ПРАВО ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА НА САМОЗАХИСТ ЖИТТЯ І ЗДОРОВ’Я ВІД ПРОТИПРАВНИХ ПОСЯГАНЬ

Краткое описание

ЗМІСТ
Вступ…………………………………………………………………………………....3
Розділ І. Поняття та формування права людини та громадянина на самозахист життя і здоров’я від протиправних посягань ………………………….….………...11
1.1. Визначення та зміст поняття права самозахисту………………......…11
1.2. Історично-правовий аспект виникнення та розвитку права на самозахист життя і здоров’я людиною…………………….…………..37
1.3. Право самозахисту на різних етапах періодизації історії України......55
Розділ ІІ. Правове та організаційне забезпечення механізму реалізації права людини на самозахист………………………………………………………………..83
2.1. Поняття права самозахисту в різних галузях національного права України…………………………………………………………………...83
2.2. Право цивільного населення на вогнепальну зброю як додаткова гарантія реалізації права на самозахист життя і здоров’я.…………..111
Розділ ІІІ. Особливості реалізації права на самозахист життя і здоров’я особами, які виконують правоохоронні та правозастосовчі функції……………………….130
3.1. Право на необхідну оборону…………………………………………..130
3.2. Право відмовитися від виконання злочинних наказів……………….150
3.3. Призначення та зміст звільнення особи від юридичної відповідальності у разі виконання нею спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації……………………………………………….161
Висновки……………………………………………………………………………...173
Список використаних джерел....................................……………………………….181
Додатки ..................................………………………………………………………..198

ВСТУП
Актуальність теми дослідження. З прийняттям на п’ятій сесії Верховної Ради Конституції України було закладено якісно нові підвалини для розвитку, затвердження, забезпечення прав людини в нашій державі. Згідно зі ст. 3 Основного Закону, саме права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Постійний розвиток суспільства вимагає від кожної держави створення ефективного механізму захисту прав та свобод людини, адже зараз усю увагу світового співтовариства, міжнародних та національних урядових і неурядових організацій сконцентровано на проблемі забезпечення прав людини.
Слід зазначити, що серед усіх прав та свобод, які визнано та закріплено за кожною людиною, окреме місце посідають такі природні права, як право на життя та здоров’я. Проте будь-яке право втрачає свій сенс, якщо не створено законодавчого механізму, який би належним чином його закріплював та забезпечував. Стаття 27 Конституції України закріпила за кожною людиною право на життя і, відповідно, за державою – обов’язок щодо захисту цього права. Однак нестабільність криміногенної ситуації в України, іноді неспроможність державних органів вжити реальних заходів щодо захисту життя та здоров’я, прав, свобод та законних інтересів людини та громадянина створюють в нашій державі сприятливі умови для злочинних посягань на життя людини.
Враховуючи те, що в розвиненому суспільстві кожна особа повинна мати максимум можливостей для захисту порушених прав, держава на конституційному рівні закріпила право кожного на самостійний захист свого життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань (ст. 27 Конституції України). Це положення підкріплюється цілою низкою відповідних статей та принципів Конституції нашої держави, які надають кожній особі можливість уникнути небезпеки для власного життя та здоров’я різними засобами в разі посягань на ці блага та вжити заходів самозахисту проти правопорушника.
Необхідно зауважити, що ці положення мають важливе значення, адже в жодній з радянських конституцій не було закріплено за особою права самостійно захищати себе від протиправних посягань, а відповідні положення містили тільки норми кримінального, адміністративного та деяких інших галузей права. Цим можна пояснити відсутність в межах конституційного права комплексних досліджень щодо права кожної людини на самозахист свого життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.
Слід відзначити, що дослідженням питань захисту життя та здоров’я в межах кримінального права займалися ще такі відомі російські дореволюційні вчені як А.А. Бєрлін, О.Ф. Коні, П.С. Ромашкін, М.С. Таганцев.
Пізніше ці питання досліджували Ю.В. Баулін, В.М. Козак, І.І. Слуцький, І.С. Тишкевич, В.І. Ткаченко, Т.Г. Шавгулідзе, М.І. Якубович та ін. В межах адміністративного права окремі аспекти питання самозахисту було досліджено у роботах Л.В. Коваля, О.П. Корєнєва, О.С. Фролова та ін. Деяким питанням самозахисту цивільних прав присвячені окремі роботи вчених-цивілістів В.П.Грібанова, Л.П. Гурєєва, Г.Я. Стоякіна та ін. Деякі питання щодо самозахисту життя та здоров’я від протиправних посягань осіб, які виконують правоохоронні та правозастосовчі функції, знайшли своє відображення у роботах В.С. Новікова, В.І. Осадчєго, Е.Ф. Побєгайла та ін. Також використані розробки щодо прав людини таких вітчизняних вчених як А.М. Колодій, В.В.Кравченко, С.Л. Лисенков, А.Ю. Олійник, В.Ф. Погорілко, П.М. Рабінович, Ю.М. Тодика, О.Ф. Фрицький, Н.Г. Шукліна та ін.
Однак комплексного дослідження конституційного права на самозахист життя і здоров’я від протиправних посягань проведено не було. Саме це обумовило вибір даної теми дослідження і визначає його актуальність та новизну.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах напрямку “Наукове забезпечення розвитку і вдосконалення української державності, системи правоохоронних органів” п.1 тематики пріоритетних напрямів дисертаційних досліджень на період 2002-2005 р. р. (затверджених наказом МВС України від 30 червня 2002 р. № 635). Дисертаційне дослідження пов’язане також із розробкою на кафедрі загальноправових дисциплін Донецького інституту внутрішніх справ при Донецькому національному університеті кафедральної теми “Захист прав, свобод, законних інтересів громадян у процесі здійснення правоохоронної діяльності”.
Мета і задачі дослідження. Метою запропонованого дослідження є комплексний аналіз реалізації конституційного права людини та громадянина на самозахист та обґрунтування низки питань, пов’язаних з реалізацією зазначеного права.
Відповідно до цього акцент у дисертаційному дослідженні зосереджено на вирішенні таких питань:
1. Дати на основі положень Конституції України, галузевого законодавства та аналізу існуючих в науковій літературі поглядів поняття самозахисту.
2. Виявити основні етапи формування цього права людини та громадянина, а також особливості його розвитку в Україні.
3. Розкрити зміст конституційного права на самозахист життя і здоров’я людини від протиправних посягань.
4. Проаналізувати реалізацію відповідних положень Конституції України, які визначають право на самозахист життя і здоров’я від протиправних посягань, в галузях національного законодавства та встановити основні його елементи й гарантії.
5. Розглянути нормативно-правову базу України з метою виявлення відповідності реалізації конституційного права на самозахист життя і здоров’я від протиправних посягань в галузях права: кримінальному, цивільному, адміністративному.
6. На основі аналізу поточного законодавства встановити розбіжності між правом на самозахист життя і здоров’я від протиправних посягань людини та відповідним правом громадян згідно з їх конституційно-правовим статусом.
7. Вирішити основні нормативні та організаційні проблеми щодо створення державою умов для самозахисту життя та здоров’я працівників правоохоронних органів.
Об’єктом дисертаційного дослідження є суспільні відносини, які виникають у процесі реалізації та забезпечення конституційного права людини та громадянина на самозахист життя і здоров’я від протиправних посягань.
Предметом дослідження є система правових актів, які визначають порядок та умови реалізації конституційного права людини та громадянина на самозахист життя і здоров’я від протиправних посягань.
Методи дослідження. Основу даної роботи становлять фундаментальні положення і висновки юридичної науки. У процесі дослідження використовувалися такі методи наукового пізнання, як традиційні юридичні, так і інші методи: діалектичний, історичний, логічний, порівняльно-правовий, соціологічний, статистичний.
Універсальний діалектичний метод пізнання використовувався в роботі з огляду на те, що конституційне право людини та громадянина на самозахист життя і здоров’я від протиправних посягань перебуває в органічному зв’язку з нормами міжнародного права та національного законодавства. Механізм реалізації цього права не є чимось сталим, а постійно розвивається, вдосконалюється. З метою визначення закономірностей розвитку права самозахисту (як загальних, так і закономірностей розвитку цього права на території України) використовувався історичний метод. Порівняльно-правовий метод був використаний для аналізу нормативно-правової регламентації використання особою права на самозахист життя та здоров’я від протиправних посягань з метою визначення правових чинників існуючих проблем, а також шляхів їх вирішення. За допомогою соціологічного методу були вивченні думки працівників, які виконують правоохоронні та правозастосовчі функції, щодо нормативного та організаційного забезпечення державою умов для реалізації ними права на самозахист життя і здоров’я від протиправних посягань під час виконання службових завдань, а також їх міркувань щодо доцільності надання громадянам додаткової можливості для самозахисту: легалізації зберігання, носіння та застосування короткоствольної вогнепальної зброї. З метою аналізу даних щодо кількості злочинних проявів проти життя та здоров’я громадян і, зокрема, працівників правоохоронних органів, а також для вивчення досвіду інших держав щодо ефективності надання цивільному населенню вогнепальної зброї для самозахисту було використано статистичний метод.
Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що вперше в науці конституційного права України проведено комплексний аналіз питань, пов’язаних з реалізацією права людини та громадянина на самозахист життя та здоров’я від протиправних посягань як комплексного багаторівневого поняття, що знаходить свій розвиток в галузях права України: кримінальному, цивільному, адміністративному.
Відповідно до цього наукову новизну роботи визначають такі теоретичні положення, які сформульовані та обґрунтовані автором у дисертаційному дослідженні:
- сформульовано дефініцію поняття конституційного права на самозахист життя здоров’я людини та громадянина від протиправних посягань – це надана та гарантована державою міра можливої поведінки, що може виявлятися як в інтелектуальній, так і безпосередньо у фізичній діяльності особи, здійснюється з метою відстоювання природних прав людини, передбачених як внутрішньодержавними, так і міжнародними нормами і базується на засадах права та інших соціальних норм поведінки, що не суперечать загальнолюдським правилам проживання. Основними ознаками цього права є: а) надана та гарантована державою можливість певним чином діяти; б) виявляється як в інтелектуальній, так і фізичній діяльності особи; в) виконується з метою відстоювання природного права на життя і здоров’я, передбаченого як нормами міжнародного права, так і чинним законодавством України; г) відповідні дії особи повинні базуватися на соціальних нормах поведінки, у тому числі нормах права. Сутність самозахисту життя та здоров’я від протиправних посягань полягає в тому, що держава, визнаючи виключну цінність таких благ як життя та здоров’я, відповідно до Конституції України, законодавства та норм міжнародного права, надає кожному можливість застосувати до правопорушника будь-які незаборонені заходи задля захисту цих благ;
- зроблено висновок, що поняття “самозахист життя і здоров’я від протиправних посягань” є більш широким поняттям, ніж “необхідна оборона” та “крайня необхідність” і включає до себе вказані нижче поняття, як конкретні складові елементи, що входять до більш загального поняття;
- обґрунтовується положення про те, що передбачене ч. 3 ст. 27 та ч. 4 ст. 55 Конституції України право людини та громадянина на самозахист життя і здоров’я від протиправних посягань є універсальним суб’єктивним правом. Воно встановлюється не тільки Основним Законом, але й іншими нормативно-правовими актами України та нормами міжнародного права;
- зроблено висновок, що між правом на самозахист життя і здоров’я від протиправних посягань людини та відповідним правом громадянина є певні розбіжності, що пояснюється поділом на правовий статус людини та правовий статус громадянина та наявністю у деяких громадян спеціального правового статусу;
- обґрунтовано необхідність вдосконалити законодавче визначення необхідної оборони у Кримінальному кодексі України з метою реального гарантування особі можливості захистити себе від злочинців, а саме, прямо зазначити на тому, що в разі посягання злочинцем на життя, здоров’я (тобто блага, які мають виключну цінність), особа має право вжити будь-яких незаборонених заходів, у тому числі спричинити смерть нападникові;
- запропоновано внести відповідні зміни та доповнення до деяких законодавчих актів України (Закон України “Про міліцію”, Закон України “Про Службу безпеки України”, Дисциплінарний статут Збройних Сил України), що має на меті посилити охорону прав відповідних службовців, зокрема, передбачити, що на їх діяльність поширюються обставини, які виключають злочинність діяння, обмеження прав цих громадян припустиме лише у виняткових, спеціально передбачених випадках та неприпустиме обмеження природного права на самозахист життя та здоров’я;
- обґрунтовано пропозицію щодо внесення змін до законопроекту “Про зброю”, у частині надання цивільному населенню права на володіння короткоствольою вогнепальною зброєю самозахисту та зменшення вікового цензу, з якого дозволяється придбання мисливської гладкоствольної та нарізної зброї;
- пропонується змінити ст. 19 КУпАП з метою визначення, відповідно до ст. 3 Конституції України, пріоритету об’єктів, які можна захищати за допомогою адміністративно-правової необхідної оборони, зокрема, саме права та свободи людини поставити на перше місце;
Практичне значення одержаних результатів визначається теоретико-прикладною спрямованістю дослідження, а також тим, що сформульовані в ній висновки та пропозиції мають на меті підвищення ефективності функціонування механізму захисту прав людини та громадянина в Україні.
Ці пропозиції та рекомендації використовуються під час викладання курсів “Конституційне право України” і “Судові та правоохоронні органи України” у Донецькому інституті внутрішніх справ (Акт впровадження результатів дисертаційного дослідження № 4/86 від 24 січня 2003 р.), а також в діяльності підрозділів органів внутрішніх справ УМВС України на Придніпровській залізниці (Акт впровадження результатів дисертаційного дослідження від 18 грудня 2002 р.).
Особистий внесок дисертанта полягає в тому, що дисертаційне дослідження виконано самостійно на основі особистих досліджень автора. Всі розроблені науково-теоретичні положення та висновки обґрунтовано на базі власних досліджень та наукових праць. Під час проведення дослідження було опитано 400 працівників правоохоронних органів (співробітників органів внутрішніх справ (міліції) та Державної податкової адміністрації України (податкової міліції)) Дніпропетровської і Донецької областей та м. Києва з питань, які стосуються нормативного й організаційного забезпечення права на самозахист життя та здоров’я від протиправних посягань працівників зазначених правоохоронних органів під час виконання ними службових обов’язків. Також було виявлено їх ставлення до можливості надання цивільному населенню України короткоствольної вогнепальної зброї для самозахисту і, відповідно до цього прогнозування оперативної обстановки.
Наукова стаття „До питання про конституційно-правові засади видання та виконання розпорядження чи наказу” підготовлена у співавторстві з М.В.Ковалем. Особистий внесок дисертанта становить понад 80 %.
Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення роботи, висновки, рекомендації та пропозиції обговорювалися на засіданнях кафедри загальноправових дисциплін Донецького інституту внутрішніх справ при Донецькому національному університеті (серпень 2001р., грудень 2002 р.) та доповідалися на науково-практичних конференціях: Міжвузівській науково-практичній конференції „Захист прав, свобод і законних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності” (Донецьк, 2001 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції, присвяченій 10-річчю незалежності України „Молода Українська держава на межі тисячоліть: погляд в історичне минуле та майбутнє демократичної, правової держави Україна” (Львів, 2001 р.), VІІІ регіональній науково-практичній конференції „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (Львів, 2002 р.), Міжнародній науково-практичній конференції „Пріоритетні напрямки діяльності органів внутрішніх справ у боротьбі зі злочинністю в сучасних умовах” (Дніпропетровськ, 2002 р.)
Публікації. Результати дисертаційного дослідження відображені у 6-ти (1 у співавторстві) наукових статтях, які опубліковані в спеціальних виданнях, що визнані ВАК України як фахові з юридичних наук.
Структура та обсяг дисертації. Відповідно до мети, завдань та предмету дослідження, дисертація складається з вступу, трьох розділів, що включають 8 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Повний обсяг дисертації – 206, із них список використаних джерел – 17 сторінок (219 найменувань), додатки – 6 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Таким чином, розглянувши зміст конституційного права людини на самозахист життя та здоров’я на основі аналізу нормативної бази, емпіричного матеріалу та положень конституційного, кримінального, цивільного та адміністративного права, які стосуються самозахисту, автором розроблено наступні основні висновки та пропозиції.
Право самозахисту життя та здоров’я від протиправних посягань як визнана людством природна необхідність вжити будь-яких заходів для врятування свого життя та як складова частина права на життя виникло ще набагато раніше ніж виникло саме поняття “право”. Спочатку воно було нерозривно пов’язано з помстою та не мало чітко виражених меж (до ХVІІ-ХVІІІ ст.ст.). Поступово, з розвитком суспільних відносин, науки (поперед усе філософії та юриспруденції), відповідне правило поведінки знаходить своє відображення у переважній більшості нормативно-правових актів.
Згодом, в епоху буржуазно-демократичних революцій та появою самого поняття “права людини”, право самозахисту визнається природним невід’ємним правом кожної людини та визначаються чіткі межі цього права, що пояснюється закріпленням у конституціях держав світу права людини на життя. Слід сказати, що зламним моментом було закріплення природних прав людини у Конституції США та конституціях Франції, коли теоретичні надбання філософів та юристів знайшли своє відображення у нормативних актах найвищою дії – конституціях.
В Україні формування та розвиток права самозахисту життя та здоров’я від протиправних посягань мав певні особливості. Серед них слід акцентувати увагу на тому, що достатньо тривалий період часу український народ не мав змоги створювати власні кодифіковані нормативні акти, що пов’язано, поперед усе з тим, що наша держава постійно знаходилася під протекторатом різних держав. Виключенням можна тільки вважати кодекс „Права по которым судится малороссийский народ” та Конституція УНР – „Статут про державний устрій, права і вольності УНР” від 29 квітня 1918 р., які містили певні складові елементи цього права.
Але взагалі можна сказати, що розвиток цього права проходив досить динамічно. Так, наприклад, якщо за часів існування Київської Русі не було чітко визначеного поняття та відокремленого інституту необхідної оборони, а було лише декілька визначених Руською Правдою правил поведінки, то поступовий розвиток суспільства потребував визначення цього права, його меж та умов. Необхідно підкреслити, що на розвиток цього права в Україні дуже вплинуло звичаєве право Стародавньої Русі, джерела німецького права, литовські статути, право Росії.
Згодом, з радянським періодом існування України, її конституція просто відтворювала радянську союзну конституцію, де взагалі практично не було відображено природних прав людини. Так, в жодній з конституцій УРСР не було закріплено природного права на життя. Ці конституції повністю відображали позитивістський підхід радянської влади до визначення прав людини: права людини були змінені на права громадянина, права робітничого класу.
Якщо з появою та поступовим розвитком суспільних відносин право самозахисту ототожнювалося, в основному, з необхідною обороною та крайньою необхідністю (у зв’язку з тим, що це були основні форми самозахисту, судова форма ще не набула великого значення), то згодом, з розвитком та зміцненням державної влади виникла необхідність створення додаткових механізмів захисту прав людини, у тому числі і права самозахисту. Відповідно, право самозахисту набуло додаткових елементів.
У зв’язку з цим, пропонуємо дати таке визначення права самозахисту життя та здоров’я від протиправних посягань – це надана та гарантована державою міра можливої поведінки, що може виявлятися як в інтелектуальній, так і безпосередньо у фізичній діяльності особи, здійснюється з метою відстоювання природних прав людини, передбачених як внутрішньодержавними, так і міжнародними нормами і базується на засадах права та інших соціальних норм поведінки, що не суперечать загальнолюдським правилам проживання.
Тобто на відміну від домінуючого в науці ототожнення поняття “самозахист” з необхідною обороною та крайньою необхідністю, право самозахисту як комплексне міжгалузеве, включає як фізичну діяльність особи (тобто можливість власними активними фізичними діями відстоювати право на життя, використовуючи право на необхідну оборону), так і інтелектуальну (можливість відмовитися від виконання протиправних наказів, розпоряджень, можливість оскаржити неправомірні дії і т. ін.).
Конституційне право на самозахист життя та здоров’я від протиправних посягань регулюється й іншими галузями національного права, а також міжнародними нормативними актами.
Основні гарантії цього права закріплено в Конституції України: визнання людини найвищою соціальною цінністю (ст. 3), невід’ємність людського життя (ст. 27), недоторканість житла (ст. 30) і т. ін. Також Основний закон містить головні принципи, згідно з якими можна реалізовувати вказане право, тобто встановлює межі правомірності здійснення цього права, які конкретизуються через галузі національного права України.
Всі елементи зазначеного права є різногалузевими, але всі вони мають єдину мету – надати кожній особі максимум можливостей для захисту власного життя та здоров’я та знаходять своє закріплення в базовій галузі права – конституційному праві України, яке містить основні засади, принципи та гарантії здійснення цього права.
Також окрім основних елементів права самозахисту, які поширюються на всіх людей, можна окремо визначити деякі елементи, які поширюються тільки на окреме, визначене законодавством коло громадян. Тобто можна сказати про наявність спеціальних гарантій самозахисту, які поширюються на певне визначене коло громадян. Як правило, це державні службовці, які виконують правоохоронні та правозастосовчі функції, також сюди можна віднести осіб, які через свою професійну діяльність (яка має особливе значення для держави), наприклад, народні депутати, а також особи, які беруть участь у кримінальному судочинстві.
Це пояснюється поділом на конституційний статус людини і конституційний статус громадянина. Ці правові статуси можна поділити на різні види які конкретизують певні права, обов’язки особи, громадянина. Так, особи, які виконують правоохоронні та правозастосовчі функції, як службовці особливого виду державної служби мають спеціальний правовий статус, наявність якого обумовлює особливі умови реалізації ними права на самозахист життя та здоров’я від протиправних посягань.
Таким чином, не можна стверджувати про різний обсяг права на життя і, відповідно до цього, права самозахисту як природних прав, зазначене право є однаковим для всіх осіб. Проте, відповідно до наявності у особи певного правового статусу (конституційно-правового статусу особи, громадянина або наявності спеціального правового статусу), можна розрізнити різні можливості реалізації цього права, що можна пояснити, поперед усе, наявністю у громадян спеціального правового статусу, який надано їм державою відповідно до виконуваних нею функцій.
В окремих спеціально передбачених законодавством випадках, держава надає спеціальний тимчасовий або постійний правовий статус, згідно з яким зазначені в законодавстві особи мають право як користуватися спеціальними заходами спрямованими на захист життя, здоров’я таких осіб, членів їх родини державою, так і наданням додаткових можливостей щодо самозахисту. До таких категорій осіб можна віднести: а) співробітників правоохоронних органів, суду та пенсіонерів цих органів; б) осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, сприяють у розкритті та розслідуванні злочинів; в) народних депутатів України; г) вищих посадових осіб державних органів України.
Для цих спеціально визначених у нормативно-правових актах категорій осіб держава створює як додаткові можливості для самозахисту життя та здоров’я (надання зброї, засобів самооборони, встановлення охоронних пристроїв, сигналізації і т. ін.), так і спеціально передбачає у кримінальному законодавстві положення, згідно з якими визначені особи при виконання своїх функцій в разі загрози їх життю та здоров’я мають додаткові можливості для самозахисту.
Також слід підкреслити, що основні принципи самозахисту осіб-співробітників правоохоронних органів закріплені в спеціальних міжнародних документах (Декларація про поліцію, Основні принципи застосування сили та вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання правопорядку, Статут міжнародного військового трибуналу та ін.), положення яких органічно увійшли до національного законодавства. Крім того, згідно з національним законодавством та вказаними міжнародними нормативно-правовими актами, для вказаних осіб існують спеціальні обов’язки.
Для таких категорій державних службовців, де діють відносини підлеглості, особливого значення набувають положення Конституції, які визначають можливість відмовитися від виконання злочинного наказу (розпорядження).
Конституцією України закладено реальне підґрунтя для удосконалення та розвитку як прав людини взагалі, так і права самозахисту життя та здоров’я людини. Але слід відмітити, що створення законодавчої бази щодо реалізації механізму самозахисту не можна визнати повністю довершеною та дієвою. У ході проведення дослідження було виявлено ціла низка проблем, які створюють перешкоди в реалізації цього права. Це такі основні проблеми:
1. Звуження обсягу прав, які закріплені у положеннях Конституції України у галузях національного права або надання додаткових вимог до самозахисту окремих категорій громадян, які прямо не передбачені в законодавстві.
Так, наприклад, до дій працівників органів внутрішніх справ в стані необхідної оборони надаються додаткові вимоги. У зв’язку з тим, що досить часто права співробітників правоохоронних органів ставлять нижче службових обов’язків, пропонуємо додаток до ст. 20 „Правове становище працівників міліції” Закону України „Про міліцію”.
„У зв’язку з тим, що завдання, які виконує міліція конче важливі для суспільства, держава створює всі умови для діяльності міліції та охорони та захисту прав, свобод та законних інтересів співробітників міліції та членів їх сімей. Співробітники міліції користуються усіма без виключення правами та свободами людини, на них поширюється дія міжнародних документів з прав людини, які ратифіковано Україною. Обмеження прав співробітників міліції припускається тільки в інтересах служби та суспільної користі та не дозволяється будь-яке обмеження їх природних прав.
На діяльність співробітника міліції поширюються обставини, що виключають злочинність діяння: норми кримінального законодавства про необхідну оборону, затримання особи, що вчинила злочин, крайню необхідність, фізичний або психічний примус, виконання наказу або розпорядження, діяння, пов’язане з ризиком, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.”
2. Невідповідність деяких положень галузей права Основному законові нашої держави.
У відповідності до пріоритету прав та свобод людини, проголошеного у ст.3 Конституції України, та враховуючи відмінність між правовим статусом людини та громадянина, ч. 1 ст. 19 Кодексу України про адміністративні правопорушення пропонуємо викласти у наступній редакції:
„Не є адміністративним правопорушенням дії, хоча й передбачені цим Кодексом чи іншими нормативними актами, які встановлюють відповідальність за адміністративні правопорушення, але здійснені в стані необхідної оборони, тобто при захисті прав і свобод людини, державного чи суспільного ладу, власності, встановленого порядку управління від протиправного посягання шляхом заподіяння шкоди особі, що посягає, якщо при цьому не було припущено перевищення меж необхідної оборони.”
В той же час, враховуючи, що у демократичній правовій державі, якою проголошено Україну, беручи до уваги принцип „дозволено усе, що прямо не заборонено”, а також з метою надання додаткових можливостей для захисту людиною та громадянином своїх прав, свобод та законних інтересів, пропонуємо також наступні зміни та доповнення до наступних законодавчих актів.
Пропонуємо внести відповідні зміни та доповнення до законопроекту „Про зброю”, зокрема до законопроекту № 1032 – Д, внесеного на розгляд до Верховної Ради народними депутатами України Ю.Кармазіним, І.Біласом, О.Данильчуком та В.Мухіним.
Згідно з проведеним дослідженням, ми зробили висновки, що в нашій державі є усі необхідні передумови для надання цивільному населенню короткоствольної вогнепальної зброї для самозахисту. Так, на нашу думку, надання населенню зброї у законне володіння має на меті надати перевагу законослухняній особі перед правопорушниками. Також пропонуємо знизити віковий ценз щодо надання дозволу на вогнепальну гладкоствольну мисливську зброю та вогнепальну комбіновану та нарізну.
Відповідно до цього, слід у ст. 11 вказаного законопроекту вік, з якого дозволяється придбання вогнепальної гладкоствольної мисливської зброї змінити з 21 на 18 років: – „громадянам України, які досягли 18-річного віку”. Вік, з якого видається дозвіл на нарізну комбіновану цивільну зброю пропонуємо знизити до 21-го року.
Також передбачити, що право на короткоствольну вогнепальну зброю індивідуального захисту мають громадяни України з 25- річного віку, при цьому якщо громадянин працівник правоохоронних органів, слід передбачити, що такого права він може набути раніше. Як ми вже пояснили у другому розділі, що на даний момент, згідно з кадровою політикою МВС України, більшість співробітників органів внутрішніх справ, як правило, приходять на практичну роботу приблизно у 21 рік.
Також пропонуємо викласти ст. 36 Кримінального кодексу України „Необхідна оборона” у наступній редакції:
„Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів, інтересів територіальної громади чи інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, будь-якої шкоди, необхідної в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо таке посягання поєднано з насильством, яке загрожувало життю або виникла реальна загроза застосування такого насильства до особи, що обороняється або інших осіб. Також не є злочином застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає. Захист від посягань, не поєднаних з насильством, яке загрожує життю або без безпосередньої загрози застосування такого насильства буде вважатися правомірним, якщо не буде допущено перевищення меж необхідної оборони.
Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнення суспільно небезпечного посягання або звернення за допомогою до інших осіб чи органів влади.
Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 цього Кодексу.
Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту”.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України: Офіц. текст: Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина: Навч. посібник / Авт.-упоряд. М.І.Хавронюк. – К.: Парламент. вид-во, 1999. – 544 с.
2. Фрицький О.Ф. Конституційне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 536 с.
3. Ю.М. Тодика, О.Г. Кушніренко. Конституційний процес та проблеми становлення основ конституційного ладу України // Вісник Академії правових наук України. – 1995. – № 4. – С. 3-9.
4. Теорія держави і права / Колодій А.М., Копєйчиков В.В., Лисенков С.Л., Пастухов В.П., Сумін В.О., Тихомиров О.Д. – К.: Юрінформ, 1995. – 189 с.
5. Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
6. Философский словарь / Под ред. И.Т. Фролова. – 6-е изд., пер. и доп. – М.: Политиздат, 1991. – 560 с.
7. Социологический справочник / Под общ. ред. В.И. Воловича. – К.: Политиздат Украины, 1990. – 382 с.
8. Юридический энциклопедический словарь / Под ред. В.И. Осипова. – М.: Инфра-М, 1997. – 384 с.
9. Ожегов С.И. Словарь русского языка. – 18-е изд. – М.: Русский язык, 1987. – 797 с.
10. Краткая медицинская энциклопедия: В 3-х т. АМН СССР / Гл. ред. Б.В.Петровский. – 2-е изд. – М.: Сов. энциклопедия. – 1989. – Т.1. – 624 с.
11. Сніженко Ю.П., Уваренко А.Р., Нагорна А.М. Здоров’я населення України // Вісник Академії наук України. – 1991. – № 10. – С. 81-85.
12. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – К., 2000. – 377 с.
13. Таганцев Н.С. Русское уголовное право: Лекции: Часть общая: В 2 т. – М.: Наука, 1994. – Т.1. – 380 с.
14. Нерсесянц В.С. Философия права: Учебник для вузов. – М.: ИНФРА-М –НОРМА, 1997. – 652 с.
15. Кропоткин П.А. Этика. – М.: Юридическая литература, 1991. – 493 с.
16. Філософія права. Навчальний посібник / За ред. М.В.Костицького, Б.В.Чміля. – К.: Юрінком. Інтер, 2000. – 336 с.
17. Гуго Гроций. О праве войны и мира. – М.: Ладомир, 1994. – 868 с.
18. Світова класична думка про державу і право: Навч. посібник / Є.Ф.Безродний та ін. – К.: Юрінком. Інтер, 1999. – 396 с.
19. Таганцев Н.С. Курс русского уголовного права. Часть общая: В 3 кн. – М., 1874. – Кн.1. – 284 с.
20. Антология мировой правовой мысли: В 5 т. / Рук. науч. проекта Г.Ю.Семигин. – М.: Мысль, 1999 – Т.3. / Отв. ред. О.А.Жидков. – 829 с.
21. Кистяковский А.Ф. Исследование о смертной казни. – Тула: Автограф, 2000. – 270 с.
22. Американские федералисты: Гамильтон, Мэдисон, Джей. – Вермонт, 1990. – 327 с.
23. Международная защита прав человека. Документы и комментарии. – Х.: Синтекс ЛТД, 1998. – 295 с.
24. Конвенція про захист прав і основних свобод людини: Офіц. текст / Вісник Верховного Суду України. – 1997. – № 3. – Додаток до журналу.
25. Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи: Зб. док. / Упоряд. Ю.К. Качуренко. – 2-е вид. – К.: Юрінформ, 1992. – 200 с.
26. Федотов М.А. Конституционный статус советского гражданина (вопросы теории): Учебное пособие. – М.,1982. – 132 с.
27. Олійник А.Ю., Гусарєв С.Д., Слісаренко О.Л. Загальна теорія держави та права (терміни, визначення, елементи змісту): Навч. посібник. – К., 1998. – 237с.
28. Конституции стран СНГ и Балтии: Учебное пособие / Сост. Г.Н. Андреева. – М.: Юристъ, 1999. – 640 с.
29. Ведомости Верховного Совета и правительства Латвийской республики. – 1992. – № 4-5. – Ст. 26.
30. Коментар до Конституції України. – 2-е вид., вип. та доп. / В.Б. Авер’янов, В.Ф. Бойко, В.І. Борденюк та ін. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1998. – 412 с.
31. Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.
32. Кодекс України про адміністративні правопорушення зі змінами та доповненнями / www.rada.gov.ua
33. Новий тлумачний словник української мови: У 4 т. / Уклад.: В.В. Яременко, О.М. Сліпушко. – К.: Аконіт, 1998. – Т.4. – 944 с.
34. Волинка К.Г. Механізм забезпечення прав і свобод особи: питання теорії і практики: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.01. – К., 2000. – 177 с.
35. Баглай М.В., Габричидзе Б.Н. Конституционное право Российской Федерации. – М.: ИНФРА-М – НОРМА, 1996. – 449 с.
36. Общая теория прав человека / Рук. авт. колл. и отв. ред. Е.А. Лукашова. – М.: НОРМА, 1996. – 509 с.
37. Відомості Верховної Ради. – 1993. – № 52. – Ст. 490.
38. Відомості Верховної Ради. – 1992. – № 27. – Ст. 382.
39. Гуренко М.М. Конституционные гарантии прав и свобод человека и гражданина // Конституційні гарантії захисту людини у сфері правоохоронної діяльності: Матеріали науково-практичної конференції (24-25 вересня 1999 р.). – Дніпропетровськ: Дніпропетровський юридичний інститут МВС України, 1999. – С. 28-33.
40. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2000. – 320 с.
41. Погорілко В.Ф. Нова Конституція України: Текст Основного закону, огляди коментарі. – К.: Наукова думка, 1996. – 136 с.
42. Шукліна Н.Г. Загальні засади конституційно-правового статусу людини і громадянина // Конституційне право України / Погорілко В.Ф., Фрицький О.Ф., Городецький О.В. та ін. – К.: Наукова думка, 1999. – 735 с.
43. Общая теория государства и права: Академический курс: В 2 т. / Отв. ред. М.Н. Марченко. – М.: Зерцало, 1998. – Т.1. – 416 с.
44. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Х.: Консум; УВД, 2000. – 704 с.
45. Теория государства и права: Уч. для юрид. вузов и факультетов / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. – М.: НОРМА – ИНФРА-М, 1998. – 570 с.
46. Цивільне право: Навчальний посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. – К.: Вентурі, 1995. – 237 с.
47. Алексеев С.С. Самое святое, что есть у Бога на земле. – М.: Норма, 1998. – 408 с.
48. Цивільний кодекс УРСР. Цивільний процесуальний кодекс України / Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1999. – № 1. – 264 с.
49. Гориславський К. Гарантії права людини на самозахист життя та здоров’я // Право України. – 2001. – № 12. – С. 35-38.
50. Керимов Д.А. Философские основания политико-правовых исследований. – М.: Мысль, 1986. – 330 с.
51. Якубович М.И. Вопросы теории и практики необходимой обороны. – М., 1961. – 227 с.
52. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран // Под ред. З.М. Черниловского. – М., 1984. – 472 с.
53. Кони А.Ф. О праве необходимой обороны. – М.: Остожье, 1996. – 112 с.
54. Памятники римского права: Законы ХІІ таблиц, институции Гая, Дигесты Юстиниана: Учебное пособие: Хрестоматия. – М.: Зерцало, 1997. – 607 с.
55. Шервуд Е.А. Законы Лангобардов. Обычное право древнегерманских племён. – М.: Наука, 1992. – 286 с.
56. Свод законов “Тайхо Рицурё”, 702 – 718 г. г.: „Рицу” (уголовный кодекс) / Вступ. статья, перевод, комм. и словарь К.А. Попова. – М.: Наука, 1989. – 110 с.
57. Хрестоматия памятников феодального государства и права // Под. ред. В.М.Корецкого. – М., 1961. – 947 с.
58. Антология мировой правовой мысли: В 5 т. / Рук. науч. проекта Г.Ю.Семигин. – М.: Мысль, 1999. – Т.2. / Отв. ред. Н.А. Крашенинникова. – 829 с.
59. Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник: У 2 т. / В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожкин, О.Д. Святоцький. – К.: Ін Юре, 1998. – Т.1. – 502 с.
60. Каролина. Уголовно-судебное уложение Карла V / Пер. С.Я. Булатова. – Алма-Ата: Наука, 1967. – 152 с.
61. Бацун Д.В. Развитие идеи прав человека в эпоху Реформации // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України. – 2001. – спеціальний випуск. – С.87-92.
62. Конституция США: история и современность / Под ред. А.А. Мишина, Е.Ф.Язькова. – М.: Юр. лит., 1998. – 320 с.
63. Сборник документов по истории нового времени стран Европы и Америки (1640-1870 г.г.): Учебное пособие / Сост. Е.Е.Юровская. – М.: Высшая школа, 1990. – 253 с.
64. Девід П.Каррі. Конституція США. – К.: Веселка. – 192 с.
65. Документы истории Великой Французской революции: В 2 т. / Отв. ред. А.В.Адо. – М.: Изд-во МГУ, 1990. – Т.1. – 527 с.
66. Уголовное право. Общая часть: Учебник для вузов / Отв. ред-ры А.Н. Игнатов, Ю.А. Красиков. – М.: ИНФРА.-М. – НОРМА, 1998. – 639 с.
67. Шрамченко А.Ф. Вопросы психологии в управлении войсками. – М.: Воениздат, 1973. – 194 с.
68. Уголовное право буржуазных стран: Общая часть / Под ред. А.Н. Игнатова, И.Д. Козочкина. – М.: Изд-во ун-та Дружбы народов, 1990. – 308 с.
69. Карпец И.И. Уголовное право и этика. – М.: Юр. лит., 1985. – 254 с.
70. Крылова Н.Е., Серебренникова А.В. Уголовное право современных зарубежных стран (Англия, США, Франция, Германия): Уч. пособие. – М.: Зерцало, 1997. – 187 с.
71. Конституции буржуазных государств Европы / Пер. под ред. Г.С. Гурвича. – М.: Изд-во ин. лит., 1957. – 1142 с.
72. Конституции зарубежных стран: Сборник / Сост. Дубровин В.Н. – М.: Юрлитинформ, 2000. – 363 с.
73. Преступление и наказание в Англии, США, Франции, ФРГ: Общая часть уголовного права / Отв. ред. Н.Ф. Кузнецова. – М.: Юр. лит., 1997. – 287 с.
74. Хрестоматія з історії держави і права України: Навчальний посібник: У 2 т. / В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожкин, О.Д. Святоцький. – К.: Ін Юре, 1997. – Т.1. – 464 с.
75. Калачёв Н.С. Предварительные сведения для полного объяснения Русской Правды. – 2-е изд. – СПб., 1880. – Вып.1. – 263 с.
76. Чебышев-Дмитриев А. О преступном действии по русскому допетровскому праву // Учёные записки Казанского университета. – 1863. – Вып. 1. – 460 с.
77. Развитие русского права в XV – пер. пол. XVII в.в. / Под общ. ред. В.С.Нерсесянца. – М.: Наука, 1986. – 287 с.
78. Законодательные памятники русского централизованного государства XV-XVII в.в. Соборное Уложение 1649 г. / Под ред. Н.Е. Носкова. – Л .: Наука, 1987. – 442 с.
79. Яковлів Андрій. Український кодекс 1743 р. “Права по которым судится малороссийский народ”. – Мюнхен: Заграва, 1949. – 210 с.
80. Российское законодательство X-XX в в.: В 9 т. / Под общ. ред. О.И.Чистякова. – М.: Юр. лит., 1986. – Т.4. – 547 с.
81. Развитие русского права первой половины ХІХ в. / Отв. ред. Е.А. Скрипилёв. – М.: Наука, 1994. – 314 с.
82. Військовий карний статут (ХХІІ книга Зб. В.П. 1869 р., вид. ІV): Переклад з російської мови. – Кам’янець на Поділлю: Видання Законодавчого відділу Головної Військової Судової Управи, 1919. – 180 с.
83. Берлин Ар. О необходимой обороне: Исследование А.А. Берлина. – Ярославль, 1911. – 106 с.
84. Градовский А.Д. Собрание сочинений. – СПб.: Тип. М.М.Стасюлевича, 1903. – Т. 8. – 580 с.
85. Энциклопедический словарь. Издатели Ф.А. Брокгауз, И.А. Ефрон. – СПб.: Типо-литография И.А. Ефрона, 1898. – Т. ХХV. – 478 с.
86. Елистратов А.И. Основные начала административного права. – М.,1914. – 332 с.
87. Заєць Н.В. Права людини: історія та сучасність // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України – 2001. – спеціальний випуск. – С.109-113.
88. Драгоманівський збірник “Вільна Спілка” та сучасний український конституціоналізм. – Львів: Світ, 1996. – 254 с.
89. Левина М.И. Первая российская декларация прав и свобод: мечты и реальность // Государство и право. – 1995. – № 1. – С. 133-142.
90. Документы великой пролетарской революции: В 3 т. / Под ред. И.И. Минца и И.М. Разгона. – М., 1948. – Т. 2. – 471 с.
91. Хрестоматія з історії держави і права України: Навчальний посібник: У 2 т. / В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожкин, О.Д. Святоцький. – К.: Ін. Юре, 1996. – Т. 2. – 800 с.
92. Сабо И. Идеологическая борьба и права человека: Перевод с венгерского / Вступ. статья В.Н. Кудрявцева. – М.:Юр. лит., 1981. – 136 с.
93. Соргин В.В. Права человека в США: декларации и действительность. – М.: Знание, 1987. – 63 с.
94. Берхин И.Б. Первая Советская Конституция. – М.: Знание, 1988. – 63 с.
95. Кукушкин Ю.С., Чистяков О.И. Очерк истории Советской Конституции. – 2-е изд. – М.: Политиздат, 1987. – 364 с.
96. Швеков Г.В. Первый советский уголовный кодекс: Учебное пособие. – М.: Высшая школа, 1970. – 207 с.
97. Загю М., Савари А. Учебник военного администрации и военного законоведения: В объёме курса военных школ РККА. – М.: Воениздат, 1926. – 478 с.
98. Дисциплинарный Устав Рабоче-Крестьянской милиции УССР. – Харьков: Изд-во Главного управления милиции и розыска УССР, 1926. – 15 с.
99. Зимин В.П. Правомерное исполнение приказа: доктрина умных штыков // Правоведение. – 1993. – № 2. – С.35- 45.
100. Тиковенко А.Г. Ответственность за исполнение незаконного приказа // Правовые основы ответственности в управлении в СССР и ГДР. – М.: ИГПАН, 1981. – С. 136-142.
101. Военное право: учебник для военных академий / Под. ред. А.Г. Горного. – М.: Воениздат, 1984. – 334 с.
102. Дзера О. Розвиток права власності в Україні: Монографія. – К.: Вентурі, 1996. – 271 с.
103. Сидоров Б.В. Уголовно-правовые гарантии правомерного социально-полезного поведения. – Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1992. – 147 с.
104. Мироненко А.Н., Бенько А.П. Уголовная политика на Украине в первой половине 30-х годов ХХ ст. – К., Днепродзержинск, 1992. – 15 с.
105. Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1961. – № 2. – Ст.14.
106. Систематическое собрание действующего законодательства УССР. Гражданское законодательство. – К.: Изд-во пол. лит. Украины, 1980. – Т .6. - 523 с.
107. Конституция (Основной закон) СССР. Конституции (Основные законы) Союзных Советских Социалистических Республик. – М.: Известия Советов народных депутатов СССР, 1985. – 744 с.
108. Эбзеев Б.С. Советское государство и права человека. Конституционные вопросы / Под ред. д.ю.н., проф. И.Е. Фарбера. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1986. – 184 с.
109. Ведомости Верховного Совета СССР. – 1962. – № 8. – Ст.83.
110. Козак В.Н. Право граждан на необходимую оборону. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1973. – 163 с.
111. Васильев В.И. Конституция СССР – 10- летие действия. – М.: Знание, 1987. – 62 с.
112. Фарбер И.Е. Конституционное обеспечение прав советского человека // Конституция СССР и правовое положение личности. – М.: ИГПАН, 1979. – С. 75-81.
113. Концепция новой Конституции Союза ССР (предложения Института государства и права АН СССР) // Конституционная реформа в СССР: актуальные проблемы. – М.: ИГПАН, 1990. – С. 119-126.
114. Конституционные идеи А.Сахарова: Сборник / Сост. Л.М. Баткин – М.: Новелла, 1990. – 95 с.
115. Пашин С. Декларация уже есть. Будут ли права и свободы? // Советская юстиция. – 1991. – № 19. – С. 4-5.
116. Рудинский Ф.М. Советские Конституции: права и свободы человека и гражданина // Советское государство и право. – 1991. – № 9. – С. 3-11.
117. Гориславський К.О. Філософсько-правові витоки права на життя та його самозахист людиною // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Збірник наукових статей. – Донецький інститут внутрішніх справ при Донецькому національному університеті. – 2001. – № 2. – С. 82-91.
118. Ю.А. Тихомиров. Развитие теории конституционного права // Государство и право. – 1998. – № 7. – С. 5-13.
119. Панкевич І.М. Здійснення прав людини: проблеми обмежування (загальнотеоретичний аспект): Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01. – Львів, 2000. – 20 с.
120. П.М. Рабінович. Межі здійснення прав людини (загальнотеоретичний аспект) // Вісник Академії правових наук України. – 1996. – № 6. – С. 5-13.
121. Курс советского уголовного права: В 6 т. / Отв. ред. А.А. Пионтковский. – М.: Наука, 1970. – Т.1. – 311 с.
122. Дурманов Н.Д. Понятие преступления. – М. – Л.: Изд-во АН СССР, 1948. – 311 с.
123. Елеонский В.А. Поощрительные нормы уголовного права и их значение в деятельности органов внутренних дел. – Хабаровск, 1984. – 108 с.
124. Прохоров В.С., Кропачёв Н.М., Тарбагаев А.Н. Механизм уголовно-правового регулирования: норма, правоотношение, ответственность. – Красноярск: Изд-во Красноярского ун-та, 1989. – 208 с.
125. Баулин Ю.В. Право граждан на задержание преступника. – Х.: Вища школа, 1986. – 160 с.
126. Погорілко В. Ф. Загальна декларація прав людини – одна з найважливіших загальнолюдських цінностей ХХ століття // Право України. – 1999. – № 4. – С. 7-9.
127. Якубович М.И. Учение о необходимой обороне в советском уголовном праве. – М.: Высшая школа, 1967. – 100 с.
128. Тишкевич И.С. Условия и пределы необходимой обороны. – М.: Юр. лит., 1969. – 192 с.
129. Пионтковский А.А. Учение о преступлении. – М., 1961. – 274 с.
130. И. Звечаровский, Ю. Чайка. Законодательная регламентация института необходимой обороны // Законность. – 1995. – № 8. – С. 33-35.
131. О. В’ялий. Необхідна оборона потребує захисту // Право України. – 2001. – № 4. – С. 109-110.
132. www. gazeta. ru
133. www. consultant. ru
134. Уголовный кодекс ФРГ от 15 мая 1871 г. (в редакции от 10 марта 1987 г., с изменениями и дополнениями на 1 апреля 1998 г.) // Уголовное законодательство зарубежных стран (Англия, Франция, США, Германия, Япония): Сборник законодательных материалов / Под ред. М.Д. Козочкина. – М.: Зерцало, 1999. – 352 с.
135. Пітер Лейленд. Кримінальне право. Злочин, покарання, судочинство (англійській підхід) / Переклад з англ. П. Таращук. – К.: Основи, 1996. – 207 с.
136. Уголовный кодекс Франции 1992 г. по состоянию на 25 февраля 1994г. // Уголовное законодательство зарубежных стран (Англия, Франция, США, Германия, Япония): Сборник законодательных материалов / Под ред. М.Д.Козочкина. – М.: Зерцало, 1999. – 352 с.
137. Ю.Н. Юшков. Институт необходимой обороны и его роль в борьбе с преступностью в современных условиях // Государство и право. – 1992. – № 4. – С. 61-66.
138. А.В.Наумов. Механизм уголовно-правового регулирования // Криминологические и уголовно-правовые идеи борьбы с преступностью. – М.: ИГП РАН, 1996. – С. 4-25.
139. Кузнецов А.В. Уголовное право и личность. – М.: Юр. лит., 1977. – 168 с.
140. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / За ред. проф. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ – Харків: Юрінком Інтер – Право, 2001. – 416 с.
141. Сахаров А.Б. Обстоятельства, исключающие уголовную ответственность // Советское государство и право. – 1987. – № 11. – С. 111-118.
142. Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. – Х.: Основа, 1991. – 360 с.
143. Цивільне право України. Підручник: У 2 кн. / За ред. О.В. Дзери та Н.С.Кузнецової. – К.: Юрінком Інтер. 1999. – Кн.1. – 864 с.
144. Гражданский кодекс Украины: Научно-практический комментарий / Под общ. ред. Е.О. Харитонова. – Х.: Одиссей, 1999. – 848 с.
145. Гражданское право Украины: Учебник для вузов системы МВД Украины: В 2 ч. / А.А. Пушкин, В М. Самойленко, Р.Б. Шишка и др. – Ч. 1. – X.: Ун-т внутр. дел, Основа, 1996. – 437 с.
146. Гражданское право: Учебник: В 2 ч. Изд. 2-е, переработанное и дополненное / Под ред. Ю.К. Толстого, А.П. Сергеева. – М.: ТЕИС, 1996. – Ч.1. – 600 с.
147. Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. – М.: Изд-во МГУ, 1972. – 284 с.
148. Цивільне право. Загальна частина: Навч. посібник для студентів юрид. вузів та факультетів / За ред. О.А. Підопригори та Д.В. Бобрової. – К.: Вентурі, 1995. – 416 с.
149. Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Частное право. Цивилистика. Физические лица. Юридические лица. Вещное право. Обязательства. Виды договоров. Авторское право. Представительство: Учебное пособие. – К.: А.С.К., 2001. – 832 с.
150. Гражданский кодекс Российской Федерации. Полный текст: Ч. 1-2. – М.: ГНОМ-ПРЕСС, 1997. – 448 с.
151. Стоякин Г.Я. Меры защиты в советском гражданском праве: Дисс... канд. юрид. наук: 12.00.03. – Свердловск, 1973. – 258 с.
152. Г.А. Свердлык, Э.Л. Страунинг. Понятие и юридическая природа самозащиты гражданских прав // Государство и право. – 1998. – № 5. – С. 17- 24.
153. Басин Ю.Г. Основы гражданского законодательства о защите субъективных гражданских прав. Проблемы применения Основ гражданского законодательства и Основ гражданского судопроизводства СССР и союзных республик. – Саратов, 1971. – 189 с.
154. Тертышников В.И., Тертышников Р.В. Формы защиты и осуществления субъективных прав граждан, иностранных граждан, лиц без гражданства и юридических лиц. – Харьков: Консум, 1999. – 176 с.
155. Цивільний кодекс. Проект / В.В. Онопенко, О.А. Підопригора, О.А. Пушкін та ін. – К., 1994. – Ч.1. – 103 с.
156. Коренев А.П. Административное право России: Учебник: В 3 ч. – М.: Изд-во Щит-М, 1998. – Ч.1. – 280 с.
157. Комментарий к Кодексу РСФСР об административных правонарушениях / под ред. И.И. Веремеенко, Н.Г. Салищевой, М.С. Студеникиной. – М.: Проспект, 1997. – 832 с.
158. Відомості Верховної Ради. – 1991. – № 20. – Ст. 249.
159. Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 35. – Ст. 517.
160. М. Федоров. Право на вогнепальну зброю: за і проти // Право України. – 1998. – № 2. – С. 57-63.
161. Хавронюк М.І., Петриченко О.П. Висновок на проект закону України “Про зброю” реєстраційний № 1032- Д від 18 червня 2001 р. / www.rada.gov.ua
162. В. Недригайло. Пістолет або життя // Голос України. – 1997. – 22 травня.
163. Н. Бєлоконь. Кому нет жизни без пистолета // Голос України. – 1997. – 30 січня.
164. В. Шевченко. Человек и оружие // Голос України. – 1997. – 21 січня.
165. Знання в комплекті з пістолетом // Юридичний вісник України. – 1997. – 3-9 квітня.
166. В. Дмитренко. Чи потрібне нам вільне володіння зброєю? // Урядовий кур’єр. – 1997. – 30 травня.
167. В. Орлянський. Альтернативні шляхи правового врегулювання обігу зброї: аналіз проектів закону України “Про зброю” // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Збірник наукових статей. – Донецький інститут внутрішніх справ МВС України. – 2001. – № 2. – С. 326-333.
168. А. Косоговський. Зброя // Міліція України. – 1999. – № 9-10. – С. 18-19.
169. Абельцев С.Н. Личность преступника и проблема криминального насилия. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2000. – 207с.
170. Криміногенна ситуація в Україні. Оцінка, тенденції, прогноз. 2001 р. – К.: Головний штаб МВС України, 2002. – 38 с.
171. Наказ МВС України № 622 від 21 серпня 1998 р. „Про затвердження Інструкція про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів”. Реєстр. № 637/3077 Міністерства юстиц