ПРАВО ЛЮДИНИ НА ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я ТА ЙОГО ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ (загальнотеоретичне дослідження) :

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………..... 4

РОЗДІЛ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження………………….... 11
1.1. Аналітичний огляд літератури за темою дослідження ................ 11
1.2. Методологія дослідження................................................................. 19

РОЗДІЛ 2. Право на охорону здоров’я як загальносоціальне явище…….... 24
2.1. Поняття природного права людини на охорону здоров’я ….......... 24
2.2. Структура природного права людини на охорону здоров’я .......... 36

РОЗДІЛ 3. Право на охорону здоров’я як суб’єктивне юридичне
право людини та його законодавче забезпечення в Україні ...... 52
3.1. Законодавче забезпечення права людини на охорону здоров’я
в Україні ............................................................................................. 52
3.2. Поняття та структура суб’єктивного юридичного права
людини на охорону здоров’я............................................................ 106

РОЗДІЛ 4. Співвідношення права людини на охорону здоров’я
з іншими суб’єктивними юридичними правами людини…...... 122
4.1. Охорона здоров’я як підстава обмеження інших суб’єктивних юридичних прав людини .................................................................. 122
4.2. Право на охорону здоров’я як гарантія здійснення окремих суб’єктивних юридичних прав людини .......................................... 131
4.2.1. Право на охорону здоров’я і право на життя ........................... 132
4.2.2. Право на охорону здоров’я і право на особисту недоторканність. Межі медичного втручання ........................................................... 143
4.3. Окремі суб’єктивні юридичні права як гарантії здійснення
права на охорону здоров’я .............................................................. 152
4.3.1. Право на охорону здоров’я та право на заборону піддання особи без її згоди медичним, науковим чи іншим дослідам.
Умови здійснення медико-біологічного експерименту................. 153
4.3.2. Право на охорону здоров’я і право на невтручання в особисте і сімейне життя. Медична таємниця ............................................. 157
4.3.3. Право на охорону здоров’я і право на інформацію..................... 168
4.3.4. Право на охорону здоров’я та деякі інші суб’єктивні юридичні права (право на свободу об’єднання у громадські організації, право на належні, безпечні і здорові умови праці, державна охорона сім’ї, дитинства, материнства і батьківства, право на соціальний захист, право на освіту, право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої шкоди) ............................ 173

ВИСНОВКИ ………………………………………………………………...... 182

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………...... 192

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Конституцією України визнано людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. У цьому конституційному приписі проголошено здоров’я як цінність і первинну та вихідну передумову життєдіяльності кожної людини. Тому з-поміж численних прав, котрі передбачає Основний Закон, можна виділити право людини на охорону здоров’я як таке, що гарантує її фізичне існування і є умовою забезпечення здійснення всіх інших прав людини.
Проблеми охорони здоров’я населення та діяльність, спрямована на збереження і зміцнення здоров’я, вимагають постійної уваги з боку держави. Охорона здоров’я визнається одним із пріоритетних напрямів державної політики та одним із основних факторів національної безпеки країни (зокрема, у п. 6 ст. 92 Конституції України від 28 червня 1996 р., ст.7 Закону України „Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р., ст. 12 Закону України „Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992 р., Концепції розвитку охорони здоров’я населення України, затвердженій Указом Президента України від 7 грудня 2000 р., Указі Президента України „Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров’я населення” від 6 грудня 2005 р., Міжгалузевій комплексній програмі „Здоров’я нації” на 2002-2011 роки, затвердженій Постановою Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 р.). Проте механізм законодавчого забезпечення права людини на охорону здоров’я потребує удосконалення. Чинна нормативно-правова база не повною мірою відповідає потребам сьогодення, не може належно врегулювати нові суспільні відносини, породжені плином часу.
Дослідження правового регулювання охорони здоров’я, зокрема щодо надання медичної допомоги, привертали увагу багатьох сучасних науковців як на теренах України, так і за її межами. Значний доробок у висвітленні окресленого кола питань належить зарубіжним ученим, зокрема В. Акопову, М. Герасименку, С. Корсакову, О. Леонтьєву, Д. Леонтьєву, М. Малеїній, Л. Маркен¬штейну, П. Молінарі, О. Мохову, М. Нестеровічу, В. Попову, Н. Поповій, В. Поттеру, В. Рикову, В. Сальнікову, І. Тимофєєву, А. Тихомирову, М. Федо¬ровій, О. Шлєньовій. На жаль, в Україні проблема правового забезпечення права людини на охорону здоров’я, зокрема надання медичної допомоги, недостатньо вивчена, хоча зацікавленість нею науковців і практиків як правників, так і медиків невпинно зростає. Окремі аспекти права людини на охорону здоров’я вивчалися вченими у галузі охорони здоров’я і медицини (В. Журавель, С. Козуліна, В. Москаленко, В. Якубов’як та ін.), науковцями з позицій кримінального права (В. Грищук, Є. Фесенко та ін.), у рамках конституційного, адміністративного (В. Волков, З. Гладун, В. Скомо-роха, С. Стеценко та ін.) і цивільного права (З. Ромовська, А. Савицька, Р. Стефанчук та ін.). Проте комплексне монографічне загальнотеоретичне дослідження права людини на охорону здоров’я та його законодавчого забезпечення в Україні не проводилося. Саме таке дослідження є необхідною складовою розвитку як загальної теорії прав людини, так і науковою передумовою визначення шляхів та засобів підвищення ефективності державно-юридичного захисту права людини на охорону здоров’я. Усі зазначені вище обставини підтверджують актуальність проведеного дослідження та його не лише теоретичну, а й прак¬тичну цінність.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисер-таційне дослідження виконувалося згідно з планом наукової діяльності кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Львівського націо¬нального університету імені Івана Франка в межах теми „Актуальні проблеми загальної теорії права та прав людини” (номер державної реєстрації 0103U005936).
Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційного дослід¬жен¬ня є комплексний загальнотеоретичний аналіз права людини на охорону здоров’я та вироблення на цій основі пропозицій щодо вдосконалення законо¬давства України про охорону здоров’я.
Відповідно до поставленої мети дослідження зосереджено увагу на розв’язанні таких завдань:
виявити найбільш оптимальне формулювання терміносполучення, що по-значає поняття про право людини, яке покликане забезпечити одну із найвищих цінностей – здоров’я;
сформувати та уточнити поняттєво-термінологічний апарат у сфері охорони здоров’я;
висвітлити загальні теоретико-методологічні засади наукового дослідження права людини на охорону здоров’я;
визначити поняття та розкрити структуру права людини на охорону здоров’я як загальносоціального (природного) явища;
дослідити юридичну природу права людини на охорону здоров’я за законодавством України;
визначити місце та роль права на охорону здоров’я у правовому статусі людини і громадянина в Україні;
здійснити теоретико-практичний аналіз законодавчого забезпечення права людини на охорону здоров’я в Україні;
розробити та обґрунтувати рекомендації і пропозиції щодо вдосконалення законодавчого забезпечення охорони здоров’я, зокрема надання медичної допо¬моги.
Об’єктом дослідження є право людини на охорону здоров’я.
Предметом дослідження є загальні закономірності законодавчого забез-печення загальносоціального права людини на охорону здоров’я в Україні, а також шляхи і засоби його вдосконалення.
Методи дослідження. Філософсько-методологічне підґрунтя даного дослідження сформовано на засадах діалектичного, інструментально-потребового та герменевтико-лінгвістичного підходів у науковому пізнанні правових явищ. Ці підходи зумовили використання комплексу філософсько-світоглядних, загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. Серед загальнонаукових методів застосовувались, насамперед, системний (при з’ясуванні міáсця права людини на охорону здоров’я у системі суб’єктивних юридичних прав людини), структурно-функціо¬нальний (для визначення структури досліджуваних явищ), порівняльний (для аналізу і порівняння відповідних правових явищ). У процесі дослідження використовувались такі спеціально-юридичні методи: формально-юридичний – для комплексної характеристики законодавства України про охорону здоров’я, метод тлумачення права – для з’ясування змісту відповідних правових норм і сутності оціночних понять, метод вивчення юридичної практики – для узагальнення правозастосовної практики.
Наукова новизна одержаних результатів. У дисертаційній роботі вперше у вітчизняній загальнотеоретичній юриспруденції комплексно розглядається право людини на охорону здоров’я як одне із природних, невідчужуваних прав людини, а також законодавче забезпечення здійснення цього права в Україні.
Елементи наукової новизни притаманні, як видається, положенням дисертації, які стосуються:
дефініції поняття права людини на охорону здоров’я як загально-соціального (природного) права та визначення основних елементів структури цього права;
з’ясування поняття та ознак міжнародно-правових стандартів у сфері охорони здоров’я й уточнення переліку об’єктів стандартизації у цій сфері;
дефініції поняття суб’єктивного юридичного права людини на охорону здоров’я та визначення основних елементів його структури;
з’ясування місця права людини на охорону здоров’я у системі суб’єк-тивних юридичних прав людини;
визначення співвідношення понять „право на охорону здоров’я”, „право на медичну допомогу”, „право на медичне страхування”;
висловлення додаткових аргументів щодо обґрунтування медичного права як комплексної галузі права і права охорони здоров’я як комплексної галузі законодавства;
положення про створення незалежного органу для розв’язання конфліктів, що виникають при наданні медичної допомоги між суб’єк¬тами медичних правовідносин – етико-правового комітету (етико-пра¬вової ради);
обґрунтування необхідності вдосконалення оформлення згоди або відмови пацієнта від медичного втручання і визначення законодавчих підстав, за яких медична допомога може надаватися без такої згоди;
уточнення кола суб’єктів медичної таємниці та виокремлення законо-давчих підстав для можливості розголошення медичної таємниці без згоди пацієнта чи його законних представників;
пропозицій щодо вдосконалення законодавчого забезпечення охорони здоров’я, зокрема надання медичної допомоги.
Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертації, як видається, здатні сприяти подальшій розробці загальнотеоретичних аспектів права людини на охорону здоров’я в Україні та удосконаленню вітчизняного зако¬нодавства щодо охорони здоров’я, у тому числі щодо надання медичної допомоги. Окрім того, можуть бути корисними для судових та інших правозасто¬сувальних органів держави, адвокатів, громадських правозахисних організацій і громадян у процесі реалізації та захисту права на охорону здоров’я.
Результати дисертаційного дослідження також можуть бути використані в нав¬чальному процесі юридичних і медичних закладів освіти, зокрема у процесі викладання курсів і спецкурсів „Теорія держави і права”, „Конституційне право України”, „Адміністративне право України”, „Цивільне право України”, „Медичне право України”, а також враховані при підготовці навчальних посібників, підручників, науково-практичних коментарів законодавчих актів, довідкової та методичної літератури, зокрема з медичного права.
Апробація результатів дисертації. Дисертаційне дослідження обгово-рювалося на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.
Основні положення, висновки та рекомендації дисертаційної роботи оприлюднено у доповідях на десяти міжнародних науково-практичних конфе¬ренціях: „Динаміка наукових досліджень” (Дніпропетровськ – Дніпродзер¬жинськ – Харків, 28 жовтня–4 листопада 2002 р.), „Управління охороною здоров’я” (Львів, 29 січня – 14 березня 2003 р.), „Формування особистості студентів як майбутніх фахівців лікарської справи, працівників охорони здоров’я та інших соціально-орієнтованих установ у контексті біоетики” (Львів, 6–7 березня 2003 р.), „Соціально-економічна ефективність державного управління: теорія, методологія та практика” (Львів, 23 січня 2003 р.), „Ефективність державного управління в контек¬сті європейської інтеграції” (Львів, 23 січня 2004 р.), „Актуальні проблеми правового регулювання медичної діяльності” (Москва, 16 травня 2003 р., 26 березня 2004 р), „Другі осінні читання” (Хмельницький, 14–15 листопада 2003 р.), „I Miedzynarodowe Forum Promocji Zdrowia” (Lublin, 8–12 qrudnia 2004), „Problemy zdrowia publicznego w kontekscie transformacji demograficznej i epidemiologicznej” (Popowo k/ Warszawа, 18–20 maja 2005); трьох всеукраїнських науково-практичних конференціях: „Актуальні проблеми стандартизації у невідкладній абдомінальній хірургії” (Львів, 18–19 березня 2004 р.), „Профілактика бездоглядності, жебрацтва та злочинності серед дітей. Нові підходи та перспективи” (Львів, 4 листопада 2004 р.), „Проблеми бездомних та безпритульних дітей. Стан та перспективи вирішення” (Львів, 8 листопада 2005 р.) та п’ятьох регіональних науково-практичних конференціях: „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (Львів, 13–14 лютого 2002 р.; 13–14 лютого 2003 р.; 5–6 лютого 2004 р.; 3–4 лютого 2005 р.; 9-10 лютого 2006 р.) (матеріали опуб¬ліковані).
Матеріали дисертації використовувалися під час проведення лекційних і семінарських занять з курсу „Медичне право”, „Правові основи менеджменту охорони здоров’я”, „Медико-соціальна експертиза і нормативно-правове регу¬лю¬вання охорони здоров’я” на кафедрі організації та управління охороною здоров’я факультету післядипломної освіти Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького.
На основі дисертаційного дослідження було розроблено (у співавторстві) першу в Україні програму курсу „Медичне право” для слухачів факультетів післядипломної освіти вищих медичних навчальних закладів та закладів післядипломної освіти МОЗ України, затверджену 27 вересня 2004 р. начальником управління освіти і науки МОЗ України.
Результати наукового дослідження використані у розробці проекта Закону України „Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я” (Акт впровадження результатів наукових досліджень, затверджений директором Українського інституту громадського здоров’я МОЗ України від 29 травня 2006 р.)
Було організовано і проведено круглий стіл на тему „Законодавче забезпечення прав пацієнтів в Україні: проблеми становлення і розвитку” (16 червня 2005 р., м. Львів).
Основні положення дисертації висвітлювалися на шпальтах газет, зокрема, „Юридичного вісника України”, „Львівської газети”, „Комсомольской правды в Украине”, „Аргумент влади”.
Публікації. За темою дисертації опубліковано тридцять три наукові праці, десять з яких опубліковано у виданнях, що визнані ВАК України як фахові з юридичних наук.
Структура та обсяг дисертації зумовлені метою і завданнями здійс-неного дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, дев’яти підрозділів, висновків, списку вико¬ристаних джерел (всього 276 найменувань). Загальний обсяг роботи становить 217 сторінок, у тому числі основний текст – 191 сторінка.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Наукове завдання, розв’язанню якого присвячене дане дослідження, полягає у здійсненні комплексного теоретико-правового аналізу права людини на охорону здоров’я і формулюванні на цій основі пропозицій щодо вдосконалення законодавства та правозастосовної практики України у цій сфері. На сьогодні це право такому дослідженню у вітчизняній юридичній науці не піддавалось, а, саме, воно є необхідною складовою розвитку як загальної теорії прав людини, так і науковою передумовою визначення шляхів і засобів підвищення ефективності державно-юридичного захисту права людини на охорону здоров’я.
Основні висновки, що відображають погляди автора з окресленої проблематики, можна визначити такими положеннями:
I. У процесі дослідження доповнено понятійно-термінологічний апарат у сфері охорони здоров’я. Зокрема, пропонуються такі визначення: 1) право людини на охорону здоров’я як загальносоціальне (природне) явище – це можливість людини використовувати усі соціальні, насамперед державні, засоби, спрямовані на збереження, зміцнення, розвиток та, у випадку порушення, відновлення максимально досяжного рівня фізичного й психічного стану її організму; 2) структура права людини на охорону здоров’я як загальносоціального явища – це система тих можливостей (елементів), які відображають змістовну конкретизацію зазначеного права людини та зв’язки між ними; 3) міжнародно-правові стандарти у сфері охорони здоров’я – це вміщені у міжнародно-правових актах принципи й норми, які визначають зміст та обсяг прав людини у сфері охорони здоров’я і слугують юридичними або морально-політичними нормативами для національної політики у цій сфері;
4) право людини на охорону здоров’я як суб’єктивне юридичне право – це закріплена у законодавстві та гарантована державою можливість кожної людини використовувати усі соціальні, передусім державні, засоби, спрямовані на збереження, зміцнення, розвиток та, у випадку порушення, відновлення максимально досяжного рівня фізичного і психічного стану її організму;
5) структура суб’єктивного юридичного права людини на охорону здоров'я – це система тих можливостей (елементів), які відображають змістовну конкретизацію зазначеного права людини та зв’язки між ними, і закріплюються у національному законодавстві.
Крім цього, уточнено дефініції деяких понять: 1) здоров’я – це максимально досяжний та оптимальний фізичний і психічний стан людського організму, який є необхідним для забезпечення біологічного існування, здатності до тривалого активного життя й відтворення здорового покоління; 2) охорона здоров’я – це система засобів, що спрямовані на збереження, зміцнення, розвиток та, у випадку порушення, відновлення максимально досяжного рівня фізичного й психічного стану людського організму, які зобов'язані здійснювати органи державної влади й органи місцевого самоврядування, громадські організації, а також людина та населення як в інтересах кожної фізичної особи, так і суспільства в цілому.
А також доповнено й уточнено переліки досліджуваних об’єктів у цій сфері:
1. До структури природного права людини на охорону здоров’я належать такі елементи: 1) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я; 2) заборона катування чи жорстокого, нелюдського або принижуючого гідність поводження чи покарання, зокрема, жодну особу не може бути без її вільної згоди піддано медичним чи науковим дослідам;
3) зниження рівня мертвонароджуваності та дитячої смертності й здорового розвитку дитини; 4) покращення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища і гігієни праці у промисловості; 5) запобігання і лікування епідемічних, ендемічних, професійних та інших хвороб і боротьба з ними; 6) медична допомога; 7) консультативні і просвітницькі послуги; 8) справедливі і сприятливі, безпечні і здорові умови праці; 9) охорона материнства; 10) захист дітей і молоді у сфері охорони здоров’я.
2. Ознаками стандартів у сфері охорони здоров’я є: а) обґрунтованість;
б) реальність; в) надійність; г) чітка визначеність; д) дієвість. Об’єктами стандартизації в охороні здоров’я є права та обов’язки пацієнтів, медичних і фармацевтичних працівників, населення у даній галузі, медична інформація, медична документація і звітність, управління та організація охорони здоров’я, лікарські засоби, медична допомога, медичні послуги та інше.
3. Структура суб’єктивного юридичного права людини на охорону здоров’я включає такі елементи (можливості): 1) відсутність привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, полі¬тичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального по¬ходжен¬ня, майнового стану, місця проживання за мовними або іншими ознаками (у т.ч. пов’язаними із станом здоров’я) (ч.2 ст. 24 КУ; п. ”и” ст. 6 Основ); 2) спеціальні заходи щодо охорони праці і здоров'я жінок, створення умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовий захист, матеріальна і моральна підтримка материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям (ч. 3 ст. 24 КУ, ст. 57, 58, 64 Основ); державна охорона сім'ї, дитинства, материнства і батьківства (ч. 3 ст. 51 КУ); державне заохочення і підтримка благодійницької діяльності щодо дітей (ч. 3 ст. 52 КУ); заборона насильства над дитиною та її експлуатація (ч. 2 ст. 52 КУ); 3) захист свого здоров'я, здоров'я інших людей від протиправних посягань
(ч. 3 ст. 27 КУ, п.2 ст. 281 ЦК України); заборона задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя (п. 4 ст. 281 ЦК України, ч. 3 ст. 52 Основ); усунення небезпеки, яка загрожує здоров'ю (ст. 282 ЦК України); 4) заборона катувань, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (ч. 2 ст. 28 КУ, п. 2 ст. 289 ЦК України); заборона без вільної згоди піддавати людину медичним, науковим чи іншим дослідам (ч. 3
ст. 28 КУ, п. 3 ст. 281 ЦК України, ст. 45 Основ); 5) свобода та особиста недоторканність (ч. 1 ст. 29 КУ, ст. 288, 289 ЦК України); інформована згода та відмова від медичного втручання (ст. ст. 42, 43 Основ); 6) заборона збирати, зберігати, використовувати та поширювати конфіденційну інформацію про особу без її згоди (ч. 2 ст. 32 КУ); ознайомлення в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, що не є державною чи іншою захищеною законом таємницею (ч. 3 ст. 32 КУ); судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилученню будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації (ч. 4 ст. 32 КУ); таємниця про стан здоров’я (ст. 286 ЦК України, ст. 40 Основ); достовірна та своєчасна інформація про стан свого здоров’я і здоров’я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь (ст. 285 ЦК України, п. „е” ст. 6, ст. 39 Основ); 7) можливість об’єднання у громадські організації з метою сприяння охороні здоров’я (п. „з” ст. 6 Основ); 8) направлення індивідуальних чи колективних письмових звернень або особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (у т. ч. органів і закладів охорони здоров’я), які зобов’язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь (ст. 40 КУ); участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики у галузі охорони здоров’я (п. „є” ст. 6 Основ); участь в управлінні охороною здоров’я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством (п. „ж” ст. 6 Основ); 9) державний захист прав споживачів, здійснення контролю за якістю та безпечністю усіх видів послуг (у т.ч. медичних) (ч. 4 ст. 42 КУ, п. 3 ст. 293 ЦК України); 10) належні, безпечні і здорові умови праці (ч. 4 ст. 43 КУ); заборону використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах (ч. 5 ст. 43 КУ); відпочинок (ст. 45 КУ); належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо (п. 4 ст. 293 ЦК України, п. „г” ст. 6 Основ); 11) соціальний захист у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, у старості тощо (ч. 1 ст. 46 КУ); 12) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини (ст. 48 КУ, п. „а” ст. 6 Основ); 13) медична допомога та медичне страхування (ч.1 ст. 49 КУ, ст. 284 ЦК України); забезпечення охорони здоров’я державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм (ч.2 ст. 49 КУ); ефективне і доступне для всіх громадян медичне обслуговування; надання безоплатно медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я; заборона скорочувати такі заклади, а також державне сприяння розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності (ч. 3 ст. 49 КУ); розвиток фізичної культури і спорту, санітарно-епідемічне благополуччя (ч. 4 ст. 49 КУ); права особи, що перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров’я: а) на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім’ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса, адвоката; б) на допуск священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду (ст. 287 ЦК України); донорство (ст. 290 ЦК України, ст. 46, 47 Основ); кваліфікована медико-санітарна допомога, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я (п. „д” ст. 6, ч.1 ст. 34, ст. 38 Основ); медична допомога за кордоном у разі неможливості надання такої у закладах охорони здоров’я України (ст. 36 Основ); штучне запліднення та імплантація ембріона (п. 7 ст. 281 ЦК України, ст. 48 Основ); застосування методів стерилізації (п. 5 ст. 281 ЦК України, ст. 49 Основ); добровільне штучне переривання вагітності (п. 6 ст. 281 ЦК України, ст. 50 Основ); зміна (корекція) статевої належності (ст. 51 Основ); 14) безпечне для життя і здоров’я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ч. 1 ст. 50 КУ, ст. 293 ЦК України, п. „б” ст. 6 Основ); вільний доступ до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту і заборону її засекречувати (ч. 2 ст. 50 КУ); санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає (п. „в” ст. 6 Основ); 15) судовий захист прав і свобод людини і громадянина у сфері охорони здоров’я (ч. 1 ст. 55 КУ); оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (у т. ч. пра¬цівників, закладів та органів охорони здоров’я) (ч. 2 ст. 55 КУ); звернення за захистом своїх прав у сфері охорони здоров'я до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ч. 3 ст. 55 КУ); звернення за захистом своїх прав і свобод після використання всіх національних засобів правового захисту до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ч. 4 ст. 55 КУ); захист будь-якими незабороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ч.5 ст. 55 КУ); оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я
(п. „ї” ст. 6 Основ); 16) відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб при здійсненні ними своїх повноважень у сфері охорони здоров’я (ст. 56 КУ); відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди (п. „і” ст. 6 Основ); 17) проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров’я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина (п. „й” ст. 6, 73 Основ); 18) знати своїх прав та обов'язків (у т.ч. й у сфері охорони здоров’я) (ч. 1 ст. 57 КУ);
19) заборона виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (у т.ч. й у сфері охорони здоров’я) (ст. 60 КУ).
II. Аналіз місця і ролі права на охорону здоров’я у правовому статусі людини і громадянина, дає підстави зробити такі висновки:
1) суб’єктивне юридичне право на медичну допомогу є вужчим ніж право на охорону здоров’я і входить до його структури, але все ж таки має відносну самостійність і посідає важливе місце у правовому статусі людини і громадянина. Медичне страхування виступає гарантією для права на охорону здоров’я, зокрема права на медичну допомогу. З метою забезпечення уніфікованого підходу законодавців при творенні норм Конституції, на нашу думку, питання медичного страхування потрібно було б закріпити у ч. 3 ст. 49 Конституції України, де регулюється питання медичного обслуговування і надання медичної допомоги;
2) право людини на охорону здоров’я як суб’єктивне юридичне явище, з одного боку, виконує гарантійну функцію щодо інших суб’єктивних юридичних прав (наприклад, щодо права на життя, права на особисту недоторканність), а з іншого – своїми гарантіями має інші суб’єктивні юридичні права (наприклад, право на інформацію, право на соціальний захист), а окрім того, сама охорона здоров’я є підставою обмеження інших суб’єктивних юридичних прав людини.
3) співвідношення права на життя та права на охорону здоров’я вбачається у такому: право на охорону здоров’я виступає однією із гарантій права на життя з огляду на те, що право на життя є визначальним у системі прав людини, а здоров’я людини є одним із головних критеріїв повноцінного життя, умовою „якості життя”. Питання, пов’язані з еутаназією, діяльністю хоспісів як альтернативного розв’язання проблем невиліковно хворих людей – одні з визначальних як при дослідженні права на життя, так і при дослідженні права на охорону здоров’я. І, саме, вони створюють, так би мовити, „спільну територію” дослідження, що дає підставу обговорювати співвідношення згаданих вище прав.
Еутаназією є умисні дії чи бездіяльність медичних працівників, які здійснюються ними за наявності письмово оформленого клопотання пацієнта, що перебуває у стані, коли усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, з дотриманням законодавчо встановлених умов, з метою припинення його фізичних, психологічних і моральних страждань, у результаті яких реалізується право на гідну смерть;
4) у процесі характеристики співвідношення права на охорону здоров’я та права на особисту недоторканність визначено підстави, внаслідок аналізу законодавства, за яких медичне допомога може надаватися без згоди пацієнтів або їх законних представників. Згоду на медичного втручання потрібно оформляти у письмовій формі через закріплення її у додатку до історії хвороби. У випадку відмови від лікування і неможливості отримати підтвердження такої відмови, вона має бути зафіксована лікуючим лікарем у додатку до історії хвороби у присутності свідків (не менше двох) – завідувача відділення або головного лікаря закладу охорони здоров’я (за їхньої відсутності – черговим лікарем) та іншого медичного працівника. Цей факт необхідно засвідчити їхніми підписами. Було б доцільним спільними зусиллями медиків і юристів розробити типовий додаток до історії хвороби на згоду та відмову від медичного втручання. У дисертації встановлено законодавчо визначені підстави, за яких медична допомога може надаватися без згоди пацієнта чи його законних представників;
5) запропоновано авторське визначення медичної таємниці, висвітлено об’єкти і суб’єкти медичної таємниці, визначено законодавчі підстави, за яких медична таємниця може бути розголошена без згоди особи чи її законних представників, на основі аналізу співвідношення права на охорону здоров’я та права на невтручання в особисте і сімейне життя.
Медична таємниця – це уся інформація, отримана у процесі надання медичної допомоги, яка не підлягає розголошенню, крім випадків, передбачених законодавством, про яку медичним працівникам та іншим особам стало відомо у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків.
Опрацювання нормативних документів та медичної і правової літератури з питань медичної таємниці дає можливість виділити такі групи суб'єктів:
І. Медичні працівники (головні лікарі, їх заступники, лікарі, медичні сестри, акушери, санітари тощо).
ІІ. Інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стала відома інформація, яку не можна розголошувати. Цю групу поділяємо на такі підгрупи: 1) особи, що не відносяться до медичних працівників у закладах охорони здоров'я (водії, працівники їдалень, працівники медичних архівів, реєстратори тощо); 2) фармацевтичні працівники; 3) студенти, які ознайомились з відомостями, що становлять медичну таємницю при проходженні навчання і практики у закладах охорони здоров’я; 4) працівники страхових організацій; 5) працівники управлінь охорони здоров’я органів державної влади та органів місцевого самоврядування; 6) працівники освітніх закладів (дошкільні навчальні заклади, загальноосвітні школи соціальної реабілітації, навчально-реабілітаційні центри тощо); 7) особи, відомості яким були передані у встановленому законом порядку (органи дізнання, досудового слідства, суди тощо).
6) здійснено систематизацію законів у сфері охорони здоров’я, виявлено деякі недоліки у сфері правового забезпечення охорони здоров’я і сформульовано положення щодо вдосконалення законодавства у цій галузі, зокрема, пропо¬нується власне бачення деяких проектів нормативно-правових актів. На підставі проведеного аналізу чинної законодавчої бази та наукових позицій як у національній, так і зарубіжній літературі, необхідно виділити такі групи законів у сфері охорони здоров’я як-от з питань: 1) надання медичної допомоги; 2) правового статусу пацієнтів; 3) правового статусу медичних і фармацевтичних працівників; 4) фінансування охорони здоров’я; 5) оздоровчо-профілактичної діяльності; 6) забезпечення безпечних умов для життєдіяльності; 7) організації та управління охороною здоров’я; 8) біоетики;
III. У законодавство України про охорону здоров’я видається за доцільне внести такі зміни:
1) норму, що передбачена у ст. 49 Конституції України, пропонуємо викласти у такій редакції: „Кожен має право на охорону здоров’я. Медична допомога у державних і комунальних закладах охорони здоров'я надається громадянам безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава створює умови для ефективного, якісного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, забезпечує можливості для існування різних видів медичного страхування як гарантії надання медичної допомоги; сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава сприяє розвитку фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя”;
2) розробити і прийняти Закон України „Про правовий статус та гарантії діяльності медичних і фармацевтичних працівників в Україні” та Етичний кодекс лікаря України, який повинен затверджуватись Указом Президента України, проекти структури яких запропоновано; підтримано пропозицію про необхідність розробити і прийняти Медичний кодекс України;
3) доцільно було б також врегулювати на рівні законів суспільні відносини щодо одного із спеціальних методів лікування (Закон України „Про терапевтичне клонування"), з приводу експертної діяльності (Закон „Про медичну експертизу в Україні”), щодо біоетики (Закон України „Про біоетику та гарантії її забезпечення в Україні”), з приводу реклами в охороні здоров’я (Закон України „Про рекламу у сфері охорони здоров’я”) та інші.
4) розмежовується поняття „медична допомога” та „охорона здоров’я”, і визнано за медичним правом статус комплексної галузі права, а за правом охорони здоров’я – комплексної галузі законодавства. Медичне право як комплексна галузь права – це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі надання медичної допомоги, яка застосовується з діагностичною, профілактичною, лікувальною і реабілітаційно-відновною метою з тим, аби забезпечити право людини на охорону здоров’я. Право охорони здоров'я як комплексна галузь законодавства – це система нормативно-правових актів, які регулюють комплекс суспільних відносин, що виникають у процесі здійснення соціально-економічних, медичних та екологічних заходів, які мають за мету збереження, зміцнення, розвиток та відновлення рівня здоров’я кожної людини.
IV. Обґрунтовується можливість створення незалежного органу – етико-правового комітету (етико-правової ради) – для розв’язання конфліктів, що виникають між суб’єктами медичних правовідносин при наданні медичної допомоги.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Глухарева Л. И. Права человека в современном мире (социально-философские основы и государственно-правовое регулирование). – М.: Юристъ, 2003. – 304 с.
2. Рожнов В. И. Проблемы глобализации и права человека // Материалы межвузовской научно-практической конференции, посвященной 54-й годовщине со дня принятия Всеобщей декларации прав человека „Права человека: история и современность”. – М.: Изд-во МГУ, 2003. – С. 59–60.
3. Наливайко О. І. Теоретико-правові проблеми захисту прав людини: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. – К., 2002. – 18 с.
4. Проблемы общей теории права и государства: Учебн. для вузов / Под общ. ред. чл.-кор. РАН, д.ю.н., проф. В. С. Нерсесянца. – М.: Изд. группа „НОРМА-ИНФРА”, 1999. – 832 с.
5. Загальна Декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. // Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Ка¬чу¬ренко. – 2-е вид. – К.: Юрінформ, 1992. – С. 18–24.
6. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. // Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко. – 2-е вид. – К.: Юрінформ, 1992. – С. 24–36.
7. Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р. // Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко. – 2-е вид. – К.: Юрінформ, 1992. – С. 74–88.
8. Европейская социальная хартия: Справочник: Пер. с фр. – М.: Международные отношения, 2000. – 264 с.
9. Конвенція про права дитини від 1989 року // Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко. –
2-е вид. – Київ: Юрінформ, 1992. – С. 123–146.
10. Декларація про політику у сфері забезпечення прав пацієнта у Європі від
1994 р. // Права людини в системі взаємовідносин „лікар-пацієнт” у відкри¬тому суспільстві. Серія „Бібліотека сімейного лікаря”.– К.: Медицина України. – 2000. – Випуск 1. – С. 87–91.
11. Гладун З. С. Право на здоров’я (політико-правові аспекти) // Український часопис прав людини. – 1996. – № 1. – С. 7–13.
12. Малеина М. Н. Защита личных неимущественных прав советских граждан: – М.: Знание, 1991. – 128 с.
13. Стефанчук Р. О., Зелінський А. М. Право на здоров’я як особисте немайнове право фізичних осіб // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління і права. – 2003. – № 2 (6). – С. 40–45.
14. Акопов В. И. Медицинское право в вопросах и ответах. – М.: ПРИОР, 2001. – 208 с.
15. Дюжиков С. Конституционное обеспечение права на охрану здоровья в РФ: Автореферат на соискание степени кандидата юридических наук. – Ростов-на-Дону, 2001. – 21 с.
16. Право в медицине. – М.: Книга-сервис. – 2002. – 352 с.
17. Савицкая А. Н. Возмещение ущерба, причиненного ненадлежащим врачеванием. – Львов: Вища школа, 1982. – 195 с.
18. Юнусов А. А. Право на охрану здоровья граждан Российской Федерации // Материалы I Всероссийской научно-практической конференции „Актуальные проблемы правового регулирования медицинской деятельности” (Москва, 16 мая 2003 г.) / Под общ. ред. д.ю.н. С. Стеценка. – М.: Юрист, 2003. – С. 168–171.
19. Глашев А. А. Медицинское право: Практическое руководство для юристов и медиков. – М.: Волтерс Клувер, 2004. – 208 с.
20. Тихомиров А. В. Организационные начала публичного регулирования рынка медицинских услуг. – М.: Статут, 2001 – 256 с.
21. Азаров А., Ройтер В., Хюфнер К. Права человека. Международные и российские механизмы защиты. – М.: Московская школа прав человека, 2003. – 560 с.
22. Глухарева Л. И. Права человека. Гуманитарный курс: Учеб. пособие. – М.: Логос, 2002. – 176 с.
23. Добрянський С. П. Вихідні засади прав людини: до характеристики сучасної інтерпретації // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Львів, 2004. – Вип. 39. – С. 28–36.
24. Рабінович П. М. Права людини та їх юридичне забезпечення (Основи загальної теорії права та держави): Навч. посібник. – К., 1992. – 99 с.
25. Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України від
19 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 4. –
С. 19.
26. Про затвердження Гігієнічної класифікації праці за показниками шкідливості та небезпечності факторів виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу: Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 27 грудня 2001 р. // Все про бухгалтерський облік. – 2004. –
№ 10. – С. 100.
27. Про затвердження порядку проведення експертизи документів, що подаються для видачі сертифікатів на ввезення в Україну та вивезення з України наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів: Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 16 лютого 2004 р. // Офіційний вісник України. – 2004. – № 10. – С. 638.
28. Иваненко В. А., Иваненко В. С. Социальные права человека и социальные обязанности государства: международные и конституционные правовые аспекты. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. – 404 с.
29. Большая медицинская энциклопедия / Глав. ред. Б. В. Петровский. –
3-е. изд.: В 30 т. – М.: Советская энциклопедия, 1978. – Т.8. – 528 с.
30. Иванюшкин А. Я. „Здоровье” и „болезнь” в системе ценностных ориентаций человека // Вестник Академии медицинских наук СССР. – М.: Медицина, 1982. – № 4. – С. 29–33.
31. Смитиенко В. Н. Уголовно-правовая охрана здоровья населения в СССР. – Киев, 1989. – 242 с.
32. Музика А. А. Відповідальність за злочини у сфері обігу наркотичних засобів. – К.: Логос, 1998. – 324 с.
33. Фесенко Є. В. Кримінально-правовий захист здоров’я населення (коментар законодавства та судової практики). – К.: Істина, 2001. – 192 с.
34. Словарь русского языка: В 4 т. / АН СССР, Ин-т рус. яз.; Под ред. А. П. Ев¬геньевой. – 2-е исп. и доп. изд. – М.: Русский язык, 1981. – 698 с.
35. Кудрявцева Е. Н. Здоровье человека: понятие и реальность // Общественные науки и здравоохранение. – М.: Наука. – 1987. – С. 32–47.
36. Англо-український ілюстрований медичний словник Дорланда: У 2 т. – Львів: НАУТІЛІУС, 2002. – 2688 с.
37. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: Перун, 2004. – 1440 с.
38. Лисицин Ю. П. Здоровье населения и современные теории медицины. – М.: Медицина, 1982. – 326 с.
39. Щедрина А. Г. Онтогенез и теория здоровья: Методологические аспекты. – Новосибирск: Наука, 1989. – 136 с.
40. Ткаченко В. С. Основы социальной медицины: Учебн. пособие. – М.: ИНФРА-М, 2004. – 368 с.
41. Мохов А. А. Сочетание частных и публичных интересов при правовом регулировании медицинской деятельности. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. – 208 с.
42. Тихомиров А. В. Медицинское право: практическое пособие. – М.: Статут, 1998. – 442 с.
43. Соціальна медицина та організація охорони здоров’я / Під заг. ред.
Ю. В. Вороненка, В. Ф. Москаленка. – Тернопіль: Укрмедкнига, 2000. –
680 с.
44. Сосніна О. В. Удосконалення юридичного механізму захисту прав людини // Матеріали II регіональної наукової конференції „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (лютий 1996 р.) – Львів, 1996. – С. 41–45.
45. Чурилов А. В., Гущин В. З. Правозащитные функции прокуратуры в постсоциалистическом государстве // Государство и право. – 1998. – № 5. – С. 59–67.
46. Малеин Н. С. Гражданский закон и права личности в СССР. – М.: Юридическая литература, 1981. – 215 с.
47. Гражданское право: Учебн. / Под ред. Ю. Толстого, А. Сергеева. – М., 1983. – 347 с.
48. Воробьев М. К. Охрана гражданских прав – конституционный принцип советского государства // Проблемы действия и совершенствования советского гражданского процесуального законодательства: Межвузовский сборник научных трудов. – Свердловск, 1982. – С. 18–24.
49. Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерации: Учебн. для вузов. – М.: НОРМА, 2002. – 800 с.
50. Добрянський С. П. Актуальні проблеми загальної теорії прав людини: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. – Одеса, 2003. – 20 с.
51. Добрянський С. П. Теорія прав людини: до постановки окремих проблем // Матеріали XI регіональної науково-практичної конференції „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (3-4 лютого 2005 р.). – Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2005. – С. 14–16.
52. Кленнер Г. От права природы к природе права: Пер. с нем. / Под ред.
Б. Куркина. – М.: Прогресс, 1988. – 320 с.
53. Комаров С. А., Титенков Д. И. Реализация идеи „права человека” в российском законодательстве: Учеб. пособие. – СПб.: Изд-во Юридического института, 2003. – 151 с.
54. Теория государства и права: Учебник для вузов. / Под ред. Г. Манова.– М.: БЕК, 1996. – 336 с.
55. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2001. – 176 с.
56. Словник іншомовних слів / За ред. акад. АН УРСР О. С. Мельничука. –
2-е, випр. і доп. вид. – К.: Головна редакція української радянської енциклопедії, 1985. – 966 с.
57. Раданович Н. М. Національна імплементація міжнародних договорів щодо прав прав людини: загальнотеоретичне дослідження (на матеріалах впровадження Конвенції про захист прав і основних свобод людини): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. – Львів, 2000. – 19 с.
58. Бондарь Н. С. Права человека и местное самоуправление в РФ. – Ростов-на-Дону: Изд-во РГУ, 1998. – 382 с.
59. Конституційне право України / За ред. д.ю.н., проф. В. Ф. Погорілка. – К.: Наукова думка, 1999. – 734 с.
60. Рабінович П. М., Раданович Н. М. Європейська конвенція з прав людини: проблеми національної імплементації (загальнотеоретичні аспекти) // Праці Львівської Лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України. Серія I. Дослідження та реферати / Редкол.: П. Рабінович (гол. ред.) та ін. – Львів: Астрон, 2002. – Вип. 4. – 192 с.
61. Рабінович П. М., Федик С. Є. Особливості тлумачення юридичних норм щодо прав людини (за матеріалами практики Європейського суду з прав людини) // Праці Львівської Лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України. Серія I. Дослідження та реферати / Редкол.: П. Рабінович (гол. ред.) та ін. – Львів: Астрон, 2004. – Вип. 5. – 124 с.
62. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 1966 року // Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко. – 2-е вид. – К.: Юрінформ, 1992. – С. 36–58.
63. Галь И. Надежная защита врача и пациента: XIV Всемирный конгресс по медицинскому праву // Медицинский вестник. – 2002. – 19 сентября.
64. Костицький В. В. Соціально-економічні та правові проблеми запровадження страхової медицини в Україні // Адвокат. – 2001. – № 4–5. – С. 6–10.
65. Европейская социальная хартия // Международные акты о правах человека: Сборник документов. – М., 1998. – С. 570–586.
66. Добрянський С. П. Актуальні проблеми загальної теорії прав людини / Праці Львівської Лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України. Серія I. Дослідження та реферати / Редкол.: П. Рабінович (гол. ред.) та ін. – Львів: Астрон, 2006. – Вип. 10. – 120 с.
67. Добрянський С. П. Міжнародні стандарти прав людини: до характеристики деяких сучасних тенденцій розвитку // Матеріали VIII регіональної науково-практичної конференції „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (13-14 лютого 2002 р.). – Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2002. – С. 22–24.
68. Карташкин В. А. Международная защита прав человека. – М., 1976. –
223 с.
69. Оборотов Ю. Н. Традиции и новации в правовом развитии: Монография. – Одесса: Юридическая литература, 2001. – 160 с.
70. Ступаков И. Н., Елисеев М. Б., Самородская И. В. Значение медико-экономических стандартов в организации системы здравоохранения // Проблемы стандартизации в здравоохранении. – 2002. – № 4. – С. 36–38.
71. Якубовяк В. Международный опыт стандартизации в здравоохранении // Проблемы стандартизации в здравоохранении. – 2002. – № 4. – С. 3–5.
72. Рабінович П. М. Європейські стандарти прав людини: онтологічні, гносеологічні та праксеологічні аспекти (у світлі рішень Європейського суду з прав людини) // Гармонізація законодавства України з правом Європейського Союзу. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка; Університет Ганновер, 2003. – С. 21–31.
73. Ласиця Т. С. Можливість підвищення ефективності лікування хворих на бронхіальну астму за рахунок упровадження стандартів якості // Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров'я України. – 2000. – № 1. – С. 64 – 67.
74. Лукашева Е. А. Общая теория прав человека. – М., 1996. – 520 с.
75. Конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада
1950 року // Голос України. – 2001. – 10 січня.
76. Сенюта І. Законодавче забезпечення права на охорону здоров’я в Україні: історико-правовий огляд // Вісник Львівського університету. Серія. юридична. – Львів, 2004. – Вип. 39. – С. 59–68.
77. Шемшученко Ю. Теоретичні проблеми фомування правової держави // Право України. – 1995. – № 12. – С. 7–10.
78. Герасименко Н. Ф. О состянии и перспективах формирования Кодекса законов об охране здоровья граждан // Здравоохранение РФ. – 2002. – № 1. – С. 9–12.
79. Воеводин Л. Д. Юридические гарантии конституционных прав и свобод личности в социалистическом обществе. – М.: Изд-во МГУ, 1987. –
344 с.
80. Конституція України. Конституція Автономної Республіки Крим: Збірник нормативних актів. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 80 с.
81. Стецюк П. Б. Права та свободи людини і громадянина – як складова українського конституціоналізму // Swobody obiwatelskie w Polsce i na Ukraine – rzeczywistos'c i perspektiwy. – Przemysl, 2001. – S. 29–37.
82. Шевчук С. Стаття 49 потребує перегляду // Ваше здоров’я. – 2003. –
27 червня–3 липня.
83. Деркач Л. Фундамент нашого майбутнього (Сучасний стан охорони здоров'я України і Конституція) // Ваше здоров'я. – 2003. – 27 червня –
3 липня.
84. Москаленко В. Ф. Стан та формування нормативно-правової бази охорони здоров'я України (1992–1999 рр.) // Проблеми екології та медицини. – 2000. – № 1. – С. 3–11.
85. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року. – К.: Атіка, 2003. – 415с.
86. Гладун З. С. Законодавство України про охорону здоров’я: поняття, зміст, проблеми і перспективи // Законодавство України про охорону здоров’я: Збірник нормативних актів. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С. 8–16.
87. Щепин О. П., Филатов В. Б., Чудинова И. Э., Погорело Я. Д. О роли ценностей в формировании политики здравоохранения // Здравоохранение РФ. – 2000. – № 2. – С. 9–12.
88. Основы законодательства Российской Федерации об охране здоровья граждан от 22 июля 1993 г. // Евтухов И. В. Медико-правовой справочник для населения (медицинское право в документах). – Ростов-на-Дону: Феникс, 2001. – 512 с.
89. Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 23. – С. 121.
90. Рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення ч. 3 ст. 49 Конституції України „у державних і комунальних закладах медична допомога надається безоплатно” (справа про безоплатну медичну допомогу) від 29 травня 2002 р. // Офіційний вісник України. – 2002. – № 23. – С. 1132.
91. Рішення Конституційного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Кабінету Міністрів України „Про затвердження переліку платних послуг, які надаються у державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти” (справа про платні медичні послуги) від 25 листопада 1998 р. // Офіційний вісник України. – 1998. – № 50. – С. 1854.
92. Концепція розвитку охорони здоров’я населення України: Затверджено Указом Президента України від 7 грудня 2000 р. // Офіційний вісник України. – 2000. – № 49. – С. 2116.
93. Про додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню України: Указ Президента України від 8 серпня 2000 р. // Офіційний вісник України. – 2000. – № 32 – С. 1344.
94. Терн