КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ЛОБІЮВАННЯ У ПРАВОТВОРЧОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ :

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………….

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЛОБІЮВАННЯ У ПРАВОТВОРЧОМУ ПРОЦЕСІ

1.1. Етимологія і феноменологія поняття «лобіювання»: гносеологіч-ний ви-мір…………………………………………….....................................
1.2. Юридична природа суб’єкта, об’єкта та предмета лобіювання……..
1.3. Векторизація та сучасні тенденції у розвитку методів лобіювання і віддзеркалення їх у законодавстві про лобіювання………………………
Висновки до першого розділу……………………………………………...

РОЗДІЛ 2. ЗАРУБІЖНИЙ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ ДОСВІД ЛОБІЮВАННЯ У ПРАВОТВОРЧОМУ ПРОЦЕСІ

2.1. Генезис конституційно-правового регулювання лобіювання у де-мократичних державах сві-ту………………….............................................
2.2. Конституційно-правові форми лобіювання у правотворчому процесі в країнах загального та континентального пра-ва…...………….........
2.3. Конституційно-правові засади лобіювання у правотворчому процесі Європейського Союзу…………………………………………………
Висновки до другого розді-лу………………………………………………

РОЗДІЛ 3. ЛОБІЮВАННЯ У ПРАВОТВОРЧОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ КРІЗЬ ПРИЗМУ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

3.1. Історико-правовий огляд становлення та розвитку лобіювання у вітчизняному правотворчому процесі……………………………………..
3.2. Конституційно-правова детермінація лобіювання у правотворчому процесі України……………………………………………………………..
3.3. Проблеми та перспективи конституційно-правового регулювання лобіювання в Украї-ні………………………….............................................
Висновки до третього розділу……………………………………………...

ВИСНО-ВКИ…………………………………………………………………

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕ-РЕЛ…………………………………..

ДОДАТ-КИ…………………………………………………………………...

3

12
27

49
66

69

88

107
122

125

141

158
175

177

185

А, Б

ВСТУП

Актуальність теми. Важливим показником сучасної правової та демократичної держави є гарантування реалізації ефективної взаємодії громадян з органами державної влади й органами місцевого самоврядування. Серед найбільш дієвих та апробованих її форм можна назвати конституйоване лобіювання, яке наразі є одним із інтегральних елементів у забезпеченні зворотніх зв’язків між владою і суспільством та має під собою досить вагоме конституційно-правове підґрунтя. Однак в Україні через складний та суперечливий характер державотворчих процесів, відсутність юридичних регуляторів цього феномену, а також негативну історичну спадковість вітчизняного лобіювання, яка виражається у відтворенні його радянських зразків, лобіювання набуло позаправової, вузькогрупової й латентної форми, що у свою чергу деструктивно позначається на якості чинного законодавства.
Вітчизняними парламентарями робилися неодноразові спроби щодо зменшення негативної складової українського лобіювання через його правове унормування. Підтвердженням цьому є подання до Верховної Ради України у різні роки трьох законопроектів про лобіювання, спрямованих на легітимізацію механізмів, які дадуть громадянинові важелі для контролю влади, впливу на її рішення, захисту своїх прав та інтересів, що поза сумнівом є невід’ємною ознакою й атрибутом демократичної держави. Конституція України, хоч прямо і не визначає лобіювання у якості безпосереднього предмета правового регулювання, але створює умови для нього, гарантуючи кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34), на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних й інших інтересів (ст. 36), брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), направляти ін-дивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування (ст. 40) тощо.
В організаційно-правовому аспекті наведені вище конституційні норми закладають підвалини для структуризації форм, методів і джерел інформації, які повинні забезпечувати можливість фізичним та юридичним особам здійснювати лобіювання фактично на усіх його стадіях. Йдеться про сферу представництва інтересів, яка з позиції теорії та практики конституціоналізму, полягає у матеріалізації на рівні нормативно-правових актів різного роду ін-тересів.
На сьогодні дослідження конституційно-правової природи лобіювання ще не стало предметом спеціального, комплексного аналізу у вітчизняній науці конституційного права. Тим часом у західній науці відповідна традиція існує вже понад століття. Зокрема, одним із перших вчених, який звернув дослідни-цьку увагу на лобіювання, можна вважати американського професора, а згодом президента США В. Вільсона, котрий у своїй праці «Правління Конгресу» (1885), виокремив лобістську складову при прийнятті законодавчих актів парламентом. Продовжили вивчення даного політико-правового феномену у своїх роботах інші відомі американські науковці А. Бентлі «Процес правління: дослідження громадських тисків» (1908) та П. Херрінг «Пред-ставництво груп у Конгресі» (1929).
Проте найбільш ґрунтовне дослідження лобіювання розпочалося у США в 1940 р., коли під головуванням Д. Геллоуея була створена Комісія з питань законодавчих органів влади Американської асоціації політичної науки, яка на протязі подальших п’яти років всебічно вивчала взаємовідносини суб’єктів ло-біювання з конгресменами та сенаторами. За результатами проведеного дослі-дження у 1945 р. науковці направили свої рекомендації спеціальній парламентській комісії Лафоллета-Монроні, яка й врахувала їх при прийнятті Конгресом США Акта «Про федеральне регулювання лобіювання» від 1946 р. Приблизно у цей час з’явилися роботи інших американських вчених – В. Кіплінжера «Вашингтон подібний цьому» (1942), Д. Трумена «Урядовий процес: політичні інтереси та громадська думка» (1951) та К. Шрифтгіссера «Лобіст. Мистецтво і бізнес впливу на законодавців» (1951), у яких розкрито структурно-функціональні особливості лобіювання його генезис і динаміку. Сутнісною рисою усіх вищевказаних робіт є відсутність чіткого розмежування політичного та правового компонентів.
Згодом проблематика лобіювання знайшла своє відображення у роботах інших вчених: американських – Р. Бекера, Дж. Беррі, Б. Волпа, Б. Левіна, Р. Даля, Р. Девідсона, В. Олесзека, В. Ейтона, Т. Лові, Б. Гінсберга, Л. Мілбрайта, А. Розенталя, К. Хольтцмана, Р. Хрібнера, Дж. Цорака; канадських – Г. Скіллінга, Дж. Саватського; англійських – Дж. Грінвуда, Н. Нагента, Д. Олдермана; німецьких – В. Вайндельфельда, В. Вессельса, Г. Вітткемпера, Х. Ламперта, А. Боссерта, В. Рудзіо, В. Сімона, Ю. Хабермаса; польських – У. Курчевської, М. Молєди-Здзієч; російських – О. Бєлоусова, К. Вяткіна, С. Зотова, М. Зяблюка, О. Любимова, С. Перегудова, І. Семененко, у яких представлений досить глибокий аналіз лобіювання, його конституційно-правових засад і форм у США, Канаді, Великобританії, ФРН, Франції, Європейському Союзі та Російській Федерації.
При вивченні окремих сегментів лобіювання також використовувалися праці дореволюційних вчених П. Бєрліна, К. Каутського, Є. Лур’є, П. Міжуєва, Ю. Скобельциної, К. Тахтарьова та аналітичні, довідкові й поточні матеріали розміщених у загальноімперському періодичному виданні суб’єктів господарювання «Промисловість і торгівля».
Дослідження лобіювання за радянських часів не вирізнялося високою активністю та мало значне ідеологічне навантаження. Наукові роботи з даної проблематики носили викривальний характер й орієнтувались лише на те, щоб довести хибність існуючої буржуазної системи. Зокрема, у доктрині радянської науки вважалося, що лобіювання як явище іманентне виключно буржуазним суспільствам, тому у рамках комуністичної ідеології тематика лобіювання була не актуальною. Вона використовувалась лише в якості додаткового аргументу у критиці західного «антагоністичного буржуазного» у більшості випадків американського суспільства. Підтвердження вищевикладеного можна простежити у роботах таких радянських вчених як Г. Бойченко, В. Гулієв, Е. Кузьмін, М. Зяблюк, О. Сергунін. Тому не випадково, що науковий інтерес вітчизняних дослідників до вивчення лобіювання як інституційного явища, виявився лише у 90-х рр. ХХ ст. Серед таких варто відзначити роботи О. Длугопольського, А. Євгеньєвої, В. Коростея, О. Лісничука, К. Ляпіної, О. Молодцова, О. Одінцової, І. Сікори, М. Розумного, Є. Тихомирової. Проте слід наголосити, що більшість з опрацьованих наукових робіт українських дослідників носять політологічний характер, а ті роботи, у яких лобіювання розглядається у правовій площині, переважно мають поверховий та фрагментарний характер, і у жодній із них не досліджується конституційно-правова природа лобіювання, зокрема у правотворчому процесі.
Отже, наукові праці, в яких би був проведений ґрунтовний, комплексний теоретико-методологічний аналіз конституційно-правових аспектів лобіювання у правотворчому процесі України, на даний момент не лише у науці конституційного права, а й загалом в українській юриспруденції відсутні, що свідчить про актуальність і перспективність обраної для дисертаційного дослідження теми.
Зважаючи на те, що належне вивчення лобіювання можливе за умови його розгляду у рамках базових конституційно-правових інститутів, автору значну допомогу надали наукові праці відомих українських вчених-конституціоналістів та правознавців – Ю. Бисаги, А. Георгіци, С. Гусарєва, В. Демиденка, Е. Ді¬доренка, М. Козюбри, А. Колодія, О. Марцеляка, В. Опришка, М. Орзіха, Б. Розовського, Ю. Тодики, О. Фрицького, В. Шаповала, Ю. Шемшученка, О. Ющика та інших.
Нормативну й емпіричну основу дисертації складає чинне законодавство України, законодавство про лобіювання США, Канади, Великобританії, ФРН, Франції, Європейського Союзу; проекти Законів України, Російської Федерації з лобіювання та корпоративні морально-етичні акти у галузях лобіювання й паблік рілейшнз.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисерта-ція підготовлена відповідно до п. 1 відділення державно-правових наук і міжнародного права Пріоритетних напрямів розвитку правової науки України на 2005-2010 рр. (затверджені Загальними зборами АПрН України 9 квітня 2004 року) та є складовою планів наукових досліджень Луганського державного університету внутрішніх справ ім. Е.О. Дідоренка (протокол № 1 засідання Вченої ради ЛДУВС від 28 лютого 2006 року).
Мета й завдання дослідження. Основна мета дисертації полягає у комплексному аналізі конституційно-правових аспектів лобіювання у правотворчому процесі та вироблені рекомендацій щодо його інституціоналізації в Україні.
Конкретизуючи мету, визначаються наступні основні наукові завдання:
- дослідити та уточнити категоріально-понятійний апарат лобіювання через розкриття його етимологічних особливостей і феноменологічних рис;
- висвітлити з конституційно-правових позицій теоретичні засади суб’єкта, об’єкта та предмета лобіювання;
- розглянути спрямування та сучасні тенденції у розвитку методів лобіювання і їх віддзеркалення у законодавстві про лобіювання;
- дослідити генезис конституційно-правового регулювання лобіювання у демократичних державах світу;
- визначити конституційно-правові форми лобіювання у правотворчому процесі в країнах прецедентного та континентального права;
- проаналізувати конституційно-правові засади лобіювання у правотворчому процесі Європейського Союзу;
- дослідити історико-правові корені лобіювання у вітчизняному правотворчому процесі;
- розкрити конституційно-правову детермінацію лобіювання у правотворчому процесі України;
- проаналізувати проблеми та визначити перспективи конституційно-правового регулювання вітчизняного лобіювання через вироблення практичних дієвих рекомендації щодо його інституціоналізації.
Об’єкт дослідження – політико-правові відносини, що виникають у ході здійснення лобіювання у владних установах під час прийняття чи ухвалення ними правотворчих рішень.
Предмет дослідження – конституційно-правові аспекти лобіювання у правотворчому процесі України.
Методи дослідження. Проблема аналізу конституційно-правових аспектів лобіювання у правотворчому процесі України об’ємна і багатогранна, носить міжгалузевий характер та у своєму вивченні передбачає застосування цілої низки як загальнонаукових, так і спеціальнонаукових й окремонаукових методів. Зокрема, метод діалектичної логіки був використаний для розкриття етимологічних особливостей та феноменологічних рис поняття «лобіювання». За допомогою логіко-семантичного методу узгоджено і поглиблено категоріально-понятійний апарат лобіювання. Формально-логічний метод застосовувався для визначення основних понять юридичних конструкцій, правових засад вирішення колізій вітчизняних законопроектів про лобіювання. Системно-функціональний – для виокремлення основних підходів до визначення поняття «лобіювання», розрізнення та класифікації суб’єктів, об’єктів, предмета і методів лобіювання, встановлення їх предикатних ознак; ретроспективний – для дослідження генезису конституційно-правового регулювання лобіювання у країнах західної демократії, а також вивчення його історико-правових коренів у вітчизняному правотворчому процесі. Використання порівняльно-правового методу дало змогу проаналізувати зарубіжний і вітчизняний досвід лобіювання у правотворчому процесі, виявити їх певну симетрію та на основі цього, завдяки методам моделювання та прогнозування, виробити алгоритм адаптування міжнародних конституційно-правових стандартів на національно-правовий ґрунт. Метод тлумачення норм дозволив з’ясувати та роз’яснити зміст правових норм зарубіжних нормативно-правових актів про лобіювання, а також норм вітчизняного законодавства, які створюють умови для здійснення лобіювання у правотворчому процесі. Застосування цих та інших методів у комплексі дало автору змогу виявити сталі закономірності й тенденції при дослідженні конституційно-правової природи лобіювання, а також виробити практичні рекомендації та пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства Украї-ни.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є пер-шим в Україні комплексним науковим дослідженням конституційно-правової природи лобіювання у вітчизняному правотворчому процесі, в якому сформу-льовано низку теоретичних положень, понять, висновків та практичних рекомендацій щодо інституціоналізації лобіювання в Україні:
вперше:
- проведено розмежування між поняттями, які близькі за змістом але є різні за значенням, з метою обґрунтованої теоретико-правової ідентифікації категоріально-понятійного апарату лобіювання. Зокрема, доведено, що використання у якості юридичної категорії лексеми «лобізм» є не зовсім коректним, більш правильним буде вживання іншої лексичної форми базового поняття – «лобіювання», яке визначається як процес легального впливу на чітко визначені законом органи державної влади й органи місцевого самоврядування, а також на їх посадових осіб з боку зареєстрованих у встановленому законом порядку фізичних та юридичних осіб з метою закріплення власних інтересів чи інтересів третіх осіб (клієнтів) у нормативно-правових актах, що приймаються;
- сформульовано визначення поняття «суб’єкт лобіювання» як фізичної чи юридичної особи, яка здійснює від власного імені легальний вплив на чітко визначені законом органи державної влади й органи місцевого самовряду-вання, а також на їх посадових осіб, або в інтересах, і на замовлення якої здійснюється цей вплив;
- обґрунтовано, що для України найбільш оптимальним є виокремлення у якості об’єктів лобіювання Верховної Ради України, Президента України і його Секретаріату, Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також їх посадових осіб;
- запропоновано з метою поглиблення категоріально-понятійного апарату лобіювання та більш повного й всебічного сприйняття об’єкта лобіювання, ввести у науковий обіг нову категорію – «додатковий об’єкт лобіювання» та визначити її як інституцію, яка має вплив на суб’єктів прийняття чи ухвалення правотворчих рішень;
удосконалено:
- алгоритм інсталяції зарубіжного конституційно-правового досвіду лобіювання у правотворчому процесі на національно-правовий ґрунт, а саме прийняття закону про лобіювання в Україні, суттєве вдосконалення права петицій, законодавства щодо професійної поведінки державних і муніципальних службовців, а також системи консультативно-дорадчих установ як легальних публічних лобістських інституцій при органах державної влади й органах місцевого самоврядування;
- положення про те, що сутнісними рисами конституційно-правових засад лобіювання у Європейському Союзі є сегментарне його урегулювання низкою нормативно-правових актів різної юридичної сили, багаторівневість та здійснення лобіювання при застосуванні різного роду правотворчих процедур при прийнятті владними установами ЄС нормативних рішень;
дістало подальшого розвитку:
- обґрунтування, що у чинному законодавстві України є низка нормативно-правових актів, які створюють можливості для здійснення лобіювання у вітчизняному правотворчому процесі, однак в умовах відсутності консолідованого законодавчого акта про його регулювання, а також нерозвиненості інститутів громадянського суспільства, високого рівня синкретичності бізнесу та влади, домінування негативних стереотипних уявлень щодо лобіювання, мінімізується їх правореалізаційна ефективність;
- висновок про те, що вітчизняні законопроекти про лобіювання мають низку змістовних суперечностей та концептуальних вад, які аж ніяк не сприяють правовому врегулюванню даного феномену в Україні; розроблено орієнтовну структуру (постатейно) проекту Закону України «Про лобіювання в Україні».
Практичне значення одержаних результатів. Матеріали та висновки дисертації можуть стати теоретико-методологічним підґрунтям наукового вирішення проблем лобіювання у правотворчому процесі. Вони можуть бути враховані під час розробки закону про лобіювання в Україні та відповідних суміжних нормативно-правових актів, а також при підготовці навчальних посібників і підручників з конституційного права України, конституційного права зарубіжних країн, теорії права і держави, історії права і держави зарубіжних країн, політології та у процесі викладання даних навчальних дисциплін і спецкурсів.
Впровадження у практику результатів дисертації було здійснено шляхом направлення пропозицій щодо більш дієвого залучення громадськості до розробки нормативних рішень Луганською обласною радою (Акт впровадження № 3/13-2239 від 30 листопада 2007 року).
Апробація результатів роботи. Основні положення й висновки дисерта-ційного дослідження неодноразово обговорювалися на засіданнях кафедр конституційного та міжнародного права, теорії та історії держави і права Луганського державного університету внутрішніх справ ім. Е.О. Дідоренка, а також конституційного та міжнародного права Київського національного університету внутрішніх справ.
Результати дисертації були оприлюдненні на наступних конференціях: 1) міжнародній науково-практичній конференції «Глобалізація та проблеми вітчизняного медіапростору» (Запоріжжя, 11-12 травня 2005 р.); 2) всеукраїнській науково-практичній конференції «Влада і суспільство: проблеми взаємодії» (Запоріжжя, 18-19 листопада 2005 р.); 3) міжнародній науковій конференції молодих учених «Правове життя: сучасний стан та перспективи розвитку» (Луцьк, 17-18 березня 2006 р.); 4) міжнародній науковій конференції «Ідея права і держава» (четверті Новгородцевські читання) (Луганськ, 26-27 квітня 2006 р.); 5) V міжнародній конференції «Розвиток демократії і демократична освіта в Україні» (Київ, 8-10 листопада 2007 р.)
Висновки та положення, розроблені автором особисто, пройшли також апробацію при підготовці лекцій у Луганському державному університеті внутрішніх справ ім. Е.О. Дідоренка з курсів – «Конституційне право України», «Державне право зарубіжних країн», «Права людини та їх забезпечення за умов суспільних змін», «Стандарти прав людини і громадянина в Україні» та «Історія держави та права зарубіжних країн» (Акт впровадження від 15 листопада 2007 р.)
Публікації. Результати дисертації знайшли своє відображення у 7 науко-вих публікаціях автора, з яких 5 у фахових виданнях ВАКу з юридичних наук.
Структура дисертації визначена предметом і логікою дослідження та складається з вступу, трьох розділів, які об’єднують дев’ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел (324 найменувань) і двох додатків. Загальний обсяг дисертації – 212 сторінок, з них основного тексту – 184 сто-рінки.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Результати проведеного дисертаційного дослідження дозволяють сформулювати наступні основні висновки:
1. Вітчизняне лобіювання має досить виразні історико-правові корені. Однак не зважаючи на його тривалий розвиток, на сьогодні українською юри-дичною наукою воно фактично не досліджено, що спричинило своєрідний тео-ретичний вакуум, який насамперед був заповнений автоматичним перенесенням російських наукових здобутків, у більшості випадків, політологічного ха-рактеру з розкриття даної проблематики. Це призвело до суперечливості, термінологічної невизначеності й недостатності категоріально-понятійного апарату лобіювання, що виражається у надмірному універсалізмі терміна «лобі», відсутності визначення поняття «лобіювання» у поданих до Верховної Ради України законопроектах – «Про правовий статус груп, об’єднаних спільними інтересами (лобістських) груп у Верховній Раді України» та «Про діяльність лобістів у Верховній Раді України», чи наведення двох його визначень, які є колізійними у третьому проекті – «Про лобіювання в Україні», а також появи спотвореної форми базового поняття – «лобірування» не лише у наукових працях дослідників, а навіть й у одному з розроблених законопроектів – «Про регулювання лобістської діяльності в органах державної влади».
2. Використання у якості юридичної категорії лексеми «лобізм» є не зо-всім коректним, більш правильним буде вживання іншої лексичної форми базового поняття – «лобіювання», яке у дисертації визначається як процес легального впливу на чітко визначені законом органи державної влади й органи місцевого самоврядування, а також на їх посадових осіб з боку зареєстрованих у встановленому законом порядку фізичних та юридичних осіб з метою закріплення власних інтересів чи інтересів третіх осіб (клієнтів) у нормативно-правових актах, що приймаються.
3. Суб’єкт лобіювання – це фізична чи юридична особа, яка здійснює від власного імені легальний вплив на чітко визначені законом органи державної влади й органи місцевого самоврядування, а також на їх посадових осіб, або в інтересах, і на замовлення якої здійснюється цей вплив. Під суб’єктом лобіювання варто розуміти: лобіста – фізичну особу, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, від власного імені або в інтересах та на замовлення третіх осіб (клієнтів), здійснює легальний вплив на чітко визначені законом органи державної влади й органи місцевого самоврядування, а також на їх посадових осіб; лобістське об’єднання – юридичну особу, що зареєстрована у встановленому законом порядку, одним із статутних завдань якої є здійснення лобіювання; клієнта лобістських послуг – фізичну чи юридичну особу, в інтересах та на замовлення якої за певну винагороду працює лобіст або лобістське об’єднання.
4. За статусною ознакою, лобістів слід розділити на три категорії: лобісти, які працюють за контрактом – фізичні особи, які в інтересах та на замовлення третіх осіб (клієнтів), здійснюють легальний вплив на чітко визначені законом органи державної влади й органи місцевого самоврядування, а також на їх посадових осіб; корпоративні лобісти – фізичні особи, які входять до штату підприємства, організації чи установи, в якій вони працюють, отримують фіксовану заробітну плату і здійснюють легальний вплив на чітко визначені законом органи державної влади й органи місцевого самоврядування, а також на їх посадових осіб, лише в інтересах та на замовлення одного клієнта – свого роботодавця; коаліційні лобісти – фізичні особи, які об’єднані у групу та спільно у власних інтересах чи в інтересах та на замовлення третіх осіб (клієнтів) здійснюють легальний вплив на чітко визначені законом органи державної влади й органи місцевого самоврядування, а також на їх посадових осіб.
5. Об’єкт лобіювання – це чітко визначені законом органи державної влади й органи місцевого самоврядування, а також їх посадові особи. Коло об’єктів лобіювання залежить від конституційно-правових форм організації та реалізації державної влади. Для України найбільш оптимальним є виокремлення у якості об’єктів лобіювання Верховної Ради України, Президента України і його Секретаріату, Кабінету Міністрів України й інших органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб. У законі про лобіювання також слід навести вичерпний перелік органів державної влади України, на які категорично забороняється здійснювати лобіювання: органи судової влади, прокуратури, Вищої ради юстиції, Служби безпеки, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства з надзвичайних ситуацій, Збройних сил, Державної прикордонної служби, Державної митної служби, Державного департаменту з питань виконання покарань, Управління державної служби охорони, Антимонопольного комітету та Рахункової палати.
6. З метою поглиблення категоріально-понятійного апарату лобіювання та для більш повного та всебічного сприйняття об’єкта лобіювання, доречно ввести у науковий обіг нову категорію – «додатковий об’єкт лобіювання» та визначити її як інституцію, яка має вплив на суб’єктів прийняття чи ухвалення правотворчих рішень.
7. Предмет лобіювання – це нормативно-правові акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України й інших органів ви-конавчої влади та органів місцевого самоврядування. Найбільш усього піддані лобіюванню нормативно-правові акти, які регулюють господарсько-економічну діяльність, податки, сферу високих інформаційних технологій та суб’єктність певних соціальних груп. У законі про лобіювання необхідно закріпити, що є неприпустимим здійснення лобіювання, спрямованого на ліквідацію незалежності України, зміни конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення.
8. Мета лобіювання – це легальний вплив на процес прийняття норматив-но-правових актів органами державної влади чи органами місцевого самовря-дування для закріплення у них інтересів зацікавлених осіб. Визначення мети лобіювання у законі про лобіювання необхідне для встановлення сфери застосування даного законодавчого акта, формулювання статусних ознак суб’єкта та об’єкта лобіювання, визначення правових форм лобіювання тощо.
9. Методи лобіювання – це сукупність прийомів та способів, які здійсню-ються у межах і у спосіб не заборонених чинним законодавством, за допомо-гою яких особи зареєстровані у встановленому законом порядку, справляють легальний вплив від власного імені чи в інтересах та на замовлення третіх осіб (клієнтів) на чітко визначені законом органи державної влади й органи місцевого самоврядування, а також на їх посадових осіб.
10. Методи лобіювання варто розділити на два види: 1. Безпосередні (прямі) методи лобіювання – здійснення безпосереднього впливу шляхом: вста-новлення прямих контактів та проведення зустрічей з посадовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які у законі визначені як об’єкти лобіювання (далі – посадові особи); підготовки проектів законів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів, рішень органів місцевого самоврядування, інших нормативно-правових актів та винесення їх на обговорення відповідного органу; підготовки різноманітних досліджень, інших інформаційно-аналітичних матеріалів та розповсюдження їх серед посадових осіб; участі у роботі засідань парламентських та урядових комітетів, комісій, робочих груп, консультативно-дорадчих органів, створених при органах державної влади та органах місцевого самоврядування; консультування посадових осіб щодо положень проекту нормативно-правового акта, який обговорюється у відповідному органі влади; 2. Опосередковані (непрямі) методи лобіювання – публічні заходи, які спрямовані на підтримку певного нормативно-правового акта органів державної влади чи органів місцевого самоврядування або для протистояння йому: відправка заяв, скарг, пропозицій поштою (електронною поштою), телеграфних або факсиміль-них повідомлень чи іншої кореспонденції посадовим особам; проведення круглих столів, семінарів, конференцій, слухань тощо із залученням до їх роботи посадових осіб; проведення публічних зібрань громадян – мітингів, походів, демонстрацій чи пікетів; розміщення у засобах масової інформації коментарів фахівців, різноманітних аналітичних матеріалів.
11. На основі аналізу зарубіжного конституційно-правового досвіду лобіювання у правотворчому процесі виокремлюється дві основні його моделі: англосаксонська (класична) та континентальна (європейська). Вітчизняне лобіювання більше тяжіє до останньої, де воно здійснюється через систему консультативно-дорадчих установ при органах державної здебільшого виконавчої влади, які й виступають основним об’єктом лобіювання. Крім того, дослідження генезису українського лобіювання дозволяє простежити певну його симетрію з відповідними європейськими зразками. Разом з тим, головною перевагою здобутків американської субмоделі, які можуть бути адаптовані на національно-правовий ґрунт, є унормування лобіювання спеціальним законом, на противагу сегментарному європейському його врегулюванню низкою суміжних нормативно-правових актів різної юридичної сили.
12. Мінімізувати позаправову спрямованість вітчизняного лобіювання, можливо за умови його ефективного законодавчого врегулювання, насамперед розроблення та ухвалення спеціального закону про лобіювання. Підготовлені в Україні у різні роки чотири законопроекти з цього питання, мають низку суттєвих змістовних суперечностей та концептуальних вад, які аж ніяк не сприяють досягненню стратегічної мети – інституційного оформлення даного феномену, що спонукає до розробки нового проекту Закону України «Про лобіювання в Україні» на основі вивчення зарубіжного конституційно-правового досвіду й урахуванням національно-правової специфіки.
13. За всієї важливості законодавчого унормування лобіювання в Україні, є чимало питань, які мають упорядковуватись не тільки, навіть не стільки нормативно-правовими актами, скільки корпоративними морально-етичними нормами. Тому уявляється необхідним, прийняти разом із законом про лобіювання також Етичний кодекс у галузі лобіювання та вдосконалити морально-етичні регулятори службової діяльності посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, народних депутатів України та депутатів місцевих рад.
14. В умовах проведення конституційно-правової реформи в Україні, з переходом на пропорційну виборчу систему, фактично із закритими списками політичних партій та блоків, постає ризик суттєвого обмеження права громадян брати участь в управлінні державними справами та можливості захищати свої інтереси на різних щаблях влади. Застосування пропорційної системи на виборах 2006 року призвело до суттєвих деформацій у представництві регіональних і місцевих інтересів у парламенті та місцевих радах. За такої ситуації, необхідно забезпечити відповідний компенсаторний механізм, який буде спроможний забезпечувати зв’язок громадян з даними владними інституціями. Легітимізоване лобіювання може частково компенсувати звуження можливих громадських прав і вертикальний розрив зв’язків у суспільстві, що зумовлено складним та суперечливим характером державотворчих процесів.
15. Основні теоретичні висновки, отримані в результаті дослідження кон-ституційно-правових аспектів лобіювання у правотворчому процесі України, дозволяють зробити низку практичних рекомендацій щодо вдосконалення чин-ного законодавства:
- прийняти Закон України «Про лобіювання в Україні» з такою орієнтовною структурою:
Розділ І. Загальні положення. Стаття 1. Мета та сфера дії Закону. Стаття 2. Законодавство України про лобіювання. Стаття 3. Визначення термінів: лобію-вання, суб’єкт лобіювання, лобіст, лобістське об’єднання, клієнт лобістських послуг, об’єкт лобіювання, предмет лобіювання, мета лобіювання, методи лобіювання. Стаття 4. Гарантії здійснення легітимного лобіювання. Стаття 5. Забезпечення гласності та прозорості лобіювання.
Розділ ІІ. Організаційно-правові засади лобіювання. Стаття 6. Категорії лобістів: лобісти, які працюють за контрактом; корпоративні лобісти; коаліційні лобісти. Стаття 7. Лобістські об’єднання. Стаття 8. Права та обов’язки лобістів і лобістських об’єднань. Стаття 9. Права та обов’язки клієнтів лобістських послуг. Стаття 10. Методи лобіювання: безпосередні методи лобіювання; опосередковані методи лобіювання. Стаття 11. Порядок реєстрації лобістів і лобістських об’єднань. Стаття 12. Відмова у реєстрації лобістів і лобістських об’єднань. Стаття 13. Форми звітування суб’єктів лобіювання. Стаття 14. Оподаткування суб’єктів лобіювання. Стаття 15. Обмеження щодо здійснення лобіювання. Стаття 16. Припинення діяльності лобістів і лобістських об’єднань.
Розділ ІІІ. Акредитація та робота лобістів і лобістських об’єднань в органах державної влади й органах місцевого самоврядування. Стаття 17. Порядок акредитації лобістів і лобістських об’єднань в органах державної влади й органах місцевого самоврядування. Стаття 18. Відмова у акредитації лобістів та лобістських об’єднань в органах державної влади й органах місцевого самоврядування. Стаття 19. Участь лобістів і лобістських об’єднань у роботі Верховної Ради України. Стаття 20. Участь лобістів і лобістських об’єднань у роботі Секретаріату Президента України та консультативно-дорадчих органах, які створені при Президентові України. Стаття 21. Участь лобістів і лобістських об’єднань у роботі Кабінету Міністрів України та інших органах виконавчої влади. Стаття 22. Участь лобістів і лобістських об’єднань у роботі Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Стаття 23. Участь лобістів і лобістських об’єднань у роботі органів місцевого самоврядування.
Розділ IV. Державний нагляд та контроль за діяльністю суб’єктів лобію-вання. Відповідальність за порушення законодавства про лобіювання. Стаття 24. Органи, які здійснюють державний нагляд та контроль за діяльністю суб’єктів лобіювання. Стаття 25. Повноваження органів, які здійснюють державний нагляд та контроль за діяльністю суб’єктів лобіювання. Стаття 26. Відповідальність за порушення законодавства про лобіювання.
Розділ V. Прикінцеві положення. Стаття 27. Про введення у дію даного закону. Стаття 28. Про перегляд даного закону через три роки;
- для удосконалення системи консультативно-дорадчих установ при органах державної влади та органах місцевого самоврядування як публічних лобістських інституцій, варто розробити Типове положення про консультативно-дорадчу установу при органах державної влади та органах місцевого самоврядування;
- з метою покращення ефективності залучення громадськості до законодавчої роботи, пропонується виокремити у Законі України «Про звернення громадян» у якості окремої категорії звернень – звернення, які спрямовані на вдосконалення чинного законодавства та передбачити процедурний механізм їх реалізації;
- пропонується доповнити ч. 1. ст. 3 Закону України «Про звернення громадян» словами «…а також, які надійшли електронною поштою чи в інший спосіб через Інтернет-мережу…» та викласти її у такій редакції: «Під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі, а також які надійшли електронною поштою чи в інший спосіб через Інтернет-мережу пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

Нормативно-правові акти:
1. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
2. Про внесення змін до Конституції України: Закон України від 8 грудня 2004 № 2222-ІV // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 2. – Ст. 44.
3. Конституційний Договір між Верховною Радою та Президентом України «Про основні засади організації функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 18. – Ст. 133.
4. Про боротьбу з корупцією: Закон України від 5 жовтня 1995 року № 356/95-ВР за станом на 20 березня 2008 року // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 34. – Ст. 266.
5. Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ за станом на 20 березня 2008 року // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 52. – Ст. 490.
6. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні: Закон України від 16 листопада 1992 року № 2782-ХІІ за станом на 20 березня 2008 року // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 1. – Ст. 1.
7. Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльно-сті: Закон України від 11 вересня 2003 року № 1160-ІV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 9. – Ст. 79.
8. Про звернення громадян: Закон України від 2 жовтня 1996 року № 393/96-ВР за станом на 20 березня 2008 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 47. – Ст. 256.
9. Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1992 року № 2657-ХІІ за станом на 20 березня 2008 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48. – Ст. 650.
10. Про інформаційні агентства: Закон України від 28 лютого 1995 року № 74/95-ВР за станом на 20 березня 2008 року // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 13. – Ст. 83.
11. Про Кабінет Міністрів України: Закон України від 21 грудня 2006 року № 514-V // Урядовий кур’єр. – 2007. – № 20. – 2 лютого. – С. 5-9.
12. Про комітети Верховної Ради України: Закон України від 4 квітня 1995 року № 116/95-ВР за станом на 20 березня 2008 року // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 19. – Ст. 134.
13. Про місцеві державні адміністрації: Закон України від 9 квітня 1999 року № 586-ХІV за станом на 20 березня 2008 року // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 20-21. – Ст. 190.
14. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня 1997 року № 28097-ВР за станом на 20 березня 2008 року // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 24. – Ст. 170.
15. Про об’єднання громадян: Закон України від 16 червня 1992 року № 2460-ХІІ за станом на 20 березня 2008 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 34. – Ст. 504.
16. Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації: Закон Украї-ни від 23 вересня 1997 року № 539/97-ВР за станом на 20 березня 2008 року // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 49. – Ст. 299.
17. Про службу в органах місцевого самоврядування: Закон України від 7 червня 2001 року № 2493-ІІІ за станом на 20 березня 2008 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 33. – Ст. 175.
18. Про статус депутатів місцевих рад: Закон України від 11 липня 2002 року № 93-ІV за станом на 20 березня 2008 року // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 40. – Ст. 290.
19. Про статус народного депутата України: Закон України від 17 листопада 1992 року № 2790-ХІІ за станом на 20 березня 2008 року // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 3. – Ст. 17.
20. Про телебачення і радіомовлення: Закон України від 21 грудня 1993 року № 3759-ХІІ за станом на 20 березня 2008 року // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 10. – Ст. 43.
21. Про торгово-промислові палати в Україні: Закон України від 2 грудня 1997 року № 671/97-ВР за станом на 20 березня 2008 року // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 13. – Ст. 52.
22. Регламент Верховної Ради України: Додаток до Постанови Верховної Ради України від 16 березня 2006 року № 3547-ІV за станом на 20 березня 2008 року // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 23, 24-25. – Ст. 202.
23. Про Раду представників кримськотатарського народу: Указ Президента України від 18 травня 1999 року № 518/99 // Урядовий кур’єр. – 1999. – № 91. – 19 травня. – С. 2.
24. Про Положення про Раду представників кримськотатарського народу: Указ Президента України від 7 квітня 2000 року № 573/2000 за станом на 20 березня 2008 року // Офіційний вісник України. – 2000. – № 15. – Ст. 603.
25. Питання Державного комітету України з питань регуляторної політики підприємництва: Указ Президента України від 25 травня 2000 року № 721/2000 за станом на 20 березня 2008 року // Офіційний вісник України. – 2000. – № 22. – Ст. 888.
26. Деякі питання щодо забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики: Постанова Кабінету Міністрів України від 15 жовтня 2004 року № 1378 за станом на 20 березня 2008 року // Офіційний вісник України. – 2004. – № 42. – Ст. 2773.
27. Про заходи щодо розв’язання політико-правових, соціально-економічних та етнічних проблем в Автономній Республіці Крим: Постанова Кабінету Міністрів України від 11 серпня 1995 року № 636 // Урядовий кур’єр. – 1995. – 19 серпня. – (виклад).
28. Про підтримку діяльності торгово-промислових палат: Постанова Кабінету Міністрів України від 1 квітня 1999 року № 529 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 14. – Ст. 568.
29. Конституция (Основной Закон) Союза Советских Социалистических Республик: принятая внеочередной седьмой сессией Верховного Совета СССР ІХ созыва 7 октября 1977 года // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1977. – № 41. – Ст. 617.
30. Акт о федеральных избирательных кампаниях от 1971 года с изменениями 1974 и 1976 годов [США] // Соединенные Штаты Америки: Конституция и законодательные акты / Под ред. проф. О.А. Жидкова. – М.: Изд. группа «Прогресс», «Универс», 1993. – С. 314-336.
31. Акт про реєстрацію лобістів від 1989 року [Канади] // Сайт Канадо-українського законодавчого і міжурядового проекту [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.culip.com.ua/
32. Акты о парламенте 1911 и 1949 годов [Великобритании] // Конституции зарубежных государств: Великобритания, Франция, Германия, Италия, Европейский Союз, Соединенные Штаты Америки, Япония, Индия: Уч. пособие / [сост. В.В.Маклаков] – 5-е изд. – М.: Волтерс Клувер, 2006. – С. 22-26.
33. Билль о правахъ от 16 февраля 1689 года // Собраніе конституціонныхъ актовъ / [изданіе В.М. Саблина]. – М., 1905. – С. 137-140.
34. Договор об учреждении Европейского Сообщества, измененный Амстердамским и Ниццким договорами // Конституции зарубежных государств: Великобритания, Франция, Германия, Италия, Европейский Союз, Соединенные Штаты Америки, Япония, Индия: Уч. пособие / [сост. В.В. Маклаков] – 5-е изд. – М.: Волтерс Клувер, 2006. – С. 277-310.
35. Договор о Европейском Союзе, измененный Амстердамским и Ниццким договорами (Маастрихтский договор) от 1992 года // Конституции зарубежных государств: Великобритания, Франция, Германия, Италия, Европейский Союз, Соединенные Штаты Америки, Япония, Индия: Уч. пособие / [сост. В.В. Мак-лаков] – 5-е изд. – М.: Волтерс Клувер, 2006. – С. 255-277.
36. Конституция Франции 1958 года // Конституции зарубежных государств: Учебное пособие / [сост. проф. В.В. Маклаков]. – 2-е изд. – М.: Изд-во БЕК, 1997. – С. 89-139.
37. Кодекс поведінки лобіста від 1995 року [Канади] // Сайт Канадо-українського законодавчого і міжурядового проекту [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.culip.com.ua/
38. Федеральный акт о реорганизации Конгресса США [Раздел ІІІ. Акт о регулировании лоббизма] от 1946 года [США] // Бизнес и политика. – 1996. – № 9-10 (22-23). – С. 65-68.
39. Афінський кодекс Міжнародної асоціації паблік рілейшнз від 1965 року зі змінами 1968 року // Королько В.Г. Основы паблик рилейшинз. – М.: «Рефл-бук»; К.: «Ваклер», 2000. – С. 512-214.
40. Європейський кодекс професійної поведінки у галузі ПР (Лісабонський ко-декс) від 1978 року з доповненнями 1989 року // Королько В.Г. Основы паблик рилейшинз. – М.: «Рефл-бук»; К.: «Ваклер», 2000. – С. 517-520.
Проекти нормативно-правових актів:
41. Про лобіювання в Україні: Проект Закону України від 13 квітня 1999 ро-ку № 3188 // Сайт Законопроекти України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.gov.ua/
42. Про правовий статус груп, об’єднаних спільними інтересами (лобістських) груп у Верховній Раді України: Проект Закону України від 3 листопада 1999 року № 3188-1 // Офіційний сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua.
43. Про діяльність лобістів у Верховній Раді України: Проект Закону України від 9 листопада 2003 року № 8429 // Сайт Лабораторії законодавчих ініціатив [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.parlament.org.ua/index.php?action= draft &draft_id=1983
44. Про регулювання лобістської діяльності в органах державної влади: Проект Закону України (не внесений до Верховної Ради України, оприлюднений серед загалу 25 вересня 2003 року) // Сайт Громадської Ради з питань законодавства для місцевого самоврядування та організації третього сектору [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gr.org.ua/
45. О регулировании лоббистской деятельности в федеральных органах государственной власти: Проект Федерального закона Российской Федерации // Государство и право. – 1998. – № 1. – С. 106-111.
Наукові й довідкові джерела українською та російською мовами:
46. Аравина Т.И., Кузнецов Ю.Ю. Лоббизм: национальные образцы и степень социальной приемлемости / Т.И. Аравина, Ю.Ю. Кузнецов // Социс. – 2000. – № 9. – С. 59-63.
47. Арандаренко В. Промышленность въ вололстныхъ и поселковыхъ управленияхъ / В. Арандаренко // Промышленность и торговля. – 1910. – № 1. – С. 10-13.
48. Ардан Ф. Франция: государственная система / Ф. Ардан; [пер. с франц]. – М.: Юрид. лит., 1994. – 176 с.
49. Артеменко О. Місце і роль державної податкової служби у системі управління / О. Артеменко // Право України. – 2003. – № 2. – С. 117-120.
50. Белов В., Вяткин К. Лоббистская деятельность в ФРГ / В. Белов, К. Вяткин // Бизнес и политика. – 1995. – № 4. – С. 34-39.
51. Белоусов А. Лоббизм как политическая коммуникация / А. Белоусов. – Екатеринбург: УрО РАН, 2005. – 216 с.
52. Берлинъ П.А. Политическая борьба въ парламентЂ и внЂ его / П.А. Берлинъ. – С.-Пб.: Изд-во О.Н. Поповой, 1906. – 49 с.
53. Бинецкий А.Э. Лоббизм в современном мире / А.Э. Бинецкий. – М.: ТЭИС, 2004. – 247 с.
54. Бисага Ю.М., Рогач О.Я. Кодифікаційні акти в системі законодавства України / Ю.М. Бисага, О.Я. Рогач. – Ужгород: Ліра, 2005. – 124 с.
55. Біттнер О. Держбюджет-2007 прийнято у першому читанні / О. Біттнер // Урядовий кур’єр. – 2006. – № 205. – 1 листопада. – С. 1-2.
56. Богдановская И.Ю. Правовое регулирование лоббизма в США / И.Ю. Богдановская // Право и политика. – 2002. – № 3. – С. 44-49.
57. Большая советская энциклопедия / [гл. ред. Б.А. Введенский]. – Второе издание. – Т. 25. – М.: Большая советская энциклопедия, 1954. – 632 с.
58. Бойченко Г.Г. Политическая организация США. Общественные институты и их взаимодействие с государством / Г.Г. Бойченко. – Минск: Изд-во БГУ, 1970. – 540 с.
59. Боренько Я.Й. Групи інтересу у сучасній теорії політики: Дис... канд. політ. наук: 23.00.01 / Боренько Ярина Йосипівна. – Львів, 2002. – 180 с.
60. Буари Филипп А. Паблик рилейшинз или стратегия доверия / Филипп А. Буари [пер. с фр.]. – М.: Консалтинговая группа «Имидж контакт», Инфра – М., 2001. – 178 с.
61. Васильев Т.В. Лоббизм как форма политической деятельности: природа, функции, современные виды / Т.В. Васильєв // Вестник Московского университета. Серия 12. Политические науки. – 2004. – № 4. – С. 26-34.
62. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел]. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2001. – С. 494.
63. Вильсонъ В. Государственный строй Соединенныхъ Штатовъ / Вудро Вильсонъ; [перевод съ 20-го изданія подъ ред. П.П. Гронскаго и Ф.И. Корсакова съ предисловіемъ проф. М.М. Ковалевскаго]. – С-пб., 1909. – 284 с.
64. Власов В. В одиночку не прорвёшься / В. Власов // Зеркало недели. – 2006. – № 48 (627). – 16 декабря. – С. 12.
65. ВстрЂча нашему журналу со стороны Петербургской печати [редакційна] // Промышленность и торговля. – 1908. – № 3. – С. 195-196.
66. Вяткин К. Лоббизм по-немецки / К. Вяткин // Полис. – 1993. – № 3. – С. 179-183.
67. Ганжуров Ю. Парламентське лобіювання в контексті політичної комунікації / Ю. Ганжуров // Політичний менеджмент. – 2005. – № 4. – С. 50-62.
68. Георгіца А.З. Сучасний парламентаризм: проблеми теорії та практики / Аурел Зіновійович Георгіца. – Чернівці: «Рута», 1998. – 484 с.
69. Гнатуш Н. Легальність лобіювання: українські реалії і світовий досвід // Молодіжне лобіювання / Н. Гнатуш. – К.: «Молодіжна альтернатива», 2002. – С. 17-24.
70. Государственная Дума и промышленность [редакційна] // Промышленность и торговля. – 1908. – № 4. – С. 201-203.
71. Гулиев В.Е., Кузьмин Э.Л. Государство и демократия. Критика американ-ских теорий / В.Е. Гулиев, Э.Л. Кузьмин. – М.: «Юридическая литература», 1975. – 216с.
72. Гуцал П.З. Українська еміграція Канади і США та національно-визвольний рух на західноукраїнських землях (1914–1923): автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. істор. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / П.З. Гуцал. – Львів, 2005. – 25 с.
73. Дем’янець В.І. Інтеграційна політика владних органів країн Вишеградської групи щодо ЄС і НАТО у 1989-1999 роках: автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / В.І. Дем’янець. – К., 2001. – 17 с.
74. ДЂятельность СовЂта СъЂздовъ Представителей Промышленности и Торговли за 1908 годъ [редакційна] // Промышленность и торговля. – 1909. – Том. І. – С. 21-26.
75. ДЂятельность СовЂта СъЂздовъ Представителей Промышленности и Торговли за 1909 годъ [редакційна] // Промышленность и торговля. – 1910. – № 1. – С. 3-10.
76. Дидоренко Э.А., Бурбело О.А., Розовский Б.Г. Институт цивилизованного лоббирования как средство предупреждения коррупции / Э.А. Дидоренко, О.А. Бурбело, Б.Г. Розовский // Проблеми боротьби зі злочинністю у сфері економічної діяльності. – Харків, 1999. – С. 83-86.
77. Дорошенко А. Організована злочинність як фактор політичного процесу / А. Дорошенко // Віче. – 2000. – № 10 (103). – С. 90-112.
78. Євгеньєва А. Законодавче регулювання лобістської діяльності / А. Євгеньєва // Часопис ПАРЛАМЕНТ. – 2004. – № 1. – С. 32-39.
79. Зварич Р.М. Законодавче забезпечення сучасних перетворень в Україні. Проблеми та перспективи / Р.М. Зварич // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2005. – 7 (45). – С. 5-27.
80. Земство и интересы торговли и промышленности [редакційна] // Промышленность и торговля. – 1908. – № 11. – С. 653-656.
81. Зяблюк Н.Г. США: лоббизм и политика / Н.Г. Зяблюк. – М.: Мысль, 1976. – 207 с.
82. Зяблюк Н.Г. Лоббизм в США как политический институт / Н.Г. Зяблюк // США: Экономика. Политика. Идеология. – 1995. – №№ 1-2. – С. 51-56; 43-51.
83. Зяблюк Н.Г. Лоббизм и судебная система США / Н.Г. Зяблюк // США-Канада: Экономика. Политика. Культура. – 2001. – №№ 6-7. – С. 65-75; 115-124.
84. Иванов Н.Б. Лоббизм в легислатурах американских штатов / Н.Б. Иванов // США-Канада: Экономика. Политика. Культура. – 1999. – № 2. – С. 115-118.
85. Іваськів В. ПДВ – це єдиний податок, по якому немає ніякого прогресу / В. Іваськів // Президентський вісник. – 2004. – № 2. – 31 березня. – С. 6.
86. Изгаршев В.В. Методы и формы представительной деятельности организаций крупной буржуазии в начале XX века / В.В. Изгаршев // Представительская власть (мониторинг, анализ, информация). – 1997. – № 4. – С. 94-107.
87. Изъ дЂятельности общественныхъ учрежденій по промышленности и торговлЂ. Обзоръ дЂятельности Правленія Всероссійскаго Общества Сахарозаводчиковъ въ 1907 году [редакційна] // Промышленность и торговля. – 1908. – № 1. – С. 69.
88. Изъ дЂятельности общественныхъ учрежденій по промышленности и торговлЂ. СъЂздъ русскихъ фабрикантовъ земледельческихъ машинъ и орудій. 34-ая сессія СовЂта по дЂлам СъЂздов Мукомоловъ [редакційна] // Промышленность и торговля. – 1908. – № 3. – С. 190-194.
89. Изъ дЂятельности общественныхъ учрежденій по промышленности и торговлЂ. Хроника СовЂта СъЂзда Горнопромышленниковъ Юга Россіи съ 1 февраля по 15 марта 1908 года; Одесскаго Биржевого Комитета [редакційна] // Промышленность и торговля. – 1908. – № 7. – С. 460-461.
90. Изъ дЂятельности общественныхъ учрежденій по промышленности и торговлЂ [редакційна] // Промышленность и торговля. – 1909. – Том. І. – С. 61, 68-69, 133-134, 394-398, 580-583, 700-703.
91. Історія держави і права: Короткий словник термінів / [укл.: О.М. Атоян, В.Д. Жданова, Т.В. Татолі]. – Луганськ: РВВ ЛІВС, 2000. – 89 с.
92. Каутскій К. Представительное правление / К. Каутскій; [переводъ съ немецкаго]. – С.-Пб.: Типографія С.М. Муллеръ, 1905. – 95 с.
93. Кинах А. Государство и реальный сектор: необходим активный диалог / А. Кинах // Зеркало недели. – 2003. – № 31 (456). – 16 августа. – С. 8.
94. Кислий П., Вайз Ч. Становлення парламентаризму в Україні: На тлі світового досвіду / П. Кислий, Ч. Вайз. – К.: Абрис, 2000. – 414 с.
95. Ковальський В., Кулик О. Парламентське лобі є – нема закону про нього / В. Ковальський, О. Кулик // Юридичний вісник України. – 1998. – № 40 (172). – 1-7 жовтня. – С. 1-2.
96. Козюбра М. Правовий закон: проблема критеріїв / Микола Козюбра // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – № 2-3. – С. 83-96.
97. Колодій А.М. Конституція і розвиток принципів права України (методологічні питання): автореф. дис. на здобуття наукового ступеня док. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави та права; історія політичних та правових учень»; 12.00.02 «Конституційне право» / А.М. Колодій. – К., 1999. – 36 с.
98. Константинов В.М., Найшуль В.А. Технология планового управления / В.М. Константинов, В.А. Найшуль; [Центр. экон.-мат. институт АН СССР]. – М.: ЦЭМИ, 1986. – 57 с.
99. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник в 4-х томах. – Том 1-2 / [отв. ред. Б.А. Страшун]. – М.: Изд-во БЕК, 1995. – 778 с.
100. Королько В.Г. Основы паблик рилейшинз / В.Г. Королько. – М.: «Рефл-бук»; К.: «Ваклер», 2000. – 528 с.
101. Коростей В. Проблеми правотворчості в Україні / В. Коростей // Право України. – 2004. – № 3. – С. 121-124.
102. Коростей В. Проблеми національного лобіювання законодавства / В. Коростей // Право України. – 2006. – № 6. – С. 102-106.
103. Корявин Л. «Третья палата» Конгресса, как действуют лоббисты в США / Л. Корявин // Российская федерация. – 1995. – № 24. – С. 51-53.
104. Косопкин А.С. Нефедова Т.И. Президент, Конгресс, законодательство. (Опыт взаимодействия исполнительной и законодательной ветвей в США) / А.С. Косопкин, Т.И. Нефедова // Государство и право. – 1998. – № 1. – С. 79-91.
105. Костяев С.С. Законодательное регулирование лоббистской деятельности в США / С.С. Костяев // США-Канада: Экономика. Политика. Культура. – 2005. – № 5. – С. 72-86.
106. Краткий политический словарь / Аберенков В.П., Абова Т.Е., Аверкин А.Г. и др.; [сост. и обобщ. ред. Л.А. Оникова, Н.В. Шишлина]. – 6-е изд., допол. – М.: Политиздат, 1989. – 623 с.
107. Круш П. Лоббирование экономических интересов в государстве / П. Круш // Экономика Украины. – 2005. – № 10. – С. 75-80.
108. Кузькив О., Максимов М. Деловой климат в 2004-2006 годах: шаг вперед и два – назад? / О. Кузькив, М. Максимов // Зеркало недели. – 2006. – № 41. – 28 октября. – С. 1, 3.
109. Куліш А.І. Законодавче врегулювання лобізму: світовий досвід та практика України / А.І. Куліш // Держава та право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 14. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – С. 383-390.
110. Ларин С. Кто правит Америкой?… Лоббисты / С. Ларин // Российская газета. – 1993. – № 45 (661) – 6 марта. – С. 7.
111. Лепёхин В.А. Лоббизм в России и проблемы правового его регулирования / В.А. Лепёхин // Полис. – 1998. – № 4. – С. 119-121.
112. Лісничук О.В. Групи інтересів у багатоскладовому суспільстві. Політологічний аналіз: автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / О.В. Лісничук. – К., 2000. – 20 с.
113. Лобізм та його інституційні форми. Україна і зарубіжний досвід: Аналітичні матеріали / [упор. М. Розумний, В. Холод]. – К.: УПФР, 2005. – 44 с.
114. Лоббисты. Тайные властители Германии – в зеркале журнала «Шпигель» [редакційна] // Бизнес. – 1993. – № 50 (54). – 14 декабря. – С. 6.
115. Лозанский Э.Д. Этносы и лоббизм в США. О перспективах российского лобби в Америке / Э.Д. Лозанский. – М.: Международные отношения, 2004. – 272 с.
116. Луков В.В. Интернет как инструмент политических технологий в США / В.В. Луков // США-Канада: Экономика. Политика. Культура. – 2005. – № 5. – С. 91-107.
117. Лурье Е.С. Предпринимательскіе союзы по русскому праву / Е.С. Лурье. – СПб.: Юрид. кн. скл. «Право», 1914. – 48 с.
118. Любимов А.П. Лоббизм как конституционно-правовой институт / Алексей Павлович Любимов; [Институт государства и права РАН]. – Москва, 1998. – 256 с.
119. Любимов А.П. История лоббизма в России / Алесей Павлович Любимов. – М.: Фонд «Либеральная миссия», 2005. – 208 с.
120. Ляпіна К., Міхалек В. Практика діяльності бізнес-асоціацій. Техніка лобіювання / Ксенія Ляпіна, Вітольд Міхалек. – Частина ІІ. – К.: Проект БІЗПРО, 2001. – 95 с.
121. Малолєткова О. Перед першим читанням / О. Малолєткова // Урядовий кур’єр. – 2006. – № 202. – 27 жовтня. – С. 1-2.
122. Манжул К.В. Нікітчук І.І. Лобізм у законотворчій діяльності України / К.В. Манжул, І.І. Нікітчук // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2005. – № 11 (49). – 2005. – С. 5-11.
123. Марцеляк О.В. Конституційно-правовий статус інституту омбудсмана: світовий досвід та українська модель: автореф. дис. на здобуття наукового ступеня док. юрид. наук: спец. 12.00.02 «Конституційне право» / О.В. Марцеляк. – Одеса, 2004. – 35 с.
124. Марченко М.Н. Законы в системе английского пра