КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО НА ЖИТТЯ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЇ ОРГАНАМИ ВНУТРІШНІХ СПРАВ :



  • Название:
  • КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО НА ЖИТТЯ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЇ ОРГАНАМИ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
  • Кол-во страниц:
  • 236
  • ВУЗ:
  • НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
  • Год защиты:
  • 2005
  • Краткое описание:
  • ЗМІСТ
    ВСТУП........................................................................................................................4–14

    РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ ТА ЗМІСТ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА НА ЖИТТЯ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА................................................................15–80
    1.1. Історико-правові аспекти розвитку конституційного права на життя людини і громадянина.............................................................................................................15–25
    1.2. Поняття та ознаки конституційного права на життя людини і громадянина.............................................................................................................26–41
    1.3. Зміст та характеристика елементів змісту конституційного права на життя людини і громадянина.............................................................................................42–75
    Висновки до розділу................................................................................................76–80

    РОЗДІЛ 2. ГАРАНТІЇ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА НА ЖИТТЯ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА.............................................................................81–137
    2.1. Соціально-юридичний механізм реалізації конституційного права на життя людини і громадянина.............................................................................................81–94
    2.2. Загальносоціальні гарантії конституційного права на життя людини і громадянина...........................................................................................................95–111
    2.3. Юридичні гарантії конституційного права на життя людини і громадянина........................................................................................................112 –131
    Висновки до розділу............................................................................................132–137

    РОЗДІЛ 3. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОРГАНАМИ ВНУТРІШНІХ СПРАВ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА НА ЖИТТЯ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА................................................................................................138–196
    3.1. Нормативно-правове регулювання діяльності органів внутрішніх справ по забезпеченню конституційного права на життя людини і громадянина........138–150
    3.2. Зміст діяльності органів внутрішніх справ по забезпеченню реалізації конституційного права на життя людини і громадянина................................151–183
    3.3. Удосконалення компетенції, форм та методів діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення конституційного права на життя людини і громадянина.........................................................................................................184–190
    Висновки до розділу..........................................................................…………..191–196

    ВИСНОВКИ.......................................................................……………..............197–204

    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ............................................................205–235

    ДОДАТКИ....................................................................................................................236




















    ВСТУП



    Актуальність теми дослідження. Фундаментальним правом, яке зумовлено єством людини, котре не може змінити жодне суспільство, є право людини на життя. За шкалою соціальних цінностей життя є найбільш пріоритетним благом у світі. Конституційне право на життя проголошено Основним Законом України у ст. 27 “кожна людина має невід’ємне право на життя” та гарантується забороною протиправного позбавлення життя. Як об’єкт юридичної охорони життя людини закріплено Конституцією України вперше. Жодна з попередніх конституцій та інших законів в минулому цього права не містили. Тому виникає багато питань, пов’язаних з реалізацією суб’єктивного права людини на життя, які потребують детального правового регулювання. Зокрема, до них належать проблеми юридичних меж життя, гарантій забезпечення права на життя людини і громадянина, визначення нових складів злочинів, пов’язаних зі зловживанням сучасної медицини, наприклад, примусове донорство, евтаназія та багато інших питань. У цьому зв’язку одним із важливих завдань правової науки нині стає створення необхідної для розвитку науки теоретичної бази, тобто розробка чітких критеріїв та юридичних визначень основних понять, численних та об’ємних, пов’язаних з поняттям “життя”. Глобальний та комплексний характер даного завдання висуває його як актуальну проблему всієї системи наук про людину.
    Важливим напрямком дослідження проблеми права людини на життя є її вивчення крізь призму діяльності владних органів, зокрема органів внутрішніх справ, чия робота безпосередньо впливає на стан реалізації даного права. Конституційне закріплення права на життя людини і громадянина викликало необхідність розробки механізму забезпечення і реалізації цього права, важливу роль в якому відіграють саме ОВС.
    Право на життя належить до групи громадянських прав, тому його слід розглядати у поєднанні з іншими правами цієї групи. Проблемами громадянських прав займалися О. Горова, А. Колодій, П. Михайлов, А. Олійник, К. Толкачев, А. Хабібулін. Що стосується гарантій забезпечення конституційних прав та свобод людини і громадянина, то цю проблему розробляли О. Бережнов, М. Вітрук, Л, Воєводін, М. Гуренко, П. Недбайло, П. Рабінович, В. Скобєлкін, Ю. Тодика.
    Стосовно наукових праць на тему правового регулювання життя людини, то тут слід зазначити, що певний інтерес, правда, дещо однобічний залежно від репрезентованої галузі, вітчизняних вчених-юристів з цього питання існував давно. Наприклад, наука кримінального права, захищаючи життя людини від різних посягань, встановлювала ознаки та умови, за якими визначалися межі життя. У цьому зв’язку необхідно назвати таких вчених, як: М. Бажанов, С. Бородін, О. Кистяківський, В. Сташис, М. Таганцев, Н. Ярмиш тощо.
    Державознавці також зверталися до питань, пов’язаних з категорією людського життя. Серед вчених, що досліджували цей бік питання, відмітимо В. Вожка, П. Новгородцева, І. Покровського. Багато вчених розглядали право на життя в аспекті проблеми смертної кари. Про це свідчать, насамперед, низка робіт під загальною редакцією Г. Келіної, праці О. Кистяківського, О. Лавріна, Т. Свиди тощо. Але дослідження проводилися в основному в плані загальної дискусії: “за” чи “проти” смертної кари. Все частіше з’являються роботи, де “право на смерть” розглядається як реалізація права на життя. Серед них можна назвати праці М. Ковальова, Л. Коновалової, І. Мадояна. Зазначені автори розглядають проблеми евтаназії в аспекті права людини розпоряджатися своїм життям.
    Що стосується забезпечення прав органами внутрішніх справ, то цим питанням займалися С. Гусарєв, П. Михайлов, А. Олійник, К. Толкачев. Вони розглядали особливості забезпечення ОВС реалізації прав людини і громадянина, не акцентуючи увагу саме на праві на життя.
    Як бачимо, окремі положення права на життя вивчалися та вивчаються правовою наукою. Але в цілому слід зазначити, що на сьогоднішній день комплексної чіткої теоретичної концепції безпосередньо конституційного права на життя не розроблено. Фундаментальних досліджень щодо забезпечення цього права органами внутрішніх справ не існує.
    Актуальність цієї роботи визначається також практичною необхідністю вдосконалення національного законодавства у сфері забезпечення конституційного права людини на життя, у тому числі і законодавства, яке регламентує діяльність ОВС по забезпеченню зазначеного права.
    Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в межах напрямку “Міліція і права людини в Україні”, п. 6 Тематики пріоритетних напрямів дисертаційних досліджень на період 2002–2005 рр. (затвердженої наказом МВС України від 30 червня 2002 р. № 635). Обрана тема дослідження узгоджується з планами науково-дослідних робіт, тематичними планами Національної академії внутрішніх справ України, обговорена і схвалена на засіданні Вченої ради НАВСУ (протокол № 10 від 4 липня 2001 р.) .
    Мета та завдання дослідження. Головною метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз теоретичних та практичних проблем реалізації конституційного права на життя людини і громадянина та його забезпечення органами внутрішніх справ з метою розробки науково обґрунтованих пропозицій, рекомендацій щодо удосконалення чинного законодавства у сфері охорони та захисту даного права.
    Для досягнення цієї мети автор намагається вирішити такі головні завдання:
    1. З огляду на практичну відсутність юридичних визначень, на основі уявлень вчених, враховуючи сучасні досягнення юридичної науки, визначити правове поняття життя, його межі, фази, що гідні державного захисту.
    2. В результаті узагальнення наукових праць та порівняльного аналізу визначити загальні та особливі риси права на життя.
    3. Сформулювати поняття та основні елементи конституційного права на життя: суб’єкт, об’єкт та зміст.
    4. Розглянути випадки, за яких можливе втручання в право на життя, оцінити їх з конституційних позицій та сформулювати пропозиції щодо попередження незаконних довільних втручань у конституційне право на життя.
    5. Визначити особливості соціально-юридичного механізму реалізації права на життя людини і громадянина, а також систему його гарантій.
    6. Дослідити зміст діяльності органів внутрішніх справ щодо створення сприятливих умов, охорони та захисту конституційного права на життя людини і громадянина.
    7. Підготовити практичні рекомендації та пропозиції щодо вдосконалення компетенції, форм та методів органів внутрішніх справ по забезпеченню реалізації права на життя людини і громадянина в Україні.
    Об’єктом дисертаційного дослідження є система закономірностей, зв’язків та відносин між державою і особою, які виникають у сфері реалізації громадянських конституційних прав.
    Предметом даного дослідження є правове регулювання конституційного права на життя людини і громадянина та діяльність органів внутрішніх справ по забезпеченню його реалізації, правові проблеми поняття, змісту та гарантій реалізації зазначеного права.
    Методи дослідження. Для досягнення зазначеної мети та поставлених завдань при проведенні даного наукового дослідження використовувалася сукупність методів, які здатні забезпечити отримання об’єктивних достовірних результатів з цієї проблематики, зокрема:
    – філософські методи: діалектичний метод пізнання використовувався протягом усього процесу дисертаційного дослідження і дозволив проаналізувати тенденції розвитку конституційного права людини на життя; за допомогою історичного методу з’ясовано загальні та окремі закономірності виникнення, становлення та еволюції права на життя у вітчизняній та зарубіжній політико-правовій думці; формально-логічний метод використовувався для формулювання загальних понять, що забезпечують розкриття змісту конституційного права на життя людини і громадянина та забезпечення його реалізації органами внутрішніх справ;
    – загальнонаукові методи: системно-функціональний підхід дозволив визначити місце і роль органів внутрішніх справ в соціально-юридичному механізмі забезпечення конституційного права на життя людини і громадянина; методи дедукції та індукції використовувалися для встановлення спільних та відмітних ознак конституційного права на життя та громадянських прав і свобод; використовуючи методи моделювання і прогнозування, зроблена спроба розробити пропозиції щодо удосконалення національного законодавства України в сфері забезпечення права на життя органами внутрішніх справ;
    – спеціально-наукові методи: порівняльно-правовий метод застосовано при дослідженні відповідності Конституції та законодавства України положенням міжнародно-правових актів, що стосуються закріплення права на життя; метод тлумачення права – для з’ясування змісту правових норм чинного законодавства, які регулюють процес реалізації конституційного права на життя та його забезпечення органами внутрішніх справ.
    Наукова новизна одержаних результатів полягає у спробі вперше в умовах існування незалежної України провести комплексне наукове дослідження головного, фундаментального конституційного права – права людини на життя, що є передумовою всіх прав. У дослідженні представлено аналіз змісту даного права, уточнені визначення та основні поняття, необхідні для розкриття суті конституційного права на життя людини і громадянина, визначені особливості соціально-юридичного механізму його реалізації та система гарантій, з’ясований зміст діяльності органів внутрішніх справ по забезпеченню реалізації права на життя, обґрунтовані основні шляхи та напрями удосконалення цієї діяльності.
    У ході дослідження були сформульовані та обґрунтовані нові теоретичні положення, практичні висновки, пропозиції та рекомендації:
    1. Зроблено висновок про те, що життя людини повинне захищатися правом як закінчена біосоціальна єдність. З цих позицій розкрито поняття життя, як складного явища, що, з одного боку, є постійною та безперервно функціонуючою взаємодією біологічних явищ в процесі розвитку організму, а з іншого боку, – формою існування людини в суспільстві у певному часовому проміжку, що знаходиться під охороною закону.
    2. Сформульовано дефініцію поняття конституційного права на життя людини і громадянина. Це належна від народження, юридично закріплена, гарантована державою сукупність певних можливостей, об’єктивно зумовлених досягнутим рівнем розвитку людства, загальних та рівних для всіх, необхідних для користування та розпорядження таким соціальним благом, як життя.
    3. Виявлено та систематизовано загальні та спеціальні ознаки конституційного права на життя людини і громадянина, розкрито їх сутність. До загальних ознак права на життя людини і громадянина належать: значущість права на життя, його постійний характер, фундаментальність, універсальність, висока ступінь захищеності, позбавлення економічного змісту. Особливими ознаками права на життя є: 1) наявність специфічного об’єкту; 2) невід’ємність; 3) пріоритетність; 4) комплексний характер; 5) особливий механізм реалізації; 6) первинність; 7) недопущення правонаступництва; 8) неоновлюваність; 9) сталість; 10) всезагальність; 11) індивідуальний характер.
    4. Запропоновано зміст конституційного права на життя людини і громадянина, який включає в себе чотири можливості уповноваженого суб’єкта, а саме: по-перше, можливість певної поведінки носія права на життя, тобто уповноважена особа, існуючи у часі і просторі, може самостійно обирати законні засоби, шляхи та способи задоволення своїх потреб, якщо при цьому не порушується право на життя інших осіб; по-друге, можливість вимагати належної поведінки від зобов’язаної сторони, тобто від всіх інших суб’єктів, які оточують носія даного права (гарантії від свавільного позбавлення життя людини, забезпечення максимально безпечних та сприятливих умов, що виключають ризик позбавлення життя тощо); по-третє, можливість звернення до авторитету та сили держави за необхідності захисту порушеного права чи відшкодування збитків при посяганні на життя, а також можливість людини захищати своє життя і здоров’я, життя та здоров’я інших людей від протиправних посягань; по-четверте, можливість користування таким соціальним благом як життя та вільне розпорядження ним, яке можна охарактеризувати як можливість добровільного прийняття особою рішення про поставлення свого життя в небезпечне становище, вільний вибір форм ризику, а також можливість вирішувати питання про припинення життя.
    5. Обґрунтовано необхідність доповнення Кримінального кодексу України статтею, яка передбачає відповідальність за примушення жінки до вчинення аборту, що спричинило тривалий розлад здоров’я, безплідність або смерть потерпілої.
    6. Запропоновано внести зміни до ст. 27 Конституції України, яка повинна мати такий вигляд: “Кожна людина має невід’ємне право на життя. Обов’язок держави - захищати та охороняти життя людини. В Україні не допускається покарання у вигляді смертної кари. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань”.
    7. Обґрунтовано внесення змін до п. 4 ст. 15 Закону України “Про міліцію”: “працівники міліції як крайній захід мають право застосовувати вогнепальну зброю для затримання особи, яку застали при вчиненні злочину насильницького характеру і яка намагається втекти”.
    8. Здійснено спробу обґрунтування доцільності легалізації пасивної евтаназії, яку слід розглядати не як необхідність, обов’язок лікаря припинити заходи щодо підтримання життя, а як право пацієнта вирішувати питання власного життя, реалізовувати право на відмову від лікування.
    9. Зроблено висновок про те, що потребують законодавчого врегулювання питання біомедичних технологій, які торкаються права людини на життя, зокрема, це стосується відсутності юридичної заборони створення химер (людино-тварин), імплементації людського ембріону, що піддався експерименту, чи ембріону тварини в організм жінки. Запропоновано встановити законодавчу заборону виробництва ембріонів спеціально для комерційних, дослідницьких та виробничих цілей.
    10. Сформульовано поняття системи гарантій конституційного права на життя людини і громадянина, які розглядаються як загальні (для всіх прав людини) та спеціальні гарантії по відношенню до права на життя.
    11. Зроблено висновок про те, що забезпечення реалізації права на життя людини і громадянина органами внутрішніх справ – це, з одного боку, діяльність співробітників структурних підрозділів ОВС з метою створення оптимальних умов для повного та безперешкодного користування таким соціальним благом, як життя, яка полягає як у здійсненні активних дій, так і в обов’язку утримуватися від таких дій, що можуть негативно вплинути на реалізацію права на життя. З іншого боку, – це сам результат цієї діяльності, тобто фактична реалізація права на життя.
    12. Запропоновано удосконалення компетенції, форм та методів діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення права на життя людини і громадянина за такими напрямками: вдосконалення правового регулювання діяльності ОВС по забезпеченню конституційного права на життя людини і громадянина; вдосконалення структурно-організаційної системи; розробка нових форм і методів діяльності; приведення у відповідність вимогам сучасності головних напрямів діяльності; підвищення авторитету ОВС та посилення взаємодії з населенням (гласність діяльності); вдосконалення роботи з кадрами; вдосконалення психологічного забезпечення; вдосконалення міжнародного співробітництва.
    Практичне значення одержаних результатів. Дане дослідження охоплює здебільшого теоретичний аспект конституційного права на життя людини і громадянина в Україні. Однак його переважно теоретична спрямованість не означає відірваності від практики. Одержані результати дослідження можуть широко використовуватися:
    1. У нормотворчій діяльності – теоретичні розробки можуть бути використані для вдосконалення системи законодавчих, підзаконних та відомчих нормативно-правових актів, що регулюють діяльність органів внутрішніх справ у забезпеченні реалізації права на життя. З огляду на значущість цього фундаментального права вбачається доцільним регулювати дане право спеціальним законом про охорону життя. Відповідні рекомендації наводяться автором під час дослідження.
    2. У правозастосовчій роботі – результати цього дослідження сприятимуть практичному забезпеченню права на життя людини в Україні, особливо в діяльності органів внутрішніх справ.
    3. У науково-дослідній сфері – окреслено найголовніші напрямки для майбутнього вивчення права на життя. До них, на погляд автора, належать можливості використання людського плоду для наукових досліджень, клонування людини, насильницьке донорство.
    4. У навчальному процесі – матеріали дослідження можуть бути використані для викладання дисциплін та підготовки відповідних підручників, навчальних посібників, курсів лекцій з конституційного, кримінального, цивільного права, адміністративного та інших галузей національного права, а також у науково-дослідній роботі слухачів та студентів юридичних вузів і факультетів.
    5. У виховній роботі – результати дослідження можуть бути використані для профілактичної роботи серед співробітників органів внутрішніх справ, всього населення України з підвищення рівня їх правової культури та правової свідомості.
    Апробація результатів дисертації. Теоретичні розробки, висновки та пропозиції в межах питань, що досліджувались були апробовані під час участі у: VIII регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (Львів, 2002 р.); Міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів “Актуальні проблеми правознавства очима молодих вчених” (Хмельницький, 2002 р.; тези опубліковані); Міжнародній науковій конференції “Методологічні проблеми правової науки” (Харків, 2002 р.; тези опубліковані); науково-теоретичній конференції молодих та майбутніх вчених “Актуальні проблеми права 2003” (Київ, 2003 р.); Міжнародній науковій конференції молодих вчених “Другі осінні юридичні читання” (Хмельницький, 2003 р.; тези опубліковані); Х регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (Львів, 2004 р.); Міжнародній науково-практичній конференції студентів та аспірантів “Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (Київ, 2004 р.); Всеукраїнській науковій конференції “Юридичні читання молодих вчених” (Київ, 2004 р.; тези опубліковані); науково-практичній конференції “Кримінально-правова охорона життя та здоров’я особи: теоретичні та прикладні проблеми” (Харків, 2004 р.; тези опубліковані).
    Результати дисертаційного дослідження обговорювалися та позитивно оцінені на засіданнях кафедри конституційного права Національної академії внутрішніх справ України.
    Публікації. Результати дисертаційного дослідження відображені у 9-ти наукових статтях, з яких 4 опубліковані в спеціальних виданнях, що визнані ВАК України як фахові з юридичних наук:
    1. Домбровська О. Поняття та ознаки конституційного права на життя людини та громадянина // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2001. – № 4. – С. 25–33.
    2. Домбровська О. Зміст конституційного права на життя людини та громадянина // Право України. – 2002. – № 5. – С. 37–41.
    3. Домбровська О. Забезпечення реалізації суб’єктивного права на життя людини (теоретико-правовий аспект)” // Підприємство. Господарство. Право. - № 3. – 2003. – С. 98–101.
    4. Домбровська О. Зміст діяльності органів внутрішніх справ по забезпеченню реалізації конституційного права на життя людини та громадянина // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2004. - № 1–2 (9–10). – С. 56–62.
    5. Домбровська О. Право на смерть: парадокс чи необхідна умова демократичного суспільства?” // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. Збірник наукових праць. За матеріалами Міжнародної наукової конференції “Актуальні проблеми правознавства очима молодих учених”. – 2002. – № 1. – с. 48–49.
    6. Домбровська О. Правові проблеми визначення юридичних меж життя // Методологічні проблеми правової науки. Матеріали міжнародної наукової конференції. Харків, 13–14 грудня 2002 р. / Упорядники М.І. Панов, Ю.М. Грошевий. – Х.: Право, 2003. – С. 381–384.
    7. Домбровська О. “Ксерокопіювання” людини: прогрес чи регрес? // Молодь у юридичній науці: збірник тез доповідей Міжнародної наукової конференції молодих вчених “Другі юридичні читання”. – Хмельницький: В-во ХІУП, 2003. – С. 52–53.
    8. Домбровська О. Ідеологічні та духовні гарантії конституційного права на життя людини та громадянина // Юридичні читання молодих вчених: Збірник матеріалів всеукраїнської наукової конференції 23–24 квітня 2004. – К.: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2004. – С. 46–49.
    9. Домбровська О. Теоретичні проблеми кримінально-правової охорони життя людини // Кримінально-правова охорона життя та здоров’я особи: Матеріали науково-практичної конференції [Харків] 22-23 квітня 2004 р. / Редкол.: Сташис В.В. (голов. ред.) та ін. – К.– Х.: “Юрінком Інтер”, 2004. – С. 42– 44.
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ



    Відповідно до завдань дослідження були зроблені такі висновки.
    1. На основі уявлень вчених, з урахуванням сучасних досягнень науки та медицини, визначено правове поняття життя, його межі, що гідні державного захисту.
    Життя людини – це складне явище, яке, з одного боку, є постійною та безперервно функціонуючою взаємодією біологічних явищ у процесі розвитку організму, а з іншого боку, – формою існування людини в суспільстві у певному часовому проміжку, що знаходиться під охороною закону.
    Початок та кінець життя – це його юридичні межі. Моментом початку життя є момент відділення живонародженої та життєздатної дитини від організму матері. Моментом закінчення існування людини у просторі є смерть, тобто повна і незворотна втрата всіх функцій мозку.
    На основі проведеного дослідження можна зазначити, що для нашої країни недоречно вважати початком життя момент зачаття, бо це ускладнить політичну, економічну і соціальну обстановку і поставить проблему скасування абортів.
    2. В результаті узагальнення матеріалу та порівняльного аналізу визначено характерні риси права на життя.
    Ознаки права на життя умовно можна поділити на загальні та особливі. Загальними ознаками є такі, що характерні для всіх основних прав і свобод людини і громадянина, а особливі – притаманні лише праву на життя.
    До загальних ознак права на життя людини і громадянина належать: значущість права на життя, його постійний характер, фундаментальність, універсальність, високий ступінь захищеності, позбавлення економічного змісту. Особливими ознаками права на життя є: 1) наявність специфічного об’єкту; 2) невід’ємність; 3) пріоритетність; 4) комплексний характер; 5) особливий механізм реалізації; 6) первинність; 7) недопущення правонаступництва; 8) неоновлюваність; 9) сталість; 10) всезагальність; 11) індивідуальний характер.
    3. Визначено поняття та основні елементи конституційного права на життя: суб’єкт, об’єкт та зміст.
    Право на життя – це належна від народження, юридично закріплена, гарантована державою сукупність певних можливостей, об’єктивно зумовлених досягнутим рівнем розвитку людства, загальних та рівних для всіх, необхідних для користування та розпорядження таким соціальним благом, як життя. Ці можливості пов’язані з індивідуальною життєдіяльністю особи на основі саморегулювання та виключають будь-яке втручання в життя з боку інших осіб, крім випадків, прямо передбачених законом.
    Це право розуміють у двох значеннях: об’єктивному та суб’єктивному. В об’єктивному значенні – це сукупність конституційно-правових норм, які встановлюють і гарантують дане право. У суб’єктивному – це конкретне конституційне право людини, тобто право на життя.
    Суб’єктом права на життя є будь-яка людина як біологічна істота, яка перебуває на території України, незалежно від від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак.
    Крім того, слід зазначити, що суб’єктом права на життя виступає і громадянин конкретної держави. Це пояснюється двома факторами. По-перше, держава повинна піклуватися про своїх громадян незалежно від місця їх знаходження. Тобто, якщо громадянин України перебуває за кордоном, то Україна повинна забезпечувати його право на життя на рівні з іншими громадянина України, навіть якщо в інший державі зміст цього права буде звужений. По-друге, існують певні відмінності в стадіях реалізації права на життя громадянина України та права на життя іноземних громадян. Юридичним фактом, що тягне виникнення конституційного права на життя людини і громадянина України, є народження. Але говорити про появу конкретного суб’єкта даного права можна лише за наявності необхідної юридичної умови – життєздатності дитини, що визначається медичними критеріями. Що стосується захисту конституційного права на життя іноземних громадян, біженців та апатридів (осіб без громадянства), то воно виникає з моменту їх появи на території України.
    Право на життя – надзвичайно об’ємне поняття. Для розгляду структури права на життя, на нашу думку, доцільно спиратися на схему, запропоновану М. Матузовим, який виділяє у кожному суб’єктивному праві чотири елементи: право-поведінку, право-вимогу, право-претензію та право-користування.
    Таким чином, зміст конституційного права на життя людини і громадянина включає в себе чотири можливості уповноваженого суб’єкта:
    А. Можливість певної поведінки носія права на життя, тобто уповноважена особа, існуючи у часі і просторі, може самостійно обирати законні засоби, шляхи та способи задоволення своїх потреб, якщо при цьому не порушується право на життя інших осіб.
    Б. Можливість вимагати належної поведінки від зобов’язаної сторони, тобто від всіх інших суб’єктів, які оточують носія даного права (гарантії від свавільного позбавлення життя людини, забезпечення максимально безпечних та сприятливих умов, що виключають ризик позбавлення життя тощо).
    В. Можливість звернення до авторитету та сили держави за необхідності захисту порушеного права чи відшкодування збитків при посяганні на життя, а також можливість людини захищати своє життя і здоров’я, життя та здоров’я інших людей від протиправних посягань.
    Г. Можливість користування таким соціальним благом як життя та вільне розпорядження ним, яке можна охарактеризувати як можливість добровільного прийняття особою рішення про поставлення свого життя в небезпечне становище, вільний вибір форм ризику, а також можливість вирішувати питання про припинення життя.
    4. Розглянуто випадки, за яких можливе втручання в право на життя, проведено оцінку їх з конституційних позицій та сформульовано пропозиції щодо попередження незаконних довільних втручань у право на життя.
    В Конституції України не зазначені випадки правомірного позбавлення життя. Але, ратифікувавши 17 липня 1997 року Конвенцію про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р., Україна прийняла вказані в ній випадки, за яких позбавлення життя людини державним органом чи уповноваженою посадовою особою є правомірним. Згідно зі ст. 2 зазначеної Конвенції такими підставами є:
    а) Виконання вироку суду, винесеного після визнання особи винною у вчиненні злочину, за який законом передбачена смертна кара.
    б) Якщо позбавлення життя є наслідком виключно необхідного застосування сили: при захисті будь-якої людини від незаконного насильства; при здійсненні законного арешту або при запобіганні втечі людини, що законно знаходиться під вартою; в діях, законно вчинених з метою придушення бунту або заколоту.
    Дані норми міжнародного права імплементовані у внутрішнє законодавство України, але є деякі розбіжності, що допускають більш широкий перелік можливих підстав позбавлення людини життя. В дисертаційному досліджені обґрунтована необхідність внесення змін до Закону України “Про міліцію”, який не відповідає зазначеній Конвенції, а саме: в п. 3 ст. 15 передбачене застосування вогнепальної зброї не для захисту особи, а для відбиття нападу на охоронювані об’єкти, конвої, жилі приміщення громадян, приміщення державних і громадських підприємств, установ і організацій, а також звільнення їх у разі захоплення. На нашу думку, необхідно уточнити, що вогнепальна зброя застосовується для захисту осіб, що перебувають на вказаних об’єктах.
    Крім того, пропонуємо викласти п. 4 ст. 15 Закону України “Про міліцію” у такій редакції: “Працівники міліції як крайній захід мають право застосовувати вогнепальну зброю для затримання особи, яку застали при вчиненні злочину насильницького характеру і яка намагається втекти”.
    Проаналізувавши законодавство України, ми виявили й інші випадки, коли побічно держава допускає втручання в право на життя, а саме:
    По-перше, відповідні державні органи (військові формування) мають право на застосування будь-якої зброї, не забороненої законами і звичаями війни, під час воєнних дій і збройних конфліктів. По-друге, це – смертна кара, евтаназія (активна та пасивна), штучне переривання вагітності. По-третє, професійний ризик та самогубство.
    Доцільним вважається легалізація пасивної евтаназії, яку слід розглядати не як необхідність, обов’язок лікаря припинити заходи щодо підтримання життя, а як право пацієнта вирішувати питання власного життя, реалізовувати право на відмову від лікування. Але при цьому у хворого залишається право відмовитися від прийнятого рішення померти.
    На основі аналізу випадків втручання в право життя дослідник дійшов висновку про доцільність прийняття спеціального закону, спрямованого на охорону життя людини, що було б вирішенням проблеми законодавчого врегулювання права на життя. Метою даного закону має бути встановлення правових засад державної політики в сфері забезпечення безпечних умов життя людини. В своїй структурі закон про охорону життя повинен містити: основні поняття (життя людини, право на життя людини і громадянина, юридичні межі життя людини, аборт, евтаназія, клонування, клінічні та неклінічні досліди на людях тощо); принципи державної політики та гарантії забезпечення, охорони і захисту життя людини та її репродуктивних прав; порядок проведення експертизи факторів ризику для життя та здоров’я у зв’язку з діяльністю деяких організацій (наприклад, таких, що пропагують та примушують своїх членів до відмови від медичної допомоги за життєвими показниками (включаючи відмову від переливання крові) щодо себе та своїх дітей); правові засади біоетики медичних досліджень (наприклад, захист людини, яка є об’єктом дослідів); порядок відшкодування шкоди внаслідок порушення права на життя; організаційні засади забезпечення охорони життя людини; відповідальність за порушення даного закону тощо.
    5. Визначено особливості соціально-юридичного механізму реалізації права на життя людини і громадянина, а також систему його гарантій.
    На нашу думку, соціально-юридичним механізмом реалізації конституційного права на життя людини і громадянина виступає єдність соціальних та юридичних факторів, що створюють сприятливі умови для здійснення цього права та забезпечують можливість його ефективного захисту, у поєднанні з правореалізуючою діяльністю самого суб’єкта права. Тобто в його структурі можна виділити внутрішній та зовнішній бік.
    Зовнішній бік механізму реалізації права на життя – це функціонування системи взаємопов’язаних загальносоціальних та юридичних гарантій його забезпечення, а внутрішній є правомірною діяльністю самої особи з метою здійснення права на життя.
    Особливість реалізації права на життя зумовлена низкою специфічних, притаманних лише йому рис. До форм реалізації права на життя можуть бути віднесені виконання, використання, дотримання та застосування. Існують певні розбіжності у стадіях реалізації права на недоторканність життя та права на вільне розпорядження ним. Право особи на недоторканність життя реалізується постійно, безперервно, до моменту біологічної смерті. В ситуації правомірного ризику, якому особа має право піддати своє життя, законодавець пов’язує виникнення суб’єктивного права з юридичним фактом, яким є досягнення особою певного віку. Стадія припинення права на вільне розпорядження життям обумовлена настанням одного з юридичних фактів: біологічної смерті особи чи визнання її у встановленому порядку недієздатною.
    У системі гарантій права на життя людини і громадянина можна виділити вплив як загальних політичних, економічних, соціальних, духовних та правових гарантій, що забезпечують реалізацію та захист практично всіх прав людини і громадянина, так і дію спеціальних політичних, економічних т. ін. гарантій, що забезпечують реалізацію права на життя.
    6. Досліджено зміст діяльності органів внутрішніх справ по створенню сприятливих умов, охороні та захисту конституційного права на життя людини і громадянина.
    На нашу думку, забезпечення реалізації права на життя людини і громадянина органами внутрішніх справ – це, з одного боку, діяльність співробітників структурних підрозділів ОВС з метою створення оптимальних умов для повного та безперешкодного користування таким соціальним благом, як життя, яка полягає як у здійсненні активних дій, так і в обов’язку утримуватися від таких дій, що можуть негативно вплинути на реалізацію права на життя. З іншого боку, – це сам результат цієї діяльності, тобто фактична реалізація права на життя.
    Роль ОВС та їх місце в механізмі в забезпеченні реалізації права на життя людини і громадянина визначається обсягом та змістом їх компетенції, яка є однією з основних передумов реалізації їх соціальної ролі у сфері охорони та захисту зазначеного права, а будь-яке з повноважень її підрозділів тією чи іншою мірою торкається забезпечення даного права.
    З правової точки зору в діяльності ОВС можна виділити такі основні напрямки роботи: адміністративна, профілактична, оперативно-розшукова, кримінально-процесуальна, виконавча та охоронна діяльність. Саме сукупність цих напрямків діяльності і зумовлює специфіку форм та методів їх роботи. Але ці форми та методи обираються співробітниками не довільно, а завжди зумовлені змістом конкретної діяльності.
    Вважаємо, що форма діяльності підрозділів органів внутрішніх справ щодо забезпечення реалізації права на життя людини і громадянина – це сукупність однорідних, конкретних за своїм характером та правовою природою дій (адміністративних, розшукових, організаційних тощо), що мають об’єктивне зовнішнє вираження та здійснюються в межах Конституції України, законів та інших нормативно-правових актів, за допомогою яких здійснюється практичне виконання завдань органами внутрішніх справ та його структурними підрозділами по створенню сприятливих умов для реалізації права на життя, його охорони та захисту. Ці дії ґрунтуються на належному виконанні всіма підрозділами ОВС своїх повноважень з метою забезпечення реалізації права на життя.
    На нашу думку, всю сукупність методів, що використовуються в сфері реалізації прав і свобод людини і громадянина можна поділити на: загальні (універсальні), які притаманні всім органам державного управління (переконання та примус); спеціальні, що використовують всі структурні підрозділи ОВС (створення умов для реалізації громадянами своїх прав, профілактика порушень прав людини, припинення порушень, поновлення порушених прав, притягнення до юридичної відповідальності порушників прав). Серед спеціальних методів можна виділити конкретні методи діяльності ОВС в сфері реалізації конституційного права на життя людини і громадянина.
    7. Підготовлено практичні рекомендації та пропозиції щодо вдосконалення компетенції органів внутрішніх справ по забезпеченню реалізації права на життя людини і громадянина в Україні.
    Удосконалення діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення права на життя передбачає як створення необхідних умов для реалізації громадянами свого права, так і ефективне припинення зловживань цим правом. На нашу думку, створення необхідних умов передбачає: 1) удосконалення правового регулювання діяльності ОВС по забезпеченню конституційного права на життя людини і громадянина; 2) удосконалення структурно-організаційної системи; 3) розробку нових форм і методів діяльності; 4) розробку головних напрямів діяльності, які б відповідали вимогам сучасності; 5) підвищення авторитету органів внутрішніх справ та посилення взаємодії з населенням (гласність діяльності); 6) удосконалення роботи з кадрами; 7) удосконалення психологічного забезпечення; 8) удосконалення міжнародного співробітництва.










    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

    Міжнародні та зарубіжні нормативні акти
    1. Загальна декларація прав людини: Прийнята Генеральною асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. // Кур’єр ЮНЕСКО. – 1998. – Грудень. – С.1–30.
    2. Конвенція про захист прав і основних свобод людини: Прийнята Радою Європи 4 листопада 1950 р. // Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій / Т. Яблонська (упоряд.). – К.: Амстердам: Українсько-Американське бюро захисту людини, 1996. – С. 10–24.
    3. Испания. Конституция и закондательные акты. – М.: Прогресс, 1982. – 175 с.
    4. Кодекс поведения должностных лиц по поддержанию правопрядка: Резолюция 34/169 Генеральной Ассамблеи ООН от 17 грудня 1979 г. // СССР и международное сотрудничество в области прав человека: Документы и материалы. – М.: Международные отношения, 1989. – С. 499–504.
    5. Конвенция против пыток и других жестоких, бесчеловечных или унижающих достоинство видов обращения и наказания от 10 грудня 1984 г. // СССР и международное сотрудничество в области прав человека: Документы и материалы. – М.: Междунар. отношения, 1989. – С. 384–397.
    6. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. – К.: Правнича Фундація. “Право”, 1995. – 40 с.
    7. Основные принципы применения силы и огнестрельного оружия должностными лицами по поддержанию правопорядка от 7 вересня 1990 г. // Сборник стандартов и норм ООН в области предупреждения преступности и уголовного правосудия. – Нью-Йорк, 1992. – С. 163–170.
    8. Принципи ефективного попередження та розслідування незаконних, свавільних та сумарних страт, рекомендовані резолюцією 1989/65 Економічної та Соціальної Ради ООН від 24 травня 1989 р. // Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій / Т. Яблонська (упоряд.). – К.: Амстердам: Українсько-Американське бюро захисту людини, 1996. – С. 25–28.
    9. Федеративная Республика Германия. Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1991. – 160 с.
    10. Хельсинкская декларация Рекомендации для врачей, проводящих биомедицинские исследования на человеке от 1 июня 1964 г. // Права человека и профессиональная ответственность врача в документах международных организаций. – К.: “Сфера”, 1999. – с. 15–21.

    Законодавчі та інші нормативні джерела
    11. Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади: Указ Президента України № 179/96 від 12 березня 1996 р // Урядовий кур’єр. – 1996. – 28 березня.
    12. Законодавчі акти. Коментар. Офіційне тлумачення /С.В. Лінецький, М.І. Мельник, А.М. Ришелюк. – К.: Атика, 2000. – 896 с.
    13. Засади державної політики України в галузі прав людини: Постанова Верховної Ради України від 17 червня 1999 р. № 757–XIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 3. – Ст. 303.
    14. Комплексна програма профілактики злочинності на 2001–2005 рр.: Указ Президента України від 25 грудня 2000 р. № 1376/2000 // Юридичний вісник України. – 2001. – № 1. – С. 3–13.
    15. Конституция (Основной Закон) Российской Социалистической Федеративной Советской Республики: Принята V Всероссийским Съездом Советов в заседании от 10 июля 1918 г. // Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-крестьянского правительства РСФСР. – 1918. – № 51. – Ст. 582.
    16. Конституція (Основний Закон) Української Соціалістичної Радянської Республіки: Прийнята ІІІ Всеукраїнським З’їздом Рад 10–14 березня 1919 р. // Хрестоматія з історії держави і права України: у 2 т.: Навч. посібник для юридичних вищих закладів і факультетів /Укл. В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький та ін./ За ред. В.Д. Гончаренка. – К.: Ін Юре, 1997. – Т. 2: лютий 1917 – 1996 р. – С. 140–145.
    17. Конституция (Основной Закон) Союза Советских Социалистических Республик: Утверждена Чрезвычайным VIII Съездом Советов СССР 5 декабря 1936 г. – М.: Партиздат ЦК ВКП(б), 1936. – 31 с.
    18. Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки: Затверджена Надзвичайним XIV Всеукраїнським З’їздом Рад 30 січня 1937 р. – К.: УВПЛ, 1946. – 23 с.
    19. Конституция (Основной Закон) Союза Советских Социалистических Республик: Принята на внеочередной седьмой сессии Верховного Совета СССР девятого созыва 7 октября 1977 г. – М.: Политиздат, 1997. – 62 с.
    20. Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки: Прийнята на позачерговій сьомій сесії Верховної Ради Української РСР дев’ятого скликання 20 квітня 1978 р. – К.: Політвидав України, 1980. – 47 с.
    21. Конституція незалежної України: У 3 кн. / Під заг. ред. С. Головатого; Упоряд. С. Головатий, Л. Юзьков. – К.: Право. Українська Правнича Фундація, 1995. Кн. I: Документи, коментарі, статті. – 398 с.
    22. Конституція незалежної України: У 3 кн. / Під заг. ред. С. Головатого; Упоряд. С. Головатий, Л. Юзьков. – К.: Право. Українська Правнича Фундація, 1997. Кн. ІІ, ч. 1: Документи. Статті. – 278 с.
    23. Конституція України. Конституція Автономної Республіки Крим: Зб. нормат. актів. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 96 с.
    24. Конституція України: Офіційний текст; Коментар законодавства України про права та свободи людини та громадянина: Навчальний посібник / М.І. Хавронюк (авт.-упоряд.). – К.: Парламентське видавництво, 1999. – 544 с.
    25. Концепція розвитку системи Міністерства внутрішніх справ: Постанова Кабінету Міністрів України від 24 квітня 1996 р. № 456. – К., 1996. – 10 с.
    26. Кримінальний кодекс України: Закон України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25–26. – Ст. 131.
    27. Кримінально-виконавчий кодекс України: Закон України від 11 липня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 3–4. – Ст. 21.
    28. Кримінально-процесуальний кодекс України (затверджений Законом від 28 грудня 1960 р. Текст відповідає офіційному за станом на 1 січня 2002 р.). – К., 2002. – 291 с.
    29. Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України від 19 листопада 1992 р.// Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 4. – Ст. 19.
    30. Положення про Міністерство внутрішніх справ: Указ Президента України від 17 жовтня 2000 р. № 1138/2000 // Іменем закону. – 2000. – № 51. – 15 грудня.
    31. Порядок та умови застосування штучного запліднення та імплантації ембріона (ембріонів): Наказ Міністерства охорони здоров’я від 4 лютого 1997 р. № 24 // Зібрання постанов Уряду України. – 1994. – № 4. – Ст. 75.
    32. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України: Закон України від 13 січня 2000 р.// Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 10. – Ст. 79.
    33. Про внесення змін до статті 281 Цивільного кодексу України: Закон України від 2 листопада 2004 р. // Урядовий кур’єр. – 2004. - № 224.
    34. Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави: Закон України від 19 червня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 46. – Ст. 366.
    35. Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів: Закон України від 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994 – № 11. – Ст. 50.
    36. Про дорожній рух: Закон України від 30 червня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 31. – Ст. 338.
    37. Про дотримання правоохоронними органами України конституційних гарантій та законності в забезпеченні прав і свобод людини: Постанова Верховної Ради України від 23 березня 2000 р. № 1592–ІІІ // Офіційний вісник України. – 2000. – № 15. – Ст. 596.
    38. Про забезпечення безпеки осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві: Закон України від 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 11. – Ст. 51.
    39. Про заборону репродуктивного клонування людини: Закон України від 14 грудня 2004 р. // Голос України. – 2005. – № 3.
    40. Про затвердження Інструкції з організації роботи дільничних інспекторів міліції: Наказ МВС України від 14 жовтня 1999 р. № 802.
    41. Про затвердження Інструкції по організації розкриття та розслідування умисних вбивств та інших тяжких злочинів проти особи: Наказ прокуратури та МВС України від 6 жовтня 1990 р. № 15–18/303.
    42. Про затвердження Інструкції про порядок постійного зберігання і носіння табельної вогнепальної зброї, боєприпасів і спеціальних засобів працівниками міліції: Наказ МВС України від 25 січня 1995 р. № 60.
    43. Про затвердження Інструкції про порядок розгляду пропозицій, заяв, скарг і організації особистого прийому громадян в органах внутрішніх справ, внутрішніх військах, вищих закладах освіти, установах, організаціях і на підприємствах системи МВС України: Наказ МВС України від 10 червня 1998 р. № 414.
    44. Про затвердження Інструкції про створення єдиної автоматизованої системи номерного обліку вогнепальної (стрілецької) зброї, яка зберігається й використовується в МВС, на об’єктах дозвільної системи та перебуває в особистому користуванні громадян: Наказ МВС України від 2 вересня 1998 р.№ 659.
    45. Про затвердження нормативно-правових документів з питань трансплантації: Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 25 вересня 2000 р. № 226.
    46. Про затвердження Положення про Державну автомобільну інспекцію МВС України: Постанова Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. № 341 // Офіційний вісник України. – 1997. – № 3. – Ст. 1121.
    47. Про затвердження Положення про дозвільну систему: Постанова Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 р. № 576 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 8. – Ст. 1214.
    48. Про затвердження Положення щодо забезпечення громадського порядку та безпеки учасників і глядачів під час проведення масових спортивно-видовищних заходів на спортивних спорудах або спортивних змагань в інших місцях: Наказ МВС України та Міністерства України у справах молоді і спорту від 12 березня 1993 р. № 703/195.
    49. Про заходи щодо підвищення ефективності роботи по попередженню і розкриттю навмисних вбивств: Рішення колегії МВС України від 20 липня 1999 р. № 7 км/4.
    50. Про звернення громадян: Закон України від 2 жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 47. – Ст. 256.
    51. Про Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України: Постанова Верховної Ради України від 16 січня 1997 р. №3/97 // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 10. – Ст. 85.
    52. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради України. – № 4. – Ст. 20.
    53. Про національну програму планування сім’ї: Постанова Кабінету Міністрів України від 13 вересня 1995 року № 736 // Зібрання постанов Уряду України. – 1996. – № 2. – Ст. 37.
    54. Про невідкладні заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю: Указ Президента України від 21 липня 1994 р. № 396/94 // Голос України. – 1994. – 22 липня.
    55. Про об’єднання громадян: Закон України від 16 червня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 34. – Ст. 504.
    56. Про об’єкти підвищеної небезпеки: Закон України від 18 січня 2001 р. // Збірник нормативно-правових актів з питань надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. Вип. 3. Під заг. ред. В.В. Дурдинця. – К.: Агентство “Чорнобильінтерформ”, 2001. – 532 с.
    57. Про оперативне інформування МОЗ України у випадках травмування та загибелі людей внаслідок стихійного лиха, аварій та катастроф: Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 3 жовтня 1995 р. № 342.
    58. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18 лютого 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 22. – Ст. 303.
    59. Про організацію професійної підготовки осіб рядового і начальницького складу ОВС України: Наказ МВС України від 25 листопада 2003 р. № 1444.
    60. Про охорону дитинства: Закон України від 26 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 30. – Ст. 142.
    61. Про охорону праці: Закон України від 14 жовтня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 49. – Ст. 668.
    62. Про попереднє ув’язнення: Закон України від 30 червня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 35. – Ст. 360.
    63. Про порядок застосування методу хірургічної стерилізації чоловіків: Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 6 липня 1994 р. № 121 // Всё о медицине. – 1996. – № 10. – С. 2–5.
    64. Про Правила пожежної безпеки: Наказ МВС України від 22 червня 1995 р. № 400.
    65. Про стан виконання законів та постанов Верховної Ради України з питань правопорядку і заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю: Постанова Верховної Ради України від 26 січня 1993 р. № 2931-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 11. – Ст. 87.
    66. Про стан нормотворчої роботи МВС України й тимчасове застосування в діяльності ОВС України окремих нормативних актів колишнього МВС СРСР: Наказ МВС України від 14 липня 1992 р. № 404.
    67. Про створення спеціальних підрозділів міліції для забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних органів, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їхніх сімей та близьких родичів: Наказ МВС України від 23липня 1997 р. № 467.
    68. Про створення дорожньої міліції на автомагістралях: Наказ МВС України від 15 липня 1993 р. № 488.
    69. Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 травня 1995 р. № 4 // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1995. – № 1.
    70. Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини: Закон України від 16 липня 1999 р. // Голос України. – 1999. – 17 серпня.
    71. Про утворення місцевої міліції: Указ Президента України від 22 січня 2001 р.// Урядовий кур’єр. – 2001. – 9 лютого.
    72. Програма діяльності органів внутрішніх справ щодо поліпшення правопорядку в Україні на початку ІІІ тисячоліття: Рішення колегії МВС України від 28 грудня 1999 р. № 36 км/1.
    73. Програма розвитку партнерських відносин між міліцією і населенням на 2000–2005 роки: Розпорядження Міністра внутрішніх справ України від 4 січня 1999 р. № 1.
    74. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. ред. Шевченко Я. М. – К.: Концерн “Видавничий дім “Ін Юре”, 2004. – Ч. 1. – 692 с.
    75. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. ред. Шевченко Я. М. – К.: Концерн “Видавничий дім “Ін Юре”, 2004. – Ч. 2 – 896 с.
    76. Цивільно-процесуальний кодекс України (затверджений Законом України від 18 липня 1963 р. Текст відповідає офіційному за станом на 01.02.2002 р.) / Міністерство юстиції України. – К., 2002. – 192 с.
    Словники, довідники та енциклопедії
    77. Большая медицинская энциклопедия /гл. ред. Б.В. Петровский/. 3-е изд. [В 30-ти томах]. – М.: Советская энциклопедия, 1978. – Т. 8. – 735 с.
    78. Большая советская энциклопедия: В 65 т. /Редкол.: О.Ю. Шмидт /гл. ред./ и др. – М.: Советская энциклопедия, 1903. – Т. 25. – 685 с.
    79. Большая энциклопедия /под ред. С.Н. Южакова/. [в 22-х томах]– СПб., 1902. – Т. 9. – 580 с.
    80. Выгодская К.С., Долгополова О.Л. Краткий французско-русский и русско-французский словарь. – М.: Русский язык, 1985. – 688 с.
    81. Герасименко О.І. Судово-медичний словник-довідник. – К.: Право, 1997. – 360 с.
    82. Довідник з прав людини. Українська правнича фундація. – К., 1995. – 154 с.
    83. Еврейская энциклопедия /под общ. ред. Л. Каценельсона и Д.Г. Гинцбурга. [в 15-ти томах]– СПб.,1902. – Т. 7. – 670 с.
    84. Краткая медицинская энциклопедия. – М., 1990. – Т. 3. – 450 с.
    85. Ожегов С.И. Словарь русского языка. – М.: Русский язык, 1982. – 780 с.
    86. Словарь русского языка. Т. 1. – М.: Русский язык, 1981. – 699 с.
    87. Словарь русского языка. Т. 2. – М.: Русский язык, 1982. – 756 с.
    88. Словарь-справочник по праву / сост. Никитин А.Ф. – М.: Акалис, 1995. – 140 с.
    89. Советский энциклопедический словарь /гл. ред. А.М. Прохоров/. 4-е изд. – М.: Советская энциклопедия, 1989. – 1632 с., ил.
    90. Социологический справочник / под общ. ред. В.И. Воловича. – К.: Политиздат Украины, 1990. – 382 с.
    91. Толковый словарь русского языка (под ред. проф. Ушакова Н.М.). – Т. 1. – М.: ОГИЗ, Советская энциклопедия, 1935. – 542 с.
    92. Философский словарь /под ред. И.Т. Фролова. – 6-е изд. перераб. и доп. – М.: Политиздат. – 1991. – 560 с.
    93. Философский энциклопедический словарь. – М.: ИНФРА•М – НОРМА, 1997. – 529 с.
    94. Энциклопедический словарь русского библиографического института Гранат /под ред. Ю.С. Гамбарова, Б.Я. Железнякова и др./. 7-е изд. [в 58–ми томах] – М.: Русский библиографический институт Гранат, 1895–1907. – Т. 20. – 529 с.
    95. Энциклопедический словарь: В 41 томах /Ред. К.К. Арсеньев, Ф.Ф. Петрушевский. – СПб.: Изд. Ф.А. Брокгауз, И.А. Ефрон, 1890–1904. – Т. 11. – 1893. – 989 с.
    Монографії, посібники та підручники
    96. Абдуллаев М.И. Права человека (Историко-сравнительный анализ). – СПб.: Санкт.-Петербургский университет, 1998. – 284 с.
    97. Аверьянов В.Б. Организация аппарата государственного управления (структурно-функциональный аспект): Монография. – К.: Наукова думка, 1985. – 192 с.
    98. Аграновская Е.В. Правовая культура и обеспечение прав личности / Отв. ред. Е.А. Лукашева; АН СССР. Институт государства и права. – М.: Наука, 1988. – 145 с.
    99. Административная деятельность органов внутренних дел. Часть Общая. Учебник. – М.: МЮИ МВД России, 1996. – 335 с.
    100. Административное право и административная деятельность ОВД. Учебник. / Под ред. Л.Л. Попова. – М.: Академия МВД СССР, 1990. – 375 с.
    101. Адміністративна діяльність / Під ред. проф. О.М. Бандурки. – Харків: Еспада, 2000. – 368 с.
    102. Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ. Загальна частина: Підручник. – К.: КМУЦА, 1999. – 180 с.
    103. Александров Н.Г. Право и законность в период развёрнутого строительства коммунизма. – М.: Госюриздат, 1961. – 292 с.
    104. Алексеев С.С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве. – М.: Юрид. лит., 1966. – 187 с.
    105. Алексеев С.С. Проблемы теории государства и права: Курс лекций. – Свердловск, 1972. – Т. 1 – 477 с.
    106. Алексеев С.С. Проблемы теории государства и права: Курс лекций. – Свердловск, 1972. – Т. 2 – 401 с.
    107. Ананов И.Н. Министерства в СССР. – М., 1960. – 267 с.
    108. Арановский К.В. Государственное право зарубежных стран. Учебное пособие. – М.: “ФОРУМ” – ИНФРА•М – НОРМА, 1999. – 488 с.
    109. Баглай М.В., Габричидзе Б.Н. Конституционное право Российской Федерации: Учебник для юридических вузов и факультетов. – М.: ИНФРА•М – НОРМА, 1996. – 512 с.
    110. Бандурка О.М. Слідчий – моя професія: Науково-практичні нариси / МВС України. Університет внутрішніх справ України. – Харків: Видавництво Університету внутрішніх справ, 2000. – 216 с.
    111. Бахрах Д.М. Административное право: Учебник. – М.: БЕК, 1996. – 353 с.
    112. Боброва Н.А. Гарантии реализации государственно-правовых норм. – Воронеж: Воронежский университет, 1984. – 164 с.
    113. Василюк Ф.Е. Психология переживания. – М., 1984. – 159 с.
    114. Визначення поняття “самогубство” та його диференціація з іншими випадками смерті: Методичні рекомендації / С.В. Жабокрицький. – К.: МОЗ України, Укр. центр наукової медичної інформації та патентно-ліцензійної роботи, Укр. НДІ соціальної та судової психіатрії, 1996. – 18 с.
    115. Витрук Н.В. Основы теории правового положения личности в социалистическом обществе. – М.: Наука, 1979. – 229 с.
    116. Витрук Н.В. Правовой статус личности в СССР. – М.: Юрид. лит., 1985. – 175 с.
    117. Воеводин Л.Д. Конституционные права и обязанности советских граждан. – М.: Московский университет, 1972. – 300 с.
    118. Воеводин Л.Д. Юридический статус личности в России: Учебное пособие. – М.: Московский университет, 1997. – 304 с.
    119. Габричидзе Б.Н. Городские советы депутатов трудящихся. – М., 1968. – 125 с.
    120. Гельвеций К.А. О человеке, его умственных способностях и его воспитании. – М., 1937. – 678 с.
    121. Гессен В.М. Лекции по полицейскому праву. СПб.: Типогр. Север, 1907–1908 г. – 196 с.
    122. Глистин В.К. Проблема уголовно-правовой охраны общественных отношений. – Ленинград, 1979. – 150 с.
    123. Горшнев В.М., Шахов И.Б. Контроль как правовая форма деятельности. – М., 1987. – 145 с.
    124. Григорян Л.А. Советы – органы власти и народного самоуправления. – М., 1965. – 144 с.
    125. Гулиев В.Е., Рудинский Ф. М. Социалистическая демократия и личные права. – М.: Юрид. лит., 1984. – 190 с.
    126. Гуренко М.М. Теоретико-правові проблеми гарантій прав і свобод людини та громадянина / НАВСУ. – К., 2001. – 218 с.
    127. Дайси А.В. Основы государственного права Англии. – М.: Товарищество Сытина, 1905. – 670 с.
    128. Демидов Ю.А. Социальная ценность и оценка в уголовном праве. – М., 1975. – 139 с.
    129. Денисов А.И. Общая система социалистической демократии. – М., 1975. – 321 с.
    130. Денисов А.И. Советское государственное право. – М.: МЮ СССР, 1947. – 367 с.
    131. Джабадари И.С. Смертная казнь в связи с правом наказания. – СПб: Изд. Л.Ф. Пантелеева, 1895. – 180 с.
    132. Драганец Я., Холендер П. Современная медицина и право. – М., 1991. – 335 с.
    133. Дюркгейм Е. Самоубийство. Социологический этюд: Пер. с фр. / Подгот. В.А. Луков. – СПб.: Союз, 1998. – 496 с.
    134. Жулев В.И. Предупреждение дорожно-транспортных происшествий. – М.: Юрид. лит., 1989. – 222 с.
    135. Зелинский А.Ф. Криминология: Курс лекций. – Х.: Прапор, 1996. – 260 с.
    136. Зенин И.А. Гражданское и торговое право капиталистических стран. – М.: МГУ, 1992. – 192 с.
    137. Зуев В.Л. Необходимая оборона и крайняя необходимость. Вопросы квалификации и судебно-следственной практики. Пособие. – М.: Кросна–Лекс, 1996. – 96 с.
    138. Ильин И.А. Путь к очевидности. – М.: Республика, 1993. – 431 с.
    139. Карпачева Н.И. Состояние соблюдения и защиты прав и свобод человека в Украине: Первый ежегодный доклад Уполномоченного Верховного Совета Украины по правам человека / Перевод с укр. – Харьков: Консум, 2002. – 494 с.
    140. Кистяковский А.Ф. Исследование о смертной казни. – Тула: Автограф, 2000. –157 с.
    141. Коваль Л.В. Адміністративне право: Навчальний посібник. – К.: Вентурі, 1998. – 256 с.
    142. Когда убивает государство. Смертная казнь против прав человека. М.: Прогре
  • Стоимость доставки:
  • 150.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины