УПОВНОВАЖЕНИЙ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ З ПРАВ ЛЮДИНИ ЯК СУБ’ЕКТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ :

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП 4
РОЗДІЛ 1. ПРАВА ЛЮДИНИ ЯК ГОЛОВНИЙ ОБ'ЄКТ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ
12
1.1. Характеристика прав людини як головного об’єкта національної безпеки України
12
1.2. Порушення прав людини як загроза національній безпеці України 32
1.3. Юридичний механізм забезпечення прав людини в Україні 48
Висновки до розділу 1 64
РОЗДІЛ 2. ПРАВОВИЙ СТАТУС УПОВНОВАЖЕНОГО ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ З ПРАВ ЛЮДИНИ ЯК СУБ’ЄКТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

66
2.1. Становлення інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини
66
2.2. Правові основи діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини
83
2.3. Організація діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини
99
2.4. Місце Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини серед суб’єктів забезпечення національної безпеки України
121
Висновки до розділу 2 137
РОЗДІЛ 3. ВЗАЄМОВІДНОСИНИ УПОВНОВАЖЕНОГО ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ З ПРАВ ЛЮДИНИ ЗІ СЛУЖБОЮ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ В ПРОЦЕСІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ

142
3.1. Права і свободи людини у діяльності Служби безпеки України 142
3.2. Контроль Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини за дотриманням Службою безпеки України прав людини
154
3.3. Взаємодія Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зі Службою безпеки України в процесі забезпечення прав людини
165
Висновки до розділу 3 177
ВИСНОВКИ 180
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 188

ВСТУП

Актуальність теми. Вирішення проблем забезпечення прав і свобод людини у Конституції України 1996 року характеризується наявністю принципово нових для нашої держави підходів. Зокрема, Основним Законом запроваджено інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. У світовій практиці його називають інститутом омбудсмана.
Досвід більшості країн, де існує така посада, свідчить, що інститут омбудсмана здатний дієво впливати на стан забезпечення прав людини в державі. Але це може відбуватися лише за наявності належної організації його функціонування. В Україні діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини перебуває ще на етапі становлення, який характеризується значними труднощами правового та організаційного характеру. Саме їх подолання за допомогою вдосконалення правового статусу омбудсмана, форм і методів його діяльності, організації взаємодії з іншими органами є шляхом створення тих умов, які забезпечать ефективність функціонування нового інституту системи забезпечення прав людини в Україні. Насамперед цим і зумовлена актуальність теми дисертаційного дослідження.
Кардинальні зміни, які відбулись у зв’язку з розпадом Радянського Союзу, вимагали правового реформування усіх найважливіших сфер життя українського суспільства, однією з яких є і національна безпека. Її належне функціонування виступає невід’ємною умовою існування демократичного суспільства. Тому розв’язання проблем забезпечення національної безпеки є постійною потребою такого суспільства на будь-якому історичному етапі. Особливого значення в цьому випадку набувають питання, пов’язані із визначенням, організацією і функціонуванням суб’єктного складу системи національної безпеки, в якому важливе значення повинно надаватись Уповноваженому з прав людини як дієвому суб’єкту забезпечення безпеки особистості в Україні.
Дослідження питань діяльності омбудсмана в межах системи національної безпеки України, взаємодії Уповноваженого з іншими суб’єктами цієї системи, особливо з правоохоронними органами, зокрема зі Службою безпеки України, майже не проводилися в Україні, що підвищує значимість і актуальність отриманих у ході дослідження результатів.
У роботі застосовувалися наукові розробки вітчизняних і зарубіжних вчених, пов’язані з дослідженням правового статусу особи, її правами і свободами, відповідальністю за їх порушення. Серед них праці таких науковців, як В.Д. Бабкін, М.В. Вітрук, К.Г. Волинка, М.М. Гуренко, С.Д. Гусарєв, Ю.О. Денисов, О.С. Йоффе, Р.А. Калюжний, В.А. Карташкін, А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, Г.С. Котляревський, Н.Ф. Кузнєцова, В.В. Лазарєв, С.Л. Лисенков, О.А. Лукашева, М.С. Малеін, О.Г. Мурашин, Б.Л. Назаров, В.С. Нерсесянц, Б.С. Нікіфоров, А.Ю. Олійник, В.Ф. Погорілко, П.М. Рабінович, І.С. Самощенко, О.Ф. Скакун, Є.В. Супрунюк, Ю.М. Тодика, О.Д. Тихомиров, О.Ф. Фрицький, В.М. Шаповал, О.В. Шмоткін, Н.Г. Шукліна та інші. Автор також звертався до праць видатних мислителів минулого – Д. Локка, Ш. Монтеск’є, В. Гумбольдта, М. Драгоманова, Л. Українки та інших.
Досліджуючи питання, безпосередньо пов’язані з теорією національної безпеки, дисертант спирався на наукові доробки ряду вчених, серед яких – П.С. Бєлов, І.Ф. Бінько, В.І. Бовш, В.О. Косевцов, А.В. Опалєв, Б.О. Парахонський, С.І. Пирожков, М.Я. Ратушний, В.М. Селіванов, О.В.Українчук та інші.
Під час дослідження діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини використовувалися роботи дослідників інституту омбудсмана – Альваро Хіль-Роблеса, В.В. Бойцової, Л.В. Бойцової, С. Гурвіца, К.О. Закоморної, Н.І. Карпачової, О.В. Марцеляка, Ю.М. Тодики, Н.Ю. Хаманьової, Ю.С. Шемшученка, використовувались окремі статті та наукові доповіді й інших вітчизняних і зарубіжних авторів.
Нормативно-правова основа дослідження складається з міжнародних правових документів, що стосуються прав людини, Конституції України, чинного національного і зарубіжного законодавства, що регулює відносини у сфері прав людини, діяльність омбудсманів, правоохоронних органів. У роботі використано матеріали практичної діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Служби безпеки України.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося відповідно до Концепції розвитку законодавства України на період 1996–2005 рр. та спрямовано на реалізацію положень Комплексної програми профілактики злочинності на 2001–2005 рр., затвердженої Указом Президента України від 21 грудня 2000 року № 1376/2000. Тема дисертаційного дослідження обрана відповідно до Основних напрямів наукових досліджень у системі Служби безпеки України, передбачена планом наукової роботи Національної академії Служби безпеки України на 2003–2007 рр. (п. 2.1.), а також планом наукової роботи кафедри теорії та історії держави і права Національної академії СБ України на 2004–2005 рр. (п. 3).
Мета дослідження полягає в розробці пропозицій щодо вдосконалення організації та діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як суб’єкта забезпечення національної безпеки України.
Відповідно до вказаної мети передбачено розв’язати такі завдання:
1. Визначити місце прав людини серед об’єктів національної безпеки України.
2. Дослідити порушення прав людини як загрозу національній безпеці України.
3. Охарактеризувати юридичний механізм забезпечення прав людини як головного об’єкта національної безпеки Україні.
4. Проаналізувати теоретичні та практичні аспекти процесу становлення інституту омбудсмана в Україні та визначити його особливості.
5. Визначити місце Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в юридичному механізмі забезпечення прав людини.
6. Охарактеризувати проблеми теорії та практики правового забезпечення діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як суб’єкта національної безпеки України, визначити недоліки та запропонувати шляхи їх подолання.
7. Проаналізувати проблеми теорії та практики організації діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як суб’єкта національної безпеки України та висловити пропозиції щодо їх розв’язання.
8. Визначити місце Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини серед суб’єктів системи забезпечення національної безпеки України.
9. Дослідити відносини Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зі Службою безпеки України у сфері забезпечення прав людини та сформулювати пропозиції, спрямовані на підвищення ефективності їх взаємодії.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері забезпечення прав і свобод людини в Україні як головного об’єкта національної безпеки України.
Предметом дослідження є суспільні відносини, пов’язані з діяльністю Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як суб’єкта забезпечення національної безпеки України.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є сукупність загальнонаукових та спеціально-юридичних методів наукового пізнання.
Із загальнонаукових використовувалися системний, структурно-функціональний, історичний та інші. Застосування системного методу дало змогу розглянути повноваження Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і визначити особливості його правового статусу. За допомогою структурно-функціонального методу було визначено місце й роль Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як елемента системи забезпечення національної безпеки України, його співвідношення з іншими елементами. Використання історичного методу дозволило дослідити особливості становлення теорії та практики інституту омбудсмана в Україні.
Із спеціально-юридичних методів автор застосовував: формально-юридичний, порівняльно-правовий та інші. Так, за допомогою формально-юридичного методу досліджено таке явище, як порушення прав людини, вивчено діяльність Уповноваженого на різних етапах забезпечення прав людини. Порівняльно-правовий метод дав змогу виявити позитивний досвід роботи омбудсмана в зарубіжних країнах і на основі цього запропонувати напрями вдосконалення діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше на дисертаційному рівні здійснено комплексне дослідження місця й ролі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у системі забезпечення національної безпеки України. Елементи наукової новизни відображаються у наступних положеннях:
1. Визначено, що права людини необхідно вважати головним об’єктом національної безпеки України, оскільки лише на основі безпеки особи можна вживати заходів із забезпечення безпеки більш складних соціальних систем, таких як суспільство і держава, а також створювати умови для забезпечення національної безпеки в цілому.
2. Обґрунтовано, що порушення прав людини є загрозою національній безпеці, тобто не тільки погіршують становище людини в суспільстві, а й негативно впливають на інші компоненти системи національної безпеки, внаслідок чого остання стає більш уразливою і, відповідно, менш надійною.
3. Запропоновано авторське визначення поняття “порушення прав людини”, за яким порушення прав людини – це суспільно небезпечне, протиправне діяння (дія чи бездіяльність), що завдає шкоди людині як найвищій соціально-правовій цінності.
4. Дістало подальшого розвитку дослідження елементів юридичного механізму забезпечення прав людини. Зокрема, визначено: крім реалізації, охорони та захисту, необхідними елементами юридичного механізму забезпечення прав людини є правове закріплення прав людини та відновлення її порушених прав.
5. Визначено зміст діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини на кожній зі стадій забезпечення прав людини (закріплення, реалізації, охорони, захисту, відновлення) і важливість цієї діяльності для забезпечення національної безпеки України.
6. Запропоновано основні принципи діяльності омбудсмана в Україні, характеристика яких дає змогу визначити місце та роль Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як окремого суб’єкта забезпечення національної безпеки України. Такими принципами, зокрема, є: а) незалежність; б) доступність; в) індивідуалізація форм і методів діяльності; г) результативність; д) одноособовість.
7. Запропоновано систему принципів, які повинні стати основою взаємовідносин Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зі Службою безпеки України й іншими правоохоронними органами в процесі забезпечення національної безпеки. Такими принципами є: спрямованість взаємодії саме на забезпечення прав і свобод людини; законність; надання пріоритету договірним засобам над адміністративними методами реагування під час розв’язання конфліктів; застосування найбільш оптимального методу; цілеспрямованість взаємодії; своєчасність взаємодії; взаємодопомога у вирішенні конкретних питань; ієрархічність компетенції; гласність; співпраця в правотворчості; постійне вдосконалення форм взаємодії.
8. Сформульовано пропозиції стосовно вдосконалення національного законодавства з забезпечення прав людини, діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та з забезпечення національної безпеки України. Зокрема, запропоновано: прийняття закону, який регулював би суспільні відносини у сфері забезпечення безпеки особистості; внесення змін до Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, щодо статусу омбудсмана, форм, методів та гарантій його діяльності, процедур здійснення ним своїх повноважень; внесення змін до Закону України “Про основи національної безпеки України”, які стосуються прав людини як об’єкта національної безпеки, а також принципів забезпечення національної безпеки.
9. Визначено напрями подальших досліджень інституту омбудсмана, якими, зокрема, є: проблеми захисту Уповноваженим прав людини, не закріплених Конституцією України; дослідження інституту представників Уповноваженого; взаємодія Уповноваженого з прав людини з правоохоронними органами; взаємодія омбудсмана з громадськими національними й міжнародними правозахисними організаціями.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що висновки, які містить дисертаційне дослідження можуть бути використані: 1) в науково-дослідницьких цілях – для подальших розробок теорії прав людини, правового статусу Уповноваженого з прав людини, теорії національної безпеки; 2) в правотворчій роботі – як теоретична основа для розробки відповідних нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері прав людини, національної безпеки України, діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, діяльності правоохоронних органів; 3) у практичній діяльності зазначених вище суб’єктів – для вдосконалення шляхів вирішення практичних питань, пов’язаних із забезпеченням національної безпеки України і безпосередньо – з безпекою особистості; 4) в навчальному процесі – для підготовки відповідних розділів навчальних посібників, підручників, курсів лекцій та спецкурсів з теорії держави і права, теорії національної безпеки, конституційного права України; 5) у виховній роботі – для вдосконалення системи правового виховання населення, підвищення рівня правової культури та правосвідомості громадян України.
Апробація результатів дисертації. Основні результати дослідження обговорювались на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Національної академії Служби безпеки України та кафедри конституційного права Національної академії внутрішніх справ України.
Положення дисертаційного дослідження були апробовані на таких міжнародних науково-практичних конференціях:
1. Барчук В.Б. Вдосконалення правового статусу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Парламентаризм в Україні: теорія та практика. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 10-й річниці з дня проголошення незалежності України та 5-й річниці з дня прийняття Конституції України, 26 червня 2001 р. / Верховна Рада України; Інститут законодавства / С.Б. Гавриш (ред.). – К., 2001. – С. 384–388.
2. Барчук В.Б. Безопасность личности в системе национальной безопасности // Проблемы обеспечения национальной безопасности в современных условиях: Материалы международной научно-практической конференции. Минск, 28–29 июня 2001 г. – Мн.: ИНБ Республики Беларусь, 2001. – Т.1. – С. 236–238.
3. Барчук В.Б. Методи захисту прав людини Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини // Доповіді учасників міжнародної науково-практичної конференції: “Тактика, методика, етика захисту та представництва”. - К.: – Академія адвокатури України, 2003. – С. 29–32.
4. Барчук В.Б. Роль і місце Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у вирішенні конфліктів між органами влади і громадянами // Реформування правової системи України: проблеми і перспективи розвитку в контексті євроінтеграційних процесів. Міжнародна науково-практична конференція (Київ, 28-29 квітня 2004 р.). Збірник наукових праць. в 2 ч. / Редкол.: С.А. Єрохін, В.Ф. Погорілко, Я.М. Шевченко та ін. – К.: Національна академія управління, 2004. Ч.1. – С. 359–364.
Публікації. Основні положення дослідження опубліковано у наступних статтях у фахових виданнях:
1. Барчук В.Б. Права людини як головний об’єкт національної безпеки України // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 4. – С. 81–84.
2. Барчук В.Б. Порушення прав людини як загроза національній безпеці України // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 6. – С. 64–66.
3. Барчук В.Б. Взаємодія Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зі Службою безпеки України в процесі забезпечення прав людини // Збірник наукових праць Національної академії Служби безпеки України. – 2003 – № 7. – С. 55–60.
4. Барчук В.Б. Вдосконалення форм і методів діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. – № 5. – С. 102–111.
Результати дослідження були використані при підготовці науково-дослідної роботи “Проведення порівняльного аналізу законодавчих актів країн-членів НАТО та України у сфері національної безпеки ” (державний реєстраційний номер 0104U008661), що підтверджується відповідним актом впровадження.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Основні результати проведеного дослідження дозволили нам дійти наступних висновки:
1) під безпекою людини пропонується розуміти стан забезпечення (закріплення, реалізації, охорони, захисту та відновлення) життєво важливих інтересів людини, за яким відбувається її існування і розвиток в умовах впливу внутрішньодержавних і зовнішніх загроз;
2) порушення прав людини не тільки погіршують становище самої людини в суспільстві, а й негативно впливають на функціонування інших компонентів системи національної безпеки, внаслідок чого остання стає більш уразливою, і відповідно, менш надійною;
3) використання в тексті Закону України “Про основи національної безпеки України” у ст.7 терміну “права і свободи громадянина” суперечить, на нашу думку, встановленим Конституцією України і міжнародними документами, принципам прав людини і тому його пропонується замінити на термін “права і свободи людини і громадянина”;
4) права людини необхідно вважати головним об’єктом національної безпеки України, оскільки лише на основі безпеки особи можливо планувати і здійснювати заходи по забезпеченню безпеки більш складних соціальних систем, таких, як суспільство і держава та створювати умови для забезпечення національної безпеки в цілому;
5) для покращення забезпечення прав людини в Україні, а також з метою конкретизації і розвитку відповідних положень Конституції України та Закону “Про основи національної безпеки України” потрібно прийняти закон “Про організаційно-правові заходи забезпечення безпеки людини в Україні”, в якому були б врегульовані суспільні відносини у сфері забезпечення безпеки особистості;
6) з точки зору соціологічної інтерпретації проблеми правопорушення категорію “суспільна небезпека” пропонується застосовувати при характеристиці всіх порушень прав людини, оскільки такі порушення несуть небезпеку насамперед для окремої особи, а в зв’язку з можливістю їх масового відтворення – і для суспільства загалом;
7) порушення прав людини пропонується розглядати як суспільно небезпечне, протиправне діяння (дія чи бездіяльність), що завдає шкоди людині як найвищій соціально-правовій цінності;
8) за певних умов порушення прав людини будь-якої з груп (громадянських, політичних, соціальних, економічних, культурних), здатні, хоч і різною мірою, створювати загрозу національній безпеці України у різних сферах життя суспільства. Такими умовами виступають політичний, соціальний, економічний, правовий, культурний рівень розвитку суспільства;
9) необхідним елементами юридичного механізму забезпечення прав людини, є юридичне закріплення прав людини, що виступає передумовою реалізації, охорони та захисту прав людини, а також відновлення порушених прав людини;
10) незалежність діяльності Уповноваженого з прав людини серед інших органів, а також можливість зосередження його повноважень виключно на напрямі забезпечення прав людини дозволяють, по-перше, розглядати його як одного з головних суб’єктів забезпечення безпеки особистості в Україні; по-друге – ставити, в зв’язку з цим, питання про розгляд Уповноваженого з прав людини як одного з суб’єктів національної безпеки України;
11) омбудсман – вища посадова особа, що призначається, як правило, парламентом, уповноважена Конституцією чи окремим законом здійснювати контроль за дотриманням прав і свобод людини і громадянина органами державної влади, іноді органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами;
12) аналіз наукової літератури призводить до висновку, що інститут омбудсмана не привертає сьогодні в Україні належної уваги з боку вчених. Переважна більшість сучасних досліджень спрямовані загалом на розвиток лише однієї сторони діяльності омбудсмана – його повноважень. Проте, в сфері функціонування цього правозахисного механізму багато інших важливих питань (захист прав людини не закріплених Конституцією України, дослідження інституту представників Уповноваженого, взаємодія з правоохоронними органами, та громадськими правозахисними організаціями тощо), пов’язаних із практичним забезпеченням прав людини. Лише з урахуванням подібних проблем можливо прискорити і належним чином забезпечити процес становлення та розвитку інституту омбудсмана в Україні, а тому зазначені питання повинні стати напрямами подальших наукових досліджень діяльності Уповноваженого з прав людини;
13) основне призначення інституту омбудсмана, як дієвого фактора національної безпеки України полягає в тому, що він вирішує конфлікти державних і індивідуальних інтересів (що є одним з аспектів ефективного забезпечення національної безпеки), що говорить про те, що діяльність Уповноваженого з прав людини безпосередньо спрямована на реалізацію одного з найважливіших принципів національної безпеки - дотримання балансу інтересів особи, суспільства і держави. В зв’язку з цим, вважаємо, що в Законі України “Про основи національної безпеки України” Уповноваженого Верховної ради України з прав людини необхідно визначити одним з суб’єктів національної безпеки України;
14) серед суттєвих недоліків Закону України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 року є те, що в його тексті не знайшов місця один з головних принципів, за яким забезпечення національної безпеки повинно здійснюватись на основі дотримання балансу інтересів особи, суспільства і держави, що закріплювала Концепція національної безпеки. Така позиція пояснюється тим, що лише забезпечення цього балансу здатне вирішувати конфлікти, які виникають, наприклад, між органами влади і громадянами і які за певних умов здатні перерости в реальну загрозу національній безпеці України;
15) Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” від 23 грудня 1997 року має ряд недоліків і потребує вдосконалення. Зокрема, вважаємо, що у ст. 1 Закону використання категорії “додержання” звужує зміст діяльності Уповноваженого і тому потребує заміни на “забезпечення”; у ст. 5 необхідно вказати обсяг та вид правозахисної діяльності; необхідно визначити однією з вимог до кандидата на посаду Уповноваженого наявність юридичної освіти; слід передбачити у п. 2 ст. 9 однією з підстав для прийняття рішення Верховною Радою України про звільнення з посади Уповноваженого невиконання ним обов’язків; доцільно чітко визначити перелік функцій, про які згадується у ст. 14 Закону тощо;
16) крім Конституції України та законів України, правове регулювання діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини складають відповідні рішення Конституційного Суду України а також внутрішні акти Уповноваженого;
17) аналіз відповідних положень Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини дозволяє зробити висновок, що діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини має місце на кожній з стадій забезпечення прав людини (закріплення, реалізації, охорони, захисту і відновлення);
18) з точки зору забезпечення національної безпеки України важливість діяльності Уповноваженого з прав людини на стадії закріплення прав людини зумовлена по–перше, тим, що міжнародні стандарти з прав людини, частина яких відображена і в Конституції України, визнані світовою спільнотою взірцем, до якого повинна прагнути країна для забезпечення належного рівня безпеки особистості; по друге, існуванням можливості застосування міжнародними контрольними органами санкцій проти України, до яких може призвести зволікання з виконанням відповідного обов’язку України стосовно імплементації міжнародних норм у національне законодавство;
19) на стадії реалізації прав людини важливість діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зумовлена тим, що виступаючи одним з необхідних засобів поширення та використання необхідної інформації про права людини, він безпосередньо приймає участь у реалізації основних напрямів державної політики у галузі національної безпеки в інформаційній сфері, передбачених Законом України “Про основи національної безпеки України”;
20) важливість діяльності Уповноваженого з прав людини на стадії охорони прав людини зумовлена тим, що необхідність в ній виникає на етапі формування загрози порушень прав людини, реалізація якої в кінцевому рахунку може призвести до виникнення загрози національній безпеці. За такої ситуації ця діяльність стає одним з основних засобів попередження настання таких наслідків, оскільки здатна звести до мінімуму можливість певних факторів створювати сприятливі умови для виникнення порушень прав людини;
21) на стадії захисту та відновлення, як і в процесі забезпечення прав людини загалом, важливе значення діяльності українського омбудсмана зумовлено тим, що Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, як незалежний орган, здатен адекватно реаліям гласно висвітлювати інформацію про стан забезпечення одного з головних об’єктів національної безпеки України – безпеки людини, вносити подання про припинення порушень прав людини і таким чином сприяє припиненню порушень і відновленню прав людини;
22) основними принципами, характеристика яких дозволяє визначити місце і роль Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як окремого суб’єкта забезпечення безпеки особистості можна визнати такі: а) незалежність; б) доступність; б) принцип індивідуалізації форм і методів діяльності; в) результативність; г) одноособовість;
23) Уповноважений з прав людини при здійснені своєї діяльності користується визначеною ступеню незалежності, що передбачає певні обмеження але не заважає Уповноваженому ефективно виконувати свої обов’язки;
24) для розширення можливості безпосереднього доступу громадян до Уповноваженого найбільш доцільним за сучасних умов може бути розширення штату існуючого офісу шляхом набору кваліфікованих спеціалістів для подальшого їх відрядження для роботи у регіони і надання їм статусу представників Уповноваженого, а також створення в регіонах, і особливо у найбільш віддалених районах, контактних пунктів для прийняття звернень і надання допомоги у їх підготовці із залученням для цього на добровільній основі громадян (наприклад, депутатів місцевих рад);
25) використовуючи надані Законом України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” повноваження, український омбудсман є єдиним органом в Україні, що має можливість здійснювати всебічний аналіз стану забезпечення прав і свобод людини в Україні, результати якого, на нашу думку, повинні стати однією з основ розробки державної політики в сфері забезпечення безпеки особистості в Україні;
26) рівень результативності діяльності Уповноваженого є тим показником, який зумовлює його існування в системі забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Підвищення рівня цього показника торкається усіх сфер функціонування служби Уповноваженого і тому, повинно стати пріоритетним напрямом у процесі розвитку інституту омбудсмана в Україні.
27) як суб’єкт забезпечення безпеки людини в Україні, Служба безпеки України здійснює свою діяльність у безпосередній і опосередкованій формах: по-перше, вона безпосередньо забезпечує охорону і захист прав людини від правопорушень; по-друге, створює умови для реалізації людиною своїх прав (захищаючи, наприклад, державний суверенітет, конституційний лад, територіальну цілісність т.д.), і виступає таким чином необхідним елементом юридичного механізму реалізації прав людини;
28) одним з першочергових заходів щодо запобігання порушень прав людини з боку правоохоронних органів, серед яких і Служба безпеки України, повинна стати якомога скоріша імплементація у національне законодавство міжнародних, так званих поведінкових стандартів для працівників правоохоронних органів;
29) головним кроком на шляху до вирішення основного питання проблеми забезпечення дотримання прав і свобод людини під час їх обмеження - питання про встановлення меж таких обмежень, повинна стати розробка системи принципів, покликаних запобігти порушенням прав людини з боку виконавців обмежень. Вихідними началами у розробці цих принципів, повинні стати, внаслідок їх властивостей, загальні принципи права – законності, справедливості, дотримання прав людини, рівності, свободи, взаємної відповідальності держави і особи, гуманізму, демократизму.
30) аналіз контролю за дотриманням прав людини, що здійснюється Уповноваженим, дозволяє стверджувати, що українським омбудсманом не приділяється належної уваги діяльності щодо дотримання прав людини органами Служби безпеки України. За такої ситуації такий контроль з боку Уповноваженого буде залишатись низькоефективним, що, в свою чергу, негативним чином вплине на становлення і зміцнення авторитету інституту омбудсмана в Україні;
31) однією з особливостей діяльності Уповноваженого з прав людини щодо контролю за дотриманням прав людини Службою безпеки України є те, що основний метод роботи омбудсмана – розгляд звернень громадян – є дещо другорядним, поступаючись місцем методу відкриття і здійснення Уповноваженим провадження за власною ініціативою;
32) однією з важливих характеристик методів діяльності Уповноваженого з прав людини, які він застосовує під час перевірок діяльності Служби безпеки України на предмет дотримання її працівниками прав людини є те, що вони (методи) дозволяють виявляти і досліджувати так звані латентні (скриті) порушення прав людини, вживати відповідних заходів щодо поновлення порушених прав, а також позитивно впливати на формування правової культури та підвищувати почуття відповідальності співробітників цього відомства за вчинення подібних правопорушень у майбутньому;
33) з точки зору дотримання прав людини, по-перше, недослідженим залишається один з найважливіших аспектів життя суспільства і держави – правоохоронна діяльність органу, що забезпечує державну безпеку України; по-друге, контрольна діяльність омбудсмана щодо Служби безпеки України вимагає перегляду і вжиття відповідних заходів для її вдосконалення і підвищення ефективності. Без урахування цього, по-перше, всебічний аналіз стану дотримання прав людини не здатен дати повну уяву про ситуацію з правами людини в Україні; по-друге, не можна говорити про систему забезпечення безпеки особистості як про ефективно діючу; по-третє, не можливим виявляється дослідження національної безпеки України як системного явища;
34) питання організації взаємодії між Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини і Службою безпеки України повинні бути врегульовані договором між цими органами, де необхідно визначити мету, принципи, напрями, правову основу взаємодії. Також доцільно розглянути питання про визначення конкретних підрозділів або посадових осіб у структурі вказаних органів, які будуть займатись питаннями організації взаємодії;
35) аналіз чинного законодавства дає підстави вважати, що вид і міра передбаченої ст. 22 Закону “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” відповідальності за відмову від співпраці з Уповноваженим, приховування або надання неправдивих даних, на законодавчому рівні не визначені. Ця ситуація матиме негативні наслідки і тому вимагає відповідної зміни законодавства шляхом встановлення виду і міри відповідальності за вказані діяння;
36) основою процесу взаємодії між Уповноваженим з прав людини і Службою безпеки України повинні стати принципи, які мають враховувати особливості діяльності Уповноваженого з прав людини, особливості діяльності Служби безпеки а також, основні принципи забезпечення національної безпеки України;
37) аналіз форм взаємодії Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зі Службою безпеки України а також принципів, на яких вона повинна ґрунтуватись, дає можливість визначити основні напрями спільної діяльності цих органів, якими повинні стати: 1) обмін інформацією; 2) використання спільних можливостей для забезпечення прав людини.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Обращение Верховного Совета Украины к парламентам и народам мира: Принято 5 декабря 1991 года // Ведомости Верховного Совета Украины. – 1992. – № 8. – Ст. 199.
2. Конституція України: Прийнята 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
3. Концепція (основи державної політики) національної безпеки України: Схвалена 16 січня 1997 року // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 10. – Ст. 85.
4. Закон України про основи національної безпеки України: Прийнятий 19 червня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – Ст. 351.
5. Ільчук Л. Місце і роль воєнної безпеки в системі національної безпеки: політологічний аспект // Нова політика. – 1998. – № 3. – С. 54–55.
6. Ратушний М. Державне будівництво та національна безпека України // Воля і батьківщина. – 1996 – № 1. – С. 3–9.
7. Криворог В. Яким бути фонду підтримки національної безпеки? // Підтекст. – 1996. – № 1 (5). – С. 4–6.
8. Белов П. Вызовы национальной безопасности России в ХХ веке // Обозреватель. – 2000. – № 4. – С. 40–43.
9. Косевцов В.О., Бінько І.Ф. Національна безпека України: проблеми та шляхи реалізації пріоритетних національних інтересів: Монографія. Серія “Національна безпека”. Випуск 1. – Київ: Нац. ін-т стратег. досліджень, 1996. – 53 с.
10. Парахонський Б.О. Національні інтереси України (духовно-інтелектуальний аспект): Монографія. Серія “Наукові доповіді”. – Вип. 6. – К., 1993. – 43 с.
11. Пирожков С. Селиванов В. Національна безпека України: сучасне розуміння // Вісник Академії Наук України. – 1992. – № 9. – С. 3–10.
12. Рабінович П.М. Права людини і громадянина у Конституції України (до інтерпретації вихідних конституційних положень). – Харків: Право, 1997. – 64 с.
13. Васильева Т.А., Карташкин В.А., Колесова Н.С., Колотова Н.В., Ледях И.А. Права человека: Учебник для вузов / Комиссия по правам человека при Президенте РФ; Институт государства и права РАН / Е.А. Лукашева (отв. ред.). – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА, 1999. – 573 с.
14. Украинчук О.В. Обеспечение национальной безопасности в условиях формирования в Украине гражданського общесва и демократического, правового, соціального государства: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01. – Харьков, 1995. – 203 с.
15. Тер-Акопов А.А. Юридическая безопасность человека в Российской Федерации (Основы концепции) // Государство и право. – 2001. – № 9. – С. 11–18.
16. Антологія української юридичної думки: У 6 т. / Ю.С. Шемшученко (заг.ред.), В.Д. Бабкін (упоряд.), І.Б. Усенко (відп.ред.). – К.:Вид. Дім “Юридична книга”, 2002. – Т. 1: Загальна теорія держави і права, філософія та енциклопедія права. – 568 с.
17. Локк Д. Избранные философские произведения: В 2 т. – М.: Соцэкгиз, 1960. – Т. 1. – 734 с.
18. Монтескъе Ш. Избранные произведения. – М.: Госполитиздат, 1955. – 800 с.
19. Гумбольдт В. Язык и философия культуры / Пер. с нем. М.И. Левиной и др. – М.: Прогресс, 1985. – 451 с.
20. Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. / Ред. колегія: О.Є. Засєнко (голова) та інші. – К.: Наукова думка, 1970. – Т. 1. – 531 с.
21. Українка Леся. Твори: У 2 т. / Б-ка української літератури / АН УРСР. – К.: Наукова думка, 1986. –– Т. 1.: Поетичні твори; Драматичні твори / Упоряд. О.Ф. Ставицький. – 605 с.
22. Франко І.Я. Зібрання творів: У 50 т. / Ред. кол. Є.П. Кирилюк (голова) та ін. – К.: Дніпро, 1976. – Т. 45: Філософські праці / Упоряд. та комент. В.С. Горського та ін.; Ред. т. В.Ю. Євдокіменко. – 1986. – 574 с.
23. Основи держави і права: Навч. Посібник / С.Д. Гусарєв, Р.А. Калюжний, А.М. Колодій та ін.; За ред. А.М. Колодія і А.Ю. Олійника. – К.: Либідь, 1997. – 208 с.
24. Закон України про Службу безпеки України: Прийнятий 25 березня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 27. – Ст. 382.
25. Медведчук В. Державна влада в Україні: сучасний стан та перспективи розвитку // Право України. – 1998. – № 4. – С. 5–9.
26. Теорія держави і права: Навч. Посіб. / А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. С.Л. Лисенкова, В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 368 с.
27. Тер-Акопов А.А. Понятие, предмет и система безопасности человека в аспекте юридической безопасности / Правовое обеспечение безопасности человека. Материалы научной конференции // Государство и право. – 1999. – № 7 – С. 107–121.
28. Самощенко И.С. Понятие правонарушения по советскому законодательству. – М.: Юрид. лит., 1963. – 286 с.
29. Денисов Ю.А. Общая теория правонарушения и ответственности: (Социол. и юрид. аспекты). – Л.: Изд-во ЛГУ, 1983.– 142 с.
30. Котляревский Г.С., Назаров Б.Л. Проблемы общей теории права. Учеб. Пособие по спецкурсу. Вып. 1 – М.–1973.
31. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – 704 с.
32. Общая теория права и государства: Учебник для вузов / В.В. Лазарев (ред.). – М.: Юрист, 1994. – 366 с.
33. Беляев Н.А., Сорокин В.Д., Чечина Н.А. Методологические основы изучения причин правонарушений, совершенных виновно гражданами // Преступность и её предупреждение. – Л., 1966. – С. 9–10.
34. Спиридонов Л.И. Теория государства и права: Учебник. – М., 1995. – 301 с.
35. Кузнєцова Н.Ф. Преступления и преступность. – М.: Изд. Моск. ун-та, 1969. – 232 с.
36. Йоффе О.С., Шаргородский М.Д. Вопросы теории права. – М.: Госюриздат, 1961. – 381 с.
37. Малеин Н.С. Правонарушение: понятие, причины, ответсвенность. – М.: Юрид. лит., 1985. – 192 с.
38. Кельман М.С., Мурашин О.Г. Загальна теорія права (з схемами, кросвордами, тестами): Підручник. – К.: Кондор, 2002. – 353 с.
39. Теорія держави і права: Навч. посіб. / А.Ю. Олійник, С.Д. Гусарєв, О.Л. Слюсаренко. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 176 с.
40. Советское уголовное право. Часть общая: Учебное пособие для юрид. ин-тов и фак. (Ред.: д-р юрид. наук М.Д. Шаргородский и канд. юрид. наук Н.А. Беляев). – Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1960. – 587 с.
41. Никифоров Б.С. Объект преступления по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1960. – 229 с.
42. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ – Харків: Юрінком Інтер – Право, 2002. – 416 с.
43. Философский энциклопедический словарь / Гл. ред. Л.Ф. Ильичев, П.Н. Федосеев, С.М. Ковалев, В.Г. Панов. – М.: Сов. Энциклопедия, 1983. – 840 с.
44. Хаманёва Н.Ю. Уполномоченный по правам человека – защитник прав граждан. - М.: Институт государства и права РАН, 1998. – 80 с.
45. Лукашева Е.А. Эффективность юридических механизмов защиты прав человека: политический, экономический, социально-психологический аспекты. // Конституция Российской Федерации и совершенствование механизмов защиты прав человека. – М.: РАН Институт государства и права, 1994 – С. 5–37.
46. Шукліна Н.Г. Загальні засади коституційно-правового статусу людини і громадянина. // Конституційне право України: Підручник для студентів юрид. спеціальностей вищих навчальних закладів освіти. / В.Ф. Погорілко (заг. ред.). - К.: Наукова думка, 1999. – С. 199–229.
47. Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина в Україні: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 336 с.
48. Марцеляк О.В. Контольно-наглядові органи в конституційно-правовому механізмі забезпечення основних прав і свобод громадян України. Автореф. дис...канд. юрид. наук: 12.00.02 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. – Харків, 1997. – 22 с.
49. Волинка К.Г. Механізм забезпчння прав і свобод особи: питання теорії і практики. Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01. – К., 2000. – 177 с.
50. Тодика Ю.М., Супрунюк Є.В. Конституційно-правові основи діяльності Верховної Ради України по забезпеченню прав і свобод громадян. // Вісник Академії правових наук України. – Харків. Академія правових наук України. – 1997. – № 3.
51. Ростовщиков И.В. Обеспечение прав и свобод личности в СССР: Вопросы теории. – Саратов: Изд-во ун-та, – 1988. – 119 с.
52. Шмоткин О. Забезпечення реальності прав людини // Матеріали національної конференції “50-річчя Загальної Декларації прав людини”. – К., 1998. – С. 49–51.
53. Фрицький О.Ф. Конституційне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 2-е вид., перероб. та допов. – 510 с.
54. Витрук Н.В. Гарантии прав личности // Права личности в социалистическом обществе. – М.: Наука, 1981. – С. 145.
55. Савенко М. Забезпечення прав і свобод людини і громадянина та їх захист органами конституційної юрисдикції // Право України. – 1999. – №2. –
С. 3–9.
56. Гуренко М.М. Теоретико-правові проблеми гарантій прав і свобод людини та громадянина: Монографія. – К.: НАВСУ, 2001. – 218 с.
57. Закон України про Раду національної безпеки і оборони України: Прийнятий 5 березня 1998 року // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 35. – Ст. 237.
58. Указ Президента України від 30 серпня 1996 року № 772/96 “Про Раду національної безпеки і оборони України” // Урядовий кур’єр. – 1996. – 5 вересня.
59. Закон України про Конституційний Суд України: Прийнятий 16 жовтня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 49. – Ст. 272.
60. Шаповал В.М. Роль Конституційного Суду України в захисті прав людини. // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції “Актуальні проблеми формування правової держави в Україні”. – Харків, 2000 – С. 163–166.
61. Закон України про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: Прийнятий 23 грудня 1997 року // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 20. – Ст. 99.
62. Миланова Д.Э. Шведско-русский словарь. Около 62000 слов. Сост Д.Э. Миланова. – изд. 3-е. – М.: ГИС, 1962. – 1057 с.
63. Мелик-Додаева И.А. Институт омбудсмана (история, основные функции и особенности деятельности) в скандинавских странах. // Научная информация о состоянии преступности и борьбе с нею в капиталистических странах. – 1986. – № 94. – С. 96.
64. Field Enterprise as Edncational Corporation. / Holbert N. Control. N.Y., 1972 – V. 14.
65. Большая Советская энциклопедия: В 30 т. / Гл. ред. А.М. Прохоров. – 3-е изд. - М.: Сов. Энциклопедия, 1974. – Т.18. – 632 с.
66. Шахрай С.М., Туманов В.А., Чиркин В.Е., Юдин Ю.А. Конституция Российской Федерации: Энциклопедический словарь. / Руководитель авторского коллектива С.М. Шахрай. М.: Большая Российская энциклопедия, 1995. – 416 с.
67. Тихомирова Л.В. Тихомиров М.Ю. Юридическая энциклопедия / М.Ю. Тихомиров (общ. ред.). – М.: Юринформцентр, 1997. – 526 с.
68. Марцеляк О.В. Конституційно- правовий статус інституту омбудсмана: світовий досвід та українська модель: Автореф. дис… д-ра юрид. наук: 12.00.02 / Одеська Національна юридична академія. – Одеса, 2004. – 35 с.
69. Ніна Карпачова. Захист прав конкретної людини – вище, ніж захист прав самої держави // Вісті. – 1998. – 10 грудня.
70. Бойцова В.В. Служба защиты прав человека и гражданина. Мировой опыт. – М.: БЕК, 1996. – 408 с.
71. Хаманьова Н.Ю. Охрана прав граждан в зарубежных странах: институт омбудсмана (сравнительный аспект). - М.: ИНИОН, 1991. – 54 с.
72. Andren N. The Swedish office of Ombudsman // Municipal Rewiew. – 1961. – P. 820–821.
73. Гамцелыдзе Т.В. Правовой статус личности в скандинавских странах: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.02. – М., 1985. – 203 с.
74. Шемшученко Ю.С. Мурашин Г.А. Институт омбудсмена в современном буржуазном государстве // Советское государство и право. – 1971. – № 1. – С. 139–144.
75. Конституции буржуазных стран: В 2 т. – М.-Л.:Гос. соц-економ. Издательство, 1936. – Т.2. – 697 с.
76. Ibrahim Ismail Wahab. The Swedish Institution of Ombudsman: an instrument of human rights. – Stockholm.: Liber. Forlag, 1979.
77. Закоморна К.О. Інституту омбудсмана як засіб забезпечення прав і свобод людини та громадянина (порівняльно-правовий аналіз): Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02. – Х., 2000. – 215 с.
78. Конституции государств Европейского Союза / Л.А. Окуньков и др. (ред.): Институт законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве Российской Федерации. – М.: Инфра-М, Норма, 1997. – 816 с.
79. Государственная служба основных капиталистических стран / Отв. ред. В.А. Туманов / АН СССР Ин-т гсударства и права. – М.: Наука, 1977. – 291 с.
80. The Parliamentary Ombudsman a study in the control of administrative action / Edited by Gregory R., Hutchesson P.-L., 1975. – P. 657–673.
81. Administrative Justice: Report of the Committee of the Justice // All souls review of Administrative law in the UK. – Oxford.: Clarendon press, 1988. – P. 87–88.
82. Парламенты. Сравнит. исследование структуры и деятельности представит. Учреждений 55 стран мира. – Новое и пересмотр. изд., подгот. Д-ром М. Амеллером. Пер с англ. Редактор З.И. Луковникова. – М.: Прогресс, 1967. – 512 с.
83. Лукашева Е.А. Кризисная ситуация в советском обществе и права человека // Права человека: время трудных решений. – М.: ИГПАН, 1991. – С. 71–78.
84. Туманов В.А. Права человека и исполнительная власть // Советское государство и право. – 1990. – № 2. – С. 44–51.
85. Ледях И.А., Воробьёв О.В., Колесова Н.С. Механизмы защиты прав и свобод граждан // Права человека: проблемы и перспективы. – М.: ИГПАН, 1990. – 153 с.
86. Хаманева Н.Ю. Роль омбудсмена в охране прав граждан в сфере государственного управления // Советское государство и право. – 1990. – № 9. – С. 138–148.
87. Хаманева Н.Ю. Специфика правового статуса Уполномоченного по правам человека в Российской Федерации и проблемы законодательного регулирования его деятельности // Государство и право. – 1997. – № 9. – С. 21–23.
88. Хаманева Н.Ю. Право жалобы граждан в европейских социалистических странах. – М.: Наука, 1984. – 109 с.
89. Хаманева Н.Ю. Место и роль института омбудсмена в системе правового контроля // Правоведение. – 1992. – № 2. – С. 84–88.
90. Хаманева Н.Ю. Конституционное право граждан на подачу обращений (Проблемы законодательного регулирования) // Государство и право. – 1996. – С. 10–18.
91. Хаманева Н.Ю. Теоретические проблемы административно-правового спора // Государство и право. – 1998. – № 12. – С. 29–36.
92. Несудебные формы обеспечения прав и свобод гражданина во Франции // Конституция Российской Федерации и совершенствование механизмов защиты прав человека. – М.: ИГПАН, 1994. – С. 170–177.
93. Васильева Т.А. Средства защиты прав человека в странах Запада // Конституция Российской Федерации и совершенствование механизмов защиты прав человека. – М.: ИГПАН, 1994. – С. 163–169.
94. Бойцова В.В., Бойцова Л.В. Коментарий к федеральному конституционному закону «Об Уполномоченном по правам человека в Российской Федереации». – М.: Норма, 1997. – 128 с.
95. Бойцова В.В. Правовой институт омбудсмана: американский опыт // США – экономика, политика, идеология. – 1995. – № 1. – С. 82–92.
96. Бойцова В.В Контроль за исполнительной властью в Великобритании: правовой институт омбудсмана // Политические исследования. – 1993. – № 1. – С. 183–188.
97. Бойцова В.В. Деятельность уполномоченных по делам престарелых // США – экономика, политика, идеология. – 1993. – № 10. – С. 123–127.
98. Бойцова В.В. Правовой институт омбудсмена в системе взаимодействия государства и гражданского общества: Автореф. дис... д-ра юрид. наук: 12.00.02 / Ин-т зак. и сравнит. правовед. при Правительстве Российской Федерации. – М., 1995. – 40 с.
99. Бойцова В.В. Нужен ли нам уполномоченный по правам человека // Советская юстиция. – 1993. – № 20. – С. 11.
100. Бойцова В.В. Нужен ли Уполномоченный парламента по правам человека в России // Государство и право. – 1993. – № 10. – С. 112–120.
101. Бойцова В.В. Институт местного омбудсмена в Великобритании // Правоведение. – 1993. – № 3. – С. 48–51.
102. Тодика Ю., Марцеляк О. Про створення інституту Уповноваженого з прав людини в Україні // Український часопис прав людини. – 1995. – № 2. – С. 8–15.
103. Євінтов В. Зарубіжний досвід: французький посередник з прав людини // Український часопис прав людини. – 1995. – № 2. – С. 36–39.
104. Омбудсмен – по-їхньому, мировий суддя – по-нашому // Юридичний вісник України. – 1996. – 19–26 червня.
105. Hurwitz S. Denmark`s ombudsman. The Parliamentary Commissioner for Civil and Military Government Administration // Wisconsin Law Review. – 1961. – № 2. – P. 169–199.
106. Anderson S.V. The Correction Ombudsman in the United States // International Handbook of the Ombudsman: Evolution and Present Function. – Toronto: Westport. – 1983. – P. 410–417.
107. Gerald E. International Handbook of the Ombudsman: Evolution and Present Function. – L.-N.-Y.: Hardcover Published,. 1985. – 435 p.
108. Rowat D.C. The Ombudsman Plan: The worldwide spread of an idea. – L.: British council, 1986. – 678 p.
109. Хиль-Роблес–и-Хиль-Дельгадо Альваро. Парламентский контроль за администрацией (институт омбудсмана): Пер. с. исп.. – М.: Ad Marginem,-1997. – 336 с.
110. Романчук А. Омбудсмен - суддя без мантії // Голос України. –1996. – 18 грудня.
111. Макаренко С. Щоб чиновник не плутав закон і дишло // Голос України. –1997.– № 43.
112. Про Уповноваженого у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини: Постанова Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1998 року №557 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 17. – Ст. 624.
113. Воронюк В. Український омбудсман будитиме совість за рахунок ...Заходу // Народна Армія. – 1998. – 29 жовтня.
114. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – К.: Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, 2000. – 377 с.
115. Карпачова Н: Я робитиму все, щоб влада виконувала закони // День. – 1998. – 1 грудня.
116. Карпачова Н. Ніна Карпачова: “Народний правозахисник завжди в опозиції до влади”: (Бесіда з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини / Записали Л. Коханець, Ю. Шейко) // Голос Украины. – 1998. – 26 вересня.
117. Керуватися почуттям справедливості і власною совістю // Людина і влада. – 1999. – 1 січня.
118. Мій статус зобов’язує мене будити совість нації // Україна молода. – 1998. – 24 листопада.
119. Правозахисник представляє інтереси людини // Урядовий кур’єр. – 1998. – 29 серпня.
120. Закоморна К.О. Статус омбудсмана (уповноваженого з прав громадян) у Польщі: спроба правового аналізу // Вісник Університету внутрішніх справ. – 1998. – № 3–4. – С. 143–150.
121. Закоморна К.О. Правозахисна діяльність інституту оммбудсмана в правоохоронній сфері // Вісник Університету внутрішніх справ. – 1999. – № 9. – С. 254–258.
122. Закоморна К.О. Особливості законодавчого регулювання діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Право України. – 2000. – № 1. – С. 47–50.
123. Закоморна К.О. Роль інституту омбудсмана у розв’язанні конфліктних ситуацій у суспільстві // Вісник Університету внутрішніх справ. – 2000. – Спецвипуск. – С. 89–91.
124. Закоморна К.О. Інституту омбудсмана як засіб забезпечення прав і свобод людини та громадянина (порівняльно-правовий аналіз): Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.02. / Нацональна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2000. – 16 с.
125. Тодика Ю.М. Марцеляк О.В. Інститут омбудсмана: світові моделі і досвід // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – № 2. – С. 57–66.
126. Тодика Ю.М. Марцеляк О.В. Конституційно-правовий статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (порівняльно-правовий аналіз) // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – № 3. – С. 29–37.
127. Батанов О. Місцевий Уповноважений з прав територіальної громади в механізмі захисту прав людини (проблеми теорії та практики) // Право України. – 2001. – № 2. – С. 43–46.
128. Свиридов Б. Уповноважений Верховної Ради з прав людини без повноважень // Урядовий кур’єр. – 1998. – 22 вересня.
129. Кузьменко П.М. Парламентський контроль як елемент механізму забезпечення основних прав і свобод людини і громадянина // Парламентаризм в Україні: теорія та практика. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 10-й річниці з дня проголошення незалежності України та 5-й річниці з дня прийняття Конституції України, 26 червня 2001 р. / Верховна Рада України; Інститут законодавства / С.Б. Гавриш (ред.). – К., 2001. – С. 421–424.
130. Приходько С.Г. Шляхи вдосконалення інституту омбудсмена в Україні // Парламентаризм в Україні: теорія та практика. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 10-й річниці з дня проголошення незалежності України та 5-й річниці з дня прийняття Конституції України, 26 червня 2001 р. / Верховна Рада України; Інститут законодавства / С.Б. Гавриш (ред.). – К., 2001. – С. 446–450.
131. Хальота А.І. Омбудсмен в Україні // Парламентаризм в Україні: теорія та практика. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 10-й річниці з дня проголошення незалежності України та 5-й річниці з дня прийняття Конституції України, 26 червня 2001 р. / Верховна Рада України; Інститут законодавства / С.Б. Гавриш (ред.). – К., 2001. – С. 468–471.
132. Барчук В.Б. Вдосконалення правового статусу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Парламентаризм в Україні: теорія та практика. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 10-й річниці з дня проголошення незалежності України та 5-й річниці з дня прийняття Конституції України, 26 червня 2001 р. / Верховна Рада України; Інститут законодавства / С.Б. Гавриш (ред.). – К., 2001. – С. 384–388.
133. Закон № 73-6 от 3 января 1973 года «Об учреждении поста Посредника» // Французская республика: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1989. – С. 242–245.
134. Органический Закон «О Народном Защитнике Испании» 1981 года // Испания: Конституция и законодательные акты. – М., 1982. – С. 158–174.
135. Швець М., Калюжний Р., Гавловський В., Цимбалюк В. Інформаційне законодавство України: концептуальні основи формування // Право України. – 2001. – № 7. – С. 88–91.
136. Закон України про інформацію: Прийнятий 2 жовтня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48. – Ст. 650.
137. Закон України про звернення громадян: Прийнятий 26 жовтня 1996 року //