КОНСТИТУЦІЙНИЙ СТАТУС СУБ’ЄКТІВ ПРАВА ЗАКОНОДАВЧОЇ ІНІЦІАТИВИ :

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. Правове регулювання права законодавчої ініціативи 12

1.1. Законодавча ініціатива як правова категорія 12
1.2. Система нормативно-правових актів, що регулюють
право законодавчої ініціативи 34
1.3. Загальна характеристика системи суб’єктів права
законодавчої ініціативи 55

РОЗДІЛ 2. Організаційно-правові форми реалізації суб’єктами
права законодавчої ініціативи 83
2.1. Право законодавчої ініціативи народних депутатів України 83
2.2. Реалізація права законодавчої ініціативи Президентом
України 108
2.3. Кабінет Міністрів України як суб’єкт права законодавчої
ініціативи 129
2.4. Національний банк України та його роль як суб’єкта права
законодавчої ініціативи 151

ВИСНОВКИ 170

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 177

В С Т У П

Актуальність теми дослідження. Після проголошення незалежності перед Україною постало багато складних завдань, першочерговими серед яких – розвиток та вдосконалення законодавства. Адже побудова правової, демократичної держави можлива лише за високого рівня законодавчої системи, оскільки саме закони покликані регулювати найбільш важливі питання державного будівництва, економічного, соціального розвитку країни та суспільних відносин взагалі. У перші роки незалежності система законодавства характеризувалася хаотичністю, непослідовністю, законодавчі акти часто суперечили один одному. Тому основним завданням парламенту було підвищення якості та подолання щойно зазначених негативних явищ. Оскільки з моменту прийняття Декларації про державний суверенітет України до 2002 р. Верховна Рада України прийняла понад 2000 законів, то таке завдання було не легким.
Це, в свою чергу, говорить про активну законодавчу діяльність парламенту й про не менш плідну роботу суб’єктів права законодавчої ініціативи. Адже саме внесення ними законодавчого документа до парламенту надає останньому можливість приймати відповідні закони. За останні два скликання (II і III) суб’єкти законодавчої ініціативи подали на розгляд Верховної Ради України 5722 проекти законів, з них за період третього скликання 3698 законопроектів з питань фінансової і банківської діяльності, національної безпеки й оборони, економічної політики, власності та інвестицій, соціальної політики і багатьох інших питань, що свідчить про їх належне використання наданого Конституцією права законодавчої ініціативи та відповідний професіоналізм.
Проте на шляху підвищення ефективності законодавчої діяльності були й певні недоліки, допускалися прорахунки, в результаті чого є чимало проблем, які потребують подальшого всебічного і глибокого дослідження. Ще існують колізії в законодавстві, деякі закони малоефективні, а бо й взагалі не життєздатні, недостатньо нормативно врегульовані ті чи інші проблеми, а першопричиною цього є недосконалі законопроекти, які подаються суб’єктами права законодавчої ініціативи. Тож дослідження теми “Конституційний статус суб’єктів права законодавчої ініціативи” є надзвичайно актуальним, оскільки:
по-перше, воно пов’язане з широким колом проблем, які породжені сучасним станом суспільства в цілому і які потребують законодавчого вирішення;
по-друге, в дослідженні діяльності суб’єктів права законодавчої ініціативи все є ще проблеми, відносно яких немає єдиної точки зору як серед науковців, так і серед практиків. Серед науковців ведуться дискусії насамперед щодо більш досконалого визначення кола суб’єктів права законодавчої ініціативи;
по-третє, в науковій літературі досі не проводилося комплексне дослідження статусу суб’єктів права законодавчої ініціативи;
по-четверте, дане дослідження дасть змогу поліпшити теоретичний рівень науки конституційного права, сприятиме вдосконаленню законодавчої діяльності та законодавчого процесу, позитивно вплине на якість викладання конституційного права України.
З цього випливає необхідність науково осмислити проблему законодавчої ініціативи як однієї із стадій законодавчого процесу і правової категорії з метою вдосконалення правового регулювання відносин між законодавчим органом та суб’єктами права законодавчої ініціативи.
Науково-теоретичні висновки й практичні рекомендації з цих питань сприятимуть ефективному розвиткові законодавчого процесу в цілому та прийняттю якісних законодавчих актів зокрема. Адже відсутність теоретичних узагальнень і практичних рекомендацій із зазначеної проблематики негативно впливає й на правове регулювання багатьох суспільних відносин. Тому інтерес до цієї проблеми зумовлений не лише науково-теоретичними, а й суто практичними потребами.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Вибрана тематика дисертації належить до пріоритетних у галузі конституційного права і є частиною планової тематики та науково-дослідницької роботи кафедри правового регулювання економіки, на якій виконувалась дана робота, зокрема, теми “Проблеми правового забезпечення соціально-економічного та політичного розвитку України” ( державна реєстрація № 0102 V 006315).
Об’єкт і предмет дослідження¬. Об’єктом дисертаційного дослідження є конституційно-правові відносини, що складаються у процесі реалізації права законодавчої ініціативи відповідними суб’єктами.
Предметом даного дослідження є законодавчий процес Верховної Ради України, а також питання конституційно-правового регулювання статусу суб’єктів права законодавчої ініціативи, умов, засобів і наслідків їх діяльності.
Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в проведенні комплексного аналізу конституційного законодавства України та узагальнення національного і зарубіжного досвіду діяльності суб’єктів права законодавчої ініціативи й законодавчого органу країни; вироблення пропозицій та формулювання конкретних теоретичних і практичних рекомендацій, спрямованих на вдосконалення законодавчої діяльності.
Для досягнення зазначеної мети в дисертаційному дослідженні поставлені наступні завдання:
– проаналізувати систему законодавства України, що регулює питання права законодавчої ініціативи;
– розкрити зміст і сутність основних проблем першої стадії законодавчого процесу – реалізації права законодавчої ініціативи;
– узагальнити національний та зарубіжний досвід формування кола суб’єктів права законодавчої ініціативи;
– дослідити загальноконцептуальні засади законотворчої діяльності кожного із суб’єктів права законодавчої ініціативи;
– розкрити роль Верховної Ради України як одного із учасників правовідносин, що виникають при реалізації права законодавчої ініціативи;
– виробити й обґрунтувати практичні рекомендації щодо вдосконалення правового регулювання здійснення права законодавчої ініціативи та вдосконалення роботи Верховної Ради України із суб’єктами зазначеного права.
Методологічною основою дослідження стали загальнонаукові й спеціальні методи пізнання правових явищ. Зокрема, в основу дослідження зазначених проблем покладено діалектичний метод із системно-структурним підходом до аналізу матеріалу.
Застосовувався і логічний метод, за допомогою якого виявлено прогалини, колізії в законодавстві України щодо регулювання законодавчого процесу та вироблено пропозиції для його вдосконалення. Використовувалися й такі наукові методи, як системний, аналітичний, порівняльний, статистичний, історичний. Широко застосовувалися спеціальні юридичні методи – формально-догматичний, за допомогою якого здійснювалася систематизація й класифікація правового матеріалу; порівняльно-правовий і метод тлумачення юридичних норм та ін.
Науково-теоретичною основою дослідження є теоретичні здобутки як вітчизняних, так і зарубіжних учених правознавців у галузі конституційного права України, конституційного права зарубіжних країн, теорії та історії держави і права, історії України, філософії, соціології, економіки та інших наук. Вагоме значення для написання дисертації мали праці таких учених, як: В. Б. Авер’янова, Н. Е. Андріанова, Л. І. Антонової, М. В. Баглая, О. М. Бандурки, Ф. Г. Бурчаки, Г. А. Василевича, М. М. Воронова, А. З. Георгіца, А. Г. Гузнова, І. А. Дубова, А. П. Зайця, А. А. Кененова, Д. А. Ковачєва, Н. П. Колдаєвої, Е. Н. Колюшина, М. І. Корнієнка, Л. Т. Кривенко, В. Л. Кротюка, О. Г. Кушніренка, А. А. Мішина, Л. А. Окунькова, В. Ф. Опришка, В. Ф. Погорілка, Г. В. Рафальської, В. І. Риндюк, Т. Я. Рождественської, М. А. Сахарова, В. Ф. Сіренка, Б. А Страшуна, М. О. Теплюка, Ю. М. Тодики, Ю. А. Тихомирова, В. М. Шаповала, Ю. С. Шемшученка, О. І. Ющика, В. Д. Яворського .
Джерельною базою дослідження стали: Конституція (Основний Закон) УРСР прийнята на позачерговій, сьомій сесії Верховної Ради Української РСР дев’ятого скликання 20 квітня 1978 р.; Конституція України 1996 р.; Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України “Про основні засади організації функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України”; Регламент Верховної Ради України; Закон України “Про статус народного депутата України”; Закон України “Про Національний банк України”; Закон України “Про комітети Верховної Ради України”; Бюджетний кодекс України; Положення про порядок роботи з проектами законодавчих актів та матеріалами, що містять законодавчі пропозиції, які подаються на розгляд Верховної Ради України, затверджене Розпорядженням Голови Верховної Ради України 29 грудня 1997 р. №548; Указ Президента України “Про затвердження Положення про порядок роботи із законопроектами та іншими документами, що вносяться Президентом України на розгляд Верховної Ради України”; Правила підготовки, надсилання та обліку проектів законодавчих актів і законодавчих пропозицій, що вносяться на розгляд Верховної Ради України Національним банком України в порядку законодавчої ініціативи, затверджені Постановою Правління Національного банку України 23.02.1998 р. №60.
Фактологічна база ґрунтується на матеріалах Апарату Верховної Ради України, Секретаріату Комітету Верховної Ради України з правової політики, діяльності інших комітетів Верховної Ради та пленарних засідань, а також особистих досліджень дисертанта.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що воно є однією з перших в Україні спроб комплексно, монографічно розглянути проблему правового регулювання системи та правового статусу суб’єктів права законодавчої ініціативи, в результаті чого визначені й теоретично обґрунтовані пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення нормативно-правових актів, які регулюють право законодавчої ініціативи та законодавчу діяльність в цілому.
В результаті проведеного дослідження на захист виносяться такі найважливіші науково-теоретичні положення.
1. Обґрунтовано поняття права законодавчої ініціативи як права чітко визначеного Конституцією України кола суб’єктів щодо можливості їх звернення до законодавчого органу країни у формі проекту нового закону, зміни чи скасування чинного, а також змоги бути учасником законодавчого процесу з цього приводу.
Розкривається природа і сутність права законодавчої ініціативи – як інституту конституційного права.
2. Визначено особливості елементів змісту права законодавчої ініціативи, які характеризують його за суб’єктивним складом, специфічними рисами предмета, юридичними фактами, нормами права, які у сукупності становлять інститут права законодавчої ініціативи.
3. На основі з’ясування специфіки взаємовідносин Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади в Україні із суб’єктами права законодавчої ініціативи, що полягає у їх взаємодії і співпраці задля прийняття якісного, необхідного для суспільства закону, запропоновано ввести в дію принцип стримувань і противаг, узгодити дії всіх гілок влади, законодавчо передбачити відповідні правила їх взаємодії.
4. Обґрунтовано визначення поняття суб’єктів права законодавчої ініціативи як таких, що наділені правоздатністю вносити до парламенту документи законодавчої ініціативи.
5. На базі аналізу конституційно визначеного кола суб’єктів права законодавчої ініціативи, їх правового статусу розглянуто питання вдосконалення конституційних повноважень:
– Президента України з обґрунтуванням доцільності надання главі держави права законодавчої ініціативи та пропонуються рекомендації щодо його уточнення, а саме: визнання невідкладними лише тих законопроектів, які Президент України вносить особисто;
– народних депутатів України та права їх індивідуальної законодавчої ініціативи, чим підкреслюється демократичність законодавчого процесу та визначається роль у ньому комітетів і фракцій Верховної Ради України;
– крім того, наведено пропозиції щодо посилення гарантій реалізації права законодавчої ініціативи Кабінету Міністрів України як одного з активних суб’єктів законодавчої ініціативи, а саме: гарантування процесуального права представника уряду на участь у дискусії щодо будь-яких законопроектів, особливо тих, які стосуються виконавчої влади; визнання обов’язковим проходження будь-яким законопроектом експертизи в Кабінеті Міністрів України, а також доводиться доцільність визнання Національного банку України суб’єктом права законодавчої ініціативи, тільки в межах питань його відання.
6. Обґрунтовано точку зору щодо розширення конституційно закріпленого кола суб’єктів права законодавчої ініціативи, зокрема пропонується надати таке право Верховному Суду України та Генеральному прокуророві України з питань їх відання;
7. Аналізуються права та обов’язки суб’єктів права законодавчої ініціативи при реалізації цього права й подаються рекомендації по їх забезпеченню.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів дає можливість, з одного боку, глибше пізнати законодавчий процес, місце і роль у ньому суб’єктів права законодавчої ініціативи, а з іншого – використати висновки й пропозиції для удосконалення правового регулювання взаємодії суб’єктів права законодавчої ініціативи із Верховною Радою України та між собою.
Поглиблене знання першої стадії законодавчого процесу – реалізації права законодавчої ініціативи – є важливим засобом підвищення ефективності всієї законодавчої діяльності, запобігання прийняттю неякісних, малоефективних законів.
В цілому ж одержані дисертантом результати можуть використовуватися:
– для удосконалення системи законодавчих актів України шляхом внесення відповідних змін до Конституції України та інших законодавчих актів, які регулюють процес законотворчості;
– подані матеріали можуть бути корисними для народних депутатів, комітетів та фракцій Верховної Ради України, Президентові України та його Адміністрації, Уряду, Національному банкові України й іншим суб’єктам права у роботі із законопроектами;
– теоретичні висновки і практичні рекомендації можуть сприяти більш тісній взаємодії та співробітництву між відповідними гілками державної влади;
– матеріали дисертації можуть бути використані в науково-дослідній сфері при подальшій розробці як теоретичних, так і практичних проблем реалізації права законодавчої ініціативи та законодавчої діяльності в цілому;
– сформовані у дисертаційному дослідженні пропозиції, узагальнення можуть бути використані також у навчальному процесі й процесі перепідготовки фахівців-правознавців, під час викладання навчальних курсів з конституційного права, спецкурсу “Конституційні основи розвитку законодавства”, теорії держави і права та правознавства.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною, завершеною науковою роботою, першим комплексним дослідженням статусу суб’єктів права законодавчої ініціативи. Сформульовані в ній висновки, пропозиції ґрунтуються на підставі особистого дослідження й аналізу близько 200 наукових і нормативно-правових джерел, а також практики прийняття законів Верховною Радою України. Низка питань характеризується новизною, деякі з них висвітлюються по-новому, що і є особистим внеском здобувача у дослідженні даної проблеми.
Апробація результатів дисертації. Одержані протягом наукового дослідження результати були предметом обговорення на засіданнях кафедри правового регулювання економіки Київського національного економічного університету, а також доповідалися на міжнародній науково-практичній конференції “Парламентаризм в Україні: теорія та практика”, яка була організована 2001 р. у м. Києві. Деякі аспекти роботи використовувалися автором у навчальному процесі при проведенні занять з правознавства.
Публікації. Основні положення дисертації були відображені в 5-ти опублікованих працях автора, а саме:
1. Мудра О.М. Роль комітетів Верховної Ради України у законодавчому процесі // Право України. – 2000. – №12. – С. 29–32;
2. Мудра О.М. Правове регулювання законодавчої ініціативи та його вдосконалення // Правове регулювання економіки: Зб. наук. праць. – К., 2000. – Вип. 1. – С. 157–166;
3. Мудра О.М. Зміст, форми та суб’єкти права законодавчої ініціативи // Правове регулювання економіки: Зб. наук. праць. – К., 2001. – Вип. 2. – С. 151–160;
4. Мудра О.М. Законодавча ініціатива як стадія законодавчого процесу // Держава і право: Зб. наук. праць: юрид. і політ. науки. – К., 2001.– Вип. 9. – С.125–132.
5. Мудра О.М. Конституційне закріплення суб’єктів права законодавчої ініціативи // Правове регулювання економіки: Зб. наук. праць. – К., 2002. – Вип. 3. – С. 151–160.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Розглянуті питання конституційного статусу суб’єктів права законодавчої ініціативи мають важливе теоретичне і практичне значення. Адже від діяльності цих суб’єктів залежить побудова системи законодавства. Лише їхня ефективна і цілеспрямована робота над законопроектом, співпраця з парламентом країни та між собою сприятиме вдосконаленню законодавчого процесу і поліпшенню якості законів. Тому статус суб’єктів права законодавчої ініціативи постійно привертає до себе увагу як практиків, так і науковців. Тим більше, що нині в цій сфері простежуються певні досягнення, але існують і проблеми, для вирішення яких необхідно постійно збагачувати нагромаджений досвід.
1. У рамках дослідження права законодавчої ініціативи необхідно було насамперед з’ясувати поняття законодавчого процесу та його стадій. На підставі аналізу законодавства, теоретичних досліджень вітчизняних і зарубіжних учених дисертантка дійшла висновку, що законодавчий процес – це сукупність стадій по створенню законів, у межах яких здійснюється діяльність Верховної Ради України та інших спеціально уповноважених на те суб’єктів, спрямована на подання до парламенту законопроекту, його розгляд, прийняття та введення в дію і здійснюється в порядку, встановленому Конституцією та іншими нормативно-правовими актами України. Отже, теоретично визначаємо такі стадії законодавчого процесу: реалізація права законодавчої ініціативи, розгляд проекту закону в законодавчому органі, прийняття закону, підписання закону Президентом та його опублікування, набуття законом чинності.
2. Дослідження права законодавчої ініціативи як першої стадії законодавчого процесу та аналіз поглядів вітчизняних і зарубіжних учених щодо трактування поняття “право законодавчої ініціативи” дали можливість уточнити зміст законодавчої ініціативи як правової категорії і дати власне визначення цього поняття. Отже, право законодавчої ініціативи – це право чітко визначеного Конституцією України кола суб’єктів, яке виражається у можливості їх звернення до Верховної Ради України у формі подання проекту нового закону, зміни до чинного законодавчого акту чи його скасування, а також змоги бути учасником законодавчого процесу з цього приводу.
3. Вагомий вплив на підвищення ефективності законодавчого процесу мають форми реалізації права законодавчої ініціативи. Дослідження нормативних матеріалів, практики реалізації права законодавчої ініціативи дають можливість зробити висновок, що нині суб’єкти законодавчої ініціативи можуть реалізувати своє право як у формі готового законопроекту, так і лише його концепції (законодавчої пропозиції). У правовій літературі є різні шляхи вирішення цього питання, аналіз яких наводить на думку, що при подальшому розвиткові законодавчої діяльності Верховної Ради право законодавчої ініціативи не повинно реалізуватися у формі пропозиції про підготовку законопроекту, оскільки наслідком такого внесення є розробка самого законопроекту, що суперечить суті законодавчої ініціативи.
4. Право законодавчої ініціативи як конституційно-правовий інститут є системою взаємопов’язаних правових норм, які регулюють відносини у відповідній сфері законотворчої діяльності та утворюють самостійний елемент системи права.
5. Розвиток і вдосконалення права законодавчої ініціативи як стадії законодавчого процесу нерозривно пов’язані з дослідженням системи нормативно-правових актів, які регулюють цей процес. На думку авторки, під системою нормативно-правових актів необхідно розуміти сукупність законів і підзаконних нормативно-правових актів, прийнятих уповноваженими на те суб’єктами та покликаних регулювати різні суспільні відносини, в даному разі – конституційно-правові. Насамперед це Конституція України, Закон України “Про комітети Верховної Ради України”, Закон України “Про статус народного депутата України”, Регламент Верховної Ради України та багато інших нормативно-правових актів, у тому числі підзаконних. Актуальною проблемою є удосконалення цієї системи і передусім як найшвидше прийняття Закону України “Про закони і законодавчу діяльність”, який визначить організаційно-правові засади законодавчої діяльності, основні характеристики закону, умови його дії, порядок зміни і сприятиме підвищенню їх якості та стабільності.
6. Вимагає законодавчого врегулювання і питання щодо проведення наукової експертизи законопроектів, яка, ми вважаємо, полягає в дослідженні, аналізі, якості й обґрунтованості законопроектів, встановленні позитивних та негативних наслідків його дії спеціально уповноваженими суб’єктами. Її проведення є важливим етапом розробляння та прийняття законопроектів, тому на законодавчому рівні повинно бути врегульовано чимало важливих моментів, як-от: визначення статусу експертних висновків, визначення видів експертиз, взаємовідносини між експертами та парламентом, встановлення об’єктів експертних оцінок тощо.
7. Вивчаючи загальну характеристику суб’єктів права законодавчої ініціативи, авторка дійшла висновку, що дати визначення поняттю “суб’єкти права законодавчої ініціативи” можна, лиш з’ясувавши поняття “суб’єкт права”. Зважаючи на це, під суб’єктами права законодавчої ініціативи необхідно розуміти чітко визначених законодавством осіб, наділених правоздатністю вносити до законодавчого органу документи законодавчої ініціативи. Також з’ясовано, що з моменту подання законопроекту в законодавчий орган у суб’єктів цих правовідносин виникають відповідні права й обов’язки, реалізація яких потребує додаткової законодавчої регламентації.
8. Що ж до кола суб’єктів права законодавчої ініціативи, то аналіз світової практики, історичного минулого нашої держави дає підстави вважати, що перелік цих осіб залежить від форми державного устрою, державного правління, соціально-політичної структури суспільства та інших чинників, враховуючи які, можна зробити висновок, що право законодавчої ініціативи, крім суб’єктів, зазначених у ст.93 Конституції України, повинно належати також Верховному Суду України і Генеральному Прокуророві України з питань їх відання.
9. На підставі аналізу взаємовідносин суб’єктів законодавчої ініціативи між собою та з Верховною Радою України дисертантка дійшла висновку про те, що прийняття якісного закону вимагає насамперед взаємодії і співробітництва учасників законодавчого процесу. Адже конфронтація між ними призводить до гальмування законодавчого процесу, прийняття таких законодавчих актів, які, вступивши в дію, одразу потребують змін. Тому необхідно реально задіяти принцип “стримувань і противаг”, узгодити дії всіх гілок влади, передбачити відповідні правила їх взаємодії.
10. Аналіз чинного законодавства дає підставу зрозуміти, що питання фінансових законопроектів теж потребує кращого законодавчого врегулювання. З огляду на цю проблему ми вважаємо, що необхідно законодавчо визначити сам термін “фінансово-економічне обґрунтування”, під яким пропонуємо вбачати документ уповноваженого органу, який містить висновки щодо фінансово-економічних наслідків прийняття закону, зіставлення видатків, пов’язаних з його реалізацією та з фінансовими можливостями держави. Далі, вказати, в яких безпосередньо випадках таке обґрунтування уряду є обов’язковим, передбачити законодавчо, ким, в якому порядку і в супроводі яких документів законопроект направляється до уряду. Визначити конкретні вимоги до фінансово-економічного обґрунтування, закріпити, в які строки і за якою формою необхідно його готувати, тобто передбачити й інші критерії, яким воно повинно відповідати.
11. Проаналізувавши конституційний статус суб’єктів права законодавчої ініціативи, можна зробити найбільш важливі висновки.
По-перше, аналіз повноважень Президента у сфері законотворчої діяльності є, безперечно, одним із актуальних напрямів в конституційно-правових дослідженнях. За Конституцією України, він має досить широкі повноваження у цій сфері, що викликає дискусії в наукових колах та породжує певні проблеми при їх застосуванні. Так, на думку дисертантки, надання Президентові України права законодавчої ініціативи (яке часто піддається критиці в наукових колах) має певні позитивні наслідки. Реалізуючи його, глава держави може конституційно і законно усунути недоліки законодавства, не вдаючись до порушень норм Конституції України, та врегульовувати суспільні відносини законами, а не нормативно-правовими актами більш низької ієрархії.
Необхідно конкретизувати й ч. 2 ст. 93 Конституції України, наголошуючи, що Президент України має право визначати невідкладними лише законопроекти, внесені ним особисто.
По-друге, вивчивши право законодавчої ініціативи народних депутатів, вкажемо на позитивні моменти його конституційного закріплення. Передусім це право дає можливість народним депутатам регулювати питання загальнодержавного, загальнонаціонального значення, відстоювати ідеї та пропозиції своїх виборців. Більше того, його може реалізувати кожен депутат самостійно, що лише підкреслює демократичний характер законодавчої діяльності Верховної Ради України.
По-третє, проведені дослідження діяльності комітетів та фракцій у Верховній Раді України дають підстави вважати, що чинне законодавство недостатньо регулює питання їх діяльності, помічається фундаментальна слабкість законотворчої діяльності фракцій і, навпаки, часто трапляється перебільшення своїх повноважень комітетами, в результаті чого порушуються права суб’єктів права законодавчої ініціативи. Тому нині постає потреба в посиленні гарантій реалізації права законодавчої ініціативи всіма його суб’єктами.
По-четверте, як свідчить світова практика, урядова законодавча ініціатива зазвичай визнається в країнах з парламентською та змішаною формами правління, не є винятком і Україна, але порівняльний аналіз дає підстави вважати, що уряд нашої країни має значно менші повноваження у сфері законодавчої діяльності, ніж, наприклад, уряд Франції. Істотний вплив на це справляє відсутність Закону України “Про Кабінет Міністрів України” та недосконалі організаційно-правові засади здійснення законодавчої діяльності.
По-п’яте, реалізація права законодавчої ініціативи урядом має певну специфіку, оскільки лише уряд наділений правом вносити законопроект про Державний бюджет, а поправки до проекту бюджету під час його розгляду у Верховній Раді України можуть подавати й інші суб’єкти права законодавчої ініціативи. Це явище викликає додаткову увагу. Ми віддаємо перевагу позиції науковців, що визначають це явище як інститут бюджетної ініціативи, який полягає у праві внесення проекту бюджету на розгляд законодавчого органу та права вносити до нього поправки й доповнення суб’єктами права законодавчої ініціативи.
По-шосте, в ході дисертаційного дослідження інтерес викликало таке явище, як делегування законодавчих повноважень уряду. Адже в недалекому минулому Україна мала власну практику такого делегування. Під час різностороннього дослідження цього явища дисертантка дійшла висновку, що подібне делегування не лише знижує роль парламенту серед інших гілок влади, а й погіршує якість законодавства, розбалансовує систему законодавства в цілому та надає урядові надто багато можливостей втручатися в законодавчу діяльність парламенту, а в разі зловживання цим може поставити під загрозу здійснення законодавчим органом його головної функції. Саме тому впровадження в нашій державі такого інституту є недоцільним.
По-сьоме, надання Конституцією України права законодавчої ініціативи Національному банкові України – явище нове не лише в історії нашої держави, а й надзвичайно рідкісне у світовій практиці. Проте Національний банк України як суб’єкт законодавчої ініціативи зарекомендував себе з позитивної сторони, а в нинішніх умовах економічних реформ – це просто необхідно. Однак, зважаючи на великий масштаб дій Національного банку України та галузеву спеціалізацію, варто частково обмежити його законодавчу ініціативу, надавши можливість реалізувати її лише з питань його відання, таким чином направивши його діяльність у сфері законотворчості у відповідне русло.
12. На підставі проведеного аналізу дисертантка дійшла висновку проте, що потребує розширення наявний вузький комплекс правових заходів реалізації права законодавчої ініціативи. Зокрема:
1. Потрібно гарантувати право участі суб’єктів законодавчої ініціативи в роботі над їхнім законопроектом протягом всіх стадій законодавчого процесу і всіх форм розгляду;
2. Необхідно посилити гарантії реалізації права законодавчої ініціативи шляхом недопущення доопрацювання поданого законопроекту до розгляду у першому читанні комітетами Верховної Ради України;
3. Визнати обов’язковим проходження будь-якого законопроекту експертизи з подальшим урахуванням Верховною Радою експертних оцінок при прийнятті законів.
Законотворча процедура набуде бажаних результатів за умови належного ставлення суб’єктів права законодавчої ініціативи до виконання своїх обов’язків при внесенні законопроектів до законодавчого органу. Тому, поряд із розширенням комплексу правових заходів, необхідно підвищити вимоги до реалізації права законодавчої ініціативи. Це сприятиме перекриттю потоку юридично не відпрацьованих законопроектів та прийняттю якісних законів.
Загалом, науковий пошук оптимальних рішень удосконалення законодавчого процесу, аналіз історичних і світових здобутків сприятиме не лише вдосконаленню процесу законотворчості та поліпшенню якості законів, а й формуванню України як демократичної, правової держави.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Колдаева Н.П. Законодательная инициатива как правовой институт // Сов. гос. и право. – 1970. – №9. – С. 121–124.
2. Керимов Д.А. Культура и техника законотворчества. – М.: Юрид. лит., 1991 – 160с.
3. Законодательство и законодательская деятельность в СССР/ Отв. ред. П.П. Гуреев. – М.: Юрид. лит., 1972. – 325с.
4. Кривенко Л.Т. Верховна Рада України / НАН України; Ін-т держави і права ім. В. М.Корецького. – К., 1997. – 47с.
5. Шаповал В.М., Борденюк В.І., Журавльова Г.С. Парламентаризм і законодавчий процес в Україні. – К.: Вид-во УАДУ, 2000. – 216с.
6. Мацюк А.Р., Мартиненко П.Ф, Тихонова Є.А., Заєць А.П. Правнича природа законодавчих актів і методологічні та прикладні аспекти законодавчого процесу // Вдосконалення законодавства України в сучас. умовах. – К.: Інс. зак-ва Верхов. Ради України, 1996. – Вип.1 – С. 74–87.
7. Кондратович Н.М. Субъекты законотворческого процесса: Автореф. дис. канд. юрид. наук. – М., 1995. – 19с.
8. Василевич Г.А. Парламент Республики Беларусь: конституционно-правовой аспект. – Минск: Право и экономика, 1995. – 356с.
9. Олійник А.С. Організаційно-правові питання забезпечення законодавчої діяльності в Україні: Дис. канд. юрид. наук.12.00.02. – К., 1998. – 207с.
10. Опришко В.Ф. Актуальні проблеми парламентської реформи // Парламентаризм в Україні: теорія та практика : Матеріали міжнар. наук.-практ. конференції 26 червня 2001р. – К., 2001. – С. 64–80.
11. Воронов М.Н. О понятиях и субъектах законодательного процесса Верховной Рады Украины // Проблемы совершенствования укр. законодательства и повышение эффективности правоприменительной деятельности. – Х., 1997. – С. 16–21.
12. Тихомиров Ю. Теория закона. – М.: Наука, 1982. – 260с.
13. Положення про порядок роботи з проектами законодавчих актів та матеріалами, що містять законодавчі пропозиції, які подаються на розгляд Верховної Ради України, затверджене Розпорядженням Голови Верховної Ради України 29 грудня 1997 р. №548.
14. Олійник А. Законотворчий процес – його основні риси і особливості // Право України. – 1998. – №4. – С. 81–83.
15. Антонова Л.И. О стадиях правотворческого процесса в СССР // Правоведение. – 1966. – №1. – С. 3–10.
16. Кривенко Л. Воля народу, її трансформація у державну волю // Віче. – 1997. – №9. – С. 42–59.
17. Процюк І.В. Законодавча влада в Україні: Дис. канд. юрид. наук. 12.00.02. – Х., 1999. – 196с.
18. Теплюк М., Ющик О. Законодавча ініціатива та її реалізація в законодавчому процесі // Віче. – 1995. – №7. – С. 3–11.
19. Ковачёв Д.А. Законодательный процес в европейских социалистических государствах. – М.: Юрид. лит., 1966. – 135с.
20. Дубов И.А. Законодательная инициатива: проблемы и пути совершенствования // Гос. и право. – 1993. – №10. – С. 27–31.
21. Конституции зарубежных государств. Учеб. пособие. – М.: Изд-во БЕК., 1996. – 432с.
22. Правовые системы стран мира: Энциклопед. справочник / Ред.Сухарев А.Я. – М.: НОРМА-ИНФРА-М, 2001. – 840с.
23. Регламент Верховної Ради України зі змінами і доповненнями від 3 грудня 1998 р. – Ст.6.2. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №35 (30.08.94). – Ст.338.
24. Алексеев С.С. Социальная ценность права в советском обществе. – М.: Юрид. лит-ра, 1971. – 223с.
25. Правотворчество в СССР / Под ред. А.В. Мицкевича. – М.: Юрид. лит-ра, 1974. – 174с.
26. Конституция Российской Федерации: Комментарий. Ред. Б.Н. Топорнин. М.: Юристь, 1997. – 599с.
27. Закон України “Про статус народного депутата” від 17 листопада 1992р. в редакції Закону України від 22.03.2001 р.// Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №42. – Ст.212.
28. Проект Закону України “Про закони і законодавчу діяльність” від 17.01.2001.
29. Гузнов А.Г., Кененов А.А., Рождественская Т.Э. Современный законодательный процесс: основные институты и понятия. – Смоленск: Траст-Инком, 1995. – 92 с.
30. Теория государства и права / Ред. П.С. Ромашкин – М.: Изд–во АН СССР, 1962. – 534с.
31. Топорнин Б. Н. Высшие органы государственной власти в европейских странах народной демократии. – М.: Госюриздат, 1962. – 218с.
32. Кривенко Л.Т. Ефективність конституційного законодавства // Законодавство: проблеми ефективності.– К.: Наук. думка, 1995. – С. 69–78.
33. Андрианов Н.Е. О законодательной инициативе // Сов. гос. и право. – 1964. – №9. – С. 55–63.
34. Спасов Б., Ангелов А. Държавно право на НР България (Государственное право Народной Республики Болгарии). – М.: 1962. – Изд-во. иностр. лит. – 607с.
35. Большой юридический словарь / Ред. А.Я. Сухарев и др. – М.: Инфра-М, 1998. – 790с.
36. Коментар до Конституції України / Під ред. В.Ф. Опришко – К.: Ін-т законодавства Верхов. Ради України, 1998. – 410с.
37. Научные основы советского правотворчества / Отв. ред. Р.О.Халфина. – М.: Изд-во Наука, 1981. – 317с.
38. Ющик О.І. Реформування законодавчого процесу: проблеми і перспективи // Віче. – №2. – 1995 .– С. 15 –21.
39. Конституційне право України / За Ред. В.Ф. Погорілка. – К.: Наук. Думка, 1999. – 735с.
40. Опришко В.Ф. Конституція України – основа розвитку законодавства // Право України. – 1997. – №8. – С. 14–17.
41. Закон України “Про комітети Верховної Ради України” зі змінами і доповненнями від 14.07.1998. №40 – ХІV // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – №19. – (10.05.95) – Ст.134.
42. Регламенты в парламентской практике: Материалы междунар. конференции “Регламенты в парламентской практике”,Пултуск, 8–11 мая 1994г./ Ред.-сост: Д.Лукаш, В. Стаськевич. – Варшава: Бюро по исследов. и эксперт. заключениям канцелярии Сейма Респ. Польша, 1995. – 321с.
43. Регламент Гос. думы Федерального собрания – парламента Российской Федерации. – М.: Изд. Гос.думы, 1994.
44. Кривенко Л.Т. Суверенітет парламенту: теорія і практика // Віче. – 1998. – № 4. – С. 32 – 48.
45. Риндюк В.І. Законодавство про постійні парламентські комітети: питання вдосконалення та систематизації // Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики. – К.: Ін-т законодавства Верхов. Ради України, 1999. – С. 539–542.
46. Грушанська Н., Кушніров М. “Парламентська криза” в Україні – наслідок законодавчої неврегульованості // Нова політика. – 2000. – № 1. – С. 2–5.
47. Регламент Верховної Ради України зі змінами і доповненнями від 19 вересня 2003 р. № 1207 – ІV// Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №35 (30.08.94). – Ст. 338.
48. Журавльова Г. Проблеми вдосконалення конституційної регламентації роботи Верховної Ради України // Зб. наук. праць Укр. Акад. держ. управління при Президентові України. Вип. 1. – К., 1999. – С. 63–65.
49. Российское законодательство: проблемы и перспективы / Гл. Ред. Л.А. Окуньков. – М.: БЕК, 1995. – 457с.
50. Michel G., Canet L. Le Conseil d`Etat et la codification. Le Conseil d`Etat. Livre jubilaire. – Paris, 1952. – P.468.
51. Мелащенко В.Ф. Основи конституційного права України: Курс лекцій. – К.: Вентур, 1995. – 240с.
52. Воронов М.М. Правові акти законодавчої влади в Україні: Дис. канд. юрид. наук.12.00.02. – Х., 1997. – 192с.
53. Кулик О. Незалежна експертиза законопроектів: якою має бути методика її проведення // Юрид. вісник України. 1995. – 1 серпня. – С. 4.
54. Конституции зарубежных государств: США, Великобритании, Франции, Германии, Италии, Испании, Греции, Японии, Канады. Изд.–2-е. – М., 1997. – 457с.
55. Закон України “Про наукову і науково-технічну експертизу” від 10.02.1995 р. – Ст.1. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – №9. – Ст.56.
56. Закалюк А.П. Методологічні проблеми підвищення якості законотворення в Україні засобами науково-кримінологічної експертизи // Вісник Академії правових наук України. – Х., 1996. – №7. – С. 68-77.
57. Шемшученко Ю.С. Ще раз про наукову експертизу законопроектів // Уряд. кур’єр. – 1994. – 20 лип. – С. 6.
58. Шемшученко Ю.С. Конституційні засади системи законодавства України // Вісник Академії правових наук України. – 1993. – №1. – С. 22–25.
59. Проект Закону України “Про закони і законодавчу діяльність” від 17.01.2001р. – Ст. 18.
60. Мудра О.М. Правове регулювання законодавчої ініціативи та його вдосконалення // Прав. регулювання економіки: Зб. наук. праць. – Вип.1. – К., 2000. – С. 157–166.
61. Правову реформу варто починати з чітких прав для законодавців // Віче. – 1995. – №6. – С. 63–66.
62. Колодій А., Лисенков С., Тихомиров О. Закон для законів: такий фундамент законодавчого процесу закладається сьогодні // Віче. – 1995. – №5. – С. 44–49.
63. Нормотворчість: проблеми законодавчого регулювання // Вісник ПСПУ. – 1997. – №6 (28). – С. 21–31.
64. Сумісники мають визначитися // Голос України. – 2003. – 9 січ. – С. 2.
65. Законодательный процесс / Я. Радеев, К. Лазаров и др. – София: Изд-во Болг. акад. Наук, 1985. – 191с.
66. Русско-украинский словарь терминов по теории государства и права: Учеб. пособие. / Ред. Н.И. Панов. – Х.: Полиграфкнига, 1993. – 165с.
67. Кечекьян С.Ф. Правоотношения в социалистическом обществе. – М.: Изд-во АН СССР, 1958. – 187с.
68. Шаповал В. Суб’єкти конституційного права України: постановка проблем теоретичного визначення // Право України. – 2000. – №8. – С. 21–24.
69. Федоренко Г. Парламентська прерогатива приймати закони: Традиції і реалії // Віче. – 1997. – №8. – С. 30–36.
70. Шаповал В.Д. Державний лад країн світу: Довідник. – К.: Україн. центр правн. студій, 1999. – 320с.
71. Конституція УРСР, прийнята на позачерговій сьомій сесії Верховної Ради УРСР дев’ятого скликання 20 квітня 1978р. – К., 1979.
72. Конституція України від 20 квітня 1978р. зі змінами, внесеними згідно з Законами № 404-12 від 24.10.90, № 1213а-12 від 19.06.91, № 1293-12 від 05.07.91, №171/94 – ВР від 21.09.94. – Ст. 103.
73. Пиголкин А.С. и др. Проблемы правотворчества субъектов Российской Федерации. – М.: Норма, 1998. – 272с.
74. Сіренко В.Ф. Визначення ефективності законодавства: методологічні підходи // Законодавство: проблеми ефективності. – К.: Наук. думка, 1995. – С. 3–13.
75. Закон України “Про судоустрій України” від 01.06.2002р. – Ст. 47 // Відомості Верхов. Ради України. – 2002. – №27–28 – Ст.180.
76. Баглай М.В., Габричидзе Б.Н. Конституционное право Российской Федерации. – М.: Изд. группа ИНФРА-М-Кодекс., 1996. – 506с.
77. Митюков М.А. Конституционные суды на постсоветском пространстве. Сравнительное исследование законодательства и судебной практики. – М.: Моск. обществ. науч. фонд, 1999. – 158с.
78. Тесленко М.В. Конституційна юрисдикція в Україні. – К. 2000. – Дис. канд-та юрид. наук. – 210с.
79. Тодика Ю.М., Марцеляк О.В. Конституційний Суд України і прокуратура в конституційно-правовому механізмі забезпечення основних прав громадян. – Х.: Лібра, 1998. – 107с.
80. Савченко М.Д. Правовий статус Конституційного Суду України. Дис. канд. юрид. наук., Х., 2001. – 189с.
81. Тодыка Ю.Н. Толкование Конституции и законов Украины: теория и практика. – Х.: Факт, 2001. – 328с.
82. Рафальська Г. В. Законодавчий процес в Україні як консолідуючий фактор незалежності держави // Політична консолідація державотворчих сил України: проблеми, перспективи. – К., 1998. – С. 41–44.
83. Конституція України – основа реформування суспільства. – Х.: Вид–во “Право”, 1996. – 96с.
84. Мычко Н.И. Прокуратура Украины: роль и место в системе государственной власти. – Донецк: Вид-во Донеччина, 1999. – 255с.
85. Якимчук М.К. Прокуратура в системі поділу влад // Конституційне будівництво в Україні: теорія і практика.: Матеріали міжнар. наук. практ. конференції, 1– 4 черв.2000р. – К.: Закарпаття, 2000. – С. 292–296.
86. Потебенько М. Реформи й інститути прокурорського нагляду // Голос України. – 1998. – 1 груд. – С.10.
87. Бориславський Л.В. Чи прийшов час вносити зміни в нову Конституцію // Конституційне будівництво в Україні: теорія і практика. – Матеріали міжнар. наук.-прак. конф., черв.2000р. – К.: Вид-во Закарпаття, 2000. – С. 94–97.
88. Топорнин Б.М. Російський конституціоналізм: проблеми і рішення. Міжнародна конференція. – К., 1998. – С. 38–42.
89. Интервью главного редактора журнала с М. Лесажем, професор Университета. Париж-1 // Гос. и право. – 1999. – №1. – С. 11–17.
90. Шемшученко Ю. С. Теоретичні проблеми реалізації Конституції України // Конституційне будівництво в Україні : теорія і практика. – К., 2000. – С. 60–62.
91. Юридическая энциклопедия. 4-е изд. М.Ю .Тихомиров, Л.В. Тихомирова – М.: Юринформцентр – 2000. – 526с.
92. Стретович В.М. Депутатська несумісність в Україні: проблеми теорії і практики: Матеріали круглого столу. 21 жовт.1999. – К.: Юрид. книга, 2000. – С. 12–16.
93. Шаповал В. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. – К., 1995. – 136с.
94. Грушанська Н.І. Правові засади депутатської етики (на досвіді парламенту України): Дис. канд. юрид. наук. 12.00.02. – К., 1999. – 269с.
95. Руссо Ж.Ж. Трактаты. – М.: Наука, 1969. – 222с.
96. Григорук Н.Г. Принцип несумісності представницького мандата народного депутата України // Парламентаризм в Україні: теорія та практика: Матеріали міжнар. наук.-практ. конференції 26 червня 2001р. – К., 2001. – С. 399–403.
97. Опришко В. Ф. Про зміни до Конституції або Навколо «конституційного перевороту» // Голос України. – 1997. – 28 серп. – С. 3.
98. Грошовий Ю.М., Тацій В.Я. Актуальні проблеми законодавчого процесу в Україні // Концепція розвитку законодавства України. Матеріали наук.-практ. конференції. – Травень 1996р. – К.: Ін-т-т зак-ва Верхов. Ради України, 1996. – С. 33–35.
99. Заєць А.П. Потрібне нове “прочитання” українського парламентаризму // Віче. – 1998. – 11(80). – С. 33–43.
100. Комітети – основа діяльності законодавчих органів влади // Програма сприяння парламентові України / П. Кислий, Т. Сінклер та ін. – К.: Заповіт. – 1997. – 96с.
101. Федорін М.П. Про деякі проблеми парламентаризму в Україні // Парламентаризм в Україні: теорія та практика. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції 26 червня 2001р. – К., 2001. – С. 351–356.
102. Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. – М.: Белые альвы. – 1996. – 400с.
103. Верховна Рада України: інформаційний довідник // Секретаріат Верховної Ради України. – К.: Парламент. вид-во, 1998. – 70с.
104. Лисенкова О.С. Конституційне закріплення суб’єктів законодавчої ініціативи у Верховній Раді України // Конституція України – основа подальшого розвитку законодавства. – К., 1997. – С. 250–254.
105. Бромхед П. Эволюция британской Конституции. – М.: Юрид.лит., 1978. – 333с.
106. Мишин А.А. Центральные органы власти буржуазных государств. – М. Изд-во Моск. ун-та, 1972. – 285с.
107. Верховна Рада – не місце для розваг // Голос України. – 1995 – 28 берез. – С.4.
108. Український парламентаризм: минуле і сучасне / За ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: Парламентське вид-во, 1999 – 368с.
109. Опришко В.Ф. Державно-правова реформа: основи загальної концепції // Держ.-прав. реформа в Україні: Матеріали наук.-практ. конференції. Листопад 1997р. – К.: Ін-т. зак-ва Верхов. Ради України. – 1997. – С. 3–14.
110. Бандурка О.М., Дереваль Ю.Д. Парламентаризм в Україні: становлення і розвиток. – Х., 1999. – 288с.
111. Риндюк В.І. Правовий інститут постійних комітетів парламенту України: проблеми вдосконалення і систематизації // Конституція України та проблеми систематизації законодавства. – Вип. 5. – К., 1999. – С. 314–323.
112. Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. – К.: Парламентське вид-во, 1999. – 247с.
113. Постанова Верховної Ради України “Про кількісний склад комітетів Верховної Ради України 14 скликання” із змінами і доповненнями, внесеними Постановою Верховної Ради України від 14 липня 1998 р., № 41 – ХІV. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – №36-37. – Ст.247
114. Практика парламентаризму // Програма сприяння парламентові України. – К.: Заповіт, 1997. – 134с.
115. Махненко А.Х. Верховные органы народного представительства социалистических стран. – М.: Юрид. лит-ра, 1972. – 264с.
116. Ткаченко О.М Від системної правотворчості до систематизації національного законодавства // Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики.: Матеріали наук.-практ. конф. Жовт. 1999р. – К., 1999. – С. 3–13.
117. Фракції, партії в парламенті. Геральд Кречмер. – К.: Вид-во «Заповіт». – 1999. – 301с.
118. Правовой статус Президента Российской Федерации. – М., 1997. – С. 11-12.
119. Тодыка Ю.Н., Яворский В.Д. Президент Украины: конституционно-правовой статус. – Х.: ФАКТ , 1999. – 256с.
120. Закон Української РСР “Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР” від 5 липня 1991 року № 1293–XII // Відомості Верхов. Ради України. – 1991. – №33. – Ст.445.
121. Закон Української РСР “Про Президента Української РСР” від 05.07.91. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №33. – Ст.446.
122. Указ Президента України від 27 вересня 1993р. № 383/93 “Про керівництво Кабінетом Міністрів України”// Урядовий кур’єр 1993. – 28.09.93. – №145.
123. Агафонов С. Правовий статус Президента України // Право України. – 2000. – № 9. – С. 24–26.
124. Коломієць Ю. М. Інститут глави держави в системі вищих органів влади й управління зарубіжних країн. – Х.: Основа, 1998. – 245с.
125. Сахаров Н.А. Институт президентства в современном мире. – М.: Юрид. лит., 1994. – 176с.
126. Государственное право Германии / Ахтенберг М., Бадура П. и др., – М.: Изд-во: Й. Изензее, П. Кирххоф, – 1994. – Т.1. – 310с.
127. Кіс Теофіль. Інститут президентства в Україні // Нова політика. – 2000. – №1 С. 23–31.
128. Колюшин Е.Н. Конституционное (государственное) право России. – М.: Изд-во Моск. ун-ет, 1999. – 381с.
129. Нижник Н.Р. Проблеми президентської влади в Україні // Президент в Україні: законодавче забезпечення діяльності. – К.: 1999. – С. 3–24.
130. Серьогіна С.Г. Компетенція Президента України: теоретично-правові засади. Автореф. дис. канд. юрид. наук. – Х., 1998. – 18с.
131. Деякі порівняльні дані про кількість законів, прийнятих Верховною Радою України за період ІІ та ІІІ скликання станом на 18.01.2002р. / Головне організаційне управління Верховної Ради України.
132. Положення “Про порядок роботи з законопроектами та іншими документами, що вносяться Президентом України на розгляд Верховної Ради України”, затверджене Указом Президента України № 270/95 від 30 березня 1995р. із змінами і доповнення згідно з Указом Президента України від 27 січня 1999р. – № 70/99.
133. Положення “Про Адміністрацію Президента України”, затверджене Указом Президента України “Про затвердження Положення про Адміністрацію Президента України” від 19 лютого 1997 р. №159/97 // Офіційний вісник України. – 1997 лис.7-8. – С.126.
134. Положення “Про Постійного представника Президента України у Верховній Раді України”, затвердженого Указом Президента України “Про Положення про Постійного представника Президента України у Верховній Раді України” із змінами і доповненнями від 24 грудня 1999р. №1616 / 99 // Офіційний вісник України. – 1999. – №52 (14.01.2000). – Ст. 2592.
135. Корнєєв А.В. Роль Адміністрації Президента України в законодавчому процесі // Законотворчість – основна функція парламенту. – К., 1997. – 169с.
136. Серьогіна С.Г. Теоретично-правові та організаційні засади функціонування інституту президентства в Україні. – Х.: Ксілон. – 2001. – 277с.
137. Головатенко В.І. Вето Президента як важіль забезпечення державно-правової реформи в Україні // Держ.-прав. реформа в Україні: Матеріали наук.-практ. конференції. Листоп.1997р. – К., 1997. – С. 135–138.
138. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення частини другої і третьої статті 84 та частин другої і четвертої статті 94 Конституції України (справа щодо порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України) № 11 – рп/98 від 7 липня 1998р. // Офіційний вісник України. – 1998. – №27 (23.07.98). – Ст.1009.
139. Конституции государств – учасников СНГ / Ред.кол. Окуньков Л.А., Оксамытный В.В., Буломников М.Я. – М.: Изд. группа НОРМА-ИНФРА.-М., 1999. – 736с.
140. Бітнер О. Вето – не привід для конфронтації // Уряд. кур’єр. – 1997. 14 серп. – С. 3.
141. Мудра О.М. Конституційне закріплення суб’єктів права законодавчої ініціативи // Прав. регулювання економіки: зб. наук. праць. Вип. 3. – К., 2002. – С. 151–160.
142. Авакьян С.А. Президент Российской Федерации: эволюция конституционно правового статуса // Вестник Моск. ун-та. Сер. 11. Право 1998 – Вып.1. – С. 8–40.
143. Безсмертний Р. Президент України і Верховна Рада України // Віче. – 2000. – №7 – С. 34–38.
144. Веніславський Ф. Роль Президента України в механізмі забезпечення взаємодії законодавчої і виконавчої гілок влади // Нова політика. – 1998. – № 1 – С. 7–11.
145. Сіренко В. Ф. Законність чи доцільність? (До питання про конституційність указів Президента України) // Голос України. – 1998. – 30 верес. – С. 4.
146. Указ Президента України “Про Єдиний державний реєстр нормативних актів” від 27 червня 1996 р. № 468 // Урядовий кур’єр. – 04.07.96. – №122-123.
147. Указ Президента України “Про опублікування актів законодавства України в інформаційному бюлетені “Офіційний вісник України”” від 13 грудня 1996р. №1207 // Урядовий кур’єр. – 19.12.96. – №238-239.
148. Авер’янов В.Б., Андрійко О.Ф. Виконавча влада і державний контроль. – К.: Ін-т держ. і права ім. В.М. Корецького НАН України – 1999. – 48с.
149. Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України “Про основні засади організації функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України”, укладений 8 черв. 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – №18 (03.05.95). – Ст.133.
150. Дестнер К. Подготовка проектов федеральных законов в Германии // Колізії у законодавстві України: проблеми теорії і практики. – К.: Вид-во “Генеза”, 1996. – С. 68–70.
151. Правительство, министерства и ведомства в зарубежных странах./ В.И. Лафитский, И.М. Касаткина – М.: Юрид. лит., 1994. – 127с.
152. Демішель А., Демішель Ф., Пикемаль М. Институты и власть во Франции: Перевод с франц./ под ред. М.А. Крутиголова. – М.: Прогресс, 1977. – 232с.
153. Заява Кабінету Міністрів України // Уряд. кур’єр. – 1997. – 25 січ. – С. 2.
154. Суслов В., Селіванов А. Право президентського вето в контексті відносин з парламентом // Голос України. – 1997. – 18 черв. – С. 7.
155. Пропозиції до Закону України «Про Кабінет Міністрів України». 15.12.99.
156. Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України” від 05.06. 2000. – №915. – Розд. 6. – п.6.
157. Золотарьов В. Президент виступає за безконтрольність уряду, наклавши вето на закон про Кабмін // День України. – 1999. – 3 листоп. – С. 2.
158. Арбітражний процесуальний кодекс України: Науково-практ. коментар./ Д.М. Притика, В.М. Гайворонський, В.П. Душман, М.І. Тітов – Х.: Консул, 1995. – 272с.
159. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 1 статті 14 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про підсудність спорів Вищому арбітражному суду України) від 1 жовтня 1998 року №3-рп/98. // Офіційний Вісник України. – 1998. – №44 (19.11.98). – Ст.1639.
160. Державна виконавча влада в Україні: формування та функціонування / К.: Українська Академія державного управління при Президентові України. Центр досліджень адміністративних реформ / Бабич П.В., Биков Л.Ф. та ін. – 2000. – Ч.1. – 221с.
161. Концепція адміністративної реформи в Україні. – К.: Держ. комісія з проведення в Україні адміністративної реформи, 1998. – С. 11.
162. Розпорядження Президента України “Про порядок проведення експертизи і підготовки на підпис Президента України законів України” від 30 травня 1997р. № 221 // Офіційний вісник України. – 1997, число 22. – С. 32.
163. Копєйчиков В.В. та ін. Основи конституційного права України. – К.: Юрінком. – 1997. – 208с.
164. Раздельная демократия: Сотрудничество и конфликт между Президентом и Конгрессом / Под ред. Д. Тарбера – М.: Изд. группа Прогресс, Универс. – 1994. – 416с.
165. Басу Дурга Дас. О