СУДОУСТРІЙ ТА СУДОЧИНСТВО В УКРАЇНІ (XVI – початок XVII ст.) :

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………….... 3
РОЗДІЛ 1. Історіографія та джерельна база дослідження
1.1. Історіографія................................................................................................................. 10
1.2. Джерельна база дослідження...................................................................................... 20
РОЗДІЛ 2. Судові органи на українських землях (XVI - початок XVII ст.)
2.1. Центральні судові установи Великого князівства Литовського.......................... 26
2.2. Місцеві суди українських земель: компетенція та діяльність у першій
половині XVI ст.................................................................................................................. 39
2.3. Реформи судоустрою другої половини XVI ст........................................................ 61
РОЗДІЛ 3. Загальні засади судочинства
3.1.Основні риси та принципи судового процесу........................................................... 81
3.2. Учасники судового процесу, їх права та обов’язки............................................... 92
РОЗДІЛ 4. Судовий розгляд справ на різних стадіях процесу
4.1. Порушення та розгляд справи в суді першої інстанції.......................................... 127
4.2. Органи, уповноважені розглядати скарги на рішення суду. Перегляд судових
рішень.................................................................................................................................. 171
ВИСНОВКИ....................................................................................................................... 187
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ........................................................................ 195

ВСТУП
Актуальність теми зумовлена зростанням в українському суспільстві уваги й інтересу до ролі права в історичному розвитку як окремих суспільств так і людства в цілому. Глибоке аналітичне осмислення історико-правової спадщини держави дає можливість по-новому, зі знанням справи оцінити тенденції розвитку державно-правових інститутів. У сучасних умовах інтеграційних процесів, на шляху до створення єдиної Європи, стає актуальною проблема вивчення і використання власних здобутків у системах права. В Україні даний процес ускладнюється суспільно-економічними умовами, незавершеними реформами ланок державної влади, що може призвести до сліпого копіювання правових інститутів інших країн, без урахування власних надбань. За таких обставин доцільно звернутися до історико-правового досвіду нашого минулого, особливо ж – до періоду, коли українські землі переживали цикл політичних, економічних, правових та соціальних трансформацій, спричинених їх приєднанням до Литовської держави, а пізніше – до Корони Польської, та утворенням, відповідно, Великого князівства Литовського та Речі Посполитої Польської.
Дискусія з приводу реформ судочинства та судоустрою, що триває в Україні, зумовлює актуальність вивчення історії судового процесу та судових установ, що діяли в різні історичні епохи, у тому числі, й у литовсько-польську добу. Важливим чинником необхідності звернення саме до історії XVI ст., на наш погляд, є стрімкий розвиток у зазначений період законодавства, яке регламентувало судовий процес і в подальшому, протягом двох наступних століть, використовувалося в українських судах.
Попри теоретичні здобутки як в юридичній, так і в історичній науці, значна частина проблем, що стосуються історії судових органів та судочинства українських земель у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої Польської, на сьогодні залишається малодослідженою, а окремі аспекти потребують серйозних уточнень та доповнень. Великої уваги заслуговують питання організації діяльності судових органів, актуальність дослідження яких, очевидна не лише як елемента в реконструкції цілісного функціонування правових інститутів вказаної доби, а й як історичного об’єкта, в якому фокусуються проблеми станових привілеїв феодальної держави, переходу від звичаєвого права до писаного закону, співвідношення між правом і звичаєм тощо. Все це й обумовлювало вибір теми дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження відповідає вимогам Закону України “Про пріоритетні напрями розвитку науки та техніки” від 11.07.2001 р. (ст. 7), завданням Цільової комплексної програми НАН України № 0186.0.070872 „Актуальні проблеми історії українського національного державотворення”, Програми розвитку відомчої освіти та вузівської науки на період 2001 – 2005 рр. (Рішення Колегії МВС України від 18.12.2000 р. № 9 КМ/1), Пріоритетних напрямів наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України, затверджених наказом ректора НАВСУ від 05.04.2001 р., є складовою наукових досліджень кафедри історії держави і права Київського національного університету внутрішніх справ. Дослідження виконано згідно з Планом науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт Національної академії внутрішніх справ України на 2003 р., схваленим Вченою радою НАВСУ 24.12.2002 р. (протокол № 17).
Мета і завдання дослідження. За мету було поставлено: висвітлити структуру та ланки системи органів судочинства українських земель у XVI – на початку XVII ст., комплексно дослідити та визначити характер, сутність та етапи судового процесу. Відповідно до цього будуть вирішуватися такі завдання:
– з’ясувати стан наукової розробки теми, визначити рівень і повноту забезпечення джерельної бази;
– проаналізувати систему органів судочинства й класифікувати види судів;
– здійснити ґрунтовну наукову розробку особливостей реалізації судових реформ Великого князівства Литовського та Речі Посполитої Польської в українському повітовому судочинстві;
– на основі вивчення пам’яток права й судових актів визначити й узагальнити склад, компетенцію центральних і регіональних судів великокняжих урядників та форми їх взаємодії з іншими судовими установами, з урахуванням специфіки функціонування вказаних органів на українських землях та ступеня реалізації в їх діяльності приписів загальнодержавного законодавства;
– дати авторське тлумачення характеру судового процесу в українських судах, дослідити обсяг прав та обов’язків учасників судочинства;
– реконструювати етапи судового процесу, порядок проведення розшукових, слідчих та судових дій;
– уточнити й узагальнити основні фактори, що зумовили зміни в українському судочинстві, напрями та характер його еволюції.
Об’єктом дослідження є правові відносини, що склалися в процесі здійснення правосуддя на українських землях у XVI – на початку XVII ст.
Предметом дослідження є особливості формування й розвитку системи органів судочинства, засади діяльності, устрій, ґенеза центральних, регіональних судів великокняжих намісників та повітових судових установ, процедура розгляду судових справ.
Методи дослідження. Дисертація виконана на основі поєднання філософських, загальнонаукових і спеціально-наукових методів історико-правового дослідження відповідно до принципів об’єктивності та історизму.
Метод діалектики дав можливість розглянути інститути судочинства в їхньому постійному розвитку та взаємодії, виявити причинову обумовленість їх генезису змінами у суспільно-політичному житті. У ході дослідження застосовано системний підхід до вивчення соціально-правових явищ із використанням загальнонаукових методів аналізу та синтезу, узагальнення на основі принципу історизму.
Системно-структурний метод використовувався під час дослідження розвитку судової системи, при з’ясуванні структурних зв’язків між явищами та фактами, що мали місце у функціонуванні судів, при реконструкції картини судового процесу.
Для відтворення послідовності подій, встановлення початку функціонування окремих судових установ використано хронологічний метод. Статистичний метод та метод кількісного й якісного аналізу застосовували при обробці й аналізі матеріалів актових джерел, визначені інтенсивності правових процедур та судової діяльності господарських урядників. На основі формально-логічного методу узагальнено зібраний фактичний матеріал та зроблено висновки про особливості функціонування органів судочинства, уточнено деякі тлумачення та дефініції.
Застосування історико-порівняльного методу зумовлювалося необхідністю подати всебічний аналіз приписів пам’яток права, визначити співвідношення судових процедур звичаєвого права та запозичених інституцій, оцінити здобутки судових реформ порівняно із попереднім періодом.
Хронологічні та територіальні рамки дослідження. Територіально дослідження окреслюється межами повітів Волинської, Київської земель та східної частини Поділля, згодом Волинського, Київського та Брацлавського воєводств, що до 1569 р. перебували у складі Великого князівства Литовського, а після Люблінської унії – у складі Речі Посполитої Польської.
За нижню хронологічну межу взято початок XVI ст., що збігається: з письмовою фіксацією великокняжою владою місцевих правових звичаїв – виданням обласних привілеїв Київської та Волинської земель та ухваленням Статуту Великого князівства Литовського (далі – Статуту) 1529 р. – загальнодержавної збірки, що закріпила норми, котрі, зокрема, регламентували судоустрій та судочинство; з утвердженням системи провінційного судоустрою, основними елементами якої виступали суди воєвод, старост та намісників-державців; з проведенням першого етапу реформ судоустрою у Великому князівстві Литовському. Вибір верхньої межі (початок XVII ст.) зумовлений завершенням циклу реформ судової системи Речі Посполитої Польської у вказаний період, частковою уніфікацією судочинства українських повітових судів та земського коронного процесу, зменшенням інформативності джерел через поступове витіснення руської актової мови.
Наукова новизна одержаних результатів. На основі значної кількості архівного матеріалу та пам’яток права комплексно досліджено судоустрій та судовий процес українських земель у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої Польської, простежено їх еволюцію, проаналізовано засади діяльності, компетенцію, склад центральних, регіональних судів великокняжих намісників та повітових судових установ.
У ході дослідження отримано результати, що конкретизуються у таких основних положеннях:
– запропоновано авторську класифікацію судів Великого князівства Литовського – за характером репрезентації в них судової влади, за способом формування й підсудністю;
– на основі вивчення принципів діяльності судових установ та засад взаємодії між регіональними органами судочинства доведено, що практична діяльність місцевих судів українських земель у першій половині XVI ст. базувалася переважно на ґрунті національних правових традицій;
– істотно доповнено характеристику регіонального судоустрою на українських землях в період чинності Статуту 1529 р. та після приєднання їх до Корони Польської; як елементи системи органів судочинства розглянуті уряд маршалка Волинської землі, каптурові та трибунальські суди, висвітлено особливості організації земських, гродських та підкоморських судів у кожному воєводстві;
– визначено характерні риси судоустрою XVI – початку XVII cт.: здійснення судових функцій представниками адміністрації, співіснування урядових, звичаєвих, станових судів та установ, яким були підсудні окремі національності, професійні групи та категорії справ, партикуляризм в устрої судових органів кожної землі;
– з’ясовано характер інстанційних відносин між судами господарських урядників, повітовими судами та іншими судовими установами, що дозволило виокремити чотири етапи їх розвитку в XVI ст.: на першому етапі (1529 – 1542 рр.) Статутом 1529 р. була встановлена чотирьохступенева вертикаль урядових судів (суд намісників-державців; суди воєвод, старост та їх намісників; суд Пани-Ради; великокняжий суд). На другому етапі (1542 – 1566 рр.) упорядковується процедура оскарження рішень суду та утверджується ієрархія регіональних урядових судів. У 1566 – 1578 рр. (третій етап) існувала двоступенева структура шляхетського судоустрою. З 1578 р. функціонували окремі вищі судові установи для розгляду апеляційних скарг – трибунали;
– обстоюється думка, що судоустрій Волинського, Брацлавського та Київського воєводств у досліджуваний період, еволюціонуючи в руслі загальнодержавних реформ Великого князівства Литовського й Речі Посполитої Польської, зберіг традиційну для вказаних земель організацію й компетенцію судових органів та автономність у сфері суду, про що свідчить збереження на цих землях чинності Статуту 1566 р., руської мови судочинства та запровадження осібної апеляційної установи – Луцького трибуналу;
– виділені основні риси судового процесу українських земель XVI – початку XVII ст., а саме: змагальність, приватно-позовний характер, спільне, в загальних рисах, провадження в суді різних категорій справ, нерівність обсягу прав та обов’язків учасників процесу залежно від стану, національності, статі, осілості, існування станової підсудності, формалізм, дуалізм – співіснування загального і звичаєвого процесу;
– науково аргументовано, що судовий процес було засновано на таких загальних засадах: диспозитивність, гласність, участь громадськості, безпосередність та усність судового розгляду, персональна відповідальність за злочин. Демократичні принципи: призначення покарання лише за наявності достатніх доказів вини і не інакше як за вироком суду, недопустимість покарання за заочним обвинуваченням, рівність перед законом, недоторканність особи, захист інтересів у суді через адвоката, право оскаржувати рішення суду – були реалізовані, здебільшого, в судочинстві повітових шляхетських судів;
– визначено тип судового процесу українських земель досліджуваного періоду – змагальний, приватно-позовний із окремими рисами обвинувального та елементами розшукового процесу. Науково доведено, що обвинувачення набуло публічного характеру лише в окремих злочинах, що стало закономірним розвитком самобутніх правових традицій; зі зближенням процесуальних інститутів коронних та українських земель у повітовому судочинстві утвердилися елементи спеціальної інквізиції;
– подальшого дослідження набув статус учасників процесу: суддів, судових урядників (писаря, вижа, діцького, возного, „інстигатора”), „прокураторів”, „людей добрих”, свідків і співприсяжників; дисертантові належить пріоритет у визначені й аналізі обсягу прав та обов’язків осіб, які захищали свої інтереси в суді;
– відтворено картину судового розгляду, що дозволило виділити такі етапи судового процесу: звернення зі скаргою до органів влади та досудові розшукові й слідчі дії, розгляд справи в суді, виконання вироку, перегляд рішення суду. Вперше досліджено правові засади та особливості тактики проведення однієї із процедур судового слідства – „шкрутинії”;
– на основі аналізу організаційних засад діяльності та принципів судочинства повітових шляхетських судів зроблено висновки про виокремлення в кінці XVI ст. в українських воєводствах земського (повітового) процесу як особливого порядку розгляду справ, властивого лише вказаним судовим установам.
Практичне значення одержаних результатів. Вони можуть бути застосовані:
– у світоглядно-виховній роботі – для поглиблення знань про соціально-політичний розвиток українських земель, усвідомлення та осмислення витоків і процесу еволюційного розвитку судової системи та судочинства;
– у науково-дослідницькій сфері – використані при подальшому вивченні проблем історії судоустрою і судочинства; положення і висновки дисертаційного дослідження дають змогу заповнити прогалини в історико-правовій науці щодо процесів судотворення на терені України;
– у навчальному процесі – для викладання курсів з історії держави і права України, загальної історії держави і права, кримінального та цивільного процесів, розробки спецкурсів, для написання підручників і навчальних посібників;
– у правотворчій сфері – для врахування історичного досвіду в процесі реформування сучасної судової системи та удосконалення судочинства.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри історії держави і права Київського національного університету внутрішніх справ, були опубліковані й оприлюднені на науково-практичних конференціях: „Теорія та практика криміналістичного забезпечення розкриття та розслідування злочинів у сучасних умовах” (Київ, 22 – 23 березня 2001 р.), „Проблеми державотворення та захист прав людини в Україні” (Острог, 7 – 8 квітня 2001 р.), „Науковий потенціал світу ‘2004” (Дніпропетровськ, 1 – 15 листопада 2004 р.), „Наука і освіта ‘2005” (Дніпропетровськ, 2005 р.), „Динаміка наукових досліджень – 2005” (Дніпропетровськ, 2005 р.).
Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлені в чотирьох наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, і тезах трьох науково-практичних конференцій.

Список литературы

ВИСНОВКИ

У дисертаційному дослідженні реконструйовано ланки системи органів судочинства українських земель упродовж XVI – початку XVII ст., з історико-правових позицій розглянуто організаційні засади діяльності судових установ, виявлено особливості статусу учасників судового процесу та процедури розгляду справ, визначено характер, сутність та етапи судового процесу .
Результати дослідження відображені в наступних узагальнюючих висновках:
1. У першій половині XVI ст. на українських землях у складі Великого князівства Литовського сформувалася система органів правосуддя, в якій поєднувалися урядові суди великокняжих намісників, звичаєві суди й установи привілейної та виключної юрисдикції, котрим були підсудні стани чи групи населення та окремі категорії справ.
На загальнодержавному рівні повноваженнями розглядати судові справи були наділені: великий князь литовський, суди призначених великокняжих урядників, що виконували судові повноваження „з розказання” господарського, та Пани-Рада. Статус суду Пани-Ради як верховного органу правосуддя на період відсутності великого князя в державі, закріплений Статутом 1529 р., не був реалізований на практиці.
На регіональному рівні функції відправлення правосуддя виконували:
- урядові суди великокняжих намісників: воєвод, старост, маршалка Волинської землі, намісників-державців та їх служебників; судові функції вказаних урядників були складовою владних повноважень особи, що репрезентувала державну владу на місцях;
- суди для окремих станів (міські, вотчинні та церковні доменіальні суди), національностей чи груп (цехові суди, суд воєначальника, суд канцлера та ін.), установи, яким були підсудні окремі категорії справ (духовні суди); судову діяльність вони здійснювали на основі привілеїв, що санкціонували виключення з юрисдикції господарських урядників;
- звичаєві суди (копні, полюбовні й третейські суди); їх судові повноваження ґрунтувалися на нормах звичаєвого права й були проявом судової влади громади.
2. Обсяг судових повноважень великого князя та його намісників, поєднання ними адміністративних й судових функцій свідчить про збереження в судочинстві Великого князівства Литовського принципів відправлення правосуддя Русі. Суди великокняжих намісників були установами загальної юрисдикції, розглядали справи всіх станів вільного населення, окрім виключень, передбачених законом. За обсягом компетенції великокняжі намісники були розділені на урядників, наділених повноваженнями судити шляхту, котра не користувалася правом привілейної підсудності великокняжому суду (київський воєвода, луцький староста та маршалок Волинської землі, брацлавський та вінницький старости) та намісників-державців й „несудових” старост, позбавлених такого права. Характерною рисою організації діяльності урядових судів було делегування судових функцій служебникам великокняжих намісників.
Системні зв’язки між регіональними судами виявляються у можливості переносу справ із міських, вотчинних, національних та звичаєвих судових установ до суду намісника й статусі останнього у відношенні до них як вищої й наглядової інстанції; єдності організаційних та правових засад діяльності всіх регіональних судів (окрім судів національних меншин), що ґрунтувалася на нормах руського звичаєвого права.
3. Судові реформи 40 – 60 років XVI ст. були зумовлені такими чинниками: бажанням верховної влади впорядкувати процедуру розгляду справ у судах Великого князівства Литовського й звільнити центральні органи влади від переобтяженості судовими справами; вимогами шляхти запровадити виборні станові органи судочинства й скасувати привілейну підсудність магнатів; потребою уніфікації урядових судів Великого князівства Литовського і Польщі перед об’єднанням держав у Річ Посполиту Польську.
У результаті реформ судових органів другої половини XVI ст. система регіональних судів була доповнена гродськими, земськими й підкоморськими судами, що повинні були функціонувати у кожному повіті, та каптуровими судами; система центральних органів правосуддя – трибунальськими судами. Їх організація була проявом загальнодержавного процесу розширення політичних прав шляхти, зокрема, в сфері здійснення правосуддя.
4. Аналіз організаційних засад діяльності та компетенції судових органів Великого князівства Литовського дозволив виокремити такі характерні риси судоустрою першої половини XVI ст.: здійснення судових функцій представниками адміністрації, відсутність центральних та регіональних установ, які б виконували виключно судові функції; співіснування урядових, звичаєвих, станових судів та установ, яким були підсудні окремі національності, професійні групи та категорії справ; партикуляризм в устрої судових органів кожної землі; утвердження в сфері відправлення правосуддя принципу феодального права – „всякий судиться собі рівним”; зв’язок судової влади із земельною власністю.
У пореформений період більшість рис збереглася. Однак в основу устрою та діяльності земських, підкоморських, трибунальських й, частково, гродських судів були закладені нові організаційні засади: виборність; колегіальне вирішення справи; відокремлення суду від адміністрації; предметна спеціалізація; участь шляхти у процесі формування органів судочинства.
5. Виходячи з результатів проведеного дослідження, дисертант виділяє чотири періоди в розвитку інстанційних відносин між судовими установами в XVI ст. На першому етапі (1529 – 1542 рр.) Статутом 1529 р. було закріплено відносини підлеглості між місцевими судами, визначено порядок перенесення справ з першої інстанції до вищої й створено чотириступеневу вертикаль урядових судів: суд намісників-державців – суд воєвод, старост та їх намісників – суд Пани-Ради – великокняжий суд. Однак означена система підпорядкування судових установ не була реалізована на практиці повною мірою, оскільки: 1) в регіонах інстанційні відносини визначалися місцевими уставними грамотами й оскарження відбувалося за давніми звичаями землі; 2) існувала привілейна підсудність виключно великокняжому суду для князів, панів-радних та господарських урядників; 3) великий князь був першою інстанцією для значної кількості справ, віднесених до його компетенції згідно із законом, звичаєм чи за бажанням сторін. Другий період (1542 – 1566 рр.) характеризується активною законодавчою діяльністю щодо упорядкування процедури оскарження рішень суду та утвердження чіткої ієрархії урядових судів. У 1551 р. судам воєвод та старост надано статус проміжної апеляційної інстанції на регіональному рівні, що повинна була розглядати скарги на рішення намісників воєвод та старост. Протягом 1566 – 1578 рр. (третій період) існувала двоступенева структура повітового судоустрою щодо розгляду апеляцій: перша інстанція – гродські, земські, підкоморські суди; друга – великокняжий суд (після 1569 р. – королівський суд). Створення у 1578 р. окремої судової інстанції для розгляду апеляцій – трибунальського суду завершило процес передачі основної частини судових повноважень верховного правителя установам, сформованим за началами відокремлення суду від адміністрації, виборності та колегіальності, й було четвертим етапом на шляху реформування інстанційних відносин.
Після 1566 р. для розгляду скарг на повітових суддів встановлено такий порядок: на урядників гродського суду скарга подавалася воєводі чи старості, а у разі відмови останніх її розглянути – великому князеві, на суддів земського суду та підкоморія – трибуналу, на суддів трибунальського суду – королю.
В українських воєводствах (Волинському, Брацлавському та Київському) у 1578 – 1580 рр. дисертант констатує паралельне існування двох установ, до яких подавались апеляції на рішення повітових судів: Луцького трибуналу та королівського суду. Фактично Луцький трибунал, з огляду на повне представництво в ньому депутатів лише Волині та розгляд справ кременецьких, володимирських та луцьких повітових судів, був апеляційною установою Волинського воєводства.
Процес переходу до практики розгляду апеляційних скарг на рішення повітових судів трибунальським судом у вказаних воєводствах затягнувся у зв’язку з тим, що Луцький трибунал, будучи de-jure апеляційною установою, з 1579 р. не функціонував і скарги подавали до королівського суду. Завершився він у 1589 – 1590 рр., коли всі три означених воєводства були передані під юрисдикцію Коронного трибуналу.
6. Судоустрій Волинського, Брацлавського та Київського воєводств у досліджуваний період, еволюціонуючи в руслі загальнодержавних реформ судових органів Великого князівства Литовського й Корони Польської, здебільшого, зберіг традиційну для цих земель організацію та компетенцію судових органів, що сформувалися ще в удільний період. У Волинській землі до середини XVI ст. залишалися чинними сеймові суди та суд маршалка Волинської землі як апеляційні установи. Шляхта повітів Київського воєводства перебувала у присуді воєводи, а не повітових старост. На території українських воєводств і після видання Статуту 1529 р. керувалися земськими привілеями, що фіксували регіональну ідентичність, в тому числі і в питаннях судоустрою та судочинства.
Судова реформа 1564 – 1566 рр. на українських землях повною мірою була реалізована лише у Волинському воєводстві: у всіх його повітах функціонували три повітові суди. Старости повітів Волинської землі задовго до цього були наділені широкими судовими повноваженнями. Отож, реформа лише розвинула існуючу практику управління та суду. В Київському воєводстві повітові старости після реформи не отримали судових повноважень щодо шляхти, натомість судова влада та функції воєводи не змінилися. Органи шляхетського судочинства функціонували як загальні для всього воєводства. Брацлавське воєводство в судово-адміністративному відношенні також було одним судовим повітом.
Факт запровадження осібної апеляційної інстанції для повітових судів українських воєводств – Луцького трибуналу дає підстави стверджувати, що й після їх інкорпорації до складу Корони Польської, вони зберегли автономність у сфері суду. Владою були створені умови для функціонування окремої системи органів регіонального судочинства вказаних земель, що було викликано збереженням на їх території місцевого права (Статуту 1566 р.) та руської мови судочинства.
7. На основі проведеного дослідження виділені характерні риси судового процесу українських земель XVI – початку XVII ст., а саме: змагальність; приватно-позовний характер, що обмежувався в справах про тяжкі злочини; спільне, в загальних рисах, провадження в суді різних категорій справ; нерівність обсягу процесуальних прав та обов’язків учасників процесу залежно від стану, національності, статі, осілості; існування станової підсудності; формалізм; дуалізм процесів – співіснування загального і звичаєвого процесу.
Загальними засадами судочинства всіх установ, наділених судовими функціями, у досліджуваний період були: диспозитивність, гласність, безпосередність та усність судового розгляду, участь громадськості, персональна відповідальність за злочин. Вплив європейських ренесансних ідей зумовив формування у досліджуваний період демократичних принципів судового процесу: призначення покарання лише за наявності достатніх доказів вини обвинуваченого і не інакше як за вироком суду, недопустимість призначення покарання за заочним звинуваченням, рівність перед законом, недоторканість особи (неможливість піддати арешту та ув’язненню без вироку суду), захист інтересів у суді через адвоката, надання безкоштовної правової допомоги у суді, можливість оскаржувати рішення суду. Зазначені принципи реалізовувалися лише в повітовому судочинстві щодо справ шляхти, земян та міщан. Копне судочинство здійснювалося на засадах позастановості й рівності учасників процесу, незалежно від статі, соціальної та національно приналежності, усності й широкої участі громадськості в процедурі розгляду справи та прийнятті рішення.
8. Судовий процес досліджуваного періоду визначається нами як змагальний, приватно-позовний із окремими рисами обвинувального процесу та елементами розшукового процесу. Порушення справи, направлення її до суду та припинення визначалося виключно за власним розсудом сторін не лише в цивільних, а й у кримінальних справах. У судовому розгляді активно брали участь дві сторони: сторона обвинувачення та сторона захисту.
Приватно-позовний характер процесу у досліджуваний період зазнав обмежень, що виявилося: 1) у порушенні справи та проведенні досудового слідства з ініціативи органів влади в справах про державні злочини та злочини проти великокняжої влади; 2) в обмеженні добровільної, привілейної й станової підсудності в справах про тяжкі злочини – вбивство, зґвалтування, нанесення тяжких тілесних ушкоджень, грабіж, розбій, підпал; 3) у можливості порушення справи з ініціативи органів влади без скарги потерпілого у тяжких злочинах; 4) в регламентації звичаєвим та писаним правом проведення досудових розшукових дій; 5) у запровадженні спеціальних заходів судового слідства („шкрутиніум”), що проводилися суддями чи судовими урядниками в справах про злочини, за які передбачалося покарання у виді смертної кари та позбавлення честі; 6) у формуванні посад судових урядників, в повноваженнях яких простежуються начала публічного обвинувачення.
9. Судові функції великокняжих намісників були складовою привілею на уряд конкретній особі й були нерозривно пов’язані з адміністративними повноваженнями. Вимоги професійного характеру до таких суддів не висувалися. Реформа органів суду 1564 – 1566 рр. внесла якісні зміни в судочинство й передбачала запровадження посад виборних суддів та судових урядників. Їх статус було закріплено в Статуті 1566 р. Закон передбачав правові засоби захисту честі, гідності та безпеки суддів і судових урядників, встановлював відповідальність за перевищення розмірів судових плат, зловживання владою, затягування розгляду справи. Вимоги, що їх висував закон до кандидатів на посади у земських та підкоморських судах, свідчать про формування повітових судів не лише як станових органів, а й як установ, що здійснювали судові функції на професійній основі й були відділені від адміністративних органів.
У питаннях фінансування повітових судів закон не відступив від архаїчних засад: оплата праці судових чиновників відбувалося за рахунок власних прибутків судів – судових штрафів, що їх сплачували сторони, та плати за діяльність, що не була безпосередньо пов’язана з розглядом справ, однак належала до компетенції суду.
Судові урядники у досліджуваний період еволюціонували з особистих служебників намісників, які виконували епізодично доручення, пов’язані з судочинством, до постійно діючої посади возного; принцип особистої служби був замінений принципом виборності.
Процесуальний статус інших учасників процесу був регламентований приписами нормативних актів та нормами звичаєвого права. Згідно з останніми, визначалися, здебільш, права та обов’язки сторін, „зводци”, „заступци”, свідків, „людей добрих”. У повітовому судочинстві останні трансформуються в понятих („сторону”) при судовому уряднику й позбавляються самостійного статусу.
Участь у судовому розгляді „прокуратора”, „інстигатора”, „делятора” передбачалася нормами писаного права, що були, як правило, рецепцією іноземних правових норм. Діяльність їх зосереджувалася в площині повітового шляхетського судочинства.
Учасники судового процесу об’єднані нами у такі групи: 1) судді та судові урядники; 2) сторони (позивач і відповідач), які захищали свої інтереси в суді, та особи, котрі брали участь у судовому розгляді з ініціативи однієї із сторін („умоцований”, „прокуратор”, свідки та „люди добрі”, представлені позивачем чи відповідачем, співприсяжники); 3) свідки, „люди добрі сторонні”, представники громади, поняті.
10. У судовому процесі досліджуваного періоду виділяємо кілька етапів: звернення зі скаргою до органів влади та досудові розшукові й слідчі дії, розгляд справи в суді, виконання вироку чи постанови суду, перегляд справи у вищій інстанції.
Попереднє розслідування передбачало проведення дій, спрямованих на сповіщення про злочин, виявлення злочинця або пошук предмета посягання, забезпечення доказової бази: „оповідання” про злочин, „поволання”, „переслух”, „гоніння сліду”, обшук, „звід”, огляд й освідування, опит. Організаційні засади й тактика проведення вказаних дій визначалися нормами звичаєвого права. Більшість з них була закріплена в артикулах статутів Великого князівства Литовського. Попереднє розслідування в умовах приватно-позовного характеру судового процесу не було обов’язковим і провадилося потерпілим. Судовий урядник, здебільшого, лише засвідчував процедуру, вчинювану приватними особами, й репрезентував „вряд” (публічний елемент) під час їх проведення. Водночас, у процесі литовсько-польської доби сформувався погляд на досудові слідчі дії як такі, що потребували обов’язкової фіксації представником уряду або, навіть, набували легітимності лише за умови їх проведення за участі судового урядника.
Судовий розгляд був основною стадією процесу. Він включав: підготовчу частину, судові дебати, судове слідство, винесення рішення. Судові дебати передували судовому слідству або поєднувалися з ним. На етапі судового слідства проводилися: допити сторін, свідків, дослідження доказів. Складання стороною присяги було важливим елементом судового розгляду, про що свідчить можливість подачі апеляції на рішення про допущення до присяги.
Оскарження судових рішень здійснювалося у формі скарги на суддю та апеляції. Апеляційний розгляд як основна форма перегляду рішень суду утвердилася в повітовому судочинстві у другій половині XVI ст. Скарга на суддю залишалася засобом перегляду рішень судів, на які, за законом, не можна було апелювати. Виконання рішення суду у досліджуваний період поряд із приватним елементом, передбачало публічний примус.
11. Дослідження судового процесу дає підстави зробити висновок, що з останньої третини XVI ст. на судочинство повітових шляхетських судів посилюється вплив коронного права, існує тенденція до уніфікації порядку розгляду справ української та польської шляхти, нормативні акти чітко регламентують процедуру розгляду справ у вказаних установах, загальні засади судочинства щодо справ шляхти доповнюються демократичними принципами процесу. Отже, є підстави говорити про відокремлення у кінці XVI ст. земського процесу повітових шляхетських судів українських воєводств від загального провадження судових справ в урядових, станових і звичаєвих судових установах.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Акти Житомирського гродського уряду 1590 р., 1635 р. (Пам’ятки української мови. Серія актових джерел і грамот). Підготували до видання: А.М. Матвієнко, В.М. Мойсієнко. - Житомир, 2004. - 250 с.
2. Актова книга Житомирського гродського уряду 1611 року. (Пам’ятки української мови. Серія актових джерел і грамот). Підготували до видання: А.М. Матвієнко, В.М. Мойсієнко. - Житомир, 2002. - 392 с.
3. Актова книга Житомирського міського уряду кінця XVI ст. (1582 - 1588 рр.) Підготував до видання М.К. Бойчук. - К.: Наукова думка, 1965. - 190 с.
4. Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею для разбора древних актов. - Вильна, 1865. - Т. I: Акты Гродненского земского суда. - 377 с.
5. Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею для разбора древних актов. - Вильна, 1867. - Т. II: Акты Брестского земского суда. - 361 с.
6. Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею для разбора древних актов. - Вильна, 1871. - Т. III: Акты Брестского и Городненского гродских судов. - 415 с.
7. Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею для разбора древних актов.– Вильна, 1872. - Т. VI: Акты брестского гродского суда. - 593 с.
8. Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею для разбора древних актов. – Вильна, - 1874. - Т. VII: Акты Городненского гродского суда. - 614 с.
9. Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею для разбора древних актов.– Вильна, 1875. - Т. VIII: Акты Виленского гродского суда. - 652 с.
10. Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею для разбора древних актов.– Вильна, 1886. - Т. XIII: Акты Главного Литовского трибунала. - 481с.
11. Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею для разбора древних актов.– Вильна, 1888. –Т. XV: Декреты Главного Литовского трибунала. – 552 с.
12. Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею для разбора древних актов. – Вильна, 1890. – Т. XVII: Акты гродненского земского суда (1539–1565).– 560 с.
13. Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею для разбора древних актов.– Вильна, 1891. –Т. XVIII: Акты о копных судах. – 577 с.
14. Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею для разбора древних актов.– Вильна, 1894. – Т. ХХІ: Акты Гродненского земского суда. – 418 с.
15. Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею для разбора древних актов.– Вильна, 1904. – Т. ХХX: Акты Трокского подкоморского суда. – 473 с.
16. Акты Литовской Метрики. Собр. Ф.И. Леонтовичем. Издание Императорского Варшавского университета. – Варшава, 1896. - Т. 1. Вып. 1. (1413 – 1498 гг.). – 169 с.
17. Акты Литовской Метрики. Собр. Ф.И. Леонтовичем. Издание Императорского Варшавского университета. – Варшава, 1897. - Т. 1. Вып. 2. (1499 – 1507 гг.). – 200 с.
18. Акты Литовско-Русского государства. Изданные М.В. Довнар-Запольским. Вып. 1. (1390 – 1529 гг.). – М.: Унив. типография, 1899. – 236 с.
19. Акты Литовско-Русского государства. Изданные М.В. Довнар-Запольским. – М.: Унив. типография, 1897. – 570 с.
20. Акты, относящиеся к истории западной России, собранные и изданные Археографической Комиссией. – СПб., 1846. - Т. 1 (1340–1506). – 419 с.
21. Акты, относящиеся к истории западной Россіи, собраные и изданные археографическою комиссиею. – Спб., 1848. - Т. II. (1506 – 1544). – 437 с.
22. Акты, относящиеся к истории западной Россіи, собраные и изданные археографическою комиссиею. – Спб., 1848. - Т. III. (1544 – 1587). - 317 с.
23. Акты, относящиеся к истории южной и западной Россіи, собраные и изданные археографическою комиссиею. – Спб., 1863. - Т. 1. (1536 – 1598). – 301 с.
24. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею. – Т. 2: (1599-1637); прибавления (1266–1608). – СПб., 1865. – 288 с.
25. Александров А.С. „Похвала” теории формальных доказательств // Известия высших учебных заведений. Правоведение. – СПб., 2002. - № 4. – С. 34 – 47.
26. Андрюлис В.И. Некоторые процессуальные особенности судебной защиты феодального имущества по Литовскому Статуту 1529 года // Первый Литовский Статут 1529 г. (Материалы республиканской научной конференции, посвященной 450-летию Первого Статута). – Вильнюс, 1982. – С. 55 – 58.
27. Андрюлис В.И. Правовое регулирование семейных отношений по литовскому статуту 1588 г.: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.01. – Вильнюс, 1975. – 34 с.
28. Антонович В. Исследования о городах Юго-Западного края // Монографии по истории Западной и Юго-Западной Руси. – К., 1885. – Т. 1. - С. 133 – 194.
29. Аристотель. Политика // Сочинения: В 4 – х т.– М.: Мысль, 1983. - Т.4 / Пер. с древнегреческого. Общ. ред. А.И. Доватура. - С. 375 - 645.
30. Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, учрежденной при Киевском, Подольском и Волынском генерал–губернаторе.– К., 1859. – Ч. 1, т. 1: Акты, относящиеся к истории православной церкви Юго–Западной России (1481-1596 гг.) / Под ред. Н.Д. Иванишева. – 641 с.
31. Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, учрежденной при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. – К., 1883. – Ч. 1, т. 6: Акты о церковно–религиозных отношениях в Юго–Западной Руси (1372-1648 гг.). / Под ред. О.И. Левицкого. – 1120 с.
32. Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, учрежденной при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. – К., 1861. – Ч. 2, т. 1: Постановления дворянских провинциальных сеймиков в Юго–Западной России (1569–1654 гг.) / Под ред. Н.Д. Иванишева. – 414 с.
33. Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, учрежденной при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. – К., 1867. – Ч. 4, т. 1: Акты о происхождении шляхетских родов в Юго–Западной России (1442-1760 гг.) / Под ред. В.Б. Антоновича. – 575 с.
34. Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, учрежденной при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе.– К., 1869. – Ч. 5, т. 1: Акты, относящиеся к истории городов и местечек в Юго-Западной России (1432-1798 гг.) / Под ред. В.Б. Антоновича. – 740 с.
35. Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, учрежденной при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. – К., 1876. – Ч. 6, т. 1: Акты об экономических и юридических отношениях крестьян в Юго-Западной России в XVI – XVIII ст. (1498-1795) / Под ред. К.Е. Козловского. – 775 с.
36. Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, учрежденной при Киевском, Подольском и Волынском генерал–губернаторе. – К., 1886. – Ч. 7, т. 1: Акты о заселении Юго-Западной России (1386-1700) / Под ред. В.Б. Антоновича; Введение: М.Ф. Владимирского-Буданова. – 744 с.
37. Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, учрежденной при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. – К., 1890. – Ч. 7, т. 2: Акты о заселении Юго-Западной России (1471-1668 гг.) / Под ред. М.Ф. Владимирского-Буданова. – 859 с.
38. Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, учрежденной при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. – К., 1909. – Ч.8, т.3: Акты о брачном праве и семейном быте в Юго-Западной России в XVI – XVII ст./ Под ред. О.И. Левицкого. – 858 с.
39. Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, учрежденной при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. – К., 1907. – Ч.8, т.4: Акты о землевладении в Юго-Западной России в XVI–XVIII ст. / Под ред. М.Владимирского-Буданова. – 772 с.
40. Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, учрежденной при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. – К., 1907. – Ч.8, т.5. Акты об украинской администрации XVI – XVII ст. / Под ред. М.В. Довнар-Запольского. – 717 с.
41. Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, учрежденной при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. – К., 1911. – Ч.8, т.6. Акты о землевладении в Юго-Западной России в ХV – ХVІІІ вв. – 588 с.
42. Атаманенко В.Б. Положение и классовая борьба крестьянства Волыни во второй половине XVI века (по материалам Луцкого гродского уряда): Автореф. дис... канд. ист. наук: 07.00.09. - Днепропетровск, 1990. - 16 с.
43. Бакай Н. Значение сельской громады в судебном процессе конца XVII в. // Киевская старина. - 1886. - № 11. - С. 567 - 569.
44. Бардах Ю. Штудыі з гісторыі Вялікага Княства Літоўскага. Мінск, 2002. Бібліятэка часопіса «Беларускі Гістарычны Агляд» // http://kamunikat.net.iig.pl/www/knizki/historia/bardach. - 2002. - 350 с.
45. Бардах Ю., Леснодорский Б., Пистричак М. История государства и права Польши. – М.: Юр. литература, 1980. - 559 с.
46. Бершадский С.А. Документы и регистры к истории Литовских евреев из актовых книг: Метрики Литовской, Виленского центрального Архива и некоторых печатных изданий. – СПб., 1882. - Т. I. (1388 – 1569). – 337 с.
47. Бершадский С.А. Литовские евреи. История их юридического и общественного положения в Литве. – СПб., 1883. – 431 с.
48. Бершадский С.А. Литовский статут и польские конституции. – СПб., 1893. -115 с.
49. Бершадский С.А. Русско-еврейский архив. Документы и материалы для истории евреев в России. - Спб., 1882. - Т. 1. – 337 с.
50. Биркович О.І. Судова система Української держави (Гетьманщини) 1648-1657 рр.: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Національна академія внутрішніх справ України. - К., 2004. - 19 с.
51. Білоус Н. Київські війти XVI – першої половини XVII ст. // Київська старовина. - 2002. - № 3. - С. 32 – 52.
52. Білоус Н. Розвиток самоврядування в Житомирі в XV – першій половині XVII ст. // Київська старовина. – 2001. - № 3. - С. 73 - 85.
53. Бондарук Т.І. Західноруське право: дослідники і дослідження / Відп. ред. І.Б. Усенко. - К.: Ін-т держ. і права ім. В.М. Корецького. НАН України, 2000. – 160 с.
54. Борисенок С. Звичаєве право Литовсько-руської держави на поч. XVI ст. // Праці комісії для виучування звичаєвого права України. Вип. 3. - К., 1928. - С. 61- 98.
55. Борисенок С. Методологічні питання в науці литовсько-руського права // Праці комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права. Вип. 6. - К., 1929. - С. 473 - 486.
56. Борисенок С. Утворення професійної адвокатури в Литовсько-Руській державі // Праці комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права. Вип. 3. - К., 1927.– С. 83 – 149.
57. Боряк Г.В. Административно–территориальное устройство украинских земель в конце XV – середине XVI века. (Анализ документальных источников): Дис... канд. ист. наук: 07.00.09. – К., 1987. – 348 с.
58. Боряк Г.В. Административно–территориальное устройство украинских земель в конце XV – середине XVI века. (Анализ документальных источников): Автореф. дис... канд. ист. наук: 07.00.09 / Институт истории НАН Украины. – К., 1987. – 16 с.
59. Ващук Д.П. Обласні привілеї Волині та Київщини: ґенеза і функціонування в другій половині XV – першій третині XVI ст.: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01/ Інститут історії України НАН України. – К., 2005. – 18 с.
60. Валиконите И.М. I Литовский Статут – один из важнейших источников истории положения женщин в Великом княжестве Литовском // Первый Литовский Статут 1529 года (материалы республиканской научной конференции, посвященной 450-летию Первого Статута). – Вильнюс, 1982. – С. 38 - 46.
61. Валиконите И.М. Социально-экономическое и правовое положение женщин в Великом княжестве Литовском (конец XV – первая половина XVI в.) и его отражение в Первом Литовском Статуте: Автореф. дис... канд. ист. наук: 07.00.02. – Вильнюс, 1978. – 26 с.
62. Владимиров Л.Е. Учение об уголовных доказательствах. - Тула: Автограф, 2000. - 464 с.
63. Владимирский-Буданов М.Ф. Население юго-западной России от половины XV в. до Люблинской унии (1569 год). – К., 1891. – 210 с.
64. Владимирский-Буданов М.Ф. Немецкое право в Польше и Литве. – СПБ.: Печатня В. Головина, 1868. – 302 с.
65. Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права. – Ростов-на Дону: Феникс, 1995. – 640 с.
66. Владимирский-Буданов М.Ф. Разбор сочинения М.Н. Ясинского “Главный Литовский Трибунал, его происхождение, организация и компетенция. Вып. 1. Происхождение Главного Литовского Трибунала”. – СПб., 1904. – 58 с.
67. Владимирский-Буданов М.Ф. Хрестоматия по истории русского права. - Ярославль, 1873. – Ч.2. – 212 с.
68. Волинські грамоти XVI ст. (Пам‘ятки української мови) / Упорядники: В.Б. Задорожний, А.М. Матвієнко. – К.: Наукова думка, 1995. – 248 с.
69. Володимирський гродський суд. Подокументні описи актових книг: Довідник / Г. Сергійчук (склад.); Г.В. Боряк, Л. Демченко (наук. ред.); Державний комітет Архівів, Центральний державний історичний архів України. - К., 2002. – Вип.1. Справи 1 – 5. 1566 – 1570. – 226 с.
70. Вялікае княства Літоускае. Статут 1588 г.: тэксты, доведнік, коментарыі. – Мінськ: БСЭ, 1989. – 753 с.
71. Гловацький І. Особливості розвитку інституту адвокатури на землях східної Галичини і Буковини // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - 2003. Вип. 38. - С. 119 – 127.
72. Горбачевский Н. Словарь древнего актового языка Северо-Западного края и Царства Польского. - Вильно.: Издание Виленского Учебного округа, 1874. – 397 с.
73. Гошко Т.Д. Нариси з історії магдебурзького права в Україні (XVI – початок XVII ст.). – Львів: Афіша, 2002. – 253 с.
74. Грабина Л. Еволюція стародавньої техніки межування на Україні. Б.м. Б.р. – 36 с.
75. Грамоти XIV ст. / Упорядковані, вступна стаття, коментарі і словник-покажчик М.М. Пещак. – К.: Наукова думка, 1974. – 225 с.
76. Грамоты Великих Князей Литовских с 1390 по 1569 гг. / Под. ред. В. Антоновича, К. Козловского. – К.: Унив. типография, 1868. – 163 с.
77. Грыцкевіч А.П. Кіраванне прыватнауладальніцкіх гарадоу Беларусі без магдэбургскага права (XVI – XVIII ст.) // Весці Акадэміі Навук БССР. Серыя грамадскіх навук. – Мінск, 1974. - № 4. - С. 49 - 58.
78. Грицкевич А.П. Частновладельческие города Белоруссии в XVI – XVIII вв. (социально-экономическое исследование истории городов). – Минск, 1975. – 248 с.
79. Грушевский А.С. Города Великого княжества Литовского в XIV – XVI вв.: - К., 1918. - 240 с.
80. Грушевський М.С. Барське староство. Історичні нариси (XV – XVIII ст.). – К., 1894. – 404 с. (Препр./ Львів: Місіонер, 1996. – 625 с.).
81. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т. – К.: Наукова думка, 1998. - Т. V: Соціально-політичний і церковний устрій і відносини в Українсько–Руських землях XIV–XVII віків. - 687 с.
82. Грушевский М.С. Южнорусские господарские замки в половине XVI века // Университетские известия. - 1890. - № 2. - С. 1 – 33.
83. Гурбик А.О. Еволюція соціально-територіальних спільнот в середньовічній Україні / НАН України, Інститут історії України. – К., 1998. – 319 с.
84. Гурбик А.О. Копні суди на українських землях у XIV – XVI ст. // Український історичний журнал. - 1990. - № 10. – С. 110 – 116.
85. Гуржій О. І. Світоглядні засади селянства та міщанства / Українське суспільство на зламі середньовіччя і нового часу: нариси з історії ментальності та національної свідомості. – К.: Інститут історії України НАН України, 2001. – С. 213 - 216.
86. Данилович И.Н. О литовском Статуте // Журнал Министерства Народного Просвещения. – 1838. – № 2. – С. 374 – 388.
87. Дембо Л.И. «Саксонское зерцало» – выдающийся памятник истории германского феодального права // Саксонское зерцало. Памятник, комментарии, исследования / Подг. Л.И. Дембо. Отв. ред. академик АН УССР В.М. Корецкий. – М.: Наука, 1985. – С. 152-225.
88. Демченко В. Исторические исследования о показаниях свидетелей, как доказательству по делам судебным, по русскому праву до Петра Великого. – К., 1859. – 107 с.
89. Демченко Г.В. Из истории судоустройства в древней России. – Варшава, 1909. – 63 с.
90. Демченко Г.В. К вопросу об участии земских “добрых людей” в древнерусских судах. – К., 1903. – 23 с.
91. Демченко Г.В. Наказание по Литовскому статуту. – К., 1894. – 273 с.
92. Демченко Г.В. Притомные люди и копная сторона // Варшавские университетские известия. – 1899. - № 5. - С. 1 - 29.
93. Дзербіна Г. Права і сям'я ў Беларусі эпохі Рэнесансу. - Мн.: Тэхналогія, 1997. - 175 с.
94. Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст. (Пам‘ятки української мови. Серія актових джерел і грамот) / Підгот. до вид. В.В. Німчук та ін. – К.: Наукова думка, 1981. – 316 с.
95. Довнар-Запольский М.В. Берестейское староство в XVI веке // Университетские известия. – Киев, 1898. – № 2. – С. 3-36.
96. Довнар-Запольский М.В. Западно-Русская сельская община въ XVI веке. // Журнал Министерства Народного просвещения. – 1897. – № 7. – С. 74 – 128.
97. Довнар-Запольский М.В. Украинские староства в первой половине XVI в. – К.: Типография Императорского Университета Св. Владимира, 1908. - 118 с.
98. Документы, объясняющие историю западно-русского края и его отношения к России и к Польше. – СПб., 1865. – 653 с.
99. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Львів.: Світ, 1991. – 576 с.
100. Дювернуа Н. Источники права и суд в Древней России: Опыты по истории русского гражданского права / Предисловие канд. юрид. наук А.В. Коновалова. – СПб.: Юридический центр пресс, 2004. – 396 с.
101. Ефименко А. Копные суды в Левобережной Украине // Киевская старина. – 1885. - № 10. – С. 189 – 202.
102. Законодательные акты Великого княжества Литовского XV – XVI вв. Сборник материалов, подготовленных Н.Н. Яковкиным. - Л., 1936. – 152 с.
103. Закшевский А. Великое княжество Литовское в XIV — XVIII вв. своеобразие права и государственного строя // www.historia.ru. - 2005. – 11 с.
104. Захарченко П.П. Суспільно-політичний лад і право на землях України у складі Великого князівства Литовського // Історія України. - 2002. - № 33. – С. 4 – 12.
105. Иванишев Н.Д. Жизнь князя Андрея Михайловича Курбского в Литве и на Волыни // Сочинения. – К., 1876. - С. 153 – 200.
106. Иванишев Н.Д. О древних сельских общинах в Юго-Западной России. Приложение I -VI // Сочинения. – К., 1876. – С. 230 - 295
107. Иванишев Н.Д. Сведения о Ковельском имении, принадлежавшем кн. Курбскому // Сочинения. – К., 1876. – С. 201 – 227.
108. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського (далі – ІР НБУ ім. В.Вернадського), ф. II, оп. 1, спр. 1376, арк. 34 – 44. Опис Черкаського замку 1552 р.
109. ІР НБУ ім. В.Вернадського, ф. II, оп. 1, спр. 1377, арк. 47 – 68. Опис Мозирського замку.
110. ІР НБУ ім. В.Вернадського, ф. II, оп. 1, спр. 1381, арк. 74 – 77. Сознаннє вижа про увязання в маєток п. Марка Жоравницького.
111. ІР НБУ ім. В.Вернадського, ф. II, оп. 1, спр. 1400, арк. 143. Сознаннє возного про вручення позову до королівського суду.
112. ІР НБУ ім. В.Вернадського, ф. II, оп. 1, спр. 1427, арк. 284. Рішення трибунальського суду в справі про збіглих селян п. Хомяка.
113. ІР НБУ ім. В.Вернадського, ф. II, оп. 1, спр. 1430, арк.