ПРОБЛЕМА РІЗНОДЖЕРЕЛЬНОГО ПРАВА: ДОСЛІД ПОРІВНЯЛЬНОГО ПРАВОЗНАВСТВА

Краткое описание

З М І С Т

ВСТУП.................................................................................................................................4

РОЗДІЛ І. РОМАНО-ГЕРМАНСЬКЕ РІЗНОДЖЕРЕЛЬНЕ ПРАВО

1.1. ПРАВОРОЗУМІННЯ ................................................................................................15
1.1.1. Принципи римського права ...................................................................................15
1.1.2. Рецепція римського права ......................................................................................34
1.1.3. Римське право і загальне право Європи ...............................................................41

1.2. ПРАВОУТВОРЕННЯ ................................................................................................53
1.2.1. Норма права, встановлена звичаєм (звичаєве право) ..........................................54
1.2.2. Норма права, встановлена договором (договірне право) ...................................61
1.2.3. Норма права, створена державним законодавцем
(законодавче право) ..........................................................................................................64
1.2.4. Норма права, вироблена правовою доктриною
(доктринальне право) .......................................................................................................75
1.2.5. Норма права, створена судовою практикою (судове право) ..............................83

1.3. ПРАВОРЕАЛІЗАЦІЯ ................................................................................................93
1.3.1. Реалізація норм звичаєвого права .........................................................................93
1.3.2. Реалізація норм договірного права .......................................................................95
1.3.3. 1.3.3. Реалізація норм законодавчого права .........................................................99
1.3.4. Реалізація норм доктринального права ..............................................................106
1.3.5. Реалізація норм судового права ..........................................................................110

РОЗДІЛ ІІ. АНГЛО-АМЕРИКАНСЬКЕ РІЗНОДЖЕРЕЛЬНЕ ПРАВО

2.1. ПРАВОРОЗУМІННЯ ..............................................................................................121
2.1.1. Загальне право і право справедливості ..............................................................121
2.1.2. Статутне право і прецедентне право ..................................................................144
2.1.3. Єдність західного права .......................................................................................151

2.2. ПРАВОУТВОРЕННЯ ..............................................................................................165
2.2.1. Норма права, створена судовою практикою ......................................................165
2.2.2. Норма права, створена державним законодавцем .............................................173
2.2.3. Норма права, встановлена звичаєм .....................................................................179
2.2.4. Норма права, встановлена договором .................................................................182
2.2.5. Норма права, вироблена правовою доктриною .................................................186

2.3. ПРАВОРЕАЛІЗАЦІЯ ..............................................................................................192
2.3.1. Реалізація норм судового права ..........................................................................192
2.3.2. Реалізація норм законодавчого права .................................................................198
2.3.3. Реалізація норм звичаєвого права .......................................................................213
2.3.4. Реалізація норм договірного права .....................................................................228
2.3.5. Реалізація норм доктринального права ..............................................................231

РОЗДІЛ ІІІ. ІНШІ ВИДИ СОЦІАЛЬНОГО УСТРОЮ І
РІЗНОДЖЕРЕЛЬНЕ ПРАВО

3.1. Східна традиція права як проблема .......................................................................243
3.2. Мусульманське право ..............................................................................................252
3.3. Індуїстське право .....................................................................................................263
3.4. Китайське право .......................................................................................................272
3.5. Японське право ........................................................................................................283

РОЗДІЛ ІV. ПРОБЛЕМА ВІТЧИЗНЯНОГО РІЗНОДЖЕРЕЛЬНОГО
ПРАВА

4.1. Дорадянські правові школи про різність джерел права .......................................297
4.2. Принцип соціалістичної законності .......................................................................322
4.3. Проблема різноджерельного права в сучасній Україні ......................………….344

ВИСНОВКИ ...................................................................................................…………378

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .........................................................…….387

В С Т У П

Актуальність теми дослідження. Сьогодні Україна переживає складний процес докорінної зміни свого правоустрою і його адаптації до нових соціально-політичних і економічних умов. Необхідно віднайти принципи і цінності нової соціально-правової реальності в Україні, яка формується в умовах демократії, ринку і громадянського суспільства.
Закріплення на конституційному рівні природного права і суспільно¬го договору (преамбула, статті 1, 3, 5, 6, 8, 19, 21, 22 та ін.) основою сучасного правоустрою України засвідчило, що ми визнали європейську правову традицію у вченні про державу і право. Відтепер теорія природного права вписана в чинне право України.
Згідно з природним, або невідчужуваним, правом і суспільним договором людина наділена юрисдикцією (jurisdictio – від jus (juris) – право і dico – проголошую) від природи, вона є приватним законодавцем. Саме в ідеї природної або приватної юрисдикції теорія джерел права знаходить своє обґрунтування і виправдання. Ця ідея визначає характер всієї аргументації в роботі.
Теорія правової держави є здобутком європейських природно-правових (а не позитивних) шкіл і, відповідно, наскрізь пронизана вимогами природного права. У правовій державі влада обмежена природним правом і суспільним договором. Віднині держава не має монополії у творен¬ні права. Норми звичаю чи договору за своїм походженням демократичніші за законодавче право, бо їх створюють самі учасники реальних життєвих відносин. Аналогічно джерелами права недержавного походження є правова доктрина і судовий прецедент. Закон має смисл лише в єдності з цими джерелами, або формами, права недержавного походження. Санкціонування державою звичаю, договору, доктрини чи прецеденту підтверджує їхню нормативну або зобов'язуючу силу як джерел права; несанкціонування – не позбавляє цієї сили. Такий підхід неабияк актуалізує питання про підставу нормативності звичаєвої, договірної, доктринальної, суддівської норми. Різні правові школи, зокрема позитивного і природного права, по-різному обґрунтовують джерело, яке живить право зобов'язуючою силою. Позиція дослідника визначається тим, прибічником якої з цих шкіл він є.
Зі сказаного випливає, що проблема джерел права не є якоюсь однією виокремленою проблемою. Вирішенню цієї проблеми передує вирішення таких фундаментальних проблем, як методологія права, концепція держави, концепція людини, концепція суспільства, концепція права. Тож означена проблема складна як з філософського погляду, так і суто юридичного. Вона стала предметом багаточисленних авторитетних досліджень, і вона ж була підставою для одвічних дискусій. Усе це неабияк ускладнювало дослідження.
Досвід країн з високою правовою культурою засвідчує про існування різноджерельного права як в їхній історії, так і сьогоденні. Держава існує в системі різних юрисдикцій, де кожна юрисдикція, включаючи і юрисдикцію держави, зв'язана правом інших юрисдикцій. З метою поступу права й унеможливлення повернення етатизму держави, важливо скористатися прогресивним ліберально-правовим досвідом при вирішенні аналогічних завдань у нашій державі. Такими є вимоги основного закону компаративістики, згідно з яким одні й ті самі правові проблеми однаково чи здебільшого однаково вирішуються в усіх розвинених правоустроях світу. Збереження самобутності національного правоустрою не має бути нижчим за європейські і світові стандарти, до яких підійшло людство на початку XXI ст. В умовах "глобалізованого світу" державно-правовий партикуляризм неминуче призведе до формування режиму-вигнанця, що не сприяє розвитку держави і суспільства в цілому.
У сучасних умовах євроінтеграції вкрай важливо зважувати й на феномен нового права держав-учасниць Європейського Союзу і Ради Європи. Вступ до Євросоюзу і Ради Європи являє собою фундаментальну конституційну зміну стосовно джерел права. Різноджерельне право цих міжнародних спільнот спонукає до необхідної трансформації в напрямі різних юрисдикцій і українське право.
Означена проблема набуває ще більшої значущості та гостроти і вимагає невідкладності свого вирішення, якщо зважити на те, що дорадянська Україна належала до романо-германської сім'ї права, а отже, мала спільні з нею підходи до вирішення проблеми джерел права та їх ієрархії.
Важливим чинником, що обумовив актуальність дослідження, є й той факт, що різноджерельним є не лише європейське, а й азійсько-мусульманське право.
Теорія різноджерельного права дозволяє по-іншому, ніж це відбувається на ділі, вирішувати сучасні актуальні проблеми українського державознавства і правознавства. Щонайперше, це стосується теорії і практики народного суверенітету, безпосередньої демократії, розподілу влади, права, верховенства права, правової держави, громадянського суспільства. Різноджерельне право здатне відіграти вирішальну роль при здійсненні демократичних перетворень у галузі права і забезпечити їх відповідність до європейських і світових стандартів.
Таким чином, актуальність дослідження обумовлена низкою як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Головний внутрішній чинник вбачається в сучасній трансформації України в ліберально-демократичну і соціально-правову державу, а головний зовнішній чинник – у глобалізації правоустроїв у сучасному світі.
Теорія правової держави і громадянського суспільства, яка концептуально обґрунтовує і виправдовує різноджерельне право, стала об'єктом дослідження як вітчизняних, так і зарубіжних учених, про що свідчить низка конференцій та симпозіумів останніх років, а також монографічних досліджень. Цю теорію опрацьовують українські правознавці: В. Бабкін, В. Забігайло, А. Заєць, О. Зайчук, А. Козловський, М. Козюбра, Є. Кубко, О. Мурашин, Є. Назаренко, Н. Оніщенко, В. Опришко, М. Орзіх, О. Петришин, В. Погорілко, П. Рабінович, І. Римаренко, В. Селіванов, О. Скакун, Є. Тихонова, М. Цвік, В. Шаповал, Я. Шевченко, Ю. Шемшученко, Л. Юзьков та ін.
Проблеми трансформації держави в демократичну і правову, роль свободи, справедливості і природного права в цій трансформації розкривають у своїх працях російські правознавці: С. Алексєєв, О. Васильєв, В. Карташов, Д. Керімов, В. Кудрявцев, О. Лукашова, О. Малько, М. Марченко, М. Матузов, В. Синюков, Ю. Тихомиров, Л. Тіунова, Л. Явич та ін.
В аспекті метафізичної і ліберальної традиції всебічно опрацьоване західне різноджерельне право. Закономірності виникнення, розвитку, функціонування і сучасні тенденції в різноджерельному праві досліджують Е. Аннерс, Ж.-Л. Бержель, Г. Берман, Р. Давід, В. Кернз, Х. Кьотц, Д. Ллойд, Т. Оноре, К. Оуенз, Л. Фуллер, О. Хеффе, К. Цвайгерт, Р. Циппеліус, Я. Шапп та ін.
Не применшуючи ролі і значення доробки попередніх науковців, необхідно визнати, що в Україні ще немає фундаментальних досліджень різноджерельного права, на підґрунті якого можливо було б опрацювати новітню, всеохоплюючу концепцію права.
Усе вищенаведене обумовило вибір теми і мети дослідження, його наукову новизну і практичне значення.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Спрямованість дисертаційного дослідження визначається програмою наукових досліджень Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова відповідно до фундаментальної теми: “Затвердження загальнолюдських цінностей у процесі становлення в Україні демократичної правової держави” (номер державної реєстрації 0104U004620), а також плану науково-дослідної роботи Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова на 2002–2006 роки.
Мета, концепція і завдання дослідження. Метою дослідження є з’ясування сутності природи новітньої концепції права через осмислення різноджерельного права або різних юрисдикцій в межах одного суспільного устрою.
Концепцію дослідження склав принцип універсалізму науки права.
Такий концептуально-методологічний підхід підпорядкував виклад матеріалу однієї провідної ідеї і зумовив єдність його змісту.
Визначена мета зумовила поставлення та вирішення таких завдань:
виявити принципи римського права і довести, що через рецепцію ці принципи стали основоположними засадами й сучасної континентально-європейської правової сім'ї, включаючи і право Європейського Союзу;
типологізувати норми західних і східних правоустроїв за суб'єктом правотворчості;
виявити закономірності виникнення, розвитку, функціонування і сучасні тенденції в різноджерельному праві західної сім'ї права;
проаналізувати такий елемент стилю романо-германського права, як прагнення до боротьби з формалізованістю права, що знайшло своє відбиття в теорії ухилення від закону (abus de droit);
довести, що базовими нормами західної сім’ї права є норми преторіанського типу, і, у зв'язку з цим, проаналізувати витоки, природу, значення і передумови обов'язковості преторіанської норми;
виявити пріоритетну роль права справедливості щодо загального права і, у зв'язку з цим, проаналізувати природу трасту як стильової особливості англосаксонського права;
довести, що єдність західного права обумовлена елліністичною правовою культурою, на підґрунті якої воно сформувалося;
типологізувати правові вчення азійсько-мусульманських країн і виявити принципи східноазійського права;
розкрити гетерогенність, комплементарність і ієрархію джерел східноазійського права;
проаналізувати дорадянське різноджерельне право, соціалістичну законність, гетерогенність, комплементарність і ієрархію джерел сучасного українського права;
осмислити усталені кореляції європейського політико-правового досвіду і виявити ступінь узгодженості з ними сучасного українського права;
з огляду на універсалізм науки права і основний закон компаративістики, обґрунтувати необхідність запровадження в Україні преторіанської системи права.
Об'єктом дослідження є новітня, всеохоплююча концепція права.
Предметом дослідження є різноджерельне право, або різні юрисдикції, в межах одного суспільного устрою.
Методи дослідження. У роботі застосовувалася система принципів, прийомів та підходів, яка побудована на філософських, загальнонаукових та спеціально-наукових методах. Філософську методологію дослідження склав трансцендентальний синтез і споріднені з ним нова онтології, феноменологія, герменевтика та екзистенціалізм. Використання сучасних філософських методів дало змогу подолати спрощеність теорії пізнання, зведеної до діалектичного й історичного матеріалізму, чи то філософії позитивізму. Західні і східні різноджерельні правоустрої не пізнаються емпірично або позитивно, а лише трансцендентно. У своїх витоках право метафізичне.
З арсеналу наукових методів використовувалися спостереження, опис, теоретичне та практичне моделювання, формально-логічне узагальнення спостережного та ін. Використання цих методів надало можливість узагальнити партикуляризм юридичних фактів і виявити їхні закономірні тенденції. При цьому головна увага приділялася онтологічній революції в науці, яка відбулася в Європі у ХХ ст. Згідно з цією революцією пізнання, окрім інтелектуального, логіко-гносеологічного дискурсу, охоплює собою ще й волю і чуття людини (її переконання, переживання, оцінювання). Як результат, у роботі здійснена спроба подолати однобічність і незавершеність суто позитивно-сцієнтистської методології пізнання права.
Особливої уваги привернуло застосування принципу універсалізму науки права і тісно пов'язаного з ним порівняльного методу. Орієнтація на універсалізм науки права надає змогу дійти згоди про право на рівні принципів, що не заперечує різноманітних національних засобів досягнення єдиної мети і неповторної юридичної емпірії як в історії, так і нині. Використання компаративного методу дозволило дійти висновку, що фундаментальний релятивізм права може доповнюватися прагненням до його універсалізму. Зовнішня варіантність правових систем є лише наслідком розгалуження єдиної основи глобального правового порядку, частковими виявами якого і є ці системи. Порівняльне право дозволяє, окрім розмаїття правових систем і партикуляризму, побачити і їх спільну основу.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що за характером, змістом, сутністю вона є однією з перших в Україні спроб комплексного дослідження різноджерельного права.
Наукова новизна основних положень дисертації та особистий внесок автора в дослідження проблеми полягають у таких висновках, положеннях і рекомендаціях:
оновчо виявлено на основі вивчення й аналізу Інституцій, Дигест, чи Пандект, і імператорських конституцій Deo auctore, Omnem i Tanta принципи римського права і доведено, що через рецепцію ці принципи стали основоположними засадами і сучасної континентально-європейської правової сім'ї, включаючи і право Європейського Союзу. Цим самим вчення про римське право методологічно і концептуально вдосконалено і дістало подальшого розвитку;
розкрито феномен нового права держав-учасниць Євросоюзу і Ради Європи, що дало можливість вперше довести, що вступ до Ради Європи і Європейського Союзу являє собою фундаментальну конституційну зміну стосовно джерел права. Різноджерельне право цих міжнародних спільнот спонукає до необхідної трансформації в напрямі різних юрисдикцій і українське право;
вперше систематизовано і типологізовано норми західних і східних правоустроїв за суб'єктом правотворчості, а саме: 1) встановлені звичаєм (звичаєве право); 2) встановлені договором (договірне право); 3) створені державним законодавцем (законодавче право); 4) вироблені правовою доктриною (доктринальне право); 5) створені судовою практикою (судове право). Доводиться, що обґрунтуванням і виправданням плюралістичної теорії джерел права є ідея природної або приватної юрисдикції. Цим самим систематизацію і типологізацію норм західних і східних правоустроїв методологічно і концептуально вдосконалено і розвинено далі;
системно і креативно виявлено закономірності виникнення, розвитку і функціонування у сфері звичаєвого, договірного, законодавчого, доктринального і судового права. Доведено, що сучасною домінуючою тенденцією в цій сфері є зростання ролі звичаю, договору, доктрини і судової практики в регулюванні міжлюдських стосунків і, навпаки, зменшення ролі закону. Йдеться про традиційну для Заходу тенденцію “антиформалізму у праві”, коли закон поступається місцем іншим правовим джерелам. Проаналізовано теорію ухилення від закону (abus de droit);
вперше встановлено за допомогою дослідження договірної, доктринальної і суддівської норми, що базовими нормами західної сім'ї права є норми преторіанського типу. Проаналізовано витоки, природу, значення, підставу обов'язковості преторіанської норми і, у зв'язку з цим, розкрито сутність дискреційних повноважень суддів. Доведено, що природу походження концесуальних договорів рецепійованого римського права необхідно шукати у здійсненні правосуддя преторами;
вперше класифіковано загальні принципи права за його різноджерельною природою й обґрунтовано їх пріоритет в ієрархії правових джерел;
у контексті преторіанського чи то доктринального правосуддя доведено, що тлумачення є джерелом права, і розкрито відмінність між методом екзегез ("буква права") і телеологічним ("дух права") методом тлумачення; “дух права” домінує над “буквою права”, і посилання на загальні принципи права набуває статусу закону. Через опрацювання герменевтичної проблеми плюралістична теорія правотворчих факторів дістала подальший розвиток;
креативно з'ясовано сутність "вертикальної" та "паралельної" юрисдикцій прецедентів західних правоустроїв. Правом створювати обов'язкові прецеденти наділені верховні суди ("вертикальна юрисдикція прецедентів"). Визнаються дискреційні повноваження суддів посилатися чи не посилатися на рішення суддів нижчих судів (“паралельна юрисдикція прецедентів”). Цим самим опрацювання проблеми правотворчості суддів дістало подальший розвиток;
виявлено пріоритетну роль права справедливості щодо загального права і, у зв'язку з цим, проаналізовано природу трасту як стильової особливості англосаксонського права. З огляду на преюдиціальний характер англосаксонського права розкрито співвідношення прецедентного і статутного права. Оскільки прецедентне право справедливості є віддзеркаленням доктрини природного права, це обумовило пріоритет природного права над правом позитивним. Цим самим правове вчення англосаксонського світу методологічно і концептуально вдосконалено і дістало подальший розвиток;
доведено, що єдність романо-германської й англо-американської сімей права обумовлюють, насамперед, базові норми преторіанського типу. З'ясовано, що ці сім'ї сформовані на підґрунті елліністичної правової культури, і вони, природно, відбивають усі характерні особливості цієї культури. Єдність обох правових сімей обумовлена спільними цінностями західної цивілізації, насамперед свободою, власністю і справедливістю;
вперше типологізовано правові вчення азійсько-мусульманських країн як теоцентристські, брахмацентристські й даоцентристські та системно виявлено принципи східноазійського права;
системно розкрито гетерогенність, комплементарність і ієрархію джерел східноазійського права. Доведено, що вестернізація права азійсько-мусульманських країн не вплинула на субсидіарний характер позитивного права;
встановлено, що у вітчизняній дорадянській юриспруденції існував плюралізм правових шкіл. Найбільш виразним було протистояння між прибічниками природного і позитивного права. Вперше з'ясовано, що сутнісними ознаками всіх природно-правових вчень є: метафізика права, реальність ідеї, або духу, права, тотожність права з ідеєю трансцендентної справедливості. І, навпаки, сутнісними ознаками всіх юридико-позитивістських вчень є: заперечення будь-якої метафізики права, заперечення будь-якої трансцендентної справедливості, заперечення будь-якої ідеї природного права, пізнається лише позитивна реальність;
встановлено, що законність – кредо юридичного позитивізму. Оскільки методологією юридичного позитивізму є філософський позитивізм, або діалектичний і історичний матеріалізм, то виявлено і проаналізовано головні недоліки цієї методології, а саме детермінізм і заперечення кон¬цепції вільної волі. Вперше доведено, що вади, які властиві позитивній методо¬логії, увібрав у себе тотожний їй галузевий метод у правознавстві, яким є юридичний позитивізм. З'ясовано, що соціалістичні правові системи з вчення про всемогутність держави виснували правило абсолютного суверенітету закону і повного підпорядкування йому інших джерел права, включаючи справедливість і судову практику. У правовій державі, на відміну від держави законності, влада обмежена природним правом і суспільним договором. Цим самим удосконалено і дістало подальший розвиток вчення про органічний зв’язок між методологією права, доктриною, або концепцією, права і практикою права, а відтак, і галузевою юриспруденцією;
вперше системно осмислено усталені кореляції європейського політико-правового досвіду і виявлено ступінь узгодженості з ними сучасного українського права;
з огляду на універсалізм науки права і основний закон компаративістики, вперше доведено необхідність упровадження в Україні преторіанської системи права, коли загальні принципи права застосовують як норми закону. Таке впровадження актуалізує як проблему дискреційних повноважень українських суддів, так і проблему "вертикальної" і "паралельної" юрисдикції прецедентів;
вперше розкрито гетерогенність, комплементарність і ієрархію джерел сучасного українського права й обґрунтовано пріоритетну роль загальних принципів права в ієрархії цих джерел;
з огляду на різноджерельне право, вперше оновчо переосмислено такі актуальні проблеми сучасного українського державознавства і правознавства, як безпосередня демократія, розподіл влади, верховенство права, правова держава, громадянське суспільство. Конститутивним елементом усіх цих оновчих понять стає різноджерельне право;
вперше обґрунтовано, що різноджерельне право утворює підґрунтя всеохоплюючої концепції права, і виокремлено такі складові концепції, як методологія, універсалізм науки права, трансцендентність права, легітимація права, природне і позитивне право, об'єктивне і суб'єктивне право, герменевтика права, смисл права, цінність права, мета права;
доведено необхідність зміни соціальної значимості юриспруденції. Право не лише знаряддя зміцнення, але й обмеження влади та захист від її зловживань і сваволі. Цим самим вперше обґрунтовано, що момент влади недостатній для визначення поняття права. У самому понятті права має міститися елемент зобов'язання і з боку держави.
Практичне значення одержаних результатів. Положення та висновки щодо поняття новітньої концепції права становлять новий внесок у розвиток теорії права і можуть бути використані у процесі подальших наукових досліджень тематики.
Основні положення, висновки та рекомендації дослідження можуть бути використані в науково-дослідній роботі: для визначення сучасних методологічних підходів до дослідження держави і права; у практичному реформуванні інститутів українського права; в освітянській діяльності: при розробленні загальнодержавних стандартів підготовки юристів, формуванні навчальних планів і програм фахової підготовки спеціалістів у галузі права, при підготовці та викладанні навчальних курсів з теорії держави та права, історії держави та права зарубіжних країн, порівняльного правознавства.
Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження здобувач виконав самостійно, всі сформульовані в ньому положення та висновки обґрунтовані на базі особистих досліджень автора. Одноосібна монографія й інші публікації – це власний науковий доробок здобувача.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційної роботи здобувач доповідав на міжнародних, всеукраїнських та регіональних науково-практичних конференціях: "Трансформація ринкових відносин в Україні: організаційно-правові та економічні проблеми" (м. Одеса, 15 травня 2003 р.; тези доповіді опубліковані); "Международное право после 11 сентября 2001 года (м. Одеса, 21–22 травня 2004 р.; тези доповіді опубліковані); "Таможенное право" (м. Одеса, 29 березня 2004 р.; тези доповіді опубліковані); Міжнародний семінар Роль юристів у демократичному суспільстві (м. Одеса, 9 жовтня 1998 р.); Круглий стіл: Декларація прав людини – 50 років (м. Одеса, 11 грудня 1998 р.); Круглий стіл: Как обустроить Украину в качестве демократичного, социального и правового государства (м. Київ, 12 квітня 2004 р.).
Основні теоретичні положення дисертації викладені в публікаціях, серед яких монографія "Проблема різноджерельного права: дослід порівняльного правознавства" (2004) та понад 27 статей.
Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об'єктом дослідження, зумовили його логіку та структуру. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел (464 найменування). Загальний обсяг дисертації – 412 сторінок, з них 26 сторінок – список використаних джерел.

Список литературы

В И С Н О В К И

Головна ідея, яка править за підставову в цьому дослідженні, полягає в тому, що на сьогодні у світі не існує цілком ізольованих національних систем права. Нині основу всіх розвинених правових устроїв складають універсальні, а не національні елементи, внаслідок чого й основні пра¬вові поняття та практика їх втілення більш чи менш спільні в усіх су¬часних правових системах. Однією з підстав такої єдності є різноджерельне право.
Смисл нашої роботи – на основі вивчення й аналізу власного, європейського, азійського і міжнародного досвіду різноджерельного права започаткувати і зробити пріоритетним принципово новий вектор у дослідженні сучасного українського права. Йдеться про необхідність трансформації українського права в напрямі різних юрис¬дикцій.
Новий вектор розвитку українського права породжує такі проб¬леми:
1) виявлення умов, які спонукають до необхідності трансформації українського права в напрямі різних юрисдикцій;
2) розкриття гетерогенності, комплементарності й ієрархії джерел українського права;
3) на основі різноджерельного права оновче осмислення таких ак¬туальних проблем сучасного українського державознавства і правознавст¬ва, як безпосередня демократія, розподіл влади, верховенство права, пра¬вова держава, громадянське суспільство, і переосмислення основних пра¬вових понять. Смисл оновчого підходу – теоретично і практично уне¬можливити повернення етатизму держави і забезпечити громадянську сво¬боду;
4) на основі різноджерельного права закласти підґрунтя всеохоплюючої концепції права; виокремити такі вагомі складники концепції, як методологія права, принципи універсалізму науки права, природне і позитивне право, об'єктивне і суб’єктивне право, різноджерельне право, ей¬детичне право, герменевтика права, смисл права, цінність права, мета пра¬ва.
Сьогодні необхідно віднайти принципи і цінності нової соціально-правової реальності в Україні, яка формується на основі євроінтеграції, демократії, ринку і громадянського суспільства. Стати державою романо-германської правової сім’ї означає зробити національ¬не вчення про право відповідним до принципів романо-германського різноджерельного праворозуміння, правоутворення і правореалізації. Та¬кими є вимоги основного закону компаративістики, згідно з яким одні й ті самі юридичні проблеми однаково чи здебільшого однаково вирішуються в усіх розвинених правових системах світу. Важливо дійти згоди про право на рівні принципів (доктрини, концепції), що не виключає різноманітних національних засобів досягнення єдиної мети і неповторної юридичної емпірії. За такого підходу стає очевидним, що в умовах різноджерельного права пізнання феномена права стає водночас і більш необхідним, і більш складним, ніж будь-коли. Вчений-правознавець мусить здійснювати аналіз джерел права, їх синтез і робити серед них вибір, бо різні дже¬рела права всі разом беруть участь у формуванні й упорядкуванні суспільного устрою. Це вкрай важливо у зв'язку з тим, що опрацювання теорії джерел права дозволяє закласти підґрунтя всеохоплюючій концепції права.
З огляду на сказане першочергове завдання нашої роботи полягало в тому, щоб дослідити принципи римського права, які за допомогою рецепції стали принципами і сучасної романо-германської сім'ї права, включаю¬чи й право Євросоюзу. Цими принципами, на думку авторки, є: трансцендентність права, невіддиференційованість права і моралі, легітимація держави і права, субсидіарний характер позитивного права, поділ права на природне і позитивне, поділ права на публічне і приватне, різноджерельність права, незалежність права від політики влади, ви¬щість за політику влади і зобов'язання її правом. У цих принципах – суть романо-германського праворозуміння, правоутворення і правореалізації. Вони обумовлюють єдність сім'ї і права Євросоюзу.
У роботі здійснена типологізація норм права за суб'єктом правотворчості, а саме: норма права, встановлена звичаєм; норма права, встановлена договором; норма права, встановлена державним законодав¬цем; норма права, вироблена правовою доктриною; норма права, створена судовою практикою. Авторка доходить висновку, що в сучасному романо-германському праві домінують загальні принципи права, виражені як в кодифікованому, так і некодифікованому праві.
У роботі досліджується феномен нового права держав-учасниць Євросоюзу і Ради Європи. Авторка, знов-таки, доходить висновку, що різноджерельне право ЄС і Ради Європи спонукає й до необхідної трансформації українського права у напрямі різних юрисдикцій.
У дослідженні акцентовано увагу на єдності романо-германської й англо-американської сімей права. Ця єдність обумовлена спільними цінностями західної цивілізації. Обидві правові сім'ї сформовані на підґрунті елліністичної правової культури, і вони, природно, відбивають усі характерні особливості цієї культури.
В англо-американському праві базові правила – це правила преторіанського типу. Суди на місцях мусять дотримуватися преторіанських правил. Цим обумовлюється пріоритет права справедливості над загальним правом, з одного боку, і пріоритет прецедентного права над статутним – з іншого. Оскільки право справедливості є вираженням доктрини природного права, то це, у свою чергу, обумовлює пріоритет природного права над правом позитивним.
На основі розкриття принципів західної сім'ї права, авторка вияв¬ляє усталені кореляції європейського політико-правового досвіду, а саме, що 1) доктрина юридичного позитивізму співвідноситься з політичною теорією державного етатизму, а доктрина природного права – з політичними теоріями соціального договору і правової держави. Уста¬леною є й кореляція, сутність якої в тому, що 2) доктрина юридичного по¬зитивізму визнає єдиним джерелом (формою) права закон (інший юридич¬ний припис), тоді як природне право різноджерельне. Важлива й та кореляція, коли 3) принцип персоналізму співвідноситься з доктриною лібералізму і приватним правом, а принцип колективізму – з доктриною колек¬тивної власності на засоби виробництва й обміну і на владу держави. Найважливішою є кореляція, з якої, власне, має розпочинатися пізнання і оцінювання соціально-правових реалій, а саме та, що 4) доктрина юри¬дичного позитивізму співвідноситься з емпіричною, або позитивною, мето¬дологією, а доктрина природного права – з метафізичною, або трансценден¬тальною, методологією.
Тоді ґрунтовного аналізу потребує асиметрія названих кореляцій, що спостерігається в теорії і практиці сучасної української держави і пра¬ва, коли, з одного боку, відмова від радянського державного етатизму не привела й до відповідного перегляду доктрини юридичного позитивізму, а з іншого – конституційне закріплення природного права (ст.ст. 3, 21 Конституції України) не призвело до затвердження різноджерельного права. Аналогічно відмова від державного етатизму не призвела до затвердження принципу індивідуальності, або персоналізму, а конституційне закріплення природного права – до поширення метафізичної, або трансцендентальної, методології.
Зазначена асиметрія свідчить про повільний розвиток сучасного українського права, що, одначе, буває завжди, коли порушені основи правової системи.
Важливим чинником, що обумовив актуальність дослідження, став і той, що різноджерельне не лише європейське, а й азійсько-мусульманське право. У роботі розкриваються принципи цього права: трансцендентність права; невіддиференційованість права і релігії (мусульманський теоцентризм, індуїстській брахмацентризм), невіддиференційованість права і моралі (китайський і японський даоцентризм); легітимація права; субсидіарний до релігії чи моралі характер позитивного права; різноджерельність права, або різність юрисдикцій, у межах одного соціа¬льного устрою; незалежність права від політики влади, вищість за політику влади і зобов'язання її правом.
У роботі виокремлено думку, що важливим чинником, що обумовив своєрідність правоустроїв країн Сходу є принцип організації суспільства. Кастово-ієрархічний устрій суспільства істотно вплинув як на менталь¬ність східних народів взагалі, так і на характер права зокрема. Окрім того, авторка виокремлює й думку, що в будь-якій країні позитивне пра¬во не є єдиним засобом, котре регулює стосунки між окремими громадя¬нами. Позитивне право пропонує спосіб з'ясування в тих випадках, які неможливо вирішити за допомогою домовленостей. Японське право, як і китайське, є найбільш виразним тому підтвердженням.
Порівняльний аналіз принципів західної і східної традицій права надає змогу дійти висновку, що фундаментальний релятивізм права може доповнюватися прагненням до його універсалізму. У зв'язку з цим у роботі осмислюється фундаментальне запитання: розвивається кожна юри¬дична система автономно чи зовнішня варіантність правових систем є всього лише наслідком розгалуження єдиного стрижня глобального юри¬дичного порядку, частковими виявами якого і є ці системи?
На думку автора, сучасна система міжнародної взаємозалежності характеризується рухом у напрямі координації дій. Тож, фундаментальний релятивізм права може доповнюватися прагненням до його універсалізму. Порівняльне право дозволяє, окрім розмаїття правових систем і їх партикуляризму, побачити і спільну основу юридичних систем.
Сьогодні Україна переживає складний процес докорінної зміни свого правоустрою і його адаптації до нових соціально-політичних і економічних умов. Перед державою постало складне завдання – створити правові передумови для подальшого розвитку в умовах політичної і еко¬номічної свободи. До числа таких передумов належить і формування правового механізму, мета якого – розширити сферу здійснення вільної діяльності й волевиявлення громадян. Тому цілком природно виникає необ¬хідність ретельно вивчити питання про те, за допомогою яких правових засобів у країнах з розвиненою демократією ця свобода забезпечується і водночас обмежується можливість зловживання нею. До числа таких засобів передусім і належить феномен різноджерельного права. Звичай, договір, правова доктрина, судове право (прецеденти) за своїм походженням демократичніші від законодавчого права. "Неполітичне" приватне право стає чинником, що дедалі більшою мірою зближує правові системи світу.
У роботі утверджується положення: якщо прагнути опрацьовувати проблему різноджерельного права на рівні європейських і світових стандартів, то маємо, щонайперше, орієнтуватися на принцип універсалізму науки права і ос-новний закон компаративістики. У світовій компаративістиці під універсалізмом науки права розуміють спільні ознаки, які властиві праву різних країн. Те, що спільне для всіх, є принципом, або закономірністю. Формула основного закону компаративістики: "одні й ті самі правові проблеми однаково чи здебі¬льшого однаково вирішується в усіх розвинених правоустроях світу" (К. Цвайгерт, Х. Кьотц).
Тоді принципово важливим для України стає утвердження преторіанської системи права, коли загальні принципи права застосовують як норми закону. Таке утвердження актуалізує як проблему дискреційних повноважень українських суддів, так і проблему "вертикальної" і "паралельної" юрисдикції пре¬цедентів.
Підкреслюється, що в сучасному національному правознавстві відсутнє опрацювання проблеми різноджерельного права на підґрунті природного права, тоді як конституційне визнання природного права основою правоустрою України створює сприятливі можливості для цього. Дискусія стосовно правової природи рішень Конституційного Суду України не має принципового значення, оскільки точиться вона в межах позитивного, а не природного, зокрема преторіанського, права.
У різноджерельному праві першочерговими є проблеми гетерогенності, комплементарності й ієрархії правових джерел.
Проблему звичаєвого права в Україні неабияк актуалізує прагнення нашої держави стати учасницею Світової організації торгівлі. У наші дні звичаєвим є все торгове право, включно з морським. Звичаєвими нормами урегульовані й ділові відносини у сфері бізнесу. Ці звичаї є традиційними нормами ділової етики. До їх числа можна віднести bona fides, boni mores, aeguitas, норму-заборону зловживати правом, норму "обман знищує всі юридичні наслідки". Важливими із звичаєвих норм є ті, котрі говорять про "втрату доброго імені", або доброї ділової репутації, і безчестя. Нормами звичаєвого права урегульовані й щоденні людські стосунки в професійних групах, політичних партіях, етнічних групах, релігійних спільнотах тощо.
Сучасна трансформація України в державу економічного лібералізму і ринкової економіки неабияк актуалізує й проблему договірного права. Вар¬то нагадати, що європейські кодифікації не створили нових основ приват¬ного права. Приватне право залишилося римським. Реальні й концесуальні до¬говори римського права складали групу не за формою (довільно) укладених контрактів. Ці договори мали повну силу закону на підставі однієї лише згоди. Держава мала поважати волю правоустановчих сторін у договорі. Отже право регулює певні суспільні відносини примусовим чином, що становить сферу публічного права. В інших галузях відносин держава вдається до ін¬шого заходу: вона не регулює їх від себе і примусово, а надає можливість їх регулювання приватній волі і приватним угодам. Це і є сфера при¬ватного, або цивільного, права.
Стосовно поширення в Україні доктринального права слід виходити з конституційного визнання природного, або невідчужуваного, права осно¬вою сучасного правоустрою (статті 3, 21). Оскільки конституційні норми є нормами прямої дії та вищої юридичної сили, то визнання природного пра¬ва джерелом української правової системи і таким, що займає вищий ща¬бель в ієрархії правових джерел, є очевидним.
Підкреслюється, що норма, вироблена правовою доктриною, є нормою-принципом. Норми-принципи виражають право, яке передує Конституції. Таким пер¬вісним правом є природне право. Фундаментальні принципи природного пра-ва, якими є свобода, власність і справедливість, на підставі своєї невідчужуваності є надконституційними принципами. Вони складають основу інститутів приватного і політичного життя громадян у демократичних країнах і обов'язкові для виконання навіть за відсутності законодавчих текстів.
Загальні принципи класифіковано за різноджерельною природою права. Насамперед виокремлюються фундаментальні політико-правові принципи, а саме: природних прав людини, народного суверенітету, суспільного договору, поділу влади, верховенства права, правової держави, громадянського суспільства. Названі принципи, хоча і зародилися в греко-римську епоху, є повноцінними здобутками теорії природного права доби європейської Просвіти ХVІІ–ХVІІІ століть. Усі ці принципи сьогодні закріплює й чинна Конституція України, що, знову-таки, засвідчує визнання нами європейської традиції природ¬ного права та її нинішню актуальність.
У розглянутому співвідношенні судового, звичаєвого, договірного і доктринального права виражається його комплементарність. Санкціонування названих джерел права державою означає їх комплементарність із законодавчим пра¬вом.
З огляду на різноджерельне право оновчо переосмислено такі актуальні проблеми сучасного українського державознавства і правознавства, як безпосередня демократія, розподіл влади, верховенство права, правова держава, громадянське суспільство.
Обґрунтовано, що різноджерельне право утворює підґрунтя всеохоплюючої концепції права, і виокремлено такі складові концепції, як методологія, універсалізм науки права, трансцендентність права, легітимація права, природне і позитивне право, об'єктивне і суб'єктивне право, герменевтика права, смисл права, цінність права, мета права.
Доведено необхідність зміни соціальної значимості юриспруденції. У позитивізмі право поєднується з державою і стає її знаряддям. Воно редикується до рівня державних атрибутів і в такій ситуації не мусить виникати конфліктів між правом і державою. Однак право не може задовольнятися суто службовою функцією щодо держави. Воно не лише знаряддя зміцнення, але й обмеження влади та захисту від її зловживань та сваволі. У самому понятті права має міститися елемент зобов'язання й з боку держави.
Підсумовуючи висновки, можливо констатувати, що авторка опрацьовує теорію джерел права за допомогою висвітлення таких питань: методологічне і концептуальне підґрунтя дослідження, визначення джерела права, типологізація норм за суб’єктом правотворчості, закономірності виникнення, розвитку, функціонування і сучасні тенденції у сфері звичаєвого, договірного, законодавчого, доктринального і судового права, класифікація загальних принципів права за його різноджерельною природою, гетерогенність, комплементарність і ієрархія правових джерел, феномен нового права держав-учасниць Ради Європи і Євросоюзу.
Дослідження правових джерел поглиблюється і водночас набуває більш масштабного характеру, коли авторка розкриває взаємозв’язки, по-перше, між джерелами права й оновчим переосмисленням таких актуальних проблем українського державознавства і правознавства, як безпосередня демократія, розподіл влади, верховенство права, правова держава, громадянське суспільство; по-друге, між джерелами права і всеохоплюючою концепцією права; по-третє, між джерелами права і необхідністю зміни соціальної значимості юриспруденції.
Такі джерела права, як звичай, договір, правова доктрина, судова практика є виявом творчої і свідомої ініціативи їх творців. Позитивізм, навпаки, обмежив кількість джерел права примусовим законодавством держави, якому інші джерела, передусім звичай, прецедент і справедливість, підпорядковані або нероздільні з ним. Тож, смисл роботи – унеможливити повернення етатизму держави і забезпечити громадянську свободу в Україні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аграрные культуры стран Востока. Генезис. Эволюция. Социальные преобразования. – М., 1977. – 402 с.
2. Алексеев Н.Н. Основы философии права. – СПб.: Лань, 1999. – 256 с.
3. Алексеев С.С. Право: азбука-теория-философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – 460 с.
4. Анисимцев Н.В. Конституционные проблемы современной Японии // Право и политика. – 2001. – № 2. – С. 62–71.
5. Аннерс З. История европейского права. – М.: Наука, 1996. – 395 с.
6. Антология мировой правовой мысли: В 5 т. Т. І. Античный мир и Восточная цивилизация. – М.: Мысль, 1999. – 750 с.
7. Антология мировой правовой мысли: В 5 т. Т. II. Европа: V–ХVII вв. – М.: Мысль, 1999. – 829 с.
8. Антология мировой правовой мысли: В 5 т. Т. ІІI. Европа. Америка: XVІІ–XX вв. – М.: Мысль, 1999. – 829 с.
9. Антология мировой правовой мысли: В 5 т. Т. V. Россия, конец XIX–XX вв. – М.: Мысль, 1999. – 829 с.
10. Антология мировой философии: В 4 т. – М., 1969. – Т. I. – Ч. 1. – 580 с.
11. Аренс Г. Юридическая энциклопедия, или Органическое изложение науки о праве и государстве на основе принципов этической философии. – М., 1863. – 298 с.
12. Аристотель. Метафизика // Соч.: В 4 т. – М., 1976. – Т. 1. – 320 с.
13. Аристотель. Никомахова этика // Соч.: В 4 т. – М., 1983. – Т. 4. – 302 с.
14. Аристотель. О душе // Соч.: В 4 т. – М., 1976. – Т. 1. – 320 с.
15. Аристотель. Политика // Соч.: В 4 т. – М., 1983. – Т. 4. – 302 с.
16. Аристотель. Топика // Соч.: В 4 т. – М., 1978. – Т. 2. – 318 с.
17. Афифий М.С. Ислам и международные отношения. – Бейрут, 1986. – 382 с.
18. Баранов П.П. Развитие философии права в России: Традиции и современные проблемы // Философия права. – 2000. – № 1. – С. 3–18.
19. Бачинин В.А. Философия права и преступление. – Х.: Фолио, 1999. – 607 с.
20. Без права на помилку: Інтерв'ю із заступником Голови Конституційного Суду України П. Євграфовим // Юрид. вісник України. – 2002. – № 15.
21. Бентам И. Избранные сочинения. – СПб., 1867. – Т. 1. – 318 с.
22. Бердяев Н. О русской философии. – Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1991. – 288 с.
23.Бердяев Н.А. Самопознание (Опыт философской автобиографии). – М.: Книга, 1991. – 446 с.
24. Бердяев Н.А. Философия неравенства. – М., 1990. – 460 с.
25. Бердяев Н.А. Философия свободы. – М., 1997. – 416 с.
26. Бержель Ж.-Л. Общая теория права / Пер. с фр. – М.: Издат. дом Nota bena, 2000. – 576 с.
27. Берман Г.Дж. Западная традиция права. – М.: Изд-во МГУ, 1998. – 624 с.
28. Берман Г.Дж., Рейд Ч. Римское право и общее право Европы // Гос. и право. – 1994. – № 12. – С. 105–114.
29. Бершадский С.А. Лекции по истории философии права. – СПб., 1883. – 306 с.
30. Бершадский С.А. Очерки истории философии права. Вып. 1. – СПб., 1982. – 302 с.
31. Бехруз Хашматулла. Вступ до порівняльного правознавства. – О.: Юрид. літ-ра, 2002. – 328 с.
32. Бобин М.П. Индивидуализм в римском праве // Врем. Демидов. юрид. лицея. – Ярославль, 1902. – Кн. 85. – С. 1–17.
33. Богдановская И.Ю. Закон в английском праве. – М.: Наука, 1987. – 144 с.
34. Богдановская И.Ю. Прецедентное право. – М.: Наука. – 280 с.
35. Боголетов Н.П. Значение общенародного гражданского права (jus gentium) в римской классической юриспруденции. – М., 1876. – 310 с.
36. Бошко В.И. Очерки развития правовой мысли (от Хаммурапи до Ленина). – Х., 1925. – 408 с.
37. Брунс-Левель. Внешняя история римского права. – М., 1904. – 388 с.
38. Вальденберг В. О задачах философии права // Вопр. философии и психологии. – 1897. – № 40. – С. 291–304.
39. Василенко И.А. Диалог цивилизаций: социокультурные проблемы политического партнерства. – М.: Эдито-риал УРСС, 1999. – 304 с.
40. Васильев Л.С. Проблемы генезиса китайского государства. – М., 1983. – 390 с.
41. Вебер М. Избранные произведения / Пер с нем. – М.: Прогресс, 1990. – 808 с.
42. Вейдле В.В. Россия и Запад // Вопр. философии. – 1991. – № 10. – С. 58–69.
43. Вехи. Из глубины. – М.: Изд-во "Правда", 1991. – 608 с.
44. Вехи. Интеллигенция в России: Сб. ст. – М.: Молодая гвардия, 1991. – 464 с.
45. Вико Дж. Основания новой науки об общей природе наций. – М.; К.: REFL-book: USA, 1994. – 306 с.
46. Виноградов Г.Г. Очерки по теории права. – М., 1915. – 298 с.
47. Вишневский А.А. Каноническое право в Западной Европе. – М.: Наука, 1994. – 308 с.
48. Вишняк М.В. Личность в праве. – М., 1917. – 308 с.
49. Владимиров Е. Существенные черти истории философии права. – СПб., 1908. – 342 с.
50. Власихин В.В., Мишин А.О. Двести лет конституционализма США. – М.: Юриздат, 1988. – 310 с.
51. Вопросы применения сравнительного метода в исследовании государства и права. – Будапешт, 1977. – 320 с.
52. Воробьев М.В. Японский кодекс "Тайхо Еро ро" (VІІІ в.) и право раннего средневековья. – М., 1990. – 316 с.
53. Вундт В. О развитии этических воззрений. – М., 1886. – 408 с.
54. Вышинский А.Я. Вопросы теории государства и права. – М.: Госюриздат, 1959. – 424 с.
55. Гамбаров Ю. Как не следует понимать справедливость у римских юристов // Русск. мысль. – 1895. – Кн. 12. – С. 152–172.
56. Гегель Г.В.Ф. Лекции по философии, истории. – СПб., 1993. – 506 с.
57. Гегель Г.В.Ф. Наука логики. – М., 1999. – 486 с.
58. Гегель Г.В.Ф. Философия права / Пер. с нем. – М.: Мысль, 1990. – 524 с.
59. Герман Л. "Философия права" Гегеля // Вестник Коммунистической академии. – 1934. – № 183. – С. 15–45.
60. Герман Л. Живое и мертвое в "Философии права" Гегеля // Под знаменем марксизма. – 1934. – № 3. – С. 8–32.
61. Гиббон З. Римское право в Своде Юстиниана // Римская империя: Сб. ст. – М., 1900. – 288 с.
62. Гинс Г.К. Право и сила. Очерк по теории права и политики. – Харбин, 1929. – 398 с.
63. Гойхбарг А.Г. Пролетариат и право: Сб. ст. – М., 1919. – С. 32–58.
64. Голоскоков Л.В. Правовые доктрины: от Древнего мира до информационной эпохи. – М.: Науч. мир, 2003. – 320 с.
65. Гольмстен А.Х. Этюды о современном состоянии науки права // Юрид. исслед. и ст. – СПб., 1894. – 268 с.
66. Горохов С. Индуизм, общество, государство // Азия и Африка сегодня. – 1999. – № 12 (509). – С. 13–19.
67. Графский В.Г. Интегральная (синтезированная) юриспруденция: актуальный и все еще незавершенный проект // Правоведение. – 2000. – № 3. – С. 49–64.
68. Гродескул. К учению об осуществлении права. – Х., 1900. – 318 с.
69. Давид Р. Основные правовые системы современности. – М.: Прогресс, 1988. – 496 с.
70. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. – М.: Междунар. отношения, 1996. – 400 с.
71. Даллмар Ф. Глобальная этика: преодоление, дихотомии "универсализм", “партикуляризм” // Вопр. философии. – 2003. – № 3. – С. 13–29.
72. Данилевский Н.Я. Россия и Европа. – М.: Книга, 1991. – 574 с.
73. Даррест Р. Исследования по истории права. – СПб., 1894. – 299 с.
74. Дворкін Р. Серйозний погляд на право. – К.: Основа, 2000. – 288 с.
75. Десницкий С.Е. Слово о прямом и ближайшем способе к научению юриспруденции, в публичном собрании Императорского Московского университета... говоренное... июня 30 дня 1766 года // Избр. произв. рус. мыслит. ХVIII в. – М.: Гос. изд-во полит. лит., 1952. – Т. 1. – С. 187–210.
76. Джентиле Ф.О. О роли философии права в изучении юриспруденции // Гос. и право. – 1995. – № 1. – С. 132–137.
77. Дигести Юстиніана / Пер. з лат. – М.: Статут, 2002. – 584 с.
78. Диль Ш. Юстиниан и византийская цивилизация в VI веке. – СПб., 1908. – 236 с.
79. Дмитрієв А.І., Шепель А.О. Порівняльне правознавство. – К.: Юстиніан, 2003. – 184 с.
80. Евразия. Исторические взгляды русских эмигрантов: Антология. – М., 1992. – 370 с.
81. Европейская интеграция. Правовые системы. – М.: Наука, 1992. – 335 с.
82. Євграфова Є.П. Акти Конституційного Суду України в системі національного законодавства // Право України. – 2001. – № 10. – С. 64–69.
83. Жданов Н.В. Исламская концепция и миропорядок. – М., 1991. – 386 с.
84. Жданов Ю.Н., Лаговская Е.С. Европейское уголовное право. Перспективы развития. – М.: Междунар. отношения, 2001. – 232 с.
85. Золотницкий В.Т. Сокращение естественного права, выбранное из разных авторов для пользы Российского общества. – СПб., 1764. – 304 с.
86. Зубов А.Б. Ливан, Индия, Таиланд: опыт политико-культурного сопоставления форм восприятия представительной демократии // Политическая культура стран ислама. – М., 1981. – Вып. 1. – С. 28–46.
87. Иванов Г.А. Новая теория права и нравственности, ее критики и монистическое понимание этики. – СПб., 1910. – 318 с.
88. Иванов Г.А. Психологическая теория права в критической литературе. – СПб., 1912. – 302 с.
89. Иеринг Р. Дух римского права на различных ступенях его развития. – СПб., 1875. – 312 с.
90. Иеринг Р. Значение римского права для нового мира. – СПб., 1875. – 380 с.
91. Иеринг Р. Юридическая техника. – СПб., 1905. – 348 с.
92. Ильин И.А. Путь к очевидности. – М., 1993. – 431 с.
93. Ильин И.А. Собрание сочинений: В 10 т. – М., 1994. – Т. 4. – 624 с.
94. Ильин И.А. Философия Гегеля как учение о конкретности бога и человека: В 2 т. – СПб., 1994. – 542 с.
95. Имамов З.З. К характеристике правосознания и права Китайской Народной Республики // Сов. гос. и право. – 1988. – № 4. – С. 107–112.
96. Имамов З.З. Китайское право: единство традиций и законодательной нормы // Проблемы Дальнего Востока. – 1989. – № 6. – С. 24–42.
97. Имамов З.З. Особенности формирования правовой системы КНР // Актуальные вопросы политической системы и внутриполитического положения КНР. – М., 1987. – 360 с.
98. Имамов З.З. Уголовное право Китайской Народной Республики: Теорет. вопр. Общей части. – М., 1990. – 316 с.
99. Инако Ц. Современное право Японии. – М.: Юрид. лит-ра, 1981. – 166 с.
100. Инако Цунзо. Право и политика современного Китая, 1949–1975. – М., 1978. – 298 с.
101. Историческое в теории права. – Тарту, 1989. – 316 с.
102. История права: Англия и Россия. – М.: Прогресс, 1990. – 304 с.
103. История русского права: Пособие к лекциям А.Н. Филиппова. – К., 1912. – Ч. 1. – 308 с.
104. История философии / Пер. с чешск. – М.: Мысль, 1991. – 590 с.
105. Каммари М. "Философия права" Гегеля // Под знаменем марксизма. – 1985. – № 2. – С. 3–28.
106. Кант И. Введение в учение о праве // Соч.: В 8 т. – М., 1994. – Т. 6. – 480 с.
107. Кант И. К вечному миру. Философский проект. 1795 // Соч.: В 8 т. – М., 1994. – Т. 7. – 406 с.
108. Кант И. Метафизика нравов в двух частях. Ч. 1. Метафизические начала учения о праве. – СПб., 1995. – 528 с.
109. Кант И. Трансцендентальное учение о началах // Соч.: В 8 т. – М., 1994. – Т. 3. – 420 с.
110. Кант И. Учение о праве. Публичное право // Соч.: В 8 т.– М., 1994. – Т. 6. – 480 с.
111. Като Г. Борьба за право сильного. – Х., 1904. – 402 с.
112. Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу. – К.: Т-во "Знання", КОО, 2002. – 381 с. – (Сер.: Європейське право).
113. Киреевский И. Полное собрание сочинений: В 2 т. – Т. 1. – М., 1911. – 402 с.
114. Кириленко Н.В. Беседы о праве и государстве. – М., 1924. – 288 с.
115. Кистяковский Б.А. В защиту права // Вехи. Из глубины. – М., 1991. – С. 122–149.
116. Кистяковский Б.А. Откуда приходит право // Новое время. – 1994. – № 25. – С. 43–45.
117. Кистяковский Б.А. Право как социальное явление // Вопр. права. – М., 1919. – Кн. VIII. – С. 106–117.
118. Кистяковский Б.А. Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей теории права. – М., 1916. – 450 с.
119. Китайская Народная Республика: Конституция и законодательные акты. – М., 1989. – 290 с.
120. Китайская Народная Республика: Конституция и законодательные акты. – М., 1982. – 320 с.
121. Кичанов Е.И. Основы средневекового китайского права. – М., 1986. – 410 с.
122. Кнапп В. Крупные системы права в современном мире // Сравнительное правоведение. – М., 1978. – С. 230–237.
123. Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999. – 295 с.
124. Коллингвуд Р.Дж. Идея истории: Автобиогр. – М.: Наука, 1980. – 480 с.
125. Кони А.Ф. Избранные произведения: В 2 т. – М.: Госюриздат, 1959. – Т. 1. Статьи, заметки, судебные речи. – 1959. – 628 с.; Т. 2. Воспоминания. – 1959. – 536 с.
126. Конфуций. Я верю в древность. – М.: Республика, 1995. – 402 с.
127. Коран / Пер. с араб. – М.: МНПП "Буква", 1991. – 528 с.
128. Коркунов Н.М. История философии права. – СПб., 1908. – 456 с.
129. Коркунов Н.М. Общественное значение права. – СПб., 1898. – 306 с.
130. Корнилов Ф.Д. Юридический догматизм и диалектический материализм. – Саратов, 1925. – 312 с.
131. Корчевна Л. До критики поняття „механізм правового регулювання” // Право України. – 2003. – № 1. – С. 117–119.
132. Корчевна Л. Мета права як проблема // Юрид. Україна. – 2004. – № 1. – С. 3–14.
133. Корчевна Л. Українське право і романо-германська правова традиція // Право України. – 2004. – № 5. – С. 18–29.
134. Косарев А.И. Англосаксонская и романо-германская формы буржуазного государства. – Калинин, 1977. – 310 с.
135. Костюк В. Тлумачення норм права і значення актів органів судової влади для трудового права // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. – № 6. – С. 58–69.
136. Котляревский С.А. Теория относительности и правоведение // Сов. право. – 1924. – № 1. – С. 3–28.
137. Кравченко Ю.Ф. Свобода як принцип демократичної правової держави: Моногр. – Х.: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2003. – 406 с.
138. Крашенников Н.А. Индусское право: история и современность. – М.: Юридлит, 1982. – 188 с.
139. Кропоткин П.А. Этика: Избр. тр. – М.: Политиздат, 1991. – 496 с.
140. Кросс Р. Прецедент в английском праве. – М.: Юридлит, 1985. – 302 с.
141. “Круглый стол” журнала "Философия права". Евразийская концепция современного российского государства // Философия права. – 2000. – № 2. – С. 3–33.
142. Кудрявцев В.Н. Проблемы сравнительного правоведения. – М.: Юридлит, 1981. – 166 с.
143. Кудрявцев М.К. Кастовая система в Индии. – М., 1992. – 494 с.
144. Кузнецов В. Религия в обществе и государстве // Азия и Африка сегодня. – 2001. – № 6. – С. 13–20.
145. Кузнецов К.А. История философии права. – О., 1917. – 289 с.
146. Кузнецов К.А. Теория права. Вып. 1. – О., 1918. – 286 с.
147. Куманин Е.В. Юридическая политика и правовая система Китайской Народной Республики. – М.: Юридлит, 1990. – 316 с.
148. Куманин Е.В. Юридическая политика и правовая система Китайской Народной Республики. – М., 1990. – 364 с.
149. Кун Т. Структура научных революций / Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1975. – 288 с.
150. Куницын А.П. Право естественное. – СПб., 1818. – 360 с.
151. Куценков А.А. Эволюция индийской касты. – М., 1983. – 298 с.
152. Лазерсон М. Общая теория права. – Рига, 1930. – 408 с.
153. Лакатос И. История науки и ее рациональные реконструкции // Структура и развитие науки. Из Бостонских исследований по философии науки. – М.: Прогресс, 1976. – С. 203–269.
154. Лассон А. Система философии права: Краткий очерк истории философии права. – Ярославль, 1902. – 298 с.
155. Ленін В.І. Держава і революція // Повн. зібр. тв. – Т. 33.
156. Ленін В.І. До історії питання про диктатуру // Повн. зібр. тв. – Т. 41.
157. Ленін В.І. Про нашу революцію // Повн. зібр. тв. – Т. 45.
158. Ленін В.І. Ставлення до буржуазних партій // Повн. зібр. тв. – Т. 15.
159. Ленк X. Разум и экзистенция: Анализ научных и вненаучных форм мышления. – СПб.: Изд-во Русского Христианского гуманитарного ин-та, 1999. – 318 с.
160. Леонтьев К.Н. Византизм и славянство // Антология мировой правовой мысли: В 5 т. – Т. V. Россия: конец XIX–XX в. – М.: Мысль, 1999. – С. 33–68.
161. Лилак Д.Д. "Квазізакони" у системі законодавства України // Право України. – 2001. – С. 142–149.
162. Ллойд Д. Идея права. – М.: Югона, 2002. – 322 с.
163. Лосский И.О. Условия абсолютного добра: Основы этики; Характер русского народа. – М. Политиздат, 1991. – 368 с.
164. Лосский Н.О. История русской философии / Пер. с англ. – М.: Сов. писатель, 1990. – 480 с.
165. Лукашук И.И. Международное право в судах государств. – М., 1993. – 386 с.
166. Луць Л.А. Європейські міждержавні правові системи та проблеми інтеграції з ними правової системи України (Теоретичні аспекти): Моногр. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. – 304 с.
167. Макаров А.К. Маркс и его критика "Философии права" Гегеля // Под знаменем марксизма. – 1938. – № 154. – С. 6-34.
168. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского мышления. – Х.: Право, 2002. – 328 с.
169. Маркс К. К критике гегелевской философии права // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – М.: Гос. изд. полит. лит., 1955. – Т. 1. – С. 414–429.
170. Маркс К. Капитал // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – М.: Гос. изд. полит. лит., 1961. – Т. 25. – Ч. 1. – 542 с.
171. Маркс К. Философский манифест исторической школы права // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – М.: Гос. изд. полит. лит., 1955. – Т. 1. – С. 414–429.
172. Маркс К. Экономические рукописи 1857–1859 годов // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – М.: Гос. изд. полит. лит., 1965. – Т. 46. – Ч. 1. – С. 547–642.
173. Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – М.: Гос. изд. полит. лит., 1955. – Т. 3. – С. 11–544.
174. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – 2-е изд. – Т. 23. – 680 с.
175. Мартыненко П.Ф. Сравнительное конституционное право. – К.: Изд-во КГУ, 1987. – 280 с.
176. Марченко М.Н. Сравнительное правоведение. Общая часть. – М.: Зерцало, 2001. – 560 с.
177. Материалы Первого совещания научных работников права. – М.: Госюриздат, 1938. – 340 с.
178. Международная защита прав и свобод человека: Сб. докл. – М.: Юрид. лит-ра, 1990. – 672 с.
179. Меркель А. Сила и право. – О., 1895. – 318 с.
180. Мир России – Евразия: Антология. – М.: Высш. шк., 1995. – 399 с. –(Сер.: Из истории отечественной духовности).
181. Мир философии: Книга для чтения: В 2 ч. Ч. 1. Исходные философские проблемы, понятия и принципы. – М.: Политиздат, 1991. – 672 с.
182. Мир философии: Книга для чтения: В 2 ч. Ч. 2. – М.: Политиздат, 1991. – 680 с.
183. Михайловский И.В. Очерки философии права. – Томск, 1914. – Т. 1. – 604 с.
184. Мозолин В.П. Личность, право, экономика современной Индии. – М., 1979. – 312 с.
185. Монтескье Ш. Избранные произведения. – М., 1955. – 410 с.
186. Мурашин А.Г. Прямое правотворчество. Особенности принятия актов прямого народовластия // Гос. и право. 2001. – № 2. – С. 85–93.
187. Муромцев Г.И. Источники права в развивающихся странах Азии и Африки: система и влияние традиций. – М.: Юридлит, 1987. – 302 с.
188. Муромцев С. Образование права по учениям немецкой юриспруденции. – 2-е изд. – М., 1886. – 298 с.
189. Муромцев С.М. Образование права по учениям немецкой юриспруденции. – СПб., 1886. – 302 с.
190. Мухаммед аз-Зухейли. Права человека в исламе. Сравнительные исследования Всеобщей и Исламской декларации прав человека. – Дамаск-Бейрут, 1997. – 306 с. (на араб. яз.).
191. Мэн Г.С. Древний закон и обычай. – М., 1884. – 318 с.
192. Нгуен Тхи Гнок Лам. Вьетнам: История, конфуцианство, социализм и частное право // Гос. и право. – 1998. – № 10. – С. 110–116.
193. Неволин К.О. Энциклопедия законоведения. – К., 1839. – Т. 1. – 360 с.
194. Неновски Н. Преемственность в праве. – М.: Юридлит, 1997. – 260 с.
195. Нерсесянц В.С. Сравнительное правоведение в системе юриспруденции // Гос. и право. – 2001. – № 6. – С. 5–15.
196. Неру Дж. Открытие Индии. – М., 1955. – 368 с.
197. Ницше Ф. Сочинения: В 2 т. / Пер. с нем. – М.: Мысль, 1990. – Т. 1. – 829 с.
198. Ницше Ф. Сочинения: В 2 т. / Пер с нем. – М.: Мысль, 1990. – Т. 2. – 829 с.
199. Новгородцев П.И. Идея права в философии Вл. С. Соловьева. – М., 1901. – 308 с.
200. Новгородцев П.И. Из лекций по общей теории права: часть методологическая. – М., 1904. – 320 с.
201. Новгородцев П.И. История философии права. – М., 1897. – 316 с.
202. Новгородцев П.И. Кризис современного правосознания. – М., 1909. – 366 с.
203. Новгородцев П.И. Об общественном идеале. – М., 1991. – 640 с.
204. О России и русской философской культуре. Философы русского послеоктябрьского зарубежья. – М.: Наука, 1990. – 528 с.
205. Оболенский Д. Византийское содружество наций. Шесть византийских портретов. – М.: Янус. – К., 1998. – С. 332–348.
206. Оборотов Ю.М. Традиції та новації у правовому розвитку: Моногр. – О.: Юрид. літ-ра, 2001. – 160 с.
207. Общая история философии. – СПб., 1912. – Т. 2. – 498 с.
208. Оксамытный В.В. Сравнительное право. Введение в современное состояние и тенденции развития // Российское законодательство: проблемы и перспективы. – М., 1995. – С. 26–48.
209. Оніщенко Н.М. Правова система: проблеми теорії: Моногр. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. – 352 с.
210. Орлова И.Б. Евразийская цивилизация. – М.: Норма, 1992. – 318 с.
211. Осак