УКРАЇНСЬКИЙ КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМ: ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ :

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП ................................................................................................................................3

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УКРАЇНСЬКОГО КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ ..........................................................................................11

1.1. Поняття конституціоналізму ....................................................................................11
1.2. Принципи українського конституціоналізму ..........................................................22
1.3. Система українського конституціоналізму .............................................................37
Висновки до І розділу ......................................................................................................52

РОЗДІЛ ІІ. ОСНОВНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ ..........................................................................................54

2.1. Зародження українського конституціоналізму —
початок ХVІІІ ст. – середина ХІХ ст. .............................................................................59
2.2. Практика конституційного будівництва і національна конституційна
думка середини ХІХ ст. – початку ХХ ст. ......................................................................70
2.3. Конституційне будівництво в Україні 1919–1991 роки .....................................89
2.4. Становлення українського конституціоналізму
в умовах незалежної України (1991–2003 роки) ...........................................................98
Висновки до ІІ розділу ...................................................................................................108

РОЗДІЛ ІІІ. ОСНОВНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ
СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ ..........................111

3.1. Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні
як пріоритетний напрям розвитку сучасного українського конституціоналізму .....111
3.2. Організація державної влади — головний напрям розвитку
сучасного українського конституціоналізму ...............................................................129
3.3. Конституційний Суд — гарант сучасного українського конституціоналізму ..151
3.4. Проблеми реалізації чинної Конституції України ............................................165
Висновки до ІІІ розділу ..................................................................................................181

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ .............................................................................................186

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ..................................................................196

ВСТУП
Актуальність теми. Серед численних течій української політико-правової думки владно тарує собі дорогу з початку ХVIII ст. український конституціоналізм. Його знаменують насамперед Конституція П. Орлика, проекти Конституцій Г. Андрузького та конституційні проекти початку ХХ століття. Конституції відображають стан і долю держави та передують практиці її становлення і розвитку, хоча й не завжди успішно. Процес конституційного будівництва в Україні супроводжується становленням і розвитком вітчизняної наукової конституційної думки.
Сучасний український конституціоналізм ознаменувався низкою як традиційних, так і нових явищ теоретичного і практичного характеру. Протягом останніх тринадцяти років в Україні було прийнято ряд доленосних для держави конституційно-правових актів: Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.), укладено Конституційний Договір між Президентом України та Верховною Радою України (8 червня 1995 р.), прийнята чинна Конституція України (28 червня 1996 р.), а також проведено два всеукраїнських референдуми (1991 р. і 2000 р.) та ряд президентських, парламентських і місцевих виборів. Завдяки цим конституційним актам і подіям в Україні було змінено державний та суспільний лад. Україна стала суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, рівноправним членом світового співтовариства. У ній були створені нові органи державної влади — інститут президентства, Конституційний Суд та ін., систему місцевого самоврядування; гарантовано якісно новий статус особи, суспільства і держави.
Теоретичною основою цих зрушень стали досягнення як національної, так і світової наукової конституційної думки та практики конституційного будівництва. Проте надбання світової наукової конституційної думки і практики конституційного будівництва, які раніше практично повністю заперечувалися, запозичувалися часом нетворчо, фрагментарно або надмірно без урахування конкретних умов, а розвиток національної наукової думки не завжди і не у всьому встигав за подіями. Тому при досить значних досягненнях у розвиткові вітчизняного конституціоналізму на даний час бракує фундаментальних досліджень у галузі конституції, її реалізації, охорони, а інститути конституційного ладу й відповідне законодавство у багатьох аспектах потребують удосконалення.
Нині набуває особливого значення критичне теоретико-правове осмислення надбань світового конституціоналізму, підтримання позитивного досвіду, запровадження новацій, які відповідають національним традиціям. Зарубіжний досвід не завжди дає готові зразки для запозичення, однак його можна сприймати як своєрідне мірило для прогнозування перспективи подальшого розвитку вітчизняного суспільства. Тому виникає потреба здійснення комплексного аналізу теоретичних і практичних проблем становлення й розвитку українського конституціоналізму.
Актуальність дисертаційної теми зумовлена також завданнями подальшого розвитку конституційної теорії для здійснення конституційної реформи і покращення механізмів реалізації Конституції з урахуванням нових явищ і процесів, характерних для сучасного вітчизняного конституціоналізму; необхідністю підвищення теоретичного рівня викладання конституційного права; формування у студентів більш глибоких та об’єктивних поглядів на характерні риси і специфічні особливості конституційно-правових інститутів, які мають демократичне спрямування.
При підготовці дисертації був здійснений аналіз праць представників сучасної української історичної та історико-правової науки Т. Г. Андрусяка, О. І. Гуржія, Р. П. Іванченко, М. С. Кармазіної, В. С. Кульчицького, О. М. Мироненка, М. І. Настюка, Ю. І. Римаренка, С. Ю. Римаренка, О. Ф. Скакун, В. А. Смолія, В. С. Степанкова, Б. Й. Тищика, І. Б. Усенка.
При дослідженні проблем становлення і розвитку українського конституціоналізму автор зосередив увагу на працях вітчизняних представників загальнотеоретичних і галузевих правових дисциплін: А. З. Георгіци, В. О. Гергелійника, В. С. Журавського, А. П. Зайця, В. М. Кампо, В. В. Копєйчикова, Л. Т. Кривенко, Л. Р. Наливайко, М. П. Орзіха, В. Ф. Погорілка, В. Я. Тація, В. П. Тихого, Ю. М. Тодики, О. Ф. Фрицького, В. М. Шаповала, Ю. С. Шемшученка, М. В. Цвіка та ін.
Теоретична і практична основа дисертаційного дослідження ґрунтується на працях і висновках юристів-теоретиків у галузі конституційного права, представників інших галузей права, загальної теорії держави і права Росії та країн СНД: М. В. Баглая, О. О. Кутафіна, В. В. Лазарєва, О. А. Лукашової, М. М. Марченка, О. М. Медушевського, Л. С. Морозової, В. С. Нерсесянца, Ж. І. Овсепян, А. С. Піголкіна, Л. Б. Тіунової, Ю. О. Тихомірова, В. І. Фадєєва, В. О. Четверніна, В. Є. Чиркіна та ін.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний дисертантом напрям наукового дослідження належить до пріоритетних у галузі конституційного права. Проблема становлення і розвитку вітчизняного конституціоналізму входить до планових тем Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України (“Конституційно-правові основи політичної системи України” 0102 V 001599), посідає чільне місце у підготовленій Інститутом законодавства Верховної Ради України Концепції розвитку законодавства України на 1997–2005 роки.
Мета і завдання дослідження – формулювання концепції становлення і розвитку українського конституціоналізму на різних етапах розбудови української держави, конституції і конституційного права України. Для досягнення поставленої мети головна увага була зосереджена на вирішенні таких завдань:
• сформулювати авторське визначення поняття конституціоналізму;
• здійснити класифікацію загальних принципів українського конституціоналізму;
• з’ясувати концептуальні основи системи українського конституціоналізму;
• запропонувати періодизацію та визначити критерії періодизації становлення і розвитку українського конституціоналізму;
• проаналізувати українську конституційну думку і практику конституційного будівництва в галузі прав і свобод людини й громадянина;
• розкрити особливості української конституційної думки і практики конституційного будівництва щодо організації державної влади в Україні;
• проаналізувати конституційну думку щодо реалізації конституції та її охорони (захисту, гарантування).
Об’єктом дисертаційного дослідження є український конститу-ціоналізм, теорія і практика конституційного будівництва в Україні.
Предметом дисертаційного дослідження є становлення і розвиток українського конституціоналізму.
Методи дослідження. Методологічною основою обрано діалектичний метод наукового пізнання правових явищ і процесів, який дає змогу розглянути їх у розвитку і зв’язку між собою та суспільством, виявити основні закономірності і тенденції становлення й розвитку конституціоналізму і його складових. Використовувався також ціннісний підхід, який засновується на необхідності отримання не лише наукової, а й ціннісної інформації про об’єкт дослідження. Принцип об’єктивності застосовувався при систематизації та класифікації джерельної бази і фактологічного матеріалу, встановленні вірогідності та повноти інформації.
Серед загальнонаукових методів використовувалися методи системно-структурного та функціонального аналізу — при виявленні ролі конституційно-правових актів та відповідних теорій у становленні й розвитку українського конституціоналізму. Історико-правовий метод застосовувався при дослідженні походження українського конституціоналізму. Застосування методів багатофакторності, моделювання і прогнозування дозволило розробити пропозиції щодо удосконалення конституційного законодавства, зокрема законодавства про структуру парламенту, місце і роль Президента, Конституційного Суду України у системі органів державної влади, основні права і свободи людини й громадянина, гарантії захисту цих прав і свобод тощо. Використання серед спеціальних методів формально-юридичного і порівняльно-правового дало змогу проаналізувати систему законодавства під кутом зору основних принципів українського конституціоналізму та виробити пропозиції щодо його удосконалення. Використання політологічного аналізу та статистичних методів дозволило розкрити систему українського конституціоналізму та ступінь реалізації його складових.
Наукова новизна одержаних результатів полягає, насамперед, у формулюванні авторської концепції становлення і розвитку українського конституціоналізму.
У межах проведеного дослідження одержано такі результати, які складають наукову новизну:
• авторське визначення поняття конституціоналізму — політико-правової категорії, яка опосередковує місце і роль Конституції у правовій системі, суспільстві і державі, що знаходять вияв у її верховенстві та характері впливу на суспільні відносини;
• авторська концепція системи українського конституціоналізму, яку складають чинна Конституція України як нормативно-правовий акт, теорія, історія, ідеологія Конституції України та існуючий конституційний лад, тобто нормативно-правові, наукові, історичні, ідеологічні та організаційні основи конституціоналізму;
• авторська концепція основних етапів розвитку українського конституціоналізму (критерієм періодизації є прийняття нових типів конституцій, конституційних актів або підготовка їх проектів); з часу прийняття Конституції Пилипа Орлика (1710 р.) український конституціоналізм пройшов такі основні етапи: 1) початок ХVІІІ ст. – середина ХІХ ст. — конституціоналізм періоду прийняття і дії першої конституції України; 2) середина XIX ст. – початок XX ст. — період конституційних проектів і прийняття перших конституцій суверенної України; 3) 1919–1991 роки — конституціоналізм радянської доби; 4) 1991–2003 роки — конституціоналізм з часу проголошення незалежності України;
• український конституціоналізм на всіх основних етапах свого розвитку характеризувався сприйняттям політико-правових вчень минулого і досягнень світової конституційної думки, але мав відносно самостійний характер і був вельми розмаїтим як за формами конституцій та інших конституційних актів (договори, універсали тощо), так і своїм змістом: від виняткового глобалізму до крайнього регіоналізму, передбачаючи республіку і монархію, унітарну і федеративну держави тощо;
• сучасний український конституціоналізм перебуває значною мірою в стадії становлення і характеризується багатогранністю у своєму розвитку, основними напрямами якого є: 1) становлення системи основних прав і свобод людини і громадянина; 2) утвердження безпосереднього народовладдя і якісно нової організації державної влади та системи місцевого самоврядування; 3) реалізація Конституції та 4) її гарантування, охорона;
• найповніше сучасний український конституціоналізм виявляється у правах і свободах людини, громадянина в Україні та в їх гарантіях; за системою прав і свобод чинна Конституція України є однією з найбільш досконалих і гуманних;
• винятковими досягненнями практики українського конститу-ціоналізму є здійснення безпосереднього народовладдя в Україні у формі загальноукраїнських і місцевих референдумів, в тому числі за народною ініціативою, парламентських, президентських, регіональних (республіканських) і місцевих виборів, всенародних обговорень тощо;
• значними досягненнями сучасного українського конституціоналізму є якісно нова організація державної влади та система місцевого самоврядування; внесено ряд пропозицій з удосконалення реалізації Конституції та її охорони, гарантування.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що автор здійснив теоретичне узагальнення питання становлення і розвитку вітчизняного конституціоналізму. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані: 1) для подальших теоретичних досліджень проблем сучасного українського конституціоналізму; 2) у законодавчій практиці для вдосконалення нормативної бази з питань організації державної влади, правового статусу особи, діяльності Конституційного Суду України, реалізації Конституції; 3) у практичній діяльності державних органів і установ; 4) у навчальній сфері в процесі викладання курсів “Конституційне право України”, “Конституційне право зарубіжних країн”, “Порівняльне конституційне право”, “Історія політичних і правових вчень”, “Історія України”, “Історія держави і права України”, а також для науково-дослідної роботи студентів, слухачів, аспірантів вищих закладів освіти юридичного профілю.
Апробація результатів дослідження. Теоретичні і практичні положення, які містяться в дисертації, неодноразово розглядалися на засіданні відділу конституційного права і місцевого самоврядування Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України.
Основні положення та висновки дисертації доповідалися на Науково-практичній конференції “Проблеми і перспективи розвитку та реалізації законодавства України” (м. Київ, 19.04.2001 р., тези опубліковані); Міжнародній науково-практичній конференції “Вибори і референдуми в Україні: законодавче забезпечення, проблеми реалізації та шляхи вдосконалення” (м. Київ, 13–15.11.2002 р., тези не опубліковані); Міжнародній науковій конференції “Проблеми реалізації Конституцій України та Польщі” (м. Львів, 27–28.11.2002 р., тези не опубліковані); IX Регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 13–14.02.2003 р., тези опубліковані); Міжнародній науково-теоретичній конференції студентів, аспірантів та молодих вчених “Соціально-економічні, політичні та культурні оцінки та прогнози на рубежі двох тисячоліть” (м. Тернопіль, 20.02.2003 р., тези опубліковані); Науково-практичній конференції “Проблеми кодифікації законодавства України” (м. Київ, 14.05.2003 р., тези опубліковані).
Публікації. Результати дисертаційної роботи знайшли відображення в шести статтях і чотирьох тезах доповідей.
Структура дисертації зумовлена її цілями, завданнями і предметом дослідження та складається зі вступу, трьох розділів, які містять одинадцять підрозділів, висновків та списку використаних джерел (323 найменування). Загальний обсяг дисертації становить 213 сторінок, з яких основного тексту – 193 сторінки.

Список литературы

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Проведене дослідження дає підстави зробити такі висновки:
1. Конституціоналізм — це політико-правова категорія, яка опосередковує місце і роль Конституції у правовій системі, суспільстві і державі, що знаходять вияв у її верховенстві та характері впливу на суспільні відносини. За своєю суттю конституціоналізм опосередковує місце і роль Конституції у правовій системі держави, тобто верховенство Конституції та її статус як Основного Закону держави. За змістом конституціоналізм — це конституційне будівництво, реалізація Конституції та її охорона, гарантування. За формою конституціоналізм опосередковує конституційний лад, тобто державний і суспільний лад, форми безпосереднього народовладдя, держави тощо.
2. Загальними принципами українського конституціоналізму є принципи: верховенства Конституції у правовій системі; верховенства права у суспільстві і державі; поділу влад; обмеженості державної влади; суверенітету Українського народу; взаємної відповідальності держави і особи; реальності прав і свобод, їх охорони, непорушності, гарантованості; відкритого громадянського суспільства; наступності конституційних ідей.
3. Систему українського конституціоналізму складають чинна Конституція України як нормативно-правовий акт, теорія, історія, ідеологія Конституції України та існуючий конституційний лад, тобто нормативно-правові, наукові, історичні, ідеологічні та організаційні основи конституціоналізму. Нормативно-правові основи конституціоналізму перш за все визначає Конституція як нормативний акт найвищої юридичної сили, Основний Закон держави, що регулює найважливіші суспільні відносини і має власну структуру, особливий порядок прийняття і внесення змін. Наукові основи формує теорія конституціоналізму, що включає: досягнення зарубіжної наукової думки, вчення вітчизняних мислителів минулих часів, сучасні ідеї і концепції українського конституціоналізму про конституцію, суверенітет народу і держави, правову, соціальну, демократичну державу, права і свободи особи тощо. Основними складовими історичних основ конституціоналізму є: передумови, витоки, основні етапи, тенденції, напрями і форми, результати й досягнення становлення і розвитку українського конституціоналізму. Ідеологічні основи конституціоналізму складає система правових ідей, поглядів, понять, теорій, заснованих на певних наукових і політичних знаннях та уявленнях, яка має за мету вплив на формування і розвиток правової, політичної й моральної культури. Організаційні основи опосередковує конституційний лад — система суспільних відносин, встановлених на основі і відповідно до Конституції — основними складовими якого є державний і суспільний лад України.
4. Витоками українського конституціоналізму, який з’являється на початку ХVІІІ століття (з прийняттям Конституції П. Орлика 1710 р.), були насамперед національні джерела — політико-правові ідеї (вчення) Х–ХVII століть та державне будівництво в Україні в ті часи, а також політико-правові вчення і конституційне будівництво інших держав.
Значний вплив на український конституціоналізм мали зарубіжні вчення про правову державу, поділ влад, верховенство права, форми державного устрою і форми правління, про суверенітет народу і держави, про права людини, безпосереднє народовладдя, парламентаризм тощо. Помітний вплив на конституційне будівництво в Україні справила і практика конституційного будівництва деяких країн: Сполучених Штатів Америки, Австро-Угорщини, а згодом Росії і Союзу РСР.
5. З часу прийняття першої Конституції України (1710 р.) український конституціоналізм пройшов у своєму розвитку ряд етапів, які визначаються прийняттям конституцій, конституційних актів або підготовкою їх проектів:
1) початок ХVIIІ ст. – середина ХІХ ст. — конституціоналізм періоду прийняття і дії першої Конституції України та козацько-гетьманського державного будівництва;
2) середина ХІХ ст. – початок ХХ ст. — конституціоналізм періоду підготовки конституційних проектів і теорій та прийняття перших конституцій і конституційних актів суверенної України;
3) 1919–1991 роки — конституціоналізм радянської епохи: період символічних українських конституцій несуверенної української держави, панування єдиної марксистської (марксистсько-ленінської) теорії конституції;
4) 1991–2003 роки — конституціоналізм з часу проголошення суверенітету української держави і прийняття чинної Конституції України.
6. Незважаючи на винятково складні умови конституційного будівництва в Україні і розвитку теорії конституціоналізму, що пов’язано зі станом української державності та іншими обставинами, теорія і практика українського конституціоналізму нерідко випереджала світовий та європейський конститу-ціоналізм (Конституція П. Орлика 1710 р.).
7. Теорія і практика українського конституціоналізму з часу його виникнення значною мірою ґрунтувались і ґрунтуються на досягненнях світового конституціоналізму, але в цілому є відносно цілісними і самостійними та характеризуються наявністю низки положень, невластивих більшості конституцій світу і теорій конституціоналізму, щодо єдності, соборності української держави, статусу глави держави, форм правління і державного устрою, статусу національних меншин тощо.
8. Практика українського конституціоналізму поряд із традиційними конституційними актами (конституціями як єдиними нормативними актами, деклараціями тощо) характеризується наявністю низки нетрадиційних нормативно-правових актів відповідної юридичної сили: 1) договори — Конституція П. Орлика 1710 р.; 2) Ухвала про злуку ЗУНР з УНР 1919 р.; 3) Конституційний договір 1995 р.; 4) універсали І–ІV (1917–1918 роки); 5) Акти (Акт проголошення незалежності України 1991 р.) тощо.
9. Конституційне будівництво в Україні, починаючи з 1710 р., характеризується деякими діаметрально протилежними рисами і тенденціями та нерівномірністю у своєму розвитку: з одного боку, великою перервністю у своєму розвитку (Конституція П. Орлика 1710 р. — Конституція УНР 1918 р.), тобто глибоким спадом, а з іншого боку, — множинністю конституційно-правових актів в історично короткі проміжки часу, зокрема протягом 1917–1920 років, тобто значним піднесенням конституційного будівництва, що зумовлено неодноразовими змінами державного і суспільного ладу як в Україні, так і в тих країнах, до яких тимчасово входили її території (Росія та ін.). Зокрема, в період 1917–1920 років було прийнято чотири універсали (1917–1918 роки), які є конституційно-правовим актами, і чотири конституції: Конституція УНР 1918 р., Конституція гетьмана П. Скоропадського (Закон про тимчасовий державний устрій України 1918 р.), Конституція УНР часів Директорії (Закон про форми державної влади в Україні та ін. закони), Конституція УСРР 1919 р.
Надзвичайна активність конституційного процесу протягом 1917–1920 років не була випадковою. Прийняттю цих конституцій передувала підготовка кількох проектів конституцій в період з середини ХІХ ст. до початку ХХ ст., які з певних причин залишилися нереалізованими.
10. Теорія і практика українського конституціоналізму з часу свого виникнення характеризується винятковим за широтою діапазоном ідей і проектів щодо державного та суспільного ладу, організації державної влади і місцевого самоврядування та з інших питань. Зокрема, для українського конституціоналізму характерні як крайній глобалізм (всесвітня федерація, слов’янська федерація націй і держав), так і винятковий регіоналізм (федералізація України, територіальна і національна автономія, повне самоврядування тощо); обґрунтування необхідності встановлення як соціалістичного, так і капіталістичного (буржуазного) ладу; прояви як панславізму, так і націоналізму, пропозиції щодо встановлення як республіканських, так і монархічних форм правління і держави, що свідчить як про виняткове внутрішнє багатство змісту українського конституціоналізму, так і про його значну суперечливість, неоднозначність, багатомірність.
11. В цілому конституційне будівництво в Україні з часу прийняття першої Конституції України — Конституції П. Орлика 1710 р. — до прийняття чинної Конституції 1996 р. являло собою фактично становлення української конституції і українського конституціоналізму. Конституції цього періоду мали переважно тимчасовий або обмежений територією дії характер (Конституція П. Орлика) або не набували чинності (Конституція УНР 1918 р.), або мали символічний характер чи були рецепцією інших конституцій (радянські Конституції 1919 р., 1929 р., 1937 р., 1978 р.).
12. Нинішній український конституціоналізм перебуває значною мірою в стадії становлення і разом з тим у постійному розвитку. Основними напрямами розвитку теорії і практики українського конституціоналізму є: теорія і практика забезпечення конституційних прав і свобод людини й громадянина в Україні; теорія і практика організації і здійснення політичної влади, народовладдя, зокрема державної влади в Україні; охорона, гарантування Конституції та її реалізація.
Сучасний український конституціоналізм має відносно самостійний характер і водночас ґрунтується на досягненнях світового конституціоналізму, істотно збагачуючи його: щодо прав людини (екологічні права), щодо статусу національних меншин, власності Українського народу на природні ресурси, парламентаризму, місцевих органів виконавчої влади (місцевих державних організацій), прокуратури, Конституційного Суду, територіальної автономії тощо.
13. Сучасний український конституціоналізм найбільш повно виявляється у конституційних правах, свободах і обов’язках людини й громадянина, в якісно новій організації державної влади, в реалізації чинної Конституції і в системі її охорони. Пріоритетним інститутом конституціоналізму, в тому числі українського, є реальний інститут прав, свобод і обов’язків людини й громадянина.
Чинна Конституція України є дійсно гуманною, оскільки правам і свободам особи та їх гарантам присвячено чи не найбільше статей (48) серед інших конституційних інститутів та зменшено коло конституційних обов’язків. Закріплення в Основному Законі розгорнутої системи прав і свобод не є формальним або випадковим. Йому передує пріоритетне ставлення держави до людини, її прав і свобод. “Людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека, — йдеться в ст. 3 Конституції, — визнаються найвищою цінністю”. Права і свободи людини, її гарантії, зазначається в цій же статті, визначають зміст і спрямованість держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність, забезпечення прав і свобод особи є головним її обов’язком.
Переважна більшість положень, присвячених правам, свободам та їх гарантіям, ґрунтується на міцній сучасній науковій основі конституціоналізму. Чинна Конституція найбільш повно серед конституцій світу імплементувала міжнародно-правові акти, присвячені правам і свободам людини, закріпивши громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні та екологічні права і свободи.
У чинній Конституції вперше на законодавчому рівні визнані природні (громадянські) права людини і разом з політичними закріплені як пріоритетні. Конституція України зберегла традиційні соціальні, економічні і культурні права і свободи, значно розширила коло прав і свобод особи, збагатила їх зміст і зміцнила гарантії. Як організаційно-правові гарантії поряд з традиційними (суди, органи виконавчої влади) передбачено якісно нові — Президент України, Уповноважений Верховної Ради з прав людини та ін. Крім цього, у чинній Конституції вперше закріплено право громадянина України звертатися за захистом своїх прав до міжнародних судових органів та інших органів і організацій, після того як будуть вичерпані національні можливості.
Конституція передбачила також невичерпність прав і свобод, їх рівність, невідчужуваність, непорушність, необмеженість та інші принципи як гарантії прав і свобод людини і громадянина в Україні.
Одним із найбільших досягнень у розвитку українського конституціоналізму в галузі прав і свобод особи є закріплення обов’язків органів державної влади і органів місцевого самоврядування як інститутів, які мають кореспондувати правам і свободам людини й громадянина, та їх конституційно-правової та іншої юридичної відповідальності за порушення конституційних прав. Зокрема, Конституцією передбачено право направляти індивідуальні чи колективні звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх службових і посадових осіб (ст. 40).
14. Центральною проблемою конституціоналізму, як і конституційного права в цілому, є проблеми влади, тобто політичної влади: влади народу, державної влади та місцевого самоврядування. Ґрунтуючись на досягненнях вітчизняної та світової конституційної думки і практики конституційного будівництва, чинна Конституція України закріпила якісно нові засади організації та здійснення влади українського народу, державної влади і місцевого самоврядування.
Виходячи із загальновизнаної теорії суверенітету народу, чинна Конституція визнала народ носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні (ст. 5). Водночас в Основному Законі зазначається, що народ може здійснювати владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Легітимні форми безпосереднього народовладдя, природно, не мають обмежень, і Конституція їх не передбачає. Як конституційні, тобто основні, форми безпосереднього народовладдя найбільш повно закріплюються вибори і референдуми. Загальновизнаними принципами цих форм безпосереднього народовладдя проголошуються принципи загального, рівного, прямого виборчого права і таємного голосування. Серед інших конституційних форм безпосереднього народовладдя передбачаються мирні збори, мітинги, походи і демонстрації, індивідуальні і колективні звернення та референтні ініціативи.
Новелою чинної Конституції України та українського конституціоналізму є визнання за народом права не лише володіти вищою владою, безпосередньо здійснювати владу, надавати владу органам публічної влади, а й захищати, охороняти, гарантувати владу. За чинною Конституцією право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові України і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
Головним здобутком чинної Конституції України і сучасного українського конституціоналізму в цілому є регулювання організації й здійснення державної влади, якій присвячено 65 статей. Конституцією передбачена якісно нова горизонтальна організація державної влади, механізм і порядок її здійснення, що свідчить про надзвичайно велике політичне значення Конституції в суспільстві і державі.
Відповідно до Конституції державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження в установлених межах і відповідно до законів України. Це положення втілило багатовікові досягнення світової і національної конституційної думки й практики державного та конституційного будівництва як один із провідних принципів правової держави.
Передбачений Конституцією поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову доповнюється теорією поділу на ряд інших видів (гілок) влади (контрольну, президентську влади та ін.). Автор формулює концепцію поділу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову, а також на контрольну і президентську.
Конституційні види (гілки) влади мають передбачений Конституцією механізм їх здійснення в особі окремих органів державної влади або системи цих органів. Відповідно до Конституції законодавча влада здійснюється єдиним органом державної влади — Верховною Радою — парламентом України. Виконавча влада здійснюється системою органів: Кабінет Міністрів – міністерства та інші центральні органи виконавчої влади — місцеві державні адміністрації. Судова влада представлена сукупністю органів: Конституційний Суд України і суди загальної юрисдикції. Більшість з цих органів перебуває на стадії становлення і переживає період реформ: парламентської, адміністративної, судової тощо.
У порядку здійснення цих реформ вносяться відповідні пропозиції або додаткові обґрунтування, зокрема на користь зміцнення законодавчих основ організації і діяльності законодавчої, виконавчої і судової влади, прийняття регламентів або законів про регламенти цих органів, а також щодо організаційного, фінансового, інформаційного, наукового, матеріально-технічного та іншого забезпечення органів державної влади.
Основним напрямом розвитку чинної Конституції на сучасному етапі є здійснення конституційної реформи шляхом прийняття Закону “Про внесення змін до Конституції України”, який передбачає зміни щодо повноважень і терміну діяльності Верховної Ради України; порядку обрання і повноважень Президента України; порядку формування і припинення діяльності Кабінету Міністрів України, центральних і місцевих органів виконавчої влади; обрання суддів судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України, що стали предметом всенародного обговорення у березні – травні 2003 р. та згодом у парламенті.
Значним досягненням українського конституціоналізму є також визнання і гарантування місцевого самоврядування і, зокрема, закріплення територіальних громад як основних суб’єктів місцевого самоврядування.
15. Істотною проблемою сучасного українського конституціоналізму є посилення її охорони, захисту, гарантування Конституції України. Це насамперед попередження перетворення чинної Конституції у символічну конституцію і гарантування, охорона її стабільності, непорушності, що досягається, зокрема, процедурою внесення змін до Конституції, забезпечення відповідності законів та інших правових актів конституції та її офіційним тлумаченням. Вирішальна роль у гарантуванні Конституції, недопущенні перетворення її в символічне явище належить Конституційному Суду як одному з найбільших досягнень у розвитку сучасного українського конституціоналізму після прийняття чинної Конституції України.
16. Серцевиною будь-якого, в тому числі українського, конституціоналізму як теорії конституції і практики конституційного будівництва є, природно, проблеми її реалізації — втілення приписів у правомірні дії громадян, органів державної влади та посадових осіб, адже в процесі реалізації Конституції сповна виявляються її роль і значення.
Конституція України вже діє понад сім років. Протягом цього часу більшість її положень стали діючими, зокрема щодо безпосереднього народовладдя, органів державної влади, суб’єктів місцевого самоврядування. Але в цілому запровадження Конституції відбувається повільно, суперечливо і часом малоефективно. Це стосується, зокрема, створення нової судової системи, місцевого самоврядування, органів виконавчої влади.
Водночас помітна тенденція в діяльності органів державної влади до перетворення Конституції певною мірою в символічний нормативний акт, що виявляється у невиконанні положень Конституції, зокрема, парламентом і Кабінетом Міністрів (не приймаються закони про регламент, Кабінет Міністрів та ін.), в ігноруванні волі народу тощо. У зв’язку з цим автором вноситься ряд пропозицій, спрямованих на подолання цих негативних явищ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Нормативні акти України
1. Конституція України, прийнята на V сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
2. Про внесення змін до Конституції України: Проект Закону. На всенародне обговорення. — К.: Преса України, 2003. — 80 с.
3. Про внесення змін до Конституції України: Проект Закону (реєстр. № 4105) від 4 вересня 2003 р. зі змінами від 3 лютого 2004 р.
4. Про адвокатуру: Закон України від 19 грудня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 9. — Ст. 62.
5. Про громадянство України: Закон України від 18 січня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 13. — Cт. 65.
6. Про звернення громадян: Закон України від 2 жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 47. — Ст. 256.
7. Про Конституційний Суд України: Закон України від 16 жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 49. — Ст. 272.
8. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 4. — Ст. 20.
9. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 24. — Ст. 170.
10. Про місцеві державні адміністрації: Закон України від 9 квітня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 20–21. — Ст. 190.
11. Про об’єднання громадян: Закон України від 16 червня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 34. — Ст. 20.
12. Про охорону навколишнього природного середовища: Закон України від 25 червня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 41. — Cт. 546.
13. Про політичні партії в Україні: Закон України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 23. — Ст. 118.
14. Про прокуратуру: Закон України від 5 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 53. — Ст. 793.
15. Про судоустрій України: Закон України від 7 лютого 2002 р. // Голос України. — 2002. — 19 березня.
16. Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: Закон України від 23 грудня 1997 р. //Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 20. — Ст. 20.
17. Про вдосконалення координації діяльності правоохоронних органів по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю: Указ Президента України від 12 лютого 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 7. — Ст. 267.
18. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки Дзюби Г. П. щодо офіційного тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 2482 Цивільного процесуального кодексу України (справа громадянки Дзюби Г. П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи). Справа № 18/1148–97 від 25 листопада 1997 р. // Вісник Конституційного Суду України. — 1998. — № 1. — С. 3–17.
19. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 158 та ст. 159 Конституції України (справа щодо внесення змін до Конституції України). Справа № 1–26/98 від 9 червня 1998 р. // Вісник Конституційного Суду України. — 1998. — № 3. — С. 26–30.
20. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень ст. 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови). Справа № 1–6/99 від 14 грудня 1999 р. // Вісник Конституційного Суду України. — 2000. — № 1. — С. 5–9.
21. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 103 і 108 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України “Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою” (справа про всеукраїнський референдум за народною ініціативою). Справа № 1–26/2000 від 27 березня 2000 р. // Вісник Конституційного Суду України. — 2000. — № 2. — С. 5–11.
22. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя: Постанова Пленуму Верхового Суду України № 9 від 1 листопада 1996 р. // Право України. — 1996. — № 12. — С. 91–94.
23. Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30 травня 1997 р. // Право України. — 1997. — № 8. — С. 73–75.
24. Заключительный акт Совещания по Безопасности и Сотрудничеству в Европе от 1 серпня 1995 г. // Ведомости Верховного Совета СССР. — 1975. — Приложение к № 33. — С. 12–18.
25. Застереження Верховної Ради України від 12 грудня 1991 р. до Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав від 10 грудня 1991 р. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1994. — № 1. — С. 11–13.
26. Угода про Співдружність Незалежних Держав від 10 грудня 1991 р. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1994. — № 1. — С. 10–11.

Монографії, брошури, статті

27. Авер’янов В. Б. Правовий статус Кабінету Міністрів України: конституційні засади // Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. — Вип. 8. — К., 1997. — С. 29–36.
28. Алебастрова И. А. Основы американского конституционализма. — М.: Юриспруденция, 2001. — 160 с.
29. Алексеев С. С. Восхождение к праву. Поиски и решения. — М.: Изд-во НОРМА, 2001. — 752 с.
30. Алексеев С. С. Правовое государство — судьба социализма. — М.: Юрид. лит., 1988. — 175 с.
31. Андрейцев В. І. Екологічне право: Курс лекцій. — К.: ВЕНТУРІ, 1996. — 208 с.
32. Андрусяк Т. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини). — Львів: Світ, 1998. — 192 с.
33. Антонова Е. Верховенство закона в структурных преобразованиях государственной власти в России // Хозяйство и право. — 1996. — № 6. — С. 63–71.
34. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. — К.: Дніпро, 1991. — 238 с.
35. Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерации: Учебник для юридических вузов и факультетов: Изд. 2-е, изм. и доп. — М.: НОРМА– ИНФРА–М, 1999. — 776 с.
36. Баглай М. В., Габричидзе Б. Н. Конституционное право Российской Федерации. — М.: Изд. Группа ИНФРА–М: Кодекс, 1996. — 509 с.
37. Бандурка О. М., Греченко В. А. Влада в Україні на зламі 2-го і 3-го тисячоліть: Монографія. — Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 2000. — 304 с.
38. Баренбойм П. 3000 лет доктрины разделения властей. Суд Сьютера. — М.: Белые альвы, 1996. — 174 с.
39. Батанов О. В. Територіальна громада — основа місцевого самоврядування в Україні: Монографія. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. — 260 с.
40. Батурин Ю. М., Лившиц Р. З. Социалистическое правовое государство: от идеи к осуществлению (политико-правовой взгляд). — М.: Наука, 1989. — 256 с.
41. Бердяев Н. А. Философия неравенства / Сост., предисл. и примеч. Л. В. Полякова. — М.: ИМА–пресс, 1990. — 286 с.
42. Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формирования [Пер. с англ. Н. Р. Никоновой]. — М.: ИНФРА–М–НОРМА, 1998. — 622 с.
43. Біленчук П. Д., Кравченко В. В., Підмогильний М. В. Місцеве самоврядування в Україні (муніципальне право): Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2000. — 304 с.
44. Боер В. М., Янгол Н. Г. Российская государственность: от тоталитаризма к правовому государству. — Спб.: СПбГУАП, 1997. — 238 с.
45. Бойко В. Застосування конституційних норм судами загальної юрисдикції // Сучасний конституціоналізм та конституційна юстиція: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. Жовтень, 2000 / За ред. С. В. Ківалова, М. П. Орзіх. — Бібліотека журналу “Юридичний вісник”. — Одеса: Юридична література, 2001. — С. 47–54.
46. Бородін І. Функціональні обов’язки прокуратури у сфері забезпечення прав людини і громадянина (загальний нагляд, представництво інтересів громадян) // Право України. — 2000. — № 7. — С. 46–48.
47. Бринчук М. М. Экологическое право (право окружающей среды). — М.: Юристъ, 1999. — 688 с.
48. Бромхед П. Эволюция британской конституции. — М.: Юрид. лит., 1978. — 336 с.
49. Бурчак Ф. Конституційний статус Президента України // Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. — Вип. 8. — К., 1997. — С. 19–29.
50. Бутусова Н. В. Контитуционно-правовой институт уполномоченного по правам человека в Российской Федерации: Опыт, проблемы, перспективы // Конституционно-правовая реформа в Российской Федерации: Сб. статей / РАН ИНИОН. Центр социал. науч.-информ. исслед. Отд. политологии и правоведения; Отв. ред. Ю. С. Пивоваров. — М., 2000. — С. 174–183.
51. Варламова Н. В. Конституционный строй России: нормативная модель и политическая реальность // Конституционно-правовая реформа в Российской Федерации: Сб. статей / РАН ИНИОН. Центр социал. науч.-информ. исслед. Отд. политологии и правоведения; Отв. ред. Ю. С. Пивоваров. — М., 2000. — С. 59–72.
52. Васькович Й. Проблеми та перспективи побудови правової держави в Україні // Право України. — 2000. — № 1. — С. 32–34.
53. Верстюк В. Ф. Українська Центральна Рада: Навч. посібник. — К.: Заповіт, 1997. — 344 с.
54. Верховенство права: Сборник: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1992. — 213 с.
55. Витрук Н. В. Конституционное правосудие. Судебное конституционное правосудие и процесс. — М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998. — 383 с.
56. Вичев В. Нравственная культура руководителя. — М.: Политиздат, 1988. — 158 с.
57. Вишенський І. Твори. — К.: Держлітвидав УРСР, 1959. — 269 с.
58. Воеводин Л. Д. Юридический статус личности в России: Учебное пособие. — М.: Изд-во МГУ, ИНФРА–М–НОРМА, 1997. — 304 с.
59. Гелей С. Д. Українська політологія: Навчальний посібник. — Львів: Комерційна академія, 1995. — Ч. 1. — 179 с.
60. Георгіца А. З. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. — Чернівці: Рута, 2001. — 431 с.
61. Георгіца А. З. Конституція України 1996 року: здобутки і проблеми реформування // Конституційне будівництво в Україні: теорія і практика: Матеріали міжнародної наук.-практ. конф., 13 черв. 2000 р. / Упоряд. Ю. М. Бисага. — Ужгород: Закарпаття, 2000. — С. 124–131.
62. Георгіца А. З. Сучасний парламентаризм: проблеми теорії та практики. — Чернівці: Рута, 1998. — 484 с.
63. Георгіца А. З. Теоретико-методологічні проблеми сучасного конституціо-налізму: Наукова доповідь. — Чернівці: Рута, 2002. — 41 с.
64. Гергелійник В. Конституційний Суд в системі органів контрольної влади: теоретичні аспекти // Право України. — 1999. — № 5. — С. 81–85.
65. Гергелійник В. О. Правові проблеми становлення і функціонування конституційної юстиції в Україні: Дис. ...канд. юрид. наук. — К., 1998. — 203 с.
66. Головатенко В. Окремі аспекти конституційно-правового статусу Президента України // Право України. — 1999. — № 5. — С. 30–33.
67. Гончаренко В. Г. Прокуратура України: статус, функції, перспективи розвитку // Матеріали наукової конференції “Конституція України — основа модернізації держави та суспільства. 21–22 червня 2001 р., Харків”. Упорядники Ю. М. Грошевий, М. І. Панов. — Х.: Право, 2001. — С. 312–314.
68. Гончаренко В. Г., Лисенков С. Л. Статус прокуратури в конституціях зарубіжних країн та України // Сучасний конституціоналізм та конституційна юстиція: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. Жовтень, 2000 / За ред. С. В. Ківалова, М. П. Орзіх. — Бібліотека журналу “Юридичний вісник”. — Одеса: Юридична література, 2001. — С. 123–126.
69. Горєлов М. Передвісники незалежної України. — К.: Рада, 1996. — 157 с.
70. Горський В. С. Історія української філософії: Курс лекцій. — К.: Наукова думка, 1996. — 285 с.
71. Государство и право России в период становления и развития абсолютизма (вторая половина XVII – конец XVIII в.): Учеб. пособие / А. И. Рогожин, А. Н. Ярмыш. — К.: УМК ВО, 1989. — 80 с.
72. Громадянське суспільство в Україні: проблеми становлення / За ред. С. В. Бобровник. — К.: Логос, 1997. — 122 с.
73. Грушевський М. Галичина і Україна // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К.: Смолоскип, 2000. — С. 180–187.
74. Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К.: Наукова думка, 1992. — 543 с.
75. Грушевський М. Освобождение России и украинский вопрос. — Спб., 1907.
76. Грушевский М. Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання // Борітеся — поборете. — Відень, 1920. — № 1.
77. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині ХVII – XVIII ст.: кордони, населення, право. — К.: Основи, 1996. — 22 с.
78. Гусарєв С. Д., Олійник А. Ю., Слюсаренко О. Л. Загальна теорія держави і права (терміни, визначення, елементи змісту): Навчальний посібник. — К.: НАВСУ, 1998. — 444 с.
79. Давиденко Л. Функції прокуратури України згідно з новою Конституцією України // Право України. — 1997. — № 6. — С. 43–46.
80. Державотворення і правотворення в Україні: досвід, проблеми, перспективи / За ред. Ю. С. Шемшученка: Монографія. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького, 2001. — 656 с.
81. Дзодзиев В. Проблемы становления демократического государства в России. — М.: Ad Marginem, 1996. — 303 с.
82. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація // Вітчизна. — 1990. — № 5. — С. 101–130.
83. Дмитриев Ю. А., Черемных Г. Г. Судебная власть в механизме разделения властей и защите прав и свобод человека // Государство и право. — 1997. — № 8. — С. 44–50.
84. Додонов В. Н. Конституционализм // Российская юридическая энциклопедия. — М.: Издательский Дом ИНФРА–М, 1999. — 1110 с.
85. Донцов Д. Ідеологія чинного націоналізму // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К.: Смолоскип, 2000. — С. 188–198.
86. Дорошенко Д. І. Нарис історії України. — Львів: Світ, 1991. — 573 с.
87. Драгоманівський збірник. “Вільна спілка” та сучасний український конституціоналізм / За ред. Т. Г. Андрусяка. — Львів: Світ, 1996. — 256 с.
88. Дубонис А. Исследования экземпляров Третьего Литовского Статута (от С. Б. Линде до наших дней) // Третий Литовский Статут 1588 года: Материалы республиканской науч. конф. — Вильнюс, 1989. — С. 241–248.
89. Екологічне право України: Підручник для студентів юрид. вищих навч. закладів / В. К. Попов, А. П. Гетьман, С. В. Размєтаєв та ін.; За ред. В. К. Попова та А. П. Гетьмана. — Х.: Право, 2001. — 479 с.
90. Живиця: Хрестоматія укр. літ. ХХ ст.: У 2 кн. — Кн. 2. / За ред. М. М. Конончука; Упоряд. М. М. Конончук, Н. І. Бондар, Т. І. Конончук. — К.: Твім інтер, 1998. — 624 с.
91. Журавльова Г. Поділ влади в сучасній Україні (проблеми теорії та практики) // Право України. — 1998. — № 11. — С. 23–35.
92. Загоруй І. С. Три виміри українського конституціоналізму // Матеріали наукової конференції “Конституція України — основа модернізації держави та суспільства. 21-22 червня 2001р., Харків”. Упорядники Ю. М. Грошевий, М. І. Панов. — Х.: Право, 2001. — С. 246–249.
93. Заєць А. П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. — К.: Парламентське видання, 1999. — 24 с.
94. Захара І. С. Стефан Яворський. — Львів: Каменяр, 1991. — 110 с.
95. Золотухина Н. М. Владимир Мономах и развитие русской политико-правовой культуры // Советское государство и право. — 1983. — № 4. — С. 7–9.
96. Золотухина Н. М. Развитие русской средневековой политико-правовой мысли. — М.: Юрид. лит., 1985. — 200 с.
97. Іванченко Р. Історія без міфів: Бесіди з історії української державності. — К.: Укр. письменник, 1996. — 335 с.
98. Іванченко Р. П. Українська державність в 20-х–90-х рр. — К.: МІЛП, 2000. — 255 с.
99. История буржуазного конституционализма ХVII–ХVIII вв. — М.: Наука, 1983. — 296 с.
100. История буржуазного конституционализма ХІХ в. — М.: Наука, 1986. — 279 с.
101. История государства и права Украинской СССР: В 3-х т. — Т. 1 / Б. М. Бабий (гл. ред.), Ф. Г. Бурчак, В. С. Кульчицкий и др. — К.: Наукова думка, 1987. — 316 с.
102. Історія держави і права України: Хрестоматія / За ред. О. О. Шевченка. — К.: ВЕНТУРІ, 1996. — 224 с.
103. Кампо В. Українські реформи: політика і право: Попул. нарис /Міжнар. фундація вибор. систем та ін. — К., 1995. — 29 с.
104. Кампо В. М. Конституційно реформа — 2003: Наук.-попул. комент. основ. пробл. / Кампо В. М., Фрицький Ю. О. — К.: Академія муніципал. упр., 2003. — 20 с.
105. Каневський О. С. Принцип розподілу влади в механізмі сучасної демократичної держави. — Севастополь: Вид-во СевДТУ, 1999. — 48 с.
106. Кармазіна М. Становлення української еліти кінець дев’ятнадцятого – початок двадцятого сторіччя // Розбудова держави. — 1998. — № 3/4. — С. 99–106.
107. Кармазіна М. С. Ідея державності в українській політичній думці (кін. XIX – поч. XX ст.). — К., 1998. — 350 с.
108. Кашепов В. П. Институт судебной защиты прав и свобод граждан и средства ее реализации // Государство и право. — 1998. — № 2. — С. 66–71.
109. Кельман М. С. Конституційний контроль як засіб захисту конституцій у національних правових системах континентального права: Автореф. дис. ...канд. юрид. наук. — К., 2001. — 19 с.
110. Кириченко С. О. Шляхи формування громадянського суспільства і правової держави. — К.: Логос, 1999. — 84 с.
111. Кіріченко Л. Д. Поняття та основні ознаки державної форми народовладдя в Україні // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. — Вип. 10. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. — С. 206–212.
112. Кістяківський Б. О. Вибране / [Упоряд., передм. і приміт. Л. П. Депенчук; Пер. з рос. Л. Г. Малишевської, Редкол.: В. Ф. Жмир (голов. ред.) та ін.]. — К.: Абрис, 1996. — 471 с.
113. Князєв В. Конституційні гарантії прав, свобод та обов’язків людини і громадянина в Україні // Право України. — 1998. — № 11. — С. 29–31.
114. Князєв В. Поняття та елементи конституційного статусу людини і громадянина в Україні // Право України. — 1998. — № 12. — С. 29–31.
115. Ковешников Е. М. Муниципальное право. — М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА – ИНФРА