ІНСТИТУТ ОМБУДСМАНА В УКРАЇНІ ТА РЕСПУБЛІЦІ ПОЛЬЩА: ПОРІВНЯЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ :

Краткое описание

ЗМ І С Т

ВСТУП….................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1. Теоретико-методологічні основи порівняльного дослідження
інституту омбудсмана в Україні та Республіці Польща
1.1. Інститут омбудсмана в сучасному світі: порівняльний
аналіз………………..............................................................................................13
1.2. Становлення інститутів Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини та Речника Громадянських Прав Республіки
Польща……………................................................................................................46
1.3. Омбудсман в системі правозахисних органів України
та Республіки Польща...........................................................................................74
Висновки до Розділу 1..............................................................................111

РОЗДІЛ 2. Порівняльна характеристика конституційно-правового
статусу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та
Речника Громадянських Прав Республіки Польща
2.1. Конституційно-правові принципи діяльності омбудсманів
в Україні та Республіці Польща...........……......................................................118
2.2. Функціональне порівняння інститутів Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини та Речника Громадянських
Прав Республіки Польща....................................................................................135
2.3. Організація та діяльність служби омбудсмана в Україні та
Республіці Польща..............................................................................................160
2.4. Основні напрями розвитку інституту Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини............................................................172
Висновки до Розділу 2..............................................................................183

ВИСНОВКИ......................................................................………………..........188

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………...……………...193

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Права людини сьогодні стали однією із ключових наукових проблем, які всебічно досліджуються: з філософсько-гуманістичної точки зору, в аспекті сутності, змісту та механізму реалізації публічної влади, принципів реформування політичної та правової системи, проведення соціально-економічної та культурної політики, боротьби з екологічною загрозою, злочинністю тощо.
Важливість та актуальність даної теми очевидна, оскільки права людини є органічним компонентом демократичного політичного простору, інструментом гуманізації суспільних відносин, формування творчої особистості та становлення постіндустріального суспільства. На права людини покладають вирішення ряду внутрішніх, міжнародних та глобальних завдань. Права присутні практично в кожній сфері життєдіяльності людини, відображаючи її життя в особливому якісному стані, пов’язаному із утвердженням у громадській свідомості та практиці ідеї свободи особистості.
У зв’язку з цим у демократичній державі повинні створюватись всі умови для покращення стану дотримання прав людини та удосконалення процедур захисту порушених прав, а також максимальне їх спрощення. Втілення у життя цих тез та реальний захист повинні підкріплюватись наявністю в державі системи відповідних органів, невід’ємною частиною яких є омбудсман (спеціально призначена незалежна посадова особа, яка виступає посередником в адміністративних спорах, контролює дотримання прав людини адміністративними органами та уповноважена з цією метою проводити розслідування, рекомендувати коригуючі дії і доповідати).
Важливим кроком в цьому напрямку стало запровадження в Україні інституту омбудсмана – Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який знаходиться значною мірою в стадії формування. Сьогодні очевидно, що даний інститут потребує удосконалення механізмів реалізації своїх функцій і повноважень, що можливо шляхом детального аналізу позитивних та негативних моментів функціонування відповідного інституту у державах із подібною правовою системою, наприклад, Польщі, де на сьогоднішній день функціонує взірець „сильної” моделі омбудсмана.
Проте у сучасній вітчизняній науці конституційного права відсутні спеціальні дослідження з такої проблематики, які, базуючись на основних принципах порівняльного правознавства, висвітлювали б особливості організації та діяльності омбудсмана в окремих державах. Це і зумовлює актуальність теми цієї роботи.
Актуальність дослідження полягає і в тому, що кожна держава, де діє омбудсман, має свої національні, політичні, історичні та правові особливості і традиції, які впливають на функціонування цього інституту. Тому для ефективного функціонування омбудсмана в Україні необхідно аналізувати та запозичувати певні механізми і процедури у держав із аналогічними правовими системами, подібним політичним, історичним та суспільним розвитком. На наш погляд, що такою державою є Республіка Польща, яка, як і Україна, є постсоціалістичною державою, державою-сусідом із аналогічною правовою системою. Зокрема, в Польщі існує сильний та дієвий інститут омбудсмана. Тому для розвитку інституту омбудсмана в Україні досвід функціонування Речника Громадянських Прав Республіки Польща є унікальним та корисним.
Теоретичну основу дисертації складають праці зарубіжних науковців А.С. Автономова, В.В. Бойцової, Л.В. Бойцової, І.С. Власова, Н.Ю. Хаманєвої, А. Хіль-Роблеса, В.Є. Чиркіна, А. Цоля, Є. Лєнтовської, П. Сарнецького, Є. Свьонткевича та ін.
У роботі використано праці вітчизняних вчених, предметом досліджень яких були питання захисту прав людини і громадянина, статусу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, зокрема О.В. Батанова, А.З. Георгіци, К.О. Закоморної, Н.І. Карпачової, М.В. Косюти, О.В. Марцеляка, Г.О. Мурашина, В.Ф. Погорілка, А. Теленбаума, Ю.М. Тодики, О.Ф. Фрицького, В.М. Шаповала, Ю.С. Шемшученка, О.Н. Ярмиша та ін.
Дослідження здійснено із використанням наукових праць фахівців з порівняльного правознавства, а саме: М.М. Марченка, Х. Саїдова, А.А. Тілле, Г.В. Швекова, Ю.О. Тихомирова, Л.В. Тихомирової та ін.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проводилось як складова частина тематики досліджень відділу конституційного права і місцевого самоврядування Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України з науково-дослідної теми „Система органів державної влади в Україні” (номер державної реєстрації 0101U001009). Також, ця робота входить до комплексної наукової теми „Конституційний і адміністративно-правовий аспекти українського державотворення в умовах формування правової держави як складової частини Європейської співдружності” кафедри конституційного та адміністративного права юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету (номер державної реєстрації 0102U007220).
Мета та основні завдання дослідження. Метою даного дисертаційного дослідження є компаративний аналіз особливостей конституційно-правового статусу омбудсмана в Україні і Польщі.
Для досягнення поставленої мети дисертантом були поставлені такі завдання:
здійснити порівняльний аналіз особливостей конституційно-правового статусу омбудсмана у зарубіжних країнах;
проаналізувати процес становлення інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та інституту Речника Громадянських Прав Республіки Польща;
визначити місце та роль українського і польського омбудсманів у системі органів державної влади України та Республіки Польща;
порівняти важелі впливу українського та польського омбудсманів на стан захисту прав людини в державі;
визначити основні принципи діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Речника Громадянських Прав Республіки Польща;
порівняти систему функцій українського та польського омбудсманів;
проаналізувати структуру, основні форми діяльності та нормативне забезпечення служб омбудсманів України та Республіки Польща;
визначити рівень і форми співпраці омбудсманів України й Республіки Польща та їх служб із громадськими правозахисними організаціями;
визначити основні тенденції розвитку інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини із врахуванням досвіду функціонування Речника Громадянських Прав Республіки Польща.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають в процесі захисту прав людини в Україні та Республіці Польща.
Предметом дослідження є інститут омбудсмана в Україні та Республіці Польща.
Методи дослідження. З метою одержання найбільш достовірних наукових результатів дослідження застосовувалися філософські, загальнонаукові і спеціальні методи, що забезпечують єдність гносеологічного, соціально-філософського та правового аналізу конституційно-правового механізму захисту прав людини і громадянина сучасної держави та місця у цьому механізмі омбудсмана.
Також методологічну основу складають такі загальнонаукові методи, як аналіз і синтез, узагальнення, моделювання й ін. Так, використання методів аналізу і синтезу дало можливість проаналізувати не тільки систему функцій Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Речника Громадянських Прав Республіки Польща, основні напрямки і види їх діяльності у сфері захисту прав людини, а й виявити загальні і відмінні риси окремих функцій цих суб’єктів. Соціологічний метод знайшов своє застосування в ході аналізу внутрішніх і зовнішніх чинників і суспільних процесів, що обумовили виникнення, еволюцію та відносно самостійний конституційно-правовий статус омбудсмана в конституційному механізмі захисту прав людини сучасної демократичної держави, а також при аналізі механізму здійснення його функцій і повноважень; формально-логічний метод застосовувався для визначення основних понять юридичних конструкцій, правових основ вирішення юридичних колізій конституційного та законодавчого регулювання суспільних відносин у сфері захисту прав людини; системно-функціональний – для здійснення класифікації функцій омбудсманів. Важливим було використання у роботі статистичного методу, за допомогою якого виявилось можливим порівняння ефективності діяльності та впливу омбудсмана на захист прав людини в Україні і Республіці Польща.
Слід зазначити, що мета та завдання дослідження спричинили, головним чином, застосування методів порівняльного правознавства. Зокрема у роботі використано такі види порівняльно-правового аналізу, як порівняльний аналіз правових систем та їх окремих галузей, порівняльний аналіз окремих інститутів права. Порівняльний аналіз правових систем та їх окремих галузей застосовано при аналізі різних правових систем зарубіжних країн, механізмів і процедур захисту прав людини в країнах із однотипними правовими системами. Порівняльний аналіз окремих інститутів права використаний при видовій характеристиці моделей інституту омбудсмана у зарубіжних країнах із різними та подібними правовими системами, для порівняння польського та українського інституту омбудсмана, визначення основних шляхів удосконалення моделі омбудсмана в Україні. Системне дослідження проблем становлення та розвитку інституту омбудсмана в Україні і Польщі, а також формулювання пропозицій щодо удосконалення вітчизняного законодавства в сфері захисту прав людини стало можливим із використанням методів описового та прикладного порівняння. Важливе значення в процесі отримання результатів відіграло використання методу синхронного порівняння, тобто порівняльного аналізу політичних і правових систем „споріднених націй” і народів, які проживають у державах із подібними історичними, політичними, економічними, культурними, географічними та іншими умовами, якими і є Республіка Польща й Україна.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є одним із перших досліджень монографічного характеру в Україні, які присвячені порівняльному аналізу інститутів Речника Громадянських Прав Республіки Польща та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Наукову новизну дослідження відображають наступні висновки, положення, рекомендації:
визначено, що Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та Речник Громадянських Прав Республіки Польща – це самостійні органи державної влади, які за своєю правовою природою входять до системи контрольно-наглядових органів влади цих держав, статус яких встановлюється конституцією та законом і які очолює незалежна публічна посадова особа високого рангу, яка підзвітна парламентові, отримує скарги від потерпілих осіб на органи державної влади та місцевого самоврядування, службовців або діє на власний розсуд та уповноважена проводити розслідування, рекомендувати коригувальні дії, представляти звіти й доповіді щодо стану дотримання прав людини у державі.
визначено особливу роль Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Речника Громадянських Прав Республіки Польща як суб’єктів, які мають ознаки як органів державної влади (їх статус встановлено конституцією і законами, вони очолюються незалежною посадовою особою високого рангу, діють за дорученням держави, презентують державу всередині країни і за її межами, функціонують за принципом “дозволено лише те, що передбачено законом” тощо), так і суб’єктів громадянського суспільства (неформальність, персоніфікованість, деполітизованість, відсутність адміністративно-владних повноважень, можливість внесення подань (пропозицій), рекомендацій, вираження думки щодо посадових осіб і державних органів тощо).
запропоновано авторську класифікацію принципів діяльності омбудсманів України і Республіки Польща, зокрема поділ на загальні принципи (гуманізму, законності, незалежності, демократизму, рівності) та спеціальні принципи (самостійності, виборності, недоторканності, деполітизованості, несумісності посад, субсидіарності, об’єктивності і неупередженості, обов’язковості співпраці, відкритості і гласності, конфіденційності відомостей щодо особи у справі, професіоналізму).
сформульовано авторську концепцію системи функцій омбудсманів в Україні і Республіці Польщі та здійснено їх класифікацію за наступними критеріями: за об’єктами (політична; громадсько-правова; соціально-економічна; культурно-виховна; економічна; зовнішня), за суб’єктами (функції, які реалізуються безпосередньо омбудсманом; функції служби омбудсмана; функції, які здійснюються спільно з іншими органами державної влади; функції, які здійснюються спільно із громадськими організаціями), за способами і засобами (контрольно-наглядова; правозахисна; функція дослідження усіх обставин справи щодо порушення прав людини; функція співпраці з органами влади, установами, організаціями; правовідновлювальна; арбітражна (третейська); функція попередження порушень прав людини; консультативна; інформаційна; аналітична; функція ініціювання реформ у галузі забезпечення прав людини (реформаторська); організаційно-управлінська функція).
доведено необхідність законодавчого визначення Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як самостійного органу контрольно-наглядової влади та, у зв’язку з цим, його функціонального виведення із системи парламентського контролю за дотриманням прав і свобод людини і громадянина, оскільки Верховна Рада України здійснює такий контроль безпосередньо на пленарних засіданнях і за допомогою спеціального комітету.
запропоновано доповнити Конституцію України розділом “Уповноважений з прав людини”, в якому буде визначено основи його правового статусу як органу контрольно-наглядової влади, враховуючи досвід конституційної регламентації статусу Речника Громадянських Прав Республіки Польща.
запропоновано слово „доповідь” у ст. 18 Закону „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” замінити словом „інформування”, а також розширити коло суб’єктів, яких може інформувати омбудсман про стан дотримання прав і свобод людини в Україні, зокрема, окрім Верховної Ради України, Уповноважений надаватиме інформацію Президентові України, Кабінету Міністрів України, Конституційному Суду України, Верховному Суду України, з метою підкреслення самостійності та незалежності Уповноваженого від парламенту.
обґрунтовано висновок, про доцільність наділення омбудсмана в Україні правом законодавчої ініціативи з питань прав людини шляхом надання йому можливості впливати на законотворчість у державі: ініціювати певні реформи в галузі прав людини, впливати на удосконалення законодавства України відповідно до міжнародних стандартів прав людини.
доведено необхідність запровадження посади заступника Уповноваженого з прав людини, який виконував би обов’язки омбудсмана на час його відсутності, а також запровадити посади спеціалізованих омбудсманів: Уповноваженого з прав дитини, місцевих уповноважених з прав людини, Уповноваженого з прав військовослужбовців тощо, з метою забезпечення ефективної та безперервної діяльності омбудсмана в Україні.
запропоновано в діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини налагодити співпрацю з вітчизняними юридичними клініками, а також вищими юридичними навчальними закладами, що значно спростить його роботу, підвищить її ефективність та результативність, зробить її більш прозорою, допоможе у поширенні інформації про діяльність та значно розширить його можливості щодо отримання достовірної інформації про стан дотримання прав і свобод людини та громадянина в Україні.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що дослідження спрямоване на розвиток української науки, а також удосконалення інституту омбудсмана в Україні та механізму захисту прав і свобод людини та громадянина в Україні.
Висновки і пропозиції, сформульовані у роботі, можуть бути використані: для наукових розробок; при підготовці навчально-методичних матеріалів для студентів юридичних вузів; при розробленні навчальних посібників та підручників із юридичних дисциплін; при розробленні пропозицій щодо внесення змін до чинного законодавства, що встановлює статус омбудсмана в Україні; для покращення правозахисної діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та його Секретаріату.
Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертаційного дослідження на засіданнях відділу конституційного права та місцевого самоврядування Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, а також на кафедрі конституційного, адміністративного і міжнародного права юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету та на кафедрі конституційного права юридичного факультету Яґеллонського університету (м. Краків).
Результати дослідження оприлюднені у доповідях на міжнародних, всеукраїнських та регіональних наукових і науково-практичних конференціях, читаннях, семінарах, зокрема: на Міжнародній науковій конференції „Забезпечення застави” (червень 2003 р., м. Краків, Польща); регіональній міжвузівській науковій конференції молодих вчених та аспірантів „Проблеми вдосконалення правового регулювання щодо забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина в Україні” (квітень 2003 р., м. Івано-Франківськ; тези опубліковано); X та XII регіональних науково-практичних конференціях (лютий 2004 р., лютий 2006 р., м. Львів; тези опубліковано); Міжнародній науковій конференції молодих вчених „Треті осінні юридичні читання” (листопад 2004 р., м. Хмельницький; тези опубліковано); II Всеукраїнській науковій конференції молодих науковців, аспірантів і студентів „Актуальні проблеми теорії та історії прав людини, права і держави” (грудень 2004 р., м. Одеса; тези опубліковано); V, VI, VII всеукраїнських науково-практичних конференціях „Формування правової держави в Україні: проблеми й перспективи” (лютий 2003 р., лютий 2004 р., квітень 2005 р., м. Тернопіль; тези опубліковано); науково-практичному семінарі „Порівняльне правознавство на пострадянському просторі: сучасний стан і перспективи розвитку” (квітень 2006 р., м. Сімферополь; тези опубліковано).
Основні положення дослідження пройшли апробацію у розроблених здобувачем навчально-методичних матеріалах та навчальних програмах із дисципліни „Конституційне право зарубіжних країн”, а також під час читання лекцій студентам юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету.
Публікації. Результати дослідження знайшли своє відображення в семи статтях у фахових виданнях та дев’яти тезах доповідей у наукових збірниках.

Структура та обсяг дисертаційної роботи визначається метою, предметом та завданнями дослідження. Вона складається із вступу, двох розділів, які об’єднують сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 216 сторінок, в т. ч. список використаних джерел – 24 сторінки (всього 263 найменування).

Список литературы

ВИСНОВКИ

У Висновках автор формулює найсуттєвіші результати дослідження, що зумовили самостійність та значимість роботи, наводяться теоретичні узагальнення, що містять нове вирішення наукового завдання щодо удосконалення інститут омбудсмана в Україні.
Український і Польський інститути омбудсмана виникли в рамках парламентаризму і підпорядковані законодавчій владі, оскільки, призначаються парламентом, співпрацюють з ним та його спеціальними комітетами і комісіями, які звичайно, активно впливають на їх діяльність. Отже, виходячи із поданої класифікації, можна охарактеризувати спільні риси омбудсманів України і Польщі, як парламентських омбудсманів; омбудсмани, які безпосередньо приймають скарги від громадян, омбудсмани унітарних держав; одноособові омбудсмани. Відмінними ознаками є те, що Уповноважений Верховної Ради України з прав людини є омбудсманом, який не наділений імперативними повноваженнями та із вузькою сферою компетенції, а Речник Громадянських Прав є омбудсманом, який наділений імперативними повноваженнями та із широкою сферою компетенції. Досить важливим є той висновок, що контрольно-наглядові повноваження в сфері прав людини Речника Громадянських Прав закріплені на законодавчому рівні, починаючи із Конституції Республіки Польща, а Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини можна виділити лише теоретично, аналізуючи його окремі повноваження.
В Україні та Польщі, державах із відповідними правовими системами існує інститут омбудсмана, який відноситься до „сильної” моделі, є лише одна значна відмінність між цими інститутами – польський омбудсман є фактично „сильним”, український – лише юридично.
Запровадження інституту омбудсмана в Україні і Республіці Польща стало наслідком глибоких перетворень всередині країни і зміни зовнішньополітичного курсу. Оскільки, обидві держави підтримували курс переходу до демократичного режиму і визнали основною соціальною цінністю людину, її здоров’я, життя, честь і гідність та основою побудови демократичного суспільства став правовий статус особи.
Принципи діяльності омбудсманів України і Республіки Польща, слід класифікувати на загальні принципи: гуманізму, законності, незалежності, демократизму, рівності та на спеціальні принципи: самостійності, виборності, недоторканності, де політизованості, несумісності посад, субсидіарності, об’єктивності і неупередженості, обов’язковості співпраці, відкритості і гласності, конфіденційності відомостей стосовно особи по справі, професіоналізму.
Функції омбудсманів в Україні і Республіці Польщі класифікуються за об’єктами: політичні, економічні, соціальні та інші функції. Суб’єктними функціями є: функції, які реалізуються безпосередньо омбудсманом; функції служби омбудсмана; функції, які здійснюються спільно з іншими органами державної влади; функції, які здійснюються спільно із громадськими організаціями. За способами і засобами діяльності, тобто, контрольно-наглядова функція, правозахисна, функція дослідження всіх обставин справи щодо порушення прав людини, функція співпраці з органами влади, установами, організаціями, правовідновна, арбітражна (третейська), функція попередження порушень прав людини, консультативна, інформаційна, аналітична, функція ініціювання реформ в галузі забезпечення прав людини (реформаторська), організаційно-управлінська функція. Ряд із вищезазначених функцій є активними (дієвими), наприклад, правозахисна, контрольно-наглядова, правовідновна, консультативна, аналітична, арбітражна функції. Мало дієвими (формальними) функціями українського омбудсмана можна назвати функцію співпраці з органами державної влади, установами, підприємствами, організаціями, функцію попередження порушень прав людини, функцію ініціювання реформ в галузі забезпечення прав людини.
При порівнянні організації і діяльності Секретаріату Уповноваженого та Бюро Речника виявлено, що ці допоміжні структури вкрай необхідні для ефективної роботи омбудсмана в державі, адже, основними завданнями їх як в Україні, так і в Польщі є юридичне, інформаційне аналітичне, консультативне, організаційно-технічне та інше забезпечення діяльності омбудсмана, створення йому оптимальних умов для правозахисної діяльності.
В результаті проведеного порівняльного аналізу правового статусу Речника Громадянських Прав та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, внесено наступні пропозиції:
Оскільки, інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є елементом конституційно-правового механізму забезпечення прав і свобод людини та громадянина, то Конституцію України доповнити розділом, в якому окреслити основи правового статусу Уповноваженого так як це закріплено у Конституції Польщі, в якій конституційний статус Речника Громадянських Прав передбачений у розділі, який має назву „Органи державного контролю і охорони права”, а не у розділі, який передбачає конституційний статус парламенту, що по-суті зміщує акценти на його „другорядності” та досить ефективно відбивається на ролі омбудсмана і не наголошує на парламентському контролі.
Інститут омбудсмана варто було б виключити із системи парламентського контролю за дотриманням прав і свобод людини і громадянина, оскільки, Верховна Рада України здійснює такий контроль безпосередньо на пленарних засіданнях і за допомогою спеціального комітету. Відповідно, із ст. 101 Конституції України та із ст. 1 Закону України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” запропоновано виключити слова „парламентський” та із назви інституту – „Верховної Ради України”, тобто, Уповноважений з прав людини здійснюватиме в державі контроль за дотриманням прав і свобод людини і громадянина. Такі зміни, на наш погляд, значно піднімуть авторитет омбудсмана, насамперед, серед суб’єктів звернення до нього, а також, підсилять фактор унеможливлення тиску на даний інститут з боку політичних сил, які домінують в парламенті.
З часом доцільно наділити Уповноваженого з прав людини правом законодавчої ініціативи і таким чином, надати йому ефективну можливість впливати на правотворчість у державі: законодавчо ініціювати певні реформи в царині прав людини, удосконалювати законодавство України в цій галузі відповідно до міжнародних стандартів.
Щоб покращити механізм захисту прав різних соціальних верств населення в Україні, запропоновано запровадити спеціалізованих омбудсманів: Уповноваженого з прав дитини, місцевих Уповноважених з прав людини, а згодом і Уповноважених з прав військових і інших.
На основі аналізу стану правового регулювання участі омбудсмана Польщі у судовому процесі, запропоновано можливість впровадження в українське законодавство про Уповноваженого норм, які б значно розширювали та конкретизували його повноваження у судовому процесі, зокрема, наділити українського омбудсмана такими правами: вимагати початку процесу у цивільних справах і брати участь у процесі на правах належних прокуророві; звертатися про початок адміністративного процесу, подавши скаргу до адміністративного суду, а також брати участь у цих процесах на правах належних прокуророві; вносити касаційне подання на будь-яке судове рішення. Відповідно, необхідно внести зміни і доповнення до процесуальних кодексів, в яких визначити конкретно права і обов’язки Уповноваженого на кожній стадії судового процесу.
Визначити на законодавчому і практичному рівні порядок призначення та повноважень заступників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини для виконання ними функцій українського омбудсмана за час його відсутності.
На основі аналізу і міжнародної співпраці омбудсманів України і Польщі, а також, досвіду співпраці Речника Громадянських Прав із юридичними клініками запропоновано в роботі Уповноваженого налагодити таку співпрацю із українськими юридичними клініками, що значно спростить роботу інституту омбудсмана, допоможе у розповсюдженні інформації про діяльність українського омбудсмана та значно розширить його можливість на отримання достовірної інформації про проблеми в сфері дотримання прав і свобод людини і громадянина в Україні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аверьянов В. Б. Функции и организационная структура органа государственного управления: связь и взаимодействие: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02. – К., 1978. – 16 с.
2. Автономов А. С. Правовая онтология политики: к построению системы категорий. – М.: Инфограф, 1999. – 384 с.
3. Автономов А. С. Правовое положение омбудсмана в буржуазном государстве // Советское государство и право. – 1990. – № 3. – С. 116–122.
4. Акт проголошення незалежності України // Відомості Верховної Ради. – 1991. – № 38. – Ст. 502.
5. Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран: Учебное пособие. – М.: ИНФРА – М ФОРУМ, 2000. – 488 с.
6. Атаманчук Г. В. Теория государственного управления. – М.: БЕК, 1997. – С. 120–121.
7. Батанов О. Місцевий уповноважений з прав територіальної громади в механізмі захисту прав людини (проблеми теорії і практики) // Право України. – 2001. – № 2. – С. 43–46.
8. Бахрах Д. Н. Основные понятия социального управления. – Пермь, 1978. – 64 с.
9. Башимов М. Институт омбудсмана в странах СНГ и Балтии // Государство и право. – 2004. – № 5. – С. 63–73.
10. Богданова Н. А. Система науки конституционного права. – М., 2001. – 347 с.
11. Бойцова В. В. Польский омбудсман: успешный эксперемент // Конституционное право зарубежных стран. – 2001. – № 2. – С. 45–48.
12. Бойцова В. В. Польский омбудсман: успешный эксперемент // Конституционное право зарубежных стран. – 2001. – № 3. – С. 32–38.
13. Бойцова В. В. Служба защиты прав человека и гражданина: Мировой опыт. – М.: БЕК, 1998. – 408 с.
14. Бойцова В. В., Бойцова Л. В. Контроль за исполнительной властью в Великобритании: правовой институт омбудсмена // Политические исследования. – 1993. – № 1. – С. 183–188.
15. Великий енциклопедичний юридичний словник / За ред. Ю. С. Шемшученка. – К.: ТОВ «Видавництво “Юридична думка“», 2007. – 992 с.
16. Верховна Рада України: сьома сесія. Хроніка законотворення // Голос України. – 1997. – 27 травня. – С. 5.
17. Верховна Рада України: сьома сесія. Хроніка законотворення // Голос України. – 1997. – 12 березня. – С. 4.
18. Воронюк В. Український омбудсман будитиме совість за рахунок... Заходу // Народна Армія. – 1998. – 29 жовтня. – С. 3.
19. Гамцелидзе Т. В. Правовой статус личности в скандинавських странах: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02. – М., 1985. – 216 с.
20. Давид Р. Основные правовые системы современности: (сравнительное право). – М., 1967. – 375 с.
21. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. – М.: БЕК, 1998. – 896 с.
22. Двісті дітей-сиріт постраждалого від повені Закарпаття отримали допомогу від Уповноваженого з прав людини // Вісник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – 2000. – № 2 // www.ombudsman.kiev.ua/pres/print/rel_03_08_12p.htm.
23. Декларація про державний суверенітет України // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990. – № 31. – Ст. 429.
24. Доля шахтарів України – особлива турбота Уповноваженого з прав людини // Вісник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – 2000р. – № 2 // http//www.ombudsman.kiev.ua//pres/print/rel_00_04_17p.html
25. Єлов В. А. Юридична клініка: Навч. посібник / В. А. Єлов, С. І. Молібог, Д. Г. Павленко. – К.: Школір, 2004 – 315 с.
26. Завдяки Ніні Карпачовій „воскрес із мертвих” мешканець Луганщини // http//www.ombudsman.kiev.ua/pres/print/rel-03-05-26.html
27. Загальна теорія держави і права / За ред. В. В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 320 с.
28. Загальна теорія держави і права: Підручник / М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Рогачова та ін.; За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. – Харків: Право, 2002. – 432 с.
29. Закоморна К. О. Інститут омбудсмана як засіб забезпечення прав і свобод людини та громадянина: (порівняльно-правовий аналіз): Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02. – Харків, 2000. – 177 с.
30. Закоморна К. О. Інститут омбудсмана як засіб забезпечення прав і свобод людини та громадянина: (порівняльно-правовий аналіз): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02. – Харків, 2000. – 16 с.
31. Закоморна К. О. Особливості законодавчого регулювання діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Право України. – 2000. – № 1. – С. 47–50.
32. Закоморна К. О. Роль інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у систематизації законодавства // Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції(жовтень 1999 р.). – К., 1999. – С. 442–446.
33. Закон РФ “Об Уполномоченном по правам человека в Росийской Федерации” от 26 февраля 1997 г. // СЗ РФ. – 1997. – № 9. – Ст. 1011.
34. Закон України “Про адвокатуру” від 19.12.1992 р. № 2887-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 9. – Ст. 62.
35. Закон України “Про Вищу раду юстиції” від 15.01.1998 р. № 22/98-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 25. – Ст. 146.
36. Закон України “Про внесення змін до Закону України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”: Пояснювальна записка до проекту Закону // http//www.ombudsman.kiev.ua/pres/print/rel_03_05_12p.html
37. Закон України “Про Державний бюджет України на 2000 рік”: Додаток № 2 // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 14–16. – Ст. 121.
38. Закон України “Про Державний бюджет України на 2001 рік”: Додаток № 3 // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 2–3. – Ст. 10.
39. Закон України “Про державну службу” від 16.12.1993 р. № 3723-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 52. – Ст. 490.
40. Закон України “Про звернення громадян” від 02.10.1996 р. № 393/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 47. – Ст. 256.
41. Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16.10.1996 р. № 422/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 49. – Ст. 272.
42. Закон України “Про міліцію” від 20.12.1990 р. № 565-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 4. – Ст. 20.
43. Закон України “Про правовий режим надзвичайного стану” від 16.03.2000 р. № 1550-III // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 23. – Ст. 176.
44. Закон України “Про прокуратуру” від 05.11.1991 р. № 1789-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53. – Ст. 793.
45. Закон України “Про судоустрій України” від 07.02.2002 р. № 3018-III // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 27–28. – Ст. 180.
46. Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” від 27.12.1997 р. № 776/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 20. – Ст. 99.
47. Закон Франции “Об учреждении поста Посередника” от 03.01.1986 г. № 73-6 // Французская республика: Конституция и законодательные акты. – М., 1989. – С. 242–245.
48. Замышляев Д. В. Уполномоченный по правам человека в Российской Федерации // Конституционное и муниципальное право. – 2002. – № 3. – С. 35–40.
49. Захист прав людини в Україні на сучасному етапі: проблеми і перспективи: Стенограма зустрічі „за круглим столом” 12 квітня 2001 р. // http//www.ombudsman.kiev.ua
50. Звернення Ніни Карпачової до Президента України Леоніда Кучми // http//www.ombudsman.kiev.ua/pres/print/rel-04-12-20р.html
51. Зеленцов А. Б. Контроль за деятельностью исполнительной власти в зарубежных странах. – М.: РУНД, 2002. – 190 с.
52. Информация Представителя по правам граждан проф. Анджея Цоля за 2001 год // http//www.ombudsman.gov.pl
53. История XIX века: В 6 т. / Под ред. Э. Лависа и А. Рамбо. – М.: ОГИЗ, 1938. – Т. 6. – 663 с.
54. Ініціатива Уповноваженого з прав людини Ніни Карпачової зустріла розуміння Польського Уряду // http//www.ombudsman.kiev.ua/pres/print/rel_00_06_29p.html
55. Інституція українського Омбудсмана не стала респектабельною декорацією для Заходу, – вважає Надзвичайний і Повноважний Посол Канади в Україні п. Ендрю Робінзон // http//www.ombudsman.kiev.ua/pres/print/rel-03-05-26html.
56. Інструкція з діловодства зі зверненнями громадян до органів державної влади і місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, до засобів масової інформації: Затвердж. Кабінетом Міністрів України 14.10.1997 p. № 348 // Офіційний Вісник України. – 1997. – № 16.
57. Капицын В. М. Права человека и механизмы их защиты: Учебное пособие. – М.: ИКФ «ЭКМОС», 2003. – 288 с.
58. Карпачова Н. І. Перший омбудсман України на захисті прав людини: Зб. документів. 1998–2006. – К., 2007. – 714 с.
59. Карпачова Н. Про доцільність внесення змін до закону України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” // Лист № 464/30-05-25 від 28 березня 2005 р. Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини координатору системи ООН в Україні п. Френсісу О’Доннеллу. – 7 с.
60. Карпачова Н. І. Стан дотримання та захист прав і свобод людини і громадянина в Україні: Друга доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // http//www.ombudsman.kiev.ua/pres/print/rel_01_04_18p.html
61. Карпачова Н. І. Стан дотримання та захисту прав громадян України за кордоном: Спеціальна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – К.: Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, 2003. – 190 с.
62. Карпачова Н. І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – К.: Книжкова друкарня Наукової книги, 2000. – 377 с.
63. Карпачова Н. І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. Доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – К.: ТОВ ”АДЕФ – Україна”, 2004. – 529 с.
64. Карпачова Н. І. Щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Затверджена Постановою Верховної Ради України 15.05.2003 р. № 786-IV // Голос України. – 2003. – 10 червня. – № 106(3106).
65. Кельман М. С. Теорія права: Навч. посібник. – Тернопіль: Поліграфіст, 1990. – 382 с.
66. Кириченко С. О. Звернення до Верховної Ради України, голови Верховної Ради України, Комітету з питань захисту прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, Комітету з питань депутатської етики та забезпечення діяльності депутатів / Уряду України. Президенту, законодавчій, виконавчій владі. Проблеми боротьби з корупцією та організованою злочинністю. Аналітичні розробки, пропозиції наукових і практичних працівників / Керівники автор. кол.: А. І. Кнурова, О. О. Крикун. – К., 1997. – Т. 7. – 774 с.
67. Клочков В. Форми взаємодії Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і органів прокуратури // Право України. – 2002. – № 9. – С. 41–45.
68. Коваль Л. В. Адміністративне право України. – К.: Вентурі, 1994. – 22 с.
69. Кодекс адміністративного судочинства України // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2005. – № 8. – 174 с.
70. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – Додаток до № 51. – Ст. 1122 (із змінами і доповненнями станом на 01.11.2006 р.).
71. Колесова Н. Несудебные формы обеспечения прав и свобод гражданина во Франции // Конституция РФ и совершенствование механизмов защиты прав человека. – М.: РАН ИГиП, 1994. – 272 с.
72. Комментарий к Конституции Российской Федерации. – М.: БЕК, 1994. – 458 с.
73. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Общая часть: Ученик для вузов / Рук. авт. кол. и отв. ред. Б. А. Страшун. – 4-е изд., обновл. и дораб. – М.: Норма, 2005. – 896 с.
74. Конституция Австрии // Конституции государств Европейского Союза. – М.: Изд-во НОРМА, 1997. – 816 с.
75. Конституция Венгерской Республики // Конституции зарубежных стран / Сост. В. Н. Дубровин. – М.: Изд-во НОРМА, 2001. – С. 341–405.
76. Конституция Грузии // Новые конституции стран СНГ и Балтии. – М.: Изд-во НОРМА, 1998. – 186 с.
77. Конституция Португальской Республики // Конституции государств Европейского Союза. – М.: Изд-во НОРМА, 1997. – С. 498–561.
78. Конституция Республики Хорватии // Конституции государств Европы: В 3 т. / Под ред. Л. А. Окунькова. – М.: Изд-во НОРМА, 2001. – Т. 3. – 792 с.
79. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / М. С. Горшеньова, К. О. Закоморна, В. О. Ріяка та ін.; За заг. ред. В. О. Ріяки. – 2-е вид., допов. і перероб. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 544 с.
80. Конституційний Закон про відносини між законодавчою та виконавчою владами Республіки Польща та про місцеве самоврядування від 17 жовтня 1992 р. і Конституційні Положення залишені на підставі статті 77 Конституційного Закону від 17 жовтня 1992 р. про відносини між законодавчою та виконавчою владами // Конституції нових держав Європи та Азії / Упоряд. С. Головатий. – К.: Українська Правнича Фундація ”ПРАВО”, 1996. – 529 с.
81. Конституційний Суд України. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення ч. 3 ст. 30 Закону України “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” від 23.10.2003 р. № 17-рп/2003 // Вісник Конституційного Суду України. – 2003. – № 5. – С. 11–15.
82. Конституційний Суд України. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого, п’ятого ст. 248-3 Цивільного процесуального кодексу України та за конституційними зверненнями громадян Будинської Світлани Олександрівни і Ковриги Сергія Володимировича щодо офіційного тлумачення положення абзацу четвертого ст. 248-3 Цивільного процесуального кодексу України (справа щодо конституційності ст. 248-3 ЦПК України) від 23.05.2001 р. № 6-рп/2001 // Вісник Конституційного Суду України. – 2001. – № 3. – С. 3–10.
83. Конституційний Суд України. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями народних депутатів України та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) статей 8, 11, 16 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” (справа про свободу утворення профспілок) від 18.10.2000 р. № 11-рп/2000 // Вісник Конституційного Суду України. – 2000. – № 5. – С. 9–17.
84. Конституційний Суд України. Рішення у справі за конституційним поданням Уповноваженого з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 7, 8 Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян” щодо офіційного тлумачення положень статей 22, 41, 64 Конституції України (справа про заощадження громадян) від 10.10.2001 р. № 13-рп/2001 // Вісник Конституційного Суду України. – 2001. – № 5. – С. 11–17.
85. Конституційні права дітей на житло мають бути надійно захищені. – http//www.ombudsman.kiev.ua /pres/print/rel_03_08_12p.html
86. Конституція Литовської Республіки // Конституції нових держав Європи та Азії. / Упоряд. С. Головатий. – К.: Українська Правнича Фундація ”ПРАВО”, 1996. – С. 49–86.
87. Конституція незалежної України: У 3 кн. / Під заг. ред. С. Головатого; Упоряд. С. Головатий, Л. Юзьков. – К.: Українська Правнича Фундація ”ПРАВО”, 1995. – Кн. I: Документи, коментарі, статті. – 380 с.
88. Конституція незалежної України: У 3 кн. / Під заг. ред. С. Головатого; Упоряд. С. Головатий, Л. Юзьков. – К.: Українська Правнича Фундація ”ПРАВО”, 1995. – Кн. II. Частина I: Документи. Статті. Коментарі. – 368 с.
89. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
90. Концепція нової Конституції України. Схвалена Верховною Радою УРСР 19 червня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 35. – Ст. 466.
91. Косюта М. Взаємозв’язок між діяльністю Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та органів прокуратури у сфері правозахисту // Вісник прокуратури. – 2002. – № 3(15). – С. 6–12.
92. Котюк В. О. Теорія права: Курс лекцій: Навч. посібник. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с.
93. Коханець Л. Національна ідея: реальний захист прав і свобод людини // Голос України. – 2000. – 7 березня. – С. 4.
94. Кравчук М. В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навч. посібник. – 3-є вид., змін. і доп. – Тернопіль: Карт-бланш, 2002. – 247 с.
95. Кримінально-виконавчий кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 3–4. – Ст. 21.
96. Кушніренко О., Барабаш Ю. Інститут євроомбудсмана: питання теорії і позитивної практики // Право України. – 2001. – № 6. – С. 44–47.
97. Ледях И. А., Воробьев О. В., Колесова Н. С. Механизмы защиты прав и свобод граждан // Права человека: проблемы и перспективы. – М.: ИГиП АН СССР, 1990. – С. 128–154.
98. Лентовска Э. Институт омбудсмана в Европе // Конституционное право: восточноевропейское образование. – 1996. – № 2(23). – С. 126–132.
99. Лентовска Э. Институт омбудсмана в Европе. Выступление на польско-норвежской конференции. – Осло, 1991 // http//www.ombudsman.gov.pl
100. Лентовска Э. Омбудсман и права человека // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. – 1995. – № 1(10). – С. 26–28.
101. Лукашева Е. А. Кризисная ситуация в советском обществе и права человека // Права человека: время трудных решений. – М.: ИГиП АН СССР, 1991. –С. 71–78.
102. Майданник О. Організаційно-правові форми здійснення парламентського контролю в Україні // Право України. – 2003. – № 7. – С. 11–15.
103. Майоров А. Г. Формирование правового института омбудсмана (Уполномоченного по правам человека) в России и за рубежом: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02. – М., 2002. – 29 с.
104. Макаренко С. Щоб чиновник не плутав закон і дишло // Голос України. – 1997. – 12 березня. – С. 3.
105. Маклаков В. В. Омбудсман // Конституционное право: Словарь. – М.: ИНИОН РАН, 2001. – 698 с.
106. Малец Ян. Контроль Уполномоченного по правам человека за соблюдением прав заключенных в Польше. – М.: Международная тюремная реформа, 1999. – 36 с.
107. Манохин В. М. Советская государственная служба. – М.: Юрид. лит-ра, 1966. – 216 с.
108. Марцеляк О. В. Інститут омбудсмана: теорія і практика: Монографія / Відп. ред. О. Н. Ярмиш. – Харків: Вид-во Національного ун-ту внутрішніх справ, 2004. – 449 с.
109. Марцеляк О. В. Конституційно-правовий статус інституту омбудсмана: світовий досвід та українська модель: Дис. ... доктора юрид. наук. – Харків, 2004. – 474 с.
110. Марцеляк О. В. Омбудсман з прав дитини: проблеми формування і розвитку у світі і в Україні // Право України. – 2003. – № 10. – С. 44–48.
111. Марцеляк О. В. Правова природа інституту омбудсмана // Проблеми законності: Республіканський міжвідомчий наук. збірник. – Х., 2000. – Вип. 43. – С. 22–28.
112. Марцеляк О. В. Статус і функціонування регіональних представницьких омбудсманів: світовий досвід // Право України. – 2004. – № 1. – С. 149–153.
113. Марченко М. Н. Курс сравнительного правоведения. – М.: ООО «Городець-издат», 2002. – 1068 с.
114. Марченко М. Н. Сравнительное правоведение. Общая часть: Учебник. – М.: Зерцало, 2001. – 478 с.
115. Матузов Н. И., Малько А. В. Теория государства и права. – М.: Изд-во НОРМА, 1997. – 224 с.
116. Мінюков А. Система органів державної влади, що забезпечують конституційні права і свободи людини і громадянина: їх повноваження // Право України. – 2002. – № 4. – С. 61–65.
117. Морозова Л. А. Функции Российского государства на современном этапе // Государство и право. – 1993. – № 6. – С. 98.
118. Мухамеджанов Р. Уповноважений з прав людини має бути представником громадськості // Уряду України. Президенту, законодавчій, виконавчій владі. Проблеми боротьби з корупцією та організованою злочинністю. Аналітичні розробки, пропозиції наукових і практичних працівників / Керівники автор. кол.: А. І. Кнурова, О. О. Крикун. – К., 1997. – Т. 7. – 774 с.
119. Народний депутат України. Карпачова Ніна Іванівна // http://gska2.rada.gov.ua/pls/site/p_deputat?b_id=8451
120. Недобор Омбудсмена // Кієвскій телеграфъ. – 2003. – 19–23 мая. – С. 4.
121. Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства. – М.: Юрид. лит., 2000. – 256 с.
122. Ніна Карпачова захищає конституційні права мешканців територій, забруднених радіацією // http//www.ombudsman.kiev.ua/pres/print/rel-03-09-01р.html
123. Ніна Карпачова звернулася до В. Ющенка з проханням розблокувати роботу Кабінету Міністрів // http//www.ombudsman.kiev.ua/pres/print/rel-04-12-08р.html
124. Ніна Карпачова привертає увагу до українських дітей, хворих на СНІД // http//www.ombudsman.kiev.ua/pres/print/rel_03_06_02p.html
125. Ніна Карпачова: посилення парламентського контролю за дотриманням прав і свобод людини вимагає законодавчого закріплення участі Омбудсмана у судовому процесі // http//www.ombudsman.kiev.ua/pres/print/rel-06-10-13.html
126. Обмінятися досвідом – об’єднати зусилля // http//www.ombudsman.kiev.ua/pres/print/rel_00_05_05p.html
127. Омбудсмани в інтересах дітей // Права людини. Громадянська освіта. – Бюлетень Харківської правозахисної групи. – 2007. – №3(439). – 12 с.
128. Омбудсмен – по-їхньому, мировий суддя – по-нашому // Юридичний вісник України. – 1996. – 19–26 червня. – С. 5.
129. Органи державної влади України: Монографія / За ред. В. Ф. Погорілка. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. – 592 с.
130. Органический Закон «О Народном Защитнике Испании» 1981 г. // Испания: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1982. – С. 158–174.
131. Основин В. С. Основы науки социального управления. – Воронеж, 1971. – С. 53.
132. Основні напрями діяльності парламенту Республіки Узбекистан // Право України. – 1998. – № 6. – С. 93–96.
133. Підопригора О. А. Римське приватне право: Підручник. – 3-є вид., перероб. та доп. – К.: Ін Юре, 2001. – 348 с.
134. Пленарне засідання Верховної Ради України від 17 листопада 2006 р. // http://gska2.rada.gov.ua
135. Полюхович В. Адміністративно-правовий захист особи у відносинах з органами державної влади // Право України. – 2003. – № 5. – С. 41–46.
136. Права человека: Учебник / Отв. ред. Е. А. Лукашева. – М.: Норма, 2003. – 573 с.
137. Про віднесення посад представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та працівників секретаріату до категорій посад державних службовців: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 29.11.1999 р. № 1258-р // Офіційний вісник України. – 1999. – № 47. – Ст. 2313.
138. Про внесення змін та доповнень до Кримінально-процесуального кодексу України щодо надання Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини та його представникам можливості судового захисту прав та свобод людини: Проект Закону України від 05.10.2006 р. № 2283. – http://gska2.rada.gov.ua/pls/pt/reports.dep2
139. Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення: Указ Президента України Л. Кучми (1994–2005 рр.) від 19.03.1997 р. № 241/97 // Голос України. – 1997. – 22 березня. – С. 4.
140. Про щорічну доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Постанова Верховної Ради України від 15.05.2003 р. № 786-IV // Голос України. – 2003. – 10 червня. – С. 12.
141. Проблеми реалізації Конституції України: теорія і практика: Монографія / Відп. ред. В. Ф. Погорілко. – К.: Ін-т держави і прав ім. В. М. Корецького НАН України; А.С.К., 2003. – 649 с.
142. Романчук А. Омбудсмен – суддя без мантії // Голос України. – 1996. – 18 грудня. – С. 4.
143. Российская Федерация. Президент. О мерах по обеспечению конституционных функций Уполномоченного по правам человека: Указ от 04.08.1994 г. № 1587 // Собрание законодательства Российской Федерации. – 1994. – № 15. – Ст. 1713.
144. Савенко М. Забезпечення прав і свобод людини і громадянина та їх захист органами конституційної юстиції // Право України. – 1999. – № 2. – С. 3–9.
145. Савинов А. В. Логические законы мышления: (о структуре и закономерностях логического процесса). – Ленінград, 1958. – 234 с.
146. Саидов Х. Сравнительное правоведение. – Ташкент, 1999. – 438 с.
147. Словська І. Механізм захисту прав людини – основоположний принцип сучасного українського конституціоналізму // Право України. – 2001. – № 9. – С. 15–17.
148. Советский энциклопедический словарь / Гл. ред. А. М. Прохоров. – 3-е изд. – М.: Сов. энциклопедия, 1985. – 1600 с.
149. Стадник Г. Важливість діяльності Уповноваженого з прав людини за міжнародними та європейськими стандартами захисту прав людини // Право України. – 2005. – № 3. – С. 28–30.
150. Становлення інституту громадських захисників прав людини в Україні (2000–2003рр.) / Авт. кол.: С. Гаман, А. Мукшименко, С. Панцир та ін. – К.: Міленіум, 2003. – 117 с.
151. Страшун Б. А. Уполномоченные по правам человека (омбудсманы) // Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник: В 4 т. / Отв. ред. Б. А. Страшун. – М.: БЕК, 1995. – Т. 2. – 648 с.
152. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Підручник / О. С. Захарова, В. Я. Карабань, В. С. Ковальський (кер. авт. кол.) та ін.; Відпов. ред. В. Маляренко. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 376 с.
153. Сунгуров А. Сравнительный анализ института омбудсмана // Развитие института Уполномоченного по права человека в Российских регионах. – СПб., 1999. – Т. 2: Региональный омбудсман. – С. 146–169.
154. Теленбаум А. Статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і прогалини в Законі // Право України. – 1999. – № 2. – С. 100–105.
155. Тиле А. А., Швеков Г. В. Сравнительный метод в юридических дисциплинах. – М., 1973. – 138 с.
156. Тихомиров Ю. А. Курс сравнительного правоведения. – М., 1988. – 254 с.
157. Тихомирова Л. В., Тихомиров М. Ю. Юридическая энциклопедия. – М.: Изд-во Тихомирова М. Ю., 1997. – 676 с.
158. Тодика Ю., Марцеляк О. Інститут омбудсмена: світові моделі і досвід // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – № 2(13). – С. 57–66.
159. Тодика Ю., Марцеляк О. Інститут омбудсмена: світові моделі і досвід // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – № 3(14). – С. 29–37.
160. Топорнин Б. Н. Права человека и разделение властей // Права человека и межнациональные отношения. – М.: Юристъ, 1994. – С. 12–23.
161. Трумпель К. Б. Уполномоченный Бундестага ФРГ по обороне как пример деятельности военного омбудсмана // Правоведение. – 1998. – № 4. – С. 36–42.
162. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Конституційне подання від 11 квітня 2000 р. щодо конституційності абзаців третього, четвертого, п’ятого ст. 248-3 Цивільного процесуального Кодексу України по відношенню до скарг на рішення і дії, які не підвідомчі судам // http//www.ombudsman.kiev.ua/konst-pod/Const-pod-1.html
163. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Конституційне подання від 12 квітня 2000 р. щодо конституційності статей 11 і 16 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” // http//www.ombudsman.kiev.ua/konst-pod/Const-pod-2.html
164. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Конституційне подання від 30 червня 2000 р. щодо неконституційності статей 7, 8 Закону України „Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” // http//www.ombudsman.kiev.ua/konst-pod/Const-pod-3.html
165. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Конституційне подання від 4 березня 2002 р. про неконституційність окремих положень п. 3 ст. 30 Закону України “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” // http//www.ombudsman.kiev.ua/konst-pod/Const-pod-4.html
166. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Про Секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: Положення від 19 липня 2005 р. // http//www.ombudsman.kiev.ua//.pol_pro_sekret.html
167. Уповноважений захищає права чорнобильців // Вісник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – 2000. – № 2 // http//www.ombudsman.kiev.ua
168. Устав Бюро Представителя по правам граждан Польши от 1 мая 1997 г. // Национальные омбудсманы. Свод правовых положений. – Варшава, 1999. – С. 286–292.
169. Фоков А. П. Особенности института Омбудсмена в США // Право и политика. – 2001. – № 2. – С. 136–140.
170. Хальота А. Щодо захисту конституційних прав шляхом звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Право України. – 2000. – № 3. – С. 31–32.
171. Хаманева Н. Ю. Защита прав граждан в сфере исполнительной власти. – М.: ИГиП РАН, 1997. – 216 с.
172. Хаманева Н. Ю. Место и роль институтуа омбудсмана в системе правового контроля // Правоведение. – 1992. – № 2. – С. 84–88.
173. Хаманева Н. Ю. Охрана прав граждан в зарубежных странах: институт омбудсмена: (сравнительный аспект). – М.: ИНИОН АН СССР, 1991. – 54 с.
174. Хаманева Н. Ю. Роль омбудсмена в охране прав граждан в сфере государственного управления // Советское государство и право. – 1990. – № 9. – С. 138–148.
175. Хаманева Н. Ю. Уполномоченный по правам человека – защитник прав граждан. – М.: ИГиП РАН, 1998. – 80 с.
176. Хиль-Роблес А. Парламентский контроль за администрацией (институт омбудсмана). – М.: Ad Marginem, 1997. – 335 с.
177. Цвайгерт К., Кетц Х. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права. – М., 1995. – Т. 1: Основы. – 496 с.
178. Цивільний процесуальний кодекс України (прийнятий 18.03.2004 р.) // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2004. – № 5. – С. 9–136.
179. Черданцев А. Ф. Теория государства и права: Учебник. – М.: Изд-во НОРМА, 2001. – 344 с.
180. Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. – К.: АртЕк, 2001. – 264 с.
181. Шведско-русский словарь. – М.: Русский язык, 1962. – 730 с.
182. Шемшученко Ю. С., Мурашин Г. О. Институт омбудсмана в современном буржуазном государстве // Советское государство и право. – 1971. – № 1. – С. 139–144.
183. Юридичний словник-довідник / За ред. Ю. С. Шемшученка. – К.: Феміна, 1996. – 696 с.
184. Ярмиш О. Н., Серьогін В. О. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні: Навч. посібник / За заг. ред. Ю. М. Тодики. – Х.: Вид-во Національного ун-ту внутрішніх справ, 2002. – 289 с.
185. Adamiak B. Funkcje procesowego prawa administracyjnego // OMT. – 1990. – Nr 1. – S. 12–29.
186. Blondel J. The Discipline of Politics. – L., 1981. – 286 p.
187. Borkowski J. Normy prawa materialne i formalne a pojęcie procedury administracyjnej // „Studia Prawo – Ekonomiczne”. – 1982. – Nr 28. – S. 35–51.
188. Dane informacyjno-statystyczne. Wpływ spraw do RPO. 2003 r. 01.01.–31.12 // http//www.ombudsman.gov.pl
189. Dane informacyjno-statystyczne. Wpływ spraw do RPO. 2004 r. 01.01.–31.12 // http//www.ombudsman.gov.pl
190. Dane informacyjno-statystyczne. Wpływ spraw do RPO. 2004 r. 01.02.–29.02 // http//www.ombudsman.gov.pl
191. Dane informacyjno-statystyczne. Wpływ spraw do Rzecznika Praw Obywatelskich // Informacja RPO. – Biuletyn RPO: Materiały