КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПУ ПОДІЛУ ВЛАДИ В УКРАЇНІ: НАЦІОНАЛЬНА ТРАДИЦІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ :

Краткое описание

ЗМІСТ

Стор.
Вступ 3

1. Історико-теоретичний аспект реалізації принципу поділу влади в Україні ……………………………………………………..

14
1.1. Утвердження принципу поділу влади в історії політико-правової думки України (доба козаччини – 1917 р.)……..……...
14
1.2. Реалізація принципу поділу влади в Українській державі (1917-1920 рр.)…………………………………………………………….
27
1.3. Становлення принципу поділу влади у незалежній Україні (1990 – 1996 рр.)…………………………………………………..
49
Висновки до розділу 1 …………………………………………………..
72
2. Проблеми практичної реалізації принципу поділу влади в сучасній Україні …………………………………………………...

76
2.1. Зміст та суперечності реалізації сучасної моделі поділу влади в Україні за Конституцією 1996 року ……………………….
76
2.2 Конституційно-правові підходи вдосконалення моделі реалізації принципу поділу влади у сучасній Україні …………….
112
Висновки до розділу 2 …………………………………………………..
135
3. Досвід реалізації принципу поділу влади у державах - учасницях СНД, країнах Центральної та Східної Європи …

140
3.1. Аналіз реалізації принципу поділу влади у державах-учасницях СНД …………………………………………………………………..
140
3.2. Реалізація принципу поділу влади у державах Центральної та Східної Європи ……………………………………………………...
156
Висновки до розділу 3 ………………………………………………….. 179

Висновки ………………………………………………………………..
181
Список використаних джерел ……………………………………….. 191

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Створення дієвої моделі поділу влади на ґрунтовних правових засадах з врахуванням вітчизняного та зарубіжного досвіду її реалізації є основною метою політично-правової реформи, напрямки, зміст і доцільність якої обговорюється всіма політичними силами суспільства та досліджується вченими-правниками.
Сучасне тлумачення принципу поділу влади включає не лише розмежування владних структур, розподіл владних повноважень та функцій, урівноваження компетенції, а й тісну взаємодію, як фактор дієвості влади, розвитку демократії, організації роботи з максимальною ефективністю.
У правових і політичних дослідженнях влади науковці як правило зосереджувались на дослідженнях проблем статусу, функцій та діяльності законодавчої, виконавчої, судової гілок влади, намагались виокремлювали «нові» гілки влади, не задовольняючись «класичною» схемою поділу. Однак життєві реалії вимагають від правничої науки поглиблених науково-теоретичних досліджень змісту принципів, на яких побудована модель поділу влади, закріплена змінами до Конституції України 2004 року, з’ясування і уточнення сфери повноважень гілок влади, елементів механізму стримувань та противаг, що виникли у новій українській моделі поділу влади.
Досвід демократичних держав, які реалізують концепцію поділу влади, адекватну політично-правовим реаліям та ідеалам їх суспільств, підтверджує, що ефективне функціонування різних гілок єдиної державної влади неможливе без їх належної взаємодії. Відсутність науково обґрунтованих, зрозумілих справедливих засад поділу влади спричиняє конфлікти, які періодично виникають між суб’єктами влади. Це підсилює актуальність обраної теми і спонукає до змістовного аналізу принципу поділу влади в контексті взаємодії її складових, формування нової моделі її реалізації.
Сьогодні українська юридична наука значну увагу приділяє проблемам ефективності організації та функціонування органів державної влади. Вітчизняними вченими виявлено, що концентрація влади є не самий небезпечний фактор сьогодення, більш загрозливим є розбалансування механізму влади, гострі владні конфлікти. Стан розробок в плані проведення, продовження чи перегляду конституційної реформи 2004 - 2007 рр. свідчить про те, що існує необхідність у більш поглиблених дослідженнях зазначеної проблеми. Зокрема, на наш погляд, недостатньо висвітленим є аспект реалізації принципу поділу влади, не тільки у інституціональному, але і у концептуальному аспекті. Як вказано у резолюції ПАРЄ № 1364 (2004) щодо ситуації в Україні слід «вдосконалити Основний Закон України та привести його у відповідність до європейських стандартів, зокрема в частині положень про розподіл влад» [158].
Україна має багатий власний історичний досвід організації та здійснення влади в державі на основі її поділу на законодавчу, виконавчу та судову гілки. Дослідження цього досвіду дає можливість виявити характерні для нашої нації моделі поділу влади, які вкорінені у політичну сферу та зберігають актуальність. Знання національного досвіду дозволяє передбачити нові тенденції розвитку поділу влади за відсутності загальних підходів до реформування сучасної моделі владних відносин, врахувати синергетичні тенденції розвитку політично-правової сфери та продовження реформ.
З подальшим становленням громадянського суспільства, правової держави та її інститутів першочергового значення набуває механізм взаємодії вищих органів державної влади зі складовими громадянського суспільства, органами самоврядування, від чого залежить легітимація та ефективне здійснення влади. Влада і опозиція, вищі і місцеві органи влади, політичні партії та рухи мають стати складовими владного механізму народовладдя.
З метою оптимізації засад варіантів поділу влади в Україні є потреба, поряд з аналізом окремих складових моделі поділу влади, у системному підході до виявлення подібностей і розходжень між окремими модифікаціями та у зіставленні різних моделей на прикладі держав-учасниць СНД, а також країн Центральної та Східної Європи та України. За таких умов стає можливим виявити загальне та особливе, знайти оптимальне в постсоціалістичному транзиті держав перехідного стану, який переживає і сучасна Україна.
Таким чином, потреба дослідження теоретико-правових проблем реалізації принципу поділу влади зумовлюється практичними і теоретичними причинами. Теоретичне значення має дослідження концептуальних засад правових аспектів поділу політичної влади, реформування існуючої моделі. Практичний аспект складають можливості визначення перспектив такого реформування, впливу його на подальший розвиток держави і громадянського суспільства.
Стан розробки проблеми. Перші розробки доктрин поділу влади сягають античності, коли дослідження у цьому напрямі здійснювали у межах західної парадигми мислення Платон, Аристотель, Цицерон, Полібій. Формування теорії поділу влади як способу організації державної влади продовжилось в епоху Середньовіччя М. Падуанським, у Новий час Дж. Локком, І. Бентамом та Ш.-Л. Монтеск’є. Подальшого розвитку ця теорія набула у працях німецьких мислителів І. Канта, Г.Гегеля, американських просвітників Дж. Медісона, Т. Джефферсона, у Л.Дюгі, важливими аспектами досліджень яких було з’ясування співвідношення єдності (концентрації) влади та її поділу.
У Росії ідея поділу влади набуває актуальності у ХІХ – на початку ХХст. Розробки проводили М. Ворошилов, М. Палієнко, О. Алексєєв, Ф. Кокошкін, Б. Чичерін, В. Гессен, М. Коркунов, І. Шершеневич. Їх дослідження залишили цінний матеріал про підстави та умови поділу державної влади, співвідношення її єдності з розподілом функцій між гілками, а також доцільності «розподілу праці» при поділі влади, аналіз видів гілок влади, їх кількості.
Особливістю вітчизняного етапу становлення доктрини поділу влади в Україні стали ідеї обмеження влади гетьмана та козацької старшини в актах козацтва (Гадяцький договір, «Конституція» 1710 р. П. Орлика). Пізніше окремі аспекти теорії поділу влади розробляли у своїх працях члени Кирило-Мефодіївського товариства, М. Драгоманов, Б. Кістяківський, М. Грушевський, В. Липинський, М. Міхновський, С. Дністрянський, О. Ейхельман. Цінність вищезгаданих досліджень полягає у їх науково-національному характері. Розроблені моделі поділу влади були призначені для реалізації саме в Україні з урахуванням специфіки політичних відносин. У цьому контексті важливим джерелом розуміння національного досвіду реалізації принципу поділу влади є програми перших політичних партій у 20-х роках ХХ століття, що були певним перехідним містком між теоретичними розробками та їх практичною реалізацією у політично-правові реалії.
За радянської доби досліджувана проблема мала обмежене ідеологічними чинниками предметне поле вивчення, а висновки обережними та не далекосяжними. Фундаментальні її дослідження почали проводити з часу проголошення незалежності колишніх республік СРСР у 90 -х роках минулого століття.
У Росії та інших країнах близького зарубіжжя проводять дослідження В.Абашмадзе, М.Азаров, І.Андреєв, И.Алебастров, П.Бараренбойм, В.Бельський, М.Барнашов, О. Бутаков, С. Єгоров, Д. Златопольський, Ю.Козлов, Б. Лазарєв, В. Лемак, В. Лучін, В. Маклаков, А. Мельвіль, О.Міллер, М. Мілова, А. Мішин, Л. Окуньков, В. Нерсесянц, М. Сахаров, С.Сініцин, Б. Страшун, Ю. Тихомиров, Л. Тіунов, В. Четвернін, В. Чирків, Н. Чудакова.
У сучасній зарубіжній літературі проблеми правових аспектів поділу політичної влади вивчають С. Антонич, С. Бартолє, В. Валентінавічюс, В.Васович, Г. Галмаї, Л. Гараї, Л. Гарлицький, Є. Грессман, К. Денчев, О’Доннел, М. Дюверже, Я. Естер, Є. Мачкув, Ж. Міллер, Х. Лінц, У. Пройсс, А. Пшеворські, Г. Ріггз, Р. Саква, Дж. Фіуджеральд, В. Тісманяну, Ж. Шабо, А. Шайо, М. Шугарт, П. Юза.
Проблематика моделі поділу влади в сучасній Україні розглядається в працях багатьох науковців, серед них можна відзначити як дослідження узагальнюючого характеру, в яких висвітлюються загальнотеоретичні аспекти до реалізації поділу влади, так і дослідження, що присвячені правовим аспектам функціонуванню окремих гілок влади. Здебільшого проблемами організації та здійснення державної влади, поділеної між гілками, займалися фахівці конституційного, адміністративного права, політологи, оскільки досліджуваний предмет має крім юридичного ще й політологічний зміст.
Подальший розвиток наукових досліджень принципу поділу влади став можливим завдячуючи плідній праці таких українських вчених, як : В. Авер’янов, О. Богинич, Ф. Веніславський, А. Георгіна, Ю. Грошевий, О. Дашковська, В. Журавський, А. Заєць, М. Козюбра, А. Колодій, В. Копейчиков, О.Копиленко, Л. Кривенко, О. Лавринович, В. Маляренко, П. Мартиненко, В. Мельниченко, В. Медведчук, Р. Михеєнко, Є.Назаренко, Н. Оніщенко, М. Орзіх, В. Погорілко, А. Селіванов, В.Селиванов, С. Серьогіна, В. Скомороха, В. Стефанюк, В. Тацій, М. Тесленко, Є. Тихонова, Ю. Тодика, О. Фрицький, М. Цвік, В. Шаповал, Ю. Шемшученко, Ф. Шульженко, Л. Юзьков та ін.
Однак ґрунтовна робота вітчизняних та зарубіжних науковців не вичерпує можливостей дослідження проблематики реалізації принципу поділу влади, які виникають за умов динамічного розвитку держави та суспільства. Крім того, опрацювання цієї теми зосереджувалось здебільшого на окремих аспектах функціонування гілок влади, в той час як значної уваги потребує дослідження національного історичного досвіду реалізації принципу поділу влади. У конкретно-політичному плані реалізація змін, внесених до Конституції України у 2004 р., виявила суперечності всередині змісту принципу поділу влади, а саме у взаємодії гілок при здійсненні ними своїх повноважень, що стало однією з головних причин нового обговорення політичної реформи. У зверненні Президента України В. Ющенка з нагоди першої річниці виборів у Верховну Ради України вказано, що ми стали свідками постійної боротьби за повноваження з одночасним порушенням волі виборців. У Резолюції ПАРЄ № 1549 (2007) щодо функціонування демократичних інститутів в Україні теж вказано на поспішний неврівноважений характер реформи.
Недостатньо вивченими й висвітленими залишаються конституційно-правові засади та організаційно-правові аспекти принципу поділу влади та його адекватне інституційне закріплення.
На нашу думку, актуальним є питання зміни співвідношення владних повноважень гілок влади на сучасному етапі державотворення, особливо між структурами верховної влади. Потребує аналізу специфіка реалізації принципу поділу влади в умовах дії політично-правової реформи та з’ясування чинників розвитку реальної моделі поділу влади в Україні.
До того ж, в науковій літературі практично не проведено типологізацію моделей поділу влади, що склалися в країнах СНД, Центральної та Східної Європи, з системним аналізом їх дієвості та характеристиками переваг і недоліків. Аналізу піддавалися лише окремі компоненти моделі поділу влади, він обмежувався лише окремими, суб’єктивно обраними країнами чи їх групами. Тому практично відсутній достатній перелік ознак, які б дозволяли класифікувати моделі поділу влади з механізмами стримувань і противаг. Отже, проблема реалізації принципу поділу влади потребує подальшого дослідження у площині її правових основ.
Дисертаційне дослідження виконане у тісному зв’язку з науковою темою Інституту законодавства Верховної Ради України – стратегія розвитку законодавства України, державний реєстраційний номер 0103U007975.
Мета і завдання дослідження. Головна мета дисертації полягає у комплексному аналізі конституційно-правових проблем реалізації принципу поділу влади в Україні у контексті досвіду українського державотворення та політико-правової реформи, аналізі сучасної моделі міжвладних відносин, що стала результатом конституційно-правового, нормативного закріплення цього принципу.
Для досягнення зазначеної мети поставлено дослідницькі завдання:
- дослідити генезу теоретико-правових поглядів на принцип поділу влади в межах української державотворчої думки;
- виявити особливості процесу становлення концепції поділу влади в українській політико-правовій думці;
- проаналізувати процес українського державотворення за основними періодами розбудови демократичної держави у контексті реалізації принципу поділу влади;
- дати правову оцінку процесу реалізації принципу поділу влади від проголошення незалежності України і до прийняття Конституції України 1996 року;
- провести конституційно-правовий аналіз запропонованої конституційною реформою 2004 – 2006 рр. моделі поділу влади, її основних рис, проблем і суперечностей;
- здійснити порівняльно-правовий аналіз досвіду поділу влади в країнах-учасницях СНД і державах Центральної та Східної Європи та встановити можливості його використання в Україні;
- виявити сучасні тенденції реалізації принципу поділу влади;
- визначити конституційно-правові шляхи оптимізації міжвладних відносин в Україні на основі принципу поділу влади та сформулювати пропозиції щодо такої оптимізації.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають в процесі реалізації принципу поділу влади як засади здійснення ефективної державної влади різними органами (гілками влади).
Предмет дисертаційного дослідження - конституційно-правові аспекти реалізації принципу поділу влади та концептуальна природа існуючої моделі України.
Теоретичну базу дослідження складають концептуальні положення мислителів щодо поділу державної влади, роботи вітчизняних та зарубіжних вчених, базові положення Конституції та законів України, дослідження і пропозиції вчених – конституціоналістів.
Емпіричною базою дослідження є політично-правові реалії, що утворились при реалізації положень політично-правової реформи 2004 - 2006 рр., положення Конституції України; закони та підзаконні акти, які регулюють організацію та функціонування механізму поділу влади, акти Глави держави, Конституційного Суду України, висновки Венеціанської Комісії, рекомендації Ради Європи, Конституційні акти країн СНД, Центральної та Східної Європи, заяви Президента України, Прем’єр-міністра України.
Методи дослідження. Для досягнення зазначеної мети та поставлених завдань всебічного вивчення предмета дослідження та отримання належних наукових результатів у процесі написання дисертаційного дослідження використовується сучасна методологія політично-правових дослідження було використано такі методи:
- діалектичний метод наукового пізнання державно-правових процесів та явищ, зокрема таких як влада, гілки влади, ограни влади;
- історичний метод використано для з’ясування історичних традицій України щодо реалізації принципу поділу влади;
- системний метод покладено в основу вивчення принципу поділу влади як впорядкованої системи з урахуванням її елементів;
- порівняльно-правовий дозволив виявити загальні підходи до розуміння принципу поділу влади у процесі державотворення, одночасно проаналізувати положення нормативних актів конституційного законодавства України, держав-учасниць СНД, країн Центральної та Східної Європи;
- аналітичний метод допоміг дослідити певні правові проблеми, які виникають у процесі реалізації принципу поділу влади, зокрема, при аналізі положень нормативних актів державних органів Української держави у період 1917-1920 рр., нормативно-правових актів України перших років незалежності, а також змін до Конституції України 2004 року;
- конструктивно-критичний та формально-юридичний методи сприяли дослідженню правових конструкцій конституційного права та законодавства щодо теоретичної обґрунтованості та формальної визначеності принципу поділу влади, що дало можливість напрацювати пропозиції стосовно вдосконалення чинного законодавства.
Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що вона є першим комплексним науковим дослідженням процесу реалізації принципу поділу влади в Україні після здійснення в ній конституційної реформи 2004 р. У дослідженні встановлено національні особливості втілення на практиці принципу поділу влади, визначені тенденції його реалізації у різні історичні часи української державності. Виявлено суперечності при конституційно-правовому закріпленні існуючої моделі поділу державної влади, запропоновано нові підходи до визначення моделі реалізації поділу влади на конституційно-правових засадах.
Елементи наукової новизни відображаються в тому, що у дослідженні:
- проаналізовано сутнісні та змістовні характеристики способів реалізації принципу поділу влади, визначено його критерії, ресурси і чинники розвитку на різних етапах становлення української державності;
- обґрунтовано, що специфікою розвитку ідеї поділу влади на гілки у вітчизняній правовій думці від часів козацтва до революційних подій 1917 р. був її нерозвинений стан за переважання концепції здобуття незалежності та встановлення суверенної влади, недостатність правового обґрунтування та оформлення принципу поділу влад;
- встановлено, що однією з національних особливостей моделі організації влади в Україні в різні історичні часи було прагнення уникнути концентрації владних повноважень «в одних руках», намагання закріпити систему стримувань і противаг між різними владними органами;
- виокремлено два етапи становлення та утвердження принципу поділу влади як державотворчого принципу у період з 1990 – 2006 рр.;
- проаналізовано особливості концептуально-правових засад існуючої моделі поділу влади в Україні в контексті конституційної реформи 2004-2006 років, виокремлено три етапи здійснення конституційної реформи та з’ясовано перспективи її вдосконалення;
- обґрунтовано встановлення засад моделі поділу влади на конституційному рівні, на політично-консенсусному, на рівні окремих законів та заповнення прогалин, що утворилися внаслідок незавершеного конституційного процесу;
- встановлено тісний взаємозв’язок та зумовленість принципу поділу влади з іншими принципами врядування у правовій державі, зокрема такими як верховенства права, правового закону, забезпечення прав людини тощо;
- на основі аналізу моделей поділу влади в країнах Центральної та Східної Європи і СНД виокремлено типи моделей поділу влади, притаманні досліджуваним країнам, зроблено висновок, що їх ефективність залежить від врахування національних особливостей та належного законодавчого забезпечення;
- доведено вплив державницького досвіду країн Центральної та Східної Європи і СНД на розвиток взаємовідносин різних органів державної влади України;
- аргументовано висновок щодо відсутності умов для визначення прийнятності для України президентсько-парламентської чи парламентсько-президентської форми державного правління, оскільки обидві вони не були належним чином законодавчо врегульовані;
- сформульовано пропозиції щодо вдосконалення існуючої моделі принципу поділу влади в Україні.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що сформульовані в дисертації положення можуть бути використані у законодавчій діяльності, у визначенні напрямів проведення конституційно-правової реформи, подальших наукових дослідженнях проблем реалізації принципу поділу влади, а також при викладанні дисциплін «Конституційне право України», «Конституційне право зарубіжних країн», «Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні» у вищих навчальних закладах та при підготовці відповідних підручників і навчальних посібників.
Особистий внесок здобувача. В дисертації використані результати власних досліджень автора. Для аргументації деяких положень дисертації залучається доробок інших вчених, а також оброблені автором емпіричні данні, на що обов’язково робляться посилання.
Апробація результатів дисертації. Концептуальні ідеї та основі положення дисертації доповідались та обговорювались на таких наукових конференціях:
- IV наукова конференція «Формування правової держави в Україні: проблеми і перспективи» ( 2002 р., м. Тернопіль);
- IV Міжнародна конференція «ХХІ століття: альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя Світова Теорія» (2004 р., м. Київ);
- VI Міжнародна конференція «ХХІ століття: альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя Світова Теорія» (2007 р., м. Київ).
Крім того, основні результати і висновки, сформульовані у дисертаційному дослідженні, автор виклав у семи статтях, надрукованих у фахових виданнях, колективній монографії «Українська політична нація: ґенеза, стан, перспективи».
Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків та списку використаних джерел.
Обсяг дисертації складає 190 сторінок, список використаних джерел становить 235 найменувань, який подається на 24 сторінках.

Список литературы

ВИСНОВКИ

1. Конституційне право визнає, що політична влада єдина за своєю суттю, поділ її на функціональні частини не виключає, а вимагає налагодження зв’язків між різними органами державної влади, в тому числі і тими, що належать до різних гілок. Сучасне відношення до принципу поділу влади характеризується визнанням його самоцінності. Універсалізація цього принципу не знімає питання своєрідності реалізації у різних країнах, особливо там де є неусталеність державно-правової традиції, відсутність досвіду державотворення, де застосовуються недемократичні процедури з метою узурпації влади. Актуалізація уваги до реалізації цього принципу в Україні збіглася в часі зі зміною концептуальних підходів у сучасній правовій науці, оновленій завдяки ідеям субсидіарності, взаємодії суб’єктів влади, що призвело до виникнення некласичних інтерпретацій принципу поділу влади.
Виявлення закономірностей реалізації цього принципу неможливе поза дослідженням історико-політичного та історико-правового процесів формування відповідних наукових уявлень та їх апробації у практиці державотворення. Аналіз процесу визнання поділу влади як принципу врядування у демократичній державі став необхідною передумовою з’ясування стану моделі поділу влади в Україні, політично-правових колізій його реалізації.
2. Звернення до джерел і реалізації ідеї поділу влади, її розгортання у цілісну концепцію, втілення у практику складають відправний пункт нашого аналізу. У дослідженні осмислено основні джерела формування ідей поділу влади в Україні до революції 1917 р. Це розробки українських мислителів, здебільшого політичних філософів, зрідка правників, що зумовило прогалини в юридичному обґрунтуванні зазначеного принципу. Ідея поділу влади на незалежні гілки існує у вітчизняній правовій думці у нерозвиненому стані, зумовленому нерівномірністю опрацювання державотворчих ідей, оскільки переважали концепції здобуття незалежності та встановлення суверенної влади.
Вагомими здобутками у розробці принципу поділу влади є: положення Конституції П.Орлика щодо обмеження гетьманської влади старшинами, врівноваження законодавчої та виконавчої гілок влади у М. Драгоманова, ідеї М. Грушевського про поділ влади по вертикалі та по горизонталі, оцінка діяльності опозиції на основі закону, що позитивно впливало на поділ влади у програмі Української радикально-демократичної партії, заперечення концентрації влади.
Програмні документи перших політичних партій на теренах України засвідчили, що у центрі уваги були загальні контури встановлення демократичної влади. Ідеї концептуальних розробок західноєвропейських вчених, які першими сформулювали принцип поділу влади, запозичувалися фрагментарно. За цих умов ставав можливим авторитаризм та «гетьманщина», які відкидали ідею парламентаризму. У вітчизняній політико-правовій думці початку ХХ ст. мало місце нелооцінення значення принципу поділу влади для майбутньої української державності, нерозвиненість відповідних концепцій, брак досвіду для впровадження цієї теорії в життя за умов формування незалежної державності після 1917 р.
З огляду на це, встановлено, що практика реалізації згаданого принципу у той час була умовною, оскільки навіть на нормативному рівні він не знайшов свого адекватного втілення. Швидкоплинні зміни форм української державності протягом нетривалого періоду часу засвідчили неусталеність відповідних практичних форм реалізації принципу у тогочасній Україні. Громадянська війна, військові дії в Україні не сприяли розробці демократичних засад здійснення влади, спостерігалася деформація судової гілки влади надзвичайним законодавством. Надзвичайне судочинство послабляло увагу до рівноправності судової гілки влади.
Після насильницького включення України до СРСР (1922 р.) теоретичні напрацювання і практика втілення ідеї поділу влади в Україні були на тривалий час зупинені, що зумовило перерву у практиці напрацювання змістовного наповнення принципу поділу влади, теоретичну непідготовленість «конструкторів» нової незалежної держави до утвердження принципів демократичної організації державної влади за умов незалежності у 1991 р.
Таким чином, історичний екскурс сприяв з’ясуванню коренів сучасних проблем реалізації принципу поділу влади в Україні та пошуку шляхів вирішення проблем. З’ясовано, що раніше увага приділялась лише систематизації підходів, узагальненням та окресленню проблемних питань.
Результати дослідження дають можливість зафіксувати відсутність цілісної науково обґрунтованої загальноприйнятої концепції поділу влади в українській політико-правовій думці та шляхів її реалізації на практиці. У державотворчій думці були відсутні послідовність і безперервність демократичної традиції. Разом з тим, національна політико-правова думка та практика державного будівництва заклали фундамент визнання значення та реалізації принципу поділу влади.
3. Доведено, що становлення принципу поділу влади в ході конституційного процесу 1990 – 1996 – 2006 рр. характеризується двома етапами пошуку та утвердження принципу поділу влади як державотворчого принципу. На першому етапі становлення принципу поділу влади відбувалося у двох площинах – у сфері науково-теоретичного осмислення та його практичного втілення, поєднуючись та переплітаючись поміж собою. Боротьба політичних сил, які уособлювали потяг до сильної президентської влади, або до парламентської моделі породжувала конфлікти, зміну моделей влади, переважання політичного підходом до її поділу над конституційно-правовим. Недооцінка ролі судової влади, зневажання її рівноправністю стають характерною рисою української моделі. За цей період були теоретично обґрунтовані та апробовані різні моделі організації державної влади та її поділу.
Центром досліджень став пошук оптимального співвідношення владних повноважень гілок державної влади, реального наповнення відповідним комплексом повноважень та відповідальності. Пошук такої моделі ускладнювався низкою структурних і функціональних, політичних конфліктів та юридичних колізій.
На другому етапі реалізації моделі поділу влади після прийняття Конституції України 1996 р., який знаменує собою перехід до президентсько-парламентської форми правління республіки. Інституалізація принципу дала Україні можливість апробації конкретної моделі поділу влади за умов перехідного періоду розвитку, що його нині переживає Україна.
4. Проведено співвідношення понять «правова реформа» та «конституційна реформа» та визначено, що в Україні доцільніше на сьогодні вести мову саме про конституційну реформу, оскільки зміни щодо моделі поділу влади перш за все здійснені шляхом часткового перегляду положень Конституції України. Виділено три етапи цього процесу:
1) впровадження окремих нових елементів у модель поділу влади 2002-2004 рр.;
2) конституційна реформа 2004-2006 рр.;
3) продовження процесу вже політичної реформи після вступу у дію конституційного закріплених положень.
5. У конституційному реформуванні моделі поділу влади в Україні виокремлено правовий, політичний та науковий аспекти. Правовий аспект полягає у поетапній зміні співвідношення владних повноважень гілок влади як на рівні самої Конституції України, так і на рівні поточних актів конституційного законодавства, які регулювали організацію та діяльність органів державної влади в Україні. Політичний аспект відображений у тому, що конституційна реформа стала результатом ситуаційного політичного компромісу, а не науково обґрунтованого та виваженого аналізу соціальних реалій і тенденцій розвитку нашої держави. Дослідження наукового аспекту виявило, що на момент прийняття змін до Конституції України у 2004 році в юридичній науці залишалась недостатньо дослідженою проблема реформування існуючої моделі поділу влади держави перехідного стану в методологічному та концептуальному ключі.
6. Встановлено, що проблемою реалізації принципу поділу влади в Україні є розбіжність між конституційним та законодавчим рівнями забезпечення цього принципу. Негативним фактором для законодавчого закріплення принципу є той факт, що тривалий час не приймались (або не вводились у дію) Закони «Про Кабінет Міністрів України», «Про опозицію», «Про Президента України» та ін. Їх змістовне наповнення залишається у центрі дискусії представників гілок влади і сьогодні.
7. Доведено, що конституційна реформа не може бути зведена до перерозподілу владних повноважень між гілками державної влади. Її принципове завдання вбачається у побудові балансу влади, який давав би можливість забезпечити узгоджене співвідношення повноважень і відповідальності кожної з гілок державної влади.
Внесення змін до Конституції України відкрило шлях вдосконаленню компетенційного законодавства, яке орієнтує гілки влади на взаємодію та взаємодоповнюваність, взаємну відповідальність. Ми вважаємо, що нова модель поділу влади між головними суб’єктами згідно положень конституційної реформи 2004 року залишається відкритою. Нові конституційні ініціативи та законодавчий процес повинні паралельно розвиватися, знімаючи частину проблем.
8. Необхідність продовження судової реформи, розпочатої з «малої реформи» 2001 р. доцільно розглядати крізь призму запровадження дієвого механізму «стримувань і противаг», тому що врівноваження повноважень вищих органі державної влади можливе лише верховними судовими інстанціями. Важливим елементом реформи судової сфери є встановлення чітких повноважень судової влади щодо регуляції владних конфліктів та забезпечення реальної незалежності судів від політичних процесів.
9. Міжструктурні відносини між гілками влади мають доповнюватися внутрішньоструктурним поділом всередині кожної гілки влади: у парламенті - це поділ влади між правлячою коаліцією та опозицією; у виконавчій владі – поділ влади між урядом, центральними та місцевими органами виконавчої влади, до цього слід додати специфіку взаємин між ними та Президентом, його Секретаріатом, РНБОУ; у судовій владі – це спеціалізація судів та поділ судових інстанцій на місцеві, апеляційні та вищі спеціалізовані суди, подвійний поділ влади у системі правосуддя – за ознакою територіальності та спеціалізації.
Співвідношення владних повноважень між суб’єктами влади можуть змінюватися у рамках однієї нормативної моделі поділу влади, зокрема, реалізацією прихованих, резервних (регламентарна влада президента чи окремий порядок функціонування державної влади за умов воєнного або надзвичайного стану), а також – за рахунок відмови тієї чи іншої гілки влади від реалізації певної функції, наприклад, права законодавчої ініціативи чи права вето президента, що істотно зміцнює позиції глави держави в системі влади.
10. Аналізуючи специфіку моделі поділу влади в Україні, ми дійшли висновку про нестабільність цієї моделі, можливості позаконституційного коригування окремих, нечітко виписаних у Конституції України елементів цієї моделі з метою зміни балансу гілок влади на користь тієї чи іншої гілки. До її недоліків нами віднесено: а) існування неконституційних важелів впливу на урядові структури (зокрема, через створену Президентом України систему консультативних, дорадчих органів і служб); б) практичні проблеми із застосуванням права вето на схвалювані парламентом закони; в) звуження реальних можливостей парламентського контролю; г) недооцінення ролі Прем’єр-міністра України у діяльності уряду; д) слабка урегульованість процесуальних елементів у взаємовідносинах гілок влади; е) вплив Президента України та парламенту на діяльність судової гілки влади.
11. Усунення недоліків в новій конституційній моделі поділу влади можливе, на нашу думку, через продовження конституційної реформи, тобто реалізацію її нового етапу. Цей етап має бути науковообгрунтованим та виваженим з огляду на отриманий досвід реалізації положень конституційної реформи.
Обґрунтована необхідність прийняття низки важливих законів, передбачених Конституцією України, а саме: «Про центральні органи виконавчої влади», «Про Президента України», «Про тимчасові спеціальні та тимчасові слідчі комісії Верховної Ради України», «Про нормативно-правові акти», «Про опозицію».
12. Статтю 102 Конституції України доцільно доповнити пунктом 3:
«Президент України уособлює єдність нації, виступає арбітром між органами законодавчої, виконавчої та судової влади і забезпечує рівновагу при здійсненні ними своїх повноважень.».
13. З огляду на те, що Рада національної безпеки і оборони України є колегіальним органом, до складу якого за посадою входять Прем’єр-міністр України, Міністр оборони України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України доцільно визнати укази Президента України, якими вводяться в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України такими, що не потребують скріплення підписами Прем’єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання.
14. Останній пункт статті 106 Конституції України викласти в такій редакції:
«Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 21, 23 цієї статті, скріплюються підписами Прем’єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання.».
15. Надати Президенту України право ініціювати звільнення Міністра оборони України, Міністра внутрішніх справ України шляхом внесення відповідного подання до Верховної Ради України.
16. У частину 1 пункту 2 статті 90 Конституції України внести доповнення такого змісту:
«Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної ради України за наявності висновку Конституційного Суду України про неконституційність формування коаліції депутатських фракцій.».
17. Порівняльний аналіз моделей поділу влади в державах - учасницях СНД дає змогу запропонувати таку класифікацію цих моделей:
1) домінування президентської влади, фактично жорстка президентська модель – Російська Федерація, Білорусь, Узбекистан, Туркменістан, Таджикистан, Казахстан, Вірменія, суперпрезидентська модель встановлена, зокрема, в Білорусі, Казахстані. До групи країн з виразним домінуванням президенталізму додається Грузія;
2) парламентсько-президентська модель, приклад якої Україна після конституційної реформи 2004 року та Молдова після конституційної реформи 2001 р.;
3) проміжний президентсько-парламентський варіант поділу влади –Азербайджан, який виявляється нестабільним і має, очевидно, еволюціонувати або до молдовського варіанту, або до російського, а також Киргизстан після прийняття нової редакції Конституції у 2007 році.
Домінуючим у СНД є така конституційна інституціалізація означеного принципу, яка на практиці не знаходить адекватного втілення та трансформується в режими, де самі засади принципу поділу влади нівелюються. Формується організація державної влади, за якої президент конституційно і фактично володіє вирішальним широким спектром засобів впливу на формування та діяльність законодавчої та судової влади. Інституційна слабкість парламентаризму та судочинства підкріплюється негативним ставленням більшості громадян до зазначених інституцій. Таким чином, виявлено існування в постсоціалістичному світі нетипових, гібридних, перехідних форм правління та адекватних їм моделей поділу державної влади.
18. Дослідження моделей поділу влади, закріплених у конституціях держав Центральної та Східної Європи, дозволило накреслити іншу типологію моделей поділу влади. ЇЇ складають види та держави, де реалізовано такий вид моделі поділу влади:
1) Польща, Словаччина, Румунія, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Хорватія, Литва віднесені до типу держав з моделлю поділу влади, що є проміжним варіантом між моделями президентської і парламентської республіки, при цьому країни Східної Європи наближені до французької президентської моделі;
2) Македонія і Словенія наближені до парламентської республіки за обсягом повноважень парламенту, президенти обираються населенням, але не мають вирішального впливу на формування уряду і права на розпуск парламенту;
3) Албанія являє особливий тимчасовий тип, де президент обирається парламентом, має безпосередній вплив на формування уряду і володіє іншими важливими повноваженнями, у тому числі правом розпуску парламенту;
4) Боснія і Герцеговина: окремий, вочевидь, тимчасовий тип поділу влади, де існує колегіальний глава держави (Президія), що обирається населенням, при цьому є уряд, але немає інституту дострокових виборів Президії, фактично не існує права на розпуск парламенту;
5) Угорщина, Чехія, Латвія, Естонія: модель поділу влади, найближча до парламентських республік, де президент обирається парламентом. Проведене дослідження дало змогу показати реальну варіативність вищенаведених моделей та виявити відмінності між основними типами, а також вказати на ключові суперечності, які мають значення для формування моделі поділу влади в Україні. Таке розмаїття є більш значним порівняно з країнами-учасницями СНГ, де домінуючим є вплив попередніх політичних практик та російського конституційного досвіду централізації влади. Всі країни ЦСЄ або принаймні більшість з них не належать до президентських або суперпрезидентських моделей, а, навпаки, демонструють прихильність до поступового посилення парламентської влади.
19. Дослідження дало змогу «вписати» українську модель поділу влади до контексту реально діючих моделей, запроваджених як у державах-учасницях СНГ так і в країнах Центральної та Східної Європи, та встановити, що в Україні може бути реалізована модель поділу влади як президентсько-парламентської республіки так і парламентсько-президентської. Вибір конкретної моделі залежить від рівня розвитку того чи іншого критерію, що є складовою моделі поділу влади, від взаємодії основних політичних сил, від розвиненості конституційного права і стану демократичності нашого суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. «Вільна Спілка» – «Вільний Союз». Спроба української політико-соціальної програми // Драгоманівський збірник. «Вільна спілка» та сучасний український конституціоналізм / За ред. Т.Г.Андрусяка. - Львів: Світ, 1996. - С. 13-15.
2. Авер’янов В.Б. Деякі питання правового статусу Кабінету Міністрів України // Матеріали науково-практичної конференції 22-23 листопада 1996 року «Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність». – К.: Ґенеза, 1997. – С. 182-185.
3. Авер’янов В. Б., Бойко В. Ф., Борденюк В. І., Ворсіанов Г. Т., Гринчишин В. А. Коментар до Конституції України / Верховна Рада України; Інститут законодавства / В.Ф. Опришко (ред.). — К., 1996. — 368 с.
4. Авер’янов В. Б., Цвєтков В. В., Шаповал В. М., Кисіль С. П., Кривенко Л. Т. Державне управління: теорія і практика / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького / В.Б. Авер’янов (ред.). — К. : Юрінком Інтер, 1998. — 431 с.
5. Автономов А.С. Избирательная власть. – М.: ИРИС, 2002. – 74 с.
6. Адамский В., Андресюк Б., Белый О., Бураковский И., Бурлачук В. Украинская государственность в XX веке: Историко-политологический анализ / Александр Дергачев (рук.авт.коллектива). — К. : Політична думка, 1996. — 436 с.
7. Алексис де Токвиль. Демократия в Америке: [Пер. с фр.] / [Ред. Е.Ю.Леонова; Пер.: В.Т.Олейника и др.] — М.: Весь Мир, 2000. - 559 с.
8. Ахметшин Н.Х. Модели политических реформ // Государство и право. – 1993. - №1. – С. 80-91.
9. Бабкин В.Д., Селиванов В.Н. Народ и власть. – К.: Манускрипт, 1996. –447 с.
10. Базів В. Ініціатива Президента України у контексті європейської політичної моди // Голос України. – №32. – 14 лютого 2003 – С. 9.
11. Балытников В., Иванов В. Конституционная модернизация: обновляя - сохранять, сохраняя – обновлять // Конституционное право. Восточноевропейское обозрение. – 2000. – № 2 (31). – С. 7- 10.
12. Баренбойм П.Д. 3000 лет доктрины разделения властей. Суд Сьютера: Учеб. пособие. — М. : Белые альвы, 1996. — 175 с.
13. Бартоле С. Организация судебной власти в Центральной и Восточной Европе // Конституционное Право: Восточноевропейское Обозрение. - 1998. - № 3 (24). - С. 18-25.
14. Барчук Г.І., Колодій А.М., Халюк С.О. Формування політичної системи в Україні: актуальні питання: Науковий огляд / Національна академія внутрішніх справ України. — К., 2003. — 63 с.
15. Белкин А. А. Пересмотр конституции: Теоретический аспект // Правоведение. - 1995. - № 1. – С. 73-94.
16. Белков Н.Ю. Конституционная реформа 1990-х гг. в Великобритании [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://inform.sir.edu/review/history/33.htm. - Заголовок з екрану.
17. Богданов А. Трамплин во власть. Парламентские выборы в Центральной Азии: опиум для народа или шанс для перемен. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.eurasia.ru/magarticle.php?id=278 - Заголовок з екрану.
18. Борисова Е. Институт президентства в Казахстане. Анализ механизма власти. // Сборник: Ред. Александров Ю.В. Этнический национализм и государственное строительство – М., Институт Востоковедения РАН, 2001. – С. 410 – 430.
19. Бринцев В. Конституційний шлях коригування курсу судово-правової реформи // Право України. - 2003. № 2.- С. 7-12.
20. Бублик П. Демократические процессы в азиатском контексте: конституционный референдум в Таджикистане [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.fppr.org.ua/articls/Bub_tadzikistan.htm. - Заголовок з екрану.
21. Бурчак Ф. Конституційний статус Президента України // Правова держава: Щорічник наукових праць. – К., 1997.- Вип. 8. – С. 28-33.
22. Бюлетень Верховної Ради України. – 1991р. – № 50.
23. Бюлетень Верховної Ради України. - 1992р. - № 93.
24. Бюлетень Верховної Ради України. – 1993р. –№ 48.
25. Бюлетень Верховної Ради України. – 1993р. - № 44.
26. Василенко М.П. Конституція Пилипа Орлика // Академічна юридична думка / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького / Юрій Сергійович Шемшученко (ред.)І.Б. Усенко (уклад.), Т.І. Бондарук (уклад.). — К., 1998. — 503 с.
27. Васильева Т.А. Реформа государственных институтов в Италии // Государство и право. – 1993. - № 3. – С. 133-140.
28. Васович В. Переход к демократии в посткоммунистических странах (парадоксы перехода-демократизации) // Вестник Московского университета. - Сер. 18. - Социология и политология. - 1998. – Т 2. - С. 19 - 48.
29. Веніславський Ф. Взаємодія гілок державної влади як принцип основ конституційного ладу України // Право України. - 1998 - № 1 – С. 34-38.
30. Висовень О.В. Контрольні функції українського парламенту як одна з умов його ефективної діяльності // Парламентаризм в Україні: теорія та практика: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 10-й річниці з дня проголошення незалежності України та 5-й річниці з дня прийняття Конституції України, 26 червня 2001 р. / Верховна Рада України; Інститут законодавства / С.Б. Гавриш (ред.). — К., 2001. — С. 392-403.
31. Відомості Верховної Ради України. – 1990. - № 31. – Ст. 429.
32. Воронов К. Пятое расширение ЕС: судьбоносный выбор // Междунар. економика и междунар. отношения.— 2002.— № 9.— С. 59 - 62.
33. Воскресенский Ю.В. Президентская форма правления: дефиниции в науке и практика в Беларуси // Держава і право. Зб. наук. праць. Вип. 16. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. – С. 109-115.
34. Гегель Г. В.- Ф. Философия права. Пер. с нем. - М, 1990.- С.321.
35. Гельман В.Я. Трансформация в России: политический режим и демократическая оппозиция. - М.: МОНФ, 1999. - 240 с.
36. Георгіца А.З. Сучасний парламентаризм: проблеми теорії і практики. – Чернівці: Рута, 1998. – 484 с.
37. Головатенко В.І. Деякі аспекти інституціоналізації статусу президентів постсоціалістичних країн // Вісник КНУ ім. Т. Шевченка. - Серія «Міжнародні відносини». - Вип. 9. – К.: Видавничий центр «Київський універсистет», 1998. – С. 37 - 40.
38. Головатий С. Конституційний договір – шлях до згоди // Голос України. 17 січня 1995. – С.1.
39. Головатий С. Конституційний Договір як складова новітнього конституційного процесу в Україні. // Конституція незалежної України. – У 3 кн. – Книга 1. – К.: Українська Правнича Фундація, - 1995. – С. 39.
40. Горєлов В. І. Військово-політична діяльність П.Скоропадського та його роль у створенні Збройних Сил Української Держави (серпень 1886 р.- грудень 1918 р.): Автореф. дис. канд. іст. наук: 20.02.22 / Київський військовий гуманітарний ін-т — К., 1999. — 20 с.
41. Государственное право (Общее и русское). Лекции Б.А. Кистяковского, читанные в Московском Коммерческом Институте в 1908/9 академ. году. – СПб., РХГИ, 1999. – 800 с.
42. Грушевський М. На порозі нової України. – Ст. і джерельні матеріали.. / Ред. і вступ. ст. Винара Л.Р.; Укр. іст. т-во. — Нью Йорк; Львів; К.; Торонто; Мюнхен, 1992. — 278 с.
43. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К.: Т-во «Знання» України, 1991. – 127 с.
44. Губернський С., Кирилюк Ф. Политические системы стран Западной Европы. Варшавский ун-т. Факультет журналистики и политических наук; Киевский национальный ун-т им. Тараса Шевченко. Философский факультет. — К. : Общество «Знание» Украины, 2000. — 36 с. — (Институт президентства V Французской Республики; Сер.2)
45. Девід П. Каррі. Конституція Сполучених Штатів Америки: Посібник для всіх / Пер. з англ. О.М.Мокровольського. — К.: Веселка, 1993. — 192 с.
46. Дегтев Г. В. Некоторые теоретические закономерности становления института президентства на современном этапе. // Государство и право. - 2005.- № 5.- С. 5-13.
47. Дельпере Ф., Энтин Л.М. Конституционные реформы и процесс федерализации в Бельгии // Советское государство и право. – 1989. - № 11. – С. 119-126.
48. Дністрянський С. Загальна наука права і політики. Т.1.- Прага, 1923.
49. Дністрянський С. Теорія Конституції. // Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. Львів, 1999. – С. 182- 191.
50. Долежан В.В. Дія системи стримувань і противаг у відносинах між законодавчою і президентською владами в Україні // Парламентаризм в Україні: теорія та практика: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 10-й річниці з дня проголошення незалежності України та 5-й річниці з дня прийняття Конституції України, 26 червня 2001 р. / Верховна Рада України; Інститут законодавства / С.Б. Гавриш (ред.). — К., 2001. — С. 169-173.
51. Ефимочкин В.П. Разделение властей и проблема борьбы с организованной преступностью // Журнал российского права. - 1997. - № 8. - С. 23 - 25.
52. Єрмолін В.П. Контроль за органами виконавчої влади як складова розвитку парламентаризму в Україні // Парламентаризм в Україні: теорія та практика: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 10-й річниці з дня проголошення незалежності України та 5-й річниці з дня прийняття Конституції України, 26 червня 2001 р. / Верховна Рада України; Інститут законодавства / С.Б. Гавриш (ред.). — К., 2001. — С. 404-407.
53. Жангожа Р. Н. Трансформація ідентичності нових незалежних держав центральної Азії в системі сучасних міжнародних відносин. - Автореф. дис... доктора. політ. н.- К, 2007 – 28 с.
54. Журавський В. С. Парламентаризм в Україні та європейський досвід // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Спілка юристів України, 2001. - Вип. 11. - С. 101-107.
55. Журавський В.С. Принципи формування та термін повноважень палат двопалатного парламенту // Правова держава: Щорічник наук. праць. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. - Вип. 12. - С. 175-185.
56. Журавський В.С. Становлення і розвиток українського парламентаризму (теоретичні та організаційно-правові проблеми). – К. : Парламентське видавництво, 2002. — 344 с.
57. Журавський В.С. Український парламентаризм на сучасному етапі. Теоретико-правовий аспект. – К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2001. — 248 с.
58. Задорожній О.В., Добкін М.М., Харитончук М.В., Селіванов А.О. Депутатська недоторканність: (Сучасна парламентська та судова практика: правовий аналіз). — К.: Логос, 2004. — 287 с.
59. Задорожня Г.В. Теоретико-правові аспекти визначення поняття «постійні комісії» // Держава і право. Юрид. і політ. науки: Зб. наук. пр. — 2005. — Вип. 28. — С. 257-262.
60. Заєць А. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. — К.: Парламентське вид-во, 1999. — 247 с.
61. Заєць А. Принцип розподілу влад в новітній українській конституційно-правовій практиці // Вісник Академії правових наук України. – 1998. - №2. - С. 46 -50.
62. Заєць А.П. Правова держава в Україні: концепція і механізми реалізації. Автореф. дис... доктора юрид. наук: 12.00.01 / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 1999. — 36 с.
63. Закон України «Про Вищу раду юстиції« від 15.01.1998 // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – N 25. – Ст. 146.
64. Закон України «Про Конституційний Суд України« від 16.10.1996 // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – N 49. - Ст. 272.
65. Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини« від 23.12.1997 // Відомості Верховної Ради. – України. – 1998. - N20. – Ст. 99.
66. Закон України «Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) України» від 14 лютого 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - N 20. - Ст. 271.
67. Заява Голови Верховної Ради // Урядовий кур’єр. – 2007. – 27 березня.
68. Зиновьев А.В. Концепция первоочередных поправок в Конституцию России // Правоведение. – 2000. - № 4. – С. 57.
69. Исмагамбетов Т. Тернистый путь парламентаризма. Почему представительская демократия трудно приживается на постсоветском пространстве? // Континент. - №4 (17), 23 февраля – 7 марта, 2000 г.
70. Каротерс Т. Помощь Запада становлению гражданского общества в Восточной Европе и бывшем Советском Союзе // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. – 2000. - № 1 (30) – С. 15-19.
71. Карпенко О.Д. Деякі перспективи правового врегулювання взаємовідносин конституційних інституцій в Україні та питання вдосконалення парламентаризму в нашій державі // Парламентаризм в Україні: теорія та практика: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 10-й річниці з дня проголошення незалежності України та 5-й річниці з дня прийняття Конституції України, 26 червня 2001 р. / Верховна Рада України; Інститут законодавства / С.Б. Гавриш (ред.). — К., 2001. — С. 198 – 203.
72. Касымбеков М.Б. Особенности института президентства в странах второго и третьего эшелонов модернизации // Социально – гуманитарные знания. - 2002. - №3. – С. 247-257.
73. Кирило-Мефодіївське Товариство: У 3т. – К., 1990.
74. Кислий П., Вайз Ч. Становлення парламентаризму в Україні: на тлі світового досвіду. — К.: Абріс, 2000. — 414 с.
75. Кистяковсий Б.А. Сущность государственной власти. – Ярославль, 1913. – 41 с.
76. Ківалов С. В. Парламентський контроль в Україні: законопроектні обґрунтування // Парламентаризм в Україні: теорія та практика: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 10-й річниці з дня проголошення незалежності України та 5-й річниці з дня прийняття Конституції України, 26 червня 2001 р. / Верховна Рада України; Інститут законодавства / С.Б. Гавриш (ред.). — К., 2001. — С. 411-417.
77. Коваль В. Змішана чи пропорційна // Голос України. – 2000. – 25 січня.
78. Ковешников Е.М., Марченко М.Н., Стешенко Л.А. Конституционное право стран Содружества Независимых Государств. – М.: НОРМА – ИНФР-М, 1999. – 464 с.
79. Колодій А.М. Конституція України як основа правової реформи в нашій державі / Реферативний огляд чинного законодавства України. Законодавство про вибори // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1998. - № 2. – С. 11 - 15.
80. Коломієць Ю.М. Інститут глави держави в системі вищих органів влади й управління зарубіжних країн. – Х.: Основа, 1998. – 246 с.
81. Конституции государств американского континента. Сост. Н. Н. Разумович; Ввод. ст. к конституциям Ф. Н. Николаева и др.; Пер. под ред. Г. С. Гурвича и др. / М.: Изд-во иностранной лит., 1959. - 470 с.
82. Конституции государств-участниц СНГ. [Електронний ресурс] – режим доступу до документу: http://constitution.garant.ru/DOC_4100.htm - Заголовок з екрану.
83. Конституции зарубежных государств [Електронний ресурс] – режим доступу до документу: http://constitution.garant.ru/DOC_4000.htm - Заголовок з екрану.
84. Конституції і конституційні акти України. Історія і сучасність / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького / Ю.С.Шемшученко (відп.ред.), І.О. Кресіна (упоряд.). — К., 2001. — 400 с.
85. Конституційне право України: Хрестоматія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / В.С. Журавський (упоряд.), Ю.М. Тодика (упоряд.). — К. : Видавничий дім «Ін Юре», 2003. — 882 с.
86. Конституційний договір – шлях до злагоди // Час. - №8. - 2 лютого 1995р.
87. Конституційні акти України. 1917-1920: Невідомі конституції України / Ю.Д. Прилюк (наук.ред.і упоряд.), В.Ф. Жмир (наук.ред.і упоряд.). — К.: Філософська і соціологічна думка, 1992. — 272 с.
88. Конституційні засади державотворення і правотворення в Україні: проблеми теорії і практики: Матеріали наук.-практ. конф., 26 черв. 2006 р., Київ / Ред.: Ю.С. Шемшученко; НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, Акад. прав. наук, Ін-т законодавства ВРУ. — К., 2006. — 334 с.
89. Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в Україні: проблеми теорії і практики / За ред. В.Ф. Погорілка. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 356 с.
90. Конституційно-правові проблеми українського державотворення. Матеріали методологічного семінару 17 грудня 2002 р. – К., 2002. – 54 с.
91. Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки (1978р.) //Хрестоматія з історії держави та права України. – У 2 т. – Т 2. – К.: «Ін Юре», 1997 – С. 637 - 660.
92. Конституція України. – К.: Видавництво «Право». Українська правнича фундація. – 1996 р. – 128 с.
93. Конституція України. Із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 року N 2222-IV. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.liga.net/zakon/.
94. Конституція незалежної України: У 3 кн. / Українська правнича фундація / С. П. Головатий (ред.)С.П. Головатий (уклад.), Л.П. Юзьков (уклад.). — К. : Право, 1995. Кн. 2, ч. 1: Документи, статті. — 278 с.
95. Конституція України. Проект. В редакції від 1.07.1992р. // Конституція незалежної України: У 3 кн. / Українська правнича фундація / С.П.Головатий (ред.) С.П. Головатий (уклад.), Л.П. Юзьков (уклад.). — К.: Право, 1995. Кн. 1.
96. Копейчиков В. Моральні і політико-правові підвалини статусу глави держави // «Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність». Матеріали наук.- практ. конф. 22-23 листопада 1996 р. / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького / Ю.С. Шемшученко (ред.) — К.: Генеза, 1997. — С. 175-179.
97. Копєйчиков В.В. Організація державної влади і розробка нової Конституції України // Вісник Академії правових наук України. – 1995 - № 3. – С. 14 - 17.
98. Копиленко О. Л. Сто днів Центральної Ради. – К.: Видавництво «Україна», 1992. – 204 с.
99. Копиленко О. Л., Копиленко М.Л. Держава і право України. 1917-1920. – Навч. посібник. — К.: Либідь, 1997. — 208 с.
100. Копиленко О.Л. Автономна Республіка Крим: проблеми правового статусу. — К.: Таксон, 2002. — 342 с.
101. Коркунов Н.М. Указ и закон. – СПб., 1894 г.
102. Коукли Дж. Двухпалатность и разделение властей в современных государствах // Полис. – 1997. - № 3. – С. 148-165.
103. Краснов М.А., Сатаров Г.А. Конституционная реформа и реформа политической системы. [Електронний ресурс] – Режим доступу: //http://www.ilpp.ru/projects/govern/krasn_satar/kras_sat_1.html – Заголовок з екрану.
104. Кресіна І. Політична реформа в Україні: здобутки і недоліки // Право України. — 2007. — N 4. — С. 9-12.
105. Кресіна І.О., Перегуда Є.В. Парламентські вибори в Україні: правові і політичні проблеми / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. — К. : Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2003. — 366 с.
106. Кривенко Л. Воля народу, її трансформація у державну волю. Теоретичні і конституційні питання державно-правової реформи // Віче. – 1997. - № 9. – С. 42-59.
107. Кривенко Л. Доктрина організації державної влади і Верховна Рада України // Тези доповідей і наукових повідомлень науково-практичної конференції «Проблеми реформування державної влади: конституційний та управлінський аспекти». – Київ – 10-11 березня 1995р. – С. 57 - 60.
108. Кривенко Л. Розподіл влад і процесуальні права парламенту // Віче. – 1998. - № 3. – С. 14-32.
109. Кривенко Л. Суверенітет парламенту. Теорія і практика // Віче. – 1998. - № 4. – С. 33-48.
110. Кривенко Л.Т. Український парламентаризм. До питання конституційних гарантій // Віче. – 1996. - №11. – С. 36-50.
111. Курас І. Ф., Рудич Ф. М., Балабан Р. В., Клинченко О. В., Кононенко Н. В. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку. — К.: Парламентське вид-во, 1998. — 350 с.
112. Кынев А.В. Институт президента в странах Центральной и Восточной Европы. Сравнительный анализ. Автореф. дис... канд. полит. наук. – М.: МГУ им. М.В. Ломоносова, 2002. – 29 с.
113. Кынев А.В. Институт президентства в странах Центральной и Восточной Европы. // Полис. - 2002. - №2. – С. 126-137.
114. Лебедев А.Н. Статус субъекта РФ. (Основы концепции, конституционная модель, практика). – М.: ИГП РАН, 1999. – 198 с.
115. Лемак В.В. Адаптація конституційної системи Словацької Республіки до вимог європейської інтеграції (реформа 2001 р.) // Держава і право. – Вип. 18. –