ІНСТИТУТ ТИМЧАСОВОГО ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРА В УКРАЇНІ У КІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………… 3

РОЗДІЛ І Інститут генерал-губернатора в Російській імперії: загальний нарис …………………………………………………………..20

РОЗДІЛ ІІ Тимчасові генерал-губернатори в Україні в кінці 70-х – на початку 80-х років XIX ст. ………………………………………….57
2.1. Соціальні та правові чинники впровадження інституту тимчасових генерал-губернаторів в Україні ……………………………57
2.2. Компетенція тимчасових генерал-губернаторів та основні напрямки їх діяльності ……………………………………………………72

РОЗДІЛ ІІІ Тимчасові генерал-губернатори в Україні на початку ХХ ст. ……………………………………………………………………….94
3.1. Тимчасові генерал-губернатори і революційні події 1905-1907 рр. в Україні …………………………………………………………94
3.2. Тимчасовий військовий генерал-губернатор Галичини: історико-правовий нарис повноважень і діяльності …………………..123

ВИСНОВКИ ……………………………………………………...159

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ ……………………… 165

Вступ

Актуальність теми дослідження. Кардинальні, а в певних аспектах – і докорінні зміни у політичному та соціально-економічному житті українського суспільства, які відбулися протягом останніх років, суттєвим чином вплинули на розвиток правових відносин. Прийняття Верховною Радою України нової Конституції та низка інших передумов спричинили значні зміни в існуючих і виникнення зовсім нових видів суспільних відносин, що, у свою чергу, надало особливої актуальності проблемам пошуку і розробки правових механізмів, які змогли б адекватно регулювати ці відносини у тих політико-правових та економічних умовах, що склалися і складаються сьогодні в Україні.
Одним з принципових моментів у здійсненні демократичних перетворень, розбудови суверенної держави в Україні є проведення ефективної адміністративної реформи. Її зміст повинен у будь-якому випадку відповідати духові й букві Конституції України 28 червня 1996 р. [68], де зокрема в статті 3 вказується: “Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави”. У той же час “…ключового значення набуває правильний вибір стратегії подальшого розвитку державно-управлінських інститутів, конкретних шляхів і засобів подолання властивих їм недоліків з метою створення ефективного механізму реалізації виконавчої влади” [41, с.5]. Досягти належних результатів на цьому шляху можна тільки враховуючи історичний досвід.
Симптоматично, що Президент України Л. Кучма, визначаючи магістральні шляхи, концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на найближче десятиріччя, у Посланні до новообраної Верховної Ради України наголошував на значенні історичного досвіду: “…Курс на європейську інтеграцію є природним наслідком здобуття Україною державної незалежності. Він викристалізовується з історії нашого народу, його ментальності та демократичних традицій, з прагнення нинішнього покоління бачити свою державу невід’ємною складовою єдиної Європи” [48, с.5].
Ефективне реформування адміністративних відносин, як цілком вірно вказує А. Гальчинський, можливе лише на принципах пропорційності: “Йдеться про реалізацію подвійної залежності. З одного боку, цілі та завдання кожного етапу адміністративної реформи зумовлюються загальною логікою системних перетворень. З другого, можливості трансформаційних процесів у різних сферах соціально-економічного та політичного життя детермінуються реальними змінами в системі державного управління, яка в даному разі бере на себе функцію лідера реформ” [25, с.181-182].
Адміністративна реформа в Україні має особливе значення, від її результативності залежить ефективність державного механізму. Невід’ємним її складником є вироблення оптимальної моделі функціонування органів державної виконавчої влади на регіональному рівні, створення її належної правової регламентації та втілення в життя. В уже цитованому вище Посланні Президента України до Верховної Ради наголошується: “Необхідно зробити нові кроки у формуванні ефективної системи виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях. Головна мета полягає в утвердженні таких механізмів, які б забезпечували результативність управлінських рішень, розмежування і збалансування повноважень та відповідальності різних рівнів влади й місцевого самоврядування у сфері надання державних і громадських послуг” [48, с.7].
У той же час вказані процеси конструктивної модернізації всього механізму держави (а в багатьох випадках і фактичної побудови його заново) проходять на тлі складних суспільних відносин, розмаїття поглядів і оцінок вибору держави. Чималим є спектр політичних сил, які, хоч і масковано, але фактично не вважають за можливе саме існування незалежної Української держави. Прагнення, вірніше небезпечні мрії повернути колесо історії назад, повернутись в минуле, мають одним з проявів ностальгію за “сильною рукою”, здатною “навести порядок”. Намагаючись спертись на вади молодої української демократії, її недоречності й протиріччя, ці сили ставлять під сумнів саму гуманістичну цінність демократичного устрою. Привабливість авторитарних методів, диктатури, надзвичайщини залишається в суспільстві, на жаль, досить високою, особливо серед старшої вікової групи.
У той же час залишається актуальним і питання організації та правових основ державного управління, зокрема виконавчої влади в надзвичайних умовах мирного і воєнного часу. При всій “ненормальності” такого правового режиму з точки зору стабільного буття, він є об’єктом обов’язкового конституційно-правового і адміністративно-правового регулювання.
В статті 64 чинної Конституції України вказується: “В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень”. Отже, при існуванні потенції щодо введення воєнного або надзвичайного стану (виключити таку загрозу стовідсотково, на жаль, неможливо – згадаймо хоча б екологічні та техногенні катастрофи) в соціальних групах з низьким рівнем правової культури і, навпаки, високим рівнем політичних домагань, зберігається прихильність, спокуса використовувати недемократичні, надзвичайні методи надзвичайного ж часу в умовах “нормальних”, тобто звичайних.
І тут історичний досвід має також попереджувати, ставати на заваді необдуманим рішенням і бажанням надто “гарячих голів”.
Свого часу визначний російський історик, філософ і правознавець К. Кавелін цілком слушно і справедливо наголошував, що “...урівноважити розумові та моральні сили з дійсністю, поєднати в одне гармонійне ціле думку і життя може тільки глибоке вивчення самих себе в нинішньому і в минулому. Інших шляхів немає і не може бути” [Цит. за: 148, с.4]. Цілком поділяючи цю точку зору, вважаємо, що для успішного поступу суспільства вперед, для подальшого ефективного розвитку законотворчих процесів взагалі (і в сфері врегулювання відносин у галузі місцевого управління зокрема), як здається, є вкрай необхідними і неупереджений аналіз сьогоденного стану речей, і погляд у минуле – близьке й віддалене, – з тим, щоб мати змогу, проаналізувавши здобутки і прорахунки, що вже були, використати чи то ж уникнути їх у майбутньому.
Вивчення особливостей правового статусу тимчасових генерал-губернаторів, які запроваджувалися у місцевостях, де проголошувався воєнний стан, та всього місцевого адміністративного апарату виступає нагальною потребою у дослідженні процесу перетворень 80-90-х років XIX – початку ХХ ст. в Україні. Проблема компетенції тимчасових генерал-губернаторів, їх еволюції, співпраці з місцевим адміністративним апаратом, особливостей їхньої діяльності у різні періоди доволі багатоаспектна.
Сучасний інтерес до досвіду розвитку державних інституцій в Російській імперії у другій половині XIX ст., змін у цій сфері, які здійснювалися з ініціативи та при вирішальній ролі центральних органів влади, ставить завдання заповнення лакун, що залишилися в правознавстві та історичній науці після радянської доби. Нові завдання, що стоять перед суспільством, передбачають звернення до проблематики, яка почала розроблятися вітчизняними дослідниками XIX століття та широко вивчається закордонними авторами. До таких актуальних напрямків відносяться проблеми характеру самодержавної влади, її здатності до політичного прогресу та еволюціонування, пов’язані із цим питання самозбереження “старого режиму”, а також проблеми структури та характеру правлячої еліти в центрі та на місцях, її спроможності брати участь у модернізації країни. Дати відповіді принаймні на частину з цих питань і допоможе дослідження інституту тимчасових генерал-губернаторів в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.
Стан наукового опрацювання проблеми. Історіографія історії тимчасових генерал-губернаторств на території України не є багатою. Автори, як дореволюційні, так і радянські, а також сучасні, звертались переважно до аналізу інституту генерал-губернатора, лише побіжно торкаючись питань його тимчасової форми. Дореволюційна юридична історіографія в силу політичного характеру створення і діяльності тимчасових генерал-губернаторств не зосереджувала на ньому спеціальної уваги.
Одним з перших звернувся до аналізу інституту генерал-губернатора І. Андрієвський [2], однак в його роботі це зроблено побіжно. Слід зауважити, що професор Андрієвський, відомий адміністративіст ХІХ століття, спробував у доволі стислій праці розкрити всю історію регіонального управління, починаючи з часів Київської Русі. Проблемі генерал-губернаторської влади він приділив невелику увагу, але разом з тим, окремими мазками досить чітко розкрив суть цього інституту та правові основи його створення і функціонування. У той же час з окремими твердженнями цього автора погодитись не можна: “Посада губернатора перебуває в історичному зв’язку з посадами воєводи і намісника: це три однорідні посади, які належать трьом різним періодам історії російського права” [2, с.1]. Намісник насправді суть однорідна посада генерал-губернаторові, тобто вона має вищий ієрархічний рівень.
У монографії Є. Анучіна “Історичний нарис розвитку адміністративно-поліцейських установ у Росії” [3] інституту генерал-губернатора також приділено декілька сторінок, основна увага автора зосереджена на аналізові губернської та повітової ланки державного апарату.
Торкалися цих питань І. Блінов [10] та В. Гессен [26, 27], які аналізували проблеми державного управління на місцевому рівні, причому перший акцентувався на історико-юридичному аналізові інституту губернатора в Російській імперії.
У низці фундаментальних праць з державного права, створених в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Російській імперії, також приділяється та чи інша увага правовому статусу генерал-губернатора [55-57, 69, 74].
О. Градовський спеціально розглянув не тільки історію інституту генерал-губернатора, а й особливості його правового становища [30]. Зі зрозумілих причин і О. Градовський, й інші правознавці цієї доби не аналізували інституту тимчасового генерал-губернатора, у тому числі на українських землях. Цензура створювала суттєві перепони для того, щоб не тільки показати правові та організаційні основи діяльності тимчасових генерал-губернаторів (переважно, це стосується періоду кінця 70-х – 80-х рр. ХІХ ст.), а й у першу чергу висвітлити правозастосовчу практику цих посадових осіб та їх апарату, яка у багатьох випадках не робила їм честі.
На тлі “згущення” реакції, відкату від досягнень “великих реформ” 1860-х – 1870-х рр., переходу до контрреформ симптоматичними були роботи іншого гатунку, як та, котра була створена професором О. Романовичем-Славатинським [136]. У більшості моментів це панегірик інститутові генерал-губернатора, не надто доказовий і підкріплений фактичним, а особливо правовим матеріалом.
Найбільш ґрунтовно серед дореволюційних авторів зупинився на історико-правових аспектах інституту генерал-губернатора в Російській імперії у своїй монографії “Нарис історії і сучасного значення генерал-губернатора”, опублікованій в 1903 р. в часописі “Вестник права”, К. Соколов [153]. Окремі дослідники вважають цю роботу статтею [190, с.25], однак, на нашу думку, праця, яка має обсяг до десяти авторських аркушів, заслуговує на статус монографії. В ній виділяються п’ятий та шостий розділи – один, присвячений історії інституту генерал-губернатора з 1827 р. по кінець ХІХ ст., другий – його правовому становищу саме в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Пише К. Соколов і про тимчасових генерал-губернаторів, запроваджених Олександром ІІ у 1879р.
Тимчасові генерал-губернаторства періоду революції 1905-1907 рр. у дореволюційний період скільки-небудь серйозно не досліджувались. Досвід цих подій певною мірою врахований у книзі Є. Ігнатьєва “Росія і окраїни” [58]. Цікавий фактичний матеріал щодо діяльності харківського тимчасового генерал-губернатора у 1905 р. наведений у брошурі М. Шаховського [191].
У роки Першої світової війни у Львові побачила світ брошура І. Крип’якевича [71], де розкрито діяльність генерал-губернаторства у Галичині та Буковині та її наслідки.
Радянська історіографія зверталась до проблеми введення тимчасових генерал-губернаторств на території України в контексті їх протистояння революційному рухові. У численних публікаціях присвячених боротьбі народників та подіям першої російської революції розкривається, хоч і з ідеологізованих позицій, соціально-політична панорама, на тлі якої діяли тимчасові генерал-губернатори. Цей масив літератури, створеної в радянський період, настільки значний, що його скільки-небудь детальний аналіз може вивести за рамки проблематики даного дослідження.
Більшу увагу викликав інститут тимчасового генерал-губернатора кінця 70-х – початку 80-х рр. ХІХ ст. У контексті кризи самодержавства (“другої революційної ситуації”) його аналізували П. Зайончковський, М. Хейфец [163]. Особливо слід виділити доробок першого з перелічених авторів, який подав системну характеристику політичної кризи самодержавства на зламі 70-х – 80-х рр. ХІХ ст. [51] П.А. Зайончковський приділив значну увагу чинникам, що призвели до створення інституту тимчасових генерал-губернаторів, надання нових повноважень іншим генерал-губернаторам там, де вони існували. Торкається питань організації та правового регулювання генерал-губернаторської влади професор Зайончковський і в ряді інших своїх відомих робіт [52, 53].
Безумовним здобутком радянської історіографії повоєнного періоду, присвяченої так званій “другій революційній ситуації в Росії” – тобто політичній кризі 70-х – 80-х рр. ХІХ ст., є колективна монографія, що побачила світ у 1983 р. [144] Змістовний матеріал, у якому викладено створення тимчасових генерал-губернаторств, зокрема на українських землях в складі Російської імперії, належить перу Г. Ітенберга.
У 1985 р. була опублікована спеціальна розвідка М. Бутича, присвячена інститутові генерал-губернатора на українських землях в кінці XVIII – на початку ХХ ст. [14] Однак, масштабність проблеми в цій ситуації вступила в протиріччя з розмірами журнальної статті, тому розвідка має фактично постановочний характер.
Висвітлювали питання організаційно-правових основ місцевої загальної адміністрації в Російській імперії в останні роки її існування американський дослідник Р. Роббінс [197] та німецький Е. Амбургер [196].
У 90-х рр. ХХ ст. побачили світ результати історико-правових студій О. Ярмиша. У докторській дисертації та двох монографіях [193-195], досліджуючи каральний апарат самодержавства в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., він аналізує правове становище, компетенцію, правозастосовчу діяльність київського генерал-губернатора, тимчасових генерал-губернаторів, призначених в роки революції 1905-1907 рр. Праці професора Ярмиша мають і суттєве методологічне значення, створюючи підґрунтя для дослідження фактично всіх державних інститутів Російської імперії, що діяли на території України в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Цікавими є й студії, проведені О. Ярмишем спільно з С. Посоховим, у яких автори не обходять увагою й правове регулювання діяльності генерал-губернаторів в українських губерніях у складі Російської імперії [105].
Правові та організаційні аспекти функціонування генерал-губернаторств на українських землях в складі Російської імперії дослідила в докторській дисертації та монографіях В. Шандра [188-190]. Її роботи мають загальноісторичний характер, але в них приділено достатню увагу й історико-правовим нарисам. Велику цінність має у даному випадку і та обставина, що дослідниця спеціально зупиняється на детальному аналізові архівних комплексів, які відображають діяльність генерал-губернаторів на українських землях.
Досить активно інститут генерал-губернатора досліджується сучасними російськими авторами: Л. Лисенко [79], Н. Матхановою [85], О. Моряковою [87]. При цьому на тимчасових генерал-губернаторствах кінця ХІХ – початку ХХ ст. вони спеціально не акцентуються. Питання, пов’язані з історією тимчасового генерал-губернаторства на території західноукраїнських земель в роки Першої світової війни, розкриті у монографії А. Бахтуріної (2000 р.) [9]. Серед цих праць варто виділити монографію Л. Лисенко, в якій інституту генерал-губернатора приділено окремий розділ, а також дається аналіз персоналій як губернаторів, так і генерал-губернаторів.
Підсумовуючи, можна зробити висновок, що хоча окремі аспекти соціально-політичних чинників утворення, організаційно-правових засад діяльності та практичних дій тимчасових генерал-губернаторів на території українських губерній у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. і знайшли відображення в науковій літературі, спеціально проблема досліджується уперше.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відповідності з п.1 – “Історія держави, права і правоохоронних органів України” “Головних напрямків наукових досліджень Університету внутрішніх справ МВС України на 1996–2000 рр.”, п.1.1 “Головних напрямків наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001-2005 роки”.
Мета і задачі дослідження. Об’єктом дослідження є місцевий державний апарат Російської імперії в Україні.
Предметом дослідження є інститут тимчасового генерал-губернатора в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Хронологічні рамки дослідження визначені періодом активного застосування самодержавством інституту тимчасового генерал-губернатора в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Нижньою хронологічною межею є кінець 1870-х рр., коли в Російській імперії склалася гостра соціально-політична криза, яку царат спробував розв’язати введенням в окремих регіонах інституту тимчасового генерал-губернатора. Верхньою хронологічною межею є Лютнева революція 1917 р., яка поклала край існуванню інституту генерал-губернатора взагалі. В окремих випадках, при аналізі сутнісних ознак інституту тимчасового генерал-губернатора, характеристиці генерал-губернаторської влади взагалі, автор звертався до більш ранніх подій.
Територіальні рамки дослідження – етнічні українські землі в складі Російської імперії, а під час дослідження періоду Першої світової війни – Східна Галичина та Північна Буковина.
Метою дослідження є всебічне висвітлення інституту тимчасового генерал-губернатора в Україні у кінці ХІХ – на початку ХХ ст., причин його введення, суті, правового становища, співвідношення з інститутом генерал-губернатора в Російській імперії.
Відповідно до сформульованої мети визначено основні задачі дослідження:
- розглянути політико-правові чинники створення та розвитку інституту генерал-губернатора в Російській імперії в контексті його родової єдності з інститутом тимчасового генерал-губернатора (на матеріалах українських губерній);
- визначити причини запровадження, генезу інституту тимчасового генерал-губернатора в Україні;
- простежити залежність правового статусу тимчасового генерал-губернатора в Україні від соціально-економічних та політико-правових умов;
- типологізувати моделі тимчасового урядового регіонального управління на різних етапах соціального розвитку українських земель в складі Російської імперії;
- з’ясувати міру відповідності правозастосовчої діяльності тимчасових генерал-губернаторів в Україні завданням, покладеним царатом, а також потребам суспільства.
Методологічна база роботи сформована на ґрунті здобутків матеріалістичної діалектики у вивченні соціальних явищ. Застосування загальнонаукових та спеціально-наукових методів пізнання здійснювалось крізь призму дотримання принципів об’єктивності та історизму. У роботі використані спеціально-наукові методи: формально-юридичний (при визначенні правового становища тимчасових генерал-губернаторів, їх компетенції); порівняльно-правовий (для порівняння правового статусу генерал-губернатора і тимчасового генерал-губернатора, тимчасового генерал-губернатора у різні періоди введення цього інституту, організаційно-правових основ регіонального (крайового) управління на українських землях в складі Російської та Австро-Угорської імперій); історико-генетичний (при загальному нарисі походження і розвитку інституту генерал-губернатора, зокрема тимчасового, в Російській імперії); системний (тимчасові генерал-губернаторства розглядались як підсистеми системи місцевого управління в Російській імперії в Україні, і у той же час, як системи, до складу яких входили в якості компонентів та підсистем підпорядковані тимчасовим генерал-губернаторам державні органи); структурно-функціональний (для дослідження структури, організаційних засад, основних напрямів діяльності тимчасових генерал-губернаторів в Україні); соціологічний (при визначенні соціальних чинників, що спричиняли введення інституту тимчасового генерал-губернатора, а також його ліквідацію, з’ясуванні соціально-значущих наслідків його функціонування).
Джерельна база роботи сформована відповідно до визначених мети і завдань дослідження. У першу чергу це законодавчі акти Російської імперії, вміщені в “Полном собрании законов Российской империи”, “Своде законов Российской империи”, “Собрании узаконений и распоряжений правительства, изданных при Правительствующем Сенате”, збірках законодавчих та підзаконних актів, виданих в дореволюційний період. Роботу побудовано з використанням значної кількості архівних джерел, передусім, зосереджених у Центральному державному історичному архіві України (м.Київ) – фонди: Ф.275 – Київське охоронне відділення, Ф.313 – Катеринославське губернське жандармське управління, Ф.321 – Розшуковий пункт при Полтавському губернському жандармському управлінні, Ф.335 – Канцелярія тимчасового одеського генерал-губернатора, Ф.336 – Канцелярія тимчасового сумського генерал-губернатора, Ф.358 – Тимчасовий херсонський (дніпровський) військовий губернатор, Ф.363 – Штаб військового генерал-губернатора Галичини, Ф.385 – Жандармське управління м. Одеси, Ф.442 – Канцелярія київського, подільського і волинського генерал-губернатора, Ф.1191 – Канцелярія тимчасового харківського генерал-губернатора, Ф.1596 – Канцелярія тимчасового генерал-губернатора Південного гірничозаводського району. При підготовці дисертації залучались також документи Російського державного історичного архіву (Ф.1284 – Департамент загальних справ МВС) та Державного архіву Російської Федерації (Ф.102 – Департамент поліції МВС, Ф.569 – М.Т. Лоріс-Меліков). Мають місце також випадки одиничного використання справ, що зберігаються в інших фондах.
У роботі залучено також збірки документів з історії визвольного руху в Україні, матеріали періодичних видань, спогади очевидців подій – як державних діячів, так і учасників революційного руху.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що автором уперше у вітчизняній історико-правовій науці доведено або знайдено нові докази того, що:
1. Існували внутрішній зв’язок, родова єдність завдань і подібність компетенції генерал-губернаторів і тимчасових генерал-губернаторів, що відображали сутність державного управління в самодержавній монархії, якою була Російська імперія. У конституційній монархії – Австро-Угорщині – інститут намісника на українських землях за організаційно-правовими засадами відрізнявся від інституту генерал-губернатора в Росії, не був воєнізований, супроводжувався елементами парламентаризму та територіальної автономії (з перевагою польської національності). Інституту тимчасового генерал-губернатора українські землі в складі Австро-Угорської імперії не знали.
2. Основні особливості інституту генерал-губернатора полягали у широкому колі дискреційних повноважень, ґрунтованих на особистій довірі імператора, можливості фактично відходити від вимог законності, підпорядковувати її доцільності, а також надзвичайному характері їх влади; вони в повній мірі збереглись (за окремими винятками періоду першої російської революції) і при введенні тимчасових генерал-губернаторів.
3. Специфіка соціально-політичного розвитку українських земель в складі Російської імперії в останні півстоліття її існування, активність й щільність визвольного руху, спричинили найвищу застосовність царатом інституту тимчасового генерал-губернатора серед інших частин поліетнічного державного утворення.
4. Саме інститут тимчасового генерал-губернатора в умовах системної соціальної та політичної кризи, що охопила Російську імперію в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. і мала особливо гострі прояви в українських губерніях, найбільш наочно продемонстрував нездатність самодержавства до конструктивних змін, реформування політичної системи, державного механізму відповідно до вимог часу, паростків демократизму в суспільстві.
5. Усі випадки створення тимчасових генерал-губернаторств мали власні видові особливості: кінець 70-х – початок 80-х рр. ХІХ ст. відзначалися охопленням широкої території, значними повноваженнями; роки першої російської революції мали ту специфіку, що тимчасові генерал-губернатори поширювали свою владу, як правило, на великі промислові міста та повіти навколо них, фактично їх функції були схожі на військових комендантів в умовах надзвичайного часу; генерал-губернатори сусідували з цивільними губернаторами при недостатньому поділі компетенції; у роки Першої світової війни тимчасові генерал-губернаторства або мали формальний характер, співпадаючи з військовими округами, або слугували інкорпорації окупованих земель (Східна Галичина та Північна Буковина).
6. Всупереч усталеній в історіографії точці зору тимчасові генерал-губернатори здійснювали великий обсяг загальноуправлінських функцій, не обмежуючись виконанням охоронних завдань.
7. Введення інституту тимчасового генерал-губернатора в усіх випадках було проявом тенденції до надзвичайних заходів, силового вирішення складних суспільних протиріч, як результат, наслідки його впровадження проявлялись в більш значній, ніж в інших державних інституціях, ролі суб’єктивного чинника, особистих якостей тимчасових генерал-губернаторів.
8. В гостру суперечність з суспільними реаліями вступило створення у Східній Галичині та Північній Буковині в роки Першої світової війни генерал-губернаторства; інкорпорація приєднаних земель здійснювалась тими ж скомпрометованими часом методами, що й за двісті років до того; це є виразним доказом нездатності самодержавного апарату в Росії долати свої найбільш болісні для суспільства вади.
Теоретичне та практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що його матеріали, положення і висновки можуть бути використані при визначенні теоретичних основ адміністративної реформи в Україні на сучасному етапі, при читанні вузівських курсів з історії держави і права України, історії державного управління, історії України, при підготовці спецкурсів, навчальних посібників та підручників. Можливим є і використання результатів дисертаційної роботи при проведенні подальших наукових досліджень з вітчизняної історії держави і права кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Апробація результатів дослідження. Основні положення, висновки і рекомендації дисертаційного дослідження апробовані на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Національного університету внутрішніх справ, доповідались на VI Міжнародних історико-правових читаннях “Наступність в праві та юридичній науці” (м. Львів, 28-30 вересня 2001 р.).
Публікація основних положень дисертації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладені в трьох наукових статтях, вміщених у фахових з юридичних наук виданнях:
1. Інститут тимчасових генерал-губернаторів в Україні у часи політичної кризи самодержавства кінця 70-х – початку 80-х рр. ХІХ ст. //Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2001. – Вип.15. – С.126-131.
2. Тимчасові генерал-губернатори в роки першої російської революції 1905-1907 рр. на українських землях //Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2001. – Вип.16. – С.250-255.
3. Правове становище генерал-губернатора в Російській імперії у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. (на матеріалах українських губерній) //Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2002. – Вип.17. – С.190-194
Структура роботи. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, які включають чотири підрозділи, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації складає 164 сторінки.

Список литературы

Висновки

У середині ХVІІ століття, а саме в 1654 р., ніщо не віщувало учасникам подій, котрі відбувались у Переяславі, що вони стануть по-справжньому доленосними для двох народів – українського та російського, а головне, для двох держав – Війська Запорозького та Московського царства. Перша так і не досягла повної незалежності, перетворилась на автономію, а згодом і зникла як державне утворення. Друга зробила чи не найважливіший крок в своєму майбутньому перетворенні на найбільшу в світі імперію. Україна як державне утворення в складі Російської імперії “зникала”, інкорпорувалась поступово і болісно, але неухильно. Одним з найважливіших інструментів цього процесу, апробованим в різних частинах євразійського материка (від Польщі й Фінляндії до Далекого Сходу й Туркестану), став інститут генерал-губернатора. Російський абсолютизм таким чином “переварював” поглинуті території й країни, переводив свою експансіоністську зовнішню політику (а вона залишалась такою навіть тоді, коли для неї не було жодних логічних підстав) у площину колонізаторської внутрішньої.
У будь-якій авторитарній державі (а демократичною Російську імперію навіть після конституційних реформ 17 жовтня 1905 р. назвати, на нашу думку, неможливо) завжди, незважаючи на умови, у здійсненні державного управління поєднується звичайне і надзвичайне начало. Надзвичайщина як повсякденне явище, можливість спокійно і відверто попирати найголовніші, найневід’ємніші людські права є необхідною ознакою такого політико-правового режиму. Звернувшись до історичного матеріалу, ми бачимо, як паростки тоталітаризму, домінування держави, уособленої в одній політичній силі і в одній обожнюваній особі, задовго до того, як ці явища “розцвіли буйним цвітом” в радянські часи, проявились в царській Росії.
Уособленням “нормальної” складової в системі державного управління на місцевому рівні в Російській імперії були губернатори. Генерал-губернатори “репрезентували” як раз “надзвичайну” компоненту, коли регіони перебувають на “ручному управлінні”, коли правові приписи означають менше, ніж власний розсуд сановника, коли він наглядає за всіма і управляє всім на підвідомчій території, а також має канали безпосереднього управлінського зв’язку з ніким і нічим не обмеженим верховним, “богоданим” правителем. Саме в генерал-губернаторі виразно проступає феодальна, архаїчна риса самодержавства, пов’язана з нерозвиненістю й неефективністю правових норм, що регулювали відносини в сфері державного управління.
“Звичність” і “зручність” інституту генерал-губернатора важили для російського абсолютизму набагато більше, ніж його ефективність, корисність при досягненні конкретних політичних і управлінських завдань. В умовах соціальних зрушень другої половини ХІХ ст., коли селянська реформа 1861 р. зробила вирішальну, найбільшу тріщину в, здавалось би, непохитній крижаній горі російської феодально-кріпосницької держави, саме інститут генерал-губернатора, у тому числі його тимчасова форма здавався царатові такою собі “паличкою – виручалочкою”, найкращим способом “умиротворяти” підданих, насаджувати “тишу і спокій”. Тимчасовий генерал-губернатор виглядав на місцях логічним завершенням карального апарату, де “святій” справі охорони “незиблемості основ” російського самодержавства вірно служили і адміністрація, і поліція (перш за все політична), і юстиція, і військові, й т.д., і т.п.
Навіть, здавалося б, найліберальніший російський монарх Олександр ІІ, і той вельми часто опинявся перед спокусою “натиснути кнопку”, яка б привела в дію механізм тимчасового генерал-губернаторства на тій чи іншій території. Такі плани виношувались на час підготовки скасування кріпосного права. Вони ж були втілені в життя одразу ж після того шоку, який пережив імператор 2 квітня 1879 р.
Виникнення, формування й розвиток інституту генерал-губернатора були наслідком мілітаризованості російського абсолютизму, його експансіоністської зовнішньої політики. Концентрація великих владних повноважень на значній території в руках високопоставленого сановника, наділеного особистою довірою імператора і виведеного поза систему відомчого підпорядкування, була головною характеристикою і тимчасових генерал-губернаторів, покликаних зберегти імперію від внутрішніх потрясінь.
Протягом досліджуваного періоду спостерігається формування трьох моделей тимчасового генерал-губернатора на українських землях. Перша (70-і-80-і рр. ХІХ ст.) була спробою встановити “регіональні диктатури” в “гарячих точках” на півдні та сході України. При цьому тимчасові генерал-губернатори вирішували не тільки охоронні, а й загальноуправлінські завдання, керували кількома губерніями.
Під час революції 1905-1907 рр. сформувалась інша модель тимчасового генерал-губернатора. Їх було призначено по імперії велику кількість, в усіх адміністративно-територіальних одиницях, де був введений той чи інший вид правового режиму виняткового стану. Принципи особистої довіри імператора, високого службового статусу, розповсюдження компетенції на декілька губерній не дотримувались. У обох випадках використання тимчасових генерал-губернаторів для боротьби з визвольним (соціальним та національним) рухом було приречене на невдачу через історичну безперспективність силових методів розв’язання докорінних суспільних протиріч. Воно продемонструвало відсталість форм і методів здійснення самодержавної влади від потреб соціально-економічного і суспільно-політичного розвитку.
Наочним підтвердженням цього стало запровадження на окупованих російською армією під час Першої світової війни західноукраїнських землях тимчасового генерал-губернаторства, використання брутальних русифікаторських засобів. По суті, інститут генерал-губернатора і тимчасового генерал-губернатора виявились одноприродними соціально-правовими явищами, співвідносними між собою як родове і видове. Вони обидва є виразними характеристиками природи і форм реалізації російського абсолютизму, показниками бідності наявних у його розпорядженні адміністративних методів. І приборкання тільки-но завойованих територій, і поглинення приєднаних більш-менш давно регіонів, і придушення, “нейтралізація” соціальних заворушень, у тому числі на етнічних російських, “ісконних” землях, - все це здійснювалось одним і тим же способом. На місце подій направлявся високопоставлений військовик, наділений довірою і особливими повноваженнями (котрі могли бути в кожному конкретному випадку різними), який мусив силовими методами, “несхитністю” “навести порядок”, бажаний монархові.
Україна в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. стала однією з найболісніших частин Російської імперії за глибиною існуючих протиріч, складності їх переплетення. Соціальна, а певною мірою і національна напруга в українських губерніях була постійною. Саме тут царат намагався вирішувати складні питання простими способами, вводячи у тих чи інших регіонах України інститут тимчасового генерал-губернатора. Це нагадувало постійні спроби розрубати гордіїв вузол із зав’язаними очима, та ще й старим затупленим мечем. Характерно, що схожа за поліетнічністю, консервативністю правлячої еліти Австро-Угорська імперія все ж таки пішла значно далі на шляху перших демократичних перетворень, конституціоналізму. Українські землі в складі Австро-Угорщини не знали в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. інституту тимчасового генерал-губернатора у тому вигляді, в якому він був присутній в Російській імперії.
Інститут тимчасового генерал-губернатора, правові та організаційні засади його функціонування, практика застосування в українських землях є додатковим і переконливим доказом віджилості, анахронічності російського самодержавства, його невідповідності вимогам часу, нездатності адаптуватись до нових умов, конструктивно розвиватись.
У той же час буде перебільшенням дотримуватись існуючої в науковій літературі точки зору про те, що тимчасові генерал-губернатори були зосереджені виключно чи переважно на карально-охоронних діях. Так, це було їх головним завданням, але тимчасові генерал-губернатори, користуючись своїми великими повноваженнями та їх дискреційним характером, виконували і великий обсяг загальноуправлінських функцій, проведення заходів по боротьбі з загальнокримінальною злочинністю, запобіганню епідемій та епізоотій, а в роки Першої світової війни – забезпеченню тилу діючої армії.
В окремих моментах управління тимчасові генерал-губернатори підпорядковувались міністрові внутрішніх справ, у інших – військовому міністрові, але це було не стільки підпорядкування, скільки певний зв’язок управлінської залежності, бо все-таки в більшості випадків тимчасовий генерал-губернатор (за винятком подій революції 1905-1907 рр.) відчував особисту довіру імператора.
У сучасних умовах адміністративна реформа в Україні повинна спиратись на історичний досвід. Дослідження інституту тимчасового генерал-губернатора в дореволюційній Російській імперії доводить необхідність чіткого правового регулювання функціонування всіх ланок державного механізму, абсолютну безперспективність вирішення соціальних протиріч методами надзвичайщини, потребу в недопущенні надмірних дискреційних повноважень керівників регіонального рівня.
“Придатність” інституту генерал-губернатора чи намісника, наділеного великими перш за все політичними, дискреційними повноваженнями і для авторитарних, і для тоталітарних режимів доведена вітчизняною історією. При всіх умовностях, хіба не можна вважати Л. Кагановича у 20-х чи М. Хрущова у 30-х – 40-х рр. намісниками Сталіна в Україні? Більше того, в сучасній історичній літературі зустрічаємо такі визначення. При тих же обмовках можемо говорити і про сутнісну подібність до тимчасового генерал-губернаторства місії В. Молотова в Україні під час трагедії 1932-1933 рр. Все це свідчить і про недемократичність, і про неефективність інституту генерал-губернатора, тим більше, тимчасового. Про сумнівність його застосування в сучасних умовах говорить і досвід впровадження інституту представників Президента Російської Федерації у федеральних округах. За певних обставин якась подоба інституту генерал-губернатора може, на нашу думку, відродитись і в Україні. Наведемо приклад.
Необґрунтованою видається зміна адміністративно-територіального поділу шляхом укрупнення, об’єднання областей. За умови обрання їх керівників – це прямий шлях до федералізму, який не є корисним в умовах сучасної України. При збереженні існуючого порядку заміщення цих посад фактично відродиться деструктивний на теперішньому етапі інститут намісника (генерал-губернатора), який буде орієнтуватись лише на одну посадову особу – Главу держави, об’єктивуючись від міністерської (галузевої) системи управління. До того ж, для правосвідомості українських громадян це було б несумісним з демократичними цінностями. У той же час чимало областей, які мають багатосотрічну, обумовлену перебігом історії, регіональну специфіку, у випадку, якщо адміністративна реформа піде цим не надто конструктивним шляхом (думається, поки що ця загроза є мінімальною), можуть її втратити. Приклад – Північна Буковина (Чернівецька область) чи Закарпаття (Закарпатська).
Історичний досвід доводить, що інститут генерал-губернатора вже давно віджив своє. Його тимчасова форма є несумісною з основними правами людини. Історія тимчасових генерал-губернаторств на території українських губерній в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. переконливо свідчить про неприпустимість вирішення політичних і соціальних проблем силовими, брутальними методами, говорить на користь того, щоб надзвичайщина була викорінена з нормального, повсякденного життя. Не повинно існувати посадових осіб, котрі б не мали чітко зафіксованої правовими нормами компетенції, могли діяти поза законом, використовувати свої повноваження на утиски і порушення прав громадян.

Список джерел та літератури

1. Авербах О.И. Законодательные акты, вызванные войной 1914-1915 гг. Законы, манифесты, рескрипты, указы. Т.1. – Пг., 1915. – 700 с.
2. Андреевский И. О наместниках, воеводах и губернаторах. – СПб.,1864. – 156 с.
3. Анучин Е. Исторический очерк развития административно-полицейских учреждений в России с учреждения о губерниях 1775 г. до последнего времени. – СПб.: Тип. МВД,1872. – IV,238 с.
4. Багалей Д.И., Миллер Д.В. История города Харкова за 250 лет его существования (1655-1905). Историческая монографія. В 2т. Репринт. изд. – Харьков, 1993. – Т.2. – 982 с.
5. Бандурка О.М., Древаль Ю.Д. Парламентаризм в Україні: становлення і розвиток: Монографія. – Х.: Ун-т внутр. справ,1999. – 288 с.
6. Барсуков И. Граф Николай Николаевич Муравьев – Амурский. – М.,1991. – Кн.1-2.
7. Бартків В.П. Місцевий державний апарат Російської імперії і селянська реформа 1861 р. в Україні: історико-правове дослідження: Дис. … канд. юрид. наук. – Х.,2002.
8. Батенко Т. Українські посли у першому періоді галицького сейму (1861-1866 рр.) //Академія: гуманітарний альманах. – К.,1995. – С.60-65.
9. Бахтурина А.Ю. Политика Российской империи в Восточной Галиции в годы первой мировой войны. – М.: АИРО – ХХ, 2000. – 263 с.
10. Блинов И.А. Губернаторы: Историко-юридический очерк. – СПб: Типо-литор К.А. Пентковского, 1905. – 366 с.
11. Б-ов М., Дан Ф. Рабочие депутаты в Первой Государственной думе. – СПб.: Б.в., 1906. – 175 с.
12. Буганов В.И. Петр Великий и его время. – М.: Наука, 1989. – 192 с.
13. Будницкий О.В. Терроризм в российском освободительном движении . Идеология, этика, психология (вторая половина XIX – начало ХХ в.). – М.: РОССПЭН, 2000. – 397 с.
14. Бутич М.І. До історії створення та діяльності генерал-губернаторств і військових губернаторств на Україні (кінець XVIII – початок ХХ ст.) //Історичні дослідження: Вітчизняна історія. – Вип.11. – К.: Наук. думка,1985. – С.45-50.
15. Васильев К.Г., Гольд Э.Ю. История санитарно-карантинного законодательства // Советское здравоохранение. - 1976. - № 5. – 81-84.
16. Васильев К.Г., Гольд Э.Ю., Марчук Л.М. От санитарной охраны границ к санитарной охране территории. – М.: Медицина, 1974. – 208 с.
17. Васильева Н. И. К истории Манифеста 17 октября 1905 г. // Правоведение. - 1974. - № 1.
18. Ведомости Одесского градоначальства. – 1900. – 21 июля. – № 162.
19. Ведомости Одесского градоначальства. – 1905. – 27 августа. – № 229.
20. Великие реформы в России 1856-1874: Сб. /Под ред. Л.Г.Захаровой, Б.Эклоффа, Дж.Бушнелла. – М.: Изд-во Моск. гос. ун-та,1992. – 333 с.
21. Вестник Европы. – 1879. – Май.
22. Всемирная история: В 24 т. Т.19. Первая мировая война / А.Н. Бадак, И.Е. Войнич, Н.М. Волчек и др. – Минск, Харвест.; М.: АСТ, 2000. – 511 с.
23. Всеподданнейший отчет о произведенном сенатором Турау исследовании причин беспорядков, бывших в гор. Киеве // Материалы к истории русской контрреволюции, т. 1. Погромы по официальным документам. СПб., 1908. – С.203-296.
24. Высочайший манифест «Об объявлении военных действий между Россией и Австро-Венгрией» // Собрание Узаконений. – 1914. - № 202. – Ст. 2078.
25. Гальчинський А.С. Суперечності реформ: у контексті цивілізаційного процесу. – К.: Українські пропілеї,2001. – 320 с.
26. Гессен В.М. Вопросы местного управления. – СПб.:Право, 1904. – 236с.
27. Гессен В.М. Лекции по полицейскому праву. Изд. студентов 1907-1908. Вып.1. – СПб.: Север, 1908. – 196 с.
28. Гончарук В.Я. Правове регулювання виробництва і обігу спиртних напоїв у Російській імперії в кінці XVIII – на початку ХХ ст.: Монографія /За наук. ред. чл.-кор. АПН України, проф. О.Н. Ярмиша. – Х.: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ,2002. – 234 с.
29. Горобець В.М. До питання про еволюцію гетьманської влади в Україні у першій третині XVIII ст. //Український історичний журнал. – 1993. - №2-3. – С.70-72.
30. Градовский А.Д. Собрание сочинений. – Т.ІХ, ч.ІІІ. Органы местного управления. – СПб.: Тип. Стасюлевича,1908. – 599, 180 с.
31. ДАРФ (Державний архів Російської Федерації). Ф.102 (Департамент поліції), Особливий відділ, ІІ відділення, 1906 р. – Спр.780.
32. ДАРФ. Ф.102, Особливий відділ, 1906 р. - Спр.13, т. ІІ.
33. ДАРФ. Ф.102, Особливий відділ, 1906 р. - Спр.386.
34. ДАРФ. Ф.102, Особливий відділ, 1907 р. - Спр.146.
35. ДАРФ. Ф.102, Особливий відділ, 1911 р. - Спр.286.
36. ДАРФ. Ф.102, Особливий відділ, ІІ відділення, 1906 р. - Спр.9.
37. ДАРФ. Ф.102, 3-е діл-во. – Оп.1881 р. – Спр.53.
38. ДАРФ. Ф.569. – Оп.1. – Спр.16.
39. ДАХО (Державний архів Харківської області). Ф.918. - Оп.1. – Спр.1.
40. Деборин Г.А. Международные отношения до первой мировой империалистической войны (1871-1914 гг.). – М., 1941. – 241 с.
41. Державне управління та адміністративне право в сучасній Україні: актуальні проблеми реформування. – К.,1999. – 52 с.
42. Дикий А. Евреи в России и в СССР. Исторический очерк. – Новосибирск: Благовест, 1994. – 252 с.
43. Диманштейн С. Революционное движение среди евреев // [Сб.] 1905: История революционного движения в отдельных очерках / Под ред. М. Н. Покровского, т. 3, вып. 1. - М.; Л.: ГИЗ, 1927.
44. Добряков. Краткий систематический свод действующтх законоположений и циркулярных распоряжений, относящихся до обязанности чинов губернских жандармских управлений по наблюдению за местным населением и производству дознаний. – СПб, 1903. – 650 с.
45. Дорошенко Д.І. Нарис історії України в 2-х томах. Т.ІІ (від половини XVII століття). – К.: Глобус,1992. – 349 с.
46. Дякин В.С. Первая мировая война и мероприятия по ликвидации так называемого немецкого засилья //Первая мировая война 1914 – 1918 /А.Л. Сидоров (Отв. ред.). – М.: Наука, 1968. – С.227-238.
47. Ерошкин Н.П. История государственных учреждений дореволюционной России. Изд. 3-е. – М.: Высш. шк.,1983. – 352 с.
48. Європейський вибір: Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002 – 2011 роки: Послання Президента України до Верховної Ради України //Урядовий кур’єр. – 2002. – 4 червня. – С.5-12.
49. Журнал чрезвычайного собрания Харьковской городской думы №12. Заседание 9 марта 1915 года //Известия Харьковской городской думы. – 1915. - №3. – С.17.
50. Журнал чрезвычайного собрания Харьковской городской думы №45. Заседание 25 августа 1915 года //Известия Харьковской городской думы. – 1915. - №6-8. – С.84.
51. Зайончковский П.А. Кризис самодержавия на рубеже 1870-1880 годов. – М.: Изд-во МГУ, 1964. – 510с.
52. Зайончковский П.А. Правительственный аппарат самодержавной России в XIX веке. – М.: Мысль, 1978. – 228 с.
53. Зайончковский П.А. Российское самодержавие в конце ХІХ столетия. – М.: Мысль, 1970. – 444 с.
54. Зырянов П.Н. Петр Аркадьевич Столыпин //Вопросы истории. - 1990. - №6.
55. Ивановский В. Русское государственное право. – Т.І., с.96.
56. Ивановский В.В. Административное устройство наших окраин //Ученые записки Казанского университета. – Казань,1891. – Кн.6, отд.1.
57. Ивановский В.В. Учебник административного права (Полицейское право: право внутреннего управления). 4-е изд., испр. и доп. – Казань: Тип. Еремеева, 1911. – 506 с.
58. Игнатьев Е. Россия и окраины. – СПб.,1906. – Разд. паг.
59. Инструкция полицейским урядникам 28 июля 1887 г. //Арефа Н.И. Права и обязанности полицейских урядников, стражников, приставов и прочих чинов городской и уездной полиции. – СПб.. 1891. – С. 97-118.
60. Исаев И.А. История государства и права России. – М.: Изд-во БЕК, 1993. – 462 с.
61. История государственного управления в России. Учебник /Отв. ред. В.Г. Игнатов. – Ростов н/Д: «Феникс», 1999. – 544 с.
62. История СССР, 1861-1917 / Под ред. В.Г. Тюкавкина. – М.: Высш. шк., 1989. – 462 с.
63. Історія держави і права України: Підручник. – У 2-х т. /За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. – Т.1. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2000. – 648 с.
64. Киян М.Ш. Представительство от украинских губерний в Государственной думе Российской империи І и ІІ созывов (1906-1907 гг.). – Харьков: Основа, 1997. – 191 с.
65. Колычев Н.В. Разбор сочинения г.Андреевского «О наместниках, воеводах и губернаторах». – СПб.,1867. – Разд. паг.
66. Кони А.Ф. Собр. соч. в 8 т./ Под общ. Ред. В.Г. Базанова и др.. – М.: Юрид. лит., 1966. – Т.2. – 503 с.
67. Кони А.Ф..– Собр. соч. в 8 т./ Под общ. Ред. В.Г. Базанова и др.. – М.: Юрид. лит., 1968. – Т.5. – 535 с.
68. Конституція України: Прийнята Верховною Радою України 28 черв. 1996 р. – К.: Право,1996. – 55с.
69. Коркунов Н.М. Русское государственное право: В 2 т. – СПб.: Тип. М.М. Стасюлевича, 1913. – Т.2. – 257 с.
70. Краткая Еврейская Энциклопедия. Т. 6. - Иерусалим: Общество по исследованию еврейских общин, 1987.
71. Крип’якевич І.П. Галичина під час російської окупації. – Львів, 1915. – 116 с.
72. Кузнецов И.В. История СССР. Эпоха капитализма (1861-1917 гг.). М.,1971. – 298 c.
73. Кульчицький В.С. Австро-Угорська угода 1867 //Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр. енцикл.,1998. – Т.1. – С.20.
74. Лазаревский Н.И. Лекции по русскому государственному праву. – СПб.: Тип. «Слово», 1910. – Т.2. – 317 с.
75. Лаптева Л.Е. Региональное и местное управление (вторая половина ХІХ века). – М.,1998. – 151 с.
76. Лемке М.К. 250 дней в царской Ставке. – М.-Л., 1920.
77. Ленский З. Польское восстание 1863 года //История России в ХІХ веке. Эпоха реформ. – М.: ЗАО Изд-во Центрополиграф,2001. – С.271-324.
78. Лопухин А.А. Из итогов служебного опыта. Настоящее и будущее русской полиции.. – М.: Изд –во Саблина. 1907. – 69 с.
79. Лысенко Л.М. Губернаторы и генерал-губернаторы Российской империи (XVIII – начало ХХ века). – М.,2000. – 342 с.
80. Львовский вестник. – 1915. – 2 мая.
81. Львовский вестник. – 1915. – 27 марта.
82. Маковицкий Д. П. 1905-1906 г. в Ясной Поляне // Голос минувшего (Москва). – 1923. – № 3.
83. Малянтович П.Н., Муравьев Н.К. Законы о политических и общественных преступлениях. – СПб., 1910. – 843 с.
84. Мамонов А.В. Граф М.Т. Лорис-Меликов: к характеристике взглядов и государственной деятельности // Отечественная история. – 2001. - №5. – С. 32-50.
85. Матханова Н.П. Генерал-губернаторы Восточной Сибири середины ХІХ века: В.Я. Руперт, Н.Н. Муравьев-Апостол, М.С. Корсаков. – Новосибирск,1998.
86. Милютин Д.А. Дневник Д.А. Малютина. В 4 т. – М.: Тип. Журн. „Пограничник”,1947. – Т.1. – 256 с.
87. Морякова О.В. Система местного управления России при Николае І. – М.,1998.
88. Московские ведомости. – 1879. – 6 апр.
89. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. – К.: Укр. письменник, 1993. – 413 с.
90. Нариси історії Харківської обласної партійної організації. – Х.: Прапор, 1970. – 803 с.
91. Никифорак М.В. Державний лад і право на Буковині в 1774-1918 рр. – Чернівці: Руно,2000. – 280 с.
92. Новое Время. – 1901. - №9070.
93. Общее учреждение губернское //СЗ Российской империи. – Т.ІІ.
94. Огарев Н.П. Опыты разбора Свода законов. – М.,1962.
95. Одесский погром и самооборона. Париж: Западный Центральный Комитет Самообороны Поалэ-Цион, 1906.
96. Островский А. В., Сафонов М. М. Манифест 17 октября 1905 г. // Вспомогательные дисциплины. 1981. – Вып. 12.
97. Отчет временного военного генерал-губернатора Галиции по управлению краем за время с 1-го сентября 1914 г. по 1 июля 1915 г. – К., 1916.
98. Пайпс Р. Россия при старом режиме. – М.: Независимая газета, 1993. – 421 с.
99. Палеолог М. Царская Россия во время мировой войны. – М.: Международные отношения, 1991. – 240с.
100. Петров Б.Д. Противоэпидемическое законодательство в России до 1861 г. // Журнал микробиологии, эпидемиологии и имуннобиологии. – 1995. - № 7. – С.98-103.
101. Полицейские законы. Свод всего, что относится до полицейских учреждений и всех чинов городской и сельской полиции. В 3-х ч. – М., 1886. - 344 с.
102. Положение о военнопленных // Авербах О.И. Законодательные акты, вызванные войной 1914-1915 гг. Законы, манифесты, рескрипты, указы. Т.1. – Пг., 1915. – С. 338-343.
103. Положение о полевом управлении войск в военное время. – Пг., 1915.
104. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т.2. Від середини XVIII століття до 1923 року. – К.: Либідь,1992. – 608 с.
105. Посохов С.И., Ярмыш А.Н. Губернаторы и генерал-губернаторы. Изд.2-е, испр. и доп. – Х.: Ун-т внутр. дел,1997. – 164 с.;
106. Посохов С.І., Ярмиш О.Н. Генерал-губернатор //Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю.С. Шемшученко. – К., 1998. - Т.1. – С.563.
107. Посохов С.І., Ярмиш О.Н. Генерал-губернаторство //Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю.С. Шемшученко. – К., 1998. - Т.1. – С.563-564.
108. Посохов С.І., Ярмиш О.Н. Губернія //Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю.С. Шемшученко. – К., 1998. - Т.1. – С.656.
109. Правила о местностях, объявляемых состоящими на военном положении //Свод законов Российской империи. В 16 т. – СПб., 1892. – Т.ІІ. – Прил. к ст. 23 Общего губернского учреждения.
110. Приказ по военному ведомству № 725 от 8 ноября 1914 г. // Авербах О.И. Законодательные акты, вызванные войной 1914-1915 гг. Законы, манифесты, рескрипты, указы. Т.1. – Пг., 1915. – С. 676-677.
111. Прикарпатская Русь. – 1914.- 4 дек.
112. ПСЗ (Полное собрание законов Российской империи) – I собр.- Т.XXVI.- № 19476.
113. ПСЗ - II собр.- Т.VII.- № 5690.
114. ПСЗ – ІІ собр. – Т.LI. - №56203.
115. ПСЗ – ІІ собр. – Т.LIV. - №59478.
116. ПСЗ – ІІІ собр. – Т.І. – Отд.1. – №350.
117. ПСЗ – ІІІ собр. – Т.ІІІ. - №1522.
118. ПСЗ – ІІІ собр. – Т.ІХ. - №6229.
119. ПСЗ – ІІІ собр. – Т.ХХ. – №18334.
120. ПСЗ – ІІІ собр. – Т.ХХІІ. - №21640.
121. ПСЗ– І собр. – Т.ХХІ. - №15171.
122. ПСЗ -ІІ собр. – Т.ХІІ. - № 10303.
123. ПСЗ. – II собр. – Т.LIII. – Отд.2.- № 58778.
124. ПСЗ. – II собр. – Т.XLIII. – Отд.1.- № 59025.
125. ПСЗ. – II собр. – Т.XLIII. – Отд.3.- № 58610.
126. ПСЗ. –II собр. – Т.LII. – Отд.1. - №49615.
127. ПСЗ.- II собр. – Т.LIV. – Отд. 1. - №59476.
128. ПСЗ.- II собр. – Т.LIV. – Отд. 1. - №59501.
129. ПСЗ.- II собр. – Т.LIV. – Отд. 1. - №59531.
130. ПСЗ.- II собр. – Т.LIV. – Отд. 1. - №59688.
131. ПСЗ.- II собр. – Т.LIV. – Отд. 1. - №60187.
132. ПСЗ. –II собр. – Т.XXXIX. – Отд.2-. - №41476.
133. ПСЗ.- III собр. – Т.II. – №617.
134. ПСЗ.- III собр. – Т.II. – №761.
135. ПСЗ.- III собр. – Т.II. – №831.
136. Р.-С. А. Генерал-губернатор или губернатор? – К.,1889.
137. РДІА (Російський державний історичний архів). Ф.908. - Оп.1. - Спр.402.
138. РДІА Ф. 821. – Оп.150. – Спр.38.
139. РДІА. Ф.1284. – Оп.185. – Спр.26.
140. РДІА. Ф. 1276. – Оп.10. – Спр.896.
141. РДІА. Ф.1405. - Оп.194. - Спр.78.
142. РДІА. Ф.273. - Оп.12. - Спр.375.
143. Революционное народничество 70-х годов XIX в.: Сб. док. и материалов. – М.: Наука, 1965. – Т.2. 1876-1882 гг. – 470 с.
144. Россия в революционной ситуации на рубеже 1870-1880-х годов. – М.: Наука,1983. – 559 с.
145. Россия ХVIII столетия в изданиях Вольной русской типографии А.И. Герцена и Н.П. Огарева. Записки сенатора И.В. Лопухина. Репринтное воспроизведение. – М.: Наука,1990. – 224 с.
146. Русский консерватизм XIX столетия. Идеологія и практика / В.Я. Гросул, Г.С. Итенберг, В.А. Твардовская, К.Ф. Шацило, Р.Г. Эймонтова. – М.: Прогресс-Традиция, 2000. – 439 с.
147. Самарцев І.Г. Чорносотенці на Україні //Укр. іст. журнал. - 1992. - №1.
148. Світова класична думка про державу і право. / Є.Ф. Безродний (кер. авт. кол.), Г.К. Ковальчук, О.С. Масний. – К.: Юрінком Інтер, 1999.
149. Свод губернский учреждений //Свод законов Российской империи /Изд. 1892 г. – Т.ІІ, ч.1.
150. Своды узаконений и распоряжений правительства по врачебной и санитарной части в империи. Вып.1. 1895-1896.- СПб.: Медицинский деп.,1898. – 272 с.
151. Скребицкий А. Крестьянское дело в царствование императора Александра ІІ: Материалы для истории освобождения крестьян. – Бонн-на-Рейне: Тип. Крюгера,1862-1868. – Т.1-4. т.2, ч.1.
152. Советский энциклопедический словарь /Гл. ред. А.М. Прохоров. 2-е изд. – М.: Сов. энциклопедия,1983. – 1600 с.
153. Соколов К. Очерк истории и современного значения генерал-губернатора //Вестник права. – 1903. - №№7-8.
154. Соловьев М.Н. Из прошлого и настоящего по борьбе с эпидемиями на Украине // Профилактическая медицина. - 1928. - № 17.
155. Старцев В.И. Трехтомник «История России с древнейших времен до конца ХХ в.» //Вопросы истории. 1997. - №11.
156. СУ. – 1914. – Отд.1. – Ст.2486.
157. Судебные уставы 20 ноября 1864 г. с изложением рассуждений, на коих они основаные, изданные государственной канцелярией. 2-е изд., доп. В 3 ч. – СПб.: Тип. второго отделения собств. е. и. в. канцелярии, 1867. – Ч.2. – 522 с.
158. Тихомиров Л.А. Монархическая государственность. – М.: ГУП „Облиздат”: ТОО „Алир”,1998. – 671 с.
159. Токаревич К.Н., Грекова Т.И. По следам минувших эпидемий. - Л.,1986. – 164 с.
160. Троицкий Н.А. Безумство храбрых. Русские революционеры и карательная политиа царизма 1866 –1882 гг. – М.: Мысль, 1978. – 344 с.
161. Украинская жизнь – 1915. - № 34.
162. Фрейберг Н.Г. Врачебно-санитарное законодательство в Росии. – Спб.: Тип. В. Безобразова, 1908. – 608 с.
163. Хейфец М.И. Вторая революцционная ситуация в России (конец 70-х – начало 80-х годовХІХ в.): Кризис правительственной политики. – М.: Моск. университет, 1963. – 237 с.
164. Хейфиц Ю.Я. Галиция. Политическое, административное и судебное устройство. – Пг., 1915.
165. ЦДІАУ (Центральний державний історичний архів України в м.Києві). Ф.313. - Оп.2. - Спр.1428.
166. ЦДІАУ. Ф.442. – Оп.525. – Спр.30.
167. ЦДІАУ. Ф. 363. – Оп.2. – Спр.2.
168. ЦДІАУ. Ф. 365. – Оп.1. – Спр.56.
169. ЦДІАУ. Ф.1191. – Оп.2. – Спр.3.
170. ЦДІАУ. Ф.313. - Оп.2. - Спр.1679.
171. ЦДІАУ. Ф.321. - Оп.1. - Спр.94.
172. ЦДІАУ. Ф.335. - Оп.1. - Спр.1 – 3.
173. ЦДІАУ. Ф.335. - Оп.1. - Спр.5.
174. ЦДІАУ. Ф.335. - Оп.1. - Спр.7 – 11.
175. ЦДІАУ. Ф.336. - Оп.1. - Спр.2349.
176. ЦДІАУ. Ф.358. - Оп.1. - Спр.24.
177. ЦДІАУ. Ф.359. - Оп.1. - Спр.7.
178. ЦДІАУ. Ф.363. – Оп. 1. – Спр. 119 а.
179. ЦДІАУ. Ф.363. – Оп.1. – Спр.28.
180. ЦДІАУ. Ф.363. – Оп.1. – Спр.32 а.
181. ЦДІАУ. Ф.363. – Оп.1. – Спр.32.
182. ЦДІАУ. Ф.442. – Оп.191. – Спр.200.
183. ЦДІАУ. Ф.442. – Оп.55. – Спр.78.
184. ЦДІАУ. Ф.442. – Оп.830. – Спр.250.
185. ЦДІАУ. Ф.442. - Оп.856. - Спр.246.
186. Чернуха В.Г. Внутренняя политика царизма с середины 50-х до начала 80-х годов XIX в. – Л.: Наука,1978. – 248 с.
187. 4-я Государственная Дума. Портреты и биографии. – СПб., 1913.
188. Шандра В.С. Інститут генерал-губернаторства в Україні XIX – початку ХХ.: структура, функції, архіви канцелярій: Автореф. Дис....д.і.н. – К., 2002.
189. Шандра В.С. Київське генерал-губернаторство (1832-1914): історія створення та діяльності, архівний комплекс і його інформативний потенціал. – К.,1999. – 144 с.;
190. Шандра В.С. Малоросійське генерал-губернаторство, 1802-1856: функції, структура, архів – К.: Держ. ком. архівів України, 2001. – 356 с.
191. Шаховской М. Смутное время в Харькове: Материалы для истории русской революции. – Х.: Мирный труд,1907. – 75 с.
192. Шумилов М.М. Местное управление и центральная власть в России в 50-х – начале 80-х годов ХІХ века. – М.,1991.
193. Ярмиш О.Н. Каральний апарат самодержавства в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. – Х.: Консум,2001. – 288 с.
194. Ярмыш А.Н. Карательный аппарат самодержавия на Украине (1895-1917 гг.): Дис…доктора юрид. наук. – Х., 1991. – 335 с.
195. Ярмыш А. Наблюдать неотступно…: Административно-полицейский аппарат и органы политического сыска царизма в Украине в конце ХІХ – начале ХХ вв. – К.:Юринформ, 1992. – 186 с.
196. Amburger E. Geschichte der Behordenorgasazion Russland von Peter dem Grossen bis 1917. – Leigen,1966.
197. Robbins R. The Tsar’s Viceroys: Russian Provincial Governor in the Last Years of the Empire. – Ithaka&London,1987.