ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ЗАКОНОДАВЧОГО ПРОЦЕСУ

Краткое описание

ЗМІСТ

Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3
Розділ 1. Законодавчий процес як вид юридичного процесу . . 12
1.1. Юридичний процес – необхідна форма реалізації
функцій держави . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12
1.2. Законодавство як продукт юридичної діяльності . . . . . . 35
1.3. Законодавча діяльність – предметна основа
законодавчого процесу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 71
Висновки до розділу 1 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 99
Розділ 2. Становлення і сутність законодавчого процесу . . . . . 104
2.1. Право і держава як передумови законодавчого процесу . . . 104
2.2. Сутність і види законодавчого процесу . . . . . . . . . . . . . . . . . 135
Висновки до розділу 2 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 187
Розділ 3. Розвиток законодавчого процесу в Україні . . . . . . . . . . 195
3.1. Передумови та етапи розвитку національного
законодавчого процесу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 195
3.2. Конституційний процес в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 227
3.3. Парламентський законодавчий процес в Україні . . . . . . . . . . 256
3.4. Субститутний законодавчий процес в Україні . . . . . . . . . . . . 284
Висновки до розділу 3 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 300
Розділ 4. Проблеми удосконалення законодавчого процесу в Україні
в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 307
4.1. Організація управління законодавчим процесом . . . . . . . . . . 307
4.2. Правова реформа – визначальний фактор удосконалення
законодавчого процесу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 335
Висновки до розділу 4 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 364
Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 368
Список використаних джерел . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 378

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. У процесі становлення правової системи в Україні впродовж 90-х років сформувалося законодавство, яке належним чином не забезпечує ефективного правового регулювання суспільних відносин у більшості галузей. Недосконалість вітчизняної законодавчої бази є загальновизнаним фактом у нашій країні й за її межами, що негативно впливає на вирішення проблем економіки, державного управління, інших сфер суспільного життя. Серед багатьох чинників, що так чи інакше впливають на формування недосконалої системи законодавства України, безпосередньо визначальним є законодавчий процес, в якому виробляються правові основи національного законодавства – законодавчі акти. Саме законодавчий процес стає концентрованим виявленням усіх інших факторів (політичних, еконо- мічних, соціальних, національних, ідеологічних, культурних, міжнародних тощо), від яких залежить якість правотворення. Якщо у кінцевому підсумку вдосконалення законодавчої бази потребує підвищення рівня усіх зазначених факторів, то при цьому законодавчий процес повинен відігравати узагальнюючу, орієнтуючу роль, оскільки щодо нього інші фактори мають значення передумов. Тільки системне змінення політичних, економічних, соціальних, управлінських та інших відносин у контексті законодавчого процесу з одночасним реформуванням останнього дасть можливість досягти цілеспрямованого впливу на поліпшення якості законодавства, як продукту законодавчого процесу.
Такий загальнометодичний підхід до вдосконалення існуючого законодавства не знаходить, однак, втілення на практиці, зокрема, через відсутність усвідомлення суб’єктами законотворення дійсних проблем законодавчого процесу як виявлення сутності даного явища в конкретно-історичних умовах сучасної України. Досягти ж глибокого розуміння цих проблем можливо тільки на шляху наукового пізнання теоретичних основ законодавчого процесу, характеру та способів впливу даного процесу на формування законодавства. Лише на цій основі стане реальним свідоме вироблення заходів, необхідних для впорядкування законодавчого процесу в Україні, його послідовного реформування.
Проте у науковій літературі досі бракує розгорнутих теоретичних досліджень, присвячених проблемам законодавчого процесу, а уявлення про цей предмет зводяться, як правило, до окремих визначень його формалізованих моментів, пов’язаних з діяльністю законодавчого органу держави; відтак, пізнання законодавчого процесу обмежується в основному розглядом процедур розроблення і розгляду законопроекту та прийняття закону парламентом і надання йому чинності.
Відсутність грунтовних спеціальних досліджень законодавчого процесу негативно позначається на загальній теорії держави і права, в якій фактично не знаходиться місця для хоча б короткої характеристики цього важливого феномена правового життя. Натомість одні автори обмежуються загальною характеристикою правотворчості, визначаючи її як діяльність компетентних державних органів, змістом якої є встановлення, змінення чи скасування юридичних норм, формування юридичного об’єктивного права. Інші автори взагалі уникають характеристики процесу правотворення, пропонуючи як окремі теми розгляд деяких складових останнього (джерела права, норми права, система права і система законодавства тощо). Відтак залишаються без відповіді принципові питання, важливі для більш-менш глибокого усвідомлення сутності названого явища та її виявлення в конкретних умовах існування нашої держави. А без цього практична законодавча діяльність позбавляється чітких орієнтирів, здійснюється стихійно, методом спроб і помилок; непродуктивно витрачаються інтелектуальні, психологічні зусилля багатьох політиків, фахівців, учених, не кажучи про значні матеріальні втрати у даній сфері діяльності та негативні соціальні наслідки існування недосконалого законодавства.
Разом з тим, невиправдано мало уваги приділяється теоретичному дослідженню таких актуальних проблем як визначення предмета закону, співвідношення правотворчості та законотворчості, розмежування законодавчої й підзаконної нормотворчості, питань законодавчої техніки тощо. Важливо не лише знати, хто і як творить закони держави, але й чому саме у такий, а не інакший спосіб; чому саме такі, а не інші закони приймаються або не приймаються в той чи інший період; нарешті, потрібно навчитися прогнозувати і планувати законотворення, ефективно управляти законодавчим процесом на основі пізнання його необхідності. Зрозуміло, вирішення цих завдань – справа не одного десятиліття, але цілеспрямовано наближатися до нього можна тільки за умови невідкладної розробки названої вище наукової теорії, актуальність якої є незаперечною.
Дане дослідження ґрунтується на теоретичних працях визначних представників філософської думки минулого: Г. Гегеля, І. Канта, А. Шопенгауера, К. Маркса, Ф. Енгельса, Г.В. Плеханова; філософсько-правових, історико-правових, політологічних і юридичних працях, а також працях у галузі теорії управління таких вчених як, зокрема: Алексеєв С.С., Андреєв І.Л., Анікевич А.Г., Атаманчук Г.В., Афанасьєв В.Г., Бачило І.Л., Братусь С.М., Венгеров А.Б., Гревцов Ю.І., Гомеров І.М., Даль Р., Денисов Ю.А., Дудін А.П., Думанов Х.М., Дюгі Л., Єскіна Л.Б., Зівс С.Л., Ігнатенко А.В., Ісаков В.Б., Каган М.С., Карбоньє Ж., Карташов В.М., Керімов Д.А., Клочков В.В., Ковалевський М.М., Копалов В.І., Котляревський С.А., Кудрявцев В.М., Курашвілі Б.П., Лазарєв Б.М., Лукьянова О.А., Магазинер Я.М., Малько А.В., Марченко М.Н., Матузов М.І., Медушевський А.М., Міцкевич А.В., Муромцев Г.І., Нерсесянц В.С., Новгородцев П.І., Нашиц А., Першиц А.І., Піголкін А.С., Поленіна С.В., Протасов В.М., Петражицький Л.І., Оріу М., Оборотов Ю.Н., Рассолов М.М., Розенталь М.М., Саїдов А.Х., Спиридонов Л.І., Тарановський Ф.В., Тихомиров Ю.О., Трубєцькой Є.М., Халфіна Р.О., Чернобель Г.Т., Чиркін В.Є., Шайо А., Явич Л.С., Якушев В.С. та інші.
При роботі над темою дослідження були також значною мірою використані теоретичні праці відомих вчених-правознавців України: Авер’янова В.Б., Бабкіна В.Д., Грошевого Ю.М., Денисова В.Н., Журавського В.С., Зайця А.П., Зайчука О.В., Козюбри М.І., Копєйчикова В.В., Кривенко Л.Т., Котюка В.О., Колодія А.М., Луць Л.А., Максимова С.І., Мироненка О.М., Назаренко Є.В., Онищенко Н.М., Опришка В.Ф., Орзіха М.П., Панова М.І., Погорілка В.Ф., Рабіновича П.М., Селіванова В.М., Семчика В.І., Сіренка В.Ф., Тація В.Я., Тихонової Є.А., Тодики Ю.М., Фрицького О.Ф., Цвєткова В.В., Шаповала В.М., Шемшученка Ю.С., Юзькова Л.П. та інших.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційне дослідження виконано у Центрі теоретичних проблем законотворчості та порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України відповідно до затвердженої рішенням Вченої ради Інституту (пр. № 3 від 20.02.2003 р.) науково-дослідної теми “Теоретико-правові засади удосконалення законодавчого процесу в Україні” (шифр теми за планом Інституту 4.4.15). Дослідження є самостійною авторською роботою.
Мета і задачі дослідження. Основна мета дослідження полягає в тому, щоб на основі сучасних досягнень теоретико-правової науки, філософсько-правової думки, новітніх результатів теорії управління сформувати теоретичні основи законодавчого процесу як феномена правового життя, визначити його сутнісні характеристики та особливості їх виявлення в умовах сучасної України, проблеми здійснення національного законодавчого процесу, і на цій основі запропонувати методологічні підходи до його удосконалення.
Відповідно до зазначеної мети в дисертаційному дослідженні вирішуються такі основні задачі :
- визначити місце законодавчого процесу в правовій реальності, проаналізувати його як вид юридичного процесу;
- розглянути становлення законодавчого процесу в історичній перспективі як важливого феномена правового життя; з’ясувати сутність даного явища, сформулювати загальне поняття та видові характеристики законодавчого процесу;
- проаналізувати передумови і етапи становлення вітчизняного законодавчого процесу, особливості виявлення загальної сутності даного явища в умовах незалежної України; розглянути окремі види національного законодавчого процесу, проаналізувати проблеми організації та здійснення кожного з них;
- виробити наукові основи управління законодавчим процесом, сформулювати методологічні підходи до його системного комплексного реформування.
Об’єкт дослідження. Об’єкт дослідження становить законодавчий процес як явище правової реальності та його здійснення в умовах сучасної України. В такому розумінні даний феномен виступає як атрибут державного управління суспільством і потребує комплексного багатоаспектного наукового дослідження з метою вироблення цілісної теоретичної конструкції його функціонування.
Предметом дослідження є теоретичне визначення основних проблем організації та здійснення законодавчого процесу в Україні, а також методологічних підходів до його системного комплексного реформування.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є загальнонаукові, а також спеціально-наукові методи, застосування яких зумовлене комплексним характером об’єкта і предмета дослідження і потребою використання теоретичних досягнень у відповідних галузях знань: філософських, юридичних, соціологічних, історичних, політологічних, теорії управління.
Основоположною методологією дослідження законодавчого процесу обрано матеріалістичну діалектику як об’єктивно необхідну логіку руху пізнання, що дає змогу розглядати досліджуване явище в його розвитку, обумовленому матеріальними умовами суспільного життя. Завдяки даному методу розкривається сутність такого складного явища, яким є законодавчий процес, а також особливості виявлення цієї сутності в конкретно-історичних умовах сучасної України.
Методологічну базу дослідження становлять також формально-логічний ме-тод як необхідний метод наукового пізнання явищ природи і суспільства, та інші спеціально-наукові методи. Зокрема, історичний метод використано автором при дослідженні історичних передумов виникнення законодавчого процесу та його становлення в історичній перспективі, а також при дослідженні передумов і становлення законодавчого процесу в незалежній Україні; порівняльно-правовий метод дав змогу дослідити загальні риси та форми виявлення загальної сутності законодавчого процесу в різних правових системах, а також його особливості в Україні; метод системно-структурного аналізу використано в частині дослідження законодавчого процесу як системного феномена, що дало змогу не лише окреслити його місце у правовій реальності, а й проаналізувати усі його основні складові як атрибута державного управління суспільством і виробити методологічні підходи щодо реформування існуючого в Україні законодавчого процесу; юридико-логічний метод застосовано зокрема при аналізі нормативно-правової бази дослідження, конституційно-правових джерел чинного законодавства України, правових актів Конституційнгого Суду України тощо.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній юридичній науці законодавчий процес розглянуто як явище правової реальності – особливий вид юридичного процесу; визначено необхідність виникнення і розвитку даного явища в історичній перспективі на основі моністичного авторського підходу до праворозуміння; здійснено аналіз сутності законодавчого процесу, вироблене його загальне поняття, визначені його видові характеристики. На цій теоретичній основі проаналізовано передумови й етапи становлення вітчизняного законодавчого процесу, особливості виявлення сутності даного явища в конкретних умовах незалежної України; сформульовано наукові основи управління законодавчим процесом, вироблено методологічні підходи до його реформування в Україні.
На захист виносяться такі положення, в яких міститься наукова новизна під-ходу до аналізу предмета дослідження:
- істинне пізнання вітчизняного законодавчого процесу та вироблення його наукового поняття, що відбиває об’єктивну істину, має рухатися від вихідного уявлення про законодавчий процес через осягнення його сутності до виявлення цієї сутності в конкретно-історичних умовах сучасної України;
- законодавчий процес – явище правової реальності, що належить до сфери юридичного процесу, тобто юридичної діяльності державного апарату, підпорядкованої здійсненню державного управління суспільством. Зміст законодавчого процесу становить формування системи законів держави шляхом вироблення особливих управлінських рішень – законодавчих актів, тобто первинних нормативно-правових актів (“джерел права”), в яких втілюється юридичний закон як система санкціонованих державою як необхідних правил поведінки, структурованих в юридичні норми;
- відмінність законодавчого процесу від процесу підзаконної нормотворчості досягається шляхом використання юридичної техніки (зокрема законодавчої техніки) як необхідного способу здійснення юридичної (зокрема законодавчої) діяльності) державного апарату, що забезпечує перетворення юридичного закону в дійсний закон суспільних відносин;
- законодавчий процес, як процес правотворення, пов’язується не з творенням права взагалі, а з його особливою формою – юридичним правом як способом правового визначення політичної влади в класовому суспільстві, формою, іманентною державному управлінню суспільством. Сутність законодавчого процесу полягає в тому, що він є правотворчим процесом, який здійснюється на підставі рішення верховної державної влади, заінтересованої у зміні нормативного змісту або форми вираження законів держави шляхом специфічної юридичної діяльності державного апарату – законодавчої діяльності;
- вихідним фундаментальним визначенням законодавчого процесу виступає заінтересованість у ньому верховної влади, яка виявляється по-різному в залежності від щоразу особливої необхідності законодавчого процесу. На здійснення законодавчого процесу, крім об’єктивних, впливають і суб’єктивні особливості законодавчої діяльності, зокрема її ціль, рішимість верховної влади реалізувати цю ціль, ідея відповідного законодавчого процесу, рівень пізнання його необхідності тощо, а також зовнішньополітичні фактори функціонування держави;
- види законодавчого процесу можуть визначатися залежно від різних його аспектів, однак дійсний законодавчий процес пов’язується з реальною заінтересованістю в ньому верховної державної влади, а здійснення його під тиском “знизу” найчастіше має суперечливий, непослідовний, формальний характер. Характерними видами розвинутого законодавчого процесу є конституційний процес, ординарний (звичайний) законодавчий процес та субститутний законодавчий процес;
- цілісне уявлення про кожний конкретний законодавчий процес, в тому числі законодавчий процес в Україні, наукове поняття останнього складається з усвідомлення його сутності, видових особливостей та індивідуальних рис, що вирізняють його з-поміж інших аналогічних явищ. Загальною тенденцією розвитку вітчизняного законодавчого процесу є відхід від радянського демократизму і поступове повернення до парламентської демократії; однак виявлення цієї тенденції, як і виявлення сутності законодавчого процесу в конкретних суспільно-політичних умовах України є суперечливим, набуває унікальних форм, надає процесу в цілому та окремим його видам специфічних визначень;
- вітчизняний конституційний процес до прийняття нової Конституції України здійснювався у двох видах: як поточний і перспективний, а надалі – як новітній поточний конституційний процес; проте існує необхідність реформування останнього з огляду на недосконалість його правового визначення;
- ординарний (звичайний) законодавчий процес в Україні здійснюється як парламентський законодавчий процес, якому притаманні недоліки конституційного визначення та концептуальні вади законодавчого і регламентного регулювання, що зумовлює необхідність уточнення передусім правового забезпечення даного виду законодавчого процесу;
- субститутний законодавчий процес в Україні здійснювався в різних формах, залежно від конкретної необхідності та суб’єктів цього процесу; однак після набуття чинності Конституцією України 1996 р. субститутні законодавчі акти мають бути приведені у відповідність до Конституції;
- оскільки вітчизняний законодавчий процес – це системний феномен, необ-хідним є системний підхід до його пізнання та здійснення, він потребує системного комплексного управління. При цьому слід розрізняти продукт законодавчого процесу, яким є законодавчі акти в їх системному зв’язку, та результат управління законодавчим процесом, яким є нова якість самого процесу законотворення;
- найбільш повно втілює вимоги комплексності та системності управління програмно-цільовий підхід, використання якого дає можливість розробити ефективну модель комплексної системи управління законодавчим процесом (КСУ ЗП) як складової єдиної системи державного управління суспільством;
- запровадження КСУ ЗП передбачає формування та здійснення відповідної правової політики в рамках широкомасштабної правової реформи, як необхідного способу визначення та реалізації державою стратегії і тактики правової політики;
- в Україні існує об’єктивна необхідність правової реформи, необхідним способом здійснення якої в сучасних умовах залишається компроміс різних політичних сил навколо деякого інтегрального варіанту державно-правових перетворень. При цьому пріоритетним напрямом правової реформи в Україні є парламентська реформа, а її ключовою проблемою стає удосконалення законодавчої діяльності та перехід до комплексного управління законодавчим процесом.
Практичне значення результатів, одержаних дисертантом, полягає у мож-ливості використання їх для:
а) уточнення теоретико-методологічних засад законотворчості та розроблення відповідних організаційно-політичних і правових заходів щодо удосконалення вітчизняного законодавчого процесу та здійснення правової реформи в Україні;
б) розробки сучасної системи управління законодавчим процесом в Україні;
в) розвитку наукових досліджень у галузі теорії та філософії права, а також ряду проблем конституційного права і теорії управління;
г) навчально-методичних цілей у навчальному правознавчому процесі.
Окремі теоретичні положення дисертації використані автором при роботі у Верховній Раді України над проектами Господарського та Цивільного кодексів України, проектом закону про закони і законодавчу діяльність, знайшли втілення при реформуванні структури апарату Верховної Ради України тощо.
Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана у Центрі теоретич-них проблем законотворчості та порівняльного правознавства Інституту держави і права ім.В.М.Корецького НАН України як пошукова науково-дослідна робота; її результати були предметом обговорення відділу теорії держави і права, відділу конституційного права та місцевого самоврядування Інституту держави і права ім. В.М.Корецького. Теоретичні висновки та основні положення дисертації доповідалися на міжнародних науково-практичних конференціях: “Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики” (Київ, 1999), “Парламентаризм в Україні: теорія і практика” (Київ, 2001), засіданні Круглого столу “Проблеми вдосконалення господарського законодавства України” (Київ, 2001), методологічному семінарі “Цивільний та Господарський кодекси України: проблеми теорії та практики реалізації” (Київ, 2003).
Публікації. По темі дисертації автором опубліковано три індивідуальні монографії, дві колективні монографії (у співавторстві), а також 22 статті у журналах та збірниках, що входять до переліку наукових фахових видань ВАК України.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Загальні висновки за результатами дисертаційного дослідження зводяться до наступного.
1. Вироблення наукового поняття вітчизняного законодавчого процесу передбачає вибір істинного шляху пізнання, що відбиває його об’єктивну істину – від вихідного уявлення про законодавчий процес через осягнення його сутності до виявлення цієї сутності в умовах сучасної України.
2. Вихідне уявлення про законодавчий процес пов’язується з юридичним процесом як іманентним способом реалізації державного управління суспільством; змістом вказаного процесу є юридична діяльність державного апарату, підпорядкована здійсненню законодавчої, адміністративної та правоохоронної функцій держави. Специфікою названих функцій зумовлюється існування юридичного процесу в різних формах, його видова диференціація на законодавчий, адміністративний та правоохоронний процеси, що включають різноманітні юридичні процедури (законодавчі, судові тощо). Законодавчим процесом є юридичний процес, підпорядкований виробленню законодавства; відтак дослідження законодавчого процесу потребує усвідомлення феномена законодавства.
3. Законодавство є особливою формою втілення юридичного закону, який іс-нує в юридичних нормах, що відносяться до нього як частини до цілого; вони є тією правовою формою, за допомогою якої державний апарат перетворює правила поведінки індивідів у юридичний закон, санкціонуючи їх як необхідні. Юридичні норми, в які втілюється юридичний закон, розподіляються у вигляді окремих фрагментів (нормативних положень) у різних нормативно-правових актах – законах держави та підзаконних нормативно-правових актах, котрі фігурують як різноманітні джерела права.
4. Між змістом норми та її формальним зовнішнім вираженням виникають протиріччя, якщо органічній цілісності норми як єдності гіпотези, диспозиції та санкції не відповідає її текстуальне вираження у численних положеннях різних нормативних актів. Його вирішення відбувається завдяки систематизуючій юридичній діяльності державного апарату, якою забезпечується органічний зв’язок юридичних норм і вся сукупність нормативних актів набуває якості системи законодавства. Формування зазначеної системи вимагає усвідомлення об’єктивних законів функціонування відповідних суспільних інститутів у їх взаємодії, пізнання необхідності їх правового регулювання. Цим зумовлюються певні вимоги до вироблення законодавчих актів, оскільки останнє, виступаючи як правова нормотворчість, не обмежується виробленням окремих юридичних норм чи нормативно-правових актів, а передбачає створення цілісної системи законодавства.
5. Правова нормотворчість підпорядковується формуванню правової матерії, є необхідним моментом правотворчості, в якій закони держави стають первинними джерелами права, утворюючи систему законодавчих актів, на відміну від підзаконних актів. Нормотворча діяльність, продуктом якої стають первинні джерела права, виступає як законотворчість. Остання, залежно від характеру вказаних джерел, поділяється на конституційну, ординарну (звичайну, головним чином, парламентську) та субститутну (передусім, делеговану) законотворчість. Інша правова нормотворчість є підзаконною (виконавчою, адміністративною) нормотворчістю.
6. Розмежування законотворчості та підзаконної нормотворчості на практиці виявляється проблематичним, особливо парламентської законотворчості та урядової нормотворчості. Вирішенню цієї проблеми слугує юридична техніка як необхідний спосіб здійснення юридичної діяльності державного апарату, що забезпечує перетворення юридичного закону в дійсний закон суспільних відносин. У сфері правової нормотворчості юридична техніка виступає як законодавча техніка, що є необхідним способом здійснення законодавчої діяльності.
7. Квінтесенцію законодавчої діяльності, її предметну основу становить законотворчість, якій підпорядковується зміст цієї діяльності. Законодавча діяльність постійно змінюється в усіх своїх моментах. Здійснюючись у певних просторових і часових межах, ця діяльність набуває якісної визначеності, міри, завдяки якій відповідний її фрагмент виступає як законодавчий процес, тобто процес правоустановлення, на відміну від інших видів юридичного процесу. Проте цим ще не визначено необхідність законодавчого процесу в даній країні у даний час, для цього має бути пізнана сутність законодавчого процесу.
8. З появою у суспільстві приватної власності відбувається істотне розширення сфери індивідуальної свободи, що потребує нового способу правового визначення, якісно нового способу реалізації суспільної влади. У цих умовах суспільна влада набуває характеру політичної влади, а правове визначення індивідуальних воль при цьому набуває нової форми, яка передбачає підкорення волі індивідів волі суб’єкта права як окремому індивідуальному праву. Ця властивість права індивіда виступає як правова сила (правосильність), за якою стоїть суспільна сила у вигляді держави. Ця сила виявляє себе в суб’єктних правах та відповідних обов’язках, як юридична сила актів державної влади.
9. Державність виникає на історичній арені як особлива – юридична – форма реалізації політичної влади в суспільстві, що породжує нову, іманентну державному управлінню форму, а саме, юридичне право. Останнє є перетвореною формою права, властивою суспільству, в якому панує приватна власність і в якому соціальні норми втілюються замість звичаю в юридичному законі. З’являється потреба в особливій – законодавчій функції держави, що передбачає якісно новий спосіб нормативного визначення суспільних відносин, при якому норми права фігурують як юридичні норми, втілені у законах держави. Законодавчий процес набуває визначеності як панівний спосіб формування права лише з утвердженням у суспільстві домінуючої ролі законів держави, вироблення яких потребує специфічної юридичної діяльності дер-жавного апарату, а саме, законодавчої діяльності, яка стає систематичною юридичною діяльністю державного апарату, спеціально спрямованою на вироблення юридичного закону у формі законів держави. Цей період збігається з утвердженням буржуазії як панівного класу громадянського суспільства, який підпорядковує собі державну владу.
10. Законодавчий процес є необхідним продуктом класового суспільства, що передбачає функціонування юридичного права і держави, як необхідної форми організації політичної влади в класовому суспільстві. Узагальнене визначення (дефініція) законодавчого процесу як діяльності повноважних органів і посадових осіб держави, спрямованої на вироблення системи законодавчих актів, що становлять основу законодавства держави, охоплюючи цей феномен як деяку цілісність, є вихідним пунктом рефлексії, зверненої до осягнення його сутності.
11. Поняття законодавчого процесу зводиться до того, що законодавчий процес узагалі постає перед нами як особливий фрагмент правотворчої діяльності державного апарату, яка здійснюється на підставі рішення верховної державної влади, заінтересованої у цьому процесі з огляду на потребу в удосконаленні існуючого законодавства. Ця діяльність підпорядковується вказаному рішенню і полягає у виробленні відповідною частиною державного апарату певного законодавчого акта, яким змінюється нормативний зміст або форма вираження законів держави, шляхом специфічної юридичної діяльності – законодавчої діяльності.
12. Як вихідне фундаментальне визначення законодавчого процесу слід визнати заінтересованість у ньому верховної влади, яка виявляється в різних умовах як особлива заінтересованість, підпорядкована щоразу особливій необхідності законодавчого процесу. Залежно від конкретних суспільних умов виникають то необхідність законодавчого процесу, в якому заінтересована сама влада, то необхідність у такому процесі, до якого змушують владу інші політичні сили. Усе залежить, у кінцевому підсумку, від характеру і стадії розвитку вихідного базисного протиріччя даного суспільства та зумовлених ним інших суспільних протиріч. Разом з тим на здійснення законодавчого процесу впливають суб’єктивні особливості законодавчої діяльності (її ціль, рішимість верховної влади реалізувати цю ціль, характер рішення останньої про вироблення певного законодавчого акта, ідея відповідного законодавчого процесу, рівень пізнання його необхідності та практика його реалізації), так чи інакше впливаючи на хід і результат законодавчого процесу.
13. При визначенні сутності законодавчого процесу як явища, що належить до сфери державного управління певним суспільством, юридичну діяльність держави слід доповнити зовнішньополітичним аспектом цієї діяльності. Від держави вимагається прийняття заходів імплементації положень міжнародно-правових актів у внутрішньодержавному праві, яка може передбачати видання законів тощо, які змінюють чинне право. Через це виникає додаткова політико-юридична підстава для здійснення законодавчого процесу, з якою пов’язується його специфіка.
14. Законодавчий процес являє собою взаємодію двох начал – об’єктивного і суб’єктивного, що суттєво визначають його характер, той чи інший вид законодавчого процесу. Дійсний законодавчий процес пов’язується з реальною заінтересованістю в ньому верховної державної влади, а здійснення вказаного процесу під тиском “знизу” найчастіше має суперечливий, непослідовний, формальний характер. Основними видами розвинутого законодавчого процесу є конституційний процес, ординарний та субститутний законодавчий процес. Кожний з цих видів має свої особливості, що зумовлюються передусім специфікою законодавчих актів, виробленню яких вони підпорядковані.
15. Крім видових особливостей будь-який законодавчий процес має безліч індивідуальних рис, що вирізняють кожний окремий законодавчий процес серед інших. Однак без усвідомлення сутності законодавчого процесу як такого, його загального поняття неможливо зрозуміти жодного окремо взятого процесу, що мав місце в історії або відбувається сьогодні. Цілісне уявлення про кожний законодавчий процес, наукове поняття останнього складається з усвідомлення його сутності, видових особливостей, в тому числі зумовлених зв’язком національного процесу з міжнародно-правовим процесом, та його індивідуальних ознак.
16. Витоки законодавчого процесу в Україні слід шукати в надрах єдиного законодавчого процесу Союзу РСР, коли законодавча діяльність союзної республіки мала значною мірою формальний характер, не була по суті законодавчим процесом. Законодавчий процес пов’язувався в радянській правовій системі з радянським демократизмом, що принципово відрізнявся від парламентської демократії. Цим зумовлювалися відмінності радянської законотворчості від парламентської. З проголошенням державної незалежності України виникає необхідність пристосувати радянську законотворчість до процесу утвердження самостійної держави, підпорядкувати її формуванню національної правової системи. Реалізація цієї необхідності відбувається в рамках становлення самостійного національного законодавчого процесу, як справа самої верховної державної влади;
17. У загальному ході становлення національного законодавчого процесу роль суб’єктів законотворення змінювалася залежно від умов політичної боротьби, у зв’язку з чим виділяються шість етапів у його розвитку. Однак становлення вітчизняного законодавчого процесу було позбавлено цілеспрямованості, відбувалося хаотично, спонтанно, що зумовлювалося аналогічним характером політичного розвитку українського суспільства та умовами боротьби за владу. Загальною тенденцією розвитку національного законодавчого процесу є поступове повернення до парламентської демократії, зростання у кінцевому підсумку ролі парламенту як єдиного органу законодавчої влади в державі. Виявлення цієї загальної тенденції, як і виявлення сутності законодавчого процесу в конкретних суспільно-політичних умовах України є вкрай суперечливим, виступає у найрізноманітніших, часом унікальних формах, надаючи вітчизняному законодавчому процесу в цілому та окремим його видам специфічних визначень.
18. Конституційний процес в Україні є характерною складовою світового конституційного процесу, головною тенденцією якого є універсалізація демократичних принципів та інститутів, що становлять основу сучасних конституцій. Потрібно розрізняти два способи реалізації вітчизняного конституційного процесу – поточний конституційний процес і перспективний конституційний процес. Поточний процес конституційних змін був по суті підпорядкований потребам юридичного супроводження поточної політичної боротьби за владу, являв собою реакцію законодавця на перебіг цієї боротьби. Завдяки йому було запроваджено основні державні інститути, відбувалася перевірка їх життям, вдосконалювалася законодавча діяльність, що знайшло дальше втілення у новій Конституції України. Загальна періодизація перспективного конституційного процесу включає два періоди в його розвитку, у ньому виділяються шість етапів, як кроків наближення до кінцевої мети – прийняття Конституції: три етапи у першому періоді та три – у другому. Вироблення Конституції України було непослідовним, позбавленим внутрішньої цілісності, логічного змістовного зв’язку, що, зрештою, зумовило значною мірою компромісний характер її остаточної редакції, що містить цілу низку внутрішніх суперечностей Конституції України.
19. Суперечності нової Конституції України надалі виявили себе у здійсненні новітнього конституційного процесу, пов’язаного з внесенням змін до неї. При цьому все більш значну роль у даному процесі став відігравати Конституційний Суд України. Зіткнувшись з перших кроків новітнього конституційного процесу з його правовою невизначеністю, законодавчий орган фактично виявився позбавленим належних політико-правових передумов здійснення даного процесу. Відтак виникла необхідність у реформуванні конституційного процесу в Україні.
20. Ординарний (звичайний) законодавчий процес в Україні становить парламентський законодавчий процес, конституційне визначення якого охоплює три основних етапи у виробленні законів: розгляд закону, його ухвалення та набрання ним чинності. Однак у цьому визначенні мають місце непослідовність, суперечливість і неповнота, що відбивається на законодавчому регулюванні та регламентарному визначенні цього виду процесу;
21. Проблема парламентського регламенту набуває особливого значення на етапі становлення в Україні парламентаризму, проте чинний Регламент виявився по суті засобом ситуативного регулювання внутрішньопарламентських відносин в умовах гострої боротьби різних політичних сил за владу. Неякісне регламентне визначення законодавчої процедури не лише потребує удосконалення чинного Регламенту, а й виявляє вади концептуального підходу до правового регулювання законодавчого процесу, виявляє потребу в окремому регулюванні законодавчої діяльності та встановленні вимог до закону. Вирішенню цієї проблеми мало б сприяти прийняття спеціального закону про закони і законодавчу діяльність, вироблення раціональної структури законодавчого регулювання парламентського процесу – від конституційного до регламентного визначення останнього. Важливе значення має теоретична розробка процедур і стадій законодавчого процесу, їх нормативно-правове закріплення. Однак у вітчизняній практиці здійснення законодавчого процесу в цій сфері стійко виявляється загальна сутність вказаного процесу, підтверджуючи правильність її загального визначення.
22. В Україні поряд із конституційним та парламентським законодавчим процесом відбувався ще один вид законодавчого процесу – субститутний законодавчий процес. У ході становлення національної правової системи змінювалася необхідність вказаного процесу, внаслідок чого змінювалися також форми його реалізації, залежно від суб’єктів законодавчих повноважень: Президії Верховної Ради УРСР (України), Президента України та Кабінету Міністрів України. Після прийняття нової Конституції України низка субститутних законодавчих актів зберігають чинність повністю або частково, у зв’язку з чим існує необхідність привести у відповідність з вимогами Конституції субститутні акти глави держави й декрети Кабінету Міністрів України, оскільки Конституція України не допускає існування таких різновидів законодавчих актів.
23. Законодавчий процес є системним феноменом, що вимагає системного підходу до його пізнання та здійснення. Протидія стихійним факторам, які спричиняють непродуктивні витрати людських сил і ресурсів у процесі вироблення законів держави, гальмують розвиток і вдосконалення цього процесу, зумовлюють необхідність управління законодавчим процесом, а останнє передбачає застосування системного підходу, як втілення специфічної методології та методики дослідження змішаних систем. Одним з актуальних і перспективних напрямів є програмно-цільовий підхід, що найбільш повно втілює об’єктивні вимоги комплексності та системності управління. При цьому слід відрізняти результат управління законодавчим процесом, яким є нова якість процесу, від продукту самого законодавчого процесу як такого, яким є законодавчі акти в їх системному зв’язку. Використання програмно-цільового підходу дає можливість запропонувати орієнтовну модель комплексної системи управління законодавчим процесом (КСУ ЗП), як складової єдиної системи державного управління суспільством. У першому наближенні КСУ ЗП являє деякий “управлінський механізм”, що забезпечує узгоджену та ефективну роботу всіх учасників національного законодавчого процесу для досягнення його цілей. Вказаний “механізм” включає: визначення цільових орієнтирів (побудову “дерева цілей”) управління законодавчим процесом, його функціональної структури, формування організаційної структури управління, застосування комплексу методів і технологій здійснення управлінської діяльності, забезпечуючи цілеспрямованість, системність та економічність управління законодавчим процесом, сприяючи підвищенню рівня наукової обгрунтованості управлінських рішень, втілюючи світовий досвід у сфері управління, раціонально сполучаючи рекомендаційні та обов’язкові вимоги до законотворення.
24. Вирішення проблеми переходу від існуючої практики здійснення в Україні законодавчого процесу до комплексного системного управління даним процесом вбачається в рамках реалізації спеціальної цільової програми; при цьому запровадження КСУ ЗП вимагає формування відповідної правової політики та прийняття відповідних владних рішень верховною державною владою. Однак досі відсутнє чітке теоретичне уявлення про цей вид політики та практика формування цілісної правової політики держави. Тому існує потреба у виробленні Загальної концепції правової політики України, з визначенням у ній законодавчої політики.
25. Визначальним фактором удосконалення правового механізму держави, в тому числі вітчизняного законодавчого процесу, виступає правова реформа як необхідний політико-юридичний спосіб визначення й реалізації стратегії і тактики здійснення правової політики державою. Удосконалення законодавчого процесу повинно відбуватися в умовах здійснення широкомасштабної правової реформи, вихідним моментом якої є заінтересованість верховної державної влади в новому режимі законності, зумовленому конкретно-історичними умовами існування держави. В Україні існує об’єктивна необхідність правової реформи, однак її реалізація досі не набула значення дійсної реформи через відсутність справжньої заінтересованості в ній верховної державної влади. В існуючих суспільних умовах необхідним способом здійснення правової реформи є компроміс політичних сил навколо деякого інтегрального варіанту зазначеної реформи. При цьому сам собою законодавчий процес є лише абстрактною формою, якщо не визначені його зміст, суспільна орієнтація. Останнім зумовлюється характер законодавчого процесу, його кількісні та якісні параметри. Як складна динамічна система, даний процес потребує системного комплексного підходу до розв’язання його проблем, потребує управління ним на наукових засадах, зокрема, вироблення сучасної моделі управління ним та здійснення парламентської реформи як пріоритетної складової широкомасштабної правової реформи в Україні. Визначальним фактором при цьому стає реальна правова політика, яку проводить держава. Зважаючи на це, стратегічний розвиток нашого суспільства вимагає на даному етапі у сфері державного будівництва і права всебічного розвитку парламентаризму, реального здійснення правової реформи і, особливо, парламентської реформи, ключовою проблемою якої стає удосконалення законодавчого процесу, перехід до свідомого управління даним процесом.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Малько А.В. “Правовая жизнь” как важнейшая категория юриспруденции // Журнал российского права.- 2000.- №2.- С.50 - 60.
2. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления.- Харьков: Право, 2002.- 328 с.
3. Ющик О.І. Теоретичні основи законодавчого процесу: Монографія.- К.: Парламентське вид-во, 2004.- 519 с.
4. Денисов Ю.А., Спиридонов Л.И. Абстрактное и конкретное в советском правоведении.- Л.: “Наука”, 1987.- 206 с.
5. Ющик О.І. До проблеми монізму і дуалізму праворозуміння // Правова держава. Щорічник наукових праць.- Вип.14.- К., 2003.- С. 78-89.
6. Ющик О.І. Правова реформа: загальне поняття, проблеми здійснення в Україні.- К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 1997.- 190 с.
7. Рыжов В.С. К судьбе государственного управления // Государство и право.- 1999.- № 2.- С.14-22.
8. Цвєтков В.В., Кресіна І.О., Коваленко А.А. Суспільна трансформація і державне управління в Україні: політико-правові детермінанти: Монографія.- К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003.- 496 с.
9. Котляревский С.А. Власть и право. Проблема правового государства.- СПб.: Изд-во “Лань”, 2001.- 386 с.
10. Маркс К. і Енгельс Ф. Твори.- Т.1.- С. 229.
11. Проблемы общей теории права и государства. Учебник для вузов / Под общ. ред. В.С. Нерсесянца.- М.: Изд-во НОРМА, 2001.- 832 с.
12. Карташов В.Н. Юридическая деятельность: проблемы теории и методологии: Автореф. дис…д-ра юридич. наук: М., 1990.- 42 с.
13. Малый толковый словарь русского языка / Сост. Лопатин В.В., Лопатина Л.Е.- М., 1990.- С. 650.
14. Новий тлумачний словник української мови: У 4-х томах. - К.: “Аконіт”, 1998.- Т.4.- С. 707.
15. Теория юридического процесса / В.М.Горшенев, В.Г.Крупин та інші / Под ред. В.М.Горшенева.- Харьков: “Вища школа”, 1985.- 192 с.
16. Зайцев И.М., Рассахатская Н.А. Гражданская процессуальная форма: понятие, содержание и значение // Государство и право.– 1995.- № 2.- С. 47- 52.
17. Протасов В.Н. Юридическая процедура.- М.: “Юридическая литература”, 1991.- 79 с.
18. Байтин М.И., Яковенко О.В. Теоретические вопросы правовой процедуры // Журнал российского права.- 2000.- № 8.- С. 93-102.
19. Демин А.А. Понятие административного процесса и кодификация административно-процессуального законодательства Российской Федерации // Государство и право.- 2000.- № 11.- С. 5-12.
20. Алексеев С.С. Структура советского права. - М.: Юрид. литература, 1975.- 262 с.
21. Управленческие процедуры / Отв. ред. проф. Б.М.Лазарев.- М.: Наука, 1988.- 272 с.
22. Новий тлумачний словник української мови: У 4-х томах. - К.: “Аконіт”, 1998.- Т.3.- С. 828-829.
23. Оніщенко Н. Юридичний процес як форма правової діяльності // Право України.- 2002.- № 7.- С. 7-13.
24. Абрамова А.И. Совершенствование процедуры законодательной деятельности // Проблемы законотворчества Российской Федерации. Труды 53.- М.: Ин-тут законодательства и сравнительного правоведения, 1993.- С. 61-73.
25. Тихомиров Ю.А., Талапина Э.В. Административные процедуры и право // Журнал российского права.- 2002.- № 4.- С. 3-13.
26. Кудрявцев В.Н., Казимирчук В.П. Современная социология права: Учебник для вузов.- М.: Юристъ, 1995.- 297 с.
27. Новгородцев П.И. Введение в философию права. Кризис современного правосознания.- М.: Наука, 1996.- 269 с.
28. Нерсесянц В.С. Право и закон. – М.: “Наука”, 1983.- 366 с.
29. Тиунова Л.Б. Системные связи правовой действительности: Методология и теория / Санкт-Петербургский гос. университет.- Науч. изд. – СПб.: Изд-во СПбГУ, 1991. -136 с.
30. Карбонье Ж. Юридическая социология: Пер. с фр./ Пер. и вступ. ст. В.А.Туманова.- М.: Прогресс, 1986.- 352 с.
31. Ющик О.І. Правова реформа як спосіб перетворення (реорганізації) інститутів держави // Автореф. дис… канд. юрид. наук.- К., 1996.- 15 с.
32. Исаков В.Б. Юридические факты в советском праве.- М.: Юрид. лит., 1984.- 144 с.
33. Кудрявцев Ю.В. Нормы права как социальная информация. - М.: Юрид. лит., 1981.- 144 с.
34. Явич Л.С. Общая теория права. - Л.: Изд-во Лен. ун-та, 1976.- 286 с.
35. Матузов Н.И. О праве в объективном и субъективном смысле: гносеологический аспект // Правоведение. - 1999.- № 4.- С. 129-143.
36. Алексеев С.С. Восхождение к праву. Поиски и решения.- М.: НОРМА, 2001.- 752 с.
37. Етимологічний словник української мови. У семи томах. - К., 1985.- Т.2.- С. 16, 75.
38. Тихомиров Ю.А. Теория закона. - М., “Наука”, 1982.- 257 с.
39. Магазинер Я.М. Общая теория права на основе советского законодательства // Правоведение.- 1998.- № 3.- С.65-75.
40. Кудрявцев В.Н. Право и поведение. - М., Юрид. литература, 1978.- 192 с.
41. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность (очерк теории).- М.: Городец-издат, 2001.- 208 с.
42. Берг О.В. Некоторые вопросы теории нормы права // Государство и право.- 2003.- № 4.- С. 19-25.
43. Дудин А.П. Диалектика правоотношения.- Изд-во Саратовского ун-та.- Саратов, 1983.- 122 с.
44. Гегель. Энциклопедия философских наук. Т.1. Наука логики.- М.: “Мысль”, 1974.- 452 с.
45. Чернобель Г.Т. Критерии разграничения законов и иных нормативно-правовых актов // Проблемы законотворчества Российской Федерации. Труды 53.- М.: Институт законодательства и сравнительного правоведения, 1993.- С. 21-32.
46. Лукьянова Е.А. Закон как источник советского государственного права.- Науч. изд. - М.: Изд-во МГУ, 1988. -152 с.
47. Котелевская И.В. Закон и подзаконный акт // Журнал российского права. - 2000.- № 2.- С. 34-40.
48. Зивс С.Л. Источники права.- М.: “Наука”, 1981.- 239 с.
49. Мицкевич А.В. Источники (формы выражения) российского права // Закон: создание и толкование.- М.: Спарк, 1998.- С. 6-39.
50. Коршунов А.М., Поросенков С.В. Проблема теоретического обоснования нормотворчества // Вестник Моск. ун-та. Сер.7, Философия. - 1985.- №3.- С. 54-66.
51. Магазинер Я.М. Общая теория права на основе советского законодательства // Правоведение.- 1998.- № 2.- С. 64-81.
52. Правовые акты. Учебно-практическое и справочное пособие / Ю.А. Тихомиров, И.В. Котелевская. – М.: Изд-во г. Тихомирова М.Ю., 1999. – 381 с.
53. Шаповал В. Основні характеристики конституційного права // Вісник Конституційного Суду України.- 2003.- № 6.- С. 60-70.
54. Маркс К. і Енгельс Ф. Твори.- Т.21.- С. 297.
55. Керимов Д.А. Отдельное, особенное и общее в праве // Правоведение.- 1968.- № 6.- С. 7-13.
56. Гегель Георг Вильгельм Фридрих. Наука логики. В 3-х т. Т.3. - М.: “Мысль”, 1972.- 371 с.
57. Марченко М.Н. Отличительные особенности романо-германского права // Вестник Моск. ун-та. Сер.11, Право.- 2000.- №1.- С. 26-42.
58. Ющик О.І. Галузі та інститути правової системи (міфи і реальність). К.: Оріяни, 2002.- 112 с.
59. Думанов Х.М., Першиц А.И. Мононорматика и начальное право // Государство и право.- 2000.- № 1.- С. 98-103.
60. Райхер В.К. О системе права // Правоведение.- 1975.- № 3.- С.60-70.
61. Поленина С.В. Комплексные правовые институты и становление новых отраслей права // Правоведение.- 1975.- № 3.- С. 71-79.
62. Якушев В.С. О понятии правового института // Правоведение.- 1970.- №6.- С. 61-67.
63. Джери Девид, Джери Джулия. Большой толковый социологический сло-варь.- М., 1999.- Т.1., А-О.- С. 248.
64. Маркс К. і Енгельс Ф. Твори.- Т.3.- С. 2-3.
65. Бережнов А.Г. Теоретические проблемы правопонимания и формирования содержания права // Вестник Моск. ун-та. Сер.11, Право.- 1999.- № 4.- С. 3-13.
66. Кокотов А.Н. Федеральный законодательный процесс: понятие и структура // Правоведение.- 2001.- № 1.- С. 53-63.
67. Правотворчество в СССР / Под ред. проф. А.В.Мицкевича. - М.: Юрид. литература, 1974.- 319 с.
68. Нашиц А. Правотворчество. Теория и законодательная техника / Пер. с румынского И.Фодор.- М.: Изд-во “Прогресс”, 1974.- 257 с.
69. Ушаков А.А. Методология советского законотворчества // Советское государство и право.- 1979.- № 12.- С. 29-37.
70. Халфина Р.О. Проблемы советского правотворчества // Советское государство и право.- 1980.- № 11.- С. 33-40.
71. Савельева Е.М. Проблемы совершенствования законодательной деятельности в России на федеральном уровне // Государство и право.- 2001.- № 9.- С. 5-10.
72. Рахманина Т.Н. Нормативное регулирование правотворческой деятель-ности субъектов Российской Федерации / Закон: создание и толкование.- С. 90-106.
73. Пиголкин А.С. Толкование норм права и правотворчество: проблемы соотношения / Закон: создание и толкование.- С. 65-75.
74. Дрейшев Б.В. Правотворчество и правовое регулирование // Правоведе-ние.- 1985.- №1.- С. 30-36.
75. Иванов В.В. К вопросу о теории нормативного договора // Журнал российского права.- 2000.- № 7.- С. 85-97.
76. Пеньков Е.М. Социальные нормы – регуляторы поведения личности. Некоторые вопросы методологии и теории.- М.: “Мысль”, 1972.- 198 с.
77. Лившиц Р.З. О противоречивой двуединой природе права / Подготовка и принятие законов в правовом государстве. Материалы международного семинара.- М.: Изд.-е Государственной Думы, 1998.- 534 с.
78. Трубецкой Е.Н. Энциклопедия права.- СПб.: Лань, 1999.- 224 с.
79. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия. Опыт комплексного исследования.- М.: Статут, 1999.- 712 с.
80. Брауде И.Л. Очерки законодательной техники.- М., 1958.- 103 с.
81. Поленина С.В. Законотворчество в Российской Федерации.- М.: Институт государства и права РАН, 1996.- 144 с.
82. Марченко М.Н. Закон в системе источников романо-германского права // Вестник Моск. Ун-та. Сер.11, право.- 2000.- № 3.- С.33-43.
83. Лилак Д. Колізії наукових поглядів на поняття “законодавство” і практична необхідність його нормативної легалізації // Право України.- 2001.- № 8.- С. 48-51.
84. Ющик О.І. Законодавчі акти в системі законодавства України / Парламентська реформа: теорія і практика. Зб. наук. праць.- К., 2001.- С. 151-161.
85. Бачило И.Л. Проблемы гармонизации в законодательстве // Журнал российского права.- 2000.- № 8.- С. 84-92.
86. Морозова Л.А. Юридическая техника (обзор материалов научно-мето-дического семинара) // Государство и право.- 2000.- №11.- С.108-120; №12.- С.85-98.
87. Муромцев Г.И. Юридическая техника (некоторые теоретические аспекты) // Правоведение.- 2000.- № 1.- С. 9-20.
88. Розенталь М.М. Принципы диалектической логики.- М.: Соцэкгиз, 1960.- 478 с.
89. Ющик О.І. Юридична техніка: проблеми визначення поняття / Парламентаризм в Україні: теорія та практика. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції.- К., 2001.- С. 644-649.
90. Исаков В. Подготовка и принятие законов в правовом государстве: российские проблемы и решения // Российская юстиция.- 1997.- №7.- С. 13-15.
91. Юртаева Е.А. Законодательная техника и основы языкового оформления законодательных актов в российской империи // Журнал российского права.- 2000.- № 8.- С. 145-154.
92. Рабинович П.М. Юридическая техника законотворчества в Украине: общие проблемы // Журнал российского права.- 2000.- №4.- С. 136-142.
93. Мурадьян Э.М. Итерации в судебном процессе // Государство и право.- 2003.- № 4.- С. 55-61.
94. Гегель Георг Вильгельм Фридрих. Наука логики. В 3-х томах. Т.1. - М.: “Мысль”, 1970.- 501 с.
95. Гузнов А.Г., Кененов А.А., Рождественская Т.Э. Современный законодательный процесс: основные институты и понятия.- Смол.: ТРАСТ-ИМАКОМ, 1995.- 93 с.
96. Курашвили Б.П. Очерк теории государственного управления / Отв. ред. М.И.Пискотин; АН СССР. Ин-т госуд. и права.- М.: “Наука”, 1987.- 294 с.
97. Афанасьев В.Г. Научное управление обществом: Опыт системного исследования.- 2-е изд., доп.- М.: Политиздат, 1973.- 390 с.
98. Андреев И.Л. Происхождение человека и общества. 2-е изд., пер. и до-полн.- М.: “Мысль”, 1988.- 415 с.
99. Суханов И.В. Обычаи, традиции и преемственность поколений.- М.: Политиздат, 1976.- 216 с.
100. Клочков В.В. Религия, государство, право.- М.: “Мысль”, 1978.- 287 с.
101. Копалов В.И. Общественное сознание: критический анализ фетишистских форм.- Томск.: Изд.-во ТГУ, 1985.- 220 с.
102. Плеханов Г.В. Избранные философские произведения. В 5 томах. Т.1.- М.: Гос. изд. полит. литер., 1956.- 847 с.
103. Игнатенко А.В. Политическая власть в Древнем Риме: становление и эволюция // Правоведение.- 1988.- № 5.- С.45-51.
104. Аникевич А.Г. Политическая власть: вопросы методологии исследова-ния.- Красноярск: Изд-во Красноярского ун-та, 1986.- 180 с.
105. Маркс К. і Енгельс Ф. Твори.- Т. 23.- С. 80-84.
106. Петражицкий Л.И. Теория права и государства в связи с теорией нравственности.- СПб.: Изд-во “Лань”, 2000.- 608 с.
107. Парнюк М.А. Принцип детерминизма в системе материалистической диалектики.- К.: Наукова думка, 1972.- 356 с.
108. Современный словарь иностранных слов: Ок. 20.000 слов.- 2-е изд., стер.- М., Рус.яз., 1999.- 742 с.
109. Думанов Х.М., Першиц А.И. Мононорматика и начальное право // Государство и право.- 2001.- № 9.- С. 85-91.
110. Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебн. для юрид.вузов.- М.: Новый Юрист, 1998.- 624 с.
111. Общая теория государства и права. Т.2. Общая теория права / Отв.ред. Петров В.С., Явич Л.С.- Изд.-во Ленинградского ун-та, 1974.- 416 с.
112. Ориу М. Основы публичного права: Пер. с фр. / Под ред. Н.Челяпова.- Изд. Коммунистической академии.- М., 1929.- 760 с.
113. Ленін В.І. Повн.зібр. творів.- Т. 29.- С. 298-299.
114. Маркс К. і Енгельс Ф. Твори.- Т. 37.- С. 373.
115. Кудинов О.А. Официальные конституционные проекты Российской им-перии XІX в. // Государство и право.- 2002.- № 5.- С. 70-78.
116. Тихомиров Ю.А. Публичное право: Учебн.- М.: Изд-во БЕК, 1995.- 496 с.
117. Гегель. Энциклопедия философских наук. Т.3. Философия духа.- М.: “Мысль”, 1977.- 471 с.
118. Гегель Г. В.Ф. Философия права / Пер. с нем.- М.: “Мысль”, 1990.- 524 с.
119. Мережко А.А. Введение в философию международного права. Гносеология международного права.- К.: Юстиниан, 2002.- 192 с.
120. Явич Л.С. Сущность права.- Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1985.- 208 с.
121. Явич Л.С. О философии права на XXІ век // Правоведение.- 2000.- № 4.- С. 4-33.
122. Захарова Н.В. Индивид – субъект международного права // Советское государство и право.- 1989.- № 11.- С. 112-118.
123. Шидловский П.А. Обеспечение международно-правовых норм: понятие и содержание // Правоведение.- 1987.- № 6.- С. 60-66.
124. Корчиго Е.В., Катков Д.Б. Некоторые вопросы российской доктрины международного частного права (МЧП) // Государство и право.- 2001.- № 10.- С.76-88.
125. Барциц И.Н. Международное право и правовая система России // Журнал российского права.- 2001.- № 2.- С. 61-70.
126. Кушель Ганс-Дітер. Гармонізація законодавства: досвід держав – членів ЄС і країн Східної та Центральної Європи // Український правовий часопис. Випуск №2(7).- березень, 2003.- С. 32-34.
127. Беляев С.А. Европейское правовое пространство: обзор западно-европейских концепций // Правоведение.- 1990.- № 6.- С. 38-45.
128. Цунео Инако. Современное право Японии.- М.: “Прогресс”, 1981.- 269 с.
129. Ашин Г.К., Кравченко С.А., Лозанский Э.Д. Социология политики. Сравнительный анализ российских и американских политических реалий.- М.: Экзамен., 2001.- 608 с.
130. Маркс К. і Енгельс Ф. Твори.- Т. 19.- С. 256, 277.
131. Даль Р. О демократии / Пер. с англ. А.С.Богдановского; под ред.О.А. Алякринского.- М., Аспект Пресс, 2000.- 208 с.
132. Сравнительное конституционное право / Отв. ред. В.Е.Чиркин.- М.: Изд. фирма “Манускрипт”, 1996.- 729 с.
133. Ескина Л.Б. Конституционная реформа в России: кризис или очередной этап? // Правоведение.- 2001.- № 2.- С. 4-24.
134. Тихонова Є., Ющик О. Прийняття нової Конституції України – на законну основу // Віче, 1996.- № 1.- С. 3-11.
135. Маклаков В.В. Референдум в буржуазном государстве // Правоведение.- 1975.- № 3.- С. 96-103.
136. Кривенко Л.Т. Парламент і парламентаризм: теоретичні основи / Парламентаризм в Україні: теорія і практика. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції.- К., 2001.- С. 246-251.
137. Український парламентаризм: минуле і сучасне / За ред. Ю.С. Шемшученка.- К.: Парламентське вид-во, 1999.- 368 с.
138. Гомеров И.Н. Государство и государственная власть: предпосылки, особенности, структура.- М.: ООО “Издательство ЮКЭА”, 2002.- 832 с.
139. Регламенты в парламентской практике / Материалы международной конференции: “Регламенты в парламентской практике” Пултуск , 8-11 мая 1994 г. – Варшава, 1995.- 322 с.
140. Колесник К.О. Парламентська процедура в зарубіжних країнах: порівняльно-правовий аналіз: Автореф. дис…канд. юрид.наук: 12.00.02 / Нац. юрид. акад. ім.Я.Мудрого.- Х., 2003.- 15 с.
141. Шевчук С.В. Делегування державних повноважень: Автореф. дис…канд. юрид. наук: 12.00.01. / Нац. юрид.акад. ім.Я.Мудрого.- Х., 1997.- 16 с.
142. Шайо А. Самоограничение власти (краткий курс конституционализма): Пер. с венг.- М.: Юристъ, 2001.- 292 с.
143. Україна на зламі тисячоліть: історичний екскурс, проблеми, тенденції та перспективи / Щокін Г.В., Попович М.В., Кармазіна М.С. та ін. / За заг. ред. Г.В. Щокіна, М.Ф. Головатого.- К.: МАУП, 2000.- 384 с.
144. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. (Відомості Верховної Ради Українс