ПРИНЦИП НЕПРИПУСТИМОСТІ ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ (ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ)

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП..…………...…………………………………………………………3

РОЗДІЛ І Категорії “зловживання правом” і “суб’єктивне право” у сучасній юриспруденції»………………………………………………...……..18

1.1. Етапи розвитку концепції зловживання правом у вітчизняній і зарубіжній юриспруденції..…………………………….......................................18
1.2.Розуміння суб'єктивного права в сучасній юридичній науці...…………......………………………………………………………....……52
1.3.Поняття, ознаки, сутність, види зловживань правом...………………………………………………………………..........…….72
1.4.Питання зловживання правом і правові гарантії захисту від несумлінної правореалізації у законодавстві України та у міжнародному праві…………………………....………...……………..............…........................92
РОЗДІЛ ІІ. Принцип неприпустимості зловживання правом – як фундаментальний принцип сучасного права ………………………............115

2.1 Поняття, сутність і ознаки принципу неприпустимості зловживання правом...…………………………………………………...............…...................115
2.2 Структура, функції, цілі принципу неприпустимості зловживання правом ...…....…………………………………………………………….………142
2.3.Принцип неприпустимості зловживання правом у системі принципів права …...…....……………………………………………………..........…..........158

ВИСНОВКИ……………………………………………………………....177
СПИСОК ДЖЕРЕЛ І ІТЕРАТУРИ…………………………….............184
ВСТУП

Актуальність теми. Принцип самостійного і безперешкодного здійснення суб'єктивних прав є одним із базових у праві та пронизує всю юриспруденцію. Саме він лежить у основі існування правової держави і громадянського суспільства. Однак міра свободи, закладена в суб'єктивному праві, не абсолютна, вона має певні межі, вихід за які перетворює таку поведінку особи у правопорушення.
Проповідь крайнього індивідуалізму не є плідною для суб'єктивного права особи, вона орієнтує на егоїстичне, анархічне свавілля й ігнорує значимість такої великої соціальної проблеми, як обов'язок і відповідальність особистості перед суспільством. Таким чином, небезпека зловживання правом полягає у тому, що недобросовісна реалізація норм права може спотворити сутність принципу "дозволено усе, що не заборонено законом".
Крім того, соціальне зло від зловживання правом виражається в руйнуванні основ, на яких базуються фундаментальні цінності громадянського суспільства, і як наслідок – їхнє нівелювання, а також розвиток нігілістичного ставлення до права і, кінцевому рахунку, зростання числа правопорушень.
Небезпека зловживання правом також полягає в тому, що зовні воно завжди виглядає як дія особи, яка здійснюється у межах належного їй права, і поки не буде доведена спрямованість дії на заподіяння шкоди іншим особам, навіть якщо ця шкода була вже завдана, воно залишається некараним. Тобто, установити намір особи заподіяти шкоду іншій особі користуванням своїм правом на практиці досить важко.
До сказаного слід додати, що чинне законодавство України, присвячене питанням зловживання правом, унікальне тим, що практично в жодному з нормативно-правових актів узагалі не дано дефініції «зловживання правом». Водночас у багатьох нормативно-правових актах сформульовано переліки діянь, котрі, на думку вітчизняного законодавця, є зловживаннями правом. До того ж, зараз у законодавстві України вже встановлена відповідальність за певні діяння, що за своєю сутністю є зловживаннями правом, однак до числа таких формально не належать. Наприклад, у Кодексі України про адміністративні правопорушення встановлена адміністративна відповідальність за перевищення встановленої швидкості руху автомобіля.
Таким чином, сьогодні в Україні поняття і форми зловживання правом у переважній більшості випадків є оцінними поняттями.
Однак юридична практика, на відміну від юридичної науки, «не любить» оцінних понять, оскільки вони призводять до розбіжностей при тлумаченні, а отже, до різнобою в правозастосуванні. У цьому зв'язку ще давньоримські юристи застерігали, що «усяка дефініція зв'язана з ризиком» («omnis defenitio in jure periculosa est») [1, с.223].
Через відсутність ознак складу даного діяння в законодавстві неможливо визначити чіткий перелік меж здійснення суб'єктивного права, вихід за які буде свідчити про зловживання особою своїми правами [Див. детальн. :2, с. 13]. До сказаного варто також додати, що в законодавстві не передбачено конкретних мір юридичної відповідальності саме за несумлінне здійснення приналежного особі права. Це, у свою чергу, призводить до того, що відсутність у законодавстві дефініції «зловживання правом», ознак цього явища служить причиною небажання судових органів виносити рішення, прямо зв'язані з застосуванням цього інституту.
Проте не вирішувати серйозні питання практичного характеру не можна, особливо в тих сферах, де чинне законодавство прямо зв'язує вчинене зловживання з необхідністю настання несприятливих правових наслідків. Оскільки шкода, заподіяна в подібних випадках, стосується не тільки, наприклад, особи, стосовно якої здійснювалося несумлінне здійснення права, але й всього суспільства.
От чому дослідження сутності принципу неприпустимості зловживання правом на сучасному етапі розвитку вітчизняної юриспруденції є однією з нагальних задач.
Крім того, актуалізація проблематики зловживання правом посилюється і тим фактом, що завдяки рівневі розвитку сучасної світової юридичної науки теза про неприпустимість зловживання правом знайшла своє формальне закріплення в багатьох країнах, а це змушує розглядати це явище не тільки в контексті проблеми суб'єктивного права і форм його реалізації, але й у рамках досліджень, присвячених юридичній природі правових принципів.
У законодавстві Німеччини, Італії, Мексики, Іспанії, Угорщини, Росії, окремих штатів США існують норми, присвячені неприпустимості зловживання правом. А у ст. 57 Конституції Республіки Болгарія (1991 р.), у ст.67 Конституції Союзної Республіки Югославія (1992 р.), ст. 18 Основного закону ФРН, ст. 12 Конституції Японії (1947 р.) принцип неприпустимості зловживання правом знайшов своє конституційне закріплення.
До того ж, зараз загальні принципи права набувають універсального значення і найбільш виразно виявляються у сфері основних прав людини. Відповідно змінюється і роль принципів у правовій системі. Поступово вони починають розглядатися як свого роду вище право.
У свою чергу, проблема принципів права торкається першорядних теоретичних питань правознавства, тому що визначення їх сутності і змісту дозволяє виявити основи формування системи права, специфіку тієї або іншої правової системи.
Проте ні в Конституції України, ні у жодному із законів не міститься визначення загального або загальноправового принципу права. У міжнародному праві таке визначення також відсутнє.
Наразі питання про загальноправові принципи права є актуальним через недостатню науково-теоретичну розробленість; різні, почасти протилежні підходи до розуміння сутності загальних принципів права; дещо спрощений підхід до цього питання, що мав місце у радянській юриспруденції.
До всього сказаного слід також додати, що останнім часом усе частіше виникають дискусії про юридичну чинність принципів права, тобто загальних принципів, що також свідчить про недостатню наукову розробленість цього питання.
Усе це й зумовило вибір теми дослідження.
Зв'язок із науковими програмами. Дисертація виконана відповідно до п. 49 Плану наукових досліджень і розробок щодо удосконалювання діяльності органів і підрозділів внутрішніх справ України на 2002–2005 рр., пп. 1- 13 Тематики пріоритетних напрямків дисертаційних досліджень на 2002–2005 рр., затверджених Наказом МВС України № 635 від 30.06.2002 р., п.1.3, р. 1.4 Основних напрямків наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001–2005 рр.
Стан наукової розробленості проблеми. Проблема принципів права і проблема зловживання правом не обділені увагою в літературі, особливо останнім часом. Проте, незважаючи на те, що конкретні принципи права не раз ставали предметом вивчення у теорії права, спеціальних досліджень, присвячених юридичній природі принципу неприпустимості зловживання правом, немає.
Проблема зловживання правом має давню історію. Погляди на неї мінялися впродовж усього історичного розвитку правової думки. У різні епохи й у різних державах здійснення прав з єдиною метою – ущемити чужі інтереси – або прямо заборонялося законом, або було байдужим для права. В останньому випадку визнавалося, що особа, яка діяла у межах свого права, не відповідає за шкоду, заподіювану нею при цьому оточуючим, інакше така ситуація суперечила б самому поняттю про призначення суб'єктивних прав.
Однак, вже у найдавніших пам'ятниках права виявляються дані про усвідомлення небезпеки подібних дій для правопорядку, і встановлюється відповідальність за їх здійснення.
Хоча римському приватному праву не був відомий сам термін "зловживання правом", а норми, що містили загальну заборону несумлінного здійснення прав, були відсутні, своїм зародженням ця правова конструкція зобов'язана саме римському праву. Негативне ставлення до проявів шикани зустрічається й у висловлюваннях відомих римських юристів, об'єднаних в епоху Юстиніана у єдиний звід, котрий одержав назву "Дигести". В одному з вміщених у ньому уривків зустрічаємо вказівку Цельса на те, що "... не слід робити полегкість злу» [5, с. 14].
Під цим впливом західноєвропейська правова доктрина, об'єднавши розрізнені рішення римського періоду про заборону зловживання правом, у ХVII–ХVШ ст. сформулювала загальний принцип про неприпустимість здійснення приналежних особі прав з єдиною метою – обмеження чужих інтересів [6, с. 17].
Уже до XVII ст. будівельні статути і міські права деяких міст Німеччини намагалися обмежити сваволю правомочних осіб, установлюючи заборону на так звані Neidbau – будівлі, споруджувані власником земельної ділянки з єдиною метою досадити сусідам. Таким чином, заборона зловживання правом уперше знайшла своє закріплення в нормативних актах. Правда, дія такої заборони спочатку обмежувалася лише територією одного міста, статут якого передбачав її закріплення, і сферою сусідських відносин.
Однак до кінця XVII ст. у середовищі німецьких юристів починає з’являтися думка про те, що не тільки Neidbau, але й усяке зловживання правом має бути визнано протиправним [7, с. 327].
Надалі зазначений принцип знайшов своє відображення в цивільному законодавстві цілого ряду держав.
Проблема зловживання правом обговорювалася й у юридичній літературі царської Росії із середини ХІХ ст. Своє ставлення до цього питання висловлювали багато російських учених дорадянського періоду, як теоретики права, так і цивілісти.
Треба сказати, що зарубіжне законодавство, переважно німецьке право, вплинуло на становлення такого інституту в дорадянській Росії.
У цивілістичній науці дореволюційної Росії панувала думка про те, що здійснюючий своє право не відповідає за шкоду, заподіювану при цьому іншим особам [8, c.244]. Ця теза визнавалася і підтримувалася також офіційною владою, яка, при відсутності прямих указівок на даний принцип у цивільному законодавстві, в особі відповідних органів (Сенату, Міністерства юстиції) тлумачила його норми таким чином, щоб визнати цю думку безсумнівною.
Однак наприкінці XIX початку XX ст. у деяких наукових працях з приватного права, а також деяких судових рішеннях, у тому числі й у рішеннях Касаційного департаменту Сенату, з’являються спроби обґрунтувати необхідність обмеження принципу безперешкодного здійснення цивільних прав і у тому числі забороною користування правами, єдиною метою яких було заподіяння шкоди іншій особі.
Також слід зазначити, що у вітчизняній юридичній науці форми зловживання правом досліджувалися не тільки в рамках цивільного права, але й в інших галузях права, зокрема, адміністративному і конституційному.
Дореволюційні російські вчені-юристи пропонували запозичити досвід Франції. У французькій теорії адміністративного права ще на початку XIX ст. був розроблений особливий вид адміністративних правопорушень, вчинюваних посадовими особами органів державної влади. У юридичній літературі того часу вони були відомі як «перекручення влади» і охоплювали ті випадки, коли адміністративна особа здійснює свою дискреційну владу цілком правомірно, але не з тією метою, для якої вона їй була надана. Так, наприклад, поліція має право регулювати рух візників з метою забезпечення безпеки публіки. Якщо префект поліції заборонить певному візникові їзду по деяких вулицях або проїзд на деякі вокзали, то таке розпорядження, що переслідує очевидно передбачену не законом, а чимось іншим, далеким від закону, мету, буде визнано перекрученням влади. Розпорядження, що є перекрученням влади, підлягають скасуванню, і постраждала від нього сторона одержує право на винагороду за шкоду та збитки [9, с.37].
Торкаючись питання про зловживання правом у сфері державного управління, Г.Ф. Шершеневич відзначав: «Державна влада необмежена в прояві своєї сили. Але якщо юридично для державної влади немає меж, тому що вона, подібно вершині, що височіє над хмарами, стоїть над правом, а не під правом, – то, питається, чи немає меж її сваволі, у тому – або іншому, крім права?
Безсумнівно, що межі сваволі державної влади визначені самими умовами громадського життя. Одна межа – тим, що панівні сини свого часу – діти того ж суспільства. Межі сваволі монарха або членів парламенту слід шукати в їх власному світогляді. Від організації державної влади залежить, чи ближче цей світогляд до суспільного чи далі.
Друга межа сваволі державної влади визначена ступенем готовності населення підкорятися владі. Якщо державна влада дозволить собі занадто різко переступити межі того, з чим може примиритися народний світогляд, то вона повинна очікувати невдоволення з боку підвладних. Форми цього невдоволення можуть бути різні – від глухого ремствування до збройного повстання [10, с.40–41].
Подібну точку зору поділяв Б.Н. Чичерін. Він, зокрема, писав: «Будучи юридично безмежною, верховна влада знаходить межі як у власній моральній свідомості, так і у совісті громадян» [11, с.60].
На думку І.В. Михайловського, актом сваволі слід називати таку «норму», що обов'язкова лише для підданих, а не для влади: органи влади можуть їй не підкорятися, і в такий спосіб те, що є законом для підданих, не є законом для влади [12, с.60].
У цьому зв'язку Ф.В. Тарановський писав: «Право слід здійснювати, як говорили римські юристи, civiliter, громадянськи, відповідно до обов’язку громадянина перед суспільством і державою. Сумлінність і громадянськість означають у даному випадку здійснення права відповідно до тих цілей, що ставить суб'єктивному праву об'єктивний правопорядок. Використання суб'єктивного права заради інших, далеких і тим більше супротивних об'єктивному правопорядку цілей підриває основи правопорядку і породжує суспільне зло, яке бельгійський юрист Пікар влучно назвав «юридичним паразитивізмом» [13, с.278].
Проблема зловживання правом була об'єктом наукових дискусій у радянському цивільному праві і активно досліджувалася в роботах багатьох видатних учених. У той же час, у теорії права 20–80-х років ХХ ст. не велося наукових досліджень, пов'язаних з узагальненням наукових знань про такий юридичний феномен.
Причиною існування наукового інтересу вчених-цивілістів цього періоду є встановлення меж здійснення цивільних прав у ст. 1 ЦК РСФСР, хоча буквальне тлумачення зазначеної статті дозволяє зробити висновок про те, що досліджувана категорія тут прямо не закріплювалася. Разом з тим деякі цивілісти радянського періоду вбачали у ст. 1 пряму заборону шикани [14, с.117]. Така точка зору, до речі, підтримувалася і судовою практикою, що використовувала цю статтю для вирішення питання про зловживання правом.
Таким чином, категорія шикани не тільки досліджувалася в літературі, але й була відома радянській судовій практиці 20–30-х років, що застосовувала її до осіб, котрі здійснювали своє право єдино задля того, щоб заподіяти шкоду іншій особі.
Слід зазначити, що серед радянських цивілістів не було єдності думок щодо зазначеної проблеми. Так, одні з них відкидали теорію зловживання правом (М.М. Агарков), вважаючи неможливим протиправне здійснення прав. На їх думку, дії, називані зловживанням правом, є не що інше, як вихід за межі права, правопорушення. Небезпеку теорії зловживання правом вони бачили також у можливості необмеженого суддівського розсуду при розв’язанні питання про межі здійснення права. Тому прихильники такої точки зору вважали застосування самого терміна "зловживання правом" умовним і таким , що потребує відмежування дій, які ним позначуються, від здійснення права [15, с.427].
Інша група авторів цілковито визнавала зазначену теорію, вважаючи її обґрунтованою, такою, що відповідає потребам реального життя. Однак, серед представників даного напрямку не було єдності думок щодо того, що можна розуміти під зловживанням правом.
М.І. Бару, наприклад, указував на те, що зловживання правом завжди зовні спирається на суб'єктивне право і формально не суперечить об'єктивному праву [14, с.118].
В.А. Рясенцев вважав зловживанням правом його здійснення всупереч призначенню [16, с.9].
В.П. Грибанов розумів під ним особливий тип цивільного правопорушення, скоюваного управомоченою особою при здійсненні нею приналежного їй права, пов'язаний з використанням недозволених конкретних форм у рамках дозволеного їй законом загального типу поведінки [3, с.78].
Актуальні питання зловживання правом і принципів права детально розроблені головним чином у працях М.М. Агаркова, М.И. Бару, А.П. Бєлова, С.Г. Богатирьова, Е.Богданова, С.Н. Братуся, В.П. Грибанова, В.І. Ємельянова, О.С. Іоффе, В.Н. Карташова, С.Г. Келіної, В.Н. Кудрявцева, А.М. Колодія, К.А. Лукашової, Н.С. Малеїна, А.А. Малиновського, С.В. Мамичевої, А.М. Минькової, К.В. Михайлова, А.В. Овчарова, Н.І. Панова, С.А. Паращука, І.С. Перетерського, О.А. Поротикової, В.А. Рясенцева, К.І. Скловського, М.Г. Смирнової, А.Н. Талалаєва, В.А. Тархова, А.Н. Чуракова, С.Е. Фролова, Л.В. Щенникової, Л.С. Явича, Т.С. Яценко.
Повнота наукового аналізу теоретичних аспектів досліджуваної проблематики неможлива без використання робіт відомих вітчизняних учених, що діяли в попередні епохи: Ю.С. Гамбарова, Е.В. Васьковського, В. Доманжо, І.А. Покровського, В.М. Хвостова, Г.Ф. Шерешеневича.
Згадування про визнання неприпустимості зловживання правом як норми загального права зустрічається в роботах зарубіжних учених-юристів Б. Віндшейда, Ю. Барона, Г. Дернбурга й інших. Так, Дернбург, указуючи на неприпустимість здійснення права, спрямованого винятково на те, щоб шкодити іншим, пропонував поширювати заборону на подібні дії не тільки на сусідські відносини, але й всякі інші, у тому числі і зобов'язальні [17, с.106].
Не залишилися без уваги й основні праці таких авторів, як: М. Бартошек, Л. Браун, Е. Годеме, Р. Давида, Л. Еннекцерус.
Об’єктом дисертаційного дослідження є суспільні відносини, які регулюються на підґрунті реалізації загальнолюдського, фундаментального принципу неприпустимості зловживання правом.
Предметом дослідження є правова природа принципу неприпустимості зловживання правом, механізм його реалізації, місце і роль в системі принципів права.
Метою дослідження є висвітлення комплексу теоретико-правових проблем, пов'язаних із визначенням поняття та функціонуванням принципу неприпустимості зловживання правом у процесі правореалізації.
У відповідності до сформульованої мети визначені основні задачі дисертаційного дослідження:
- провести порівняльну характеристику сучасного стану теоретико-правової розробки проблеми зловживання правом у її динаміці та виявити етапи у розвитку уявлень про зловживання правом;
- дати системний аналіз категорії “зловживання правом”;
- поглибити розкриття юридичної природи суб'єктивного права;
- визначити поняття, сутності, структури та функцій принципу неприпустимості зловживання правом;
- з’ясувати місце і роль принципу неприпустимості зловживання правом у системі принципів права;
- запропонувати рекомендації та пропозиції щодо реалізації принципу неприпустимості зловживання правом у юридичній практиці.
Методологічна база дослідження складається із сукупності наукових методів і принципів, що в комплексі застосовуються для вирішення задач дослідження та досягнення його мети. Засадничі принципи дослідження - об’єктивність, методологічний плюралізм, кумулятивність наукових знань, органічна єдність теорії та практики. Базовою методологічною основою став діалектичний метод, який обґрунтовує взаємозв’язок та взаємообумовленість соціальних процесів та суспільних явищ.
Застосовувалися й інші загальні та спеціально-наукові методи: герменевтичний сінергетичний, формально-догматичний, порівняльно-правовий. Використано прийоми формальної логіки: аналіз, синтез, аналогія, абстракція.
Метод системного аналізу дозволив розглянути у системі загальні принципи права та визначити в ній місце принципу неприпустимості зловживання правом.
Системно-функціональний метод посприяв аналізу таких правових явищ як зловживання правом і суб’єктивне право у взаємодії їх структурних елементів та виявленню якісно нового рівня їхнього функціонування. Формально-логічний метод став у нагоді при дослідженні правової природи суб’єктивного права та аналізі окремих законодавчих положень, що регулюють правову поведінку особи. За допомогою герменевтичного методу встановлювалася текстуальна сутність нормативних приписів законодавчих актів, що стосуються питання про заборону зловживання правом, з’ясувалися колізії між ними. Завдяки історичному методу встановлено еволюцію поглядів і уявлень про сутність зловживання правом у вітчизняній і закордонній юридичній літературі.
Аксиологічний метод відіграв важливу роль при аналізі сутності зловживання правом, як правового явища, у контексті базових загальнолюдських і правових цінностей. Метод юридичної антропології використовувався при підготовці практичних рекомендацій і пропозицій з вдосконалення законодавства, що стосується реалізації принципу неприпустимості зловживання правом під час реалізації норм права.
Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що вперше в сучасній українській юридичній науці здійснена спроба комплексного наукового дослідження принципу неприпустимості зловживання правом, особливостей його дії з позиції загальної теорії держави і права.
Основними положеннями, що виносяться на захист дисертації, є наступні:
1) запропонована дефініція поняття “зловживання правом” та її ознаки, обгрунтована доцільність їх закріплення в законодавстві України;
2) на підставі аналізу законодавства України та зарубіжних країн, що містить норми про заборону зловживання правом, доведено, що при проектуванні юридичних норм доцільно формулювати їх зміст таким чином, щоб унеможливлювати випадки зловживання правом та службовими повноваженнями в ході правореалізації;
3) наведена додаткова аргументація на користь того, що принцип «ніхто не відповідає за шкоду, заподіяну здійсненням свого права» не є абсолютним;
4) простежено взаємозв’язок між принципом неприпустимості зловживання правом та принципом сумлінності здійснення права, внаслідок чого доводиться необхідність конституційного закріплення принципу сумлінності здійснення права;
5) в ході аналізу змісту принципу неприпустимості зловживання правом доказано, що головною ідеєю, яка пронизує зміст цього принципу, є ідея неможливості охорони законом антисоціального здійснення суб’єктивного права;
6) в результаті комплексного аналізу ідей та вимог, що в сукупності визначають принцип неприпустимості зловживання правом показано, що цей принцип повинен розумітися як триєдина заборона на: а) здійснення права у протиріччі з його призначенням; б) аморальне або недоцільне здійснення суб’єктивного права або посадових повноважень; в) заподіяння шкоди особі, суспільству або державі в ході правореалізації;
7) на основі аналізу практики правореалізації доведено, що специфічною рисою принципу неприпустимості зловживання правом, яка відрізняє його від інших загальноправових принципів, є характер втілення вказаного принципу у законодавстві. У деяких випадках цей принцип втілений у законодавстві з вищою мірою абстрактним формулюванням. В інших випадках норми, що закріплюють принцип неприпустимості зловживання правом, мають високий ступінь деталізації і конкретизації в законодавстві.
8) аргументовано доведено, що характерною рисою принципу неприпустимості зловживання правом є всеосяжність. Цей принцип пронизує норми всіх галузей права, оскільки кожна з них містить уповноважуючи норми, тобто такі, що наділяють учасників правовідносин суб’єктивними правами та юридичними обов’язками;
9) доведено, що основною спеціальною функцією принципу неприпустимості зловживання правом є функція деталізації змісту суб'єктивного права.
10) аргументовано доведена універсальність цього принципу, яка полягає у тому, що його зміст є єдиним для різних правових систем світу, незалежно від їх типологізації..
Теоретичне і практичне значення результатів дослідження. Отримані в процесі дослідження теоретичні висновки дозволяють поглибити уявлення про юридичну природу принципів права у цілому, і про принцип зловживання правом зокрема. У дисертації узагальнено найбільш важливі наукові і практичні результати існуючих досліджень. Отримані результати поглиблюють наукові знання про форми удосконалення законодавства щодо питання зловживання правом у різних сферах. Висновки, що містяться у дослідженні, можуть бути використані як вихідні рекомендації для удосконалення спеціального законодавства, присвяченого юридичній відповідальності за зловживання правом.
Матеріали дослідження, його положення і висновки можуть бути використані в процесі викладання курсу теорії держави і права, інших дисциплін, а також під час здійснення службової підготовки працівників органів внутрішніх справ.
Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася за розділами і в цілому на засіданнях кафедри теорії й історії держави і права Національного університету внутрішніх справ. Автор виступав з повідомленнями за матеріалами дисертаційного дослідження на науково-практичних конференціях у Національному університеті внутрішніх справ, та Запорізькому юридичному інституті МВС України. За темою дисертації автором підготовлено й опубліковано три наукових статті у фахових виданнях з юриспруденції:
1. Хміль М.М. Принцип неприпустимості зловживання правом // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2003. – Вип.24. – С.144-150.
2. Хміль М.М. Види зловживань правом по законодавству України // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2004. – Вип.25. – С.162-166.
3. Хміль М.М. Недобросовісна конкуренція – форма зловживання правом у сфері підприємницької діяльності // Вісник Одеського юридичного інституту Національного університету внутрішніх справ. – 2004. – № 1. – С.63-66.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проведене дисертаційне дослідження уможливило такі основні висновки :
1. Принцип неприпустимості зловживання правом є антиподом ідеї безмежної свободи правоздійснення.
2. Багатовікова еволюція юридичної думки показала, що принцип "ніхто не відповідає за шкоду, заподіяну здійсненням свого права" не є абсолютним.
3. Категорія «зловживання правом» була відома вітчизняній юридичній науці як радянського, так і дорадянського періоду, однак тільки у кримінальному законодавстві сформульовано склади злочинів, що є формами зловживання правом.
4. Виходячи з тези про те, що зловживати можна будь-яким суб'єктивним правом і тим більше владою, коло суб'єктів зловживань є практично необмеженим.
5. Для суб'єктивних прав характерно те, що надані ними можливості (свобода поведінки):
– відносяться до офіційного, публічного життя суспільства;
– юридичні права тому можуть бути виражені в праві вимоги, яке покликане забезпечувати держава своєю примусовою силою.
6. Суб'єктивне право – це закріплена за управомоченим з метою задоволення його інтересів особлива юридична можливість діяти певним чином (міра можливої поведінки), користуватися соціальним благом, вимагати відповідної поведінки від зобов'язаних осіб, а також звертатися у разі потреби за захистом суб'єктивного права.
7. Основна проблема, пов'язана з запобіганням випадків зловживання правом, полягає у тому, що в позитивному праві неможливо передбачити всіх можливих форм реалізації суб'єктивного права, отож, неможливо в законодавстві заборонити і усі випадки недобросовісного використання права. Це багато в чому пояснює відсутність до останнього часу в літературі єдиного усталеного визначення зловживання суб'єктивним правом, тому що воно більше тяжіє до конкретної ситуації. Тому практично неможливо дати таке визначення зловживання правом, яке було б універсальним для усіх випадків його прояву. Разом з тим розуміння сутності цього явища неможливе без встановлення ознак, характерних для нього у будь-якій ситуації, незалежно від того, який суб'єкт його вчиняє, яке право використовується на шкоду іншій особі і т.п.
8. Зловживання правом – це така форма реалізації (здійснення) права, за допомогою якої заподіюється шкода іншим учасникам суспільних відносин шляхом здійснення права у протиріччі з його цільовим призначенням, або здійснення дій, що виходять за межі наданих законом прав, якщо такі межі і цілі здійснення права встановлені законом.
9. Ознаками зловживання правом є:
1) засіб зловживання правом. Зловживання завжди передбачає, що одна особа заподіює шкоду іншій особі (особам), використовуючи щось як засіб зловживання. Засобом зловживання виступають суб'єктивні права;
2) мета зловживання правом. Під час зловживання правом складається така ситуація, при якій право, надане суб'єктові для одних цілей, використовується ним зовсім для інших цілей;
3) шкода. Зловживання правом має на увазі використання права «у зло». У юриспруденції під злом залежно від правової системи країни і конкретної галузі права розуміється шкода (збиток) або збитки.
У деяких випадках додатковою (факультативною) ознакою може виступати мотив зловживання правом.
10. Протиправне зловживання характеризується наступними ознаками:
1) суб'єкт, реалізуючи надане йому суб'єктивне право, порушує приписи чинного законодавства;
2) реалізацією суб'єктивного права у протиріччі з його призначенням заподіюється шкода охоронюваним законом відносинам;
3) наявний причинно-наслідковий зв'язок між протиправним діянням і негативними наслідками;
11. Сучасною юридичною наукою відкидається теза про можливості замаху на зловживання правом. Якщо в процесі здійснення суб'єктивного права шкода не заподіяна, то ця правова поведінка не може бути віднесена до зловживання правом, оскільки право не було використано на шкоду.
12. У сфері приватно-правових відносин “серцевину” і “фундамент” принципу неприпустимості зловживання правом утворюють такі ідеї-принципи, як:
1) неприпустимість свавільного втручання в сферу особистого життя людини;
2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, установлених Конституцією і законами;
3) судовий захист цивільного права й інтересу;
4) справедливість, добросовісність і розумність.
13. Серед загальних способів захисту судом прав і інтересів від зловживань правом можна виділити такі:
а) припинення дій, що порушують право;
б) відновлення становища, що існувало до порушення;
в) припинення правовідносин;
г) визнання незаконними рішень, дій або бездіяльності органів державної влади або місцевого самоврядування, а також їх посадових осіб.
14. Законодавство України про зловживання правом дозволяє зробити наступні висновки:
– норми, що стосуються зловживання правом, є як у законах, так і в підзаконних нормативно-правових актах України;
– з огляду на сучасні загальносвітові тенденції в розвитку законодавства, виправданим є чітке закріплення в законі визначення «зловживання правом» і його ознак, а також конституційне оформлення принципу добросовісності здійснення права і неприпустимості зловживання ним.
– правореалізаційна практика, зокрема, у сфері приватно-правових відносин свідчить про необхідність теоретичної розробки і наступного впровадження в законодавство категорії «межі здійснення права».
– до числа найважливіших галузевих процесуальних принципів права має бути віднесено принцип відмови у праві на оскарження судового рішення у випадку, якщо має місце зловживання правом оскарження.
– законодавча практика визнання конкретних діянь як зловживання правом (у першу чергу, у публічно-правових галузях права) є виправданою, оскільки зводить до мінімуму можливість судового розсуду, а, отже, і сваволі при кваліфікації того або іншого діяння як такого.
15. Правові принципи не тотожні по суті принципам права. Проте розходження між ними може бути проведено лише умовно, оскільки, будучи втіленими у системі права, правові принципи залишаються принципами правової свідомості і впливають на функціонування всієї системи правового регулювання.
16. Принципи права – такі соціальні явища, що безпосередньо пов'язують зміст права з його соціальними основами – тими закономірностями суспільного життя, на яких ця система побудована.
17.Сутністю принципу права виступають провідні (основні, основоположні) засади (положення), керівні ідеї, що визначають загальну спрямованість і найбільш істотні риси змісту правового регулювання.
18. Принцип неприпустимості зловживання правом відноситься до принципів права в силу того, що йому властиві всі ознаки, що характеризують це явище як таке.
19. В основі принципу неприпустимості зловживання правом лежить ідея добросовісного здійснення належних суб'єктові прав, а також ідея обмеження безмежної свободи у використанні учасниками правовідносин наявних у них прав.
Крім того, цей принцип містить у собі ідею про неможливість охорони законом антисоціального здійснення суб'єктивного права.
20. Принцип неприпустимості зловживання правом повинен розумітися як триєдина заборона на:
– здійснення права в протиріччі з його призначенням;
– аморальне або недоцільне здійснення суб'єктивного права;
– заподіяння шкоди особистості, суспільству, державі у процесі реалізації права.
21. Цей принцип має морально-правовий зміст. Він базується на фундаментальних загальнолюдських цінностях і категоріях, що, у першу чергу, носять моральний характер. Вони визначають сутність людського буття. До числа таких відносяться: розумність і справедливість, добросовісність, добросусідство, взаємна повага учасників правовідносин. Тому він стоїть у одному ряду з такими загальнолюдськими принципами, як гуманізм, демократизм, справедливість і належить до їх числа. Однак найбільш важливе значення цей принцип має для всієї правової дійсності.
22. Принцип неприпустимості зловживання правом стосується насамперед процесу здійснення суб'єктивних прав, він покликаний зробити певний регулятивний вплив на майбутню діяльність суб'єкта, на ті дії, що він вчиняє або збирається вчинити. Причому, свою поведінку суб'єкт зобов'язаний співвідносити не тільки з правовими нормами, але й у деяких випадках з нормами моралі.
23. Особливість принципу неприпустимості зловживання правом полягає в тому, що в деяких випадках він безпосередньо сформульований у нормах права. В інших випадках цей принцип виводиться зі змісту тексту правового акта.
24. Принцип неприпустимості зловживання правом пронизує норми права практично кожної галузі права, оскільки в кожній з них містяться норми права, які наділяють учасників правовідносин суб'єктивними правами і юридичними обов'язками.
Звідси випливає найважливіша особливість цього правового принципу як усеосяжність.
25. Цей принцип має пряму дію. У ході розгляду юридичних спорів у суді даний принцип може безпосередньо застосовуватися в ході їх вирішення.
26. Принцип неприпустимості зловживання правом є «своєрідним індикатором», що характеризує ступінь демократизму і правової захищеності громадян, оскільки його існування в державах з недемократичними політичними режимами алогічне.
27. До загальних цілей принципу неприпустимості зловживання правом належать такі:
– упорядкування суспільних відносин на основі норм права;
– однаковість у практиці реалізації правових норм;
– забезпечення правильного (точного) застосування норм права;
– захист прав людини;
– розв’язання більшості соціальних конфліктів на основі норм права.
До спеціальних цілей, властивих саме даному принципові, необхідно віднести:
– забезпечення неприпустимості заподіяння шкоди за допомогою реалізації норм права;
– неприпустимість здійснення права в протиріччі з цілями, що поставлені і переслідуються правом;
– неприпустимість перекручення суті суб'єктивних прав;
– захист чужого права.
28. Виходячи з юридичної природи і специфіки принципу неприпустимості зловживання правом, слід виділити такі його функції:
– стабілізаційна;
– орієнтаційна;
– правовідповідна;
– прогностична;
– деталізації змісту суб'єктивного права.
29. Принцип неприпустимості зловживання правом є спеціально-юридичним, загальноправовим, фундаментальним принципом сучасного права.
30. Універсальність цього принципу виявляється в тому, що принцип неприпустимості зловживання правом є загальним для різних держав, у тому числі і тих, котрі не відносяться до однієї й тієї ж правової сім’ї.
31. Як і будь-який загальноправовий принцип, принцип неприпустимості зловживання правом найбільш чітко виявляється у галузі основних прав людини.
32. Специфічна особливість даного принципу полягає у формі вираження і змісті. В одних випадках цей принцип викладений у законодавстві вищою мірою абстрактно. В інших випадках норми, що закріплюють принцип неприпустимості зловживання правом, мають високий ступінь деталізації і конкретизації в законодавстві.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Хвостов В.М. Система римского права. Учебник. – М.: Спарк, 1996. – 522 с.
2. Поротикова О.А. Проблема злоупотребления субъективным гражданским правом: Дисс. … канд. юрид. наук. 12.00.03. – Саратов, 2002. – 206 с.
3. Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. – М., 1991. – 208 с.
4. Годэме Е. Общая теория обязательств. – М.: Юрид. изд-во Министерства юстиции СССР, 1948. – 511с.
5. Перетерский И.С. Дигесты Юстиниана. Очерки по истории становления и общая характеристика. – М.: Гос. изд. юрид. литературы, 1956. – 131 с.
6. Яценко Т.С. Шикана как правовая категория в гражданском праве: Дисс…канд.юрид.наук: 12.00.03. – Ростов н/Д, 2001. – 185 с.
7. G. Jellinek. System der subjektiven offentlichen Rechts. – T.3. – 1879.
8. Анненков К. Система русского гражданского права: Введение и общая часть. – СПб., 1910. –Т.1. – 703 с.
9. Палиенко И. Учение о существе права и правовой связанности государства. – Харьков, 1908. – 342 с.
10. Шершеневич Г.Ф. Философия права. Том. 1 часть теоретическая/ Общая теория права. – М.: Изд. Бр. Башмаковых , 1910. – 809 с.
11. Чичерин Б.Н. Курс государственной науки. Общее государственное право. Ч.1. – М.: Типо-литография Т-ва Кушнерев и К., – 1894. – 481 с.
12. Михайловский И.В. Очерки философии права. – Томск, 1914. – Т.1 – 397c.
13. Тарановский Ф.В. Учебник энциклопедии права. – Юрьев: Тип. К. Маттисена, 1917. – 695 с.
14. Бару М.И. О статье 1 Гражданского Кодекса //Сов. государство и право. – 1958. – № 2. – С. 117–120.
15. Агарков М.М. Проблема злоупотребления правом в советском гражданском праве //Известия АН СССР. Отделение экономики и права. – 1946. – № 6. – С. 424–436.
16. Рясенцев В. Условия и юридические последствия отказа в защите гражданских прав //Сов. юстиция. – 1962. – № 9. – С. 7–10.
17. Дернбург Г. Пандекты: Общая часть. – М., 1906. – Т.1. – 465 с.
18. Памятники римского права: Законы XII таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана. – М.: Зерцало, 1997. – 608 с.
19. Покровский И.А. История римского права. – СПб.: Летний сад, 1998. – 560 с.
20. Доманжо В. Ответственность за вред, причиненный путем злоупотребления правом //Ученые записки Императорского Казанского университета. – Казань, 1913. – Кн.5 – 49 с.
21. Дигесты Юстиниана. Избранные фрагменты. – М.: Наука, 1984. – 456с.
22. Виндшейд Б. Учебник пандектного права: Общая часть. – СПб.: Изд. А. Гиероглифова и И.Никифорова, 1874. – Т.1 – 358 с.
23. Латинский словарь юридических терминов и выражений /Сост. В.А. Минасова, И.Ю. Рубина. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2000. – 315 с.
24. Гамбаров Ю.С. Курс гражданского права. Часть общая. – СПб., 1911. – Т.1. – 780 с.
25. Виндшейд Б. Об обязательствах по римскому праву. – СПб.: Тип. Думашевского, 1875. – 593 с.
26. Барон Ю. Система римского частного права. Выпуск 2. Книга 2. Владение. Книга 3 Вещные права: 3-е изд. Пер. с нем. Л.Петражицкого. – СПб., 1908. – 174 с.
27. Барон Ю. Система римского частного права. Вып. 3. Кн. 4. Обязательственное право. 2-е изд / Пер. с нем. Л.Петражицкого. – СПб., 1899. – 260 с.
28. Барон Ю. Система римского частного права. Вып. 1. Кн. 1. Общая часть / Пер. с нем. Л.Петражицкого. – М., 1898. – 244 с.
29. Анненков К. Система русского гражданского права: В 4 т. Т. 4. Отдельные обязательства. 2-е изд. – СПб., 1912. – 655с.
30. Кассо Л.А. Обзор Остзейского гражданского права: Пособие к лекциям. – Юрьев, 1896. – 150 с.
31. Законы Королевства Прусского и Великого Герцогства Баденского, относящиеся к пользованию водами для целей орошения и осушения земель /Пер. М.А. Унковского. – СПб.: Издание отдела Земельных улучшений Министерства земли и Государственных имуществ, 1897. – 126с.
32. Емельянов В. И. Недопустимость злоупотребления гражданскими правами по российскому законодательству: Дисс. …канд. юрид. наук: 12.00.03. – М., – 2001. – 157 с.
33. Саватье Р. Теория обязательств. Юридический и экономический очерк / Пер. с фр. и всуп. ст. Р.О. Халфиной. – М.: Прогресс, 1972. – 440 с.
34. Большой немецко-русский словарь. – М., 2000.
35. Гражданское Уложение Германской Империи. – СПб., 1898.
36. Эннекцерус Л. Курс германского гражданского права. – Т. 1. – Полутом 2. Введение и общая часть / Пер. с нем. И.Б. Новицкого, Г.Н. Полянской, В.А. Альтшулера. – М.: Иностранная литература, 1950. – 483 с.
37.Jellinek G. System der subjektiven offentlichen Recht. 1919.
38. Основные институты гражданского права зарубежных стран. Сравнительно-правовое исследование / Под ред. В.В. Залесского. – М.: Изд. НОРМА, 2000. – 648 с.
39. Доманжо В.П. Вопрос об ответственности за вред, причиненный при осуществлении права, в проекте нашего Гражданского Уложения // Сборник статей по гражданскому и торговому праву. – М., 1915.
40. Гражданское Уложение Цюрихского Кантона. Изд. редакционной комиссии по составлению Гражданского Уложения. – СПб., 1899.
41. Швейцарское Гражданское Уложение от 10 декабря 1907 года. Пер. К.М. Варшавского. – Петроград, 1915.
42. Де Ла Морандьер Л.Ж. Гражданское право Франции. Т. 1 / Пер. с фр. и вступ. ст. Е. Флейшиц. – М.: Иностранная литература, 1958. – 742 с.
43. Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник. – М.: Белые Альвы, 1996. – 400 с.
44. Гражданский кодекс Квебека. Серия «Современное зарубежное и международное частное право». – М., 1999.
45. Гражданское и торговое право капиталистических государств /Отв. ред. К.К. Яичков. – М., 1966. – 552 с.
46. Васьковский Е.В. Учебник гражданского права. Вып. 2. Вещное право. – СПб., 1896. –188 с.
47. Гуляев А.М. Русское гражданское право. Обзор действующего законодательства, кассационной практики Правительствующего Сената и Проекта Гражданского Уложения. – СПб., 1913. – 638 с.
48. Гражданские законы (Свод законов, том X, часть I) с разъяснением их по решениям Правительствующего Сената. 4-е изд. – СПб., 1870. – 610 с.
49.Тютрюмов И.М. Законы гражданские. – СПб, 1910. – 1683 с.
50 Победоносцев К. Курс гражданского права. Первая часть. Вотчинные права. – СПб.: Синодальная типография, 1896. – 745 с.
51. Васьковский Е.В. Учебник гражданского права. Вып. 1. Введение и общая часть. – Спб.: Изд. Н.К. Мартынова, 1894. – 169 с.
52. Мейер Д.И. Русское гражданское право. Ч. 1 /По испр. и доп. 8-му изд. Спб., 1902 . – М.: Статут, 1997. – 290 с.
53. Шершеневич Г.Ф. Учебник торгового права (по изд. 1914 г). – М.: СПАРК, 1994. – 335 с.
54. Общее Уложение и дополнительные к нему узаконения Финляндии. – СПб.: Изд. К. Малышева, 1891. –1004 с.
55. Судебные отчеты //Право. – 1903. – № 10. – С. 695–716.
56. Решения Гражданского кассационного департамента Правительствующего Сената //Право. – 1903. – № 10. – С. 716 –741.
57. Гражданское Уложение. Проект Высочайше Учрежденной Редакционной комиссии. /Под ред. И.М. Тютрюмова. – СПб., 1910. –1215 с.
58. Конституційні акти України. 1917 – 1920. Невідомі конституції України. Київ, Філософська і соціологічна думка, 1992.
59. Рубинштейн Б. Принципы социально-экономического назначения права в гражданском кодексе РСФСР //Сов. право. – 1926. – № 3.
60. Генкин Д.М. Право личной собственности //Соц. законность. – 1946. – № 10. – С. 16–21.
61. Максименко С.Т. Осуществление гражданских прав и исполнение обязанностей. Автореф дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. – Саратов. – 1970. – 17 с.
62. Иоффе О.С., Грибанов В.П. Пределы осуществления субъективных гражданских прав //Сов . государство и право. – 1964. – № 7. – С. 76–85.
63. Братусь С.Н. О пределах осуществления гражданских прав //Правоведение. – 1967. – № 3. – С. 79–86.
64. Белявский А.В. Право и совесть. – М.: Юрид. лит.– 1978. – 108 с.
65. Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР. – 1991. – № 26. – Ст. 733.
66. Минькова А.М. Уголовная ответственность за злоупотребление полномочиями в коммерческих и иных организациях: Автореф дис … канд. юрид. наук: 12.00.08. – Ростов-на-Дону, 2002. – 29 с.
67. Овчаров А.В. Уголовная ответственность за превышение полномочий служащими частных охранных и детективных служб: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. – Москва, 2002. – 24 с.
68. Ибрагимова Х.А. Злоупотребления должностными полномочиями в системе социальной защиты (уголовно-правовой и криминологический анализ): Автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. – Махачкала, 2002. – 24 с.
69. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – 712 с.
70. Проблемы общей теории права и государства: Учебник для вузов /Под общ. ред. В.С. Нерсесянца. – М.: Норма, 2002. – 832 с.
71. Болгова В.В. Формы защиты субъективного права: Дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.01. – Самара, 2000. – 240 с.
72. Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. – М., 1909. – 354 с.
73. Шершеневич Г.Ф. Общее учение о праве и государстве. Лекции. – М.: Тип. Т- ва И.Д. Сытина, 1908. – 159 с.
74. Манджиев Т.Б. Право как всеобщая форма бытия идеального в обществе //Правоведение. – 1997. – № 3.
75.Селиванова О.Ю. Субъективное право (сущность, структура, ценность): Дисс. … канд.юрид.наук: 12.00.01. – Н.Новгород, 2001. – 155 с.
76. B. Windscheid. Die Actio des romischen Civilrechts vom Standpunkte des heutigen Rechts. Dusseldorf. 1856.
77. Смирнова М.Г. Социальные притязания и субъективное право: Дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.01. – Спб., 2002. – 183 с.
78. Рудольф Иеринг. Интерес и право. – Ярославль, 1880. – 268 с.
79. Магазинер Я.М. Общее учение о государстве. – Изд-е 2. Пб, 1922. – С. 78.
80. Муромцев С. Определение и основное разделение права. – М., 1879.
81. Рождественский А.А. Теория субъективных публичных прав. – М,. 1913.
82. Гредескул Н.А. К учению об осуществлении права. Интеллектуальный процесс, требующийся для осуществления права. – Харьков, 1900. – 235 с.
83. Виноградов П.Г. Очерки по теории права. – М., 1915.
84.Гололобов К.И. Законоведение. – Саратов, 1912.
85. Алексеев Н.Н. Основы философии права. – Спб., Лань, 1999. – 252 с.
86. Ковалевский М.М. Учение о личных правах. – М., 1906. – С. 6.
87. Коркунов Н. М. История философии права. Пособие к лекциям Н.М. Коркунова. – Спб., 1908. – 431 с.
88. Братусь С. Н. Субъекты гражданского права. – М.: Госюриздат, 1950.
89. Витрук Н. В., Рабинович П.М. Рецензия на кн. Н.И. Матузова «Субъективные права граждан СССР». Саратов, 1966 //Правоведение. – 1968. – № 2.
90. Гревцов Ю.И. Использование права субъектами юридических отношений (проблемы теории и практики): Дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.01. – Ленинград, 1989. – 295 с.
91. Витрук Н.В. Основы теории правового положения личности в социалистическом обществе. – М.: Наука, 1979. – 229 с.
92. Сивкова Л.А. Субъективное право: (общетеоретические вопросы): Дисс… канд.юрид.наук: 12.00.01. – Ленинград, 1986. – 204 с.
93. Матузов Н.И. Теоретические проблемы субъективного права: Дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.01. – Саратов, 1973. – 295 с.
94. Тихонова Б.Ю. Субъективные права советских граждан, их охрана и защита: Автореф. дисс. …канд. юрид. наук: 12.00.01. – М., – 1972. – 22 с.
95. Гурвич М.А. Право на иск. М.–Л.: Изд. АН СССР, 1949. – 216с.
96. Теория государства и права, под ред. проф. С.С. Алексеева. – М.: Юрид. лит., 1985. – 480 с
97. Апранич М.Л. Охраняемые законом личные неимущественные интересы //Правоведение. – 2001. – № 2.
98. Шубина Т.Б. Теоретические проблемы защиты права: Дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.01. – Самара, 1997. – 228 с.
99. Принципы, пределы, основания ограничения прав и свобод человека по российскому законодательству и международному праву: Круглый стол журнала Государство и право //Государство и право. – 1998. – № 8. – С. 39–70.
100. Малеин Н.С. Охраняемый законом интерес //Сов. гос-во и право. – 1988. – № 1.
101. Камышанский В.П. Пределы и ограничения права собственности: Монография. – Волгоград: Волгоградская академия МВД России, 2000. – 224 с.
101. Папкова О.А. Пределы судейского усмотрения в гражданском процессе // Журнал российского права. – 1998. – №2. – С. 102–107.
102. Емельянов В. Запрет злоупотребления гражданскими правами // Законность. – 1999. – № 10. – С. 52–55.
103. Малиновский А.А. Злоупотребление правом. – М.: МЗ-Пресс, 2002. – 128 с.
104. Щенникова Л.В. Злоупотребления правом (дух и буква закона) //Законодательство. – 1999. – № 5. – С.37–42.
105. Малиновский А.А. Злоупотребление правом: теоретические аспекты //Журнал рос. права. – 1998. – №7. – С. 70–75.
106. Емельянов В. Понятие злоупотребления гражданскими правами //Законность – 2000. – №.11. – С. 33–38.
107. Емельянов В. Пределы осуществления гражданских прав //Российская юстиция. – 1999. – № 6. – С. 14–18.
108. Курбатов А. Недопустимость злоупотребления правом как способ установления пределов реализации интересов //Хозяйство и право. – 2000. – № 12. – С. 37–46.
109. Скловский К.И. О применении норм о злоупотреблении правом в судебной практике //Вестник Высшего Арбитражного Суда РФ. – 2001. – № 2. – С. 45–49.
110. Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К.: Ірпінь: ВТФ „Перун”, 2001. – 1440с.
111. Богданов Е. Категория добросовестности в гражданском праве //Рос. юстиция. – 1999. – №.9. – С. 11–15.
112. Богатырев С.Г. Уголовная ответственность за злоупотребления полномочиями в сфере нотариальной и аудиторской деятельности: Авторефер… канд. юрид. наук: 12.00.08. – Ростов-на-Дону, 2002. – 30 с.
113.Садиков О. Злоупотребление правом в Гражданском кодексе Российской Федерации //Хозяйство и право. – 2002. – № 2. – С. 40–49.
114. Белов А.П. Злоупотребление правом во внешнеэкономической деятельности //Право и экономика. – 2000. – №3. – С. 51–62.
115. Шундиков К. В. Цели и средства в праве (общетеоретический аспект): Автореф. дисс… канд. юрид. наук: 12.00.01. – Саратов, 1999. – 24 с.
116. Ожегов С.И., Шведова Н.Ю. Толковый словарь русского языка. – М. : АЗЪ, 1993. – 960 с.
117.Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4 т. Т 4. – М.: ТЕРРА, 1995. – 688 с.
118 Шрам В.П. Интересная книга о злоуотреблении правом // Гос-во и право. – 1997. – № 4. – С. 122–124.
119. Булгаков В.В. Концепция справедливости в праве: Дисс… канд. юрид. наук: 12.00.01. – Тамбов, 2001. – 170 с.
120. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – М.: Юристъ, 1997. – 672 с.
121.Скловский К. О злоупотреблении правом //ЭЖ-Юрист. – 2000. – № 32. – С. 25–29.
122. Эрделевский А. Диффамация //Законность. – 1998. – №12. – С. 11–15.
123. Конституція України //Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30, Ст.141.
124. Кодекс про шлюб та сім’ю України від 20.06.1969 № 2006-VІІ //Додаток до Відомостей Верховної Ради України. – 1969. – № 26. – Ст. 204.
125.Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р. № 2947 – ІІІ. //Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 21–22. – Ст. 135.
126. Земельний кодекс України від 25.10.2001 р. № 2768-III //Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 3–4. – Ст.27.
127. Митний кодекс України від 11.07.2002 № 92-IV //Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 38–39. – Ст.288.
128. Уголовный кодекс РФ от 13.06.1996 г. //Собрание законодательства Российской Федерации. – 1996. – № 25. – Ст. 2954.
129. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. //Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 5-26. – Ст.131.
130.Ответственность за должностные преступления в зарубежных странах /Под ред. Ф.М. Решетникова. – М.: Юрид. лит., 1994.
131. Матвеев Ю.Г. Англо-американское деликтное право. – М.: Юридическая литература, 1973. – 174 с.
132. Закон РФ «О конкуренции и ограничении монополистической деятельности на товарных рынках» от 22.05.1991 р. //Собрание законодательства РФ. – 1995. – № 22. – Ст.1977.
133.Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.1996 р. № 236/96-ВР //Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 36. – Ст.164.
134. Закон Украини «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р. г. № 2210 –III. //Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 12. – Ст.64.
135. Фонарева Н. Предупреждение и пресечение недобросовестной конкуренции //Закон. – 1999. – № 7 – С. 10–14.
136. Кузнецова О. Недобросовестная конкуренция в рекламе: законодательство и практика применения //Закон. – 1999. – № 7. – С. 50–61.
137.Белов А.П. Недобросовестная конкуренция в международной торговле. Понятие. Правовая охрана //Право и экономика. – 1999. – № 1. – С. 65–69.
138. Закон Украины «Об ограничении монополизма и недопущении недобросовестной конкуренции в предпринимательской деятельности» от 18.02.1992 года N 2132-XII. //Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1992. – № 21. – Ст. 296.
139. Тотьев К. Способы борьбы с недобросовестной конкуренцией // Закон. – 1999. – № 7. – С.15–23.
140. Закон України «Про інформацію» от 02.10.1992, № 2657-XII //Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48. – Ст.650.
141. Закон РФ "О средствах массовой информации" від 27.12. 1991 р. //Ведомости Съезда народных депутатов РФ и Верх. Совета РФ. – 1992. – № 7. – Ст. 300.
142. Закон України «Про вибори Президента України» від 05.03.1999 р. № 474-XIV //Відомості Верховної Ради. – 1999. – № 14. – Ст.81.
143. Закон України «Про Конституційний Суд України» від 16.10.1996 р., № 422/96 //Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 49. – Ст.272.
144. Закон Украины «Основы законодательства Украины об общеобязательном государственном страховании» от 14.01.1998 г. № 16/98 //Відомості Верховної Ради. – 1998. – № 23. – Ст.121.
145.Закон Украины «О правовом режиме чрезвычайного положения» от 16.03.2000 г. № 1550-III //Відомості Верховної Ради. – 2000. – N 23. – Ст.176.
146.Закон Украины «Про нотаріат» від 02.09.1993 р. № 3425-XII //Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 39. – Ст. 383.
147. Декларация основных принципов правосудия для жертв преступлений и злоупотребления властью, принята Генеральной Ассамблеей Организации Объединенных Наций 29.11. 1985 г. //СССР и международное сотрудничество в области прав человека. Документы и материалы. – М.: Межд. отн., 1989.
148. Европейская конвенция о защите прав человека и основных свобод от 04.11.1950 г. //Голос України, 2001. 10 січня. – № 3 (2503).
149. Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 40. – Ст.263.
150. Явич Л.С. Право развитого социалистического общества. Сущность и принципы. – М., Юрид. лит. – 1978. – 223 с.
151. Иванцов Р.Л. Принципы современного права: Дисс … канд. юрид. наук: 12.00.01. – Ленинград, 1988. – 218 с.
152. Мироненко М.Б. Принципы юридической ответственности в системе принципов права: Дисс… канд. юрид. наук: 12.00.01. – Саратов, 2001. – 239 с.
153. Васильев А.М. О правовых идеях – принципах //Сов. государство и право. – 1975. – № 3. – С. 11–18.
154. Баландин В.Н. Принципы юридического процесса: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.01. – Саратов, 1998. – 15 с.
155. Новикова Л.А. Общие принципы и нормы международного права в системе российского публичного права: Дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.01. – М., 2001. – 230 с.
156. Философский энциклопедический словарь /Под ред. Л.Ф. Ильичёва и П.Н. Федосеева. – М.: Сов. энциклопедия, 1983. – 836 с.
157. Вязов А.Л. Принцип справедливости в современном российском праве и правопонимании (теоретико-правовое исследование): Дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.01. – М., 2001. – 155 с.
158. Кудрявцев В.Н. О правопонимании и законности //Государство и право. –1994. – № 3. – С. 3 –8.
159. Фролов С.Е. Принципы права (Вопросы теории и методологии): Дисс…канд.юрид.наук: 12.00.01. – Кострома, 2001. – 168 с.
160. Полянский Н.Н. Вопросы теории советского уголовного процесса. – М.: Изд- во МГУ, 1956. – 248 с.
161. Проблемы теории государства и права / Под ред. С.С. Алексеева. – М.: Юрид. лит., 1987. – 447 с.
162. Лукашева Е.А. Принципы социалистического права //Сов. государство и право. – 1970. – №6. – С. 21–29.
163. Черданцев А.Ф. Теория государства и права: Учебник для вузов. – М.: Юрайт-М, 2002. – 432 с.
164. Кудрявцев В.Н. Никитинский В.И., Самощенко И.С., Глазырин В.В. Эффективность правовых норм. – М.: Юрид. лит., 1980. – 280 с.
165. Чураков А.Н. Принципы юридической ответственности: Дисс…канд.юрид.наук: 12.00.01. – Самара, 2000. – 226 с.
166. Братусь С.Н. Принципы гражданского права // Правоведение. – 1960. – №1. – С. 47–52.
167. Ковачев Т.А. Механизмы правотворчества социалистического государства (понятие и принципы) //Проблемы совершенствования советского законодательства. Труды ВНИИСЗ. – М., – 1974. – Т.1.
168. Ковалев Д. А. Конституционный принцип: его понятие, реальность и фиктивность //Журнал российского права. – 1997. – №9. С. 73–78.
169.Черданцев А.Ф. Специфика правового отражения //Правоведение. – 1973. – №2. – С. 102–109.
170. Колодий А.М. Принципи права України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 208 с.
171. Лазарев В.В. Пробелы в праве и пути их устранения. – М.: Юрид. лит., 1974. – 180 с.
172. Щенникова Л. В. Справедливость и добросовестность в гражданском праве России //Государство и право. – 1997. – № 6.
173. Папаян Рафаел. Христианские корни современного права. – М.: Норма, 2002. – 403 с.
174. Малеин Н.С. Закон, ответственность и злоупотребление правом //Сов. гос-во и право. – 1991. – № 11. – С. 3–11.
175. Малеин Н.С. Правовые принципы, нормы и судебная практика //Государство и право. – 1996. – № 6. – С. 12–19.
176. Курашвили Б. П. Принципы советского государственного управления //Сов. государство и право. – 1980. – № 11. – С. 55– 61.
177. Смирнов О.В. Основные принципы советского трудового права. – М.: Юрид. лит., 1977. – 213 с.
178. Гражданские и торговые кодексы зарубежных стран: сборник законодательства. Современное зарубежное частное право: Учебное пособие / Под ред. С.Н. Медведева. – Ставрополь, 1999. – 412 с.
179. Романов А.К. Правовая система Англии: Учебное пособие. – М.: Дело, 2000. – 344 с.
180. Боботов С.В., Жигаев И.Ю. Введение в правовую систему США. – М.: НОРМА, 1997. – 333 с.
181. Теория права и государства, учебник для юридических вузов. Под. ред. Лазарева В.В. – М.: Право и Закон, 1996. – 421 с.
182. Ожегов С.И. Словарь русского языка. – М.: Госиздат национальных и иностранных словарей, 1953. – 868 с.
183. Герлах Андреас. Справедливость как принцип социалистического права. Автореф. дисс…. канд. юрид. наук 12.00.01. М., 1983 – 24 с.
184. Строгович М.С. Основные вопросы советской социалистической законности. – М.: Наука, 1966. – 252 с.
185. Боннер А.Т. Законность и справедливость в правоприменительной деятельности. – М.: Российское право, 1992. – 320 с.
186. Монтескье Ш.Л. О духе законов. Избранные произведения. – М.: Госполитиздат, 1955. – 799 с.
187. Юридический энциклопедический словарь /Под ред. А.Я. Сухарева. – М.: Сов. энциклопедия, 1987. – 527 с.
188. Явич Л.С. Общая теория права. – Л.: Изд – во Ленинград. ун – та, 1976. – 287 с.
189. Теория государства и права: Курс лекций. 2-е изд. Перераб. и дополненное, под ред. Н.И. Матузова, А.В. Малько. – М.: Юрист, 2000. – 776 с.
190. Broun L.N. General principles of law and the English legal system //New perspectives for common law of Europe. Leyden. 1978.
191. Право Европейского союза: Учебник для вузов /Под ред. С.Ю. Кашкина. – М.: Юрист, 2002 – 925 с.
192. Зажицкий В.И. Правовые принципы в законодательстве Российской Федерации //Гос-во и право. – 1996. – № 11. С 92–97.
193. Общая теория права. Курс лекций. под ред. В.К. Бабаева. – Н.Новгород, 1993. – 479 с.
194. Талалаев А.Н. Общепризнанные принципы и нормы международного права (конституционное закрепление термина) //Весн. Моск. ун-та. Сер. 11: Право. – 1997. – №3. С. 67–72.
195.Громов Н.А. Николайченко В.В. Принципы уголовного процесса, из понятие и система //Государство и право. – 1997. – № 7. – С.35–39.
196. Лившиц Р.З., Никитинский В.И. Принципы советского трудового права //Сов. государство и право. – 1974. – № 8. – С.29–34.