ДОКАЗУВАННЯ У ПРАВОЗАСТОСОВЧІЙ ДІЯЛЬНОСТІ: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………... 3
РОЗДІЛ 1
ПРАВОЗАСТОСОВЧА ДІЯЛЬНІСТЬ:
ПОНЯТТЯ Й ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА…………………………..

12
1.1. Поняття правозастосовчої діяльності та її сутнісні ознаки…………... 12
1.2. Функції правозастосовчої діяльності………………………………….. 27
1.3. Форми правозастосовчої діяльності…………………………………… 64
Висновки до першого розділу………………………………………………. 91
РОЗДІЛ 2
ДОКАЗИ Й ДОКАЗОВЕ ПРАВО У НАУЦІ
ТА ПРАВОВОМУ РЕГУЛЮВАННІ:
СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ……………………………………………………

95
2.1. Поняття юридичного доказування: операціональний аспект………... 95
2.2. Юридичний доказ як системна конструкція,
його природа й будова……………………………………………………….
110
2.3. Результат і функції юридичного доказування………………………… 135
2.4. Доказове право: науковий статус і місце
в системах права й законодавства…………………………………………...
153
Висновки до другого розділу……………………………………………….. 174
ВИСНОВКИ………………………………………………………………….. 178
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………… 183

ВСТУП

Актуальність теми. Конституційне визнання прав і свобод людини найвищою соціальною цінністю й усвідомлення потреби створення системи правових гарантій їх забезпечення та механізмів захисту зумовило здійснення в Україні судово-правової й адміністративної реформ. З іншого боку, потреба реформування системи органів управління, судових і правоохоронних органів, а також засад їх організації й функціонування пов’язана з недостатньою ефективністю правозастосовчої діяльності в державному управлінні, судочинстві та правоохоронній сфері.
За таких обставин особливого значення набувають дослідження в царині діяльності з доказування. Саме діяльність із доказування є чинником, здатним забезпечити поєднання високої ефективності правозастосування з неухильним додержанням прав і свобод особи. Здійснювана в організаційній або правовій формі діяльність із доказування є питомою складовою правозастосовчої діяльності будь-якого виду й спрямування. Аналіз літератури дозволяє констатувати виняткову значущість діяльності з доказування в контексті здійснення судочинства, державного управління, митної справи, соціального забезпечення тощо. Численні фундаментальні дослідження, предметом яких є діяльність із доказування в конституційно-юрисдикційному, кримінальному, цивільному, господарському, адміністративному процесах, та спеціальні розвідки, присвячені пов’язаним із доказуванням проблемам поточної управлінської, нотаріальної, аудиторської та інших процедурно регламентованих видів діяльності, не залишають місця сумнівам у слушності такої констатації.
Комплексний загальнотеоретичний аналіз сутності та ролі доказування в правозастосовчій діяльності, на потребі якого неодноразово наголошувалося в науковій юридичній літературі, донині у вітчизняному правознавстві не здійснювався. Намагання ж вирішувати окремі питання без попереднього розв’язання загальних, як відомо, залишається безрезультатним.
Дослідження сутності й ролі діяльності з доказування у правозастосуванні сприятиме систематизації принципів, стандартів і методів доказування, більш чіткому з’ясуванню специфіки режимів доказування в різних юрисдикціях і провадженнях, вдосконаленню процедури юридичного доказування. Усе це зумовлює актуальність обраної теми дисертації, важливість її як для наукової, так і для практичної (зокрема правозастосовчої) діяльності.
Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертація виконана згідно з планом науково-дослідних робіт сектора проблем формування і функціонування органів державної влади Інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України в межах державної цільової комплексної програми № 0100V006579 “Правові основи організації та функціонування органів держави”.
Мета й задачі дослідження. Метою дослідження є вдосконалення системи теоретичних знань про зміст і засоби діяльності з доказування, її роль у правозастосовчому процесі й чинники, що зумовлюють її характер, та формулювання на цій основі відповідних теоретичних висновків і практичних рекомендацій.
Для досягнення поставленої мети, на думку дисертанта, необхідно вирішити такі задачі:
– виявити суть і ознаки правозастосовчої діяльності як системи, складовою якої виступає діяльність із доказування;
– розкрити зміст правозастосовчої діяльності шляхом аналізу її основних функцій;
– уточнити структуру правозастосовчої діяльності з огляду на зазначені функції;
– висвітлити характер залежності від нормативних вимог процедурної (процесуальної) форми здійснення правозастосовчої діяльності загалом і діяльності з доказування зокрема;
– установити спосіб об’єктивації правозастосовчої діяльності та її результатів у соціумі;
– вирішити питання стосовно місця доказування в процесі реалізації функцій правозастосовчої діяльності та змісту власних функцій діяльності з доказування;
– визначити зміст і засоби діяльності з доказування з огляду на зміст її функцій і спосіб об’єктивації в соціумі;
– охарактеризувати онтологічну природу результату доказування;
– з’ясувати науковий статус доказового права та його місце в системах права й законодавства тощо.
Об’єкт дослідження становлять теорія і практика правозастосовчої діяльності.
Предметом дослідження виступає діяльність із доказування та нормативно-правові засади її здійснення.
Методи дослідження. Методологічне підґрунтя дослідження становить діалектичний підхід, який полягає в узгодженні суперечливих наукових положень шляхом діалектичного синтезу. Цей підхід, зокрема, сприяв створенню синтетичної концепції доказу-знаку на основі наявних у науці концепцій юридичних доказів, дав можливість узгодити різні класифікації основних функцій правозастосовчої діяльності тощо. Вибір і використання конкретних методів дослідження залежали від складності й особливостей окремої досліджуваної проблеми. Так, для аналізу теоретичної бази дослідження й визначення ключових понять широко використовувалися прийоми формальної логіки (доведення, спростування, аналіз, синтез, порівняння, аналогія, узагальнення та ін.); структурно-функціональний метод – при визначенні ролі й місця правозастосовчої діяльності в процесі правового регулювання; герменевтичний – під час встановлення змісту поняття “докази” на основі легальних дефініцій; системний – для з’ясування місця й статусу доказового права в системі права; метод моделювання – при вирішенні питання щодо можливих наслідків нетотожного визначення поняття доказів у різних процесуальних галузях тощо. Принциповою новацією для вітчизняної правової науки стало використання категорій і конструкцій семіотики для пояснення суті процесів, які відбуваються в перебігу правозастосовчої діяльності загалом і діяльності з доказування зокрема.
Теоретичну основу дисертаційного дослідження становлять наукові праці представників вітчизняної і зарубіжної науки різних історичних періодів у галузі загальної теорії права; кримінального, цивільного та господарського (арбітражного) процесів; криміналістики; окремі наукові розвідки, присвячені специфіці правозастосування й доказування в адміністративному і нотаріальному процесах, у діяльності органів державного управління, митних органів і органів соціального забезпечення, аудиторській діяльності тощо. Ідеться, зокрема, про праці в царині:
загальної теорії права – О. В. Аверіна, М. Г. Александрова, О. С. Александрова, С. С. Алексєєва, І. В. Бенедика, Ю. Н. Бро, В. М. Горшеньова, М. А. Гредескула, І. Я. Дюрягіна, О. П. Єндовицької, О. С. Козлова, В. М. Косовича, В. В. Лазарева, О. Г. Лук’янової, С. І. Максимова, Я. С. Михаляк, П. О. Недбайла, В. А. Новицького, С. М. Олейникова, А. О. Павлушиної, В. М. Протасова, П. М. Рабіновича, О. Ф. Черданцева, Г. Г. Шмельової;
кримінального процесу й криміналістики – В. Д. Арсеньєва, Р. С. Бєлкіна, А. Р. Бєлкіна, А. І. Вінберґа, Л. Є. Владимирова, В. П. Гмирка, М. М. Гродзинського, Ю. М. Грошевого, В. Я. Дорохова, О. О. Ейсмана, В. С. Зеленецького, В. В. Золотих, Ц. М. Каз, Л. М. Карнєєвої, Є. Г. Коваленка, В. Я. Колдіна, П. А. Лупінської, П. І. Люблінського, В. В. Мельника, М. М. Михеєнка, В. Т. Нора, Ю. К. Орлова, С. А. Пашина, М. В. Салтєвського, В. Д. Спасовича, С. М. Стахівського, М. С. Строговича, В. М. Тертишника, О. І. Трусова, Ф. Н. Фаткулліна, О. О. Хмирова, С. А. Шейфера;
цивільного та господарського (арбітражного) процесів – О. В. Бауліна, О. Т. Боннера, С. В. Васильєва, А. Ф. Клейнмана, А. Г. Коваленко, В. В. Комарова, С. В. Курильова, Л. М. Ніколенко, І. В. Решетнікової, М. К. Треушнікова, С. Я. Фурси, Т. В. Цюри;
адміністративного й нотаріального процесів, діяльності органів державного управління, митних органів і органів соціального забезпечення, аудиторській діяльності – В. В. Баранкової, С. М. Бичкової, Є. В. Додіна, О. М. Круглова, Д. В. Приймаченка, В. О. Тарасової, В. К. Шкарупи та ін.
Дисертація в основному має характер теоретичного дослідження.
Наукова новизна одержаних результатів визначається передусім тим, що в дисертації вперше у вітчизняній юридичній науці комплексно досліджено загальнотеоретичні аспекти діяльності з доказування й доказового права. Дисертантом розроблено авторську концепцію поняття юридичного доказу з огляду на функції діяльності з доказування та її роль у правозастосуванні.
Наукова новизна результатів дисертаційного дослідження полягає, зокрема, в такому:
– уперше визначено підстави розмежування понять регулювання й регламентації та позначуваних ними процесів. Співвідношення регламентації і регулювання розглядається як співвідношення частини й цілого, відповідно до цього уточнено зміст поняття правового регулювання. Його складовими визнаються нормативна й індивідуальна регламентація; дії, безпосередньо спрямовані на забезпечення фактичної реалізації конкретизованих владних приписів; контроль (нагляд) за їх фактичним виконанням тощо;
– удосконалено класифікацію функцій правозастосовчої діяльності з урахуванням її місця в механізмі правового регулювання. Правозастосовча діяльність розглядається як основний спосіб індивідуального регулювання, що полягає в індивідуальній регламентації й забезпеченні реалізації створених шляхом індивідуальної регламентації владних приписів. Визначаються функції правозастосовчої діяльності (індивідуальної регламентації та правозабезпечення);
– уточнено зміст і структуру правозастосовчої діяльності з огляду на її функції та роль у процесі правового регулювання. У перебігу правозастосовчої діяльності вчиняються дії, безпосередньо спрямовані на конкретизацію змісту правових норм у персоналізованих владних приписах, забезпечення їх видання та фактичної реалізації. Саме ці дії становлять зміст правозастосовчої діяльності та зумовлюють специфіку її структури. Структура правозастосовчої діяльності вважається не тотожною зі структурою акту застосування норми права, оскільки може включати комплекси дій, пов’язаних з контролем, наглядом і примусовою реалізацією індивідуальних приписів;
– обґрунтовано концепцію “двоелементної” структури акту застосування норми права, у контексті якої подано авторське визначення поняття правової позиції. Стадії акту застосування правової норми виокремлюються з огляду на потребу конкретизації сфери застосування й сфери нормування правової норми в перебігу її застосування;
– дістала подальшого розвитку й поглиблення ідея щодо знакового характеру процедурно-процесуальної форми як іманентно властивого правозастосовчій діяльності. На відміну від традиційного інформаційного підходу, за якого самодостатнім носієм значення визнається сигнал, наголошується на пріоритеті знаку як основи здійснюваної в рамках правозастосовчої діяльності комунікації. Доведено знаковий характер усної, письмової та конклюдентної форм правозастосовчої діяльності;
– доказування вперше досліджено як спосіб реалізації правової позиції в контексті здійснення функції індивідуальної регламентації та як основний правозабезпечувальний чинник, згідно з цим уточнено класифікацію власних функцій доказування. Зокрема, до неї включено функцію заміщення реальної події знаковим еквівалентом, комунікативну й сугестивну функції, функцію селекції й організації фактичних даних у рамках правової позиції, фіксаторну функцію тощо;
– репрезентовано авторську концепцію доказу як знаку і відповідно до цього конкретизовано зміст поняття “фактичні дані”. Доказ розглядається як система, що формується згідно з нормативною конструкцією доказу (так званим легальним визначенням) і складається з означника (форми, джерела доказу), означуваного (предмета доказу) та значення (доказового факту). Характеристиками кожного з названих елементів доказу виступають, відповідно, допустимість, належність і достовірність. Термін “фактичні дані” трактується як такий, що позначає матеріальні, інформаційні та інші передумови доказових фактів: процесуальні джерела доказів, повідомлення, матеріальні об’єкти тощо;
– переглянуто традиційні уявлення щодо природи результатів доказування, запропоновано розглядати результат доказування як семіотичний об’єкт. За такого підходу система доказів виступає знаковим еквівалентом реальної події й утіленням правової позиції;
– доведено наявність у структурі доказового права (як системи знань) теоретичної складової, що має входити до предмета загальної теорії держави і права;
– розвинено ідею щодо можливості визнання доказового права (як нормативного утворення) комплексним міжгалузевим процедурно-процесуальним інститутом і його часткового втілення у відповідному нормативно-правовому акті.
Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані в дисертації висновки й пропозиції можуть бути використані:
– у науково-дослідній сфері – для поглибленого вивчення й подальшої наукової розробки проблем доказування у правозастосовчій діяльності, питань стосовно наукового статусу доказового права та його місця в системах права й законодавства тощо;
– у правотворчій сфері – для гармонізації кореспондуючих складових системи права й системи законодавства та уточнення змісту окремих норм-дефініцій;
– у правозастосовчій сфері – для забезпечення ефективної реалізації правових норм у сферах державного управління, судочинства та правоохоронній сфері, з одного боку, та непорушності прав і свобод людини в перебігу реалізації владних повноважень – з іншого;
– у навчальному процесі – під час підготовки підручників, навчальних посібників і матеріалів для самостійної роботи студентів і курсантів з курсу теорії держави і права, викладання відповідної навчальної дисципліни та спецкурсу з теорії доказування (доказів).
Апробація результатів дослідження. Теоретичні висновки, сформульовані в дисертації, розглядалися й обговорювалися на засіданнях сектору проблем формування та функціонування органів державної влади Інституту державного будівництва та місцевого самоврядування й кафедри теорії та історії держави і права Академії митної служби України.
За матеріалами дисертаційного дослідження автором була підготована й направлена на конкурс наукових робіт молодих науковців НАН України конкурсна робота за темою “Правозастосовча діяльність: поняття й загальна характеристика”, яка рішенням Президії НАН України від 22 березня 2006 р. відзначена премією й дипломом НАН України.
Положення дисертації доповідалися й обговорювалися на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю на етапі реформування кримінального судочинства” (Запоріжжя, 14 – 15 травня 2002 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Пріоритетні напрямки діяльності органів внутрішніх справ у боротьбі зі злочинністю в сучасних умовах” (Дніпропетровськ, 25 – 26 жовтня 2002 р.); XI регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (Львів, 3 – 4 лютого 2005 р.); II міжвузівській науково-практичній конференції “Актуальні питання реформування правової системи України” (Луцьк, 27 – 28 травня 2005 р.); XII регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (Львів, 9 – 10 лютого 2006 р.).
Результати дослідження використовувалися автором під час проведення занять з теорії держави і права в Академії митної служби України. Рішенням вченої ради юридичного факультету Академії митної служби України від 15.05.2006 р. конкурсну роботу автора, виконану за матеріалами дисертаційного дослідження й відзначену премією та дипломом НАН України, рекомендовано до друку як навчальне видання.
Публікація результатів дослідження. Основні теоретичні положення й висновки, сформульовані в дисертаційному дослідженні, знайшли відбиття у п’ятнадцяти публікаціях, зокрема у семи наукових статтях і рецензії, опублікованих у фахових виданнях з юридичних наук, п’яти тезах доповідей на науково-практичних конференціях та двох навчальних виданнях.
Структура дисертації визначена предметом і логікою дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, які об’єднують сім підрозділів, висновків, списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації – 201 с., із них основного тексту – 182 с. Кількість використаних джерел – 248.

Список литературы

ВИСНОВКИ

У дисертації вирішено наукове завдання, що полягає в систематизації й теоретичному узагальненні широкого спектру сформованих представниками галузевих наук поглядів на сутність здійснюваного під час правозастосовчої діяльності доказування, його зміст, засоби й результати. На основі їх комплексного аналізу сформульовано такі теоретичні висновки й практичні рекомендації:
Правозастосовча діяльність – основний, якщо не єдиний, інструмент індивідуального правового регулювання. Індивідуальна піднормативна регламентація суспільних відносин і забезпечення її необхідних передумов і гарантій є тими завданнями, що визначають зміст індивідуального правового регулювання й потребують здійснення в перебігу правозастосовчої діяльності. Індивідуальна регламентація – це видання конкретизованих індивідуальних приписів на основі норм права. Через індивідуальну регламентацію енергія юридичних норм спрямовується на конкретних суб’єктів, а нормативні приписи загального характеру перетворюються на суб’єктивні права та обов’язки певного виду й міри. Але індивідуальне регулювання потребує ще й реалізації новостворених суб’єктивних прав і обов’язків адресатами індивідуального регулятивного впливу, а подеколи – й відповідного забезпечення їх реалізації.
Відповідно до цього основними функціями правозастосовчої діяльності можуть бути визнані функція індивідуальної піднормативної регламентації суспільних відносин і правозабезпечувальна функція.
Індивідуальна регламентація реалізується через конкретизацію сфер застосування й нормування правових норм. Натомість функція правозабезпечення полягає в забезпеченні видання та фактичної реалізації конкретизованих та індивідуалізованих владних приписів, руху й розвитку процедурно-процесуальних відносин.
Повноцінний акт застосування норми права логічно увінчується здійсненням індивідуальної регламентації і становить осердя правозастосовчої діяльності. Але термін “правозастосовча діяльність” позначає значно ширше поняття, до якого входять і процес здійснення численних послідовно-паралельно пов’язаних взаємозалежних актів застосування норм права, і заходи, пов’язані з контролем, наглядом і примусовою реалізацією конкретизованих приписів, і окремі дії у рамках акту застосування норми права, оскільки кожний такий акт складається з декількох стадій і потребує вчинення різнорідних операцій, здійснюваних поетапно (до того ж доволі часто різними суб’єктами).
Таким чином, правозастосовча діяльність може бути визначена як піднормативна діяльність компетентних суб’єктів з видання конкретизованих й індивідуалізованих владних приписів (індивідуальної регламентації) та забезпечення їх видання й фактичної реалізації (правозабезпечення), здійснювана на засадах доцільності, справедливості й обґрунтованості.
Форми реалізації правозастосовчої діяльності поділяються на внутрішню і зовнішню. Внутрішня форма – то структура діяльності, зовнішня – спосіб її об’єктивації в матеріальному світі.
У структурі акту застосування норми права можуть бути виділені дві функціональних стадії. На відміну від стадій логічної послідовності, що визначаються з огляду на будову силогізму, та функціональних стадій “ступеневого” правозастосування, “функціональні” стадії акту застосування правової норми виокремлюються з огляду на потребу здійснювати конкретизацію сфери застосування й сфери нормування правової норми в перебігу її застосування. На першій стадії, яку умовно можна назвати стадією формування правової позиції, здійснюються конкретизація сфери застосування правових норм, а на другій, завершальній стадії, конкретизація їх сфери нормування. Традиційна назва другої стадії – стадія вирішення справи – принципових заперечень не викликає. У такому контексті правова позиція становить собою зумовлене правовими уявленнями, інтересом, функціональною роллю тощо специфічне бачення проблемної ситуації, виражене в забезпеченому доказами та/або аргументами суб’єктивному висновку або системі висновків щодо наявності чи то відсутності належних підстав для ухвалення певного правозастосовчого рішення та/або дійсного змісту правових норм, що підлягають застосуванню чи потребують роз’яснення. Отже, на першій стадії формується правова позиція уповноваженого на правозастосування суб’єкта, тобто відбувається формування фактичної і юридичної основ справи, на другій – правова позиція реалізується у владному рішенні (індивідуальному акті). Водночас конкретизується сфера нормування обраної правової норми, через що абстрактно окреслені в диспозиції (санкції) вимоги (можливості) перетворюються на суб’єктивні права, обов’язки та міру відповідальності конкретних суб’єктів.
Структура акту застосування норм права й структура правозастосовчої діяльності не тотожні: якщо перша завершується стадією видання конкретизованого індивідуалізованого владного припису, то остання може включати факультативні стадії фактичної реалізації індивідуальних приписів і контролю за їх реалізацією.
Об’єктивація правозастосовчої діяльності в матеріальному світі здійснюється в нормативно зумовленій процедурно-процесуальній знаковій формі. Процедурно-процесуальну форму як науково-юридичну конструкцію утворюють процесуальний режим, процесуальні провадження й процесуальні стадії. Знакова природа виявляє себе в усній/письмовій вербальній опосередкованості правозастосовчої діяльності (мова – вторинна сигнальна система) та вираженні її через конклюдентні (знакові) дії чи бездіяльність.
Важливою техніко-юридичною складовою процесуальних проваджень і процедур є процедурно-процесуальне доказування. Доказування передовсім є правозабезпечувальним чинником (в усіх можливих позитивних значеннях цього терміна), а діяльність із доказування – основним інструментом реалізації правозабезпечувальної функції правозастосовчої діяльності.
У свою чергу, діяльність із доказування має такі функції: заміщення в юридичному вимірі реальної події знаковим еквівалентом, який наслідує (або симулює) реальну подію в її праворелевантних ознаках (симптомах); комунікативну; сугестивну; селекції й організації фактичних даних (матеріалів справи) і перетворення їх на докази в рамках правової позиції; фіксаторну.
З огляду на метод здійснення й результат юридичне доказування становить, передовсім, нормативно регламентовану інтелектуально-практичну діяльність з демонстративного відтворення значущих у контексті правової позиції обставин як фактів за їх можливими слідами (фактичними даними) шляхом означування останніх. В операціональному розумінні доказування полягає в одержанні (формуванні), дослідженні й оцінці та використанні доказів. Зазначеним операціям передує свідоме чи напівсвідоме визначення предмета доказування, а завершують їх мотивування й обґрунтування обраної правової позиції. Безпосередніми засобами доказування виступають докази.
Кожний юридичний доказ являє собою динамічну конструкцію-знак і має щонайменше трьохелементну функціональну будову: відсилає до свого предмета, існує як матеріалізоване в належній процесуальній формі повідомлення чи матеріальний об’єкт і значить завдяки витвореному доказовому факту.
У вузькому розумінні доказове значення має лише факт, придатний для використання в ролі аргументу (вербалізований доказовий факт). Саме він увінчує доказ, виступає його функціональним ядром. З огляду на це поняття “фактичні дані” цілком може позначати матеріальні, інформаційні та інші передумови встановлення фактів, те, без чого доказовий факт не може бути витворений. Такими даними є т. зв. процесуальні джерела доказів, повідомлення, матеріальні об’єкти тощо.
З урахуванням цього ч. 1 ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу України, ст. 251 Кодексу України про адміністративні правопорушення, ч. 1 ст. 69 Кодексу адміністративного судочинства України, ч. 1 ст. 57 Цивільного процесуального кодексу України, ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доречніше було б викласти в такій редакції: За докази можуть правити фактичні дані, придатні для встановлення на їх основі фактів, що мають значення для вирішення справи; ч. 2 зазначених статей могла б починатися наступним чином: Такі факти можуть встановлюватися... (і далі за текстом відповідної статті).
Доказове право як комплекс юридичних норм, що визначають суть і специфіку процедурно-процесуальної форми доказування, є генеральним комплексним міжгалузевим інститутом, утвореним галузевими субінститутами. У його структурі можна виділити загальну частину, що об’єднує однорідні засадничі нормативні положення, та особливу, де зосереджено різногалузеві норми, які зумовлюють специфіку доказування в окремих галузях, провадженнях тощо. Оскільки системи права й законодавства співвідносяться як зміст і форма, існування доказового права в ролі міжгалузевого інституту в системі права актуалізує питання стосовно потреби об’єктивації його в належному інституті законодавства – скажімо, шляхом розробки й видання відповідного нормативно-правового акта, в якому б утілювались однорідні засадничі нормативні положення загальної частини доказового права як правового інституту. У такий спосіб буде ліквідовано наявну невідповідність статусу доказового права у системі права та його статусу в системі законодавства, і комплексний міжгалузевий правовий інститут зрештою набуде часткової законодавчої відособленості.
З огляду на місце доказового права як комплексного міжгалузевого правового інституту в системі права й особливості його структури визначаються будова й місце доказового права як галузі наукового знання в системі юридичних наук. Загальну частину доказового права як цілого слід розглядати як сегмент предмета загальної теорії права. Натомість норми доказового права, що мають суто спеціальний (галузевий або навіть специфічний у рамках галузі) характер, становлять предмет галузевої складової науки доказового права. До цього предмета можуть входити й ті норми, які опосередковано входять до предмета загальної теорії доказового права, а безпосередньо становлять предмет “своєї” галузевої (або прикладної) науки. Таким чином, знання про доказове право як галузь правової науки включає загальнотеоретичні знання й знання про галузеву специфіку доказування й доказів у кожній окремій галузі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авдюков М.Г. Принцип законности в гражданском судопроизводстве. – М.: МГУ, 1970. – 203 с.
2. Аверин А.В. Судебная достоверность (Постановка проблемы). – Владимир: Транзит-Икс, 2004. – 312 с.
3. Аверин А.В. Судебное правоприменение и формирование научно-правового сознания судей (проблемы теории и практики) // Право. Судебное правоприменение. Судья / Сост. А.В. Аверин. – Саратов: Научная книга, 2005. – С. 144 – 190.
4. Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч. – У 2-х т. – Т. 1: Загальна частина / Ред. колегія: В. Б. Авер’янов (голова). – К.: Юрид. думка, 2004. – 584 с.
5. Акофф Р., Емери Ф. О целеустремленных системах / Пер. с англ. Г.Б. Рубальского. Под ред. И.А. Ушакова. – М.: Сов. радио, 1974. – 272 с.
6. Александров А.С. Введение в судебную лингвистику. – Н. Новгород: Нижегородская правовая академия, 2003. – 420.
7. Александров А.С. К вопросу об определении понятия “довод” // Уголовное право. – 2003. – № 4. – С. 67 – 68.
8. Александров А.С. Язык уголовного судопроизводства. – Н. Новгород: Нижегородская правовая академия, 2001. – 146 с.
9. Александров А.С., Стуликов А.Н. Судебные доказательства и доказывание по уголовным делам: Лекции. – Н.Новгород: Изд-во Волго-Вятской академии госуд. службы, 2002. – 188 с.
10. Александров Н.Г. Применение норм советского социалистического права: Лекция. – М.: МГУ, 1958. – 40 с.
11. Алексеев С.С. Восхождение к праву: поиски и решения. – М.: НОРМА, 2001. – 752 с.
12. Алексеев С.С. Механизм правового регулирования в социалистическом обществе. – М.: Юрид. лит., 1966. – 188 с.
13. Алексеев С.С. Общая теория социалистического права. Курс лекций. – Вып. IV: Применение права. Наука права. – Свердловск: СЮИ, 1966. – 204 с.
14. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия. Опыт комплексного исследования. – М.: СТАТУТ, 1999. – 712 с.
15. Алексеев С.С. Проблемы теории права: В 2-х т. – Т.І. – Свердловск: СЮИ, 1973. – 396 с.
16. Алексеев С.С., Дюрягин И.Я. Функции применения права // Правоведение. – 1972. – № 2. – С. 25 – 33.
17. Арсеньев В.Д. Вопросы общей теории судебных доказательств в советском уголовном процессе. – М.: Юрид. лит., 1964. – 180 с.
18. Астапенко О. Поняття кримінально-процесуального доказування і його структурні елементи // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 5. – С. 155 – 158.
19. Баландин В.Н., Павлушина А.А. Принципы юридического процесса. – Тольятти: ВУиТ, 2001. – 150 с.
20. Баранкова В.В. Доказування в нотаріальному процесі // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000. – Вип. 42. – С. 94 – 100.
21. Баулин О.В. Бремя доказывания при разбирательстве гражданских дел. – М.: Городец, 2004. – 272 с.
22. Белкин А.Р. Теория доказывания. Науч.-метод. пособ. – М.: НОРМА, 2000. – 429 с.
23. Белкин Р.С. Собирание, исследование и оценка доказательств: Сущность и методы. – М.: Наука, 1966. – 296 с.
24. Белкин Р.С., Винберг А.И. Криминалистика и доказывание (методологические проблемы). – М.: Юрид. лит., 1969. – 216 с.
25. Бенедик И.В. Стадии в юридическом процессе: общетеоретические исследования: Автореф. дисс... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Харьковский юрид. ин-т им. Ф.Э. Дзержинского. – Харьков, 1986. – 24 с.
26. Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть / Пер. з франц. Л. Кононовича. – Львів: Кальварія, 2004. – 376 с.
27. Бодріяр Ж. Симулякри і симуляція / Пер. з франц. В. Ховхуна. – К.: Основи, 2004. – 230 с.
28. Большой юридический словарь / Под ред. А. Я. Сухарева, В. Е. Крутских. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 704 с.
29. Боннер А.Т. Установление обстоятельств гражданских дел. – М.: Городец, 2000. – 328 с.
30. Бохан В.Ф. Формирование убеждений суда. – Минск: Изд-во БГУ, 1973. – 160 с.
31. Бочаров Д. Американські «Federal Rules of Evidence» як можливий взірець у контексті вітчизняної судово-правової реформи // Вісник прокуратури. – 2006. – № 9. – С. 118 – 127.
32. Бочаров Д. Легальне визначення доказу – дефініція чи конструкція? // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 3. – С. 77 – 79.
33. Бочаров Д. Поняття “фактичні дані” у теорії доказування: проблеми тлумачення // Вісник прокуратури. – 2002. – № 2. – С. 29 – 32.
34. Бочаров Д. Про місце доказового права у системі права // Право України. – 2003. – № 2. – С. 30 – 34.
35. Бочаров Д. Системний статус доказового права // Вісник прокуратури. – 2003. – № 1. – С. 60 – 62.
36. Бочаров Д. Щодо потреби загальнотеоретичного дослідження проблем юридичного доказування // Право України. – 2002. – № 5. – С. 131 – 133.
37. Бочаров Д.О. Доказове право як інститут законодавства // Державне будівництво та місцеве самоврядування. – 2004. – № 7. – С. 155 – 163.
38. Бочаров Д.О. Правова позиція як проблема теорії права // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали XI регіональної науково-практичної конференції. – Львів: ЛДУ, 2005. – С. 36 – 38.
39. Бочаров Д.О. Про особливості викладання навчального курсу з теорії права під час підготовки кадрів для митної служби // Актуальні проблеми підготовки фахівців з митної справи: Матеріали наук.-метод. конф. – Дніпропетровськ: АМСУ, 2001. – С. 140 – 142.
40. Бочаров Д.О. Проблеми методології юридичної науки на прикладі теорії доказів // Науковий потенціал майбутнього України на шляху до європейської інтеграції: Матеріали наук. конф. – Дніпропетровськ: АМСУ, 2004. – С. 109 – 110.
41. Бочаров Д.О. Проблеми юридичного доказування у літературних прикладах. – Дніпропетровськ: АМСУ, 2002. – 28 с.
42. Бро Ю.Н. Проблемы применения права. Учеб. пос. – Иркутск: Иркутский гос. ун-т им. А.А. Жданова, 1980. – 85 с.
43. Бычкова С.М. Доказательства в аудите. – М.: Финансы и статистика, 1998. – 176 с.
44. Вартофский М. Модели. Репрезентация и научное понимание: Пер. с англ./ Общ. ред. и послесл. И.Б. Новика и В.Н. Садовского. – М.: Прогресс, 1988. – 507 с.
45. Васильев С.В. Доказывание и доказательства по делам о возмещении вреда, причиненного личности. – Харьков: Факт, 2000. – 200 с.
46. Васильєв С.В., Ніколенко Л.М. Доказування та докази у господарському процесі України. – Харків: Еспада, 2004. – 192 с.
47. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: Перун, 2001. – 1440 с.
48. Венгеров В.А. Теория государства и права: Учебн. для юрид. вузов. – 3-е изд. – М., 1999. – 528 с.
49. Вещественные доказательства: Информационные технологии процессуального доказывания / Под общ. ред. проф. В. Я. Колдина. – М.: НОРМА, 2002. – 768 с.
50. Винер Н. Кибернетика и общество // Винер Н. Творец и Будущее / Пер. с англ. – М.: АСТ, 2003. – С. 7 – 224.
51. Владимиров Л.Е. Учение об уголовных доказательствах. – Тула: Автограф, 2000. – 464 с.
52. Вольский Н.Н. Лингвистическая антропология. Введение в науки о человеке. – Новосибирск: Изд-во НГПУ, 2004. – 238 с.
53. Вопленко Н.Н., Рожнов А.П. Правоприменительная практика: понятие, основные черты и функции. – Волгоград: Изд-во ВолГУ, 2004. – 205 с.
54. Ґадамер Г. Ґ. Істина і метод. Основи філософської герменевтики / Пер. з нім. О. Мокровольського. – Т. I. – К.: Юніверс, 2000. – 464 с.
55. Галанза П.Н. О применении советских правовых норм (К обсуждению вопроса о применении норм советского права) // Советское государство и право. – 1954. – № 6. – С. 94 – 97.
56. Гаращук В.М. Контроль та нагляд у державному управлінні. – Харків: Фоліо, 2002. – 176 с.
57. Георгиев Ф.И., Коршунов А.М., Ладоренко О.А., Тимофеева Н.В., Тройнов И.В. Проблемы отражения. – М.: МГУ, 1969. – 143 с.
58. Глинский Б.А., Грязнов Б.С., Дынин Б.С. Моделирование как метод научного исследования (гносеологический анализ). – М.: МГУ, 1965. – 248 с.
59. Глинська Н.В. Обґрунтування рішень у кримінальному процесі: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Національна юрид. академ. України імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2003. – 21 с.
60. Гмирко В.П. Кримінально-процесуальні докази: поняття, структура, характеристики, класифікація. Конспект проблемної лекції. – Дніпропетровськ: АМСУ, 2002. – 63 с.
61. Гмирко В.П. Структура діяльності з доказування // Вестник Днепропетровского университета. – Вып. № 2. – Днепропетровск: ДГУ, 1995. – С. 54 – 58.
62. Голунский С.А. Об оценке доказательств в советском уголовном процессе // Советское государство и право. – 1955. – № 7. – С. 70 – 79.
63. Горбачов О.В. Кримінально-процесуальне доказування та оперативно-розшукова діяльність. Навч. посібник. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 1996. – 68 с.
64. Горский Г.Ф., Кокорев Л.Д., Элькинд П.С. Проблемы доказательств в советском уголовном процессе. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1978. – 304 с.
65. Горский Д.П. О видах определений и их значении в науке // Проблемы логики научного познания: Сб. науч. труд. – М.: Наука, 1964. – С. 294 – 356.
66. Горский Д.П. Определение (логико-методологические проблемы). – М.: Мысль, 1974. – 312 с.
67. Горшенев В.М. Нетипичные нормативные предписания в праве // Советское государство и право. – 1978. – № 3. – С. 113 – 118.
68. Горшенев В.М. Способы и организационные формы правового регулирования в социалистическом обществе. – М.: Юрид. лит., 1972. – 256 с.
69. Горшенев В.М., Дюрягин И.Я. Правоприменительная деятельность // Советское государство и право. – 1972. – № 5. – С. 21-28.
70. Гредескулъ Н.А. Къ ученію объ осуществленіи права. Интеллектуальный процессъ, требующійся для осуществленія права. Соціально-юридическое изслѣдованіе. – Харьковъ: Типографія А. Дарре, 1900. – 235 с.
71. Гродзинський М.М. Докази в радянському кримінальному процесі. – Ч.I. – Харків: Радянське будівництво і право, 1933. – 87 с.
72. Грошевий Ю.М., Стахівський С.М. Докази і доказування у кримінальному процесі. Наук.-практ. посіб. – К.: Видавець С. Фурса; КНТ, 2006. – 272 с.
73. Грошевой Ю.М. Проблемы формирования судейского убеждения в уголовном судопроизводстве. – Харьков: Вища школа, 1975. – 144 с.
74. Гурвич М.А. Судебное решение. Теоретические проблемы. – М.: Юрид. лит., 1976. – 176 с.
75. Даниелян А.М. Формы применения советского права // Советское государство и право. – 1955. – № 1. – С. 99 – 101.
76. Деррида Ж. О грамматологии / Пер. с франц. и вступ. статья Н. Автономовой. – М.: Ad Marginem, 2000. – 512 с.
77. Додин Е.В. Доказательства в административном процессе. – М.: Юрид. лит., 1973. – 192 с.
78. Додин Е.В. Доказывание и доказательства в правоприменительной деятельности органов советского управления. – Киев-Одесса: Вища школа, 1976. – 128 с.
79. Доказывание в уголовном процессе: традиции и современность / Под ред. В.А. Власихина. – М.: Юристъ, 2000. – 272 с.
80. Домбровский Р.Г. Следы преступления и информация // Правоведение. – 1988. – № 3. – С. 74 – 77.
81. Дорохов В.Я. Понятие доказательства в советском уголовном процессе // Советское государство и право. – 1964. – № 9. – С. 108 – 117.
82. Дорохов В.Я. Природа вещественных доказательств // Советское государство и право. – 1971. – № 10. – С. 109 – 114.
83. Дюрягин И.Я. Применение норм советского права. Теоретические вопросы. – Свердловск: Средне-Уральское книжн. изд-во, 1973. – 248 с.
84. Еко У. Роль читача. Дослідження з семіотики текстів / Пер. з англ. М. Гірняк. – Львів: Літопис, 2004. – 384.
85. Ендовицкая Е.П. Доказательства в юридическом процессе: Дисс… канд. юрид. наук: 12.00.01. – Казань, 1987. – 202 с.
86. Енциклопедія постмодернізму / За ред. Ч. Вінквіста та В. Тейлора; Пер. з англ. В. Шовкун; Наук. ред. пер. О. Шевченко. – К.: Основи, 2003. – 503 с.
87. Жеребкін В.Є. Логіка: Підруч. для юрид. вузів і фак. – Харків: Основа, 1995. – 256 с.
88. Зажицкий В. Доказательственное право в гражданском, арбитражном и уголовном процессе: сравнительный анализ // Советская юстиция. – 1993. – № 20. – С. 20 – 23.
89. Зейдер Н.Б. Судебное решение по гражданскому делу. – М.: Юрид. лит., 1966. – 192 с.
90. Зеленецкий В.С. Проблемы формирования совокупности доказательств в уголовном процессе. – Харьков: Восточно-региональный центр гуманитарно-образовательных инициатив, 2004. – 108 с.
91. Зеленецкий В.С., Глинская Н.В. Теория и практика обоснования решений в уголовном процессе Украины. – Харьков: Страйд, 2006. – 336 с.
92. Золотых В.В. Проверка допустимости доказательств в уголовном процессе. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. – 288 с.
93. Ивин А.А. Теория аргументации. – М.: Гардарики, 2000. – 416 с.
94. Ильин Е.П. Мотивация и мотивы. – СПб.: Питер, 2000. – 512 с.
95. Исаков В.Б. Юридические факты в советском праве. – М.: Юрид. лит., 1984. – 144 с.
96. К итогам дискуссии о применении норм советского права. Редакционная статья // Советское государство и право. – 1955. – № 3. – С. 44 – 53.
97. Каз Ц.М. Проблемы доказывания в суде первой инстанции (цели доказывания). – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1978. – 80 с.
98. Карнеева Л.М. Доказательства и доказывание при производстве расследования: Лекция. – Горький: Изд-во Горьковской высшей школы МВД СССР, 1977. – 44 с.
99. Карташов В.Н. Юридическая деятельность: понятие, структура, ценность. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1989. – 219 с.
100. Керимов Д.А. Методология права (предмет, функции, проблемы философии права). – М.: Аванта+, 2000. – 560 с.
101. Клейнман А.Ф. Основные вопросы теории доказательств в советском гражданском процессе. – М.: Изд-во АН СССР, 1950. – 72 с.
102. Коваленко А.Г. Институт доказывания в гражданском и арбитражном судопроизводстве. – М.: НОРМА, 2002. – 208 с.
103. Коваленко Є.Г. Теорія доказів у кримінальному процесі України: Підручн. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 632 с.
104. Козлов А.С. О концептуальности теории доказательств в юрисдикции // Актуальные проблемы теории юридических доказательств: Сб. науч. тр. – Иркутск: Изд-во Иркут. ун-та, 1984. – С. 3 – 25.
105. Комаров В.В. Доказування та докази в цивільному судочинстві: Текст лекцій. – Харків: Українська юрид. акад., 1991. – 36 с.
106. Кондаков Н.И. Логический словарь. – М.: Наука, 1970. – 656 с.
107. Коновалова В.Е. Версия: концепция и функции в судопроизводстве. – Харьков: Консум, 2000. – 176 с.
108. Конституционный судебный процесс / Отв. ред. М.С. Саликов. – М.: НОРМА, 2003. – 416 с.
109. Коршунов А.М. Отражение, деятельность, познание. – М.: Политиздат, 1979. – 216 с.
110. Косович В.М. Оцінювання й оцінки у правовому регулюванні: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Львівський держ. ун-т ім. Івана Франка. – Львів, 1996. – 22 с.
111. Костенко Р.В. Понятие и признаки уголовно-процессуальных доказательств. – М.: Юрлитинформ, 2006. – 240 с.
112. Костін М.І. Контрабанда. Доказування обставин вчинення злочину на досудовому слідстві. – К.: Дія, 2003. – 185 с.
113. Костін М.І. Поняття “доказування” у кримінальному процесі України // Право України. – 2004. – № 1. – С. 143 – 147.
114. Котюк В.О. Теорія права: Навч. посібн. для юрид. фак. вузів. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с.
115. Кравчук В. Тактика цивільного процесу: доказування // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 11. – С. 46-48.
116. Круглов О.М. Доказування і докази у справах про адміністративні правопорушення посадових осіб: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національний ун-т внутрішніх справ. – Харків, 2003. – 17 с.
117. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2004. – 304 с.
118. Кун Т. Структура научных революций // Структура научных революций: Пер. с англ. И.З. Налетов, В.Н. Порус, А.Л. Никифоров, О.А. Балла; Сост. В.Ю. Кузнецов. – М.: АСТ, 2002. – 608 с.
119. Курылев С.В. Основы теории доказывания в советском правосудии. – Минск: Изд-во БГУ, 1969. – 204 с.
120. Лазарев В.В. Понятие и разновидности нетипичных ситуаций правоприменительного процесса // Применение советского права. Сб. уч. труд. – Вып. 30. – Свердловск: СЮИ, 1974. – С. 54 – 64.
121. Лазарев В.В. Применение советского права. – Казань: Изд-во Каз. ун-та, 1972. – 200 с.
122. Лазарев В.В. Сфера и пределы правового регулирования // Советское государство и право. – 1970. – № 11. – С. 38 – 44.
123. Лобойко Л.М. Співвідношення стадій логічної та функціональної послідовності в кримінальному процессі // Прокуратура, людина, держава. – 2004. – № 2. – С. 78 – 86.
124. Лобойко Л.М. Стадії кримінального процесу: Навч. посіб. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 176 с.
125. Лукьянова Е.Г. Теория процессуального права. – М.: НОРМА, 2003. – 240 с.
126. Лупинская П.А. Решения в уголовном судопроизводстве. Их виды, содержание и формы. – М.: Юрид. лит., 1976. – 168 с.
127. Лучин В.О. Процессуальные нормы в советском государственном праве. – М.: Юрид. лит., 1976. – 168 с.
128. Люблинскій П.И. Вступительныя статьи // Стифенъ Дж. Очеркъ доказательственнаго права. – СПб., 1910. – С. XI – CXVIII.
129. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. – Харьков: Право, 2002. – 328 с.
130. Максютин М.В. Теория юрисдикционного процесса. – М.: Московский психолого-социальный ин-т, 2004. – 200 с.
131. Марущак Н. Справедливість у кримінальному судочинстві // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 12. – С. 174 – 177.
132. Марчук В., Ніколаєва Л. Процедури правової діяльності: поняття та класифікація // Вісник прокуратури. – 2003. – № 12 (30). – С. 88 – 91.
133. Мелков Ю.А. Факт в постнеклассической науке. – К.: ПАРАПАН, 2004. – 224 с.
134. Мельник В.В. Искусство доказывания в состязательном уголовном процессе. – М.: ДЕЛО, 2000. – 496 с.
135. Михаляк Я.С. Применение социалистического права в период развернутого строительства коммунизма. – М.: Госюриздат, 1963. – 44 с.
136. Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. – К.: Вища школа, 1984. – 134 с.
137. Моррис Ч.У. Знаки и действия // Семиотика: Антология / Сост. Ю.С. Степанов. Изд. 2-е, испр. и доп. – М.: Академический Проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2001. – С. 129 – 143.
138. Моррис Ч.У. Основания теории знаков // Семиотика: Антология / Сост. Ю.С. Степанов. Изд. 2-е, испр. и доп. – М.: Академический Проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2001. – С.45 – 97.
139. Мотовиловкер Е.Я. Теория регулятивного и охранительного права. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1990. – 136 с.
140. Мурадьян Э.М. Истина как проблема судебного права. – М.: Былина, 2002. – 287 с.
141. Недбайло П.Е. Применение советских правовых норм. – М.: Госюриздат, 1960. – 512 с.
142. Никитаев В.В. Деятельностный подход к содержанию высшего образования // Высшее образование в России. – 1997. – № 1. – С. 34 – 44.
143. Никитаев В.В. Проблемные ситуации уголовного процесса и юридическое мышление // Состязательное правосудие: Труды научно-практических лабораторий. / Отв. ред. С.А. Пашин, Л.М. Карнозова. – Вып. 1, ч. 2. – М.: Международный комитет содействия правовой реформе, 1996. – С. 251 – 308.
144. Новицкий В.А. Теория доказательственного права: В 2-х т. – Т.1. М. – Ставрополь: ПРЕССА, 2004. – 304 с.
145. Новицкий В.А. Теория российского процессуального доказывания и правоприменения. – Ставрополь: Изд-во СГУ, 2002. – 584 с.
146. Нор В.Т. Проблеми теорії і практики судових доказів. – Львів: Вища школа, 1978. – 110 с.
147. Ожегов С.И. Словарь русского языка: 70 000 слов. / Под ред. Н.Ю.Шведовой. – 23 изд., испр. – М.: Русский язык, 1991. – 917 с.
148. Олейников С.Н. Общетеоретические проблемы юридической процессуальной формы: Автореф. дисс… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Харьковский юрид. ин-т им. Ф.Э. Дзержинского. – Харьков, 1986. – 25 с.
149. Оніщенко Н. Юридичний процес як форма правової діяльності // Право України. – 2002. – № 7. – С. 7 – 13.
150. Орлов Ю.К. Основы теории доказательств в уголовном процессе. Науч.-практ. пособ. – М.: Проспект, 2000. – 144 с.
151. Отчет о методологическом семинаре юристов и математиков // Советское государство и право. – 1964. – № 12. – С. 115 – 116.
152. Павлишин О. Правозастосування як об’єкт філософсько-правових досліджень // Право України. – 2004. – № 8. – С. 21 – 24.
153. Пашин С.А. Доказательства в российском уголовном процессе. – М.: Комплекс-Прогресс, 1999. – 104 с.
154. Пашин С.А. Доказательства в уголовном процессе. Проблемная лекция (20.04.1999, г. Москва) // www.terralegis.org/terra/lek/lek_4.
155. Пирс Ч.С. Избранные философские произведения / Пер. с англ. К. Голубович, К. Чухрукидзе, Т. Дмитриева. – М.: Логос, 2000. – 448 с.
156. Пирс Ч.С. Начала прагматизма: В 2-х т. / Пер. с англ., предислов. В.В. Кирющенко, М.В. Колопотина. – Т.II: Логические основания теории знаков. Grammatica speculativа. – СПб.: Лаборатория метафизических исследований философского ф-та СПбГУ, Алетейя, 2000. – 352 с.
157. Погорецький М.А. Судовий контроль та прокурорський нагляд за використанням протоколів оперативно-розшукової діяльності в кримінальному процесі // Вісник Верховного Суду України. – 2003. – № 2 (36). – С. 36 – 39.
158. Подголин Е.Е. Понятие доказательства в уголовном судопроизводстве (семиотические аспекты) // Правоведение. – 1978. – № 2. – С. 64 – 69.
159. Пойа Дж. Математика и правдоподобные рассуждения / Пер. с англ. И.А. Вайнштейна. Под ред. С.А. Яновской. – М.: Наука, 1975. – 464 с.
160. Поленина С.В. Комплексные правовые институты и становление отраслей права // Правоведение. – 1975. – № 3. – С. 71 – 79.
161. Поппер К.Р. Объективное знание. Эволюционный подход / Пер. с англ. Д.Г. Лахути. Отв. ред. В.Н. Садовский. – М.: Эдиториал УРСС, 2002. – 384 с.
162. Поппер К.Р. Предположения и опровержения: Рост научного знания / Пер. с англ. А.Л. Никифорова, Г.А. Новичковой. – М.: АСТ, Ермак, 2004. – 638 с.
163. Правові позиції Конституційного Суду України в рішеннях і висновках (1997-2003 р.). – К.: АТІКА, 2003. – 336 с.
164. Приймаченко Д.В. Докази у провадженні в справах про порушення митних правил: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Академ. держ. податкової служби. – Ірпінь, 2002. – 19 с.
165. Прилуцький П.В. Проблема істини у кримінальному судочинстві України: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Київський національний ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 2006. – 20 с.
166. Протасов В.Н. О насущной потребности в новой учебной дисциплине – “Общей теории процессуального права” // Государство и право. – 2003. – № 12. – С. 53 – 59.
167. Протасов В.Н. Основы общеправовой процессуальной теории. – М.: Юрид. лит., 1991. – 144 с.
168. Протасов В.Н. Юридическая процедура. – М.: Юрид. лит., 1991. – 80 с.
169. Профессиональные навыки юриста: Опыт практического обучения / Отв. ред. Л.А. Воскобитова, Л.П. Михайлова, Е.С. Шугрина. – М.: ДЕЛО, 2001. – 416 с.
170. Процессуальные нормы и отношения в советском праве (в “непроцессуальных” отраслях) / Под ред. И.А. Галагана. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1985. – 208 с.
171. Рабинович П.М. Законность и целесообразность в применении юридических норм // Применение советского права. Сб. уч. труд. – Вып. 30. – Свердловськ: СЮИ, 1974. – С. 38 – 53.
172. Рабинович П.М. Упрочение законности – закономерность социализма (Вопросы теории и методологии исследования). – Львов: Вища школа, 1975. – 260 с.
173. Рабинович П.М., Шмелева Г.Г. Конкретизация правовых норм (общетеоретические проблемы) // Правоведение. – 1973. – № 6. – С. 31 – 39.
174. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посібн. Вид. 5-е, зі змін. – К.: Атіка, 2001. – 176 с.
175. Рассел Б. Человеческое познание: его сфера и границы / Пер. с англ. Н. Воробьева; Статьи / Пер. с англ. В. Горбатова; Общ. ред., сост., вступ. ст. А. Грязнова. – М.: ТЕРРА – Книжный клуб; Республика, 2000. – 464 с.
176. Рахунов Р.Д. О понятии доказательства и главном факте доказывания // Советское государство и право. – 1965. – № 12. – С. 96 – 101.
177. Резник Г.М. Внутреннее убеждение при оценке доказательств. – М.: Юрид. лит., 1977. – 120 с.
178. Решетникова И.В. Доказательственное право Англии и США. – Екатеринбург: Изд-во УрГЮА, 1997. – 240 с.
179. Решетникова И.В. Курс доказательственного права в российском гражданском судопроизводстве. – М.: НОРМА, 2000. – 288 с.
180. Русинов Р.К. Правовое регулирование и его механизм // Теория государства и права: Учебн. для вузов / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. – 2-е изд., изм. и доп. – М.: НОРМА, 2000. – С. 263 – 279.
181. Салтєвський М.В. Про поняття доказів у новому кримінально-процесуальному законодавстві // Право України. – 1996. – № 1. – С. 52 – 54.
182. Салтєвський М.В. Ще раз про поняття доказів у проекті КПК України // Право України. – 2000. – № 11. – С. 64 – 66.
183. Самигуллин В.К. Конкретизация права и локальное нормативное регулирование // Применение советского права. Сб. уч. труд. – Вып. 30. – Свердловск: СЮИ, 1974. – С. 119 – 121.
184. Сахнова Т.В. Регламентация доказательств и доказывания в гражданском процессе // Государство и право. – 1993. – № 7. – С. 52 – 60.
185. Сівочек С.М. Теорія інформації і поняття доказу в кримінальному процесі // Право України. – 2000. – № 12. – С. 114 – 117.
186. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консум, 2000. – 704 с.
187. Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. М. Зубрицької. 2-е вид., доповн. – Львів: Літопис, 2001. – 832 с.
188. Случевский В.К. Учебник русского уголовного процесса. Судоустройство-судопроизводство. – СПб, 1910 // Хрестоматия по уголовному процессу России / Автор-сост. Э.Ф. Куцова. – М.: Городец, 1999. – С. 189-191.
189. Сморчков А.И. Правоприменительное решение // Юридическая деятельность: сущность, структура, виды: Сб. науч. тр. – Ярославль: Изд-во ЯрГУ, 1989. – С. 86 – 93.
190. Событие и смысл (синергетический опыт языка). – М.: ИФРАН, 1999. – 279 с.
191. Спасович В.Д. О теории судебно-уголовных доказательств в связи с судоустройством и судопроизводством. – М. ЛексЭст, 2001. – 112 с.
192. Спиркин А.Г. Происхождение сознания. – М.: Госполитиздат, 1960. – 471 с.
193. Старченко А.А. Логика в судебном исследовании. – М.: Госюриздат, 1958. – 236 с.
194. Стахівський С.М. Показання свідка як джерело доказів у кримінальному процесі. Навч. посібн. – К.: Олан, 2001. – 96 с.
195. Стахівський С.М. Теорія і практика кримінально-процесуального доказування. – К.: НАВСУ, 2005. – 272 с.
196. Строгович М.С. Избранные труды: В 3-х т. – Т. III: Теория судебных доказательств. – М.: Наука, 1991. – 300 с.
197. Сырых В.М. Логические основания общей теории права: В 2-х т. – Т. 1: Элементный состав. – М.: Юстицинформ, 2000. – 528 с.
198. Тарасишина О. Справедливость в судебной деятельности // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 9. – С. 152 – 153.
199. Тарасова В.А. Доказательства в области социального обеспечения // Советское государство и право. – 1972. – № 6. – С. 32 – 39.
200. Тарасова В.А. Процедурная форма деятельности органов социального обеспечения // Советское государство и право. – 1973. – № 11. – С. 111 – 115.
201. Тархов В.А. Справедливость и законность // Правоведение. – 1987. – № 2. – С. 68 – 69.
202. Теория доказательств в советском уголовном процессе / Под ред. Н.В. Жогина. Изд. 2-е, испр. и доп. – М.: Юрид. лит., 1973. – 736 с.
203. Теория юридического процесса / Под общ. ред. проф. В.М. Горшенева. – Харьков: Вища школа, 1985. – 192 с.
204. Тертышник В.М., Слинько С.В. Теория доказательств: Учеб. издан. – Харьков: Арсис, 1998. – 256 с.
205. Тогоева О.И. “Истинная правда”: языки средневекового правосудия. – М.: Наука, 2006. – 333 с.
206. Треушников М.К. Судебные доказательства. – М.: Городец, 1999. – 288 с.
207. Трубников Н.Н. О категориях “цель”, “средство”, “результат”. – М.: Высшая школа, 1968. – 148 с.
208. Трусов А.И. Основы теории судебных доказательств. Краткий очерк. – М.: Госюриздат, 1960. – 176 с.
209. Трусов А.И. Судебное доказывание в свете идей кибернетики // Вопросы кибернетики и право. – М.: Наука, 1967. – С. 20 – 35.
210. Трутень В. Трансцендентальна логіка загальної частини приватного права // Український правовий часопис. – 2004. – № 7 (12). – С. 25.
211. Тюхтин В.С. О сущности отражения // Вопросы философии. – 1962. – № 5. – С. 59 – 71.
212. Узнадзе Д.Н. Психология установки. – СПб: Питер, 2001. – 41