КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС КОРІННИХ НАРОДІВ УКРАЇНИ :

Краткое описание

ЗМІСТ

Перелік умовних скорочень с. 4
Вступ с. 5
Розділ 1. Історичні передумови особливостей
конституційно-правового статусу окремих етносів України 1.1. Історичні передумови особливостей
конституційно-правового статусу кримськотатарського
народу с. 13
1.2. Особливості розвитку правового статусу нечисленних
кримських народів (караїмів та кримчаків) та деяких
інших етнічних груп с. 43
Висновки до розділу 1 с. 66
Розділ 2. Міжнародно-правові стандарти та конституційно-правовий
досвід окремих країн, що може бути використаний для
вирішення проблеми статусу корінних народів України
2.1 Походження та сучасне становище проблеми корінних
народів у міжнародному праві с. 70
2.2. Особливості правового статусу корінних народів США
та Канади с. 93
2.3. Особливості конституційно-правового статусу корінних
нечисленних народів Російської Федерації с. 105
Висновки до розділу 2 с. 125
Розділ 3. Сучасне становище та перспективи розвитку конституційно-
правового статусу коріних народів України
3.1. Сучасне становище конституційно-правового статусу
корінних народів України с. 129

3.2. Вимоги та організаційні форми національних рухів
кримських татар та нечисленних кримських народів,
перспективи конституційно-правового забезпечення статусу
корінних народів с. 162
Висновки до розділу 3 с. 183
Висновки с. 186
Список використаних джерел с. 196
Додаток с. 230

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Розвиток в Україні інститутів демократичної, соціальної, правової держави та громадянського суспільства об’єктивно обумовлює необхідність правового забезпечення статусу корінних народів України як невід’ємних складових багатонаціонального Українського народу та створення передумов їх розвитку. Проблема визначення конституційно-правового статусу корінних народів України як гарантії їх колективних прав та прав і свобод громадян України, що до них належать, обумовлює наукові дослідження у цій сфері. Конституція України 1996 р. запровадила у національне конституційне право інститут корінних народів. Так, за ст. 11 Конституції України держава сприяє розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів України; за її п. 3 ст. 92 права корінних народів визначаються виключно законами України; п. 3 ст. 119 Конституції вказує, що місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують у місцях компактного проживання корінних народів виконання програм їх національно-культурного розвитку.
В Україні ще не прийнято законодавства, що розвивало та конкретизувало б згадані положення Конституції. Права деяких етнічних спільнот, що мешкають на території України, не можуть бути забезпечені в рамках чинного законодавства про національні меншини з огляду на історичні, соціально-культурні та політичні фактори, які виникли внаслідок автохтонного походження цих спільнот.
Проблеми визначення статусу корінних народів України досліджували політологи Н. Беліцер, В. Васильченко, Ю. Зінченко, С. Єфімович, А. Мальгін, учені-історики І.В. Ачкіназі, Є.І. Пейсах, Ю.В. Полканов. Цю проблему порушували і політичні діячі – Л.І. Грач, М. Джемілєв, Р. Чубаров та ін.
Серед учених-юристів України проблему правового статусу корінних народів досліджували М.О. Баймуратов, Н.В. Бекіров, О. Картунов, Д.М. Киценко, П. Муцький, М.П. Орзіх, О.Ф. Фрицький та ін. В контексті проблематики статусу національних меншин про неї згадували О.М. Биков, Л.І. Рябошапко. Значну роль у дослідженні прав корінних народів відіграли праці російських учених А.Х. Абашидзе, Ф.Р. Ананідзе, Л.В. Андриченко, І.П. Блищенко, Н.О. Богданової, О.П. Мартиненка та західних учених – Б. Боурінга, Д. Веббера, Е.-І. Даес, Ф. Катопорлі та ін.
Незважаючи на широке обговорення проблеми правового статусу корінних народів та висування представниками організацій окремих етнічних груп вимог щодо визнання цих груп корінними народами України, існування законопроектів, присвячених статусові окремих етносів як корінних народів, ця проблема є малодослідженою. У вітчизняній науці конституційного права досі не існує фундаментальних досліджень конституційно-правового статусу корінних народів. Тому проблема визначення приналежності певних етнічних груп, що мешкають в Україні, до корінних народів та надання їм адекватного правового статусу потребує комплексного дослідження. Актуальність цієї проблеми для України як для унітарної держави з поліетнічним складом населення загострюється невизначеністю правового становища кримськотатарського населення, загрозою зникнення нечисленних кримських етносів – кримчаків та караїмів та іншими історичними, етнічними, правовими та політичними чинниками, що обумовлені походженням цих та деяких інших етнічних спільнот.
Визначення конституційно-правового статусу корінних народів України пов’язане, по-перше, зі створенням переліку етносів, що в Україні можуть бути визнані корінними народами за певними юридичними критеріями та з обґрунтуванням їх відмінності від інших етнічних груп, зокрема національних меншин; по-друге, з визначенням системи колективних прав корінних народів як суб’єктів конституційного права; по-третє, з розробкою та прийняттям відповідного законодавства про статус корінних народів України та, по-четверте, з необхідністю створення ефективних механізмів забезпечення колективних прав корінних народів України, які повинні будуть гарантувати як реалізацію цих прав, так і рівність прав та свобод громадян України незалежно від національної ознаки та недоторканність територіальної цілісності і державного суверенітету України. Це сприятиме розвиткові як міжнаціональних відносин, так і громадянського суспільства України в цілому.
Зв'язок роботи з науково-практичними програмами, планами, темами. Дослідження виконано в рамках заходів оголошеного Генеральною асамблеєю ООН Міжнародного десятиріччя корінних народів світу. Робота здійснена відповідно до Концепції розвитку законодавства України на 1997–2005 рр. Тема дисертації затверджена вченою радою Донецького інституту внутрішніх справ 25 грудня 2002 р. Дисертацію виконано в рамках тематики “Основні напрямки взаємодії громадянського суспільства та правової держави”, зазначеної у пп. 17 напрямку “Наукове забезпечення розвитку і вдосконалення української державності, системи правоохоронних органів” п. 1 Тематики пріоритетних напрямів дисертаційних досліджень на період 2002–2005 рр. (затвердженої наказом МВС України від 30 червня 2002 р. № 635).
Мета та задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є з’ясування конституційно-правового статусу корінних народів як суб’єктів конституційного права України, створення переліку етносів, які можуть бути визнані корінними народами України, та правового обґрунтування відмінності їхнього конституційного статусу від статусу національних меншин та інших етнічних груп, обґрунтування правосуб’єктності корінних народів у конституційному праві України, а також вироблення механізму захисту їхніх колективних прав залежно від особливостей етноправового становища кожного з таких народів.
Завданнями роботи є:
- вивчення особливостей процесів етнічного, політичного, культурного та правового розвитку окремих етнічних груп, які виникли в межах України, що дає юридичну можливість визнати ці етноси корінними народами України;
- визначення терміна “корінний народ України” та створення вичерпного переліку етносів, які, згідно з ним, можна визнати корінними народами України;
- аналіз сучасного правового становища цих етносів, у тому числі в контексті аналізу вимог представників відповідних національних організацій; аналіз правових актів та їхніх проектів, що присвячені статусу корінних народів в Україні;
- дослідження конституційно-правового досвіду окремих держав щодо визначення та забезпечення прав корінних народів та ступеня його можливого використання у конституційному праві України;
- вивчення проблеми статусу корінних народів у міжнародному праві та співвідношення міжнародних стандартів і реалій етнополітичного життя України; визначення можливості запозичення міжнародно-правового досвіду у цій сфері;
- здійснення аналізу форм самоорганізації етносів, що прагнуть до набуття статусу корінних народів України, їх політико-правових вимог та механізму реалізації їх культурних, політичних, соціальних, економічних прав та свобод;
- вироблення пропозицій щодо вдосконалення конституційно-правового статусу корінних народів у вигляді створення відповідного законопроекту та розробки загальних засад програм розвитку корінних народів.
Об’єктом дослідження є конституційно-правові відносини за участю корінних народів України, етносів, які прагнуть до здобуття такого статусу.
Предметом дослідження є конституційно-правовий статус корінних народів України як самостійних суб’єктів конституційного права, статус етносів, які прагнуть до здобуття такого статусу.
Методи дослідження. Основою методології дослідження є загальнотеоретичні методи та підходи до визначення конституційно-правового статусу корінних народів України, які забезпечують як достовірність отриманого наукового знання, так і вирішення завдань та цілей дослідження. Для з’ясування понять “корінний народ”, “корінний народ України”, “Український народ”, “українська нація”, “національні меншини”, “народи”, “депортовані народи”, “нечисленні народи”, їх загальних та відмінних рис у взаємозв’язку з державно-правовими та політичними явищами та процесами використовувався діалектичний метод; для опрацювання конкретних правових та нормативних актів, їхніх окремих положень, які врегульовували статус корінних народів та корінних народів України у минулому та врегульовують сьогодні, використовувались формально-логічний, компаративістський (порівняльно-правовий) та історико-порівняльний методи. Використання методів прогнозування та моделювання дозволило розробити наукову модель правового статусу корінних народів України та пропозиції стосовно майбутнього законодавства України щодо врегулювання та правового вдосконалення статусу корінних народів та міжнаціональних відносин. За допомогою системно-структурного методу було визначено критерії ознак корінних народів України та здійснено класифікацію їхніх колективних прав та прав і свобод їхніх представників. За допомогою історичного методу був простежений розвиток правового статусу етносів, які можуть отримати статус корінних народів України, з часів завершення періоду їх етногенезу до сучасного періоду. Використання політологічних методів дозволило надати оцінку вимогам представників цих етносів та осмислити окремі аспекти вітчизняної правотворчості у цій галузі.
Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна полягає в тому, що вперше в Україні здійснено комплексне монографічне дослідження проблеми визначення конституційно-правового статусу корінних народів України та сформульовано авторське бачення шляхів її вирішення. У ході проведеного дослідження сформульовано ряд нових наукових положень та висновків:
сформульовано авторське визначення корінних народів України як спільнот (етнічних груп) громадян України кримськотатарської, караїмської та кримчакської національностей, що відчувають етнічне самоусвідомлення та спільність між собою;
викладено авторські аргументи щодо наявності вичерпного переліку етносів, які можуть отримати статус корінних народів України;
вперше обґрунтовано з конституційно-правових позицій відмінні ознаки корінних народів України, що відокремлюють їх від інших етнічних суб’єктів конституційного права України – української нації та національних меншин і етнічних груп, які входять до складу цих суб’єктів, та відрізняють їх від близьких до них категорій депортованих, нечисленних народів та від народів у міжнародно-правовому розумінні;
викладено авторське тлумачення основ конституційно-правового статусу корінних народів України як суб’єктів конституційного права: ці основи включають систему колективних прав цих суб’єктів, які автор назвав етнічними, та індивідуальні права і свободи громадян України – представників корінних народів України;
з нових позицій проаналізовано історію становлення та розвитку державно-правового та конституційно-правового статусу етносів, які можуть отримати статус корінних народів України, починаючи з періоду завершення їх етногенезу до наших днів, що дозволило встановити вказані ознаки корінних народів України та усвідомити характер особливостей, які має конституційно-правовий статус корінних народів України;
сформульовано авторські пропозиції щодо доцільності та обсягу рецепції Україною іноземного досвіду або ратифікації нею міжнародно-правових актів, які визначають статус корінних народів, використання вітчизняним правом міжнародно-правових доктрин стосовно корінних народів;
надано авторську правову оцінку політико-правових вимог, правового становища національно-представницьких структур караїмського, кримськотатарського і кримчакського народів у контексті проблеми корінних народів;
вперше визначено загальні риси та істотні недоліки проектів законодавчих актів, які висувалися в Україні для вирішення проблеми корінних народів; розроблено авторський проект Закону “Про корінні народи України” як засіб врегулювання правового статусу корінних народів України.
Практичне значення одержаних результатів дисертації полягає в тому, що:
- у науково-дослідній сфері одержані результати доповнюють теорії про суб’єкти конституційного права України та конституційно-правовий статус етнічних груп та можуть бути основою для розробки системи колективних етнічних прав у конституційному праві України;
- у сфері правотворчості висновки, пропозиції та положення дослідження можуть бути використані під час розробки законодавства про статус корінних народів та при внесенні змін та доповнень до Закону України “Про національні меншини України”;
- у правозастосовчій діяльності результати дослідження можуть бути використані у діяльності органів державної влади, Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування під час їх співробітництва з окремими етнічними групами та в діяльності консультативно-дорадчих, національно-представницьких структур цих етнічних груп та їх національно-культурних товариств;
- у навчальному процесі матеріали дисертації доцільно використовувати для підготовки навчальних посібників та підручників з дисциплін “Конституційне право”, “Конституційне право зарубіжних країн” та з інших конституційно-правових дисциплін.
Апробація результатів дисертації. Положення і висновки наукового дослідження обговорювались на засіданнях кафедри конституційного права та загальноправових дисциплін Донецького інституту внутрішніх справ МВС України при Донецькому національному університеті та кафедри конституційного права Одеської національної юридичної академії. Основні положення дисертації оприлюднені у виступах на наукових форумах, зокрема на Міжнародному конгресі “Археологія та етнологія Східної Європи, крок молоді у ХХІ століття” (м. Одеса, квітень 2002 р.), ІV Міжнародній науковій конференції молодих вчених та студентів “Нації та міжнаціональні відносини в історії людства очима молодих дослідників” (м. Донецьк, березень 2003 р.), Х Міжнародній науковій конференція студентів, аспірантів та молодих вчених “Ломоносов–2003” (м. Москва, квітень 2003 р.), Міжнародній науковій конференції пам’яті П.І. Новгородцева “Ідея правової держави: історія і сучасність” (м. Луганськ, квітень 2003 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Міжнародне право після 11 вересня 2001 року” (м. Одеса, квітень 2004 р.) та ін.
Пропозиції та рекомендації, сформульовані у дослідженні, використовуються під час викладання курсів “Громадські об’єднання в Україні”, “Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні”, “Державне право зарубіжних країн”, “Конституційне право України” у Донецькому юридичному інституті, а також у діяльності Фонду досліджень та підтримки корінних народів Криму; матеріали дослідження використані при створенні веб-сайту національно-культурної організації кримчаків “К’иримчахлар” (hppt://www. krymchaki.com/yazik/mail.html//).
Публікації. Основні результати, отримані автором у процесі роботи над темою дисертації, викладено у дев'ятьох наукових статтях, які містяться у фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України.
Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатку. Загальний обсяг дисертації становить 195 сторінок, список використаних джерел – 352 посилання на 33 сторінках, додаток – на 11 сторінках.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проблема правового статусу корінних народів виникла в міжнародному праві та в національному, насамперед конституційному, праві окремих країн після входження до їх складу територій мешкання корінних народів. У міжнародному праві перші згадки про особливості правового статусу етнічних груп, що зараз мають статус корінних народів або прагнуть до його набуття, зустрічаються в міжнародних угодах кінця ХІХ – початку ХХ ст. Перше офіційне використання терміна “корінний народ” та його тлумачення у діючому міжнародно-правовому акті міститься у Конвенції МОП 1989 р. № 169. Підхід МОП до проблеми корінних народів передбачає визнання їх як носіїв колективних прав та надання їм широкої національної автономії. Конвенція № 169 визнає за корінними народами широке коло колективних прав, зокрема право власності на землі традиційного мешкання та їх ресурси. Це призвело до того, що вказана Конвенція не ратифікована більшістю країн, в яких мешкають етнічні групи корінного населення, у тому числі Україною. Доктрина МОП сприйнята державами Північної Європи та Латинської Америки, використовується в дослідженнях ООН. Ратифікація Україною Конвенції № 169 МОП може вважатися недоцільною, оскільки цей акт не відображає реалії етнічного життя нашої країни.
В рамках ООН проблема корінних народів обговорюється з початку 80-х рр. ХХ ст., що викликано попереднім зростанням активності міжнародної діяльності неурядових організацій корінного населення. Неоднозначне ставлення деяких багатонаціональних держав до цієї проблеми та теоретичні труднощі обумовлюють те, що ООН до цього часу не прийняла Декларацію прав корінних народів та не створила визначення корінних народів, яке б мало юридичну силу. Результатом діяльності Робочої групи ООН з питань корінних народів стала констатація нею великих складнощів зі створення загального визначення “корінні народи”, що насамперед обумовлене різноманіттям національного життя країн світу. На час проведення дослідження не існує діючих міжнародно-правових актів, які б окреслювали статус корінних народів та могли б бути ратифіковані Україною, європейське право проблему корінних народів згадує, але не вирішує.
- Конституційне право України може сприйняти лише загальну правову доктрину міжнародного права, що використовується в обговоренні проблеми корінних народів. Вона передбачає дещо різне правове становище національних меншин і корінних народів та істотні відмінності між корінними народами та народами у міжнародно-правовому розумінні. Але питання належності корінних народів до меншин взагалі, з одного боку, та до народів у міжнародно-правовому розумінні – з другого, залишається до сих пір дискусійним питанням.
Аналіз переважної частини доктринальних визначень корінних народів дозволяє стверджувати про відповідність до більшості їх критеріїв кримських татар, караїмів та кримчаків. Участь представників цих етносів у роботі міжнародних організацій корінних народів свідчить, на нашу думку про визнання цими структурами виключно права цього етносу на висування вимог щодо визнання себе корінним народом. Ми не ототожнюємо міжнародно-правовий інститут корінних народів з конституційно-правовим інститутом корінних народів України. Відповідність вказаних етносів окремим міжнародним вимогам щодо ознак корінних народів може бути підставою для визнання їх корінними народами України, але не означає набуття цими етносами прав, які міжнародне право може визнати за корінними народами. Вважаємо, що статус корінних народів України має визначатися шляхом прийняття власного законодавства, а не рецепції міжнародно-правового досвіду.
Окремі багатонаціональні держави мають власний досвід національного державно-правового та конституційно-правового врегулювання проблеми корінних народів. Найбільш розробленими та самобутніми є відповідні правові інститути США, Канади та Росії. Корінні народи в цих країнах є повністю або частково інтегрованими в сучасне загальнодержавне життя, саме така ситуація є характерною й для України. Північноамериканський досвід виходить з визнання корінних народів як етнічних груп, що мають право на національну автономію, територіальну та персональну. Крім загальнодержавних правових актів, джерелом колективних прав корінних народів та їх громад у Канаді та США визнаються договори між урядом та відповідними етнічними групами. Правова практика цих країн не визнає суверенітету корінного населення, але надає корінним народам широкі права в галузях природокористування та економічної діяльності. Розвиток і захист правового статусу корінних народів здійснюється в цих країнах як законодавчим, так і судово-прецедентним шляхом. Досвід надання судової та юридичної автономії корінним народам у цих країнах у ХХ ст. не довів своєї ефективності та необхідності. Договірна практика вирішення статусу корінних народів США та Канади, на нашу думку, заслуговує на увагу вітчизняних правотворців як можливий варіант вирішення кримськотатарської проблеми.
Правова система Російської Федерації критично сприйняла дорадянський, радянський та міжнародний досвід для врегулювання статусу корінних (нечисленних) народів. У силу національно-територіального характеру РФ її конституційно-правова доктрина не заперечує наявності в корінних народів елементів суверенітету та надає обов’язкову умову нечисленності корінного етносу для визнання його особливого статусу. Росія делегує частку повноважень щодо врегулювання відповідним суб’єктам федерації та визнає можливість існування національного (громадського) самоврядування корінних народів. Корінні нечисленні народи РФ мають право пільгового користування (не власності) землями територій традиційного мешкання та на культурно-національну автономію, насамперед персональну. В сучасній правовій доктрині РФ простежується тенденція до зрівняння правового статусу корінних народів Півночі, Сибіру, Далекого Сходу, Європейської Росії та Північного Кавказу. Інститути національних общин з особливим правовим статусом і колективної власності корінних народів на релігійні, культурні та соціально-традиційні об’єкти, законодавче визначення не лише переліку корінних народів, а й районів їх традиційного проживання є позитивними рисами конституційно-правового досвіду Росії, які можуть бути сприйняті правом України.
Для України як для унітарної держави не може бути визнане доцільним розуміння корінних народів як таких, що є носіями прав на самовизначення в рамках федерації, яке не реалізується лише через нечисленність таких народів. Кількісний ценз також не відбиває специфіки нашої країни, бо залишає за межами вирішення кримськотатарську проблему. У РФ правова доктрина вважає корінними ті етнічні групи, етногенез яких завершився на певній території, яка зараз є у складі РФ; корінними вважаються народи, які мешкали на цій території до російської експансії та колонізації. Слід вказати, що в Україні серед меншин саме караїми, кримські татари та кримчаки мають аналогічні ознаки.
Узагальнюючи розглянутий правовий розвиток окремих етнічних груп, що зараз мешкають на території України та, відповідно до Конституції, входять до складу Українського народу – громадян України всіх національностей, можна зробити загальні висновки. Серед національностей (етнічних груп) України лише кримські татари, караїми та кримчаки мають певні підстави для отримання конституційного статусу корінних народів України та здатні використовувати колективні права цього правового інституту для свого етнічного збереження та розвитку. Ці етноси йменувалися в правових актах Кримського ханства, Російської імперії, КрАРСР, СРСР та Республіки Крим окремими “народами” та визнавались корінним населенням, мали специфічні особливості колективного державно-правового статусу. Інші національності України (звичайно, крім титульної – українців) мають відповідно до Конституції та Закону “Про національні меншини України” колективний статус національних меншин як конституційно-правових суб’єктів та користуються відповідними колективними правами. Кримськотатарський, караїмський та кримчакський етноси мають спільні риси, які можуть бути визнані ознаками корінних народів України:
- автохтонне походження, тобто створення етносу (національності) на території сучасної України, завершення на її території процесів власного етногенезу;
- сприймання сучасними представниками цих етносів себе як корінного населення України, розглядання ними певної території в межах України як історичної батьківщини;
- існування історичних та сучасних територій розселення цих етносів у межах України, з якими представники цих етносів відчувають культурний зв’язок;
- відсутність у цих етносів національної держави або державного утворення поза межами України та неможливість створення ними національної територіальної автономії з урахуванням свого не домінуючого становища;
- існування етнічної, історичної, культурної, мовної, релігійної самобутності цих етносів; інститути національного (звичаєвого та релігійного) права цих етносів слід вважати втраченими;
- наявність у цих етносів інститутів самобутніх (але не традиційних) структур національного представництва або самоврядування.
Кримськотатарський етнос має автохтонне для України походження, бо він остаточно склався як такий та мав власне національне державне утворення в ХV-ХVІІІ ст. у кордонах сучасної України. Сучасне розселення кримських татар в Україні переважно обмежене АР Крим, де вони складають меншість населення. Залишки власної правової системи у кримських татар зберігались до ХХ ст., кримські татари мають тісний зв’язок з Кримським півостровом як з територією свого етнодержавотворення, традиційного та сучасного мешкання, вони вважають себе корінним населенням цього регіону. Інститути власного державницького періоду не мають свого продовження в сучасній політичній традиції кримських татар, винятком є посада кримського муфтія, яка зараз є майже суто релігійною. Кримськотатарський етнос, який на нашу думку, зараз можна називати кримськотатарським народом, сьогодні не має своєї державності в межах України та за кордоном; Кримську АРСР 1921-1945 рр. та Республіку Крим 1992-1995 рр. не можна вважати, формами національної державності кримських татар. Сучасна адміністративно-територіальна автономія (АР Крим) регіону склалася не внаслідок присутності на півострові кримськотатарської меншості та не має рис національного утворення. До створення незалежної України кримськотатарський етнос (народ) майже увесь час мав особливе правове становище на територіях традиційного мешкання. Кримськотатарський етнос має етнічну, мовну та релігійну самобутність, що, обумовлена й територією мешкання кримських татар.
Сучасний кримськотатарський національний рух склався в 50-ті рр. ХХ ст. та зараз прагне до визнання кримських татар корінним народом України. Він має багаторічний досвід існування у формі неофіційних структур національного представництва та самоврядування. Політичні форми цього руху (Курултай та система меджлісів) вперше виникли під час революційних подій 1917-1920 рр. та можуть вважатися історично традиційними для кримських татар лише з цього періоду. Зараз ці структури можуть бути сприйняті, як інститути національного представництва та самоврядування. Правова допомога потрібна кримськотатарському етносу не для збереження ним традиційного способу життя, а з урахуванням його меншості на історичній території мешкання та необхідності в ліквідації наслідків депортації 1944-1991 рр.
Кримчаки та кримські караїми (караї) мають автохтонне для Криму (України) походження, етнічну окремість та тісний зв’язок з Кримом й певними його територіями як з історичною батьківщиною, історичний досвід релігійної та національно-культурної автономії. Кримчаки та караїми сприймають себе як корінне населення регіону, дисперсно проживають на території України, переважно в Криму. Караїми та кримчаки є нечисленними кримськими народами, що обумовлює специфіку їх колективного конституційно-правового статусу.
Етнічна, релігійна та мовна самобутність кримських караїмів обумовлена їх самоусвідомленням як окремого етносу (самоназва – караї), існуванням традиційної національної релігії – караїмізму, окремої караїмської мови. Самобутність кримчаків обумовлена їх етнічним відокремленням від євреїв, власною національною мовою та культурою. Кримчаки та кримські караїми не мають національних державних утворень поза Україною та численної етнічної діаспори за її межами. Вкрай нечисленна кількість кримчаків та караїмів-караїв ставить ці етноси під загрозу зникнення та є додатковою підставою необхідності конституційно-правового забезпечення їх колективних прав. Колективні національні потреби кримчакського та караїмського етносів таким чином можуть бути задоволені шляхом надання їм статусу корінних народів України, з окремим урахуванням їх нечисленності.
Особливості цих етносів, властиві саме вітчизняній етнополітичній ситуації (втрата вказаними етносами традиційних форм господарювання та природокористування, відсутність довготривалої традиції існування сучасних представницьких інститутів, відносна меншість в АРК кримських татар та абсолютна нечисленність караїмів та кримчаків), не дозволяють порушувати питання про можливість створення на територіях традиційного та сучасного мешкання цих етносів їх територіальної автономії, про надання їм прав власності або користування на природні та земельні ресурси Кримського півострова.
Колективні права інших етнічних груп, що мешкають в Україні та не належать до титульного етносу (зокрема, гагаузів та урумів), мають забезпечуватися в рамках конституційно-правового інституту національних меншин. Етнічні групи українського етносу слід вважати такими, що входять до титульного етносу (української нації) та не належать до корінних народів або національних меншин України. Колективні права етнічних груп України, які не мають наведених ознак корінних народів, мають досліджуватися в рамках правового статусу національних меншин та депортованих народів.
Сучасне конституційне право України переживає створення нового інституту – корінних народів України, який є відокремленим як і від конституційно-правового інституту національних меншин, так й від міжнародно-правового інституту “народів” та не збігається з міжнародно-правовим інститутом корінних народів та з вітчизняним правовим інститутом депортованих народів. Уведення до конституційного права України інституту корінних народів невідривно пов’язано з прийняттям нового Основного Закону 1996 р. Вживання цього правового терміна у Конституції було насамперед обумовлене етнополітичною структурою Українського народу, фактичний зміст якої вплинув на правову доктрину учасників конституційного процесу. Ці умови раніше знаходили своє вираження в окремих правових актах (насамперед у Декларації прав національностей 1991 р.), тому інститут корінних народів України має у вітчизняному праві історичне підґрунтя. Його виникнення збіглося з остаточним входженням Криму – історичної батьківщини етносів, що мають підстави на визнання корінними народами (караїми, кримські татари, кримчаки), до правового поля України, що сприяло актуалізації проблеми корінних народів у конституційному праві.
На жаль, до цього часу не прийнято законодавчих актів, яки б закріплювали згідно з п. 3 ст. 92 Конституції права корінних народів України та внесли б відповідні зміни у законодавство про національні меншини. Правова доктрина України не має до сих пір загальновизнаного розуміння статусу корінних народів України та їх переліку, а також переліку їх колективних прав, які ми пропонуємо називати етнічними. Ураховуючи, що в процесі нашого дослідження окреслено вичерпний перелік етносів, що можуть вважатися корінними народами України, пропонуємо наступне визначення (за умов визнання цих етносів корінними народами): “Корінними народами України є караїмський, кримськотатарський та кримчакський народи як спільноти (етнічні групи) громадян України кримськотатарської, караїмської та кримчакської національності, що відчувають етнічне самоусвідомлення та спільність між собою”.
Вирішення правових проблем вказаних етносів сьогодні здійснюється шляхом прийняття підзаконних актів з урегулювання конкретних питань у рамках проблеми депортованих етнічних груп та чинного законодавства, при цьому їх правовий статус відповідно до підзаконних актів де-факто вже істотно відрізняється від становища національних меншин. Водночас Україна бере участь у розробці міжнародно-правових актів у галузі забезпечення прав корінних народів. Ситуація, що склалася, вимагає термінового вирішення проблеми конституційно-правового статусу корінних народів шляхом прийняття окремих законодавчих актів. Вирішення питання про те, який обсяг національної автономії та колективних прав повинні мати в Україні корінні народи та національні меншини, без прийняття нового законодавства слід вважати неможливим. Особливості статусу корінних народів України повинні закріплюватися наданням вказаним етносам саме певних характерних колективних прав, які ми пропонуємо назвати етнічними; встановлення особливих індивідуальних прав представникам корінних народів, крім випадків запобігання можливості зникнення нечисленних народів Криму та наслідків депортації, вважаємо недоцільним.
Кримськотатарський народ в Україні має національно-представницькі структури (Курултай, система меджлісів та їх органів), які формально не є інкорпорованими в правове поле України. Одна легітимність цих структур підтверджується де-факто діями окремих органів державної влади, влади АРК та місцевого самоврядування щодо співробітництва з ними та низкою підзаконних актів, які також визнають де-юре існування вказаних структур. Останнім часом тенденція до формування власних національно-представницьких органів, що не передбачені чинним законодавством України, проявилася в діях представників нечисленних кримських народів – караїмів та кримчаків.
Національні рухи зазначених народів постійно висувають вимоги, адресовані органам державної влади, влади АРК місцевого самоврядування, їх посадовим особам. Ці вимоги стосуються широкого спектра соціально-економічних, політико-правових та культурно-освітніх потреб цих етносів та містять прагнення до визнання вказаних етносів корінними народами України. Вимоги нечисленних кримських народів також стосуються надання їм державної допомоги з урахуванням катастрофічної демографічної ситуації та загрози зникнення їх як окремих національностей. Також вони спрямовані на повернення представницьким структурам цих етносів об’єктів їх історико-культурної спадщини. Представники цих трьох етносів визнають корінний характер кожного з цих етносів та іноді взаємодіють, висуваючи відповідні вимоги.
Вимоги кримськотатарського національного руху та національних організацій караїмів та кримчаків пов’язані із законопроектами, які висувалися до та після прийняття нової Конституції та були спрямовані на вирішення проблеми корінних народів у масштабах України. Аналіз сучасної правової доктрини дозволяє стверджувати, що наведені законопроекти не відповідають її сучасному напрямку, що робить законодавче вирішення проблеми корінних народів досить проблематичним, незважаючи на її актуальність. Законодавче вирішення проблеми більшість з авторів проектів бачить у врегулюванні правового статусу кримськотатарського народу або депортованих народів. Такий підхід ми вважаємо помилковим, бо він змішує тимчасову проблему реабілітації та компенсації прав депортованих народів (кримських татар та депортованих етнічних груп, що є частками відповідних національних меншин України) з проблемою корінних народів та залишає поза увагою проблему нечисленних кримських народів.
Колективні (етнічні) права корінних народів та національних меншин України не повинні мати принципової різниці в характері та обсязі. Така різниця повинна бути обумовлена суто об’єктивними факторами. Ці два конституційно-правових інституту можна вважати складовими елементами більш загальної категорії етнічних меншин. Для остаточного врегулювання проблеми коріних народів України вважаємо необхідним прийняти законодавчий акт про корінні народи України, у вигляді Закону “Про корінні народи України” або “Про етнічні меншини України”. Додатковими заходами, які б поліпшили етноправову ситуацію в Україні, можна назвати прийняття окремого Закону “Про українську націю”, окремих змін до Закону “Про національні меншини України” та остаточне забезпечення порушених прав депортованого населення як через прийняття нових правових актів України та АРК, так і шляхом виконання вже прийнятих.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абашидзе А.Х., Ананидзе Ф.Р. Правовой статус меньшинств и коренных народов: международно-правовой анализ. – М.: Изд-во РУДН, 1997. – 224 с.
2. Абдуллаева З.З. “Терждиман” газетасында вакъуф меселесининъ айдынлатылувы // Йылдыз. – Симферополь, 2002. – № 6 – С. 85-91.
3. Авакьян С.А. Коренные малочисленные народы // Конституционное право. Энциклопедический словарь / Отв. ред. С.А. Авакьян. – М.: Изд-во Норма, 2001. – С. 325.
4. Азаров Н. Гора родила мышь // Крымская правда. – 1992. – № 143. – 7 августа. – С. 3.
5. Алоиз Мок. Венская декларация. Программа действий // Курьер ЮНЕСКО. – 1994. – Май. – С. 36-37.
6. Алядинова Л. Коренные народы: самые бедные в мире, но при этом живут в самых богатых регионах планеты // Голос Крыма. – 2003. – № 34. – 22 августа. – С. 1.
7. Ананидзе Ф.Р. Международно-правовые проблемы защиты прав коренных народов: Дис. … канд. юр. наук: 12.00.10. – М., 1996. – 224 с.
8. Ананьїн В.О. Етнонаціональний чинник безпеки сучасного поліетнічного суспільства (соціально-філософський аналіз): Автоpеф. дис. ... докт. філос. наук: 09.00.03 / HАH Укpаїни. Ін-т філософії ім. Г.С. Сковоpоди. – К., 1998. – 30 с.
9. Андреева Г., Титова Т. О понятии “коренные народы” в конституции Украины и международном праве // Правовая информация. Институт стран СНГ. Институт диаспоры и интеграции. Информационно-аналитический бюллетень. – 2001. – № 25. – 15 марта. – С. 5-11.
10. Андриченко Л.В., Белоусова Е.В. Коренные малочисленные народы России, как особая разновидность национальных меньшинств // Андриченко Л.В., Белоусова Е.В. Основы правового статуса национальных меньшинств в Российской Федерации. Отечественный и зарубежный федерализм. Сборник обзоров и статей. – М.: ИНИОН РАН, 1995. – С. 39-48.
11. Андриченко Л.В. Международно-правовая защита коренных народов // Журнал российского права. – 2001. – № 5. – С. 77-86.
12. Антоновский В. На первый, второй народ…рассчитайсь! // Крымское время. – 2000. – № 62. – 5 апреля. – С. 6.
13. Антонюк О.В. Етнополітіка в Україні: історія та сучасний етап // Український історичний журнал. – 1999. – № 4. – С.15-28.
14. Ачкинази И.В. К вопросу об этногенезе крымчаков в советской историографии // Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии. – Симферополь: Таврия, 1991. – Выпуск 1. – С. 3-7.
15. Ачкинази И. Память о прошлом // Крымские известия. – 2002. – № 209. – 7 ноября. – С. 5.
16. Ачкинази И. Страницы истории // Крымские известия. – 2002. – № 96. – 29 мая. – С. 4-5.
17. Ачкіназі І.В. Кpимчаки: (Пpоблема фоpмування спільності та її етнічна істоpія до 1913 p.): Автореф. дис…канд. іст. наук: 07.00.02 / Ін-т сходознавства ім. А.Ю. Кpимського НАН України. – К., 1999. – 20 с.
18.Барихин А.Б. Большой юридический энциклопедический словарь. – М.: Книжный мир, 2003. – 720 с.
19. Бахрушин С.В. Основные моменты истории Крымского ханства // История в школе. – 1936. – №. 3. – С. 29-61.
20. Бебеш Б. Самоидентификация // Крымские известия. – 1997. – № 146. – 12 августа. – С. 3.
21. Беднов А. Чудики из Нюхчи // Правда Севера. – 2001. – 18 апреля. – С. 3.
22. Бекіров Н. Кримськотатарська проблема і законодавче забезпечення прав національностей в Україні // Проблеми міграції. Український інформаційно-аналітичний журнал. – 1999. – № 1. – С. 28-33.
23. Бекиров Н. Крым на перекрестке // Крымские известия. – 1995. – № 84. – 12 мая. – С. 2.
24. Бекиров Н. Право крымских татар как коренной нации Крыма на самоопределение. Украинское государство и современная этносоциальная ситуация в Крыму // Кримські татари: історія і сучасність (до 50-річчя депортації кримськотатарського народу). Матеріали Міжнародної наукової конференції. – К.: ІНВП НАН України, 1995.– С. 58-76.
25. Бекирова Г. Крымскотатарское национальное движение в 50-60-х гг.: становление, первые победы и разочарования // Крым и крымские татары. – .
26. Беліцер Н. Міжнародний досвід захисту прав корінних народів // Кримські студії. Інформаційний бюлетень ЦІДКТ. – 2000. – № 2. – березень. – С. 15-25.
27. Белоусова Е.В. Государственно-правовое регулирование национальных отношений в Канаде // Известия ВУЗов. Правоведение. – 1992. – № 6. – С. 70-76.
28. Белый О.Б. Из истории караимской общины Крыма в конце VIII - начале XIX вв. // Крымский музей. – 1994. – № 1. – С. 30-35.
29. Бєлоглазов Р.М. Політика радянської влади щодо релігійних конфесій у 1920-ті роки (за матеріалами Кримської АРСР): Автореф. дис…канд. іст. наук: 07.00.01 / Харьківський нац. ун-т. – Х., 2002. – 19 с.
30. Бызым Йол (Наш путь): орган Крым ОКО. [Выпуск 1]. – Симферополь: Крым ОКО, 1927. – 63 с.
31. Биков М. Коституційно-правовий статус національних меншин в Україні. Монографія. – К.: ІДП ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 354 с.
32. Блищенко И. Абашидзе А. Коренные народы и международное право // Российская юстиция. – 1994. – № 3. – С.24-25.
33. Боков Х.Х. На стремнине межнациональных отношений [Беседа с зам. пред. Гос. ком. по делам нац-тей РСФСР Х.Х. Боковым / Записал В.В. Полубинский] // Народный депутат. – 1991. – № 11. – С. 28-35.
34. Большой юридический словарь / Под ред А.Я. Сухарева, В.Е. Крутских. – 2-е изд., пер и доп. – М.: ИНФРА-М, 2003. – 704 с.
35. Бородін С.В. Аграрні відносини у Криму (1920-1926 рр.): Автореф. дис…канд. іст. наук: 07.00.01 / Запорізький держ. ун-т. – Запоріжжя, 2000. – 18 с.
36. Боурінг Б. Права корінних народів: огляд міжнародного досвіду // Проблеми міграції. Український інформаційно-аналітичний журнал. – К.: ЦДПМ. – 1998. – № 2 – С. 22-33.
37. Брошеван В.М. Депортация жителей Крыма // Кримські татари: історія і сучасність (до 50-річчя депортації кримськотатарського народу). Матеріали Міжнародної наукової конференції. – К.: ІНВП НАН України, 1995. – С. 44-50.
38. Бурыкин А.А. Международное право, западная этнология и российская реальность // Коренные малочисленные народы России на пороге ХХ века: проблемы, перспективы, приоритеты. Материалы Всероссийского конгресса. Москва. 3 – 5 декабря 1999 г. – СПб.: ПГ “Просвещение”, 2000. – С. 301-314.
39. Бунегин М.Ф. Революция и гражданская война в Крыму (1917-1920 гг.). – [Симферополь]: Крымгосиздат, 1927. – 336 с.
40. Браун Ф.А. Мариупольские греки // Живая старина. – 1890. – Вып. 2. – С. 78-92.
41. Веббер Д. Особлива ситуація з корінними народами: стан справ у Канаді та інших країнах світу // Проблеми міграції. Український інформаційно-аналітичний журнал. – К.: ЦДПМ. – 1997. – № 2. – С. 29-39.
42. Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар. – М.: Мысль, 1992. – 446 с.
43. Воззвание Караимской национально-демократической партии // Известия Таврического и Одесского Караимского Духовного Правления. – 1917. – № 1. – С. 12-13.
44. Волобуев О.В. Рождение и судьбы новой крымской государственности в первой половине ХХ века // Отечественная история. – 1999. – № 2. – С. 89-99.
45. Волошин Ю.О. Конституційно-правові засади організації національних меншин в Україні: Автореф. дис… канд. юр. наук: 12.00.02 / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – К., 2001. – 20 с.
46. Временное положение об управлении туземных народностей и племен северных окраин РСФСР / Принято ВЦИК и СНК РСФСР 25 октября 1926 г. // Собрание узаконений РСФСР. – 1927. – № 73. – Ст. 575.
47. Выступление Председателя Госкомсевера, министра Российской Федерации В.П. Курамина // Российская газета. – 1992. – 22 апреля. – С. 2-3.
48. Ганкевич В.Ю. Джадидистьська реформа просвіти кримських татар (межа ХІХ-ХХ ст.): Автореф. дис…канд. іст. наук: 07.00.02 / Ін-т російсько- та сходознавства НАН України . – К., 2000. – 35 с.
49. Гарагуля В.К. Возвращение населенным пунктам Крыма их исторических названий // Кримські татари: історія і сучасність (до 50-річчя депортації кримськотатарського народу). Матеріали Міжнародної наукової конференції. – К.: ІНВП НАН України, 1995. – С.198-204.
50. Гаркавець О. Уруми Надазов’я: Історія, мова, казки, пісні, загадки, прислів’я, писемні пам’ятки. – Алма-Ата: Український культурний центр, 1999. – 624 с.
51. Гетьман В.П. Як приймалася Конституція. Нотатки учасника розробки основного закону України. – К.: Б.и., 1996. – 126 с.
52. Гитлин С.И. Крымские татары в Узбекистане: события и проблемы // Центральная Азия и Кавказ. Общественно-политический журнал. – 1999. – № 4. – .
53. Горюнова Є.О. Соціально-політичні процеси в селі Кримської АРСР 1920-х років: Автореф. дис…канд. іст. наук: 07.00.01 / Запорізький держ ун-т. – Запоріжжя, 1999. – 19 с.
54. Государство, гражданское общество и процесс демократизации в Латинской Америке. – М.: Ин-т стран Латинской Америки РАН, 1995. – 264 с.
55. Грамота христианам греческого закона, вышедшим из Крыма в Азовскую губернию на поселение от 21 мая 1779 г. // Полное Собрание Законов Российской Империи. – СПб, 1830. – Т. 20. – С. 824-825.
56. Грач Л.И. Ни один из этносов не должен иметь особых прав в Крыму // Крымская правда. – 2000. – 5 апреля. – С. 3.
57. Греки на українських теренах: нариси з етнічної історії. Документи. Матеріали. Карти. / Дмітрієнко М.Ф., Литвін В.М., Томазов В.В. та ін. – К.: Либідь, 2000. – 488 с.
58. Громов С.Е. К вопросу о деятельности ряда национальных партий и организаций в Крыму в период гражданской войны // Ученые записки Таврического национального Университета. – 2001. – № 6. – С. 64-67.
59. Губогло А.М. Малые тюркоязычные народы Балканского полуострова (К вопросу о происхождении гагаузов): Автореф. дис…. канд. ист. наук / Московский гос. ун-т. – М.,1967. – 14 с.
60. Губогло М., Червонная С. Крымскотатарское национальное движение. Документы. Материалы. Факты.: В 2 т. – М.: Наука, 1992. – Т. 1. – 246 с.
61. Губарев В. Миф о “коренном народе”. В контексте истории Донбасса // Донецкий кряж. – 2001. – № 31. – 25 октября. – С. 5.
62. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – М.: ООО “Изд-во АСТ”, 2001. – 560 с.
63. Д’Асколі Эміддіо. Опис Тавриди // Хроніка. Український культурологічний альманах. – 2000. – № 33. – С. 355-398.
64. Дейников Р.Т. От вассального ханства Османской империи до Таврической губернии в составе России // Отечественная история. – 1999. – № 2. – С. 80-87.
65. Декларация прав народов России. Принята 15 (2) ноября 1917 года // Сборник нормативных актов по советскому государственному праву. – М., 1984. – С.15.
66. Декларация о государственном суверенитете Крыма: Принята 4 сентября 1991 г. // Ведомости Верховного Совета Крыма. – 1991-1992. – № 2. – Ст. 80.
67. Декларация о национальном суверенитете татар Крыма: Принята Курултаем крымскотатарского народа 28 июня 1991 г. № 45 // Сборник документов национального движения крымских татар. – Симферополь, 1994. – С. 110-112.
68. Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53. – Ст. 799.
69. Денисов В.Н. Загальна декларація прав народів // Юридична енціклопедія в 6 т. / Ред. колегія Ю.С. Шемчушенко (голова колегії) та ін. – К.: Українська енціклопедія, 2001. – Т.3. – С. 453-454.
70. Денисов В.Н. Корінні народи // Юридична енціклопедія в 6 т. / Ред. колегія Ю.С. Шемчушенко (голова ред. колегії) та ін. – К.: Українська енціклопедія, 2001. – Т.3. – С. 355-358.
71. Державин Н.С. О наименовании и этнической принадлежности гагаузов. – Советская этнография. – 1937. – № 1. – С. 80-87.
72. Деятельность по установлению стандартов: развитие стандартов, касающихся прав коренных народов / Рабочий документ, подготовленный Председателем-докладчиком г-жой Эрикой-Ирен Даес по концепции “коренных народов”. Экономический и Социальный Совет ООН. Комиссия по правам человека /E/CN.4 /Sub.2/AC.4/1996/2. – 10 June 1996 // Altin Besik. Фонд исследования и поддержки коренных народов Крыма. Информ. бюллетень. – Симферополь: ФИПКНК. – 2000. – Вып. 8. – С. 82-94.
73. Джемилев М. Национально-освободительное движение крымских татар // Кримські татари: історія і сучасність (до 50-річчя депортації кримськотатарського народу). Матеріали Міжнародної наукової конференції. – К.: ІНВП НАН України, 1995. – С. 5-20.
74. Добрынин Н.М. Проблемы правового регулирования отношений края (области) с входящими в их состав автономными округами // Государство и право. – 1997. – № 7. – С. 46-50.
75. Додаток № 3 до Закона України “Про Державний бюджет України на 2002 рік” від 20 грудня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 12-13. – Ст. 92.
76. Додонов В.Н., Панов В.П., Румянцев О.Г. Международное право. Словарь-справочник / Под общей ред. академика МАН д.ю.н. В.Н Трофимова. – М.: ИНФРА-М, 1997. – 368 с.
77. Євграфов П., Євграфова Є. Конституційне право України: узагальнення досвіду, пошук нових подходів та методології // Вісник Конституційного Суду України. – 2003. – № 2. – С. 77-84.
78. Європейська хартія регіональних мов та мов меньшин //
79. Єфімов С. Мальгін А. До питання про політичні права кримських татар // Права людини в Україні. Інформаційно-політичний бюллетень. Українсько-американське Бюро Захисту прав людини. – К.: 1996 – Вип. 17. – С. 43-50.
80. Етнічні спільноти України: етнографічні особливості. Рекомендаційний бібліографічний покажчик / Автор-укладач С.М. Остапенко. – Культура і побут народу України. – Вип. 3. – К, 2000. – 80 с.
81. Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії / Відп. ред. Ю.І. Римаренко, І.Ф. Курас. – К.: Друкарня МВС України, 1993. – 808 с.
82. За результатами засідання Ради представників кримськотатарського народу: Доручення Президента України від 15 травня 2000 р. Вих. № 1-14/542.
83. За результатами засідання Ради представників кримськотатарського народу 1 листопада 2002 року: Доручення Президента України від 2 грудня 2002 р. Вих. № 1-1/1530.
84. Заморяхин А.В. О последних крымских готах (По материалам отечесвенной историографии ХХ- начала ХХ вв.) // Культурология традиционных обществ: Материалы Всероссийской научной конференции молодых ученых / Отв. ред. М.Л. Бережнова. – Омск: ОмГПУ, 2002. – С. 23-27.
85. Законодательство Екатерины ІІ.: В 2 т. – М.: Юр. литература, 2000. – Т.1. – 314 с., – Т. 2. – 368 с.
86. Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Крымскотатарское национальное движение в 1917-1920 гг. // Кримські татари: історія і сучасність (до 50-річчя депортації кримськотатарського народу). Матеріали Міжнародної наукової конференції. – К.: ІНВП НАН України, 1995. – С. 214-222.
87. Зарубин В.Г. Межнациональные отношения и национальная политика государственных образований в Крыму (конец 1917-1920 гг.) // Исторический опыт межнационального и межконфессионального согласия в Крыму. Сборник статей. – Симферополь: Ин-т политологии и этнологии НАН Украины, 1999. – С. 61-71.
88. Зарубин В. Крымская конституция: вторая, но не последняя // Крымское время. – 2002. – 4 июня. – С. 7.
89. Зінич В.Т. Повернення, розселення та облаштування народів, які були депортованя з України // Етнонаціональні процеси в Україні: історія і сучасність / О.Б. Беренштейн, Н.А. Зіневич, В.Т. Зінич та ін; За ред. В.І Наулка. – К.: Голов. спец. ред. літ-ри мовами нац. менш. України, 2001. – С. 158-201.
90. Земсков В. Спецпоселенцы из Крыма (1944-1956 гг.) // Крымский музей. – 1994. – №1. – С. 74-75.
91. Зінченко Ю. Кримські татари: історичний нарис / HАH Укpаїни. Ін-т політ. і етнонац. досліджень. Ред. Т.В. Мізтаєва – К.: Гол. ред. літ. мовами нац. менш. України, 1998. – 205 с.
92. Ибрагимов В. На пути самоопределения национальностей // Крым. – 1927. – № 3. – С. 3-7.
93. История гагаузского народа //
94. Інформаційна довідка про стан грецького населення у містах і селах України // Національні меншини України. Інформаційний довідник. – К.: Голов. спец. ред. літ-ри мовами нац. меншин України, 1995. – С. 37-38.
95. К проблеме ратификации Конвенции МОТ №169: Отзыв МИД России № 1786/ДСИО от 17.10.1996 // К проблеме ратификации Конвенции МОТ №169: отзывы / Информационный центр коренных народов России “Льыоравэтьан”. Бюллетень. – 1996. – № 4. – .
96. Как решали судьбу Крыма. С заседания Верховного Совета УССР // Крымская правда. – 1991. – 23 февраля. – С. 1, 1991. – 26 февраля. – С.1,2.
97. Караманици. Из прошлого мариупольских греков // Донбасс. – 1961. – № 3. – С. 12-16.
98. Ка