжегорчіка, Т. Грея, К. Гюнтера, Р. Давіда, Р. Дворкіна, Д. Доусона, Л. Еннекцеруса, Д. Елі, В. Зейдлера, С. Калабрезі, М. Каппелетті, Д. Кеннеді, Д. Коммерса, Г. Крента, Д. Крісті, Р. Кросса, У. Маккорміка, Д. Меррімена, М. Перрі, О. Печеніка, Г. Поттера, Д. Пратара, Г. Радбруха, В. Ренквіста, Н. Рулана, Р. Саммерса, М. Сінклейра, А. Стоуна, М. Ташнета, Т. Трідімаса, М. Тропера, Д. Фінніса, Д. Фіцморіса, С. Форда, М. Фрімена, Л. Фуллера, Ю. Хабермаса, Т. Хартлі, Г. Хаусманінгера, А. Шайо, Ю. Шейні та інших.
Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що ця наукова праця є першим в українській юридичній науці монографічним загальнотеоретичним дослідженням особливостей становлення та поширення нормативного впливу актів судової влади, проявів нормативності в системі юридичних актів судової влади, вивченням теоретичних основ нормативності цих актів. Особистим внеском автора є розробка понять та класифікацій загальнотеоретичної концепції нормативності актів судової влади, підстав та основ нормативного впливу актів судової влади у межах правової системи на сучасному етапі розвитку, зокрема в Україні, вивчення основних закономірностей посилення нормативного впливу цих актів з урахуванням сучасної теорії судового прецеденту, надання класифікації актів судової влади та судових прецедентів.
Висновки, поняття та положення дисертації, що мають концептуальний характер та важливе для практики значення, обґрунтовано на основі особистих досліджень автора та виносяться на захист.
Уперше в українській юридичній науці:
1. Проведений системний аналіз ролі суду в процесі формування права у світовій та українській практиці, у результаті чого доведено, що ця роль є субсидіарною та обумовлена вимогами здійснення правосуддя.
2. Надана основна класифікація актів судової влади залежно від таких критеріїв: за змістом; за функціональним призначенням у правовому регулюванні; за видами судочинства та за юрисдикцією суду; за інстанційністю; за суб’єктами, що їх приймають; за адміністративно-територіальним поділом; за складом суду; за характером застосування норм права; за реалізацією функцій судової влади; за формою зовнішнього об’єктивування результатів; за ступенем обов’язковості; за юридичними властивостями та залежно від обставин справи.
3. Розроблена загальнотеоретична концепція нормативності актів судової влади у контексті застосування правових норм, наведені основні відмінності нормативності актів судової влади від нормативно-правових актів, до яких належать: обмеженість нормативної дії цих актів (лише для суддів, а не для всіх суб’єктів права, за виключенням актів конституційного суду); здебільшого обов’язковість цих актів встановлюється у судовій практиці, а не на законодавчому рівні; нормативну силу має не акт судової влади загалом, а та його частина, що містить правоположення (правову позицію) за умов повторюваності фактичних обставин та правовідносин; рівень нормативності тісно пов’язаний з фактичними обставинами справи, а доведення різниці між цими обставинами під час вирішення аналогічної справи істотно знижує рівень нормативності.
4. Висвітлено історичні причини нормативності актів судової влади, до яких належать: необхідність дотримання звичаїв, що визнавались у судових рішеннях; централізація державної влади, ієрархічність судової системи та відкритість судочинства. Також визначені причини поширення нормативного впливу актів судової влади у сучасних правових системах, зокрема в українській правовій системі, з-поміж яких слід назвати: необхідність забезпечення єдності судової практики та однаковості застосування норм права судами; належне застосування правових норм та здійснення суддівського тлумачення; необхідність гарантування реалізації конституційних норм як норм прямої дії; безпосередній судовий захист конституційних прав та свобод; заповнення прогалин та усунення колізійності законодавства.
5. Наголошується, що судова дискреція впливає на нормативність актів судової влади, позаяк суд наводить аргументи та встановлює критерії прийняття рішення у результаті вибору з кількох правомірних варіантів, що має нормативне значення; це саме стосується суддівського тлумачення, коли суд робить вибір між способами тлумачення правових норм, між кількома значеннями слів тощо, яке набуває обов’язкової сили через нормативність тих актів, у яких воно міститься.
6. Обґрунтовано висновок про те, що суд під час застосування принципів права (особливо це стосується принципів конституційного рівня) розширює їх зміст та формулює певні суддівські стандарти їх застосування.
7. Проведено системний аналіз нормативності актів судової влади у межах доктринальних поглядів основних шкіл права та в історичній перспективі.
8. Наведені причини поширення нормативного впливу актів конституційного суду (верховенство конституції, пряма дія конституційних норм, безпосередній судовий захист конституційних прав та свобод, офіційне тлумачення Конституції та законів).
9. Вперше у вітчизняній науці проаналізовано основні доктрини суддівського обмеження (самообмеження), зокрема, сформульовані основи доктрини „політичного питання”.
10. Доведено, що явище нормативності актів судової влади в українській правовій системі відображає термін „правова позиція”, прототипом якої у вітчизняній науці був термін „правоположення”, а вживання терміна „судовий прецедент” є некоректним в умовах української правової системи; звертається увага на те, що термін „правова позиція” слід вживати щодо характеристики нормативності всіх актів судової влади, а не тільки актів конституційного суду.
11. Сформульовано висновок про порядок дії актів офіційного тлумачення у контексті аналізу їх нормативного впливу на правову систему.
12. Досліджується нормативність актів судової влади в Україні (конституційний суд, загальні та спеціалізовані суди).
По-новому:
1. Наведено обґрунтування того, що явище нормативності актів судової влади виникає з метою забезпечення якісного здійснення правосуддя, поширюється зі зміцненням судової системи, обумовлено вимогами забезпечення єдності судової практики та однаковості застосування норм права судами, що невід’ємно від процесу здійснення правосуддя та нормоконтролю, а також реалізацією принципів правової визначеності, рівності та довіри до права.
2. Сформульовано визначення поняття „судова правотворчість”, вживання якого у сучасній науці є результатом визнання нормативності актів судової влади, які складають судову практику, усталену судову практику (jurisprudence constante), або в яких міститься судовий прецедент, правова позиція, правоположення; наголошується, що радянська теорія правоположень була фактичним визнанням нормативності актів судової влади у той період.
3. Доведено, що визнання нормативності актів судової влади у країнах романо-германської правової сім’ї, а також в Україні обумовлено вимогами судочинства та принципом верховенства права.
4. Наведені аргументи на користь того, що визнання нормативності актів судової влади не суперечить принципу поділу влади, досліджено вплив політичного режиму конституційної демократії на нормативність актів конституційного суду (захист принципу верховенства конституції та верховенства права, принципу прямої дії конституційних норм та безпосереднього судового захисту конституційних прав та свобод).
5. Уточнюється класифікація прецедентів, визначається специфіка дії прецедентного права в умовах англо-саксонської та романо-германської правової сім’ї та у міжнародному і європейському праві.
6. Наводиться методологія прецедентного права, розглядається порядок його формування, перегляду та скасування, специфіка формулювання ratio decidendi, його зміст та критерії відокремлення від obiter dicta, проведено аналіз судових рішень majority та plurality, а також окремих думок суддів та їх вплив на рівень нормативності актів судової влади, розкривається порядок дії доктрини stare decisis (з лат. «дотримуватись того, що вже вирішено») та підстави перегляду судових прецедентів.
7. Акцентується увага на тому, що в умовах англо-саксонської правової сім’ї обов’язковість прецедентного права заснована на доктрині stare decisis, тоді як у країнах романо-германської правової сім’ї — на конституційних принципах рівності, правової визначеності та довіри до права.
8. Доведено, що нормативність актів судової влади пов’язана з реалізацією принципів незалежності, недоторканості та безсторонності судової влади та гарантіями їх здійснення в умовах правової системи, що заснована на принципі верховенства права.
9. Звертається увага, що інтерпретаційні акти судової влади також можуть мати нормативний зміст, причому як й інтерпретаційні акти у результаті надання офіційного тлумачення, так й рішення судів у конкретних справах.
10. Доведено, що за умов конституційної демократії визнається природно-правовий підхід та судова участь у визначенні юридичної природи та змісту конституційних прав та свобод з метою забезпечення їх безпосереднього судового захисту.
11. Надано основні характеристики судового прецеденту як джерела міжнародного права. Отримали подальший розвиток ідеї про субсидіарний характер міжнародного правосуддя, яке у галузі прав людини здійснюється на підставі універсальної концепції прав людини.
12. Підкреслено, що навіть в умовах відсутності нормативного закріплення обов’язковості на міжнародному рівні судовий прецедент діє фактично й впливає на діяльність як самих міжнародних юрисдикційних органів, так і на суб’єктів міжнародного права, а також на національні правові системи, тому акти міжнародних юрисдикційних органів можуть мати нормативний зміст.
13. Звертається увага, що нормативність актів конституційних судів тісно пов’язана з повноваженнями цих судів щодо контролю за відповідністю нормативно-правових актів (законів) Конституції та здійсненням офіційного тлумачення, а також надання їм юрисдикції щодо захисту конституційних прав та свобод безпосередньо на підставі Конституції з ефектом безпосередньої дії; ця нормативність ґрунтується на правових позиціях.
14. Доведено, що нормативність актів загальних і спеціалізованих судів обумовлена вимогами правової системи щодо забезпечення єдності судової практики та однаковості застосування норм права, тісно пов’язана з відповідними повноваженнями стосовно здійснення правосуддя, які полягають у тому, що вищі суди можуть скасувати, переглянути або змінити рішення нижчих, якщо останні не відповідають порядку мотивації (правоположенням), котрі сформульовані у рішеннях вищих судів.
Набули подальшого розвитку ідеї та положення:
- про те, що акти судової влади у конкретних справах можуть мати нормативне значення, у зв’язку з чим необхідне проведення комплексу заходів із систематизації та офіційного опублікування цих рішень, їх всебічне вивчення юристами-практиками та студентами вищих юридичних навчальних закладів;
- про зв’язок нормативності цих актів із правозастовчою практикою та фактичною повторюваністю правовідносин в аналогічних обставинах; така нормативність ґрунтується на мотивувальній частині актів судової влади;
- про те, що нормативність актів судової влади не можна ототожнювати з нормами права, які містяться у нормативно-правових актах;
- про обумовленість нормативності актів судової влади необхідністю тлумачення правових норм у процесі правозастосування, вирішення проблемних питань колізійності законодавства, заповнення прогалин, застосування аналогії права тощо;
- про історичну тенденцію тісного зв’язку нормативності актів судової влади з судовим прецедентом, який набув поширення у країнах англо-саксонського права з урахуванням того, що тенденція слідування порядку суддівської мотивації у раніше прийнятих рішеннях є помітною майже в усіх правових системах світу.
Практичне значення одержаних результатів спрямовано на подальший розвиток загальної теорії держави і права, поглиблення знань про особливості функціонування судової влади зі здійснення правосуддя в умовах правової держави та участі суду в процесі формування права, що можуть стати основою для подальшого розвитку концепції нормативності, для подальшого провадження в Україні судової та правової реформ, вивчення нормативного змісту актів судової влади, зміцнення єдності судової практики та однаковості застосування норм права судами, а також стати методологічною основою для вивчення особливостей судової практики галузевими юридичними науками;
- висновки та пропозиції, що містяться у дисертації, можуть бути використані при розробці концепції судової реформи та нормативно-правових актів щодо вдосконалення судочинства, при вдосконаленні функціонування єдиного реєстру судових рішень та вирішенні питання про офіційне опублікування важливих актів судової влади, що мають нормативний зміст;
- запропоновані рекомендації можуть сприяти вдосконаленню процесу здійснення судочинства, а також діяльності органів державної влади;
- висновки та окремі положення дисертації можуть бути використані при підготовці підручників та навчальних посібників з теорії держави і права, історії вчень про державу і право, порівняльного права, а також стати основою для спеціального факультативного курсу „Судове право”.
Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана та обговорена на кафедрі теорії держави і права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.
Результати дослідження доповідалися на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, зокрема, на Науково-практичній конференції „Судова практика у справах за позовами до ЗМІ” (Київ, 13-14 травня 1999 р.), Міжнародній науково-практичній конференції „Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики” (Київ, жовтень 1999 р.), Науково-практичній конференції „Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом (Київ, жовтень 1999 р.), Міжнародній науково-практичній конференції „Актуальні проблеми формування правової держави в Україні” (Харків, 11-12 листопада 2000 р.), Міжнародній науково-практичній конференції „Права людини в Україні: стан, проблеми, перспективи” (Київ, 4-5 вересня 2002 р.), Міжнародній науково-практичній конференції „Судовий захист свободи слова і інформації в Україні — наближення до європейських стандартів” (Ялта, 9-12 вересня 2002 р.), Міжнародній науковій конференції „Східна культура та права людини” (Пекін, 29-31 жовтня 2002 р.), Міжнародній науковій конференції „Методологічні проблеми правової науки” (Харків, 13-14 грудня 2002 р.), Міжнародній науковій конференції „Європейське право сьогодні: наука, освіта, практика” (Львів, 21 березня 2003 р.), Міжнародній науковій конференції „Національна програма адаптації законодавства України до права ЄС у контексті розширення ЄС” (Київ, 22 квітня 2003 р.), Міжнародній науковій конференції „Тенденції розвитку конституційного права Європи на початку ХХІ століття” (Регенсбург, 20–21 червня 2003 р.), Міжнародній науковій конференції „Європейське конституційне право як результат загальноправового розвитку розширеного ЄС” (Регенсбург, 11-12 червня 2004 р.), 11 щорічної конференції Національного університету „Києво-Могилянська академія” „Дні науки НаУКМА” (Київ, 24–28 січня 2005 р.), Міжнародній науково-практичній конференції „Конституційний Договір ЄС — що це для громадян Європи?” (Таллін, 18 березня 2005 р.), Міжнародній науковій конференції „Європеїзація та демократизація: південноєвропейський досвід та перспективи для нових держав-членів розширеної Європи” (Флоренція, 16-18 червня 2005 р.), Науково-практичній конференції „Проблеми теорії і практики законотворчості в контексті формування громадянського суспільства” (Київ, 19 грудня 2005 р.), 12 щорічної конференції Національного університету „Києво-Могилянська академія” „Дні науки НаУКМА” (Київ, 23–27 січня, 2006 р.), Міжнародній науковій конференції „Порівняльне правознавство на пострадянському просторі: сучасний стан і перспективи розвитку” (Сімферополь, 27–29 квітня 2006 р.), Міжнародній науковій конференції „Супранаціональна інтеграція та національна ідентичність” (Регенсбург, 23–24 червня 2006 р.), Міжнародній науково-практичній конференії „Виконавче провадження: стан та перспективи” (Київ, 21 лютого 2007 р.), Науково-практичній конференції „Проблеми та перспективи класичного конституціоналізму в Україні” (Київ, 25 червня 2007 р.), Міжнародній науковій конференції „Європейська політика сусідства як інструмент трансформації, апроксимаціії та інтеграції: приклад України” (Регенсбург, 27–28 червня 2007 р.), Міжнародній науковій конференції „Національна та регіональна ідентичність і супранаціональна інтеграція: конституційні зміни та зміни, що стосуються ЄС у Південно-Східній Європі” (Регенсбург, 29–30 червня 2007 р.), Міжнародній науковій конференції „Демократія та право: проблеми взаємовпливу та взаємозалежності” (Київ, 26 жовтня 2007 р.).
Результати дослідження використані при розробці навчальних програм та методичних рекомендацій, читанні лекцій та проведенні семінарських занять з навчальних курсів „Теорія держави і права”, „Історія вчень про державу і право”, а також під час написання відповідних глав підручника „Історія вчень про державу і право” та навчального посібника „Свобода вираження”.
Публікації. Основні теоретичні положення дисертації викладено у публікаціях здобувача, з-поміж яких п’ять індивідуальних монографій: „Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні” (Київ, 2007. — 640 с.), „Судовий захист прав людини: практика Європейського суду з прав людини у контексті західної правової традиції” (Київ, 2006. — 848 с.), „Свобода вираження поглядів: практика Європейського суду з прав людини у порівняльній перспективі” (Киів, 2005. — 192 с.), „Порівняльне прецедентне право з прав людини” (Київ, 2002. — 344 с.), „Основи конституційної юриспруденції” (Київ, 2001. — 302 с.), у 24 статтях, опублікованих у фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України, 9 тезах доповідей на наукових і науково-практичних конференціях.
Структура дисертації. Відповідно до мети, предмета і завдань дослідження дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації 433 сторінки, основний текст — 374 сторінки. Кількість використаних джерел — 665.

Список литературы

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми визначення закономірностей виникнення та збільшення нормативного впливу актів судової влади, вивчення тенденцій посилення ролі судової влади у процесі формування права, а також нормативності цих актів як актів правозастосування у світовій та українській практиці, що дало автору підстави сформулювати висновки, пропозиції та рекомендації, спрямовані на підвищення ефективності функціонування судової влади України. Основні з них такі:
1. Нормативний вплив актів судової влади помітний упродовж всієї історії людства, а не тільки в умовах англо-саксонської правової сім’ї, й тому при дослідженні цього явища помилково зосереджуватися лише на аналізі правових систем країн, що входять до цієї сім’ї, а нормативність цих актів пов’язувати тільки із загальним та прецедентним правом. З-поміж історичних причин визнання нормативності актів судової влади слід відокремити необхідність дотримання звичаїв, що визнавались у судових рішеннях; централізація державної влади, ієрархічність судової системи та відкритість судочинства. Крім того, дотримання судами принципу „аналогічні справи вирішуються аналогічно” сприяє підвищенню суспільної довіри до суддів та зміцненню поваги до їх рішень. Визнання нормативності актів судової влади в історичній перспективі також обумовлено інтересами правосуддя, наявністю незалежної судової влади, що діє відповідно до принципу верховенства права, необхідністю розвитку правової системи з урахуванням усіх складностей та потреб суспільного життя, визнанням факту повторюваності певних соціальних відносин.
До причин поширення нормативного впливу актів судової влади у сучасних правових системах, зокрема в Україні, належатиме необхідність забезпечення єдності судової практики та належного застосування правових норм, здійснення суддівського тлумачення; необхідність забезпечення реалізації конституційних норм як норм прямої дії; безпосередній судовий захист конституційних прав та свобод; заповнення прогалин та усунення колізій законодавства.
2. Нормативність актів судової влади не засновується на нормах права як нормативність правових актів, змістом яких є норми права, та походить від актів судової влади як правозастовчих актів, що складають судову практику, усталену судову практику (jurisprudence constante), або в яких міститься судовий прецедент, правова позиція, правоположення.
Роль суду в процесі формування права не спрямована на формулювання норм права у своїх актах та має власні особливості, основними з яких субсидіарний характер участі суддів у цьому процесі та обумовлено вимогами правосуддя. Отже, суд бере участь у процесі формування права у разі, якщо правова позиція, викладена в акті судової влади, має обов’язкове значення не лише для сторін у справі, а й для суддів при вирішенні наступних справ аналогічного характеру.
В умовах правової системи України у найближчій перспективі визнання нормативності актів судової влади здебільшого пов’язано з офіційним тлумаченням Конституції та законів України, а також з тлумаченням норм права у процесі правозастосування та засновується на правових позиціях.
3. Актам судової влади нормативного характеру належать такі спільні ознаки, а саме: 1) приймаються у процесі здійснення правосуддя, тобто є актами судової влади; 2) нормативне значення має не акт судової влади загалом, а саме та його частина (як правило, мотивувальна), де міститься судовий прецедент (правова позиція, правоположення тощо); 3) вони мають загальнообов’язковий характер, тобто їх дія поширюється не тільки на сторони у справі, але стосується й інших суб’єктів права; 4) їх нормативна сила походить із необхідності забезпечення інтересів правосуддя при вирішенні аналогічних справ та заснована на правових позиціях, які здебільшого формулюються у процесі застосування та тлумачення норм права у процесі розгляду конкретної справи та містяться у мотивувальній частині судового рішення; 5) забезпечуються державою через діяльність державної виконавчої служби; 6) їх нормативний зміст встановлюється на підставі аналізу в судовому засіданні юридичних фактів та життєвих обставин; 7) залежить від професійної правосвідомості суддів та рівня розвитку правової доктрини; 8) в умовах романо-германської правової сім’ї мають додатковий характер щодо основних джерел права.
4. Для позначення явища нормативності актів судової влади в юридичній літературі вживається також термін „судова правотворчість”. Нормативність актів судової влади ґрунтується на результатах розгляду судами конкретної справи у вигляді правових позицій (правоположень), що містяться у мотивувальній частині акта судової влади, та мають обов’язкову силу не тільки для сторін у справі, а й для інших суб’єктів права відповідно до закону або в силу дотримання принципу ієрархічності судової системи (обов’язковість рішень вищих судів для нижчих) або в силу їх переконливості при розгляді аналогічних справ. Ці правові позиції можуть неодноразово застосовуватися судами при вирішенні аналогічних справ, тобто набувати ознак неконкретності адресату, та неодноразово повторюватися у наступних рішеннях, а також бути невичерпними.
Нормативний характер також мають роз’яснення, що надаються у постановах пленумів верховних та вищих спеціалізованих судів. Крім того, нормативність особливого роду належатиме актам Конституційного Суду, позаяк нормативний вплив мають не тільки правові позиції, що містяться у мотивувальних частинах рішень, а й їх резолютивних частинах, у яких надається офіційне тлумачення конституції та законів або закони (їх окремі положення) визнаються неконституційними та нечинними.
5. Сучасний феномен зростання впливу судової влади у системі органів влади пов’язаний з ознаками нормативності її актів у випадках, коли судді у процесі застосування, тлумачення норм права, заповнення прогалин, вирішення колізій формулюють правові позиції (правоположення) як частину мотивації судового рішення, що стають обов’язковими для самого суду при вирішенні аналогічних справ, тобто доповнюють, по суті, нормативно-правові акти.
При цьому слід вказати на основні відмінності нормативності актів судової влади як актів застосування норм права від нормативних актів:
- обмеженість нормативної дії акта судової влади, а саме тієї його частини, що містить правову позицію: вона є обов’язкова лише для суддів при вирішенні аналогічної справи, а не для всіх суб’єктів права, як за умов дії нормативно-правового акта;
- ця обов’язковість встановлюється, як правило, не законом, а самою судовою владою, тобто походить від вимог здійснення правосуддя та судової охорони принципів права конституційного рівня (рівності, правової визначеності та довіри до права);
- обов’язкову силу має не акт судової влади загалом, а та його частина, що містить правову позицію (правоположення), яка набуває ознак нормативності при повторюваності фактичних обставин та правовідносин при розгляді аналогічної справи. Вона має менший ступінь формальної визначеності, ніж норма права, та її відокремлення залежить від застосування спеціальної методології та базується на підходах самого суду або вищих судів, які мають повторно послатися на цю правову позицію під час вирішення аналогічних справ. Крім того, нормативне значення мають не всі акти судів загальної юрисдикції, а ті, в яких, як правило, вирішується справа по суті (рішення, постанова тощо). Нормативно-правовий акт після набуття чинності діє у всій своїй повноті незалежно від обставин правозастосування та поширює свою дію на всіх суб’єктів права;
- нормативність акта судової влади тісно пов’язана з фактичними обставинами справи, а доведення різниці між фактичними обставинами при вирішенні аналогічної справи (застосування „техніки розрізнень”) суттєво впливає на зниження нормативної сили цих актів.
Зазначені відмінності характеризують нормативність актів судів загальної юрисдикції, тоді як нормативність актів конституційних судів та постанов пленуму має власну специфіку.
Крім того, процедура прийняття, зміни та скасування, а також оприлюднення та застосування нормативно-правових актів, порядок їх дії, вихідні дані та реквізити цих актів суттєво відрізняється від порядку прийняття актів судової влади, зокрема тих, які мають нормативний зміст.
6. Явище нормативності актів судової влади розглядається по-різному з позицій основних шкіл права. Так, відповідно до основних постулатів правового позитивізму правотворча роль суддів у процесі прийняття судових рішень заперечується, а нормативний зміст їх рішень не визнається. Судді повинні застосовувати нормативно-правові акти без оцінки їх відповідності моральним вимогам та іншим критеріям.
Нормативність цих актів визнається з позицій школи природного права, позаяк правосуддя розглядається таким, що має не формально-логічний, а трансцендентний характер, та здійснюється на основі розрізнення права та закону. Крім того, у сучасних правових системах під природним правом розуміється здебільшого система неписаних правових принципів, що фіксуються судами у своїх актах у процесі здійснення правосуддя. Ці принципи можуть бути як загальноправовими та входити у концепцію верховенства права та органічно пов’язані з цим принципом (розумності, справедливості, цілеспрямованості, пропорційності, правової визначеності тощо). З позицій природного права також виправдовується розширене судове тлумачення правових норм фундаментального значення (конституційні норми), а також їх суддівська конкретизація.
Соціологічна школа права підкреслює безпосередній зв’язок права з характером суспільних відносин. Представники цієї школи також не ототожнюють право із законом, і приділяють увагу не стільки текстам нормативно-правових актів, скільки результатам їх реалізації та правозастосовчій практиці. Право формується не стільки законодавцем, скільки у процесі його застосування органами судової влади. Тому нормативність актів судової влади визнається цією школою, позаяк через акти правозастосування право стає більш гнучким та прилаштованим до вимог життя.
7. Нормативність актів органів конституційної юрисдикції визнається за умов конституційної демократії, яка заснована на легітимації права з позицій основних (фундаментальних) прав та свобод відповідно до політико-правових ідей європейського лібералізму та ґрунтується на природно-правових підходах щодо юридичної природи конституційних прав та свобод. Закони та інші нормативно-правові акти повинні не тільки бути прийняті відповідно до визначеної процедури та офіційно оприлюднені, а й відповідати принципу верховенства права та верховенства конституції, не порушувати конституційні права та свободи та мати легітимну мету, що відповідає цінностям конституційної демократії. Ця відповідність встановлюється в актах конституційного суду, що мають нормативний характер. Нормативність цих актів також визнається з метою забезпечення прямої дії конституційних норм, тобто такими, що застосовуються судами безпосередньо, навіть в умовах відсутності конкретизуючих законів.
8. Відповідно до вимог сучасної демократії та концепції правової держави судді здійснюють правосуддя не тільки відповідно до формальних, попередньо встановлених положень нормативно-правових актів, а й застосовують ці акти у контексті правової системи, включаючи її фундаментальні принципи, які є своєрідними посередниками між цінностями правової системи та правовими нормами. Принципи слугують основою для належного застосування правових норм. Встановлення їх змісту досягається судовою владою у своїх актах у процесі здійснення правосуддя, що набувають нормативного значення. Принципи права можуть міститься у текстах конституції та інших правових актах; формулюватися судами у процесі здійснення судочинства у своїх актах; шляхом судової діяльності розкривається їх додатковий обсяг та зміст, якщо вони попередньо закріплені у текстах Конституції та законах; є стандартами прийняття судових рішень та визначають критерії чинності та застосування норм права.
9. Визнання за актами судової влади нормативного характеру, відсутність обмежень щодо здійснення судової влади можуть призвести до узурпації влади законодавця, й тим самим порушити принцип поділу влади, втрутитися у сферу діяльності іншої гілки влади. Для запобігання цьому існують концепції самообмеження суду, що мають практичне значення у сучасних демократичних країнах, до яких відносять доктрину „політичного питання”, „поля розсуду держави”, теорію „нейтральних принципів”, конституційну доктрину „захищених прав” тощо. Конституційний Суд України також розуміє важливість самообмеження, для чого він став формулювати у своїх рішеннях концепцію „політичної доцільності”, до елементів якої належить таке: 1) суд не втручається у політичний процес, тобто процес вироблення політики у Верховній Раді України; 2) він не розглядає внутрішньоорганізаційні питання діяльності Верховної Ради України, зокрема, відповідності будь-яких її актів Регламенту Верховної Ради України, не з’ясовує наявність правопорушень з боку народних депутатів України; 3) не розглядає результати політичного процесу, якщо вони стосуються суто політичного вибору (наприклад, ставки податків або виборчий бар’єр); 4) суд не заповнює прогалини у чинних нормативно-правових актах.
10. Нормативність актів судової влади заснована на судовому прецеденті, який створюється органами судової влади у процесуальних межах застосування норм матеріального права та є джерелом права в умовах англо-саксонської правової сім’ї. Акт судової влади набуває прецедентного характеру за наявності таких умов: остаточність; доступність (його опублікування в офіційних джерелах); наявність аналогічних обставин та фактів справи; наявність посилання на попередню правову позицію у наступному рішенні; прийняття цього рішення вищим судом; ці рішення прийнято у межах відповідної процедури тощо. Водночас прецедент та судове рішення розрізняються між собою.
Прецеденти можуть бути таких видів: створені на основі загального права, та прецеденти, що створені на основі застосування та тлумачення нормативно-правових актів (прецеденти тлумачення); вертикальні та горизонтальні; приписані та фактичні; деклараторні, креативні та скасовувальні; матеріальні та процесуальні; прецеденти, що підтверджують певну тенденцію та ілюстративні; фактичні та формально-фактичні; прецеденти, що походять із одного рішення, та прецеденти, що походять із серії рішень.
11. На рівень обов’язковості прецеденту впливають такі чинники: 1) місце суду в судовій ієрархії; 2) рішення прийнято суддею одноосібно, колегією, палатою чи пленумом; 3) репутація суду або судді, що підготував рішення; 4) які відбулися політичні, соціальні чи економічні зміни після прийняття судового рішення, що береться до уваги при прийнятті наступного рішення; 5) вага аргументів у мотивації рішення; 6) вік прецеденту; 7) наявність або відсутність окремої думки; 8) якої галузі або інституту права це стосується (наприклад, прецедент, що регулює питання власності, має більшу силу, ніж прецедент у деліктному праві); 9) чи відображає прецедент певну тенденцію; 10) наскільки прецедент сприймається в академічних джерелах; 11) наслідки правових змін у певних сферах.
Крім того, рівень обов’язковості судового прецеденту залежить від того, яке рішення постановлене судом: прецедент, що заснований на рішенні plurality (різні судді наводять різний порядок мотивації судового рішення), має меншу юридичну силу, ніж прецедент, заснований на рішенні majority (порядок мотивації підтриманий більшістю суддів). На рівень впливовості прецеденту та можливості його застосування при регулюванні суспільних відносин впливають методологічні підходи щодо виявлення ratio decidendi у тексті судового рішення та його відокремлення від obiter dicta. У цьому зв’язку певну вагу мають й окремі думки суддів щодо впливу на формування прецедентного права у майбутньому. Обов’язковість судового прецеденту та нормативність актів судової влади у країнах англо-саксонського права заснована на доктрині stare decisis. У країнах, де ця доктрина відсутня, питання визначення ratio decidendi не має такої актуальності, як у країнах англо-саксонського права.
12. Доктрина stare decisis не є абсолютною, тобто завжди існує можливість перегляду раніше сформульованих прецедентів, та, у разі потреби, їх скасування. Нараховується кілька підстав відхилення від обов’язкового правила слідувати раніше прийнятим прецедентам: йому можна не слідувати, якщо його можна відрізнити з огляду на зміну фактичних обставин у суспільстві з моменту його прийняття; якщо він був вирішений per incuriam, тобто якщо при його прийнятті з тих чи інших причин не були застосовані відповідні положення законодавства чи раніше прийняті прецеденти або вони були неправильно витлумачені; якщо з практичного погляду він не діє.
13. До основних ознак прецедентного права належать:
— прецедентне право приймається суддями у межах судового процесу як частина обґрунтування вирішеної справи, й у цьому аспекті між прецедентним та судовим правом можна поставити знак рівності;
— прецедентне право складається з норм (правоположень) або принципів як результат судової мотивації та носить системний характер. Йому також належатиме регулятивна функція суспільних відносин;
— прецедентному праву належить нормативність та загальнообов’язковість, тобто воно застосовується неодноразово та для вирішення необмеженої кількості аналогічних ситуацій;
— воно є гнучким та казуїстичним, при цьому надає правовій системі відкритого характеру. За його допомогою можна вирішити будь-яку справу, попри суперечливість та неоднозначність законодавства, наявність у ньому прогалин тощо;
— воно носить «неписаний» характер, тобто формулюється судами у процесі розгляду справи, а не законодавцем;
— має певний формально визначений характер, але для свого віднайдення потребує спеціальної суддівської техніки «розрізнень» та виокремлення ratio decidendі;
— базується на важливих рішеннях прецедентного характеру, які офіційно публікуються у збірках судової практики;
— прецедентне право є частиною судової практики, але не вся судова практика носить прецедентний характер. Більше цьому відповідає розуміння судової практики у вузькому сенсі, яке склалося в українських доктринальних джерелах.
14. У країнах романо-германського права формально прецедент не визнається. Замість нього на нормативність актів судової влади вказує концепція „усталеної судової практики” (jurisprudence constante), за якою „низка раніше прийнятих та узгоджених судових рішень розглядається як переконливий доказ правильного тлумачення правової норми”. Попри відсутність у цих країнах офіційної доктрини обов’язковості раніше прийнятих судових рішень, тобто правових позицій, що у них сформульовані, при вирішенні аналогічних справ переважна більшість рішень судів вищої юрисдикції містить посилання на раніше прийняті рішення. Тобто прецедент у цих країнах діє фактично за виключенням судів конституційної юрисдикції, де обов’язковість рішень конституційного суду для всіх органів державної влади закріплена у законі (наприклад, у ФРН).
15. Нормативність актів судової влади визнавалась як у Російській Імперії, так й у СРСР, та була пов’язана не з прецедентним правом, а зі здійсненням касаційної функції Урядовим Сенатом, а згодом — із визнанням за Верховними Судами у радянський період права на видання обов’язкових керівних роз’яснень з питань правозастосування (постанови Пленуму). З метою наукової кваліфікації феномену нормативності актів судової влади радянською наукою було введено поняття „правоположення”, що створюються судами у процесі застосування правових норм у контексті фактичних обставин справи. Вони знаходили своє вираження у певних формах — не тільки у керівних роз’ясненнях Пленумів Верховних Судів (СРСР та союзних республік), а й містились у рішеннях судів з принципово важливих правових питань конкретного характеру.
З питанням нормативності актів судової влади також пов’язується розвиток дискусії про визнання судової практики джерелом права та її ролі у процесі конкретизації законів при застосуванні норм права.
16. У міжнародному праві судові рішення відіграють особливо важливу роль, а обов’язковість судового прецеденту визнається фактично. До основних характеристик судового прецеденту як джерела міжнародного права належить:
— судовий прецедент та його обов’язковість не встановлені формально у міжнародних договорах;
— сфера міжнародних відносин має свої особливості, позаяк тільки частково регулюється міжнародним правом, коли на перше місце виходить не судова практика як, скажімо, практика конституційних судів у національних правових системах деяких країн, а практика міжнародних відносин;
— міжнародне правосуддя практично завжди носить субсидіарний характер та покладається на взаємодію з національними судовими та правовими системами залежно від предмета та сфери правового регулювання. Приміром, така залежність від національних правових систем у Європейського суду з прав людини є більшою, ніж у Суду ЄС. Крім того, для міжнародних судів правовою базою оцінки відповідності є міжнародне право (міжнародний договір), а не національне право;
— міжнародне правосуддя у галузі прав людини базується на універсальній концепції прав людини;
— попри відсутність нормативного закріплення, судовий прецедент діє фактично й впливає на діяльність як самих міжнародних юрисдикційних органів, так і на суб’єктів міжнародного права, а також на національні правові системи. Причому міжнародні суди не тільки частково визнають доктрину stare decisis, а й більше покладаються на її функціональний еквівалент у країнах континентального права — доктрину усталеної судової практики.
17. З визнанням нормативності актів судової влади слід приділяти більшу увагу рішенням вищих судів у конкретних справах, а також вживати комплекс державних заходів, спрямованих на оприлюднення цих рішень у офіційних джерелах, поліпшення функціонування державного реєстру судових рішень, обов’язкове вивчення цих рішень у межах навчальних курсів з основних галузей права, створити спеціальну державну установу або підрозділи у Міністерстві юстиції України, Конституційному, Верховному, Вищому Адміністративному та Господарському судах України, які б опікувалися систематизацією правових позицій (правоположень), що містяться у судових рішеннях.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авдюков М.Г. Принцип законности в гражданском судопроизводстве / М.Г. Авдюков. — М.: Изд-во Московского гос. ун-та, 1970. — 202 с.
2. Агафонов Ю.А. Становление и особенности развития современного российского права / Ю.А. Агафонов, Л.П. Рассказов, И.В. Упоров; М-во внутр. дел Рос. Федерации. Краснодар. юрид. ин-т. — Краснодар: Краснодар. юрид. ин-т МВД России, 2000. — 180 с.
3. Алексеев С.С. Восхождение к праву. Поиски и решения / С.С. Алексеев. — М.: НОРМА, 2001. — 752 с.
4. Алексеев С.С. Государство и право: Нач. курс / С. С. Алексеев. — 3-е изд., перераб. и доп. — М. : Юрид. лит., 1996 — 190 с.
5. Алексеев С.С. Общая теория права: В 2 т. / С.С. Алексеев. — М.: Юрид. лит., 1982. — Т.2. — 354 с.
6. Алексеев С.С. Общая теория права: Курс в 2 т. / С.С. Алексеев. — М.: Юрид. лит., 1981. — Т.1. —359 с.
7. Алексеев С.С. Проблемы теории права: Курс лекций в 2т. / С.С. Алексеев. — Свердловск, 1973. — Т.2. — 401 с.
8. Алексеев С.С. Теория права / С.С. Алексеев. — Москва: «Бек», 1994. — 224 с.
9. Алпатов К.А. Акты Конституционного Суда Российской Федерации как источники конституционного права Российской Федерации: дис. ... кандидата юрид. наук: 12.00.02 / Алпатов К.А. — Волгоград , 2006. — 210 с.
10. Байтин М.И. О юридической природе решений Конституционного суда РФ / М.И. Байтин // Государство и право. — 2006. — № 1. — С. 5—11.
11. Безина А. Конкретизация права в судебной практике / А. Безина, В. Лазарев // Советская юстиция. — 1968. — № 2. — С. 6—7.
12. Белякова С.В. Правовой статус органов судебной власти в механизме Российского государства: Общетеоретический аспект: автореф. дис. на соискание науч. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теория и история государства и права; история политических и правовых ученний» / С.В. Белякова. — Саратов, 2004. — 30 с.
13. Беляневич В.Е. Прецедентність судової практики: деякі аспекти дослідження проблеми / В.Е. Беляневич // Бюлютень Міністерства юстиції України. — 2005. — № 11 (49). — С. 73—80.
14. Беляневич О.А. Господарське договірне право України: теоретичні аспекти (Монографія) / О.А. Беляневич. — Юрінком Інтер, 2006. — 592 с.
15. Бержель Ж.–Л. Общая теория права / Ж.–Л. Бержель. — Москва: NOTA BENE, 2000. — 576 с.
16. Берман Г. Западная традиция права: Эпоха формирования / Г. Берман. — М.: Издательство МГУ, 1994. — 592 с.
17. Бернам У. Правовая система США / У. Бернам. — 3-й выпуск.— Москва: РИО «Новая юстиция», 2006. — 1211 с.
18. Блищенко И.П. Прецеденты в международном публичном и частном праве / И.П. Блищенко, Ж. Дориа. — 2-е изд., доп. — М.: МНИМП, 1999. — 472 с.
19. Боботов С.В. Конституционная юстиция (сравнительный анализ). / С.В. Боботов. — М.: Изд-во РПА МЮ РФ, 1994. — 127 с.
20. Богданова Н.А. Конституционный Суд Российской Федерации в системе конституционного права / Н.А. Богданова // Вестник Конституционного права Российской Федерации. — 1997. — № 3. — С. 59—68.
21. Боннер А.Т. Применение нормативных актов в гражданском процессе / А.Т. Боннер — М.: Юрид. лит, 1980. — 160 с.
22. Бошно С.В. Судебная практика: способы выражения / С.В. Бошно // Государство и право. — 2003. — № 3. — С. 19—29.
23. Бринцев В. Політико–правовий аналіз ролі Конституційного Суду України у законодавчому процесі / В. Бринцев // Вісник Конституційного Суду України. — 2007. — № 1. — С. 23—30.
24. Бурлай Е.В. Нормы права и правоотношения в социалистическом обществе / Е.В. Бурлай. — К: Наукова думка, 1987. — 90 с.
25. Буроменський М.В. Кроки до Європи: Рецензія на збірник «Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Дослідження. Нормативні акти. Вип. 1,2,3 / Буроменський М.В.; За ред. П.М. Рабіновича // Право України. — 1999. — № 8. — С. 126.
26. Буткевич В.Г. Міжнародне право. Основи теорії: Підручник / В.Г. Буткевич, В.В. Мицик, О.В. Задорожній; Ред. В.Г.Буткевич. — К.: Либідь, 2002. — 608 с.
27. Васильев Р.Ф. О понятии правового акта / Р.Ф. Васильев // Вестник Московского университета. — М. : Изд-во Моск. ун-та, 1998, № 5. — С. 3—25.
28. Васьковский Е.В. Учебник гражданского права / Е.В. Васьковский. — М.: «Статут», 2003. — 380 с.
29. Васьковский Е.В. Учебник гражданского процесса / Е.В. Васьковский; Ред. и с предисл.: В.А. Томсинов. — М.: Зерцало, 2003. — 464 с.
30. Ватаманюк В. Еволюція поглядів на суб’єкт тлумачення норм права / В. Ватаманюк // Українське право. — 2003. — № 1. — С. 238—246.
31. Вей С. Принципи конституційної інтерпретації і самообмеження конституційного судді / С. Вей // Вісник Конституційного Суду України. — 2002. — № 2. — С. 57—59.
32. Венгеров А.Б. О прецеденте толкования правовой нормы / А.Б. Венгеров // Ученые записки ВНИИСЗ, 1966. — Вып. 6. — С. 3—19.
33. Вильнянский С.И. Лекции по советскому гражданскому праву / С.И. Вильнянский. — Харьков: Изд. Харьковского университета, 1958. — 339 с.
34. Висновок Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності проекту Закону України «Про внесення змін до статті 98 Конституції України» вимогам статей 157 та 158 Конмституції України (справа про внесення змін до статті 98 Конституції України) від 25 березня 1999 року за № 1—в/99 // Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 1997—2001 / Відповід. редакт. кандидат юрид. наук П.Б. Євграфов. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — С. 356.
35. Висновок Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності проекту Закону України «Про внесення змін до статті 98 Конституції України» вимогам статей 157 та 158 Конституції України (справа про внесення змін до статті 98 Конституції України), 25 березня 1999 року № 1—в/99, справа № 1—19/99 // Офіційний вісник України. — 2003. — № 28 (25.07.2003). — С. 1378.
36. Витрук Н. В. Акты применения права в механизме реализации прав и свобод личности / Н.В. Витрук // Правоведение. —1983. — № 2. — С. 3—10.
37. Витрук Н.В. Правовые позиции Конституционного Суда Российской Федерации: понятие, природа, юридическая сила и значение / Н.В. Витрук // Конституционное право: Восточноевропейское обозрение. — 1999. — № 3 (28). — С. 95—102.
38. Вопленко Н.Н. Источники и формы права / Н.Н. Вопленко; Волгогр. гос. ун-т. — Волгоград: Изд-во ВолГУ, 2004. — 102 с.
39. Вопленко Н.Н. Официальное толкование норм права / Н.Н. Вопленко. — М.: Юрид.лит., 1976. — 118 с.
40. Гаджиев Г. Проблемы толкования Конституции и законов Конституционным Судом / Гаджиев Г. — М.: Юристъ, 2001. — 252 с.
41. Гаджиев Г.А. Правовые позиции Конституционного Суда Росийской Федерации как источник конституционного права / Г.А. Гаджиев // Конституционное право: Восточноевропейское обозрение. — 1999. — № 3 (28). — С. 81—85.
42. Гаджиев Г.А. Предпринимательство. Налогоплательщики. Государство: Правовые позиции Конституционного Суда Российской Федерации / Г.А. Гаджиев, С.Г. Пепеляев. — М.: ФБК–ПРЕСС, 1998. — 592 с.
43. Гаджиев Г.А. Феномен судебного прецедента в России / Г.А. Гаджиев // Судебная практика как источник права. — М.:Юристъ, 2000. — С. 98—106.
44. Гаджиев Х.И. Толкование норм Конституции и закона Конституционными Судами (на примере Азербайджанской Республики и Российской Федерации): автореф. дис. на соискание науч. степени докт. юрид. наук: спец. 12.00.02 «Конституционное право, муниципальное право» / Х.И. Гаджиев. — М., 2001. — 31 с.
45. Гайворонський В.М., Титов М.І. До питання про концептуальні засади законотворення (на прикладі законодавства про банкрутство) / В.М. Гайворонський, М.І. Титов // Вісник господарського судочинства. — 2002. — № 1. — С. 182—196.
46. Гамильтон А. Федералист. Политическое эссе / А. Гамильтон, Д. Мэдисон Дж. Джей; Общ. ред. Н.Н. Яковлева; Пер. с англ. — М.: Прогресс: Литера, 1993 — 590 с.
47. Гегель Г. Философия права / Г. Гегель; Сост.: Д.А. Керимов, В.С. Нерсесянц В.С. (Вступ. ст. и прим.). — Москва: Мысль, 1990. — 526 с.
48. Господарський процесуальний кодекс України: Прийнятий 6 лист. 1991 р. № 1798–ХІІ // Відомості Верховной Ради України. — 1992. — № 6. — Ст. 56.
49. Градовский А.Д. Начала русского государственного права: О государственном устройстве. В 2 т. / А.Д. Градовский; Под ред. Томсинова В.А. — М.: Зерцало, 2006. — Т.1. — 470 c.
50. Григорьев Ф.А. Акты применения норм советского права: автореф. дис. на соискание науч. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теория и история государства и права; история политических и правовых ученний» / Ф.А. Григорьев. — Саратов, 1971. — 16 c.
51. Гроций Г. О праве войны и мира: Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного права / Г. Гроций; Пер. с латин. А.Л. Саккетти. — М.: Науч.–изд. центр «Ладомир», 1994 — 867 с.
52. Гузь Л.Е. Апелляционное и кассационное производство: Теория, проблемы и практика применения судами первой, апелляционной и кассационной инстанции / Л.Е. Гузь. — Харьков: Изд-во «Медиа группа «Харьков юридический»«, 2003. — 248 с.
53. Гук П.А. Судебный прецедент как источник права: дис. ... кандидата юрид. наук: 12.00.01 / Гук П.А. — Саратов, 2002. — 205 с.
54. Гутман Е. Комунітаристська критика лібералізму / Е. Гутман // Лібералізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К.: Смолоскип, 2002. — С. 340—351.
55. Гюнтер К. Судоустройство и сфера компетенции судов / К. Гюнтер // Судебная практика как источник права: сборник статей. — М.:Юристъ, 2000. — С. 64—71.
56. Давид Р., Жоффре–Спинози К. Основные правовые системы современности / Р. Давид, К. Жоффре–Спинози; пер. с франц. — М.: Международные отношения, 1999. — 400 с.
57. Даниленко Г.М. Обычай в современном международном праве / Г.М. Даниленко. — М.: Наука, 1998. — 192 с.
58. Демченко Г.В. Судебный прецедент / Г.В. Демченко // Журнал Министерства Юстиции. — 1903. — №3. — С. 79—142.
59. Демченко Г.В. Судебный прецедент / Г.В. Демченко // Журнал Министерства Юстиции. — 1903. — №4. — С. 26—82.
60. Денисов А.И. Советское государственное право / А.И. Денисов. — М.: Юрид. изд-во Минюста СССР, 1947. — 647 с.
61. Дністрянський С.С. Соціальне поняття права / С.С. Дністрянський // Академічна юридична наука / Укладачі: І. Б. Усенко, Т. І. Бондарук; За загальною редакцією Ю. С. Шемшученка.— К.: ІнЮре, 1998.— С. 214—234.
62. Дюги Л. Конституционное право. Общая теория государства. / Л. Дюги; Пер. с франц. В. Краснокутский, Б. Сыромятников, А. Ященко. — М.: Изд. Т-ва И.Д. Сытина, 1908. — 1000 c.
63. Дюрягин И.Я. Применение норм советского права и социальное (государственное) управление: Теоретические проблемы: автореф. дис. на соискание науч. степени докт. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теория и история государства и права; история политических и правовых ученний» / И.Я. Дюрягин. — Свердловск, 1975. — 35 с.
64. Емельянов С.А. Право: определение понятия / С.А. Емельянов — М.: Луч, 1992. — 11 c.
65. Євграфов П. Правотлумачення Європейського суду з прав людини і його значення для національного конституційного судочинства / П. Євграфов, В. Тихий // Вісник Конституційного суду України. — 2005. — № 6. — С. 82—84.
66. Європейський суд з прав людини. Базові матеріали. Застосування практики. — К.: Український Центр правничих студій, 2003. — 582 с.
67. Жуйков В.М. К вопросу о судебной практике как источнике права / В.М. Жуйков // Судебная практика как источник права. — Москва: Юристъ, 2000. — С. 78—90.
68. Жук Н.А. Стримування і противаги в системі поділу влади в Україні (загальнотеоретичні проблеми): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / Н.А. Жук. — Х., 2006. — 20 с.
69. Загайнова С.К. Судебный прецедент: проблемы правоприменения / С.К. Загайнова. — М.: Издательство «Норма», 2002. — 159 с.
70. Заєць А. Незалежність судової влади як гарантія правової держави / А. Заєць // Українське право. — №2. — 1999. — С. 17—23.
71. Заєць А. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду / А. Заєць. — Київ: Парламентське видавництво, 1999. — 248 с.
72. Закон Российской Федерации «О Конституционном Суде Российской Федерации» / Собрание законодательства Российской Федерации, 1994, № 13, ст. 1447. — 4 изд. — М.: Ось—89, 2008. — 63 с.
73. Закон СССР «О судоустройстве СССР, союзных и автономных республик» // Ведомости Верховного Совета СССР. — 1938. — № 11. — С. 4—17.
74. Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини»: Прийнятий 23 лют. 2006 року // Відомості Верховної Ради України. — 2006. — № 30. — Ст. 260.
75. Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»: Прийнятий 18 бер. 2004 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 29. — Ст. 367.
76. Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції»: Прийнятий 17 лип. 1997 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 1997. — № 40. — Ст. 263.
77. Закон України «Про судоустрій України»: Прийнятий 7 лют. 2002 р. № 3018 — ІІІ // Офіційний вісник України. — 2002. — № 10. — Ст. 441.
78. Закон УРСР «Про судоустрій Української РСР» // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1960. — № 23. — Ст. 176.
79. Зивс С.Л. Источники права / С.Л. Зивс. — М.:Наука, 1981. — 239 с.
80. Зорькин В.Д. Прецедентный характер решений Конституционного Суда Российской Федерации / В.Д. Зорькин // Журнал российского права. — М.: Норма, 2004, № 12. — С. 3—9.
81. История политических и правовых учений: Учебник для юридических вузов и факультетов / Ред. проф. В.С. Нерсесянц. — Москва: «Инфра–М–Кодекс», 1995. — 736 с.
82. Камаровский Л. О международном суде / Л. Камаровский. — Москва: Тип. Т. Малинского, 1881. — 550 с.
83. Каминская В.И. Роль Верховного Суда СССР / В.И. Каминская // Советское государство и право. — 1948. — № 6. — С. 36—39.
84. Кассо Л.А. Источники русского гражданского права: (Вступ. лекция, чит. в Моск. ун-те 17 янв. 1900 г.) / Проф. Л. Кассо. — М.: Унив. тип., 1900 — 16 с.
85. Керимов Д.А. Методология права (предмет, функции, проблемы философии права) / Д.А. Керимов. — М.: Аванта+, 2001. — 560 с.
86. Керимов Д.А. Философские основания политико–правовых исследований / Д.А. Керимов. — М.: Мысль, 1986. — 332 с.
87. Книпер Р. Толкование, аналогия и развитие права: проблемы разграничения судебной и законодательной власти / Р. Книпер // Государство и право. — 2003. — № 8. — С. 5—9.
88. Ковалев С. Омбудсмен — защитник народа / С. Ковалев // Круг. Белорусская правозащитная газета. — 1996. — № 1. — С. 16—18.
89. Кодекс адміністративного судочинства України: Прийнятий 6 лип. 2005 р. № 2747 // Уряд. кур'єр. — 2005. — 17 серп. (№ 153—154). — С.