ДЖЕРЕЛА ПОДАТКОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. Доктринальні аспекти джерел права 16
1.1. Поняття джерела права 16
1.2. Зміст та система джерел права 25
1.3. Співвідношення категорій „джерело права” та „форма права” 36
1.4. Висновки до розділу 44
РОЗДІЛ 2. Основоположні джерела податкового права України 48
2.1. Конституція України як фундамент та методологічний орієнтир
податкового права держави 48
2.2. Рішення Конституційного Суду України в системі джерел
податкового права держави 67
2.3. Висновки до розділу 87
РОЗДІЛ 3. Законодавчі джерела податкового права України 91
3.1. Міжнародні угоди України про усунення подвійного
оподаткування як джерело податкового права 91
3.1.1. Набуття чинності міжнародними договорами України
про уникнення подвійного оподаткування 91
3.1.2. Дія в просторі міжнародних договорів України про
усунення подвійного оподаткування 99
3.2. Закони України з питань оподаткування – основне легітимне
джерело правового регулювання основних елементів податку 109
3.2.1. Зміна доктринальних уявлень про податковий закон
та нормативно-правових підходів до нього 109
3.2.2. Предмет регулювання податкового закону 119
3.2.3. Кодифікація податкового законодавства 138
3.3. Висновки до розділу 142
РОЗДІЛ 4. Підзаконні нормативні акти як джерело податкового права
України 148
4.1. Постанови Верховної Ради України як джерело
податкового права 148
4.2. Укази Президента України в системі джерел
податкового права 152
4.3. Постанови Кабінету Міністрів України як джерело
податкового права 162
4.4. Акти органів місцевого самоврядування в системі джерел
податкового права 168
4.5. Висновки до розділу 172
ВИСНОВКИ 175
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 186

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Від того, як люди розуміють право, залежить, як вони будуть ним користуватися. Це ж саме стосується і джерел права. Звісно, що неправильне розуміння джерел права призводить до такого ж неправильного користування ними. В свою чергу, чим адекватнішим є розуміння джерел права, тим оптимальнішим і ефективнішим буде їх використання. Якщо, наприклад, у сучасній Україні є достатньо ознак, які свідчать про великі недоліки у використанні джерел її податкового права, то це означає, з нашої точки зору, що існують не менші проблеми з їх розумінням. Недарма одним з теоретиків фінансового права України П.С.Пацурківським зроблено висновок про те, що проблема джерел податкового права держави, як і джерел фінансового права в цілому, на загальнотеоретичному, методологічному рівні розроблена незрівнянно менше у фінансово-правовій науці, ніж категорії „предмет фінансового права” та „предмет податкового права”, „метод фінансового права” та „метод податкового права” [595] ). Тобто, ще більше переконує в актуальності обраної теми дисертаційного дослідження недостатній ступінь її наукової розробки.
За винятком підрозділу „Джерела фінансового права” в монографії П.С.Пацурківського “Проблеми теорії фінансового права” [595] ) ні в українській, ні в російській та іншій зарубіжній літера¬турі ці питання не досліджуються як об’єкти спеціальної наукової розробки, а зрідка лише дотично згадуються. П.С.Пацурківський у зазначеній нами роботі, за його ж словами, по суті лише сформу¬лював деякі нові методологічні підходи до аналізу джерел фінан¬сового права. На нашу думку, найціннішим з його нововведень є обґрунтування необ-хідності застосування принципу соціального натуралізму до аналізу явищ фінан-сово-правової дійсності, в т.ч. й аналізу джерел податкового права держави.
У недорозвинутому стані, як стверджують фахівці [562] ), перебу¬ває також і загальноправова категорія «джерела права» в цілому. Ці дві категорії - «джерела податкового права» та «джерела права в цілому» співвідносяться між собою, як особливе та загальне, а тому, щоб з'ясувати по суті перше, необхідно хоча б у загальних рисах охарактеризувати друге. А тут має місце наступна ситуація. Для радянської юридичної науки, з якої виростає правова наука України, завжди була притаманна істотна недооцінка питання про джерела права. Достатньо сказати, що за весь післявоєнний радян¬ський період бу¬ло опубліковано лише два загальнотеоретичні до¬слідження з цієї проблеми [319; 451] ) та не¬знач¬¬на кількість робіт, в яких роз¬глядаються джерела права в окремих галузях і право¬вих системах [556; 643; 663; 612] ). Одиничні наукові розробки цієї проблеми з'явились в постсоціаліс¬тичний період [562] ). Джерела ж права окремих юридичних інститутів не досліджувалися взагалі.
У радянський період дослідженню тих або інших аспектів джерел по-даткового права були при¬свячені роботи Ю.А. Ровинського [650] ), С.Д. Ципкіна [721; 722] ), В.С. Запольського [427] ),

Д.А.Бекерської [334] ), Г.Л.Мар’яхіна [545] ), А.Х.Хезретова [712] ). При цьому характерним для їх досліджень було те, що вони ототожнювали категорії „джерела податкового права” та „податкове законодавство”. В свою чергу, термін „податкове законодавство” вони використовували головним чином у широкому розумінні слова, оскільки саме такий доктринальний підхід до тлумачення законодавства панував у радянській теорії держави і права. А.П.Заєць пояснює перевагу у радянський час широкого підходу до розуміння терміну „законодавство” тим, що він базувався на уявленні про органічну взаємодію законів і актів, що їх конкретизують або розвивають (за цією „взаємодією” нерідко приховувалась підміна закону підзаконним актом), про загальнодержавне значення не тільки законів, але й актів уряду, інших органів державної влади [424] ). Сприяв цьому, додамо від себе, й значний „дефіцит” власне законів, що існував довгий час при фактичному домінуванні підзаконних, більше того – відомчих нормативних актів, в тому числі й у податково-правовій сфері. Хоча й тоді часто писалося про необхідність підвищення ролі законів і про те, що відомчою правотворчістю неприпустимо замінювати правотворчість законодавчих органів [349] ).
Нині, в пострадянський період, цілком справедливо, на нашу думку, відзна-чається, що широкий підхід до поняття „законодавство” не є науково коректним, що він практично неефективний для правової держави. Тому акти центральних органів виконавчої влади, за винятком нормативних постанов Кабінету Міністрів України, не варто було б відносити до законодавства [424] ). Виходячи з цих обставин, а також із закріплення в Конституції принципу поділу влади багато вчених-правознавців (наприклад, С.С.Алексєєв, А.П.Заєць, М.І.Козюбра, В.В.Ме-дведчук, А.С.Піголкін, Ю.О.Тихоміров, О.І.Ющик) виступають за звуження поняття „зако-нодавство” і його трактування лише як системи законів [424; 321; 547; 476; 746] ). Саме закони, що містять вихідні норми та приймаються в особливому порядку, повинні складати ядро, фундамент всього нормативного масиву, зокрема, бути головною формою джерел податкового права.
У фінансово-правовій вітчизняній літературі постсоціалістичного періоду ці проблеми знай¬шли системне дослідження і виклад насамперед у роботах П.С.Пацурківського. Як вірно зауважила Р.О.Гаврилюк, „він збагатив фінансово-правову науку узагальненнями, оцінками та висновками щодо юридичної природи, видів, закономірнос¬тей та особливостей фінансово-правових норм, способів надання їм чинності, механізмів прос-торової та посуб’єктної дії, зробленими з новіт¬ніх методологічних позицій на основі аналізу насамперед вітчизняного досвіду трансформації колишньої адміністративно-командної держави у державу правову та безликого радянського сус¬пільства у громадянське суспільство, а також до¬слідження європейського досвіду податково-пра¬вових реформ останньої четверті ХХ століття. Ним сформульовані деякі нові методологічні підходи та орієнтири для подальшого дослі¬дження сутності та дії фінансово-правових норм у цілому і податково-правових норм зокрема” [369] ).
З українських дослідників джерел податкового права доцільно виділити М.П.Кучерявенка, який є провідним фахівцем з питань вітчиз¬няної теорії податкового права. Ним започатко¬вано чимало нових перспективних методологіч¬них підходів до цієї проблеми, зроблені цінні узагальнення, оцінки та висновки, які можна роз¬глядати в якості критеріїв та орієнтирів усім на¬ступним дослідникам цих проблем [510; 511; 512; 509; 504; 505; 506; 507] ). Зокрема, М.П.Кучерявенко зробив висновок, що „джерела податкового права є вираженням правотворчої діяльності держави у формі прийняття компетентними державними органами нормативних актів, що встановлюють норми податкового права” [507] ).
В останні роки помітним явищем у вітчиз¬няній науці фінансового права стали колоритні оригінальні розвідки з проблем оподаткування та податкового за-конодавства Р.О.Гаврилюк, якою зроблено чимало нових узагальнень, оцінок та висновків, запропоновано та послідовно реалізу¬ється природно-позитивний підхід до теорії і практики податкового права. Вона аргументовано не погоджується з ву-зьконормативним, чисто позитивістським розумінням податкового права і наводить чимало аргументів на користь того, що держава не стільки встановлює податкове право у законах, скільки формулює його в них, а власне формування подат-кового права, як і права в цілому, відбувається в глибинах суспільного жит-тя, що держава є винятковим творцем податкового закону, але не податкового права [366; 369; 367; 372] ).
Подальший розвиток та конкретизацію сучасні підходи до аналізу податкового законодавства, джерел податкового права в цілому запропоновані провідними вітчизняними фахівцями з теорії по¬даткового та фінансового права, знай¬шли у монографіях О.В.Щербанюк [737] ), Г.В.Бех [339] ), М.О.Перепелиці [597] ) та В.В.Хохуляка [716] ), у ряді навча-льно-методичних видань [333; 607] ), у кандидатських дисер¬таціях В.В.Безуглої [332] ), Н.В.Воротіної [362] ), В.М.Чебан [723] ), М.М.Весельського [356] ), І.Є.Криницького [494] ), О.Г.Свєчнікової [656] ), В.М.Кофлана [488] ) та інших. Проте, як і попередні автори, чіткого ви-значення поняття „джерела податкового права” вони не дають. Відсутнє також чітке нормативно закріплене визначення поняття „податкове законодавство”.
Усі зазначені вище та багато інших робіт вчених минулого і сучасних науковців з проблем теорії фінансового права в цілому, правової природи податку та юридичних джерел податкового права стали водночас науково-теоретичною основою даного дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах науково-дослідної проблематики кафедри конституційного, адміністративного і фінансового права Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича „Конституційне, адміністративне і фінансове право України в умовах переходу до ринкової економіки: проблеми теорії і практики” №0102U005305. Крім того, цей напрямок досліджень включений до планових тем Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, визначений серед основних напрямків досліджень юридичної науки, затверджених загальними зборами Академії правових наук України.
Основною метою дисертаційного дослідження є те, щоб на основі врахування досягнень фінансово-правової науки, узагальнення правотворчої та правозастосовної практики, вітчизняного і зарубіжного досвіду правового регулювання податків з’ясувати поняття „джерело податкового права”, визначити його суспільну природу та його співвідношення з поняттям „форма податкового права”, розкрити внутрішні ієрархічні зв’язки різних видів джерел податкового права, виділити родові риси та видові особливості цього складного та суперечливого правового явища, щоб податково-правова теорія у повнішій мірі відповідала інтересам законодавчої та право застосовної практики у сфері правового регулювання податкових правовідносин в Україні.
Відповідно до поставленої мети дисертаційного дослідження дисертантом зроблена спроба вирішити наступні завдання:
– з’ясувати насамперед найважливіші доктринальні аспекти джерел права: їх поняття, зміст та систему, співвідношення категорій „джерело права” та „форма права”;
– охарактеризувати основоположні джерела податкового права України та їх місце в системі джерел податкового права;
– дослідити законодавчі джерела податкового права України та предмет їх регулювання;
– визначити правову сутність підзаконних нормативних актів як джерела податкового права, їх місце в системі джерел податкового права;
– виробити та запропонувати законодавцю та правозастосовчим органам рекомендації щодо вдосконалення правового регулювання податкових відносин в Україні, уточнити методологічні орієнтири та критерії цієї діяльності.
Об’єктом дослідження в даній дисертаційній роботі є суспільні відносини, що виникають в процесі та з приводу оподаткування фізичних і юридичних осіб, а також юридичні факти, що виступають у якості умов та підстав виникнення, зміни та припинення даних правовідносин.
Предметом даного дисертаційного дослідження стали норми чинного законодавства України, покликані регулювати податкові правовідносини, та містяться в: Конституції України; міжнародних угодах України про усунення подвійного оподаткування; законах України; постановах Верховної Ради України; Указах Президента України; Постановах Кабінету Міністрів України; актах органів місцевого самоврядування; рішення Конституційного Суду України. Зазначені до-кументи стали також основним нормативно-інформативним джерелом дисертаційної роботи. Дисертант поділяє позицію М.П.Кучерявенка, який вважає, що у відомчих нормативних актах немає і не може бути правових норм, з допомогою яких здійснюється первинне регулювання податкових правовідносин [509] ).
Методологічною основою дисертаційного дослідження стали класичні наукові принципи об’єктивності, історизму та соціального натуралізму і дослідницькі методи пізнання, що ґрунтуються на них, а також конкретно-наукові методи дослідження. Основним серед сукупності даних методів при написанні дисертації був формально-догматичний, з допомогою якого досліджувалась правова природа податку, здійснювалась зовнішня наукова обробка емпіричного матеріалу. За допомогою даного методу стало можливим розглядати джерела податкового права в їх діалектичному взаємозв’язку та взаємодії, як органічне ціле, адекватне об’єкту дослідження. Найбільш повно в дисертації застосовувались такі прийоми формально-догматичного методу, як опис і аналіз джерел податкового права, ознак, особливостей та елементів юридичного складу податку. Широко вико-ристовувався в ході написання даної дисертації метод порівняльно-правового аналізу. При його допомозі розмежовувалось закономірне і випадкове, загальне та специфічне у змісті джерел податкового права. Позитивну роль відіграли інст-рументальний, інституційний, генетичний підходи проблеми дослідження, методи звернення до інших юридичних наук, насамперед теорії та історії держави і права, статистичної обробки емпіричного метеріалу, реального пізнання, особистого спостереження. Кожен із використаних методів, підходів у конкретному випадку брався не ізольовано, а в поєднанні з іншими. Дисертантом була здійснена спроба системного, інтегративного підходу до дослідження джерел податкового права України, який базується на комплексному застосуванні усіх інших методологічних підходів, що у своїй єдності відображають різноаспектне бачення джерел податкового права.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є першим не лише в Україні, а й на усьому пострадянському просторі спеціальним науковим дослідженням джерел податкового права в сучасних умовах формування громадянського суспільства та утвердження правової держави. В результаті проведеного дослідження сформульовано ряд нових положень, запропонованих та обґрунтованих дисертантом особисто. Основні з них наступні:
– вперше: зроблено висновок про те, що нормо творець не створює податкового права держави, а тільки формулює його на підставі об’єктивних перерозподільних відносин, що виникають у суспільстві після створення додаткової вартості, та надає цьому праву відповідних формально-юридичних якостей;
– обґрунтовано, що під формально-юридичними джерелами податкового права держави потрібно розуміти зовнішні форми об’єктивації (узаконення) податково-правових норм. В Україні цими формами є: Конституція України; рішення Конституційного Суду України; міжнародні угоди України з питань уникнення подвійного оподаткування; згода на укладення яких дана Верховною Радою України; закони України; постанови Верховної Ради України; укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів України; акти органів місцевого самоврядування;
– встановлено, що формально-юридичні джерела податкового права держави характеризуються системним, впорядкованим, субординаційним та ієрархічним характером, ніколи не перебували й не могли перебувати на одному і тому ж формально-юридичному та фактичному рівні. Юридична сила податково-правових норм, що містяться у відповідному джерелі податкового права, повністю залежить від місця у владній ієрархії органу, який надав чинності цим нормам права;
– доведено, що під формою податкового права мається на увазі не що інше, як спосіб (прийом, засіб) внутрішньої організації та зовнішнього вираження податкового права, інакше кажучи, вираження загальнообов’язкових правил поведінки, що містяться у податково-правових нормах. Зміст та обсяг категорій „джерела податкового права” та „форми податкового права” повністю співпадають, а терміни, що їх позначають, ідентичні за своїм смисловим значенням, взаємозамінні;
– доведено, що предметом регулювання податкового закону є встановлення усіх основних елементів юридичного складу податку – платника податку; об’єкту податку; податкової ставки; порядку та строків сплати податку; податкової бази; податкового періоду; порядку обчислення податку; пільги з податку, якщо законодавець вважає за доцільне їх запровадити;
– встановлено, що оскільки Конституцією України не передбачено диференціації правових режимів фіскальних вилучень, то поняття „встановлення збору” за своїм обсягом та змістом тотожне поняттю „встановлення податку”, а поняття „система основних елементів юридичного складу податку” є адекватним поняттю „система основних елементів юридичного складу збору”;
– дістали подальшого розвитку: положення про Конституцію України як основоположне джерело податкового права України, його методологічний орієнтир, а саме показано, що в Конституції України сформульована податково-правова доктрина держави;
– з нових позицій дано класифікацію конституційних принципів оподаткування: принципи, що забезпечують реалізацію та дотримання основ конституційного ладу, інтересів держави; принципи, що забезпечують реалізацію і дотримання основних прав і свобод платників податків, їх законних інтересів. До першої групи принципів відносяться: 1) принцип публічної мети при сплаті податків; 2) принцип пріоритету фіскальної мети при сплаті податків; 3) принцип обмеження спеціалізації податків; 4) принцип запровадження, зміни та відміни податків законами; 5) принцип встановлення податків в належній процедурі; 6) принцип обмеження форм податкової законотворчості; 7) принцип єдності системи податків та політики оподаткування в цілому; 8) принцип розподілу податкових повноважень. До другої групи принципів належать: 1) принцип юридичної рівності усіх платників податків; 2) принцип всезагальності оподаткування; 3) принцип рівнонапруженості податкового пресу; 4) принцип співрозмірності оподаткування конституційно значимим цілям обмеження прав і свобод платників податків;
– подальшого розвитку дістав висновок про те, що рішення Конституційного Суду України про визнання неконституційними податкових законів, інших правових актів або їх окремих положень з питань оподаткування є складовою частиною чинного законодавства і за критерієм ієрархії джерел податкового права передують законам, займають в системі джерел податкового права самостійне місце після Конституції України. Рішення Конституційного Суду України мають характер „квазінорм”, що ніскільки не применшує їх загальнообов’язкового характеру, а тільки створює передумови для наступного визнання їх фактичного статусу – статусу норм права;
– уточнено: концепцію розуміння податкового законодавства як сукупності податкових законів. Перехід від широкого до вузького розуміння поняття „податкове законодавство” єдино можливо розпочати із внесення відповідних змін у текст Конституції України, усунувши термінологічну нечіткість і багатозначність використання нею поняття „законодавство”;
– характеристику законів України з питань оподаткування як таких, котрі все більше набувають рис природно-позитивної доктрини права, оскільки це найповніше відповідає правовій природі податку та саме з таких позицій написана чинна Конституція України;
– перелік факультативних елементів юиридчного складу податку, до яких належать: порядок сплати та повернення переплачених сум податку; відповідальність за податкові правопорушення; методи і способи сплати податку; бюджет або фонд, куди поступають відповідні податкові платежі. На розсуд законодавця вони можуть встановлюватись у підзаконних актах. Їх відсутність в податковому законі не впливає на міру визначеності податкового зобов’язання, проте суттєво знижує гарантії його належного виконання.
Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості використання їх у практичній діяльності законодавця, Президента України та Кабінету Міністрів України для: 1) вдосконалення нормотворчого і правозастосовчого процесу у сфері податкових правовідносин, зокрема, для завершення роботи над Податковим кодексом України; 2) коректування змісту, форм і методів діяльності правозастосовчих органів, що безпосередньо чи опосередковано здійснюють податкову політику держави; 3) подальших наукових розробок проблем правового регулювання оподаткування в Україні; 4) навчально-методичних цілей у процесі підготовки студентів з податкового права.
Дані та інші сформульовані в дисертації положення, узагальнення, оцінки та висновки, рекомендації і пропозиції обґрунтовані дисертантом на підставі особистого дослідження внаслідок опрацювання та аналізу 780 наукових та нормативно-правових джерел і юридичної практики з питань правового регулювання податкових правовідносин та в сукупності складають особистий внесок здобувача.
Апробація результатів дисертаційного дослідження. Дисертація виконана і обговорена на кафедрі конституційного, адміністративного і фінансового права Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Окремі положення дисертації доповідались на наукових конференціях викладачів, аспірантів та студентів юридичного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича 25-27 квітня 2000 р.; 24-26 квітня 2001 р.; 26-28 квітня 2002 р.; 5-7 травня 2003 р.; 27-29 квітня 2004 р.; неодноразово на засіданнях кафедри конституційного, адміністративного і фінансового права Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича; на теоретичному семінарі юридичного факультету Чернівецького національного університету. Положення дисе-ртації доповідались також на: науково-практичній конференції “Бюджетно-податкова політика в Україні (проблеми та перспективи реформування)” у м. Ірпінь 19-20 грудня 2001 р.; міжнародному науково-теоретичному семінарі „Проблеми нормативно-правового забезпечення бюджетно-податкової політики держави” у м.Ірпінь 22 листопада 2002 р.; міжнародній науковій конференції „Фінансово-правова доктрина постсоціалістичної держави” 22-24 вересня 2003 р. у м.Чернівці; міжнародній науково-практичній конференції „Реформування правової системи України: проблеми і перспективи розвитку в контексті європейських інтеграційних процесів” 28-29 квітня 2004 р. у м.Київ. По темі дисертації автором опубліковано 7 одноосібних наукових статей, з них 4 у виданнях, визнаних ВАК України фаховими для спеціальності „Правознавство”. Загальний обсяг публікацій складає понад 3 друкованих аркушів.
Структура дисертаційного дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, 15 підрозділів, два з яких, в свою чергу, містять 5 субпідрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури – всього 780 найменування. Загальний обсяг дослідження – 231 сторінки, з яких 185 сторінок – основний текст.

Список литературы

ВИСНОВКИ

1. Джерело права у широкому розумінні слова – складне, багатогранне, багаторівневе явище об’єктивної дійсності, тому його, як і саме право, неприпустимо визначити у будь-якому одному аспекті, оскільки це буде неповне, однобічне, одноплощинне його визначення, спотворене уявлення про нього. Джерело права як явище і поняття, що його відображає, необхідно визначати: по-перше, з етимологічного боку (філологічне розуміння джерела права); по-друге, під кутом зору джерела права як природно-географічного, кліматичного, біологічного та іншого – фактора (природне джерело права); по-третє, з точки зору джерела права як соці-ального, політичного, ідеологічного, культурного та інших подібних факторів (соціальне джерело права); по-четверте, з точки зору сприйняття у якості джерел права економічних факторів (матеріальне джерело права); у філософському плані (філософське джерело права), у формально-юридичному аспекті (формально-юридичне або спеціально-юридичне джерело права).
2. У вузькому, формально-юридичному значенні слова під джерелом права необхідно розуміти зумовлений характером праворозуміння даного суспільства спосіб визнання соціальних норм у якості обов’язкових, оскільки право відрізняється від інших соціальних регуляторів своїм загальнообов’язковим характером. Тому джерелом права, поза сумнівом, є те, що надає йому цю загальнообов’язковість. При цьому джерело права сприймається не інакше як спосіб вираження (оформлення) і закріплення норми права у якості ідей про належне чи допустиме в об’єктивній дійсності або як те, де міститься норма права, те, звідки юристи-практики черпають свої знання про норми позитивного права. Формально-юридичні уявлення про джерела права у вітчизняній та зарубіжній юридичній літературі належать в наш час до найбільш поширених і часто вживаних. Головна причина цього полягає у широкій доступності формального розуміння джерела права, його значно більшій, в порівнянні з іншими видами й уявленнями про джерела права, визначеності і в силу цього величезній можливості його практичного застосування та його практичній значимості.
3. Під формою права мається на увазі спосіб (прийом, засіб) внутрішньої організації і зовнішнього вираження права, інакше кажучи, вираження загальнообов’язкових правил поведінки, що містяться у нормах права.
4. Питання про співвідношення форми права і джерела права завжди вирішувалось і розв’язується до цих пір вітчизняними і зарубіжними авторами по різному. Традиційно існує два діаметрально протилежні варіанти вирішення даного питання і підходу до його вирішення. Суть першого варіанту у повному ототожненні джерела права з формою права, у зведенні джерела права до форми права і навпаки. Для уникнення непорозумінь у подібних випадках в літературі при згадуванні форми права, як правило, через кому чи в дужках вказується термін „джерело права”. Прихильники другого підходу до розуміння проблем співвідношення джерел права і форм права вважають, що їх поняття за змістом зовсім не співпадають одне з одним, а терміни, що їх відображають, не рівнозначні. В дійсності формула „або-або”, яка приводить тільки до одного з двох умозаключень по відношенню форми права та джерела права – чи до того, що вони повністю співпадають, тобто, тотожні, чи вони, навпаки, зовсім не співпадають – не відповідає реальному стану речей.
5. Всебічне вивчення поняття та змісту форми права і джерела права, характеру їх взаємодії достатньо переконують в тому, що в одних випадках форма права та джерело права можуть співпадати одне з одним і розглядатись як тотожні поняття, а в інших випадках вони якісно відрізняються одне від одного і, звісно, зовсім не співпадають. Співпадання форми права та джерела права має місце тоді, коли мова іде про вторинні, формально-юридичні джерела права. Останні переважно іменуються в літературі просто формальними джерелами права. Тим самим підкреслюється, окрім усього іншого, ідентичність форми права і джерела права, де форма вказує на те, як, яким чином організовано і виражено назовні юридичний (нормативний) зміст, а джерело – на те, які ж ті юридичні та інші витоки, фактори, що зумовлюють дану форму права і її зміст. Первинні ж джерела права, якщо їх розглядати самих по собі, у вигляді матеріальних, соціальних та інших факторів, що здійснюють постійний вплив та зумовлюють процеси правоутворення, правотворчості і законотворчості, з формами права не співпадають і не можуть співпадати в принципі. Проведене дослідження дозволяє резюмувати, що при співпаданні понять „форма права” і „джерело права” терміни, що їх позначають, необхідно ви-знавати ідентичними за їх смисловим значенням і змістом, взаємозамінними. У всіх інших випадках жодна взаємозамінність даних термінів в силу не-адекватності розглядуваних явищ та понять, що їх відображають, не допу-скається.
6. Однією з найважливіших методологічних вимог до дослідження джерел права було і залишається поєднання історичного та логічного підходів. Це дозволяє побачити і всебічно зрозуміти наявний об’єктивний прямий зв’язок та взаємозумовленість розвитку праворозуміння і форми вираження права. І як логічний наступний крок з цього факту зробити висновок не лише про недоцільність, але й про недопустимість механічного перенесення зарубіжних як правового змісту, так і правових форм на українську дійсність.
7. Нормо творець України не створює податкового права України – він тільки виводить його з об’єктивних перерозподільних відносин, що виникають у суспільстві після створення додаткової вартості, та надає йому відповідних формально-юридичних якостей.
Під формально-юридичними джерелами податкового права держави потрібно розуміти зовнішні форми об’єктивації (узаконення) податково-правових норм: Конституцію України; рішення Конституційного Суду України; міжнародні угоди України з питань уникнення міжнародного подвійного оподаткування, згода на які дана Верховною Радою України; закони України; постанови Верховної Ради України; укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів України; акти органів місцевого самоврядування.
8. Конституція України є основоположним джерелом податкового права України, його методологічним орієнтиром. В Конституції України насамперед сформульована податково-правова доктрина держави. Ґрунтовний текстовий та системний аналіз відповідних положень Конституції України переконує, що дана доктрина продовжує залишатися яскраво вираженою етатистською доктриною, в той час як переважна більшість положень Конституції України послідовно викладені з позицій ліберально-демократичної доктрини. Тому податково-правову доктрину України необхідно привести шляхом внесення необхідних змін у Конституцію України у відповідність із її загальним ліберально-демократичним підходом.
9. В Основному законі держави прямо або опосередковано викладені основні конституційні принципи оподаткування. Залежно від їх змісту та функціонального призначення основні принципи оподаткування і зборів можна поділити на наступні групи: а) принципи, що забезпечують реалізацію та дотримання основ конституційного ладу, інтересів держави; б) принципи, що забезпечують реалізацію і дотримання основних прав і свобод платників податків, їх законних інтересів. Це, на нашу думку, основна класифікація принципів оподаткування і зборів.
Згідно цієї класифікації до групи основних принципів оподаткування і зборів, що забезпечують реалізацію і дотримання основ конституційного ладу, інтересів держави належать наступні принципи: 1) принцип публічної мети при стягненні податків і зборів; 2) принцип пріоритету фінансової мети при стягненні податків і зборів; 3) принцип обмеження спеціалізації податків і зборів; 4) принцип запровадження, зміни та відміни податків і зборів законами; 5) принцип встановлення податків і зборів в належній процедурі; 6) принцип обмеження форм податкової законотворчості; 7) принцип єдності системи податків та політики оподаткування в цілому; 8) принцип розподілу податкових повноважень.
До групи основних принципів оподаткування і зборів, що забезпечують реалізацію та дотримання основних прав і свобод платників податків належать наступні принципи: 1) принцип юридичної рівності усіх платників податків і зборів; 2) принцип всезагальності оподаткування; 3) принцип рівності податкового навантаження на платника податку (принцип рівнонапруженості податкового пресу); 4) принцип співрозмірності оподаткування конституційно значимим цілям обмеження прав і свобод платників податків.
10. Законодавчим органом держави основні принципи оподаткування і зборів, по-перше, є методологічним орієнтиром відповідної законотворчості. По-друге, цим принципам належить роль критеріїв, оцінки законодавчих актів. На базі основних принципів оподаткування і зборів повинна безпосередньо визначатись структура та обсяг повноважень податкових органів держави. Ці ж самі принципи об’єктивно є найголовнішими критеріями оцінки законності конкретних дій і рішень податкових адміністрацій. Судовим інстанціям належить використовувати основні принципи оподаткування і зборів при вирішенні питань, що виникають внаслідок пробілів у законодавстві. Оскільки норми Конституції України є правовими нормами прямої дії, то відображені в них принципи оподаткування і зборів можуть виступати безпосередньою і достатньою підставою для винесення судового рішення. Основні принципи оподаткування і зборів є еталоном при розгляді питань про застосування підзаконних актів з питань оподаткування, при їх оцінці на предмет відповідності Конституції держави та іншим її законам. Принципи опода-ткування і зборів необхідно застосовувати і у випадку розгляду позовів суб’єктів оподаткування про визнання недійсними тих або інших актів нормативного характеру, виданих органами влади і управління.
11. Аналіз конституційно-правового статусу Конституційного Суду України та практики його діяльності дає достатні підстави для висновку про те, що його рішення про визнання неконституційними законів, інших правових актів або їх окремих положень є складовою частиною чинного законодавства і за критерієм ієрархії джерел права передують законам, займають в системі джерел права самостійне місце після Конституції України. Ухвалюючи рішення, Конституційний Суд України не встановлює нових норм права, що й не властиво його призначенню і повноваженням, а тільки звільняє систему законодавства від актів, що суперечать Основному закону держави, виконуючи тим самим функцію негативного правотворця. Саме в цьому контексті рішення Конституційного Суду України підпадають під визначення поняття нормативно-правового акту, оскільки ними фактично скасовуєються вказані правові акти в цілому чи їх окремі частини. Щоб не вступати в протиріччя з формальним розумінням доктрини розподілу та врівноваження влад, ми підтримуємо пропозицію ряду вчених називати такі рішення Конституційного Суду України „квазінормами”, що ніскільки не применшує їх загальнообов’язкового характеру, а тільки створює передумови для наступного визнання їх фактичного статусу – статусу норм права.
12. У постсоціалістичний період розвитку України відбулася суттєва зміна доктринальних уявлень та нормативно-правових підходів до розуміння суті та призначення податкового законодавства в цілому та податкового закону зокрема. Найбільш науково коректною є концепція розуміння податкового законодавства як сукупності податкових законів, але таке розуміння можливе нині виключно на рівні теорії податкового права. Практично ж терміном „податкове законодавство” охоплюються як податкові закони, так і засновані на них підзаконні нормативні акти з питань оподаткування. З наукової точки зору неприпустимим є широке трактування терміну „податковий закон” як податкового законодавства у широкому розумінні, висновок про допустимість якого можна зробити навіть з актів офіційного тлумачення законодавства. Воно призводить до розмивання податкового закону в масиві підзаконних актів з питань оподаткування і не сприяє утвердженню його верховенства. Податкове законодавство є високоорганізованою, цілісною, органічною системою, яка характеризується гнучкістю, гармонійністю та несуперечністю усіх елементів. Цих інтегруючих ознак надає їй закон як системоутворюючий фактор. Перехід до вузького розуміння поняття „податкове законодавство” єдино можливо розпочати з внесення відповідних змін у текст Конституції України, усунувши термінологічну нечіткість і багатозначність у цьому важливому питанні в цілому, що мають у ній місце нині.
13. В новітній період розвитку української держави відбувся нормативний перехід на найвищому, конституційному рівні, до визначення законів як єдиних регуляторів податкових правовідносин. Це відповідає домінуючим у світі конституційним стандартам регулювання суспільних відносин цього виду, сприяє захисту основних конституційних прав і свобод людини і громадянина, їх законних інтересів, утвердженню правової держави в Україні. Всім законам України, що регулюють по¬даткову діяльність держави та є однією з основ¬них форм її податкового права, при-таманні на¬ступні характерні риси, які надають їм вищої юридичної сили та забезпечують верховенство в системі усіх нормативно-пра¬вових актів: по-пе-рше, податкові закони приймаються виключно Верховною Радою України - вищим представницьким та за¬конодавчим орга¬ном держави; по-друге, податкові закони спря¬мовані на регулювання найважливіших сус¬пільних відносин у сфері фінансової діяльності держави; по-третє, закони України з питань оподаткування завжди відзнача¬ються нор¬мативним характером і розраховані на багатократне вживання; по-четверте, цим зако¬нам властива чітка структурованість матеріалу; по-п'яте, закони України з питань подат-кової діяльності держави приймаються в особливому порядку, встановленому Верховною Радою України; по-шо¬сте, за¬кони, в тім числі й податкові, згідно Конституції України підляга¬ють обов'язковому опри-людненню у порядку, встановленому самим законом та обов'язкові для виконання всіма громадянами та юридичними особами, посадовими осо-бами, держав¬ними ор¬ганами і громадськими ор¬ганізаціями; по-сьоме, податкові закони можуть бути змі¬нені або відмінені повні¬стю тільки в особливому порядку, аналогічному порядку їх прийняття; по-восьме, ставки, меха¬нізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів) і пільг щодо опо¬даткування не можуть встановлюватися і зміню¬ва¬тись іншими законами України, крім законів про оподаткування; по-де¬в'яте, податки і збори (обов'язкові платежі), справляння яких не перед¬бачено Законом Укра-їни «Про систему оподат¬кування», сплаті не під¬лягають; по-десяте, зміни і доповнення до За¬кону України «Про систему оподаткування», ін¬ших Законів України про опо¬даткування стосо¬вно пільг, ставок податків і збо¬рів (обов'язко¬вих платежів), механізму їх сплати вносяться до цього Закону, ін-ших законів про оподаткування, як передбачив законодавець, не пізніше, ніж за шість місяців до початку нового бюджетного року і набирають чинності з його початком; по-одинадцяте, будь-які по¬датки і збори (обов'язкові платежі), які запрова¬джуються зако¬нами України, мають бути вклю¬чені до Закону України «Про сис¬тему оподатку¬вання». Всі інші закони України про оподатку¬вання мають відпо¬відати принципам, закладеним у цьому Законі.
Отже, серед форм податкового права України законам про оподаткування нале¬жить ключова роль. Усі найважливіші питання податкових правовідносин врегульовуються ви¬ключно нормами, що містяться у законах Укра¬їни з питань оподаткування. За своїм характером закони України з питань оподаткування все бі¬льше набирають рис природно-позитивної докт¬рини права, оскільки саме з таких позицій напи-сана Конституція України. Чинне законодавство України з питань оподаткування ще далеко не достатнє за своїм обсягом для оптимального ре-гулювання усіх податкових правовідносин, тому значна частина їх врегульовується податково-правовими нормами підзаконних нормативно-правових актів, а це суперечить Конституції України.
14. Предметом регулювання податкового закону є встановлення системи усіх основних елементів юридичного складу податку. Їх ядро складають базові елементи юридичного складу податку – платник податку; об’єкт податку; податкова ставка; порядок і строки сплати податку. Їх доповнюють такі сутнісні елементи юридичного складу податку, як: податкова база; податковий період; порядок вирахування податку. Усі ці елементи повинні визначатись тільки законодавцем у податковому законі. Також законодавцем у податковому законі повинні встановлюватись пільги з податку, якщо Верховна Рада України вважає за доцільне їх запровадити. Якщо законодавець не встановив чи не визначив хоча б одного з перерахова-них елементів юридичного складу податку, то податок в цілому не може вважатись встановленим. Звісно, в останньому випадку не виникає обов’язок по його сплаті.
15. До факультативних елементів юридичного складу податку належать: порядок сплати та повернення переплачених сум податку; відповідальність за податкові правопорушення; методи і способи сплати податку; бюджет або фонд, куди поступають відповідні податкові платежі. На розсуд законодавця вони можуть встановлюватись у підзаконних актах. Їх відсутність в податковому законі не впливає на міру визначеності податкового зобов’язання, хоча суттєво знижує гарантії його належного виконання.
16. Ще більш дискусійний характер має питання про зміст поняття „встановлення збору” та „система елементів юридичного складу збору”. Виходячи з того, що Конституцією України не передбачено диференціації правових режимів фіскальних вилучень, логічно припустити, що поняття „встановлення збору” повинно бути тотожним поняттю „встановлення податку”, поняття „система основних елементів юридичного складу збору” – адекватною поняттю „система основних елементів юридичного складу податку”, за винятком (у тих випадках, коли збір не має ознак регулярного платежа) елемента „період збору”.
17. З усією силою заявила про себе об’єктивна необхідність вироблення наукової концепції розвитку податкового законодавства України. Як елемент цього надзвичайно загострилась потреба аналітичної експертизи проектів податкових законів та інших нормативних актів, яка могла б стати надійним засобом забезпечення високої якості, обґрунтованості і правомірності законодавчих актів з питань оподаткування, запорукою запобігання зловживанню правом з боку законодавця. Нині порядок проведення такої експертизи та юридична сила експертних виснов-ків у правовому порядку не регульовані. Вкрай актуальною стала потреба в кодифікації податкового законодавства України.
18. До загальної частини Податкового кодексу України необхідно включити інститути: державної податкової системи; державного управління оподаткуванням; платника податку; захисту прав платників податків; податкового обліку і звітності; базових елементів юридичного складу податку; небазових обов’язкових елементів юридичного складу податку; податкових пільг; фінансових агентів і податкового контролю; повернення переплачених податкових платежів; відповідальності учасників податкових правовідносин. У спеціальній частині Податкового кодексу України доцільно закріпити такі інститути: визначення оподатковуваної бази; особливостей сплати окремих видів податків; витрат, що включаються у собівартість продукції (робіт, послуг); контролю за обґрунтованістю надання податкових пільг; особливостей оподаткування доходів іноземних юридичних осіб; уникнення міжнародного подвійного оподаткування; природа ресурсних платежів; порядку встановлення, зміни та відміни податкових ставок за окремими видами податків. Наведений перелік інститутів як загальної, так і особливої частин майбутнього Податкового кодексу України не є повним з точки зору світової практики регулювання оподаткування.
19. Поняття „підзаконні нормативні акти як джерело податкового права” включає в себе широкий комплекс актів правотворчості, що видаються органами законодавчої та виконавчої влади. Нормативними вони є саме тому, що містять в собі норми податкового права. Особлива роль підзаконних правових актів у правовому регулюванні податкових відносин зумовлена їх істотними перевагами в порівнянні з іншими джерелами податкового права. В порівнянні із законами з питань оподаткування підзаконні нормативні акти у цій же сфері з’являються та набирають чинності у багато разів швидше та легше, по суті, тоді, коли у них виникає потреба, в той час як закони нерідко обговорюються, але не приймаються роками. Вже в силу цього сумнівним видається нам твердження деяких вчених про те, що „в перспективні видання кодифікованих актів повинно перетворитись в основну форму” нормотворчості.
20. Закон завжди є підсумком відповідного компромісу різних, часто протилежних політичних сил, і задля досягнення цього компромісу багато податкових норм стають загальними, не чіткими, а деякі не проходять стадію голосування і знімаються взагалі, тобто, у правовому регулюванні податкових правовідносин з’являються пробіли. Оскільки народні депутати у переважній більшості не юристи за фахом, з технічної точки зору якість норм податкового права, що містяться у законах, нерідко поступається якості податково-правових норм підзаконних нормативних актів, які готуються в переважній більшості своїй професіоналами, а процедура надання цим нормам юридичної сили передбачає незрівнянно меншу деформацію цих норм в процесі їх, образно кажучи, легітимації, тобто, надання їм відповідної сили. З іншого боку, в порівнянні з нормами, що мі-стяться у відомчих нормативних актах з питань оподаткування норми права підзаконних нормативних актів відрізняються їх загальним характером, розраховані на багаторазове застосування, незрівнянно повніше втілюють в собі вимоги Конституції України щодо оподаткування та принципи оподаткування. Саме в силу сукупності цих якостей податкові норми, що містяться в підзаконних нормативних актах, займають велику питому вагу як у традиційно недемократичних країнах, так і в сучасних демократичних кра-їнах Європи.
21. Усім підзаконним нормативним актам властиві ряд спільних рис. По-перше, усі вони мають імперативний загальнодержавний характер. Так, держава наділяє органи, організації, посадові особи правом розробляти та приймати підзаконні нормативні правові акти, тобто, правотворчою компетенцією. Вона ж забезпечує і реалізацію прийнятих підзаконних нормативних правових актів, включаючи примусовий вплив на осіб, що не виконують добровільно відповідні нормативні приписи. По-друге, підзаконні нормативні акти приймаються не усіма, а строго визначеними суб’єктами, спеціально уповноваженими на це державою – Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України, органами влади місцевого самоврядування. По-третє, підзаконні нормативні акти прий-маються з дотриманням відповідної процедури, а також вимог до змісту і форми цих актів і являють собою в підсумку акт – документ. По-четверте, усі підзаконні нормативні акти з питань оподаткування мають чіткі параметри їх дії в часі, просторі та за колом осіб. По-п’яте, вони зажди містять в собі юридичні норми, що власне і робить їх нормативними, загальнообов’язковими. Саме в цьому й полягає головна функція нормативного підзаконного акту, що він є формою реального буття, існування норм права.
Отже, підзаконні нормативні акти є важливим джерелом податкового права України. Формою цих актів є відповідно постанова Верховної Ради України, указ Президента України, постанова Кабінету Міністрів України, рішення органу місцевого самоврядування. Між собою вони перебувають саме у наведеній ієрархії. Для перших трьох форм цих актів властивий всезагальний характер, оскільки їх видають органи загальної компетенції. Просторова дія рішень органів місцевого самоврядування обмежена відповідними територіальними рамками. По відношенню до законів України зазначені нормативні акти мають підзаконний характер, проте в ієрархії форм податкового права перебувають вище відомчих нормативних актів. Правове поле, що врегульовується підзаконними нормативними актами, за жодних умов не може бути адекватно врегульованим ні законами України, ні відомчими нормативними актами. Тобто, сутність проблеми підзаконних нормативних актів полягає не в тому, щоб зменшувати їх вплив та роль у регулюванні податкових відносин, а у тому, щоб глибше з’ясувати правову природу цих актів і на основі цього готувати та реалізувати їх незрівнянно якісніше, на принципово вищому рівні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Нормативні акти

1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року / Закони України. Офіційне видання. Т. 10. – К.: АТ "Книга", 1997. – С. 5-40.
2. Рішення Конституційного Суду України про офіційне тлумачення статей 58, 78, 79, 81 Конституції України та статей 24321, 24322, 24325 Цивільного процесуального кодексу України (у справі щодо несумісності депутатського мандата) від 13 травня 1997 року / Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997-2001. Книга 1. Відповід. редактор канд. юрид. наук. П.Б.Євграфов. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С.7-14.
3. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміну „законодавство”) від 9 липня 1998 р. №12-рп/98 // Офіційний вісник України. – 1998. – №32. – Ст.1209.
4. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Відкритого акціонерного товариства “Лубнифарм” щодо офіційного тлумачення положеннь частини другої статті 6 Закону Української РСР “Про зовнішньоекономічну діяльність” і статті 154 Цивільного кодексу Української РСР (справа про порядок підписання зовнішньоекономічноних договорів) від 26 листопада 1998 року / Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997-2001. Книга 1. Відповід. редактор канд. юрид. наук. П.Б.Євграфов. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С.310-313.
5. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлума-чення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) від 9 лютого 1999 року / Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997-2001. Книга 1 / Відповід. редактор канд. юрид. наук. П.Б.Євграфов. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С.334-337.
6. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” (справа про податки) від 5 квітня 2001 року / Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 1997-2001. Книга 2 / Відповід. редактор канд. юрид. наук. П.Б.Євграфов. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С.363-367.
7. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства “Всеукраїнський Акціонерний Банк” щодо офіційного тлумачення положень пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України, частин першої, третьої статті 2, частини першої статті 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про відповідальність юридичних осіб) від 30 травня 2001 року / Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997-2001. Книга 2. Відповід. редактор канд. юрид. наук. П.Б.Євграфов. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С.407-414.
8. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Кабінету Міністрів України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 5 Закону України “Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження” та частини першої статті 19 Закону України “Про інвестиційну діяльність” (справа про оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями) від 29 січня 2002 року // Юридичний вісник України. – 2002. – №7. – С.16-19.
9. Конституція (Основний закон) України з наступними змінами. – К., 1994.
10. Загальна декларація прав людини. Прийнята і проголошена резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року // Права людини в документах ООН. Книга перша. Українсько-американське бюро захисту прав людини. – Амстердам-Київ, 1997. – С.5-10.
11. Цивільний кодекс України / Кодекси України. У 2-х книгах. Т.2. – К.: Ін Юре, 1997. – С.365-458.
12. Цивільний процесуальний кодекс України. – Ст.428;
13. Кодекс про шлюб та сім'ю України. – Ст. 203.
14. О порядке заключения, исполнения и денонсации международных договоров СССР. Закон СССР от 6 июля 1978 года // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1978. – №28.
15. Про ратифікацію Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року. Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 року // Радянська Україна. – 1973. – 16 грудня.
16. Про приєднання Української РСР до факультативного протоколу до Міжнародного пакту про грома¬дянські та політичні права. Постанова Верховної Ради Української РСР від 25 грудня 1990 року // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 5.
17. Про державну податкову службу в Україні. Закон України від 4 грудня 1990 року / Закони України. Офіційне видання. Т.1. – К.: АТ “Книга”, 1996. – С.37-47.
18. Про бюджетну систему України. Закон України від 5 грудня 1990 року / Закони України. Офіційне видання. Т. 1. – К.: АТ “Книга”, 1996. – С. 48-69.
19. Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруд-нення внаслідок Чорнобильської катастрофи. Закон України від 27 лютого 1991 року / Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №16. – Ст.198; 1992. – №13. – Ст.177.
20. Про зайнятість населення. Закон України від 1 березня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №14. – Ст.170.
21. Про банки і банківську діяльність. Закон України від 20 березня 1991 року / Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №25. – Ст.281; 1993. – №26. – Ст.277.
22. Про підприємства в Україні. Закон України від 27 березня 1991 року / Закони України. Офіційне видання. Т. 1. – К.: АТ “Книга”, 1996. – С. 310-332.
23. Про зовнішньоекономічну діяльність. Закон України від 16 квітня 1991 року / Закони України. Офіційне видання. Т. 1. – К.: АТ “Книга”, 1996. – С. 333-367.
24. Про свободу совісті та релігійні організації. Закон України від 23 квітня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №25. – Ст.283.
25. Про освіту. Закон України від 23 травня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №34. – Ст.451.
26. Про систему оподаткування. Закон України від 25 червня 1991 року / Закони України. Офіційне видання. Т. 2. – К.: АТ “Книга”, 1996. – С. 27-34.
27. Про митну справу в Україні. Закон України від 25 червня 1991 року. / Там же. – С.42-45.
28. Про прибутковий податок з громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. Закон України від 5 липня 1991 року. / Там же. – С. 141-158.
29. Про порядок дії на території Української РСР в 1991 році Закону СРСР “Про податки з підприємств, об’єднань і організацій”. Закон України від 5 липня 1991 року. / Там же. – С.159-163.
30. Про захист іноземних інвестицій на Україні. Закон України від 10 ве-ресня 1991 року / Там же. – С.167.
31. Про правонаступництво. Закон України від 12 вересня 1991 року / Там же. – С.168.
32. Про інвестиційну діяльність. Закон України від 18 вересня 1991 року / Там же. С.173-180.
33. Про господарські товариства. Закон України від 19 вересня 1991 року / Там же. – С.189-213.
34. Про державний кордон України. Закон України від 4 листопада 1991 року / Там же. – С.237-247.
35. Про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів. Закон України від 11 грудня 1991 року / Там же. – С. 373-376.
36. Митний кодекс України. Закон України від 12 грудня 1991 року / Там же. – С. 377-424.
37. Про введення в дію Митного кодексу України. Постанова Верховної Ради України від 12 грудня 1991 року / Там же. – С. 424-426.
38. Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності. Закон України від 13 грудня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №12. – Ст.165.
39. Про акцизний збір. Закон України від 18 грудня 1991 року / Там же. – С. 474-475.
40. Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Закон України від 19 грудня 1991 року / Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №13. – Ст.178; №37. – Ст.543.
41. Про податок на добавлену вартість. Закон України від 20 грудня 1991 року. / Там же. – С. 480-485.
42. Про селянське (фермерське) господарство. Закон України від 20 грудня 1991 року / Там же. – С.486-500.
43. Про єдиний митний тариф. Закон України від 5 лютого 1992 року. / Закони України. Офіційне видання. Т. 3. – К.: АТ “Книга”, 1996. – С. 5-13.
44. Про колективне сільськогосподарське підприємство. Закон України від 14 лютого 1992 року / Там же. – С.22-33.
45. Про оподаткування доходів підприємств і організацій. Закон України від 21 лютого 1992 року. / Там же. – С. 76-91.
46. Про приватизацію майна державних підприємств. Закон України від 4 березня 1992 року / Там же. – С.97-110.
47. Про іноземні інвестиції. Закон України від 13 березня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №26. – Ст.357.
48. Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про податок на добавлену вартість”. Закон України від 14 травня 1992 року / Там же. – С. 232-233.
49. Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР “Про прибутковий податок з громадян Української РСР, іноземних громадян та осіб без громадянства”. Закон України від 14 травня 1992 року. / Там же. – С. 235-236.
50. Про Державний бюджет України на 1992 рік. Закон України від 18 червня 1992 року. / Там же. – С. 334-340.
51. Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон. Закон України від 13 жовтня 1992 року / Там же. С.89-97.
52. Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про джерела фінансування шляхового господарства України”. Закон України від 17 листопада 1992 року. / Закони України. Офіційне видання. Т. 4. – К.: АТ “Книга”, 1996. – С. 194-195.
53. Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети у сфері законодавчого регулювання. Закон Укра¬їни від 18 листопада 1992 року / Закони України. Офіційне видання. Т.4. – К.: АТ „Книга”, 1996. – С.216.
54. Про тимчасове зупинення повноважень Верховної Ради України, передбачених пунктом 13 статті 97 Конституції України, і повноважень Президента України, передбачених пунктом 7-4 статті 114-5 Конституції України. Закон Укра¬їни від 21 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №9. – Ст. 61.
55. Про Державний бюджет України на 1993 рік. Закон України від 9 квітня 1993 року. / Закони України. Офіційне видання. Т. 5. – К.: АТ “Книга”, 1996. – С. 81-88.
56. Про внесення доповнень в Конституцію (Основний Закон) України. Закон Укра¬їни від 21 травня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №27. – Ст. 284.
57. Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту. Закон України від 23 жовтня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №45. – Ст.425.
58. Про внесення змін до декретів Кабінету Міністрів України “Про податок на добавлену вартість” та “Про акцизний збір”. Закон України від 19 листопада 1993 року. / Закони України. Офіційне видання. Т. 6. – К.: АТ “Книга”, 1996. – С. 109-110.
59. Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку. Закон України від 16 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №4. – Ст.18.
60. Про міжнародні договори України. Закон України від 22 грудня 1993 року. / Там же. – С. 285-293.
61. Про Національний архівний фонд і архівні установи. Закон України від 24 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №15. – Ст.86.
62. Про Державний бюджет України на 1994 рік. Закон України від 1 лютого 1994 року. / Закони України. Офіційне видання. Т. 7. – К.: АТ “Книга”, 1996. – С. 72-84.
63. Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР “Про сис-тему оподаткування”. Закон України від 2 лютого 1994 року. / Там же. – С. 86.
64. Про правовий статус іноземців. Закон України від 4 лютого 1994 року. / Там же. – С. 122-129.
65. Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про Державний бюджет України на 1994 рік”. Закон України від 6 грудня 1994 року. / Там же. – С. 434-440.
66. Про ратифікацію Угоди між Урядом України і Урядом Республіки Білорусь про уникнення подвійного оподаткування та запобігання ухилен