ЗАКОННІСТЬ І СПРАВЕДЛИВІСТЬ: ПРОБЛЕМИ СПІВВІДНОШЕННЯ І ВЗАЄМОДІЇ У СФЕРІ ПРАВА

Краткое описание

З М І С Т

ВСТУП...................................................................................................
3
РОЗДІЛ 1. ЗАКОННІСТЬ ТА СПРАВЕДЛИВІСТЬ: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ІДЕЙ СПІВВІДНОШЕННЯ
1.1. Законність та справедливість в ідеях вчених античності, середньовіччя та відродження.............................................................
12
1.2. Ідеї законності та справедливості в епоху Просвітництва в німецькій та марксистській філософії……………
36
1.3. Концепції співвідношення законності та справедливості в ідеях вчених XX століття…………………………………………...
52
Висновки до розділу 1..........................................................................
65
РОЗДІЛ 2. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ЗАКОННОСТІ ТА СПРАВЕДЛИВОСТІ
2.1. Поняття, сфери та аспекти прояву законності…………... 67
2.2. Вимоги та принципи законності як показник її справедливості.......................................................................................
94
Висновки до розділу 2...........................................................................
122
РОЗДІЛ 3. ЗАКОННІСТЬ ТА СПРАВЕДЛИВІСТЬ ЯК ВИМОГИ ЮРИДИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
3.1. Моральність, справедливість та законність: співвідношення в процесі правового впливу на суспільство………
125
3.2. Законність та справедливість у процесі правореалізації: умови та фактори забезпечення…………………………………........
145
3.3. Принципи та вимоги законності у правозастосовчій діяльності................................................................................................
164
Висновки до розділу 3...........................................................................
187
ВИСНОВКИ..........................................................................................
191
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ......................................... 198

В С Т У П

Актуальність теми. Проблема законності є однією з центральних у загальній теорії держави та права. Важливість цієї проблеми обумовлена тим, що поняття законності нерозривно пов’язане з такими інститутами й сторонами державно-правового життя суспільства, як функції держави, правотворчість, форми реалізації права, демократія, права, свободи та обов’язки особистості. З наукової точки зору важливість проблеми законності полягає в тому, що вона належить до універсальних, провідних категорій української юридичної науки та посідає чільне місце в її понятійному апараті, слугує своєрідним інструментом наукового аналізу, забезпечує органічну єдність загальнотеоретичних і галузевих наук, їх втілення в практичне життя.
Особливого значення законність набуває в межах правової держави та громадянського суспільства, де забезпечується її відповідність не лише загальнолюдським ідеалам, а і справедливості. Особливість юридичної справедливості полягає в тому, що вона в правовій сфері має найбільш чіткий, формально-визначений характер та може пов’язуватися з державним примусом. В ідеалі вся правова система суспільства повинна стояти на варті справедливості, слугувати засобом її вираження та закріплення, охорони та захисту.
Становлення ідеї законності починається з утвердження державності та права, хоча уявлення про необхідність додержання конкретних правил існувало навіть в релігійно-міфологічних пам’ятках. Ще римські юристи твердили про безумовну необхідність дотримуватися законів (dura lex, sed lex). Система римського права була юридичною базою законності в сфері регулювання майнових відносин, яка потім рецептувалася в більш цивілізовані форми, які поступово надали всім учасникам суспільних відносин реальної рівності перед законом.
У радянській юридичній науці під законністю розумілося суворе та неухильне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма суб’єктами радянського права – державними органами, громадськими організаціями, посадовими особами та громадянами. Таке визначення законності було домінуючим в юридичній літературі. Окремі спроби по-новому підійти до розкриття змісту категорії законності не знаходили підтримки.
Між тим, розуміння законності як суворого і неухильного виконання законів не відбиває всього розмаїття явищ, що формують уявлення про неї, не дозволяє визначити її моральну природу. В процесі аналізу вищенаведеного розуміння законності можна зробити висновок, що в ньому акцент робиться на виконанні норм права, а питання щодо їх змісту ігнорується. На перше місце при характеристиці законності висувався принцип верховенства закону, під яким розумілася його вища юридична чинність в ієрархічній системі правових нормативних актів. Сам же закон трактувався у виключно позитивістському аспекті, без будь-якої його оцінки з позицій загальних принципів права, загальнолюдської моралі, міжнародно-правових норм і стандартів. Така дефініція законності спричиняє виникнення суперечностей між окремими правовими категоріями, наприклад законністю і реалізацією права. У зв’язку з цим, керуючись вимогами сучасності, багато аспектів законності потребує переосмислення, інших підходів, оцінок, висновків, урахування правових реалій.
Значний здобуток у дослідження проблем законності та її взаємодії із справедливістю внесли такі відомі вітчизняні та російські вчені, як В.Д. Бабкін, Ю.М. Бисага, С.В. Бобровник, М.В. Вітрук, М.М. Вопленко, В.М. Горшеньов, С.Д. Гусаров, Ж.О. Дзитко, А.П. Заєць, О.В. Зайчук, Р.А. Калюжний, Д.А. Керимов, М.І. Козюбра, А.М. Колодій, О.Л. Копиленко, В.В. Лазарєв, О.М. Мироненко, О.Г. Мурашин, В.С. Нерсесянц, Н.М. Оніщенко, О.В. Петришин, Н.С. Прозорова, П.М. Рабінович, І.С. Самощенко, В.Ф. Сіренко, О.Ф. Скакун, В.І. Степанов, Т.І. Тарахонич, О.Д. Тихомиров, Є.А. Тихонова, В.Д. Ткаченко, В.М. Цвік, Ю.С. Шемшученко.
Аналіз праць згаданих вчених дав змогу дисертанту виокремити монодосліджені і зовсім недосліджені аспекти проблеми законності, які визначаються в результаті комплексного дослідження історичного коріння вчень про законність, методологічних аспектів законності та її співвідношення із справедливістю. Ці аспекти раніше не були предметом спеціальних монографічних досліджень, що ускладнює розв’язання ряду теоретичних і практичних завдань сучасної юридичної науки. Актуальність проблеми визначила тему дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною загальної науково-дослідної програми Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Робота пов’язана з плановою тематикою науково-дослідної роботи відділу теорії держави і права “Теоретико-правові проблеми законності” (номер державної реєстрації 0101U001010), “Теоретичні проблеми систематизації законодавства України” (номер державної реєстрації 0196U012887).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є загальнотеоретичний та історико-правовий аналіз становлення та розвитку законності як юридичної категорії, дослідження наукових підходів до співвідношення законності та справедливості, а також їх взаємодії в процесі правотворчості та реалізації права.
Відповідно до мети дослідження автор поставив перед собою наступні завдання:
- обґрунтувати авторське бачення категорії “законність”;
- дослідити етапи становлення ідей законності і справедливості в працях вчених античності, середньовіччя, відродження, просвітництва, німецької і марксистської філософії;
- провести змістовний аналіз аспектів та сфер прояву законності і справедливості;
- визначити аспекти прояву законності, що найбільш повно характеризують її співвідношення із справедливістю;
- розмежувати принципи та вимоги законності як фактори її взаємодії із справедливістю;
- визначити фактори та умови, що обумовлюють зв’язок законності і справедливості в процесі впровадження права;
- з’ясувати взаємозв’язок та взаємодію моральності, справедливості і законності в процесі правового впливу на суспільство;
- дослідити аспекти вияву справедливості в процесі реалізації права;
- визначити можливі засоби порушення справедливості у сфері правореалізації;
- охарактеризувати особливості прояву та співвідношення принципів і вимог законності у правозастосуванні.
Об’єктом дослідження є категорія законність, що характеризується певними ознаками, особливостями, самостійним призначенням, є суспільним феноменом та результатом взаємодії різноманітних чинників.
Предметом дослідження є теоретичні проблеми співвідношення законності і справедливості як вияв її моральної природи.
Методи дисертаційного дослідження. Методологічну основу дисертації склала система філософсько-світоглядних, загальнонаукових та спеціально-наукових методів, що забезпечили об’єктивний та всебічний аналіз досліджуваного предмету. Використання філософсько-світоглядових підходів дало змогу осягнути ідею законності з точки зору її співвідношення із суспільством та державою. Філософський аналіз пов’язаний із розглядом законності через призму аксіології, що обумовлює висновки про цінність, моральність та справедливість права.
З урахуванням мети і завдань дослідження було використано також методи: формально-логічний, що надав можливість дослідити концептуальний рівень законності та визначити її риси і особливості як самостійної правової категорії; історичний застосовувався у процесі дослідження становлення ідеї законності у працях вчених античності, середньовіччя, відродження, просвітництва, німецькій та марксистській філософії. Він надав можливість простежити еволюцію поглядів на законність і справедливість; системний дав можливість визначити місце законності серед інших правових явищ та проаналізувати її як багатоаспектну категорію; структурно-функціональний застосовано для визначення зв’язків законності з елементами правової системи, для характеристики принципів, функцій та змісту законності; визначення забезпечило розкриття змісту категорій і справедливість як самостійних наукових явищ; порівняння застосовано для зрівняння законності і справедливості як категорій, що мають спільні і відмінні риси та взаємодіють у процесі впливу на суспільство; на основі прогностичного методу сформульовані можливі шляхи і тенденції підвищення ролі законності в сучасній державі.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у спробі вперше в умовах незалежної України, у рамках закінченого наукового юридичного дослідження, проведеного з використанням сучасних досягнень історії і філософії, із загальнотеоретичних позицій проаналізувати інститут законності. На підставі логічного та формально-юридичного аналізу ідей законності запропонований комплексний підхід до визначення загальних закономірностей взаємодії законності та справедливості, а також моральних гарантій законності в сучасному суспільстві.
Наукова новизна дисертації полягає у наступних висновках, положеннях та рекомендаціях, які відображають внесок автора у розробку наукової проблеми:
1. Обґрунтовано авторське визначення законності як обумовленого закономірностями суспільного розвитку комплексного соціально-правового явища, яке складається із трьох взаємопов’язаних складових – принципу, методу і режиму існування держави і полягає в розумінні й суворому та неухильному виконанні всіма суб’єктами правовідносин вимог законодавчих актів, які повинні відповідати принципу справедливості права як в процесі правореалізації, так і в процесі правотворчості.
2. Доведено, що у вченнях античності і середньовіччя законність ототожнювалась із справедливістю як виявом досконалості закону в процесі регулювання суспільних відносин. Концепції ХХ ст. ґрунтуються на розмежуванні справедливості як моральної категорії, що не пов’язується з правом, та соціально-політичної категорії, яка отримує правове закріплення і гарантування.
3. Встановлено, що теоретичними джерелами ідей про співвідношення законності і справедливості стали вчення про природне, позитивне і божественне право; про співвідношення права та закону; про рівність як багатоаспектну категорію та відповідальність як засіб забезпечення моральності права і діяльності суб’єктів.
4. Визначено аспекти законності, які знаходяться в тісному зв’язку і взаємодії. А саме: ідеологічний аспект, що полягає у властивій суспільству системі ідей, поглядів, принципів і понять з приводу сутності, змісту та соціальної ролі законності; психологічний аспект полягає у можливості усвідомлення суворого і неухильного дотримання чинного законодавства; політичний аспект законності як її втілення у політиці держави та правовому режимі суспільства і юридичний як формалізоване закріплення у нормативно-правових актах доцільності і справедливості права.
5. Визначено чотирьохаспектний рівень взаємодії моральності, справедливості і законності в юридичній діяльності. А саме: теоретичний, що пов’язаний з подальшим розвитком наукового розуміння моральної природи законності як вияву її справедливості; практичний, який полягає у дослідженні ролі справедливості і моралі в процесі правотворчості та правореалізації; ідеологічний, що відображається у розкритті функцій справедливості і моральності у праві як важливої складової ідеологічної надбудови суспільства; поведінковий (естетичний), який забезпечує активний вплив моралі та справедливості на формування спонукань до вчинення правомірних діянь.
6. Доведено, що моральність, справедливість і законність є взаємозалежними і взаємодіючими категоріями. В результаті взаємовпливу морально-етичних уявлень людей (у тому числі і справедливості) та права (як системи складових, однією з яких є законність) формується єдиний морально-правовий механізм регулювання поведінки людей у суспільстві. З позиції моралі і справедливості законність виступає у першу чергу як засіб захисту прав, свобод і законних інтересів кожної особи. Від стану законності та рівня її відповідності принципам моралі, справедливості і доцільності залежить ступінь свободи особистості, реальність її прав і свобод та дієвість моралі.
7. З’ясовано, що зв’язок законності і справедливості в процесі впровадження права залежить від змісту самої категорії «справедливість», адже, якщо ми говоримо про юридичну справедливість як явище, що формується на основі оцінки відповідності реалізації норми її вимогам та змісту, то справедливість і законність співпадають. Якщо ж ми говоримо про соціальну справедливість, яка поширюється на всі сфери взаємодії людей, то акцентуємо увагу на відповідності законності загальнолюдським цінностям та ідеалам. А це належить до сфери моральності правореалізації.
8. Визначено два основних засоби порушення справедливості у сфері реалізації права (юридичної справедливості): добросовісна помилка, коли суб’єкт переконаний, що в процесі діяльності не порушує закон та свідоме ігнорування закону, коли суб’єкт, знаючи вимоги права, свідомо вчиняє всупереч їм.
9. Доведено, що основними засобами підвищення рівня справедливості правореалізації є заміна оціночних категорій законодавства на оціночно-чисельні, підвищення професійних знань юристів та рівня їх правової культури, неупередженість правозастосувача, обґрунтованість та об’єктивність правових рішень, рівність всіх суб’єктів права перед законом, співрозмірність правопорушення і покарання, відповідність мети права і засобів її досягнення.
10. Обґрунтовано висновок про те, що різні властивості і характеристики законності можуть бути зведені до чотирьох основних груп: 1) принципи законності; 2) вимоги законності; 3) способи зміцнення законності; 4) ознаки, що характеризують зв'язок законності з іншими соціальними інститутами, кожна з яких має самостійне значення.
Практичне значення одержаних результатів. Положення та висновки, що містяться в роботі, можуть сприяти більш глибокому розумінню моральних витоків права, визначенню ролі справедливості в процесі забезпечення законності та шляхів підвищення ролі моральних гарантій законності в межах громадянського суспільства та правової держави.
Теоретична розробка даної проблематики може сприяти універсалізації проблем законності та визначенні її теоретичної та практичної значимості.
Положення та висновки дисертації можуть бути використані: в процесі вдосконалення законодавства України; в подальших наукових дослідженнях; для підвищення ефективності правотворчої та правозастосовчої діяльності; при підготовці монографічних робіт, підручників та навчальних посібників; в процесі викладання нормативного та спеціального курсів для студентів юридичних вищих навчальних закладів.
Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана і обговорена у відділі теорії держави і права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.
Основні положення дисертації доповідались і обговорювались на наступних науково-теоретичних і науково-практичних конференціях: Міжнародній науковій конференції “Європа, Японія, Україна: шляхи демократизації державно-правових систем” (м. Київ, 17–20 жовтня 2000 р.); Міжвузівській науковій конференції “Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку” (м. Косів Івано-Франківської області, 30 січня – 2 лютого 2001 р.); Всеукраїнській науковій конференції “Юридичні читання молодих вчених” (м. Київ, 23–24 квітня 2004 р.); Міжнародній науковій конференції “Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку” (м. Косів Івано-Франківської області, 24–29 січня 2005 р.); Всеукраїнській науковій конференції “Другі юридичні читання” (м. Київ, 18 травня 2005 р.).
Публікації. Основні теоретичні положення дисертаційного дослідження викладено у 12 публікаціях здобувача, серед яких розділ у колективній монографії, два підрозділи у навчальному посібнику, 5 статей у фахових виданнях та 4 тези доповідей.
Структура дисертації визначається завданнями та авторським підходом до їх вирішення. Робота складається із вступу, трьох розділів, які мають вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації складає 210 сторінок, в тому числі список використаних джерел – 13 сторінок (159 найменувань).

Список литературы

В И С Н О В К И

У дисертації здійснене теоретичне узагальнення й нове вирішення наукового завдання, що полягає у визначенні природи та методології співвідношення законності та справедливості у сфері права, а також їх взаємодії у процесі правотворчості та реалізації права. Вирішення цього завдання є однією з необхідних умов познання динаміки правової системи, ефективності юридичної діяльності та вдосконалення правового регулювання.
Головними науковими і практичними результатами роботи є наступні висновки:
1. Протягом всієї історії існування людства зміст понять справедливості і законності, а також аспекти їх співвідношення розвивалися і змінювалися. Ці зміни мають еволюційний характер і відображають особливості певних епох, рівень розвитку суспільства і науки.
2. На етапі становлення ідей мислителів античності синтезується значна кількість соціально-філософських та політико-правових ідей щодо справедливості, її зв’язку із державою, правом, законністю. Звертається увага на відносність справедливості та її об’єктивну обумовленість природними законами.
3. Поняття справедливості, законноті, права за часів стародавньої Греції формувались одночасно з виникненням приватної власності. Рівність як одна з основ справедливості була обмежена певними рамками. Такому розумінню справедливості відповідало уявлення про державу як втілення справедливості, про законність і право як критерії і засоби її захисту. Відповідність чи невідповідність людських законів і законності в цілому в природі та природному праву постає в якості критерію та виміру їх справедливості чи несправедливості.
4. Формування, розвиток і занепад феодалізму супроводжувались протиріччями у розвитку суспільної думки. З одного боку, відбувався розрив із соціальними і духовними цінностями, що були накопичені, а з іншого – зберігалися певні зв’язки з античністю завдяки впливу християнства. Спостерігаються і дві тенденції стосовно принципів законності, державності і справедливості. Перша – засновувалась на пріоритетності природного права та обумовлювала ідею співпадіння справедливості, права та законності (Гуго Гроцій). Друга визначалась інтересом до принципів позитивного права та відокремлювала законність від справедливості (історична школа права).
5. Період Просвітництва та німецька філософія стали еволюційними в процесі аналізу співвідношення законності і справедливості. Законність пов’язується з діяльністю спеціальних суб’єктів, залежить від ступеню досконалості мови закону та його відповідності суспільному середовищу. Рівень законності вперше пов’язується із знанням законів, дотриманням правових принципів та відповідальністю за їх порушення.
6. Підсумовуючи все вищевикладене, слід дати наступне визначення законності: законність – це обумовлене закономірностями суспільного розвитку комплексне соціально-правове явище, яке складається з трьох взаємозв’язаних складових – принцип, метод і режим існування держави, що полягає у розумінні і суворому і неухильному виконанні всіма суб’єктами правовідносин вимог законодавчих актів, які повинні відповідати принципу справедливості права, як в процесі правореалізації, так і в процесі правотворчості.
7. Законність та справедливість є складними соціально-філософськими та правовими категоріями, які пов’язані із широкою сферою людських взаємин. При цьому необхідно зазначити, що протягом всієї історії існування людства зміст понять законності і справедливості розвивався і зміцнювався.
8. За часів середньовіччя та відродження законність не досліджувалась як самостійна юридична категорія. Вона ототожнювалась зі справедливістю як виявом досконалості закону. Історія становлення ідей законності пов’язується з такими суб’єктивними категоріями, як чесність, матеріальна забезпеченість та справедливість. У вчених античності сформульовані такі ознаки законності, як рівність для всіх, відповідність вимогам та принципам права та рівна справедливість.
9. Еволюційність поглядів на законність за часів просвітництва визначається в обґрунтованості таких її вимог, як відповідальність всіх суб’єктів перед єдиним судом, необхідність дотримання недоторканості особи та її свободи. Ступінь законності в суспільстві в цю епоху вперше пов’язується зі знанням законів, дотриманням справедливих правових принципів та відповідальністю за їх порушення.
10. Процес пізнання законності та справедливості має пізнавальний (дескриптивний) та ціннісно-нормативний (прескриптивний) аспекти, що є взаємопов’язаними та доповнюють один одного. Законність як суспільний феномен є результатом взаємодії різноманітних чинників, що і визначають її природу. Саме тому теоретична концепція законності повинна бути емпіричним узагальненням, що не суперечить людському досвіду. Це підкреслює об’єктивний характер явища і виключає можливість суб’єктивно-ідеалістичного його тлумачення.
11. Законність як суспільний феномен – це результат взаємодії різноманітних чинників, що і визначають її природу. Отже, теоретична концепція законності повинна бути певним емпіричним узагальненням, що не суперечить людському досвіду. Це підкреслює об’єктивний характер явища і виключає можливість суб’єктивно-ідеалістичного його тлумачення.
12. Для розуміння законності як невід’ємної властивості правової системи в цілому, особливого стану суспільного і державного життя, режиму функціонування правової держави істотне значення має змістовна характеристика самих норм права (конституції, законів, підзаконних, включаючи відомчі, актів і ін.), їх аксеологічна оцінка. Зміст законності складає не саме наявне законодавство (нехай навіть досконале з точки зору юридичної техніки), а таке законодавство, що адекватно втілює правові принципи, загальнолюдські ідеали і цінності, нагальні потреби й інтереси людини, об’єктивні тенденції соціального прогресу і ідеї доцільності і справедливості.
13. З позицій моральності і справедливості законність виступає в першу чергу як засіб захисту прав, свобод і законних інтересів кожної особистості. Вона повинна забезпечувати охорону людини як від сваволі самої держави і її органів, так і від протиправних дій з боку інших осіб. Від стану законності, рівня її відповідності принципам моралі, справедливості і доцільності залежить ступінь свободи особистості, реальність її прав і свобод, рівень реальності демократії. Це визначає особливе значення законності для суспільства – вона є основою порядку в суспільстві, елементом демократії та засобом охорони загальнолюдських моральних цінностей, одним із проявів яких є справедливість.
14. В основу виникнення та існування кожної правової норми покладені певні цілі, для реалізації яких слід діяти, керуючись принципом законності. Безпосереднє соціальне призначення законності полягає у забезпеченні реальності цілей правового регулювання. Визначені цілі повинні бути справедливими з морально-етичної сторони і здійснення їх повинно бути справедливим. Процеси прийняття правотворчими органами справедливих правових норм, відміна тих, що не відображають динаміку справедливості та реалізація норм у відповідності до ідей моральності і справедливості є необхідними факторами зміцнення законності.
15. Зв’язок законності і справедливості у сфері права не носить одностороннього характеру. Хоча законність і виникає на основі справедливості (справедливих норм і права в цілому), після встановлення вона сама стає найважливішим чинником забезпечення справедливості. Існування законності забезпечує порядок взаємовідносин суб’єктів права. Лише за її наявності законодавець може розраховувати на справедливе регулювання суспільних відносин. Тому забезпечення законності є складовою забезпечення справедливості.
16. Законність, справедливість і доцільність є тісно пов’язаними і доповнюючи ми один одного принципами правореалізаційної діяльності. Вони сприяють посиленню соціальної сприйнятливості права взагалі і особливо в таких ситуаціях, коли людська поведінка найбільш важко піддається однозначній моральній та юридичній кваліфікації. Це вимагає від правозастосовчих органів високої професійної підготовки, яка забезпечує методологію винесення законних і справедливих рішень. Справедливість пронизує всі різновиди правозастосування та визначає моральний характер його мети та засобів.
Сутність законності полягає в суворому, неухильному дотриманні і виконанні чинних законів усіма суб’єктами права, це визначення є квінтесенцією змісту законності. Водночас у публікаціях останнього часу звертається увага на те, що такий підхід до розуміння поняття законності є однобічним і не враховує всіх її проявів і аспектів, не відбиває сучасних процесів політико-правового життя суспільства.
Законність як суспільний феномен – це результат взаємодії різноманітних чинників, що і визначають її природу. Отже, теоретична концепція законності повинна бути певним емпіричним узагальненням, що не суперечить людському досвіду. Це підкреслює об’єктивний характер явища і виключає можливість суб’єктивно-ідеалістичного його тлумачення.
Нормативна сторона законності визначається характером і змістом правових норм, суворе і неухильне дотримання і виконання яких і утворює це поняття.
Для розкриття цієї сторони законності слід зупинитися на тому, положень яких саме нормативно-правових актів мають дотримуватися суб’єкти законності.
Для розуміння законності як невід’ємної властивості правової системи в цілому, особливого стану суспільного і державного життя, режиму функціонування правової держави істотне значення має змістовна характеристика самих норм права (конституції, законів, підзаконних, включаючи відомчі, актів і ін.), їх аксеологічна оцінка. Зміст законності складає не саме наявне законодавство (нехай навіть досконале з точки зору юридичної техніки), а таке законодавство, що адекватно втілює правові принципи, загальнолюдські ідеали і цінності, нагальні потреби й інтереси людини, об'єктивні тенденції соціального прогресу і ідеї доцільності і справедливості.
Режим законності – неодмінний елемент демократії, в умовах якої дійсно визнаються і реалізуються принципи народовладдя, рівності громадян, створюються умови для їхньої участі у вирішенні питань державного і громадського життя. Можна сказати: законність – основа демократії, демократичного режиму суспільства. В умовах режиму законності стають реальними демократичні права громадян і громадських організацій, здійснюється принцип розподілу влади, принцип загального виборчого права, дотримуються засновані на законі процедури як у правотворчій, так і в правозастосовчій практиці.
В процесі застосування норм права державними органами, посадовими особами, громадськими організаціями і громадянами, їх поведінкою керує правова ідеологія і психологія, які без суворого і неухильного застосування норм права втрачають реальний сенс. Таким чином, у фактично здійснюваній практиці щоденної реалізації права, в соціальній діяльності державних органів по охороні права від порушень і полягає одна сторона практичного аспекту прояву законності.
Принципи законності – це відправні начала, ідеї, які сприяють зміцненню законності і забезпечують суворе і неухильне дотримання законів і підзаконних нормативних актів всіма суб’єктами суспільних відносин, а також забезпечують втілення ідей справедливості і доцільності в процесі правотворчості і правореалізації.
У монографічній і навчальній літературі наводиться різноманітна кількість принципів законності. Однак серед принципів законності більшість спеціалістів з теорії держави і права виділяють наступні, які найбільш повно й адекватно відображають зміст і роль законності: верховенство закону; єдність і всезагальність законності; рівність всіх перед законом і судом; гарантованість основних прав і свобод громадян; невідворотність покарання за вчинене правопорушення; неприпустимість протиставлення законності і доцільності; взаємозв’язок законності і культури; обумовленість законності режимом демократії.
Юридичні гарантії законності – це передбачена законом система спеціальних засобів, за допомогою яких забезпечується створення якісних законів, їхнє дотримання і виконання. Вони включають в себе правову регламентацію відповідних суспільних відносин, діяльність спеціальних державних органів: законодавчих, виконавчих, правоохоронних і судових органів влади, які контролюють забезпечення законності, по запобіганню і припиненню правопорушень. Основні напрямки боротьби з правопорушеннями формують законодавчі органи, видаючи відповідні нормативно-правові акти, що передбачають юридичну відповідальність за протиправні дії. При наявності достатньо міцних і усталених економічних і політичних гарантій правоохоронна діяльність держави ефективно забезпечує оптимальний режим законності й усталеності правопорядку.
Під організаційними гарантіями законності вчені розуміють систему заходів організаційно-юридичного характеру. Ця система заходів спрямована на забезпечення режиму законності, боротьбу з правопорушеннями, захист прав громадян. До них відносяться кадрова робота, організація умов для нормального функціонування юрисдикційних і судових органів, їхніх структурних підрозділів з метою ефективної протидії випадкам організованої злочинності, боротьбі з корупцією та ін.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Гомер. Иллиада / Пер. с древнегреч. Н Гнедича. – Х.: Фолио. М.: АСТ, 2000. – 524 с.
2. Гомер. Одиссея / Пер. с древнегреч. В. Жуковского. – Х.: Фолио. М.: АСТ, 2000. – 412 с.
3. Гесиод. Теогония: Поэма в прозаическом изложении // Древняя Греция: Сборник. – СПб., 1995. – С.11–19.
4. Нерсесянц В.С. Философия права: учебник для вузов. – М.: Норма-Инфра, 1999. – 652 с.
5. Нерсесянц В.С. Сократ. – М.: Юристъ, 1996. – 236 с.
6. Платон. Держава / Пер. з давньогрец. та комент. Д. Коваль. – К.: Основи, 2000. – 354 с.
7. Платон. Законы / Общ. ред. А.Ф. Лосева и др.; пер. з древнегреч. А.Н. Егунова и др. – М.: Мысль, 1999. – 830 с.
8. Аристотель. Никомаховая этика // Соч.: В 4-х т. – М.: Мысль, 1983. – Т. 4. – С. 53–293.
9. Аристотель. Політика / Пер. з давньогрец. О. Кислюк. – К.: Основи, 2000. – 238 с.
10. Материалисты Древней Греции. – М.: Политиздат, 1955. – 217 с.
11. Цицерон. Диалоги о государстве. О законах / Изд. подгот. И.Н. Веселовский, В.О. Горенштейн, С.Л. Утченко. – М.: Наука, 1966. – 224 с.
12. Перетерский И.С. Дигесты Юстиниана. – М.: Мысль, 1956. – 125 с.
13. Аквінський Ф. Коментарі до Аристотелевої “Політики” / Пер. з лат. О. Кислюк. – К.: Основи, 2000. – 796 с.
14. Макіавеллі Н. Володар / Пер. з іт. М. Островерха. – Нью-Йорк, 1976. – 162 с.
15. Гроций Г. О праве войны и мира: Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного права / Пер. с лат. / Под общ. ред. С.Б. Крылова. – М.: Науч.-изд. центр «Ладомир», 1994. – 867 с.
16. Великое восстановление наук // Бэкон Ф. Сочинения: В 2-х т. / Сост., общая ред. и вступ. ст. А.Л. Субботина. – М.: Мысль, 1971. – Т. 1. – 590 с.
17. Спиноза Б. Избранные произведения: В 2-х т. – М.: Политиздат, 1957. – Т. 2. – 727 с.
18. Спиноза Б. Избранные произведения: В 2-х т. – М.: Политиздат, 1957. – Т. 1. – 631 с.
19. Спиноза Б. Краткий трактат о Боге, человеке и его счастье; Богословско-политический трактат: Филос. трактаты / Пер. с латин. – Х.: Фолио; М.: АСТ, 2000. – 398 с.
20. Гоббс Т. О гражданине // Избранные произведения: В 2-х т. – М.: Мысль, 1964. – Т. 1. – 584 с.
21. Гоббс Т. Левіафан, або Суть, будова і повноваження держави церковної і цивільної / Пер. з англ. Р. Димерця та ін. – К.: Дух і Літера, 2000. – 598 с.
22. Локк Дж. Два трактата о правлении: Сочинения: В 3-х т. / Пер. с англ. и лат. / Ред. и сост., авт. примеч. А.Л. Субботин. – М.: Мысль, 1988. Т. 3. – 668 с.
23. Монтескье. О духе законов / Сост., пер., коммент. примеч. А.В. Матешука. – М.: Мысль, 1999. – 672 с. (Из классического наследия).
24. Гельвеций К.А. Об уме. – М.: Соцэкгиз, 1938. – 395 с.
25. Гельвеций К.А. Про людину, її розумові здібності та її виховання / Пер. з фр. Б. Підмогильний. – К.: Основи, 1994. – 413 с.
26. Руссо Ж.-Ж. Рассуждения о начале и основании неравенства между людьми. – М.: Мысль, 1782. – 302 с.
27. Руссо Ж.-Ж. О политической экономии // Трактаты / Изд. подгот. В.С. Алексеев – Попов и др. – М.: Наука, 1969. – 703 с.
28. Руссо Ж.-Ж. Общественный договор / Пер. с фр. В. Ютанова. – М.: Плохов, 1906. – 108 с.
29. Робеспьер М. О принципах революционного правительства // Революционная законность и правосудие. Статьи и речи / Пер. с франц. Н. Лапшиной; Под ред. и с предисл. А. Герцензона. – М.: Изд-во юрид. лит., 1959. – 276 с.
30. Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях / Пер. с ит.; вступ. ст., коммент. и прил. Ю.М. Юмашева. – М.: Междунар. отношения, 2000. – 238 с.
31. Кант И. К вечному миру: Философский очерк / Пер. С.М. Роговина и Б.В. Чредина; Под ред. Л.А. Камаровского. – М.: Тип. Сытина, 1905. – 78 с.
32. Канm И. Метафизические начала учения о праве // Сочинения: В 6-ти т. / Под общ. ред. В.Ф. Асмуса, А.В. Гулыги, Т.И. Ойзермана. – М.: Мысль, 1965. – Т. 4. – Ч. 2. – 480 с.
33. Гайденко П.П. Философия Фихте и современность. – М.: Мысль, 1979. – 288 с.
34. Гегель Г.В.Ф. Система наук. Ч. 1.: Феноменология духа / Ред. Н.А. Никитина; Пер. Г. Шпета. – СПб.: Наука, 1999. – 444 с.
35. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. Т. 3: Философия духа / Отв. ред. Е.П. Ситковский. – М.: Мысль, 1977. – 471 с.
36. Гегель Г.В.Ф. Философия права / Пер. с нем. – М.: Мысль, 1990. – 524 с.
37. К критике гегелевской философии права // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. – Изд. 2-е. – М.: Госполитиздат, 1954. – Т. 1. – 698 с.
38. Экономико-философские рукописи 1844 года. Апрель–август 1844 г. // Маркс К., Энгельс Ф. Из ранних произведений. – М.: Госполитиздат, 1956. – 689 с.
39. Маркс К. Восемнадцатое брюмера Луи Бонапарта. – М.: Политиздат, 1987. – 118 с.
40. Маркс К., Энгельс Ф. Анти-Дюринг. Переворот в науке, произведенный господином Евгением Дюрингом // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. – Изд. 2-е. – М.: Госполитиздат, 1961. – Т. 20. – 827 с.
41. Происхождение семьи, частной собственности и государства // Маркс К., Энгельс Ф. Избранные произведения: В 2-х т. – М.: Госполитиздат, 1948. – Т. 2. – 516 с.
42. Ницше Ф. Так говорил Заратустра; К генеалогии морали; Рождение трагедии; Воля к власти; Посмертные афоризмы. – М.: Харвест; М.: АСТ, 2000. – 1040 с.
43. Ницше Ф. Полное собрание сочинений. – М.: Изд-во Светина, 1910. – 362 с.
44. Перельман. Справедливість та розум. – К.: Основи, 2000. – 396 с.
45. Нерсесянц В.С. Философия права: Учебник для вузов. – М.: Норма-Инфра, 1998. – 652 с.
46. Роулз Д. Теорія справедливості. – К.: Основи, 2000. – 132 с.
47. Себайн Дж. Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки / Пер. з англ. – К.: Основи, 1997. – 838 с.
48. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – 712 с.
49. Рікер П. Дж. Роулз: від моральної автономії до суспільної угоди.
50. Рікер П. Справедливе між законним і добрим.
51. Хеффе О. Політика, право, справедливість
52. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. – М.: ДТД, 1996. – 384 с.
53. Теория государства и права / Под ред. М.Н. Марченко. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1987. – 430 с.
54. Воскресенский Н.А. Законодательные акты Петра І. – М.: Госполитиздат, 1945. – Т. 1. – 602 с.
55. Вопленко Н.Н. Социалистическая законность и применение права. – Саратов: Сарат. ун-т, 1983. – 184 с.
56. Скакун О.Ф. Теория государства и права. – Х.: Консум, 2000. – 704 с.
57. Гатинян А.А. Теоретические проблемы правового статуса граждан и других субъектов социалистического права // Актуальные проблемы теории советского государства и права. – М.: Мысль, 1974. – С. 180–181.
58. Витрук Н.В. Законность: понятие, защита и обеспечение. Общая теория права: Курс лекций / Под общ. ред. В.К. Бабаева. – Нижний Новгород: Эра, 1993. – С. 513–534.
59. Лукашева Е.А. Социалистическое правосознание и законность. – М.: Юрид. лит., 1973. – 344 с.
60. Керимов Д.А. Обеспечение законности в СССР. – М.: Госюриздат, 1956. – 167 с.
61. Кудрявцев В.Н. Причинность и криминология. – М.: Наука, 1968. – 175 с.
62. Строгович М.С. Теоретические вопросы советской законности // Советское государство и право. – 1956. – № 4. – С. 23.
63. Недбайло П.Е. Советская социалистическая законность, ее основные принципы и назначение / Ученые записки Львовского государственного университета. Т. XXVII. Серия юридическая. Вып. 2. – 1954. – С. 54–63.
64. Лунев А.Е. Обеспечение законности в советском государственном управлении. – М.: Юрид. лит., 1963. – 159 с.
65. Самощенко И.С. Ленинское учение о демократии и законности // Советское государство и право. – 1971. – № 4. – С. 41–49.
66. Теория государства и права / Под ред. В.В. Лазарева. – М.: Новый юрист, 1997. – 432 с.
67. Лазарев В.В. Теория государства и права. – М.: Юристъ, 1992. – 448 с.
68. Степанов В.И. О социалистической законности // Правоведение. – 1997. – № 3. – С. 108–114.
69. Александров Н.Г. Право и законность в период развернутого строительства коммунизма. – М.: Мысль, 1961. – 271 с.
70. Черданцев А.Ф. Теория государства и права: Курс лекций. – Екатеринбург, 1996. – 191 с.
71. Кудрявцев В.М. Право як елемент культури // Право і влада. – К., 1990.
72. Лазарев В.В. Новое в теории методологии исследования законности // Проблемы правоведения. – 1997. – № 35. – С. 139–148.
73. Лисюткин А.Б. Теория государства и права: Курс лекций. – М.: Юристъ, 1994. – 103 с.
74. Шершеневич Г.Ф. О чувстве законности. – Казань: Изд-во Казан.
ун-та, 1897. – 33 с.
75. Волков Б.С. Детерминистическая природа преступного поведения. – Казань, 1975. – 110 с.
76. Борисов В.В. Социалистическая законность и правопорядок советского общества. – Саратов: Сарат. ун-т, 1962. – 67 с.
77. Общая теория государства и права. Академический курс: В 2-х т. / Под ред. М.Н. Марченко. – М.: Зерцало, 1998. – Т. 2. – 656 с.
78. Алексеев С.С. Проблемы теории права: Курс лекций в 2-х т. – Свердловск: Изд-во Свердл. ун-та, 1972. – Т. 1. – 396 с.
79. Ленин В.И. Полн. собр. соч. – М., 1981. – Т. 38. – 579 с.
80. Теорія держави і права: Підручник / За ред. С.Л. Лисенкова. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 448 с.
81. Теория государства и права / Под ред. М.В. Корельского, В.Д. Перевалова. – М.: Изд-во Группа ИНФРА. М-НОРМА, 1997. – 570 с.
82. Головистикова А.Н., Дмитриев Ю.А. Проблемы теории государства и права: Учебник. – М.: Изд-во Эксмо, 2005. – 832 с.
83. Загальна теорія держави і права / За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Х.: Право, 2002. – 432 с.
84. Самохвалов В.В. Поняття, аспекти та сфери прояву законності // Законність: Теоретико-правові проблеми дослідження та впровадження. – К.: Вид-во «Юстініан», 2004. – С. 11–29.
85. Кельман М.С., Мурашин О.Г. Загальна теорія держави і права: Підручник. – К.: Кондор, 2006. – 477 с.
86. Васильев А.В. Теория государства и права: Учебник. – М.: Флинта: НПСИ, 2005. – 440 с.
87. Алексеев С.С., Архипов С.И., Корельский В.М., Леушин В.И., Перевалов В.Д. Теория государства и права: Учебник для юрид. вузов и фак. / В.М. Корельский (отв. ред.), В.Д. Перевалов (отв. ред.).– М.: Инфра М-Норма, 1997.– 570 с.
88. Алексеев С.С. Корельский В.М., Черданцев А.Ф. и др. Проблемы теории государства и права: Учеб. пос. для вузов / Отв. ред. С.С. Алексеев.– М.: Юрид. лит., 1979.– 392 с.
89. Социальная философия: Учебник для вузов / Под ред. В.Н. Лавриненко. – М.: Культура и спорт: ЮНИТИ, 1995, – 240 с.
90. Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія: Курс лекцій. – К.: Генеза, 1996. – 368 с.
91. Єкимов А.И. Справедливость и социалистическое право / Под ред. И.П. Комиссаровой; Ленинградский гос. ун-т им. А.А. Данова. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1980. 120 с.
92. Гегель. Работы разных лет. – М.: Мысль, 1970. – Т. 1. – 672 с.
93. Боннер А.Т. Законность и справедливость в правоприменительной деятельности.– М.: Росс. право, 1992. – 319 с.
94. Бурлай Є.В. Ще раз про законність / Правова держава. – К., 1992. – Вип. 1.– С. 21.
95. Ожегов П.П. Теоретические основы построения и применения уголовно-правовых санкций (аксиологические аспекты). – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1976, – 134 с.
96. Советский энциклопедический словарь. – М.: Русский язык, 1984, – С. 1255.
97. Философский словарь / Ред. И.Т. Фролов. – 5-е изд. – М.: Политиздат, 1986. – С. 455.
98. Рудольф фон-Иеринг. Цель в праве / Пер. с нем. – СПб., 1881. – Т. 1. – С. 176–177.
99. Матузов Н.И., Малько А.В. Теория государства и права: Учебник.– М.: Юристь, 2004. – 512 с.
100. Мальцев Г.В. Социальная справедливость и право. – М.: Мысль, 1977. – 255 с.
101. Введение в культурологию: Ч. 1: Конспект лекций / [Гончарук С.И., Комиссаров С.Н., Комиссаров С.С .и др.]: Учеб. пособие в 3 ч. по курсу "Теория и история мировой и отеч. культуры / Московский ин-т электроники и математики / В.А. Сапрыкин (ред.). – М.: МГИЭМ (ТУ), 1995. – 210 с.
102. Лукашева Е.А. Социалистическая законность в современный период // Советское государство и право. – 1968. – № 3. – С. 6.
103. Бербешкина З.А. Справедливость как социально-философская категория. – М.: Мысль, 1982. – 203 с.
104. Рабинович П.М. Проблемы теории законности развитого социализма. – Львов: Вища школа, 1979. – 204 с.
105. Потапов В.А. Законность и правомерное поведение граждан в условиях реформирования России (региональный аспект): Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук. – Н.-Новгород, 1995. – 24 с.
106. Недбайло П.Е. Применение советских правоовых норм. – М.: Госюриздат, 1960. – 150 с.
107. Ильинский И. Политика в советском праве // Красная новь. – 1926. – № 2. – С. 187–189.
108. Тарановский Ф.В. Учебник по энциклопедии права. – Юрьев, 1917. – 160 с.
109. Загальна теорія держави і права / За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Харків, 2002. – 432 с.
110. Основы теории права / Пер. с венг. И. Сабо. – М.: Прогресс, 1974. – 271 с.
111. Сергейко П.Н. Законность, обоснованность и справедливость судебных актов. – Краснодар: Изд-во Кубанкского ун-та, 1974. – 192 с.
112. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность. – М.: Юрид. лит., 1976. – 215 с.
113. Лунев А.Е., Студеникин С.С., Ямпольская Ц.А. Срциалистическая законность в советском государственном управлении. – М.: Юрид. изд., тип. № 8, 1948. – 136 с.
114. Недбайло П.Е. Вопросы обоснованности и целесообразности применения норм советского права // Вопросы общей теории советского права. – М.: Госюриздат, 1960. – 405 с.
115. Бару М.И. Оценочные понятия в трудовом законодательстве // Советское нгосударство и право. – 1970. – № 7. – С. 105.
116. Карташов В.Н. Правоприменительная практика в социалистическом обществе. – Ярославль: Ягу, 1986. – 86 с.
117. Явич Л.С. Общая теория права. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1976. – 285 с.
118. Гринберг Л.Г. Категория справедливости как социально-этический критерий права // Проблемы категорий марксистко-ленинской этики. – Новосибирск, 1969. – С. 243–244.
119. Дворкин Роналд. Серйозний погляд на права / Пер. А. Фролкина. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. – 519 с.
120. Гегель Г.В. Философия права // Соч.: В 14 т. – М.-Л., 1934. – Т. VII. – 380 c.
121. Строгович М.С. О рациональном и эмоциональном в судебном исследовании // Советское государство и право. – 1959. – № 5. – С. 95.
122. Комиссаров К.И. Творческий характер судебной деятельности // Правоведение. – № 3. – С. 62.
123. Осипов П.П. Теоретические основы построения и применения уголовно-правовых санкций (аксиологические аспекты). – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1976. – 134 с.
124. Горский Г.Ф., Кокорев Л.Д., Котов Д.П. Судебная этика: Некоторые проблемы нравственных начал советского уголовного процесса. – Воронеж. Изд-во Воронежского ун-та, 1973. – 271 с.
125. Котов Д.П. Вопросы судебной этики. – М.: Знание, 1976. – 64 с.
126. Сафаров Р.А. Общественное мнение и государственное управление / Отв. ред. Л.А. Оников; Інститут государства и права АН СССР. – М.: Юрид. лит., 1975. – 255 с.
127. Алексеев С.С. О понятии права // Правоведение. – 1970. – № 1. – С. 26–27.
128. Гринберг Л.Г. Чувство справедливости // Моральные чувства нашего современника. – Л., 1966. – С. 79.
129. Сабо И. Социалистическое право / Под ред. и с вступит. ст. В.А. Туманова; Пер. с венгер. Б.Ю. Гейгера и др. – М.: Прогресс, 1964, – 396 с.
130.
131. Коновалова Л.В. Мораль и познание: Критика гносеологических основ современной буржуазной этики. М.: Мысль, 1975. – 165 с.
132. Гегель. Сочинения. Т. 4: Система наук. Ч. 1: Феноменология Духа / Пер. Г. Шпета. – М.: Соцэкгиз, 1959. – 440 с.
133. Самощенко И.С. Основы незыблемости советской законности. – М.: Знание, 1967. – 47 с.
134. Лисюткин А.Б. Принципы законности и их реализация в условиях формирования правового государства: Дисс. ... канд. юрид. наук.– Саратов, 1992.– 24 с.
135. Ефремов О.Ф. Принципы и гарантии законности: Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук. – М., 1999. – 21 с.
136. Потапов В.А. Законность и правомерное поведение граждан в условиях реформирования России (региональный аспект): Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук. – Н.-Новгород, 1995. – 23 с.; Желтобрюхов С.П. Прокурорский надзор как гарантия законности в Российском государстве (проблемы теории и практики). Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук. – Саратов, 1999. – 21 с.
137. Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – 401 с.
138. Вишневский А.Ф. Общая теория государства и права: Учеб. пособие для студентов вузов специальности "Правоведение" / А.Ф. Вишневский, Н.А. Горбаток, В.А. Кучинский; Под общ. ред. В.А. Кучинского. – 2-е изд. – Мн.: Амалфея, 2004.– С. 504–510.
139. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: "Укр. енцикл", 1998. – Т. 2: Д-Й. – 741 с.
140. Введение в культурологию: Ч. 1: Учеб. пособие в 3 ч. по курсу “Теория и история мировой и отеч. культуры” / Московский ин-т электроники и математики / В.А. Сапрыкин (ред.).– М., 1995.– 122 с.
141. Строгович М.С. Право обвиняемого на защиту и презумпция невиновности. – М.: Наука, 1984. – 206 с.
142. Сумський Д.О. Основи держави та права: Навч. посібник. – К.: НТУУ "КПІ", 1999. – 116 с.
143. Нерсесянц В.С. Проблемы общей теории права и государства. – М.: Норма Инфра-М,, 1999. – 501 с.
144. Теория права и государства / Под. ред. Н.А. Катаева и В.В. Лазарева. – Уфа, 1994. – С. 396–397.
145. Скакун О.Ф., Подберезський М.К. Теорія держави і права. – Харків: Консум, 1996. – 428 с.
146. Алексеев С.С. Проблемы теории государства и права. – М.: Юрид. лит., 1979. – 322 с.
147. Алаіс С.І. Сучасне праворозуміння як наукова основа дослідження законності // Законність: теоретико-правові проблеми дослідження та впровадження. – К.: Юстініан, 2004. – 246 с.
148. Афанасьєв B.C. Обеспечение законности: вопрос теории и практики (по материалам органов внутренних дел): Дисс. ... д-ра юрид. наук. – М., 1993. – 331 с.
149. Козюба М.І. Принципи верховенства права і Верховенства Конституції України // Конституційне будівництво в Україні: теорія і практика: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. – Ужгород, 2000. – С. 30–36.
150. Самохвалов В.В. Вимоги, принципи та гарантії законності // Енциклопедія законодавства. – К.: Український Центр духовної культури, 2003. – С. 56–72.
151. Теория государства и права: Курс лекций: Учебник для вузов / Московский гос. ун-т им. М.В. Ломоносова / М.Н. Марченко (ред.). – 2.изд., перераб. и доп. – М.: Зерцало, 1997. – 561 с.
152. У 13 томах нормативних правових актів, прийнятих за перші 4 роки Радянської влади, питома вага законів складає менш 3 %. Ця тенденція в розвитку радянського законодавства збереглася і в наступні роки. Правове регулювання суспільних відносин здійснювалося, насамперед, за допомогою підзаконних нормативних правових актів, більшість з яких ще продовжують діяти дотепер [134, c. 85].
153. Мамардашвили М. Как я понимаю философию. – М.: Прогресс, 1992. – 207 с.
154. Левченко И.П. Механизм применения права: Науч. / Смол. гуманит. ун-т; Юрид. ин-т МВД России. – М.: Изд-во СГУ, 1997. – 100 с.
155. Ленін В.І. Повне зібрання творів. – Т. 45. – 306 с.
156. Рабинович П.М. Проблемы теории законности развитого социализма. – Львов: Вища школа, 1979. – С. 68; Афанасьев B.C. Обеспечение законности: вопрос теории и практики (по материалам органов внутренних дел): Дисс. … д-ра юрид. наук. – М., 1993. – С. 16; Левченко И.П. Механизм применения права (опыт системного исследования): Монография. – Смоленск, 1997. – С. 72.
157. Обсяг підготовчих процесуальних дій по конкретних категоріях цивільних справ і методика підготовки окремих справ мають свою специфіку, обумовлену характером спірних правовідносин складністю справи, труднощами доведення, ступенем спірності аргументів кожної сторони, іншими обставинами.
158. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность. – М.: Юрид. лит, 1976. – 138 с.
159. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Преса України, 1997. – 31 с.