ДЖЕРЕЛА КАНОНІЧНОГО ПРАВА (теоретико-правовий аналіз)

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП 3
РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ ТА ПРАВОВА ПРИРОДА ДЖЕРЕЛ
КАНОНІЧНОГО ПРАВА 14
1.1 Поняття джерел канонічного права 14
1.2 Специфіка джерел канонічного права східної християнської церкви 36
Висновки до розділу 67
РОЗДІЛ ІІ. ВИДИ ДЖЕРЕЛ КАНОНІЧНОГО ПРАВА 71
2.1 Матеріальні джерела канонічного права 71
2.2 Формальні джерела канонічного права східної
християнської церкви 87
2.3 Юридична доктрина (тлумачення визначних каноністів).................... 126
Висновки до розділу ................................................................................ 142
РОЗДІЛ ІІІ. СПЕЦИФІКА СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ДЖЕРЕЛ
КАНОНІЧНОГО ПРАВА ................................................................. 150
3.1 Специфіка етапів систематизації джерел канонічного права ................ 150
3.2 Сучасні тенденції кодифікаційного процесу в канонічному праві
східної християнської церкви ................................................................... 157
Висновки до розділу ................................................................................ 173
ВИСНОВКИ ........................................................................................................ 176
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ ............................... 186

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Релігія та право – дві нормативні системи з спорідненими характеристиками, що з різних сторін урегульовують життя суспільства і протягом тисячоліть взаємодіють у найрізноманітніших формах. Одним з найцікавіших результатів такого співіснування стало виникнення суміжних релігійно-правових нормативних систем – сукупності норм, що врегульовують особливу сферу суспільних відносин.
Унікальною рисою релігійно-правових систем сучасних світових релігій – християнства, ісламу та буддизму – є те, що вони виникають і первинно існують не як складова частина національної системи права певного державно-політичного утворення, а як відносно автономна правова сфера, що функціонує та розвивається паралельно з нею, не потребуючи, за своєю суттю, санкції держави для забезпечення власного буття. Ця їх виняткова особливість дозволяє досліднику теоретико-правових проблем глибше зрозуміти онтологічну сутність права як соціального явища, розглянувши емпіричний матеріал про його існування фактично поза визначально-формуючим впливом держави. Цьому ж сприяє деяка архаїчність більшості релігійно-правових норм (переважна частина яких створена кілька століть тому, і, не зважаючи на це, досі не втратила своєї юридично-зобов’язальної сили в межах релігійної спільноти), що дозволяє “живцем” побачити видозміну праворозуміння та правозастосування і простежити один з можливих шляхів еволюції права.
Однією з найрозвиненіших та найвпливовіших релігійно-правових систем сучасності є християнське канонічне право, що виникло і сформувалося на базі християнської релігійно-філософської доктрини. Термін “канонічне право” за обсягом охоплює релігійно-общинні правові системи найбільших “традиційних” гілок християнства – православ’я та римо-католицизму. Це – діюча система релігійно-правових приписів, що реально врегульовує цілий ряд специфічних суспільних відносин, які не піддаються впорядкуванню в інший спосіб. Термінологічно для позначення цієї ж системи використовується і поняття „церковне право”. Не зважаючи на певні відмінності, у східнохристиянській каноністиці ці два поняття прийнято вважати практично тотожними за обсягом, і, оскільки під канонічним правом найчастіше розуміють позитивне право церкви, то у роботі використовуватиметься саме це поняття.
Релігійно-правовим нормам, що складають основу сучасного канонічного права, властиві всі ключові ознаки, які вирізняють правові норми з-поміж інших видів соціальних норм (регулятивний та загальний характер, загальнообов’язковість /для адресатів/ припису, формальна визначеність правила поведінки, строго встановлений порядок прийняття та набрання чинності, забезпечення норми певними засобами примусового впливу). Водночас цей різновид правових норм не позбавлений і цілого ряду важливих специфічних рис (особливо у сферах, що стосуються питань їх структури, класифікації та ієрархії). Природно, що ця особливість (визначена, переважно, специфікою суспільних відносин, на врегулювання яких спрямовано нормативний вплив) не могла не накласти свій відбиток і на процес систематизації правових норм цього типу, що виразився у специфічних методах і формах її здійснення.
Канонічне право – змішана релігійно-правова система, яка базується на принципах віровчення певного напрямку християнства. Враховуючи визначально-формуючий вплив віровчення, центральну роль інституційного релігійного утворення вищого рівня (церкви) та ряд принципових відмінностей, набутих гілками християнства у процесі їх історичного розвитку, канонічне право з метою уникнення штучних узагальнень доцільно вивчати попередньо визначившись, на матеріалі якого з основних типів християнського релігійного права (римо-католицької, православної церкви чи протестантизму) проводитиметься дослідження. Особливо доречною видається така думка, коли йдеться про вивчення джерел канонічного права, адже значна їх специфіка у сферах ієрархії, складу та змісту дозволяє говорити про потребу наукової диференціації не лише на рівні типів (канонічне право римо-католицької та православної церков), але і на рівні видів (наприклад, у канонічному праві православної церкви за таким критерієм доцільно виділяти загальноцерковні джерела та джерела канонічного права окремих помісних церков). У дисертації джерела канонічного права вивчатимуться саме на матеріалі східнохристиянської (православної) церкви, яка традиційно є найбільшою релігійною деномінацією у нашій державі.
Релігія та церква посідають унікальне за значенням місце у житті суспільства. Будучи по суті аксіологічно-світоглядною формою пізнання світу, релігія, з одного боку, виступає як визначальний фактор при формуванні внутрішньої системи етичних оцінок, мотивацій та метафізичного світогляду віруючої людини, з іншого боку, вона в абсолютній більшості випадків є інституційно вираженим видом колективної свідомості, покликаним задовольняти релігійні потреби та впливати на суспільні процеси. Церква усвідомлює себе як особливу трансцендентно-іманентну щодо навколишнього світу дійсність, яка, однак, не розглядається як однорідне з державою утворення. Засвоївши багатовіко-вий історичний досвід їх взаємодії та намагаючись втілити в життя демокра-тичні принципи, які в тій чи іншій мірі вважаються тепер загальноприй-нятими засадами державного будівництва, переважна більшість сучасних держав залишила за собою виняткове право на визначення правового статусу релігійних організацій та контроль за реалізацією принципу свободи совісті. Виняткове врегулювання державою цієї сфери, окрім забезпечення вільного віросповідання, має за мету й уникнення різних типів соціальних конфліктів, які можуть спалахнути на релігійному ґрунті. Цей тип конфліктів, поряд з міжнаціональними та расовими, − один з найбільш розповсюджених різновидів глобальних конфліктів, що характеризуються особливим дестабілізуючим впливом та надзвичайно важко піддаються улагодженню. Однак, не зважаючи на те, що існують чітко визначені державно-правові засоби врегулювання релігійних конфліктів, гіркий досвід історії та сьогодення (зокрема багаторічного розділення православ’я в Україні) свідчить, що лише їх не достатньо. У цьому аспекті значними потенційними можливостями як стабілізуючий фактор володіє сфера, що до цього часу залишається порівняно малодослідженою сучасною юриспруденцією та державними органами, до компетенції яких входить сприяння залагодженню міжконфесійних суперечок, − канонічне право. Воно є методологічною основою припинення конфліктів і найбільш значимим є його внесок у тому разі, коли суб’єкти конфлікту стоять фактично на одних догматично-віронавчальних та канонічно-правових засадах, як це можемо спостерігати на прикладі кризи православ’я в Україні. Саме у цій площині можна вбачати неабияке практичне значення сучасних спроб вивчення канонічного права для держави та суспільства. Дослідження у цій сфері мають і важливе теоретичне значення (особливо для аналітичної юриспруденції), адже вони дозволяють вивчити систему права, що зберегла у собі багато архаїчних мотивів, і взаємодію права та релігії – двох систем соціальних норм. Послідовний теоретико-правовий аналіз джерел канонічного права через залучення нового матеріалу дозволяє розширити розуміння категорії джерел (форм) права, що сформовано на даний момент у теорії права.
Для ранніх етапів вивчення канонічного права характерне домінування богословського підходу до розуміння сутності цього явища, при якому воно розглядалось майже винятково як підрозділ теології. Не зважаючи на те, що грецькі та візантійські юридичні школи часів християнської античності та середньовіччя приділяли багато уваги церковно-канонічним питанням, пік власне наукового інтересу до вивчення феномену східнохристиянського (православного) канонічного права в цілому припадає на ХІХ – початок ХХ століть, коли з’явилась основна маса присвячених цій тематиці досліджень наукового характеру.
Однак попри те, що спроби юридичного вивчення канонічного права поодинокими авторами робилися вже у той час (зокрема, у працях М.С. Суворова, В.Є. Красножена, М.А. Горчакова та ряду інших авторів), у цьому пласті наукової літератури з проблеми переважають усе ж таки богословські конфесійні клерикально-апологетичні дослідження, що були закономірно зумовлені практичними потребами застосування канонічних норм у житті релігійних об’єднань певного напрямку. Саме цим, очевидно, в першу чергу зумовлена застарілість (навіть враховуючи тогочасний рівень розвитку юриспруденції) методології, яка властива більшості канонічно-правовим дослідженням того часу.
ХХ століття було ознаменоване для багатьох слов’янських країн, де традиційно домінувала православна церква, кардинальними змінами у політичному та державному житті. Сателітна щодо “радянського марксизму” матеріалістично-атеїстична державна ідеологія цілком закономірно спричинила різке падіння кількості наукових праць, у яких хоча б частково розглядалися питання християнського релігійного права. Офіційна державно-правова доктрина того часу твердила, що релігія як один із проявів застарілої ідеології приречена на повне зникнення у комуністичному суспільстві, що на практиці означало нав’язування думки про “безперспективність” і “непотрібність” канонічно-правових досліджень. Крім того, тривалий час у радянській юридичній науці обов’язковим і непорушним постулатом вважалося положення про те, що право існує в суспільстві лише завдяки державі і проявляється суто через державну нормотворчість, чим фактично ототожнювались поняття “право” та “дер-жавне законодавство”, а отже, майже цілковито виключалася можливість існування права поза сферою визначального впливу держави. Ці та інші чинники призвели до того, що на всьому радянському просторі, який охоплював не лише республіки колишнього СРСР, а і країни “соціалістичного табору”, наукове дослідження феномену канонічного права було фактично припинено.
Поодинокі згадки про канонічне право, що іноді з’являлися у радянській юридичній літературі, розглядали його в кращому разі як зниклу сферу права, що у свій час, будучи санкціонована державною владою, справила певний вплив на формування деяких галузей національного законодавства (сімейно-шлюбного, спадкового та ін.) окремих країн; або ж як ілюстрацію виродження християнської ідеології з плином століть (перехід від “пракомуністичних” положень раннього християнства до “реакційно-буржуазної” позиції церкви у новій історії) [326, с. 248-255].
Зі зміною аксіологічно-правових орієнтирів держав пострадянського простору суспільство отримало шанс переосмислити роль релігії та церковних організацій у своєму житті, визнавши неабияке різнобічне значення цих соціальних інститутів. Окрім цього, утвердження цих держав у виборі демократичного шляху розвитку, проголошення пріоритету невід’ємних прав людини (серед яких неабияке місце займає право на свободу совісті) призвело до стрімкого пожвавлення релігійного життя, зростання динаміки виникнення релігійних організацій [125, с. 146]. У цей період можна з упевненістю констатувати відродження не лише практичного (зумовленого необхідністю врегулювання сучасних релігійно-правових відносин), але і наукового інтересу до канонічного права. Про це зокрема свідчить поява публікацій, присвячених цій тематиці [19, с. 38-41, 47], видання нових [334] та перевидання раніше створених посібників, наукових розвідок і першоджерел [124] з питання. Однак враховуючи те, що більшість сучасних досліджень канонічного права православної церкви створено на базі духовних навчальних закладів авторами клерикально-апологетичного спрямування, доводиться відзначати, що окремі з них при розв’язанні поставлених перед собою завдань часто не використовують належною мірою сучасні наукові методи, не достатньо критично і дещо однобічно підходять до викладеного матеріалу, не враховують сучасний доробок аналітичної юриспруденції при створенні власних висновків.
Сучасні теоретики права та компаративісти (наприклад, О.Ф. Скакун, М.І. Матузов та ін. [276]) у своїх працях найчастіше обмежуються тільки згадками про релігійні норми та релігійні правові системи (зокрема, мусульманського та канонічного права), не вдаючись до їх детального аналізу або вивчаючи їх на прикладі одного мусульманського „одержавленого” права. Лише в наш час почали робитися поодинокі спроби дослідження канонічного права світськими вченими. Проте, ці автори (наприклад, М. Палінчак [220]) схильні у своїх працях аналізувати не стільки саме внутрішнє право церкви, скільки державно-церковні відносини. Повноцінною спробою комплексного вивчення канонічного права у контексті аналітичної юриспруденції можна вважати хіба що роз-робки М. Вар’яса [50], однак через намагання оглянути всю сукупність елементів системи дане дослідження лишень поверхово торкається проблематики канонічно-правових джерел.
Теоретичною основою дисертаційного дослідження стали праці радянських дослідників-правознавців: М.Г. Александрова, А.І. Денисова, С.Л. Зівса, С.Ф. Кечекьяна, М.М. Разумовіча, І. Сабо, Л.Р. Сюкияйнена, В.Є. Чіркіна, А.Ф. Шебанова та ін.; праці сучасних дослідників-правознавців: М.Ю. Варьяса, А.Б. Венгерова, О.Ф. Скакун, А.Ю. Калініна, А.А. Козловського, М.І. Козюбри, С.А. Комарова, В.В. Копєйчикова, В.О. Котюка, М.І. Матузова, П. Музиченко, Г.І. Муромцева, Ю.М. Оборотова, М.П. Орзіха, П.М. Рабіновича, Ю.В. Тихонравова, В.М. Хропанюка та ін., а також доробок відомих дореволюційних учених-юристів: Б. Кістяківського, Н.М. Коркунова, Л.І. Петражицького, М. Рененкампфа, В.І. Сергієвича, Є.М. Трубєцкого, В.М. Хвостова, Г.Ф. Шершенєвіча та ін. Важливе значення для написання дослідження мали праці відомих учених-каноністів: С.С. Бобчева, М.І. Горчакова, М. Заозерского, М. Красножена, О. Лотоцького, А. Мірлєса, єп. Никодима (Мілаша), М. Остоумова, А.С. Павлова, А.І. Покровського, І. Попова, Р. Поптодорова, М. Суворова, М. Фіолетова, В. Ципіна та ін.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження відповідає підготовленій Інститутом законодавства Верховної Ради України „Концепції розвитку законодавства України на 1997-2005 роки”. Проблематика дисертаційного дослідження відповідає також науковій темі на 2001-2005 роки „Теоретичні засади становлення правової держави в Україні” (номер державної реєстрації 0102U005306), яка розробляється кафедрою теорії та історії держави і права юридичного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
Мета і завдання дослідження. Основна мета дисертаційного дослідження − обґрунтування положення про те, що джерела канонічного права можна розглядати як об’єкт вивчення теоретико-правової науки, застосування понятійно-категорійного апарату якої дозволяє виявити природу та теоретико-правові особливості джерел канонічного права релігійного об’єднання (церкви), що займає одну з ключових позицій у історії, культурі та сучасному житті суспільства в Україні, – східної християнської (православної) церкви. Окрім цього, метою дослідження є виявлення сутності та теоретико-правова порівняльна характеристика систематизації джерел канонічного права вказаного релігійного об’єднання.
Головними завданнями даного дослідження стали:
 визначення на основі сучасних теоретико-правових підходів ключових понять дослідження;
 з’ясування ролі, місця та значення канонічного права серед інших сфер та галузей права;
 вияв специфічних і спільних для всіх форм права рис, властивих джерелам канонічного права;
 з’ясування видової різноманітності та ієрархічної структури джерел східнохристиянського канонічного права і порівняльна теоретико-правова характеристика цих видів;
 розкриття сутності та специфіки процесу систематизації джерел канонічного права на різних його стадіях та етапах;
 виявлення тенденцій сучасного розвитку джерел цього типу та створення моделі проведення систематизації на їх базі.
Об’єктом дослідження є джерела християнського канонічного права, які досліджуються на матеріалі однієї з найбільших релігійних деномінацій України – східнохристиянської (православної) церкви.
Предметом дослідження є порівняльний теоретико-правовий аналіз джерел канонічного права вказаного релігійного об’єднання та специфіки їх систематизації.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослі-дження стали загальні та спеціальні методи, якими користується сучасна теоретико-правова наука, сучасні загальнотеоретичні погляди на право та державу. Використано абстрактно-логічні методи (аналіз, синтез, дедукція, індукція та аналогія, перехід від конкретного до абстрактного і навпаки, побудова дефініцій понять, застосування поділу та класифікації), історико-правовий, структурно-функціональний, порівняльно-правовий та ряд інших загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. Структурно-функціональний метод був необхідний для виявлення місця канонічного права в системі правових явищ та місця джерел канонічного права серед джерел права. Порівняльно-правовий метод використовувався в процесі дослідження специфіки джерел християнського канонічного права та їх систематизації. Його застосування дозволило виявити як спільні, так і відмінні риси джерел канонічного права у порівнянні з джерелами світського права. Використання таких спеціальних методів, як формально-юридичний, історико-правовий, порівняльно-правовий, дало змогу проаналізувати видову та якісну специфіку джерел канонічного права та стадій і етапів їх систематизації. В ході дослідження використані також методи, напрацьовані каноністикою. Наприклад, за допомогою історико-догматичного методу аналізуються історичні особливості та хід систематизації джерел канонічного права.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим у вітчизняному правознавстві комплексним монографічним дослідженням, присвяченим теоретико-правовому аналізу джерел східнохристиянського канонічного права. В ході проведеного дослідження сформульовано ряд нових наукових положень та висновків:
 вперше на основі сучасних теоретико-правових принципів розглядаються джерела канонічного права східної християнської церкви, процес їх систематизації, використовуючи порівняльно-правового підхід виділяються загальні й специфічні риси, властиві цим правовим явищам;
 запропоновано авторський підхід щодо визначення місця канонічного права як автономної надкорпоративної правової системи, що є частиною сім’ї релігійного права;
 вперше визначено положення про те, що джерела канонічного права мають усі ключові ознаки джерел права у традиційному розумінні;
 з нової точки зору визначено загальне поняття джерел права, джерел канонічного права, матеріальних та формальних джерел, канонічно-правового звичаю, канонічно-правового акту, прецеденту та договору;
 вперше комплексно з теоретико-правової точки зору розглянуто нормативно-видову різноманітність цих джерел;
 вперше виявлено теоретико-правові особливості стадій та етапів їх систе-матизації.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що:
− у науково-дослідній сфері одержані результати можуть сприяти подальшій розробці проблематики теоретико-правового дослідження канонічного права;
− у сфері правотворчості − ці результати можуть бути використані при розробці та прийнятті нової редакції Закону „Про свободу совісті та релігійні організації” і підзаконних нормативно-правових актів з питань державно-церковних відносин;
− у правозастосовчій діяльності використання одержаних результатів може сприяти формуванню правових і суспільно-політичних механізмів гармонізації державно-церковних відносин в Україні;
у навчальному процесі матеріали дисертації доцільно використовувати при підготовці навчальної та навчально-методичної літератури з дисциплін „Теорія права”, „Канонічне право” та при проведенні семінарських занять, написанні навчально-кваліфікаційних робіт.
Апробація результатів дисертації. Результати дисертації були апробовані на ряді науково-практичних конференцій, зокрема, на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Духовність та злагода в українському суспільстві на перехресті тисячоліть” (м. Київ, 1999 р.), міжнародній науково-практичній конференції “Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики” (м. Київ, 1999 р.), науково-практичній конференції „Україна: поступ у майбутнє” (м. Київ, 2000 р.), міжнародній науково-практичній конференції „Біблія і культура” (м. Чернівці, 2000 р.), ІІ Всеукраїнській науковій конференції молодих науковців, аспірантів і студентів „Актуальні проблеми теорії та історії прав людини, права і держави” (м. Одеса, 2003 р.) та V Всеукраїнській науково-практичній конференції „Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні” (м. Острог, 2004 р.).
Положення дисертації доповідалися на теоретичних семінарах викладачів юридичного факультету, розглядалися на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
Публікації. Основні положення дисертації викладені у десятьох статтях, з них п’ять опубліковані у збірниках наукових праць, які входять до переліку фахових видань, затверджених ВАК України.

Список литературы

ВИСНОВКИ

1. Визначення понять − важливий етап пізнання права. На шляху до створення дефініції складних суспільних понять, що динамічно розвиваються, є цілий ряд об’єктивно зумовлених обставин, які істотно ускладнюють цей процес. Можливі два основних підходи до створення визначень, перший з яких передбачає розгляд визначуваного явища на сучасному етапі його розвитку без урахування темпорального фактора, другий – розрізнення історичних етапів розвитку явища і його розгляд у генетично-еволюційному аспекті (у цьому випадку мета визначення – знайти найбільш істотні, властиві природі явища ознаки, у модифікації яких і полягав його історичний розвиток).
Розгляд основних історичних етапів розвитку поняття джерела права дозволяє констатувати дуже повільну у якісному відношенні еволюцію цього поняття як теоретико-правової категорії та чітку домінанту матеріального розуміння джерел права на ранніх стадіях його вивчення (античність, середньовіччя). Якісно новим етапом дослідження джерел права можна вважати час виникнення основних концепцій права, кожна з яких запропонувала власний методологічно-цілісний погляд на право в цілому та різні форми виразу його буття (в тому числі і джерела права). З виникненням та поширенням юридичного позитивізму намітилася тенденція до переваги формального розуміння джерел права. В цілому ж, не зважаючи на неминуче спрощення предмета дослідження, концепції права сприяли перегляду усталених стереотипів і різноплановому розгляду джерел права.
Розгляд поняття джерела права у відриві від темпорального фактора дозволяє виділити такі найбільш типові підходи до розуміння його, як: 1) зовнішньої форми виразу юридичних норм; 2) нормотворчої діяльності держави та результатів цієї діяльності; 3) сил, що виробляють право; 4) причин, умов чи способів надання соціальним нормам статусу правових.
Учені-каноністи ХІХ – поч. ХХ ст.ст. у своїх працях або дотримувались певної правової концепції у розумінні джерел права, або ж взагалі намагалися уникати будь-яких визначень цієї категорії, посилаючись на істотні відмінності між світським і канонічним розумінням основних форм існування права. Позиції сучасних дослідники канонічного права за їх спрямуванням можна скласифікувати на дві категорії – консервативну (передбачає синкретичний аналіз існуючих випробуваних часом авторитетних моделей певного явища) еволюційну (являє собою спробу піднесення за допомогою сучасних наукових методів категорійно-понятійного апарату канонічного права до сьогоденного рівня розвитку “світської” юриспруденції).
Об’єктивною підставою складності утворення універсального визначення джерел права є велика різноманітність значень цього поняття, що склалась історично. Сучасний підхід до дефініції джерел права передбачає синтез історичного і “позачасового” їх розуміння та доцільність багаторівневого розгляду такого складного явища як джерела права.
2. Проаналізувавши місце сучасного християнського канонічного права в системі правових явищ, можна прийти до висновку, що його належить розглядати як автономну надкорпоративну правову систему, що є частиною сім’ї релігійного права.
Найбільш ефективними методами дослідження специфіки джерел канонічного права є порівняльний та феноменологічний методи.
Специфічні риси джерел канонічного права при порівняльному розгляді можна поділити на дві великі категорії: 1) специфіка джерел канонічного права по відношенню до джерел світського права; 2) специфіка канонічно-правових джерел щодо джерел інших релігійних правових систем.
3. Джерела канонічного права врегульовують особливий тип суспільних відносин, яким властивий власний предмет (суспільні відносини, пов’язані із задоволенням релігійних потреб) та методи (імперативний, диспозитивний, змішаний, акривія та ікономія в якості специфічних методів) нормативного врегулювання. Досить чітко відрізняються від “світських” і канонічні правовідносини, специфіка яких виражається як на рівні об’єкта (суспільних відносин особливого типу, що піддаються нормативному врегулюванню), так і на рівні суб’єктів і змісту правовідносин цього типу.
Інший підхід до класифікації специфіки різних типів джерел права дозволяє виділити відповідно до двох основних рівнів розуміння і поділу джерел права такі групи: 1) специфіка різних типів джерел у матеріальному їх розумінні; 2) специфіка джерел у формальному відношенні.
4. Головна ознака, що визначає специфіку джерела канонічного права у матеріальному аспекті, – це нормотворча воля, яка субстантивується у певних органах, які легітимно здатні створювати нові джерела права і самим фактом волевиявлення закріплювати за ними загальнообов’язковий до виконання всіма адресатами статус. Носієм цієї волі у цьому випадку є не держава, а окремі релігійні організації (організовані об’єднання віруючих, основна організаційна форма буття релігії в суспільстві) та релігійні об’єднання (церкви – середовища буття та ключового джерела канонічного права), що прямо чи опосередковано беруть участь у канонічному нормотворчому процесі.
Специфіка джерел канонічного права у формальному розумінні проявляється у їхньому змісті, який складають релігійно-правові норми. Необхідно чітко розмежовувати поняття релігійної норми (як одного з видів соціальних норм) і релігійно-правової норми (як специфічного типу правових норм, якому властиві всі основні ознаки права).
Особливості джерел канонічного права проявлються й у їх класифікації, для якої типовим є виділення специфічних нехарактерних для світського права видів правових джерел (Біблія, церковне передання, канонічний звичай, церковне законодавство та ін.).
5. Аналітична юриспруденція пройшла у розумінні матеріальних джерел права дві основні стадії. На першій з них домінувало уявлення про джерела цього виду як про різновиди правотворчої волі, яка виражається у системі суб’єктів нормотворчості. Другий етап розвитку уявлення про джерела права у матеріальному розумінні характеризується розумінням цього поняття через матеріальні умови життя суспільства, через оцінку змісту норм права з точки зору соціальної зумовленості. Матеріальні джерела права, отже, визначаються як сукупність різнотипних факторів (наприклад, економічних, соціально-політичних, культурологічних, юридичних та інших), що в комплексі справляють визначальний вплив на формування права.
Східнохристиянська каноністика за увесь час свого існування наразі так і не виробила остаточних послідовних і несуперечливих критеріїв розподілу джерел канонічного права на матеріальні та формальні (і це попри той факт, що саме ця класифікація і досі залишається однією з найбільш вживаних та небезпідставно вважається основною). Матеріальні джерела канонічного права потрібно розуміти як суб’єктивовану нормотворчу волю.
Застосовуючи формально-логічний підхід, матеріальним джерелом канонічного права християнської церкви у власному розумінні терміну може називатися лише суб’єктивована нормотворча воля релігійного об’єднання, адже лише вона уповноважена ствердити автентичність виразу волі Бога та шляхом рецепції вибірково ввести окремі нормотворчі вияви державної волі до діючої системи релігійного права.
Слідуючи усталеній традиції, можна виділити три види матеріальних джерел східнохристиянського канонічного права: суб’єктивовану нормотворчу божественну, церковну та державну волю.
Розвиненим релігіям світу властиве вчення про божественне походження їх найважливіших засад і принципів, які вважаються формою виразу волі об’єкта поклоніння. Ці положення, яким віра у їхнє божественне походження надала найвищого ієрархічного статусу, вважаються вічними та незмінними. Божественна воля, за релігійним переконанням, є першоджерелом усього права християнської церкви, що формулює ключові нормативні приписи, визначає основи церковного устрою та засади релігійної діяльності. Всі інші матеріальні джерела вважаються похідними щодо неї. Можна розрізняти безпосередню та опосередковану форму виразу та закріплення цього різновиду матеріальних джерел.
Нормотворче волевиявлення органів церковної влади та управління є центральним різновидом матеріальних джерел канонічного права, який характеризується надзвичайно тісним взаємозв’язком з першим видом джерел – божественною волею. У східному християнстві доцільно виділити два рівні вияву волі церкви як одного з матеріальних джерел канонічного права: а) загальний рівень (універсальна суб’єктивована нормотворча воля, не обмежена майже ніякими чинниками, що уповноважена приймати рішення загального характеру, канонічно-зобов’язальна сила яких поширюється на всі суб’єкти канонічно-правового регулювання); б) локальний рівень (воля, спрямована на створення норм, що визначають канонічно-правовий статус окремих структурних чи адміністративно-територіальних частин християнської церкви, напр., помісних церков, монастирів, духовних шкіл тощо).
Правом повноважного представництва волі церкви наділена ціла система органів церковної нормотворчості, до якої відносять інститут єпископів, церковні собори та колегіальні органи церковного управління різних рівнів, церковні організації (юридичні особи, що функціонують у середовищі певного релігійного об’єднання) та церковну громадськість.
Третім різновидом матеріальних джерел канонічного права є нормотворча воля державної влади. Опосередковано канонічно-правотворча функція органів держави проявляється у тому, що держава, як утворення, наділене суверенною владою в межах власної території, охоплює системою власного правового регулювання всі громадські організації та об’єднання, серед яких є і релігійні організації.
6. У науці канонічного права не вироблено усталених підходів до теоретико-правового вивчення формальних джерел права. Більшість дослідників у своїх працях при висвітленні цього питання головний наголос роблять на історико-джерелознавчому аспекті джерел канонічного права. Формальні джерела канонічного права – це форми зовнішнього виразу канонічно-правових норм. Видами таких джерел є священні (біблійні) приписи, канонічно-правовий звичай, канонічний акт, канонічний прецедент, внутрішньоцерковний та міжцерковний канонічно-правовий договір.
Чільне місце в ієрархії формальних джерел релігійно-правових систем традиційно посідають положення, викладені у священних книгах релігії, на доктрини якої опираються ці системи. Особливе значення для кожного християнського релігійного об’єднання мають приписи священної книги цієї світової релігії – Біблії, яка по суті є збірником багатьох творів, написаних різними авторами та у різні епохи. Саме у Біблії розкрито засади християнського віровчення та культу, подано основні парадигми християнського світогляду. Виходячи з матеріального розуміння поняття джерела права як правотворчої волі, серед дослідників православного канонічного права набула поширення думка, що норми, які містяться у Біблії, в силу свого найвищого авторитету є фундаментальними принципами, на яких базується все життя церкви, формальною засадою церковної правотворчості. Звичайно, Біблія, як і більшість священних книг інших релігій, не містить систематизованого кодексу релігійно-правових норм. Однак у ній вміщено загальні начала, вихідні положення та напрямки правового регулювання, які через акти тлумачення та нові норми, що виникають на підставі біблійних доктрин, деталізуються та реалізуються через них. Конкретні приписи та загальні парадигми Біблії істотно вплинули на історичний процес формування канонічного права всіх, без винятку, гілок християнства.
Канонічно-правовий звичай є специфічним різновидом правового звичаю, наділеним значною кількістю видових особливостей, який посідає досить важливе місце у ієрархії джерел канонічного права. Однією з основних форм існування канонічних звичаїв є церковне передання. Вчені-каноністи практично не займалися питанням визначення поняття канонічно-правового звичаю як такого (натомість визначаючи поняття правового чи юридичного звичаю) або взятого у контексті правового звичаю в цілому. Канонічно-правовий звичай – це канонічний припис, що сформувався внаслідок однотипного повторення певних юридично-значимих дій протягом певного часу, який інтегрований суб’єктами канонічної правотворчості до системи діючого релігійного права.
Канонічний звичай для інтеграції у правову систему має відповідати ряду вимог: 1) мати певну давність існування, безперервно використовуватись зі спільної добровільної згоди; 2) бути обов’язковим, чітко визначеним, узгодженим з іншими звичаями; 3) відповідати критерію розумності. Місце певної звичаєвої норми у ієрархії інших канонічних звичаїв визначається: а) давністю звичаю; б) територією, на якій він існує; в) ступенем інтеграції звичаю до системи діючого позитивного права.
Ядром канонічного права, найбільшою за обсягом і складністю його частиною, позитивним правом, норми якого носять чи не найбільш яскраво виражений юридичний характер, є церковне законодавство. Канонічно-правовий акт – це офіційний акт-документ компетентного органу церковного управління, що містить канонічно-правові норми. Значна автономність церковної нормотворчості відобразилася у ряді специфічних рис, які властиві всьому церковному законодавству: 1) його реальний нормативний зміст і сфера дії обмежені майже винятково церковними відносинами; 2) церковне законодавство має винятково консервативний характер, який зумовлюється вищою метою існування канонічно-правових норм – збереження організаційної та віронавчальної єдності церкви, її самототожності за будь-яких зовнішніх обставин; 3) канонічно-правові акти досить рідко виражаються у категорично-імперативній формі (типовою для них швидше є форма правил, що переконують і настановляють, тобто діють на волю через совість із застосуванням особливих видів санкцій).
Одним із цілком самостійних різновидів джерел канонічного права можна вважати канонічний прецедент – рішення церковних органів, наділених судовими повноваженнями, що служать зразками для вирішення подібних справ у майбутньому і мають зобов’язальний характер. У житті певного релігійного об’єднання (церкви), на яке поширює свою дію канонічне право, досить часто зустрічаються спірні відносини, які не врегульовуються ні канонічно-правовими звичаями, ні канонічно-правовими актами, ані канонічними договорами. Повноваженнями з урегулювання цих спірних правовідносин наділені органи церковного судочинства. Рішення, прийняті цими органами, мають обов’язковий характер для адресатів. Існує ціла сфера канонічно-правових відносин (щодо правового врегулювання віронавчальних, територіальних, адмі-ністративних та ін. спорів), які врегульовуються рішеннями церковних су-дів.
Судовому прецеденту як різновиду формальних джерел канонічного права, звісно, властивий цілий ряд ознак, що вирізняють його як з-поміж інших джерел цієї правової системи, так і з масиву судових прецедентів у світському праві: 1) для нього характерна відсутність устояної форми зовнішнього виразу (рішення судових органів можуть видаватися як самостійними актами, так і входити до складу канонічних нормативних актів); 2) багато видів органів церковного судочинства є структурами, наділеними не лише судовими, але й адміністративно-управлінськими повноваженнями (однією з інстанцій системи церковного судочинства, скажімо, є суд єпископа), а тому міра обов’язковості та сфера дії рішень цих органів визначається владними повноваженнями та авторитетом конкретного органу, що приймає рішення у загальній системі всіх органів церковної влади.
Канонічно-правовий договір, не зважаючи на незаперечний факт його існування у канонічному праві, залишається майже не дослідженим у рамках цієї правової системи нормативним явищем. Його можна визначити як канонічний акт, укладений на взаємному волевиявленні сторін, яким створюється канонічно-правова норма. Така дефініція базується на істотних ознаках цього різновиду договорів, до числа яких можна віднести те, що: 1) виникнення канонічно-правового договору пов’язане з досягненням взаємної згоди; 2) цей договір має нормотворчий характер. На наш погляд, джерелами канонічного права є всі канонічні договори (як загального, так і індивідуального характеру, укладення яких також може призводити до виникнення канонічних норм особливого типу – індивідуальних норм).
Можна зробити спробу здійснити класифікацію канонічно-правових договорів з огляду на сфери, в яких вони використовується у сучасному житті православних церков України. Відповідно до цього є сенс виділяти такі види канонічно-правових договорів, як внутрішньоцерковні (угоди, що містять норми, які врегульовують внутрішнє життя церкви) та зовнішньоцерковні (що врегульовують зовнішньоцерковні та міжцерковні відносини). Окремим різновидом канонічно-правового договору є договори, укладені за вимогами світського права, яке діє на території держави, де функціонує релігійне об’єднання. Такі договори, не зважаючи на їх світський правовий характер, у разі їх ратифікації церковними органами можна вважати одночасно і зовнішніми джерелами канонічного права.
7. У науці канонічного права безпосереднім джерелом канонічного права прийнято вважати лише тлумачення авторитетних каноністів. Юридична доктрина як цілісно-єдине джерело права згадується лише у поодиноких сучасних фахових працях. Відповідно до церковної традиції, найбільш авторитетними тлумачами канонічного права східної християнської церкви, пояснення яких можна розглядати, щонайменше, як допоміжні джерела права, є відомі церковні та державні діячі ХІІ ст. Олексій Арестин, Іоанн Зонара та Феодор Вальсамон. Кожного з них характеризує власний методологічний підхід до тлумачення канонічних приписів.
Юридична доктрина посідає важливе місце серед джерел канонічного права у східному християнстві. При цьому її значення не вичерпується формально-регулятивним. Юридична доктрина – головний чинник у розвитку канонічно-правової науки та засобів регулятивного впливу. Роль доктрини у становленні канонічного права як цілісної системи можна порівняти зі значенням юриспруденції Давнього Риму у представленні суперечливої сукупності різнотипних норм римського позитивного законодавства у вигляді стрункої та впорядкованої нормативної системи, що тривалі віки була зразком для наслідування. З часу фактичного припинення у православній церкві процесу створення універсальних канонічних приписів найвищого рівня юридична доктрина (яка включає, окрім інших елементів, ще й правові принципи та авторитетні тлумачення) може вважатися ключовим методом пристосування існуючого канонічно-нормативного матеріалу до вимог мінливих церковних відносин.
8. Особливості систематизація джерел канонічного права зумовлюються унікальністю канонічно-правових відносин, що ними врегульовуються, та особливою природою релігійного об’єднання (церкви) як основного суб’єкта систематизаційного процесу. Є всі об’єктивні підстави застосовувати науковий доробок щодо закономірностей систематизації норм світського права для порівняльного теоретико-правового аналізу систематизації норм канонічного права. Однак, констатуючи спорідненість за правовою природою, не можна не зауважити, що протягом тривалого часу паралельного розвитку системи релігійного та світського права набули досить багато суттєвих специфічних ознак, які знайшли свій вираз у меті, завданнях, методах, способах і стадіях система-тизації канонічно-правових приписів.
Основні тенденції розвитку церковного законодавства на сучасному етапі зумовлюються гострим усвідомлення всіма суб’єктами канонічних правовідносин потреби скликання та проведення наступного всеправославного собору як єдиного органу, наділеного компетенцією вирішувати канонічні питання загальноцерковного характеру. На сучасному етапі назріла необхідність вироблення єдиних узгоджених концептуальних засад розвитку канонічного права на майбутнє та низки конкретних заходів з їх втілення.
Реформування канонічного права як цілісної релігійно-правової системи, яке, враховуючи парадигму незмінності віронавчального елементу, ймовірно, проходитиме у формі піднесення канонічно-правового регулювання до рівня сучасних вимог. Необхідно створити сталий механізм прийняття, зміни та припинення дії канонічно-правових норм.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. −
№ 30. – Ст. 141.
2. Закон України „Про свободу совісті та релігійні організації” // Відомості Верховної Ради України. – 1991. − № 25. – Ст. 283.
3. Закон України „Про освіту” // Відомості Верховної Ради України. – 1991. − № 34. – Ст. 451.
4. Закон України „Про альтернативну (невійськову) службу” // Відомості Верховної Ради України. – 1992. − № 15. – Ст. 188.
5. Закон України „Про об’єднання громадян” // Відомості Верховної Ради України. – 1992. − № 34. – Ст. 504.

6. Августин, блаж. Творения: В 5 т. – СПб. − К.: Алетейя-УЦИММ-Пресс, 1998. − Т. 3: О граде Божием. − 743 с.
7. Аксаков Н. Патриаршество и каноны. − СПб., 1906. − 326 с.
8. Александров А.С. Юридическая техника – судебная лингвистика – грамматика права // Проблемы юридической техники. – Н. Новгород, 2000. − С. 101-130.
9. Александров Н.Г. Понятие источника права // Ученые записки ВИЮН. – Вып. VIII. – М.: Юриздат, 1946. – С. 43-56.
10. Алексеев Н.Н. Религия, нравственность и право. – Париж, 1930. –
232 с.
11. Алексеев С. Государство и право. Начальный курс. – М.: Юридическая литература, 1993. – 398 с.
12. Алексеев С.С. Общая теория права. – М.: Юридическая литература 1981. – 352 с.
13. Алексеев С.С. Право: азбука, теория, философия. Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – 710 с.
14. Алексеев С.С. Тайна права. Его понимание, назначение, социальная ценность. – М.: Норма, 2001. – 161 с.
15. Алмазов А.И. Законоправильник при русском Требнике. − СПб.,
1902. − 214 с.
16. Алмазов А.И. Канонарий монаха Иоанна. К вопросу о первоначальной судьбе номоканона Иоанна Постника. − Одесса, 1907. – 164 с.
17. Алмазов А.И. Краткий курс церковного права. Лекции, читанные в Императорском Новороссийском университете проф. А.Алмазовым. – Одесса, 1899. – 214 с.
18. Альбов М.П. Церковное право, читанное свящ. М.Альбовым в среднем классе Военно-юридического училища за 1874/5 г. – СПб., 1875. –
407 с.
19. Андрусяк Т. Олександр Лотоцький і розвиток науки українського церковного права // Історія релігій в Україні: Зб. наук. праць. – К.-Львів, 1995. – Т. 1. – С. 38-41.
20. Апенченко Ю. Обычай и закон. Как они уживаются // Юридический вестник. – 1996. – № 10. – С. 23-30.
21. Аринин Е.И. Философия религии. Принципы сущностного анализа. – Архангельск: Изд-во Поморского государственного университета, 1998. – 297 с.
22. Архипов С.И. Систематизация локальных норм советского права: Автореф. дис… канд. юр. наук: 12.00.01 / Свердловский юридический институт. – Свердловск, 1987. – 16 с.
23. Афанасьев Н.Н. Вступление в церковь. – М.: Паломник, 1993. – 205 с.
24. Афанасьев Н.Н. Неизменное и временное в церковных канонах. – Париж, 1930. – 154 с.
25. Бакаев Ю.Н. История государственно-церковных отношений в России: Уч. пособие. – Хабаровск, 1994. – 83 с.
26. Барсов Т.В. О каноническом елементе в церковном управлении. – М., 1882. – 260 с.
27. Баскин Ю.Я. Святоотечественная литература о власти и государстве
// Известия вузов. Правоведение. – 1997. – № 1. – С.52-69.
28. Бенедесюк І. Тлумачення норм права // Бізнес. − 2000. − 2 жовтня. − Дод.: Бугалтерія. − С. 84-87.
29. Бенешевич В.Н. Канонический сборник XIV титулов со второй четверти VII века до 883 г. – СПб., 1905. – 456 с.
30. Бенешевич В.Н. Синагога в 50 титулах и другие юр. Зборники Иоанна Схоластика. − СПб., 1914. – 398 с.
31. Бердников И.С. Архаическое направление в церковном праве. (Критический разбор сочинения проф. Киевской академии
П. Лашкарева: Право церковное в его основах, видах и источниках. Киев, 1886). – Казань, 1896. – 50 с.
32. Бердников И.С. Краткий курс церковного права Православной
Церкви. – Казань, 1913. – 198 с.
33. Бердников И.С. Новые опыты курса православного церковного
права. – Казань, 1890. – 16 с.
34. Бердников И.С. Основные начала церковного права православной церкви. – Казань, 1902. – 393 с.
35. Бердников И.С. Открытия в области церковного права, сделанные современным так называемым обновленчиским движением. – Казань, 1908. – 67 с.
36. Бердников И.С. Церковное право, как особая самостоятельная правовая область и его отношение к общей системе права. Вступительная лекция, читанная в Императорском Казанском университете И. Бердниковым. – Казань, 1885. – 31 с.
37. Бердников И.С. Церковное право. – Казань, 1887. – 493 с.
38. Бержель Ж.-Л. Общая теория права: Пер. с фр. – Москва: Nota bene, 2000. – 575 с.
39. Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формирования. – М.: Инфра−М-Норма, 1998. – 623 с.
40. Библия. Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. – М.: Издание Московской Патриархии, 1988. – 1180 с.
41. Билимович А.Д. О каноническом преобразовании. – К., 1913. – 16 с.
42. Бобылев А.И. Современное толкование системы права и системы законодательства // Государство и право. − 1998. − № 2. − С. 22-27.
43. Богдановская И.Ю. Закон в английском праве. – М.: Наука, 1988. −
182 с.
44. Богословский М.И. Курс общего церковного права. − М.: Университет-ская типография, 1885. − 156 с.
45. Боднарук Т. Західноруське право: дослідження і дослідники (Київська історико-юридична школа). − Київ: НАН України, 2000. − 158 с.
46. Бочкарев В.Н. Историко-канонические очерки. − Юхнов, 1906. − 150 с.
47. Булгаков С. Православие. Очерки учения православной церкви. – К.: Лыбедь, 1991. − 234 с.
48. Бурлай Е.В. Нормы права и правоотношения в социалистическом обществе. – К.: Наукова думка, 1987. − 90 с.
49. Бусова Н. А. Модернизация, рациональность и право. – Харьков: Прометей-Прес, 2004. – 352 с.
50. Варьяс М.Ю. Краткий курс церковного права. – М., 2001. – 127 с.
51. Варьяс М.Ю. Церковное право как корпоративная правовая система: опыт теоретико-правового исследования // Известия вузов. Правоведение. − 1995. − № 6. − С. 76-85.
52. Васьковский Е.В. Цивилистическая методология. – Ч. 1.: Учение о толковании и применении гражданских законов. – Одесса, 1901. –
375 с.
53. Венгеров А.Б. Теория государства и права. – Москва: Юриспруденция, 1999. – 522 с.
54. Верховской П.В. Правовое положение христианских Церквей на Западе и в России. Программа специального курса. − Варшава, 1911. − 12 с.
55. Верховской П.В. Сущность и характер церковной власти. − Сергиев Посад, 1916. − 15 с.
56. Вишневский А.А. Рождение канонического права и трагедия христианства // Правоведение. − 1994. − № 3. − С. 31-39.
57. Владимирский, свящ., проф. Казанского ун-та. О законе внутреннем и откровенном, о законах церковных и гражданских // Журнал Министерства народного просвещения. − 1852. − № 12. − От. ІІ. −
Т. LXXVI.
58. Властарь М. Собрание по алфавитному порядку всех предметов, содержащихся в священных и божественных канонах, составленное и обработанное смиреннейшим иеромонахом Матфеем, или Алфавитная Синтагма М. Властаря. − М., 1996. − 479 с.
59. Воскресенский, Гавриил. Понятие о церковном праве и его история. – Казань, 1844. – 32 с.
60. Вшивцев А. Христианская община и гражданская власть в их взаимоотношениях по учению св. писания, св. отец и по истории церкви. − Н. Новгород, 1909. − 16 с.
61. Гайворонская Я.В. К вопросу о понимании правовых и юридических норм // Известия высших учебных заведений. Правоведение: Сб. наук. труд. – 2001. – № 3. – С. 39-45.
62. Гегель Г.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – 526 с.
63. Геллей Г. Библейский справочник. – СПб., 1996. – 862 c.
64. Гетте В. О власти в церкви // Вера и разум. − Харьков, 1885. −
Т. ІІІ-IV. − Кн.1. − С. 277-299.
65. Геффдинг Г. Философия религии: Пер. с нем. – Санкт-Петербург: Общественная польза, б.г. – 403 с.
66. Гидденс Э. Социология . – М.: Эдиториал УРСС, 1999. – 703 с.
67. Гидулянов П.В. Восточные Патриархии в период четырех первых Вселенских Соборов. − Ярославль, 1908. − 389 с.
68. Гидулянов П.В. Сущность и юридическая природа церковного властвования. − Петроград, 1916. − 40 с.
69. Гидулянов П.В. Юридическая природа церкви // Журнал Министерства народного просвещения. − 1917. − № 9. − С. 81-88.
70. Глиняний В.П., Глиняна К.М. Вплив релігії на створення держави та права народів давнини // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 1999. – № 1. – С. 115-121.
71. Глубоководский Н.Н. Дидаскалия и Апостольские Постановления по их происхождению, взаимоотношению и значению.- София, 1935. – 465 с.
72. Головкин Р.Б. Современное право России в системе религиозно-традиционного регулирования. − Владимир: ВГПУ, 1998. − 101 с.
73. Горский Д.П. Определение (Логико-методологические проблемы). – М.: Мысль, 1974. – 307 с.
74. Горчаков М.И. К истории эпитемийных номоканонов (пенитенциалов) православной церкви. − СПб., 1814. − 119 с.
75. Горчаков М.И. Критический анализ главнейших учений об отношении между церковью и государством. − М., 1878. − 18 с.
76. Горчаков М.И. О тайне супружества, происхождении, историко-юридическом значении и каноническом достоинстве 50 гл. печатной кормчей книги. − СПб., 1880. − 448 с.
77. Горчаков М.И. Церковное право. Краткий курс лекций. – СПб., 1909. – 338 с.
78. Горчаков М.И. Церковное право. Лекции проф. … М.И.Горчакова, 1880-1881 ак.г. − Казань, 1881. − 910 с.
79. Гроций Г. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного права. – М., 1956. − 867 с.
80. Гурий, преосв. О богоучрежденности епископского сана Христианской Церкви. − СПб., 1876. − 37 с.
81. Гусев А.Ф. О клятве и присяге. Против современных отрицателей ее. − Казань, 1891. − 60 с.
82. Гусев Ю.И. Теоретические проблемы составления Свода Законов Союза ССР: Автореф. дис… канд. юр. наук: 12.00.01 / Всесоюзный научно-исследовательский институт советского законодательства. – Москва, 1973. – 22 с.
83. Давид Р. Основные правовые системы современности. – М.: Прогресс, 1988. – 496 с.
84. Демин А.В. Нормативный договор как источник административного права // Государство и право. − 1998. − № 2. − С. 15-21.
85. Джероза Л. Каноническое право в католической церкви. – М.: Христианская Россия, 1996. – 379 с.
86. Діяння Всеукраїнського Православного Церковного Собору в м. Києві 14/30 жовтня н.с. 1921 р. – К., 1921. – 28 с.
87. Дюги Л. Конституционное право. – СПб., 1908. − 210 с.
88. Евфимий Иоаннович, архимандрит. Начатки церковного права древныя восточныя церкви по книзе Кормчей. − Б.м., 1841-1847. −
107 с.
89. Егоров С.Н. Аксиоматические основы теории права. – СПб.: Лексикон, 2001. – 272 с.
90. Ельчанинов А.В. Каноны и церковная организации. − М., 1910. − 16 с.
91. Завьялов А.А. О присяге. − СПб., 1905. − 100 с.
92. Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 1998. − 387 с.
93. Заозерский Н. Историческое обозрение источников права православной церкви. − Вып. 1. − М., 1891. – 237 с.
94. Заозерский Н.А. Номоканон Иоанна Постника в его редакциях: грузинской, греческой и славянской. − М., 1902. − 96 с.
95. Заозерский Н.А. О главных формах канонического процесса // Чтения в обществе любителей духовного просвещения, 1880. − Ч. 2. −
С. 1-409 с.
96. Заозерский Н.А. О желательной постановке преподавания церковного права в наших учебных заведениях. − М., 1910. − 12 с.
97. Заозерский Н.А. О сущности церковного права. − Сергиев Посад, 1911. − 95 с.
98. Заозерский Н.А. Очерки из истории кодификации канонического права Восточной церкви. − Б.м. и г. − 33 с.
99. Заозерский Н.А. Право православной грековосточной русской Церкви как предмет специальной юридической науки. − М., 1888. − 143 с.
100. Заозерский Н.А. Состояние канонического права в доникейской церкви // Чтения в обществе любителей духовного просвещения,
1882. − Ч. 1. − Т.2. − 141 с.
101. Заозерский Н.О. О церковной власти (основоположения, характер и способы применения церковной власти в различных формах устройства церкви по учению православно-канонического права). − Сергиев Посад, 1894. − 458 с.
102. Заозерский Н.О. Церковный суд в первые три века христианства. − Кострома, 1879. − 350 с.
103. Зивс С.Л. Источники права. − М.: Наука, 1981. − 256 с.
104. Зумбулидзе Р.-М. З. Обычное право как источник гражданского
права. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2004. – 380 с.
105. Ильинский Н.И. Синтагма Матфея Властаря. – М., 1892. – 240 с.
106. История русской правовой мысли: биографии, документы, публикации. – Москва: Острожье, 1998. – 603 с.
107. Калашников С.В. Алфавитный указатель действующих и руководствен-ных канонических постановлений, указов, определений и распоряжений святейшего правительствующего Синода (1721-1895 г. включительно) и гражданских законов, относящихся к духовному ведомству православного исповедания. − Харьков, 1896. − 368 с.
108. Калинин А.Ю., Комаров С.А. Форма (источник) права как категория в теории государства и права // Известия высших учебных заведений. Правоведение. – 2000. − № 6. − С. 1-10.
109. Каллист, иеромонах. Номоканон св. Фотия Патриарха Константинопольского. − М., 1899. − 311 с.
110. Кальниш Ю.Г. Приоритетні напрями, шляхи реалізації і перспективи державної політики України в галузі релігійно-церковного життя: Автореф. дис... канд. наук з держ. упр.: 25.00.01 / Українська академія державного управління. – К., 2001. – 18 с.
111. Каноническое право о браке. De matrimonio : Учебное пособие. − М., 1994. − 144 с.
112. Каноны или книга правил святых соборов вселенских и поместных и святых отец. – Монреаль, 1974. − 477 с.
113. Карбонье Ж. Юридическая социология. – М.: Прогресс, 1996. – 351 с.
114. Кашанина Т.В. Корпоративное право. – М.: Норма-Инфра-М, 1999. – 802 с.
115. Кашанина Т.В. Происхождение государства и права. – М.: Юристъ, 1999. – 333 с.
116. Керимов Д.А. Кодификация и законодательная техника. – М., 1962. – 104 с.
117. Керимов Д.А. Методология права. – Москва: Аванта, 2000. – 559 с.
118. Керимов Д.А. Право и законодательство // Свободная мысль. − 1992. − № 18. − С. 83-91.
119. Кечекьян С.Ф. О понятии источника права // Ученые записки МГУ. − Вып. 116. − М., 1946. − С. 24-32.
120. Киприан, еп. Карфагенский. Творения: В 3 т. – К., 1891. – Т. 1. – 390 с.
121. Кістяківський Б. Вибране: Пер. з рос. – К.: Абрис, 1996. – 474 с.
122. Климов Н. К вопросу о методах изложения истории и догмы церковного права. − СПб., 1903. − 22 с.
123. Клочков В.В. Религия, государство, право. – М., 1978. − 287 с.
124. Книга правил святыхъ апостолъ, святыхъ соборовъ вселенскихъ и поместныхъ, и святыхъ отецъ. – М., 1993. – 562 с.
125. Кодекс канонів східних церков. – Львів, 1995. – 471 с.
126. Кодекс канонів східних церков. – Рим, 1993. – 845 с.
127. Козловський А.А. Право як пізнання. Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999. – 295 с.
128. Козловський А.А. Систематизація законодавства як гносеологічний процес // Право України. – 2000. – № 2. – С. 49-51.
129. Комаров С.А. Общая теория государства и права. – М., 1998. – 411 с.
130. Коммюнике Всеправославного Совещания // Журнал Московской Патриархии. − 1968. − № 7. − С. 49-55.
131. Конспект курса церковного права. − СПб., 1908. − 76 с.
132. Конспект по церковному праву. − К., 1906. − 84 с.
133. Конспект по церковному праву. − СПб., 1903. − 100 с.
134. Конспектированный курс церковного права. – М., 1897. – 146 с.
135. Константий О.В. Співвідношення поняття „джерело права” в теорії права і в адміністративному праві // Проблеми законності: Зб. наук. праць. – Вип. 34. – Харків, 1998. – С. 90-94.
136. Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права. – СПб., 1908. – 354 с.
137. Котюк В.О. Теорія права. – К.: Вентурі, 1996. − 207 c.
138. Красножен М.Е. Краткий очерк церковного права. − Юрьев, 1900. − 160 с.
139. Красножен М.Е. Литература церковного права. − Юрьев, 1917. − 189 с.
140. Красножен М.Е. Пособие к изучению церковного права. − Юрьев, 1900. − 70 с.
141. Красножен М.Т. Толкователи канонического кодекса Восточной Церкви: Аристин, Зонара и Вальсамон. − М., 1911. − 224 с.
142. Краткий конспект по церковному праву. – К., 1900. – 73 с.
143. Кросс Р. Прецедент в английском праве. – М., 1985. − 240 с.
144. Кудрявцев В.Н. Юридические нормы и фактическое поведение
// Советское государство и право. − 1980. − № 2. − С. 12-20.
145. Кузнецов К.А. Теория права. − Одесса: Техник, 1918. − 100 с.
146. Кулик О.Г. Методичні та організаційні засади систематизації законодавства України // Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1999. – С. 128-129.
147. Кураев А. Православие и право: Церковь в светском государстве. − Издание Сретинского монастыря, 1997. − 64 с.
148. Ламанов А.А. Церковное право. − СПб., б.г. − 175 с.
149. Лапаева В.В. Социология права. – Москва: Норма, 2004. – 287 с.
150. Лапин П.Д. О необходимости церковного права, его сущности и положении в общей системе права. − Казань, 1911. − 20 с.
151. Лапин П.Д. Собор как высший орган Церковной власти. − Казань, 1909. − 197 с.
152. Лашкарев П. Право церковное в его основах, видах и источниках. − К., 1886. − 224 с.
153. Лашкарев П.А. Право Церкви Православной в ряду других юридических наук. − К.: Университетская типография. − 1886. − 58 с.
154.