ЗАКОНОТВОРЧИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ :

Краткое описание

ЗМІСТ

Вступ 3

РОЗДІЛ 1
Загальна характеристика законотворчого процесу в Україні 14

1.1. Теоретико-правові засади законотворчого процесу 14

1.2. Етапи та стадії законотворчого процесу 47

1.3. Конституційно-правовий статус суб’єктів законотворчого процесу. Форми їх участі у законотворчості 80

Висновки до розділу 1 108

РОЗДІЛ 2
Шляхи вдосконалення законотворчого процесу в Україні 111

2.1. Вдосконалення чинного законодавства – основна мета законотворчого процесу 111

2.2. Підвищення правової культури учасників законотворчого процесу та вдосконалення їхньої професійної підготовки 135

2.3. Використання досвіду законотворення демократичних країн Європи і світу у законотворчому процесі в Україні 166

Висновки до розділу 2 194

ВИСНОВКИ 196

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 209

ДОДАТКИ 233

ВСТУП

Актуальність теми дисертаційного дослідження.
Проголошення Україною своєї незалежності, конституційне закріплення її статусу як соціальної, демократичної, правової держави, визначення стратегічного курсу на входження до Євросоюзу обумовило обєктивну необхідність вдосконалення національної системи законодавства, здатної забезпечити життєдіяльність нашої країни в сучасних демократичних формах. Сприяти досягненню зазначених перетворень, глибинних за своєю сутністю, покликана законотворчість як складний і багатогранний процес, як цілеспрямована поступова діяльність, що має своєю метою врегулювання суспільних відносин шляхом пізнання та оцінки правових потреб суспільства і держави, створення законів, системи законодавства в цілому.
Однією з особливостей організації та життєдіяльності суспільства є, як відомо, його нормативно-правове регулювання: завдячуючи законотворчому процесу обєктивно існуюче право шляхом державного або загальнонародного волевиявлення стає офіційною нормою, набуває силу закону.
Законотворчий процес, будучи відображенням реального життя, і сам повинен змінюватись і вдосконалюватись, звільнятися від застарілих бюрократичних форм та підходів до правотворення.
Законотворчість за своїм призначенням покликана давати життя нормам права, породжуючи, формуючи та оформляючи їх, надавати їм статус регулятора суспільних відносин. Саме в законах закріплюються права і свободи особи, відображається політичний курс країни, чим, власне, зумовлюється громадський інтерес до законотворчого процесу, закономірностей його функціонування та розвитку, його результатів і наслідків.
Процес законотворення є цілісним і структурно диференційованим водночас. Його сутність обумовлюється як субєктивними факторами, до яких належить діяльність субєктів законодавчої ініціативи, рівень їхнього професіоналізму, громадська думка, правові очікування людей, лобізм, дії політичних партій, фракцій тощо, так і факторами обєктивними, такими, зокрема, як рівень соціально-економічного розвитку країни, характер політичного режиму, стан правової культури населення тощо. Дослідження зазначених факторів, з’ясування характеру їх впливу на законотворчий процес набуває особливого значення.
Спрямований на забезпечення оптимального функціонування суспільства, його базових функцій законотворчий процес повинен мати узгоджений, цілеорієнтований характер. У такому розумінні він є основою ефективної державної політики, засобом унормування соціальних відносин, забезпечення стабільності і миру в державі.
Одним із важливих засобів нормативного закріплення принципів, процедур та правил законотворчого процесу є використання наукових досягнень, творче вивчення соціальних практик, вітчизняного та зарубіжного досвіду законотворення. Подальший розвиток законотворчого процесу має базуватись на науково визначених, нормативно закріплених та організаційно досконалих правилах і процедурах.
Сукупність вищезазначених чинників в їх підпорядкованості модернізаційному стану українського суспільства обумовлюють актуальність теми дисертаційного дослідження.
Звязок роботи з науковими програмами, планами. Дисертація виконана в рамках планової науково-дослідної теми “Науково-правове забезпечення законотворчої діяльності” № РК 0104u006963 Інституту законодавства Верховної Ради України.
Стан наукової розробки проблеми. У вітчизняній правовій літературі належним чином не відображено (і на теоретичному рівні, і на рівні аналізу практичного досвіду) вивчення проблеми вдосконалення законотворчого процесу в Україні.
Хоча певну увагу вивченню його загальних засад було приділено у працях вітчизняних та зарубіжних вчених (Алєксєєва С.С., Журавського B.C., Зайця А.П., Зайчука О.В., Ілїна І.А., Ісакова В.Б., Керімова Д.А., Козюбри М.І., Копейчикова В.В., Копиленка О.Л., Кривенко Л.Т., Кураса І.Ф., Любимова А.П., Мадера Л., Марченко М.Н., Мурашина Г.О., Мурашина О.Г., Назаренко Є.В., Нашиць А., Недюхи М.П., Нерсесянца В.С., Оніщенко Н.М., Опришка В.Ф., Петришина О.В., Піголкіна А.С., Погорілка В.Ф., Рабіновича П.М., Ришелюка А.М., Саса С.В, Селіванова А.О., Селіванова В.М., Сіренка В.Ф., Скакун О.Ф., Тація В.Я., Тихомірова Ю.А., Фрицького О.Ф., Фуллера Лон Л., Харта Х.Л.А., Шаповала В.М., Швеця М.Я., Шевчука С.В., Шемшученка Ю.С., Ющика О.І. та ін.), в дисертаційних дослідженнях (Ганжи Н.В., Григору Н.Г., Журавльової Г.С., Задираки Н.Ю., Приходько Х.В., Саса С.В., Ющика О.І. та ін.).
Метою та завданнями даного дослідження є аналіз сутності законотворчого процесу як системи, закономірностей його розвитку, шляхів вдосконалення, нормативно-правового, організаційного та наукового забезпечення.
Для досягнення поставленої мети визначені такі основні завдання:
- дослідити сучасний стан законотворчого процесу в Україні, його наукове, нормативно-правове та організаційне забезпечення, тенденції розвитку;
- виявити фактори, що сприяють забезпеченню системності, ціледосягання, стабільності та демократичності законотворчого процесу;
- вивчити зарубіжний досвід щодо забезпечення процесу законотворчості;
- сформулювати пропозиції щодо системного вдосконалення законотворчого процесу в Україні.
Обєктом дисертаційного дослідження законотворчий процес як цілісність в єдності його основних складових.
Предметом дослідження є процес здійснення та вдосконалення законотворчості як системного цілого.
Методологічну основу дисертації складають загальнонаукові методи пізнання та обґрунтування сутності соціально-правових явищ та інститутів (методи системного аналізу, діалектичного розгляду явищ, подій і процесів, аналізу, синтезу, індукції, дедукції, цивілізаційний метод).
У роботі використані приватнонаукові засоби наукового дослідження (культурологічний, соціологічний, еволюційний, семіотичний методи, метод філософсько-юридичної герменевтики).
У процесі дослідження автор спирався також на теоретико-евристичний потенціал правової науки (нормативістський, порівняльно-правовий, критичний методи та методи юридичного процесу, економічного аналізу права, юридичної семіотики).
Дисертаційне дослідження виконане у світлі структурно-функціональної інтелектуальної традиції.
Теоретичну базу дисертаційного дослідження становлять праці вітчизняних та зарубіжних вчених у галузі історії та теорії держави і права, конституційного та парламентського права.
Джерельну базу дослідження становлять: Конституція України, Бюджетний кодекс України, закони України “Про статус народного депутата України”, “Про комітети Верховної Ради України”, “Про міжнародні договори України”, “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”, “Про обєднання громадян”, “Про політичні партії в Україні”, “Про Конституційний Суд України”, Регламент Верховної Ради України, конституції інших країн світу, регламенти парламентів зарубіжних країн, підзаконні нормативно-правові акти України, рішення Конституційного Суду України, проекти законів України “Про нормативно-правові акти”, “Про закони і законодавчу діяльність”, “Про Кабінет Міністрів України”.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим в українській правовій науці комплексним, системним дослідженням проблем законотворчого процесу в Україні та шляхів його вдосконалення. В процесі проведеного дослідження проаналізовано стан законотворчого процесу, обґрунтовані його сутність, чинники розвитку, структура: етапи та стадії, шляхи забезпечення його системності, запропоновані наукові, нормативно-правові та організаційні засоби щодо подальшого підвищення ефективності законотворчості, сформульовано ряд нових положень, узагальнень, рекомендацій та висновків.
Найвагомішими результатами дисертаційного дослідження можна вважати такі:
1. Переглянуто існуючі в теорії держави і права визначення понять у сфері законотворчості (“законотворчий процес”, “нормативно-правове забезпечення законотворчості”, “законодавчий процес”, “етапи” та “стадії” законотворчої діяльності, “субєкти законотворчості”, “законодавство” тощо) на предмет їх відповідності авторського підходу до бачення законотворчого процесу як системи.
2. Ініційовано необхідність проведення наукових досліджень основ законотворчості, розробки “Концепції розвитку законотворчого процесу”, на основі якої необхідно підготувати “Комплексну програму наукового забезпечення законотворчого процесу в Україні”, прийняти “Положення про наукове забезпечення законотворчості” або включити відповідний розділ до майбутнього Закону України “Про нормативно-правові акти”, сформувати “Базу даних наукових визначень понять з питань законотворчого процесу, наукових досліджень, рекомендацій та пропозицій щодо його вдосконалення”.
3. Вперше на основі аналізу нормативно-правового забезпечення законотворчого процесу, закономірностей його здійснення визначені конкретні шляхи його системного вдосконалення. Сформульовано висновок про нагальну необхідність прийняття низки законів та інших нормативно-правових актів, які сприятимуть процесу становлення узгодженого елементного складу правової системи з регулювання законотворчої діяльності. Запропоновано підготовку “Науково-практичного коментаря Регламенту Верховної Ради України”.
4. Визначено структуру законотворчого процесу, який складає безперервний цілепідпорядкований цикл взаємоповязаних етапів та стадій. Зазначений цикл передбачає проведення робіт з прогнозування та планування законотворчої діяльності, розробки концепції та проекту закону, здійснення експертизи, розгляду, прийняття та набрання чинності законом через його підписання та оприлюднення, тлумачення та оцінки ефективності як результату дії прийнятого закону. Підкреслено необхідність нормативного закріплення неврегульованих етапів та стадій законотворчого процесу.
5. Обґрунтована сутність прогнозування законотворчої діяльності як складової системи, розкрите поняття прогнозування. Розглянуті його види: державознавче, правове, галузеве, локальне. Встановлені засадничі підвалини прогностичної діяльності, її етапи та засоби здійснення.
Визначено сутність поняття “планування” у законотворчій діяльності як процесу розробки державних програм розвитку законодавства, перспективних і поточних планів законодавчих робіт, на основі яких здійснюється законотворчість. Доведено зумовленість недостатньої координації планів законопроектних робіт неналежним стратегічним плануванням курсу соціально-економічного розвитку країни. Наголошено на необхідності підготовки науково-практичних рекомендацій “Прогнозування і планування у законотворчому процесі”; створення та впровадження єдиної Державної програми законопроектних робіт (на кожні 5 років), для формування якої було б доцільно створити Комісію з координації законотворчої діяльності.
Заходи з планування законотворчої діяльності повинні мати в основі програмний документ, яким може слугувати закон “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України”, що може бути прийнятий на основі Конституції України.
6. Обґрунтована обовязковість підготовки концепції закону (викладені її основні структурні підрозділи, їх взаємозв’язок та підпорядкування), внесення концепції до числа документів, необхідних для реєстрації законопроекту у Верховній Раді України.
7. Розкрито важливу роль експертизи законопроектів як стадії законотворчого процесу, дане визначення експертизи проекту закону як науково-практичного системно узагальненого аналізу. Наголошено на актуальності розробки та затвердження Рекомендацій щодо проведення експертизи законопроектів, видання науково-практичного посібника “Експертиза проектів законів України”.
8. Запропоновано визначення поняття “ефективність застосування законодавства” як ступеня відповідності результатів, досягнутих в процесі реалізації законодавства задекларованим цілям. Підкреслено, що ефективність застосування законодавства можна визначати за його внеском у зміцнення правових основ державного і суспільного життя, реалізацію прав і свобод людини та громадянина. Обґрунтовано необхідність вироблення критеріїв ефективності застосування законодавства як основного показника ефективності законотворчого процесу. Визначено, що оцінкою ефективності застосування закону логічно завершується цикл законотворчої діяльності та створюються передумови для подальшого вивчення правових потреб суспільства й, відповідно, підготовки нових законів. Запропоновано розробку методичних рекомендацій “Методологія здійснення моніторингу законотворчої діяльності” (в яких повинні бути визначені критерії оцінки ефективності дії законів), створення спеціальної Комісії з парламентського контролю за впровадженням законодавства, яка б узагальнювала досвід застосування законодавства, готувала пропозиції щодо необхідних змін.
9. Визначено склад субєктів законотворчого процесу, обґрунтована необхідність розширення кола субєктів права законодавчої ініціативи. Проаналізовано конституційно-правовий статус субєктів законотворчості з точки зору його вдосконалення та розширення повноважень зазначених субєктів.
10. Обґрунтована теза про фундаментальну роль правосвідомості і правової культури в законотворчому процесі. Сформульовані теоретичні та практичні положення щодо підвищення правової культури учасників законотворчого процесу як засобу забезпечення його ефективності. Обґрунтовані пропозиції щодо створення Інформаційно-освітнього центру Верховної Ради України (де громадяни, громадські організації матимуть змогу ознайомитись з історією законотворчості в Україні, сучасною законотворчою процедурою тощо), а також щодо відображення питань підвищення рівня правової культури учасників законотворчого процесу в Законі України “Про правову культуру”.
11. Підготовлена “Концепція формування системи професійного навчання та підвищення кваліфікації у сфері законотворчого процесу та нормотворчості органів місцевого самоврядування в Україні”, в якій окреслені питання формування системи професійного навчання та підвищення кваліфікації у сфері законотворчого процесу, визначені мета, завдання, основні принципи, зміст, форми, методи та шляхи її впровадження, проаналізовано зарубіжний досвід з цих питань.
12. Вперше обґрунтовано сутність законотворчого процесу як системи в єдності її складових.
Практичне значення отриманих результатів:
1. У науково-дослідній сфері висновки дисертаційного дослідження доповнюють та розвивають основні положення теорії законотворчого процесу.
2. У галузі законотворчості – висновки, пропозиції, підходи, дефініції, що сформовані в дисертації, можуть бути використані при підготовці та внесенні змін до нормативно-правових актів, що регулюють питання законотворчого процесу.
3. У науково-методичній роботі – матеріали дисертаційного дослідження можуть бути корисними в підготовці навчальних посібників та підручників, навчальних програм.
4. У правоосвітній діяльності – положення і висновки можуть бути використані для підвищення рівня правової та фахової правосвідомості, правової культури учасників законотворчого процесу, викладачів та студентів юридичних вищих навчальних закладів.
Апробація результатів дисертації. Основні результати дослідження обговорювались на засіданнях відділів теорії та практики законотворчої діяльності, комплексних проблем державотворення, проблем законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України.
Основні положення дисертаційного дослідження викладені
у доповідях на міжнародних науково-практичних конференціях: конференція, організована Організацією економічного співробітництва та розвитку (OECD) за темою “Антикорупційна мережа для країн з перехідною економікою” у м. Стамбул, Туреччина, 2-3.11.1999 р. (доповідь на тему: “Шляхи, форми та засоби вдосконалення нормативно-правових актів антикорупційної спрямованості”); міжнародна науково-практична конференція, організована Державною Думою Російської Федерації спільно з Генеральним директоратом з правових питань Ради Європи \\\"Кодифікація законів як засіб доступу громадян до законодавства\\\" у м. Санкт-Петербурзі, Росія, 9-10.03.2000 р. (доповідь на тему: “Теоретичні та правові засади правотворчості в Україні. Шляхи їх вдосконалення” у статусі експерта Ради Європи); міжнародний науково-практичний семінар, організований Міністерством юстиції України спільно з Німецьким фондом міжнародного правового співробітництва “Питання техніки нормопроектування в процесі наближення національного законодавства до норм європейського права\\\" у м. Києві 13-15.03.2000 р. (доповідь на тему: “Проблеми вдосконалення нормопроектної техніки”); міжнародна науково-практична конференція, організована Міністерством юстиції України спільно з Генеральним директоратом з правових питань Ради Європи “Нормотворчий процес в країні, яка керується принципом верховенства права” у м. Києві 19-20.10.2000 р. (доповідь на тему: “Проблеми вдосконалення професійної підготовки учасників нормотворчого процесу”); міжнародна науково-практична конференція, організована Міністерством юстиції України спільно з Генеральним директоратом з правових питань Ради Європи “Оцінка ефективності законодавства” у м. Києві 29-30.03.2001 р. (доповідь на тему: “Вдосконалення чинного законодавства – основна мета нормотворчого процесу”); міжнародний семінар \\\"Етика нормотворчості\\\" у м. Києві 12-13.11.2001 р. (доповідь \\\"Техніка нормотворення у сучасній Україні: стан, проблеми та перспективи. Деякі етичні підходи до питання нормотворчої діяльності\\\"); науково-практична конференція, організована Інститутом законодавства Верховної Ради України спільно з Офісом координатора програм Організації безпеки та співробітництва в Європі (OSCE) “Проблеми теорії і практики законотворчості у контексті пріоритетів формування громадянського суспільства” у м. Києві 19.12.2005 р.
у статтях наукових видань та збірниках науково-практичних та інформаційних матеріалів: Богачова Олена. Про морально-етичні аспекти національного права та врахування їх у законотворчому процесі // Інститут законодавства Верховної Ради України: Зб. наук. праць. – К.: Реферат, 2005. – С. 41- 46.; Богачова О.В. Вдосконалення професійної підготовки учасників законотворчого процесу – нагальна потреба часу // Вісник господарського судочинства. – 2006. - № 1. – С. 163 – 168.; Богачова О.В. Удосконалення законодавства – основна мета законотворчого процесу // Юридична Україна. - 2006. № 5. – С. 10-15.; Богачова О., Федорін М. До питання стратегії законотворчості: Україна та Європейський Союз // Законотворчість. Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним та європейським правом / Бібліотека Української школи законотворчості. – К.: “АТОПОЛ інк”, 2005. – С. 9-13.; Богачова О., Федорін М. Про антикорупційне законодавство України // Законотворчість: Суспільство. Людина. Інформаційний бюлетень з питань діючого законодавства. Випуск 1. – К.: Реферат, 2005. – С. 27-33.; Словник термінів і понять, що вживаються у чинних нормативно-правових актах України /Упорядники: Богачова О.В., Винокуров К.С., Крусь Ю.І., та інші. – К.: “Оріони”, 1999. – 502 с.; Законотворча діяльність: Словник термінів і понять / За ред. Акад. НАН України В.М. Литвина. Упорядники: Богачова О. В., Задорожній О.В., Тихонова Є.А. та інші. – К.: Парламентське вид-во, 2004. – 344 с.; Законотворчість: Словник термінів і понять з міжнародного та європейського права / Бібліотека Української школи законотворчості / Автори-упорядники: Богачова О.В., Денисов В.М., Зайцев Ю.Є., Муравйов В.І. та інші. – К.: “АТОПОЛ інк”, 2005. – 160 с.; Законотворчість. Конституційні засади законотворчої діяльності / Бібліотека української школи законотворчості /Ред. кол.: О.В. Богачова, В.О. Зайчук (голова), О.Л. Копиленко, С.В. Шевчук. – К.: ТОВ “АСТ-Прес-Дік-Сі”, 2005. – 162 с.
при розробці нормативно-правових актів, методичних рекомендацій, концепцій: проекту Закону України “Про нормативно-правові акти” (1997 р.); проекту Концепції правової реформи в Україні (1998 р.); проекту Концепції державної правової політики у галузі прав людини (1998 р.); проекту Кодексу основних правил поведінки державного службовця (1998 р.); проекту Єдиного класифікатора галузей законодавства України (1999 р.); “Порядку офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності”, затвердженого Указом Президента України від 10.06.1997 р. № 503/97; “Правил обліку нормативно-правових актів та матеріалів судової і нотаріальної практики в судах, органах та установах юстиції України”, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 03.07 1998 р. № 39/5; “Засад державної політики України в галузі прав людини”, затверджених Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1999 р. № 757-XIV; “Положення про Національну юридичну бібліотеку”, затвердженого Указом Президента України від 23.07.1999 р. № 921/99; “Національної програми правової освіти населення”, затвердженої Указом Президента України від 18.10.2001 р. № 992/2001; “Методичних рекомендацій щодо розроблення проектів законів та дотримання вимог нормопроектної техніки”, схвалених постановою колегії Міністерства юстиції України 27.11.2000 р. № 41; “Методичних рекомендацій щодо проведення правової експертизи проектів нормативно-правових актів”, схвалених постановою колегії Міністерства юстиції України 27.11.2000 р. № 41; Концепції формування системи професійного навчання та підвищення кваліфікації у сфері законотворчого процесу та нормотворчості органів місцевого самоврядування, затвердженої вченою радою Інституту законодавства Верховної Ради України № 25 від 14.10.2005 р.
в авторських творах, що отримали Свідоцтва про державну реєстрацію прав автора на твір: Богачова О.В., Менюк О.А., Станік С.Р. Словник правових термінів та понять, що містяться у чинному законодавстві. (Свідоцтво про державну реєстрацію прав автора на твір № ПА 1843 від 16.03.1999 р.); Богачова О.В., Зайчук В.О. та ін. “Положення про Українську школу законотворчості” (Свідоцтво про реєстрацію авторського права на твір № 7332 від 26.03.2003 р.); Богачова О.В., Зайчук В.О. та ін. “Програма навчального курсу “Законотворча діяльність” (Свідоцтво про реєстрацію авторського права на твір № 7333 від 26.03.2003 р.).

Список литературы

ВИСНОВКИ

За результатами дослідження сформульовано низку висновків і пропозицій щодо вдосконалення законотворчої діяльності, пов’язаних, зокрема, з:
- додержанням принципів законотворчості, визначених юридичною наукою;
- науковим забезпеченням законотворчого процесу;
- нормативно-правовим регулюванням законотворчості;
- створенням ефективних механізмів активної участі у законотворчій діяльності її суб’єктів;
- виробленням єдиного підходу до структури законотворчого процесу (його етапів та стадій), здійсненням діяльності, пов’язаної з прогнозуванням і плануванням законотворчості; вдосконаленням обліку законодавчих ініціатив, процесом підготовки та розгляду законопроектів, вивченням питань ефективності законотворчості;
- вдосконаленням чинного законодавства;
- виробленням єдиних техніко-юридичних та мовно-термінологічних вимог до підготовки проектів законів;
- підвищенням правової культури та професійної підготовки учасників законотворчого процесу;
- використанням порівняльних досліджень та зарубіжного досвіду в законотворчому процесі.

На нашу думку, реалізації зазначених пропозицій можуть сприяти запропоновані та обґрунтовані шляхи системного забезпечення, подальшого вдосконалення законотворчого процесу. А саме:
1. Надійним фундаментом, який сприяє науковій орієнтації законотворчості, підвищенню якості змісту законодавства, його тлумачення і застосування, стабілізації і впорядкуванню конституційного правопорядку є принципи законотворчої діяльності (гуманізм, законність, гласність, демократизм, додержання міжнародних стандартів, техніко-юридична досконалість, науковість, збереження національної самобутності, моральність, професіоналізм, використання правового досвіду, ефективність тощо).
Перелік зазначених принципів пропонується доповнити принципом колегіальності, який має важливе значення у законодавчому процесі, оскільки ці рішення приймаються більшістю голосів на рівні фракцій, комітетів або на пленарному засіданні парламенту, та принципом політичного плюралізму, який означає, що носій будь-яких представлених у парламенті політичних сил має право висловити свою думку щодо законодавчого процесу.
Сучасний законотворчий процес в Україні певною мірою базується на зазначених принципах, однак останні потребують нормативного закріплення та неухильного дотримання.
Окремого розгляду заслуговує принцип гласності у законотворчій діяльності, її вдосконалення відповідно до вимог цього принципу. Гласність, відкритість законодавчої влади і законотворчого процесу потребує активної інформаційно-просвітницької діяльності серед населення не тільки щодо прийнятих законів, а й щодо тих, які знаходяться на стадії підготовки. З цією метою доцільно передбачити Регламентом Верховної Ради України обов’язкове оприлюднення, із забезпеченням зворотного зв’язку, в газеті “Голос України”, інших парламентських виданнях текстів найбільш соціально значимих законопроектів з роз’ясненнями їх мети та основних положень, а також регламентувати відповідні механізми співпраці парламенту з пресою. Уявляється доречним розглянути питання про включення до Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” та Закону України “Про статус народного депутата України” обов’язку проведення системної роз’яснювальної роботи серед громадян щодо законодавчої політики країни.
Пропонується також передбачити Законом України “Про комітети Верховної Ради України” обов’язкове створення веб-сторінки, на якій орієнтовно мають розміщуватися: інформація про склад і завдання комітету; тексти законопроектів, що знаходяться на розгляді комітетів, а також поправок і пропозицій, що подаються народними депутатами, із зазначенням автора поправки; висновки комітету щодо законопроектів; розклад і стенограми засідань комітету; матеріали громадських слухань, виїзних засідань, інші матеріали, що інформують громадськість про діяльність комітету; передбачити створення при комітетах громадських консультативних комісій з представників неурядових організацій, експертів з відповідних галузей; проведення громадських слухань з обговорення актуальних законопроектів; періодичну публікацію кошторису витрат комітету, детального звіту про результати його законодавчої та контрольної роботи тощо. Доцільно також закріпити законом “Про статус народного депутата України” необхідність щорічного оприлюднення в газеті “Голос України” кожною депутатською фракцією звіту перед виборцями про внесені протягом року законопроекти та результати їх проходження тощо.
2. Вдосконалення законотворчості неможливе поза її науковим забезпеченням. Наука могла б певною мірою сприяти подоланню корпоративізації законотворчого процесу, залучаючи, зокрема, експертів, консультантів, визнаних фахівців з тієї чи іншої галузі права.
Недостатність наукових досліджень законотворчого процесу певною мірою зумовлює недосконалу його організацію (планування і програмування розвитку, вдосконалення законодавства, нераціональне виявлення законодавчої ініціативи, відсутність належної координації в законотворчості тощо).
За наявності різноманіття визначень та інтерпретації понять у сфері законотворчого процесу (зокрема, “правотворчості”, “нормотворчості”, “законотворчості”, “законодавчої діяльності”, “законодавчого процесу”, “законодавчої техніки”, “законодавство” тощо) нагальним є, на нашу думку, вироблення єдиного наукового підходу, нормативне закріплення змісту базових понять, термінів і категорій: “законотворчий процес”, “законодавчий процес”, “законодавство”.
Законотворчий процес, як зазначалося, ми визначаємо як цілеспрямовану поступову діяльність, яка складається з взаємообумовлених і взаємопов’язаних стадій (етапів), і спрямована на врегулювання суспільних відносин шляхом пізнання та оцінки правових потреб суспільства і держави, створення системи законодавства.
Законодавчий процес (законодавча діяльність) визначається як нормативно-регламентований порядок послідовно здійснюваних дій, пов’язаних з поданням до законодавчого органу проекту закону, його розглядом, прийняттям, набранням законом чинності через його підписання та оприлюднення, внесенням змін, припиненням чинності, а також формуванням єдиної системи законодавства України.
Нами підтримується точка зору вітчизняних та зарубіжних учених, які вважають, що термін “законодавство” повинен трактуватися як системна сукупність законів держави. Поняття “закону” є нормоутворюючим для визначення змісту терміну “законодавство”. Закон має вищу юридичну силу, формує основні принципи суспільної поведінки, регламентує найважливіші питання життя держави. Саме тому його не можна ставити в один ряд з підзаконними актами, адже останні спрямовані на виконання закладених у законі положень.
До заходів наукового забезпечення розвитку законотворчого процесу, на нашу думку, доцільно також включити: розробку Концепції, Програми і Положення, формування відповідної Бази даних; широке використання теоретико-практичних досліджень як юридичного, так і соціогуманітарного профілю; проведення правових експериментів в різних сферах суспільних відносин (з урахуванням результатів цих досліджень та експериментів уявляється можливим налагодити дієвий механізм правового регулювання суспільних відносин, формування належного рівня політичної і правової культури населення); розміщення замовлень в наукових закладах щодо участі у законопроектній роботі тощо.
3. Особливе місце у функціонуванні законотворчого процесу має належати його нормативно-правовому забезпеченню, адже останнє не повною мірою відповідає вимогам практики, а в окремих випадках ускладнює оптимальне протікання зазначеного процесу. Нами запропоновано визначення нормативно-правового забезпечення законотворчого процесу як врегулювання за допомогою правових норм відносин у сфері пізнання та оцінки правових потреб суспільства і держави, цілеспрямованої діяльності компетентних органів щодо прогнозування, планування, підготовки, обговорення, прийняття законів, їх оприлюднення й оцінки їх ефективності.
Аналіз тексту Конституції України дає підстави стверджувати про відсутність єдиного механізму системного регламен¬тування законотворчої діяльності. Положення щодо законотворчості зустрічаються в її різних розділах з різним ступенем деталізації та обсягом. Тому можна вважати доцільними зміни до Конституції України в частині конституційних основ законодавчої процедури.
Також робиться наголос на важливості законодавчого врегулювання законотворчої діяльності органів державної влади, інших суб’єктів законотворчого процесу. Передусім потребує ретельного опрацювання Регламент Верховної Ради України, підготовки науково-практичного коментаря Регламенту, мають бути внесені зміни до Закону України “Про Комітети Верховної Ради України”, Закону України “Про Президента Української РСР”, прийняття законів “Про Кабінет Міністрів України”, “Про центральні органи виконавчої влади”. Зазначені закони мають відповідати новій системі організації державної влади в Україні.
Найсуттєвішою проблемою нормативно-правового забезпечення законотворчої діяльності загального характеру є значний обсяг та розгалуженість нормативно-правового поля у цій сфері. Системній та ергономічній регламентації питань законотворчої діяльності, врегульованих сьогодні численними нормативно-правовими актами, має сприяти прийняття Закону України \\\"Про нормативно-правові акти\\\", який узасадничить принципи законотворчості, унормує загальні положення щодо його наукового забезпечення, визначить субєкти законотворчого процесу, його етапи та стадії, їх послідовність.
Поряд з прийняттям нових законів потребує ревізування існуючий нормативно-правовий масив, що регулює законотворчу діяльність, зокрема: необхідно переглянути та відмінити дію застарілих нормативно-правових актів, що не відповідають реаліям сьогодення; скасувати суперечності та дублювання між окремими нормами законодавства тощо; актуальним є дослідження проблеми відповідальності за результати законотворчості.
4. Науковий підхід до вивчення питань законотворчості передбачає, насамперед, комплексне відображення його як незупинного процесу, який складається з певних взаємопов’язаних стадій. Нами пропонується законодавче закріплення структури законотворчого процесу, до якої, окрім стадій законодавчого процесу, необхідно віднести стадії прогнозування та планування у законотворчості, розробки концепції закону, тлумачення, оцінки ефективності застосування законодавства (моніторингу застосування чинного законодавства та правозастосувальної практики) тощо.
Для прогнозування ситуації у межах правового простору, скоординованості планування законотворчої діяльності пропонується розробити і прийняти науково-практичні рекомендації “Прогнозування і планування законотворчого процесу”, Державну програму законопроектних робіт (на кожні 5 років), створити Комісію з координації законотворчої діяльності.
Вищезазначені заходи з планування законотворчої діяльності мають ґрунтуватися, як відомо, на основі програмного документа, яким може слугувати Закон України “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України”, що може бути прийнятий на основі Конституції України.
Практичним втіленням ідей законодавчої політики в галузі законотворчості має стати нормативне закріплення необхідності підготовки науково обґрунтованих концепцій законопроектів. Нами запропоноване визначення концепції закону як аналітичної нормативної моделі з варіантами правової поведінки, приблизною структурою законопроекту, можливими наслідками та оцінкою ефективності дії закону. При цьому концепція розглядається як самостійний документ, який містить всебічне обґрунтування вибору оптимального варіанта розвязання проблеми, його економічної вартості та визначає теоретико-методологічні засади розробки відповідного закону.
Численні зміни до вже прийнятих законів є одним із індикаторів неналежної підготовки проектів, їх прийняття без відповідного економічного, фінансового, кримінологічного, лінгвістичного, екологічного, гендерного обґрунтування та прогнозування, оцінки ефективності, що зменшує їх вагу та значення, нівелює принцип загальнообовязковості закону.
Ми наголошуємо на необхідності встановлення обовязкового порядку проведення комплексної наукової експертизи проектів законів, яка має здійснюватись на основі відповідних Рекомендацій та Посібника.
Для усунення дублювання та неузгодженості під час внесення у порядку законодавчої ініціативи законопроектів вбачається доцільним створити у Верховній Раді України Національний реєстр законодавчих пропозицій, який закріплював би авторство учасників законотворчої діяльності, створював умови рівного доступу до інформації, забезпечував необхідний контроль за станом обговорення законопроекту в парламенті, сприяв активізації участі громадськості у законотворчому процесі, створював передумови для аналітичного його забезпечення.
Також хотілося б акцентувати увагу на необхідності вироблення ефективних механізмів гарантування належної якості законопроектів та запобігання негативним лобістським і корупційним проявам, зокрема: встановлення необхідного контролю над цими процесами шляхом прийняття Закону України “Про лобіювання в Україні”; створення у складі Апарату Верховної Ради України Експертної групи, завданням якої стала б попередня експертиза законопроектів на предмет наявності в них лобістських і корупціогенних статей; передбачення у Регламенті Верховної Ради України: обов’язковості експертизи в парламентських Комітеті з питань правової політики та Комітеті з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією законопроектів, стосовно яких Експертною групою був представлений висновок про наявність у них лобістських і корупціогенних статей; неможливості розгляду таких законопроектів у першому читанні без висновків названих комітетів; залучення до доопрацювання законопроектів незалежних експертів та представників громадських організацій.
Погіршення якості законів є також наслідком недодержання єдиної процедури їх розгляду та прийняття. До проблем парламентської законодавчої процедури, можна, зокрема, віднести: брак “тематичної організації” розгляду законопроектів; недостатність аналітичного супроводу законопроектів при їх розгляді в сесійному режимі тощо. Тому вбачається за доцільне передбачити у Регламенті тематичне групування законопроектів, що виносяться на розгляд пленарного засідання.
Варта уваги науковців проблема співвідношення повноважень Верховної Ради України, яка не наділена правом офіційного тлумачення законів, і Конституційного Суду України, який порушує межі законодавчої компетенції своїм правом відміняти неконституційні закони.
У процесі дослідження обґрунтовано необхідність активізації вивчення питань ефективності дії прийнятих законів шляхом моніторингу застосування законодавства та стану правозастосувальної практики, розробки загальної методології здійснення такого моніторингу, його обовязкового законодавчого закріплення з метою уніфікації та координації цієї діяльності; підтримано пропозицію запровадження Державної програми моніторингу законотворчої діяльності (концепцію якої підготовлено в Інституті законодавства Верховної Ради України). Нами пропонується для дослідження цих проблем застосовувати метод функціонально-правового аналізу – метод системного дослідження ефективності дії законів в процесі їх реалізації з огляду на якість, ступінь виконання покладених на нього функцій щодо регулювання відповідних суспільних відносин.
З метою активізації контрольної функції комітетів пропонується закріпити в Законі України “Про комітети Верховної Ради України” положення про функцію головного комітету здійснювати контроль за виконанням тих законів, проекти яких готувались комітетом. Для здійснення контрольної діяльності Верховної Ради України доцільно було б створити спеціальну Комісію з парламентського контролю за впровадженням законодавства, яка б узагальнювала досвід застосування законодавства, готувала пропозиції щодо необхідних змін. Пропонується також розглянути питання про створення розгалуженої мережі спеціалізованих структурних підрозділів з питань моніторингу.
5. Питання ефективності законотворчості слід розглядати також через призму наукового, нормативно-правового та організаційного забезпечення діяльності її учасників.
Особливу увагу необхідно звернути на шляхи підвищення ефективності діяльності Парламенту як єдиного законодавчого органу в державі, вдосконалення його внутрішньої структури. З цією метою потребує уточнення правовий статус комітетів Верховної Ради України, зменшення їх кількості для забезпечення принципу пропорційного представництва у комітетах членів фракцій, створення умов для залучення до законопроектної роботи комітетів вчених-юристів; залучення (на тендерних засадах) до підготовки законопроектів за кошти державного бюджету неурядових організацій, що займаються дослідницькою та аналітичною діяльністю; визначення правового статусу парламентської меншості (шляхом прийняття закону “Про парламентську опозицію”); закріплення на законодавчому рівні діяльності Погоджувальної ради депутатських фракцій Верховної Ради України; вдосконалення структури Апарату Верховної Ради України для забезпечення оптимального балансу між кількісним складом тієї частини Апарату, яка забезпечує діяльність органу законодавчої влади в цілому, а також кількісним складом секретаріатів комітетів, депутатських фракцій та особистих апаратів народних депутатів України.
З метою забезпечення реалізації принципу демократизму у законотворчості актуальним уявляється питання щодо надання громадянам статусу субєктів законотворчої діяльності. Потребує закріплення на законодавчому рівні правосубєктність народу як учасника законотворчого процесу шляхом прийняття Закону України “Про всеукраїнський референдум”. Також має бути створена спеціальна структура по запровадженню інформаційних заходів щодо правової освіти громадян з питань законотворчого процесу, їхньої безпосередньої участі у зазначеному процесі на різних стадіях його протікання.
Запропоновано розширення кола субєктів права законодавчої ініціативи за рахунок Верховного Суду України, комітетів Верховної Ради, а також вивчення питання про конституційне закріплення права народної законодавчої ініціативи.
6. Одним із емпіричних показників ефективності законотворчого процесу є стан чинного законодавства. Однак слід зазначити, що правове поле України не є досконалим, країна знаходиться в процесі формування якісно нової правової системи. Можливі шляхи щодо подолання існуючих проблем вбачаються у прийнятті Верховною Радою України: а) Класифікатора нормативно-правових актів України; б) Державної програми розвитку законодавства України (на 10 років); в) Національної програми кодифікації українського законодавства, створенні Національної кодифікаційної комісії; г) Зводу законів.
7. Ефективна робота щодо створення законів потребує вироблення та уніфікації єдиних техніко-юридичних правил та вимог їх підготовки, тому, на нашу думку, актуальним є вироблення та затвердження “Правил законодавчої техніки”. Ця проблема набуває особливого значення за умов інтенсивної законотворчої діяльності, характерної для сучасної України. Від її вирішення значною мірою залежать ефективність законодавства в цілому, правильне розуміння, обґрунтоване застосування законів, їх належний облік та систематизація.
Для ефективного використання законодавчої техніки як елементу законотворчої діяльності важливо, закріпити на науково-теоретичному і практичному рівнях саме поняття “законодавча техніка” як системи юридичних засобів і прийомів створення, оформлення та систематизації законів.
Актуальним є дослідження та розвиток питання юридичної (законодавчої) термінології, оскільки поняття та терміни, які використовуються, утворюють своєрідний вихідний базис національного законодавства, є відправною точкою формування законодавчого масиву. Тому доцільним уявляється: 1) узагальнення термінологічних напрацювань (а) створення “Реєстру термінів української правничої мови, які мають застосовуватися при розробці законів та інших нормативно-правових актів”; б) періодичного видання “Словника термінів і понять, що вживаються у законах та інших нормативно-правових актах” на базі названого Реєстру; в) підтримка комп’ютерних мережевих баз даних); 2) поповнення української юридичної термінології новими термінами та визначеннями, запровадження обов’язкової мовно-термінологічної експертизи проектів законів (для цього доцільно створити спеціалізовану Державну мовно-термінологічну комісію); 3) спрощення доступу розробників проектів законів до результатів досліджень.
Вартим уваги є також питання наближення й уніфікація вимог законодавчої техніки до міжнародних стандартів.
Подальша розробка питань законодавчої техніки дозволить обґрунтувати критерії якості законів, виявити та систематизувати типові законотворчі помилки, розробити дієві засоби щодо їх подолання.
8. Якісний рівень стану та розвитку законотворчого процесу значною мірою обумовлюється рівнем правової культури суспільства, суб’єктів законотворчості, оскільки правова культура суспільства відображає певний рівень правосвідомості і законності, досконалості законодавства та юридичної практики. Окреслені питання можуть знайти своє відображення в Законі України “Про правову культуру”.
З огляду на це пропонується розробити та запровадити науково-методичні програми освітнього напрямку для всіх учасників законотворчого процесу. Для підвищення правової культури законотворчості нагальним є питання підвищення професіоналізму фахівців у сфері законотворчості, зокрема, шляхом підготовки законотворців, як це робиться в європейських країнах.
Підвищенню професіоналізму законотворчої діяльності, рівня правової культури, покращенню якості законопроектів буде сприяти створення спеціалізованих підрозділів по розробці законопроектів при центральних органах виконавчої влади та Верховній Раді України.
Подальший розвиток в Україні системи професійного навчання у сфері законотворчості дозволить створити належні умови для формування єдиної спеціалізованої законопроектної служби.
9. Важливого значення для успішної реалізації законотворчого процесу набуває використання позитивного досвіду законотворчої діяльності зарубіжних країн.
Нами пропонується розпочати дослідницьку програму щодо вивчення досвіду законотворчої діяльності зарубіжних країн з використанням методів порівняльного аналізу, зокрема підготувати серію видань “Законотворчий процес. Зарубіжний досвід”, а також включити до навчальних програм вищих учбових юридичних закладів дисципліну “Порівняльне правознавство”.
Підтримання належного рівня імплементації міжнародних норм права у законодавство України, додержання принципів і норм міжнародного права, гармонізація українського законодавства з європейським правом, з актами і нормами, що діють у рамках СНД, ГУАМ тощо потребує розробки та введення чітких процедурних правил імплементації, підготовки та опублікування “Тезаурусу, що міститиме терміни, які використовуються в міжнародних угодах України”. Також необхідно розробити “Рекомендації щодо застосування порівняльного методу, принципів і норм міжнародного права у законотворчому процесі”.
10. Для створення та відображення цілісної картини проблемних питань законотворчої діяльності в Україні та шляхів її вдосконалення пропонується розробити відповідну “Концепцію розвитку законотворчого процесу”. Прийняття та впровадження концепції обумовлене необхідністю вирішення низки першочергових проблем законотворчої діяльності, а також вивчення та теоретичного усвідомлення проблем, що накопичились. Обов’язковою умовою ефективності державної політики у сфері законотворчої діяльності має стати комплексна реалізація передбачених у концепції заходів.
Змістовне наповнення концепції може визначатися її відповідністю трьом базовим критеріям: а) адекватністю існуючим умовам; б) її комплексністю; в) теоретико-методологічним потенціалом для розвитку та регулювання відповідної сфери відносин.
На нашу думку, така концепція може складатися з двох основних частин:
а) безпосередньо присвяченої питанням вдосконалення законотворчого процесу як інструменту створення ефективного законодавства. Цю тематику може бути представлено через розкриття теоретико-методологічних засад законотворчості, питань її нормативно-правового забезпечення, функціональних повноважень суб’єктного складу, послідовності змістовного наповнення - відображення етапів та стадій законотворчого процесу, наукових, правових, організаційних та правоосвітніх заходів з його вдосконалення;
б) спрямованої на висвітлення проблем розвитку законодавства, відображення, зокрема, питань розвитку системи права, загальних засад побудови системи українського законодавства, основних напрямків його розвитку та вдосконалення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абдулатипов Р. Российский парламентаризм: поиски и перспективы // Этнополит. вестн. - 1995. - №4. С. 20-31.
2. Абдулаев М. И. Теория государства и права. Учебник для вузов. - СПб.: Питер, 2003. – 397 с.
3. Абетка української політики: Довідник. - К. Смолоскип, 1997 - Авт.-упоряд.: М. Томенко. – 2000. – 268 с.
4. Авер\\\'янов В. Б., Бойко В. Ф., Борденюк В. І., Ворсіанов Г. Т., Гринчишин В. А. Коментар до Конституції України / Верховна Рада України; Інститут законодавства / В.Ф. Опришко (ред.). — К., 1996. - 378 с.
5. Автономов А. С. Ключевой вопрос развития парламентаризма // Клуб “Реалисты”: Информ.— аналит. бюл. 1995. № 8.
6. Алексеев С. С. Общая теория права: В 2-х т, Т. 2. – М.: “Юридическая литература”, 1982. – 360 с.
7. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: опыт комплексного осмысления. М.: Статут, 1999.
8. Алексеев С. С. Теория права. - М.: Изд-во БЕК. 1993.
9. Алюшин А. Россия: Конституционные источники несовершенства законодательного процесса // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. 1995. №2.
10. Андрійко О. Ф. Державний контроль в Україні: організаційно-правові
засади / НАН України; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького. - К.: Наукова думка, 2004. – 300 с.
11. Артикуца Н. В. Мова права і юридична термінологія: Навчальний посіюник. – К.: Стилос, 2002. – 198 с.
12. Бабаев В. К., Баранов В. М. Теория права и государства в схемах и определениях: Учебное пособие. – М.: Юристъ, 2005. – 256 с.
13. Балакірєва Р.С. Конституційне право України: Навч. посіб. для студ.
вищ. навч. закл. — К.: Центр навч. л-ри, 2003. – 222 с.
14. Бехруз Х. Введение в сравнительное правоведение: Учебное пособие. – Одесса: Юридична література, 2002. – 328 с.
15. Бобровник С. В. Колізійні норми в системі засобів правового регулювання // Правова держава. – 2001. - №12.
16. Богинич О. Л. Форми здійснення державної влади в постсоціалістичних країнах // Правова держава. – 2000. – Вип. 11.
17. Боголюбов С. А. О технике законодательного процесса // Законодательство и Экономика - 1995. №5-6.
18. Бойко Ю. Законотворчість: поняття та структура // Право України. – 2002. - №5.
19. В. Бернхем. Вступ до права та правової системи США. – К., 1999, - 554 с.
20. В. Д. Ткаченко. Порівняльне правознавство. – Х.: Право, 2003. – 274 с.
21. Венгеров А. Б. Теория государства и права: Учебник. – 2-е изд. – М.: Омега-Л, 2005. – 608 с.
22. Верховна Рада України в системі органів державної влади // Рябченко О. Держава і економіка: адміністративно-правові аспекти взаємовідносин. — X., 1999.
23. Вишневский А. Общая теория государства и права. Учеб. пособ. / А.Ф. Вишневский, Н.А. Горбаток, В.А. Кучинский. - 2-е изд.- Мн.: Амалфея, 2004.- 688 с.
24. “Внутрішня структура Парламенту: шляхи підвищення ефективності функціонування” // Матеріали дослідження Лабораторії законодавчих ініціатив. Березень, 2006 р. – http://www.parlament.org.ua
25. Георгіца А.З. Конституйійне право зарубіжних країн: Підручник. – Тернопіль: “Астон”, 2003. – 432 с.
26. Георгіца А.З. Сучасний парламентаризм: проблеми теорії та практики. – Чернівці: Рута, 1998. – 484 с.
27. Годованець В. Ф. Конституційне право України: Конспект лекцій. – 2-ге вид., стереотипне. - К.: МАУП, 2001. – 216 с.
28. Гражданское общество: истоки и современность / Научн. ред. проф. И.И. Кальной, доц. И.Н. Лопушанский. –2-е изд., доп. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 296 с.
29. Графский В. Г. Всеобщая история права и государства: Учебник для вузов. - М.: Норма, 2004. –752 с.
30. Григонис Э. П. Теория государства и права: Курс лекций.-СПб.: Питер, 2002. – 320 с.
31. Гущина Н. А. Система права и система законодательства: соотношение и некоторые перспективы развития. // Известия вузов. «Правоведение». – 2003. - № 5. – С. 198-204.
32. Демин А.В. Теория государства и права: Курс лекций. - М.: Инфра-М, 2002. – 184 с.
33. Державно-правова реформа в Україні: Матеріали науково-практичної конференції. Київ, листопад 1997 р. / Ред.колегія: В.Ф. Опришко (голова), М.І. Єрофєєв, М.Т. Кравчук, Г.М. Омельяненко та ін. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1997. – 420 с.
34. Державотворення і правотворення в Україні: досвід, проблеми, перспективи / за ред. Ю. С. Шемшученка: Монографія. - К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького, 2001. – 656 с.
35. Деякі питання щодо забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики: постанова Кабінету Міністрів України №1378 від 15.10.2004 р.
36. Дмитрієв А. І., Шепель А. О. Порівняльне правознавство. К.: 2003. – 184 с.
37. Доморослий В. Біля витоків українського парламентаризму // Віче. - 1999. - № 4.
38. Древаль Ю. Парламенти і парламентаризм: уроки і перспективи // Віче. – 1999. - №11.
39. Дрейшев Б. В. Проблемы законотворчества в новых условиях // Правоведение, 1994. №5-6.
40. Євграфов П.Б., Євграфова Є.П. Роль кодифікаційних актів у формуванні системи законодавства України // Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. – К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 1999.
41. Е. В. Сырых. О критериях качества федеральных законов в сфере экономики. – Журнал российского права №2 – 2000. - С. 127.
42. Жакке Ж.-П. Конституционное право и политические институты: Учеб. пособие / Пер. с франц. - М.: Юристъ, 2002. – 365 с.
43. Жан-Шарль Беланже. Семінари з законопроектування в програмі нормопроектування і законодавчого права Оттавського університету (1998-1999): Звіт. - Оттава: Канадське агентство міжнародного розвитку, 1999. – 41 с.
44. Журавський B. C. Бікамеральна структура парламенту: історія, сучасність та мови впровадження в Україні. - X., 2000. – 28 с.
45. Журавський B. C. Керівні органи Верховної Ради України // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 9. - К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Спілка юристів України, 2001.
46. Журавський В. С. Становлення і розвиток українського парламентаризму (теоретичні та організаційно-правові проблеми). – К.: Парламентське вид-во, 2002. – 274 с.
47. Загальна теорія держави і права / За ред. акад. АПрН України, д.ю.н., проф. В. В. Копейчикова. – К.: Юрінком, 1997. – 320 с.
48. Загальна теорія держави і права: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та інш. – Харків: Право, 2002. – 432 с.
49. Законодавство України: проблеми вдосконалення / Редакційна колегія: В.Ф. Опришко (голова), С.Б. Гавриш, В.С. Журавський та ін. К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, Випуск 7., 2001. - 292 с.
50. Законодавство України та міжнародне право (проблеми гармонізації): Збірник наукових праць. Вип. 4 / Ред. колегія: В.Ф. Опришко (голова), М.Ф. Верменчук, М.І. Єрофєєв та ін. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1998. – 297 с.
51. Законодавча діяльність Верховної Ради України IV скликання: пріоритети, досвід парламентської практики, актуальні проблеми / За загальною редакцією В. М. Литвина. - К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2003. - 272 с.
52. Законодательная техника: Научно-практическое пособие / Под ред. Ю.А.Тихомирова. - М.: Городец, 2000. - 272 с.
53. Законодательные проблемы информатизации общества: Труды 52. / ред. кол. И.Д. Тиновицкая (отв. ред.), Л.К. Терещенко, И.Л. Бачило. – М.: Институт законодательства и сравнительного правоведения при Верховном Совете РФ, 1992. – 124 с.
54. Законодательный процесс в России: граждане и власть: Практические советы / Автономов А. С., Завадская Л. Н., Захаров А. А., Любимов А. П. и др.; Междунар. Респ. Ин-т, Фонд развития парламентаризма в России. - М.: АВИА-Принт, 1996.
55. Законодательный процесс. Понятие. Институты. Стадии: Научно-практическое пособие / Отв. ред. проф. Р. Ф. Васильев. – М.: Юриспруденция, 2000. – 320 с.
56. Законопроектные приоритеты Правительства России. Предложения ИзиСП. // Журнал российского права. № 2 – 2000.
57. Законотворення - основна функцiя парламенту. - К.: Заповiт, 1997. – 176 с.
58. Законотворча діяльність: Словник термінів і понять / За ред. акад. НАН України В. М. Литвина. – К.: Парламентське вид-во, 2004. – 315 с.
59. Законотворчість. Конституційні засади законотворчої діяльності / Ред. кол.: О.В. Богачова, В.О. Зайчук (голова), О.Л. Копиленко, С.В. Шевчук. - К., 2005. - 162 с.
60. Законотворчість Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним та європейським правом (збірник науково-практичних матеріалів) / Випуск 4 / Редакційна рада: Зайчук В.О. (голова), Копиленко О.Л., Йоганнес Пост, Богачова О.В., Муравйов В.І. - К. 2005. - 200 с.
61. Законотворчість. Словник термінів і понять з міжнародного та європейського права / Редакційна колегія: Зайчук В. О., Копиленко О. Л., Йоганнес Пост, Зарубінський О. О., Богачова О. В., Муравйов В. І. - К. 2005. - 160 с.
62. Засоби масової інформації: Українське законодавство. – К.: Міжнародний фонд “Відродження”; Інформаційний прес-центр IREX ПроМедіа, 1999. – 204 с.
63. Захарченко П.П., Кузьминець О.В. Історія держави та права України: Навчальний посібник для дистанційного навчання. – К.: Університет “Україна”, 2005. – 208 с.
64. Златопольский Д. Л. Государственное право зарубежных стран: Восточной Європы и Азии.- М.: Зерцало, 1999. – 320 с.
65. И. В. Котелевская. Закон и подзаконный акт. – Журнал российского права № 2 – 2000.
66. Ильин И. А. Собр. соч..: В 10 Т. Т. 4. М., 1994.
67. Исаков В. Б. Теоретические подходы к понятию эффективности закона. / Материалы международного семинара «Оценка законов и эффективности их принятия» (16-17 декабря 2002 г.)
68. Історія українського права /За редакцією: О.О. Шевченка. - К.: Олан, 2001. – 214 с.
69. Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома Н.М. Загальна теорія держави і права: Підручник для ВНЗ (рек. МОН України) // Л.: Новий світ, 2003. - 584 с.
70. Кененов А. А., Чернобель Г. Т. Логические основы законотворческого процесса. // Правоведение. 1991. № 6.
71. Керимов Д. А. Законодательная техника. Научно-методическое и учебное пособие. – М.: НОРМА, 2000. – 127 с.
72. Керимов Д. А. Законотворчество // Право и образование, № 3, 2001.
73. П. Кислий, Ч. Вайз. Становлення парламентаризму в Україні: На тлі світового досвіду. К.: 2000. – 414 с.
74. Ковачев Д. А. Парламентская процедура: понятие, виды, регламентация (из опыта зарубежных стран) // Вестник Межпарламентской ассамблеи СНГ. – 1994. - №4.
75. Ковачев Д. А. Регламенты парламентов стран – членов Содружества Независимых Государств (Информационно-аналитический обзор) // Очерки конституционного права иностранных государств: Учебное и научно-практическое пособие / Отв. ред. Ковачев Д. А. – М.: Спарк, 1999.
76. Козюбра М. І. Проблеми конституційної реформи в Україні: Матеріали круглого столу - К., 2003.
77. Колодій А., Лисенков С., Тихомиров О. Закон для законів: такий фундамент законодавчого процесу закладається сьогодні // Віче. – 1995. – №5. – С. 44–49.
78. Комаров С. А., Малько А. В.Теория государства и права. – М.: Норма, 2004. – 448 с.
79. Комітети – основа діяльності законодавчих органів влади: Посібник / Кислий П., Сінклер Т., Браун Т. та ін. – К.: Заповіт, 1997. – 98 с.
80. Конституційне законодавство України: Законодавчі акти, коментар, офіційне тлумачення/ С.В. Лінецький, М.І. Мельник, А.М. Ришелюк. - К.: Атика, 2000. - 896 с.
81. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / М. С. Горшеньова, К. О. Закоморна, В. О. Ріяка та ін.; За заг.ред. В. О. Ріяки. – 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 544 с.
82. Конституційне право Ук