Голяк, Людмила Володимирівна. Інститут спеціалізованого омбудсмана світовий досвід організації та діяльності

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМ. В.М. КОРЕЦЬКОГО

На правах рукопису

ГОЛЯК Людмила Володимирівна

УДК 342.7(477)+342.72/73(438)(043.5)

Інститут спеціалізованого омбудсмана:
світовий досвід організації та діяльності

Спеціальність 12.00.02. конституційне право; муніципальне право

Дисертація
на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

НАУКОВИЙ КЕРІВНИК:
БАТАНОВ Олександр Васильович,
кандидат юридичних наук,
старший науковий співробітник,
старший науковий співробітник
Інституту держави і права
ім. В.М. Корецького НАН України

Київ 2010

ЗМІСТ

Вступ...........................................................................................................................3

Розділ 1. Загальна характеристика інституту
спеціалізованого омбудсмана..............................................................................15
1.1. Поняття та види спеціалізованих омбудсманів..............................................................................................................15
1.2.Становлення інституту спеціалізованого омбудсмана...................................31

Розділ 2.Особливості конституційної правосуб’єктності спеціалізованих омбудсманів..................................................................................................................48
2.1. Конституційні принципи організації і діяльності спеціалізованих омбудсманів...............48
2.2. Функції та повноваження спеціалізованих омбудсманів..............................66
2.3. Форми реагування спеціалізованих омбудсманів..........................................84

Розділ 3. Характеристика правового статусу окремих видів спеціалізованих омбудсманів................................................................................... 98
3.1. Регіональні (місцеві) омбудсмани.................................................................. 98
3.2. Омбудсмани у справах дітей..........................................................................115
3.3. Омбудсмани у справах національних меншин.............................................139
3.4. Омбудсмани з прав військовослужбовців та інші види
спеціалізованих омбудсманів ...............................................................................152

Висновки................................................................................................................187

Список використаних джерел............................................................................193

ВСТУП

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що в сучасний період в Україні проводяться активні спроби створення ефективної системи гарантій прав та свобод людини і громадянина, яка б відповідала міжнародним стандартам. У складних умовах політичної, економічної та соціальної напруги держава шукає шляхи формування ефективної системи захисту прав людини як фундаментального елементу правової держави. Звідси випливає необхідність в удосконаленні існуючих державних правових інститутів проти зловживань владою на всіх рівнях.
Одним із правозахисних інститутів, який виникнув відносно недавно та який спеціалізується на забезпеченні прав та свобод людини, став інститут омбудсмана. Інститут омбудсмана в сучасних правових системах країн світу справедливо вважається важливим механізмом захисту прав людини і укріплення законності в роботі державних органів. Справа в тому, що постійне зростання управлінської діяльності та її експансія в усі сфери діяльності людини ставить останню у залежне становище від держави, що призводить до розуміння необхідності фактору стримування. Таким фактором стає омбудсман, котрий є інструментом контактування державних органів та громадянського суспільства, механізмом, який заповнює прогалини у відносинах між державною владою та населенням, який сприяє побудові демократичної правової держави, а також розвитку правосвідомості громадян та посадових осіб. Важливим є і психологічний бік, що дозволяє громадянину не відчувати себе ображеним у тому випадку, якщо його скарга не буде задоволена, оскільки залишається усвідомлення того, що він був вислуханий, що йому була приділена увага.
Ефективність та результативність даного правозахисного інституту призвели до того, що в даний час він отримав широке розповсюдження більш як у 100 країнах світу. Омбудсман вдало функціонує у державах, які належать до різних правових сімей, з різними формами правління та державного устрою. Багато держав, переконавшись у ефективності інституту омбудсмана, почали вводити спеціалізованих омбудсманів у справах дітей, національних меншин, військовослужбовців та інших. В Україні поки що немає інституту спеціалізованих омбудсманів, хоча в наукових колах проводяться дискусії щодо доцільності запровадження спеціалізованих омбудсманів в деяких сферах суспільного життя.
У зв’язку з цим нагальною стає потреба дослідження досвіду становлення та діяльності спеціалізованих омбудсманів, а також їхнього правового статусу в зарубіжних країнах, в яких на момент їх запровадження вже склалася певна система публічного захисту прав та свобод людини і громадянина. Дослідження реалізації концепції інституту спеціалізованих омбудсманів в цих державах і порівняння існуючих моделей у контексті світового досвіду для виявлення факторів, впливаючих на ефективність їх діяльності, є важливим з точки зору науки конституційного права і має безперечне прикладне значення. Актуальність дослідження полягає у необхідності вироблення системного підходу до формування інституту спеціалізованих омбудсманів в Україні.
Теоретичну основу дисертації складають праці зарубіжних науковців Д.А.Авдеева, А.С.Автономова, Э.М.Аметистова, Р.Р.Амирової, К.М.Амосова, А.Ангелова, А.А.Бегаєвої, В.В.Бойцової, Л.В.Бойцової, П.Бромхеда, Е.С.Буянкіної, І.С.Власова, Р.Грегорі, В.Еміх В.І.Засипалової, Л.І.Захарової, В.А.Карташкина, С.Князькина, Н.Корнєєвої, Н.Кузьминих, І.Лазарева, Е.Лентовськи, М.Лессаж, Ф.Люшера, Б.Маліньє, К.Марека, А.Майорова, Е.Г.Маркелової, Т.Д..Матвеева, А.В.Мелехина, І.А.Мелик-Дадаевої, А.Л.Миронова, А.Ю.Семенової, Ю.Г.Спичак, М.Т.Тимофеева, Н.Ю.Хаманєвої, А.Хіль-Роблеса та ін.
У роботі використано праці вітчизняних вчених, предметом досліджень яких були питання захисту прав людини і громадянина, статусу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, зокрема О.В.Батанова, В.Б.Барчука, К.О.Закоморної, Н.І.Карпачової, А.М.Колодія, О.В.Марцеляка, Г.О.Мурашина, Н.С.Наулік, Н.М.Оніщенко, В.Ф.Погорілка, П.М.Рабіновича, О.В.Скрипнюка, Ю.М.Тодики, Ю.С.Шемшученка та ін.
Однак українськими вченими до цього часу не достатньо приділялася увага інституту спеціалізованих омбудсманів, не провадилося комплексного дослідження даної теми, що свідчить про її актуальність та наукову новизну .
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проводилось як складова частина тематики досліджень відділу конституційного права і місцевого самоврядування Інституту держави і права ім.В.М.Корецького НАН України з науково-дослідної теми „Актуальні конституційні проблеми організації державної влади в Україні” (номер державної реєстрації PK 0108U001827).
Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб всебічно розглянути зарубіжний досвід запровадження спеціалізованих омбудсманів, а також дослідити специфіку забезпечення гарантій державного захисту прав та свобод найбільш вразливих верств населення та соціальних груп, їх дотримання та поваги державними органами, органами місцевого самоврядування та посадовими особами, визначити можливі направлення удосконалення національного законодавства для забезпечення функціонування цієї важливої ланки системи захисту прав людини.
Для досягнення мети були поставлені такі завдання:
- з’ясувати місце спеціалізованих омбудсманів в системі конституційно-правового механізму захисту прав людини;
- виявити спільне та особливе між омбудсманами так званої «загальної компетенції» та спеціалізованими омбудсманами;
- дати визначення поняття «спеціалізований омбудсман»;
- дослідити історію становлення та розвитку інституту спеціалізованих омбудсманів у світі;
- виявити основні чинники виникнення інституту спеціалізованого омбудсмана у світі;
- провести порівняльно-правовий аналіз нормативних актів деяких зарубіжних країн, які регламентують діяльність спеціалізованих омбудсманів;
- визначити принципи правового статусу спеціалізованих омбудсманів;
- дослідити систему функцій спеціалізованих омбудсманів та особливості їх реалізації;
- проаналізувати особливості форм і методів реагування спеціалізованих омбудсманів;
- внести пропозиції щодо формування інституту спеціалізованих омбудсманів в Україні.
Об’єктом дослідження є конституційно-правові відносини, які виникають у процесі захисту прав та свобод певних груп громадян та обумовлюють необхідність спеціалізованих форм правозахисної діяльності.
Предметом дослідження є інститут спеціалізованих омбудсманів у зарубіжних країнах.
Методи дослідження. В основу методології дослідження покладені загальнотеоретичні і спеціальні методи наукового пізнання, принципи і підходи у відношенні визначення поняття інституту спеціалізованого омбудсмана, виявлення місця спеціалізованих омбудсманів в системі конституційно-правового механізму захисту прав людини, аналізу їх функцій, форми та методів діяльності тощо. З метою одержання найбільш достовірних наукових результатів застосовувалися філософські, загальнонаукові і спеціальні методи, що забезпечують цілісність конституційно-правового дослідження інституту спеціалізованого омбудсмана у зарубіжних країнах. Зокрема, у межах історичного підходу до дослідження становлення та еволюції інституту омбудсмана було застосовано порівняльно-історичний метод як сукупність пізнавальних засобів, процедур, які дозволили виявити схожість і відмінність між явищами, що вивчаються, визначити їхню генетичну спорідненість, загальне й специфічне в їхньому розвитку та метод діалектичної логіки, який дозволив виявити сталі закономірності та тенденції розвитку даного інституту. Соціологічний метод використовувався при аналізі внутрішніх та зовнішніх чинників та суспільних процесів, які зумовили визнання та закріплення інституту спеціалізованого омбудсмана.
Для описування, аналізу та уточнення понятійного апарату, зокрема, визначення поняття спеціалізованого омбудсмана, було використано загальнонауковий метод термінологічного аналізу та формально-логічний метод. Для здійснення класифікації видів спеціалізованих омбудсманів, виявлення їх ознак, місця і ролі в конституційному механізмі захисту прав та свобод людини було застосовано системно-функціональний метод. Використання методів аналізу і синтезу дало можливість проаналізувати систему функцій спеціалізованих омбудсманів, основні напрямки і види їх діяльності у сфері захисту прав окремих верств населення.
Для визначення загальних тенденцій та закономірностей розвитку інституту спеціалізованого омбудсмана, було застосовано порівняльно-правові методи, які використовувалися на кожному етапі дослідження. Зокрема, метод порівняльного аналізу дозволив виділити характерні риси та ознаки різних моделей інституту спеціалізованого омбудсмана в зарубіжних країнах.
При розробці пропозицій стосовно шляхів, засобів та методів вдосконалення законодавства України щодо запровадження інституту спеціалізованих омбудсманів використовувалися методи моделювання та прогнозування.
Зазначені методи застосовувались у співставленні із широко використовуваними для пізнання та пояснення основних закономірностей державно-правових явищ вимогами об’єктивності, всебічності, історизму та принципу конкретності.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що представлена робота є першим дисертаційним дослідженням, в якому проаналізований досвід становлення та функціонування спеціалізованих омбудсманів у ряді зарубіжних країн (Великобританія, Данія, Німеччина, Норвегія, Польща, Росія, Угорщина, Швеція та інших). Незважаючи на очевидну актуальність дослідження проблем спеціалізованого захисту прав та свобод людини і громадянина, можна констатувати недостатню розробленість даної теми у вітчизняній науці, як у минулому, так і в даний час. З огляду на це у межах здійсненого дисертаційного дослідження отримано результати, які мають наукову новизну. Зокрема:
вперше:
- обґрунтовується авторська позиція щодо місця і ролі спеціалізованих омбудсманів у механізмі поділу влад, яка полягає в тому, що даний інститут знаходиться між громадянським суспільством та владою, оскільки, з одного боку, він, як правило, призначається органами влади, а, з іншого є представником інтересів громадянського суспільства, покликаний реагувати на порушення прав людини з боку державних структур та посадових осіб та застосовувати надані йому тією ж державою заходи впливу, що дає підстави говорити про подвійність природи цього інституту;
- виявлено основні організаційно-правові моделі правового статусу спеціалізованих омбудсманів, до яких відносяться: спеціалізовані омбудсмани, принципи та організація діяльності, а також функції та повноваження яких конституюються без загальної характеристики правового становища даного інституту; спеціалізовані омбудсмани, конституйовані як державний орган або установа; спеціалізовані омбудсмани, яким надані функції публічного службовця (державного службовця або службовця в органах місцевого самоврядування); спеціалізовані омбудсмани, які віднесені до посадових осіб окремих органів або установ;
- виявлено та охарактеризовано основні загальносвітові чинники виникнення інституту спеціалізованого омбудсмана, серед яких: політичні, соціально-економічні, культурні чинники, внаслідок яких відбулося значне ускладнення політичних та соціально-економічних зв’язків між державою, суспільством та громадянином; виникнення та визнання нових видів та поколінь прав та свобод людини і громадянина; посилення державного втручання у нові сфери суспільного життя та поява нових функцій держави; розвиток інститутів громадянського суспільства, системи юридичних гарантій та механізмів захисту прав та свобод людини і громадянина; демократизація політичної системи суспільства в цілому та державнополітичного режиму зокрема; утворення міжнародних міжурядових організацій у галузі прав людини, міжнародних та національних неурядових організацій, фондів і правозахисних рухів та активізація їх діяльності, спрямованої на утвердження прав людини як вищої соціальної цінності та утворення більш ефективного механізму захисту окремих найбільш соціально вразливих верств населення;
- запропонована система критеріїв визначення сфери компетенції спеціалізованих омбудсманів та її розмежування із компетенцією парламентського омбудсмана, серед яких: необхідність усунення прогалин у компетенції омбудсманів так званої «загальної компетенції»; обсяг прав та свобод людини і громадянина, дотримання котрих контролюють спеціалізовані омбудсмани та доцільність спеціалізованого розслідування випадків дискримінації, порушень прав та свобод окремих осіб відповідної групи чи групи в цілому; коло категорій осіб, за дотриманням прав та свобод котрих здійснюється контроль та, в силу цього, більш «адресний» характер повноважень спеціалізованих омбудсманів, у зв’язку з чим вони здійснюють правовий захист та мають можливість надавати правову допомогу особам, які належать до більш вразливих соціальних меншин, у реалізації їхніх прав;
- доведено, що головним завданням спеціалізованих омбудсманів є не тільки захист та поновлення порушених прав заявника, але й участь у виробленні та забезпеченні проведення ефективної державної політики, спрямованої на захист однієї чи кількох вразливих соціальних груп або прав людини у певній сфері суспільного життя, яка віднесена до компетенції спеціалізованого омбудсмана;
- з метою побудови теоретичної моделі функцій спеціалізованих омбудсманів пропонується класифікувати основні напрями і види їх правозахисної діяльності за наступними критеріями: суб’єктами, на захисті прав яких спеціалізуються омбудсмани на функції щодо захисту прав дітей, функції щодо захисту прав військовослужбовців, функції щодо захисту прав національних, мовних чи релігійних меншин, функції щодо захисту прав споживачів; метою та завданнями їх діяльності на основні та опосередковані; формами їх діяльності на правовідновлювальну, законодавчої ініціативи, інформаційно-аналітичну, посередницьку, просвітницьку, співробітництва.
- обґрунтовано, що у системі функцій спеціалізованих омбудсманів особливе місце займає посередницька функція між публічною адміністрацією та громадянами, оскільки спеціалізований омбудсман не лише здійснює захист порушених прав людини і громадянина, але й має можливість роз’яснювати громадянам необхідні та правильні адміністративні дії, що сприяє зростанню довіри між громадянами та виконавчою владою;
- обґрунтовується пропозиція щодо доцільності надання парламентським, виконавчим та регіональним спеціалізованим омбудсманам права законодавчої ініціативи з питань, віднесених до їх компетенції, оскільки специфіка їх діяльності дозволяє на основі аналізу практики та виявлених порушень прав людини узагальнювати причини їх виникнення та вносити пропозиції щодо їх усунення та удосконалення чинного законодавства та приведення його у відповідність до норм міжнародного права та міжнародних стандартів у галузі прав людини;
удосконалено:
- визначення поняття «спеціалізований омбудсман» під яким розуміється незалежний, як правило, державний, або громадський інститут, запроваджений з метою забезпечення державного (або прирівняного до нього публічного) захисту прав і законних інтересів осіб, які належать до вразливих верств населення та соціальних груп, їх дотримання та поваги органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, а також організаціями, установами або іншими інституціями, які спеціалізуються на наданні публічних послуг;
- класифікацію спеціалізованих омбудсманів, яких доцільно класифікувати в залежності від наступних основних критеріїв: за суб’єктами, тобто в залежності від категорій громадян, захист прав котрих знаходиться під юрисдикцією спеціалізованого омбудсмана (омбудсмани у справах дітей, омбудсмани із захисту прав військовослужбовців, омбудсмани у справах національних, мовних чи релігійних меншин, омбудсмани із захисту прав споживачів тощо); об’єктами, тобто за сферами суспільного життя, віднесених до компетенції спеціалізованого омбудсмана (омбудсмани з питань охорони здоров’я, омбудсмани преси та питань інформації, омбудсмани з питань навколишнього середовища тощо); за способами створення (парламентський, виконавчий, регіональний, місцевий, муніципальний); за структурою (одноособові та колективні);
- висновок про те, що інститут спеціалізованого омбудсмана виникає там і тоді, коли суспільство і держава визнають не

Список литературы

ВИСНОВКИ

В результаті проведеного дослідження можна зробити наступні висновки:
- Становлення та розвиток інституту спеціалізованих омбудсманів безпосередньо пов’язаний із становленням інституту омбудсмана так званої „загальної компетенції”. Широке розповсюдження даного інституту свідчить про його гнучкість та здатність до адаптування у різних правових системах та у державах із різними формами державного правління і устрою. Це дає можливість говорити про його певну універсальність, хоча майже у жодній країні не відбувалося його прямого копіювання, а навпаки, при розбудові даного інституту обов’язково враховувалися політичні, правові, культурні традиції відповідної держави. У той же час було збережено „омбудсманівську” філософію та головні концептуальні принципи даного інституту. Саме наявність таких засадничих принципів і характерних ознак і дозволяє об’єднувати різноманітні за своєю назвою посади в єдиний інститут.
До таких характерних рис, які складають єдину концепцію інституту омбудсмана, можна віднести наступні: він являє собою важливе доповнення правозабезпечувального механізму тієї чи іншої країни і є наслідком демократизації суспільства; головним завданням діяльності є охорона прав людини і громадянина, що дає можливість визначити його як елемент системи охорони правопорядку в широкому розумінні, який існує поряд із парламентським, судовим, адміністративним та іншими формами контролю та нагляду; важливою рисою є його незалежність від інших державних органів та посадових осіб; він здійснює зовнішній контроль за діяльністю адміністрації, який може проводитись як за скаргами громадян, так і за власною ініціативою; при здійсненні контрольних та наглядових заходів і для досягнення позитивного результату, не маючи в своєму розпорядженні адміністративних та імперативних повноважень, омбудсман використовує низку специфічних засобів і методів, які властиві саме даному інституту методи переконання та гласності; спосіб діяльності омбудсмана є простим, зрозумілим і доступним для громадян, а процедура розгляду скарг неформалізована та безкоштовна.
Риси, якими володіє даний інститут, є привабливими не лише для громадян, але й для публічної влади, оскільки доступність інституту підвищує в очах громадян привабливість самої влади. Він є важливим інструментом у попередженні корупції. Крім того, інститут спеціалізованих омбудсманів не пов’язаний з жодною політичної партією, тому не представляє загрози для чинної влади бути її конкурентом.
- Інститут спеціалізованого омбудсмана може існувати як централізований інститут на національному рівні, так і на регіональному чи місцевому рівнях. Регіональні омбудсмани загальної компетенції функціонують у ряді країн, як правило, з федеральною формою правління. Як свідчить практика, подібні інститути створюються незалежно від наявності чи відсутності національного омбудсмана. Їх повноваження є схожими з тими, якими наділений національний омбудсман, але обмежені здійсненням контролю за діяльністю адміністрації лише даної складової частини держави чи її адміністративно-територіальної одиниці.
Спеціалізовані омбудсмани, котрі представляють інтереси певних верств населення чи діють у певній сфері суспільних відносин, також можуть створюватися як на загальнонаціональному, так і на місцевому рівнях. Однак, всі вони мають схожі риси.
- Якщо підсумувати основні характеристики інституту спеціалізованого омбудсмана, то можна визначити його поняття наступним чином: це незалежна авторитетна особа, головна мета якої полягає в тому, щоб діяти у якості посередника між певною групою населення та державними органами чи органами місцевого самоврядування, а також в цій якості проводити моніторинг законодавства та діяльності органів управління на основі повноважень, які дозволяють звертатися із запитами та мати доступ до необхідної інформації, подавати рекомендації щодо протидії фактам поганого управління та усунення порушень прав людини.
- Можна стисло викласти головні функції інституту спеціалізованого омбудсмана: сприяння більш ефективній роботі владних структур; сприяння громадянам у поновленні порушених владою прав; реалізація функції посередника між громадськістю та владою; реалізація функції позасудового контролю.
- Найбільш важливим елементом правового статусу спеціалізованого омбудсмана є його компетенція. В цілому компетенція різних спеціалізованих омбудсманів має загальні риси, однак відрізняється за сферою розповсюдження, оскільки для кожного охоплює один із аспектів управління.
- Одним із головних способів реалізації омбудсманом своїх функцій є розгляд скарг і звернень громадян. Однак його наглядові функції за діяльністю адміністрації не зводяться лише до розгляду та вирішення скарг.
Характерною особливістю діяльності спеціалізованого омбудсмана є відсутність у нього можливості безпосередньо коригувати, призупиняти чи відміняти рішення будь-яких органів та посадових осіб, які, на думку омбудсмана, в тій чи іншій мірі порушують чи можуть порушити права людини. Його рішення не мають імперативного характеру. Він може досягнути позитивного результату лише, як вже зазначалося, застосовуючи методи переконання, здійснюючи морально-правовий вплив на адміністрацію. В його арсеналі знаходяться такі форми реагування, як подання, рекомендація, доповідь. Подання та рекомендації не мають обов’язкової сили а ґрунтуються на здатності омбудсмана завоювати довіру та авторитет серед органів влади та засобів масової інформації. Саме ЗМІ допомагають омбудсманові переконати громадськість у важливості своїх дій, а громадська думка відіграє важливу роль у піднятті престижу омбудсмана. Доповідь спеціалізованого омбудсмана також є важливою формою реагування на порушення прав людини, оскільки в ній аналізується стан справ із дотриманням прав людини в окремій сфері управління, на яку розповсюджується компетенція омбудсмана, відмічаються недоліки у чинному законодавстві та діяльності владних структур та висловлюються рекомендації та пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства та практики його застосування.
Таким чином, для забезпечення незалежності та нейтральності спеціалізованого омбудсмана та забезпечення його належного місця у системі конституційно-правового механізму захисту прав людини важливим є заснування подібного інституту на законодавчій основі. Тобто запровадження інституту спеціалізованого омбудсмана повинно мати гарантії якщо не на конституційному, то хоча б на законодавчому рівні, в яких би закріплювалися сутність основних характеристик та повноважень установи омбудсмана та основні умови його призначення.
Доцільним також є забезпечення місця спеціалізованих омбудсманів у законодавчому процесі шляхом надання їм права направляти у парламент висновки моніторингу проектів законодавчих актів, які стосуються регулювання тієї групи суспільних відносин, що входять до кола компетенції відповідного омбудсмана. Дані висновки повинні бути доведені до відома депутатів. Спеціалізований омбудсман може отримати право законодавчої ініціативи, або право на звернення із пропозиціями щодо зміни і доповнення законодавства, якщо омбудсман вважає, що рішення чи дії (бездіяльність) державних органів, органів місцевого самоврядування чи посадових осіб, які порушують права громадян, здійснюються на основі і на виконання законодавства, чи в силу існуючих прогалин у законодавстві, чи у випадку, якщо законодавство суперечить загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права та міжнародних договорів України, а також право звернення до Конституційного суду з метою визначення конституційності законодавчого акту, який призводить до порушення прав людини.
На нашу думку, доцільним є забезпечення на законодавчому рівні права спеціалізованих омбудсманів на звернення до суду із заявами на захист прав і свобод людини і громадянина, порушених рішеннями чи діями (бездіяльністю) державних органів, органів місцевого самоврядування чи посадових осіб, а також особисто чи через свого представника приймати участь у процесі у встановлених законом формах. Причому, звертатися до суду омбудсман повинен мати право не лише в результаті розслідування конкретної скарги, але й за власною ініціативою.
Надання такого права відповідало б завданню омбудсмана сприяти удосконаленню законодавства про права людини і приведенню його у відповідність із загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права.
Здійснюючи поновлення порушених прав громадян під час розслідування скарг громадян, спеціалізований омбудсман повинен мати право на вільний доступ до необхідної інформації та право відвідувати державні органи та установи чи органи місцевого самоврядування, посадові особи котрих повинні невідкладно приймати омбудсмана по питаннях його діяльності. Це стосується, передусім, виправних установ пенітенціарної системи, військових частин тощо. У випадку відсутності таких повноважень захищати права громадян спеціалізованому омбудсману буде складно, оскільки допускати його на територію виправної колонії чи військової частини буде залежати лише від доброї волі начальника чи командира.
Законодавство про спеціалізованих омбудсманів повинно забезпечувати, щоб виділення бюджетних коштів на діяльність даних установ відповідало б необхідності повного, незалежного та ефективного виконання обов’язків та завдань цієї установи.
З метою створення та розвитку інституту спеціалізованих омбудсманів в Україні ми пропонуємо:
- внести зміни до Конституції України, якими передбачити можливість створення спеціалізованих омбудсманів на загальнодержавному, регіональному, муніципальному рівнях;
- розробити законопроект „Про основи діяльності спеціалізованих омбудсманів в Україні”;
- із врахуванням досвіду зарубіжних країн, рекомендацій Венеціанської комісії та „Паризьких принципів”, розробити типові положення про спеціалізованих омбудсманів, які б стали підґрунтям для створення мережі спеціалізованих омбудсманів в Україні;
- розробити пропозиції щодо використання засобів масової інформації для популяризації інституту спеціалізованих омбудсманів та можливості створення спеціалізованого засобу масової інформації, котрий би висвітлював діяльність як Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, так і спеціалізованих омбудсманів, дозволяв усім омбудсманам ефективно взаємодіяти між собою з питань захисту прав та свобод людини у конкретних випадках, а також у випадках, коли порушення прав людини носять масовий чи систематичний характер, проводити спільний моніторинг порушень прав людини та законодавства з питань прав людини;
- сприяти налагодженню централізованого науково-методичного і організаційного забезпечення спільної діяльності спеціалізованих омбудсманів та розвитку програм навчання спеціалізованих омбудсманів, зокрема із залученням в таких програмах спеціалізованих омбудсманів зарубіжних країн, відомих правозахисників та членів державних і громадських правозахисних організацій.