КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАЦІОНАЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ В УМОВАХ СТАНОВЛЕННЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

Краткое описание

З М І С Т

ВСТУП.............................................................................................................. 4
РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МІЖНАЦІОНАЛЬНИХ
(НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНИХ) ВІДНОСИН
І НАЦІОНАЛЬНЕ САМОВИЗНАЧЕННЯ .............................................

18
1.1. Категорії “національне” та “етнічне”: теоретичні аспекти
(загальний огляд наукових досліджень)...............................................
18
1.2. Національно-етнічний чинник у правовому регулюванні суспільних відносин...............................................................................
40
1.3. Поняття, структура та загальна характеристика міжнаціональних (національно-етнічних) відносин..........................................................
65
1.4. Теоретичні засади права на національне самовизначення
та головні етапи його здійснення українською нацією.......................
94
1.5. Конституційно-правовий статус національних меншин
та форми їх національного самовизначення........................................
130
Висновки до розділу .............................................................................. 159
РОЗДІЛ 2
НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНИЙ ЧИННИК У ПРАВОВОМУ РЕГУЛЮВАННІ НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНИ.
ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ .........................................................

164
2.1. Національно-етнічний чинник у правовому регулюванні
ХУІІ – початку ХХ століття..................................................................
164
2.2. Національні аспекти в конституційних актах періоду національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. (УНР, Гетьманат, Директорія, ЗУНР).......................................................................................................

179
2.3. Національно-етнічний чинник в конституційно-правовому
регулюванні радянського періоду.........................................................
187
Висновки до розділу .............................................................................. 199
РОЗДІЛ 3
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАЦІОНАЛЬНИХ
(НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНИХ) ВІДНОСИН НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ: МІЖНАРОДНІ ТА КОНСТИТУЦІЙНІ АСПЕКТИ................

202
3.1. Права національних меншин та міжнародні стандарти
прав людини............................................................................................
202
3.2. Конституційне регулювання міжнаціональних (національно-етнічних) відносин у зарубіжних країнах та в Україні.
Порівняльно-правовий аналіз…………………………………….…...

226
Висновки до розділу .............................................................................. 247
РОЗДІЛ 4
НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНЕ БУТТЯ ТА АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ МІЖ-
НАЦІОНАЛЬНИХ (НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНИХ) ВІДНОСИН.......

249
4.1. Право особи на національно-етнічну самоідентифікацію
та феномен бінаціональності ................................................................
249
4.2. Конституційно-правове регулювання мовних відносин в Україні
та його подальше удосконалення..........................................................
290
4.3. Урахування національно-етнічного чинника
у територіальній організації держави ..................................................
319
4.4. Поняття та зміст національно-культурної автономії
у контексті конституційно-правового регулювання...........................
347
4.5. Неприпустимість дискримінації за національною ознакою:
зарубіжний та вітчизняний досвід правового регулювання...............
368
Висновки до розділу .............................................................................. 391
ВИСНОВКИ ................................................................................................... 396
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ................................................... 409

В С Т У П

Актуальність теми дослідження. Проголошення в Україні на конституційному рівні людини найвищою соціальною цінністю, суттєве розширення кола основних прав і свобод та визнання їх утвердження і забезпечення головним обов’язком держави обумовили необхідність теоретичного переосмислення уявлень не лише про державу і право, але й про особливості конституційного закріплення основ правового статусу людини і громадянина, про пріоритети у системі взаємовідносин “людина – суспільство – держава”. З огляду на полінаціональність структури сучасного українського суспільства особливої уваги потребує проблема визначення місця і ролі у цій системі категорій “нація” та “національне”, “етнос” та “етнічне”, а також аналіз впливу національно-етнічних чинників на розвиток усіх соціальних процесів у державно-організованому суспільстві.
Всупереч численним прогнозам на сучасному етапі розвитку людства вплив національно-етнічних чинників на різні сторони суспільного життя не лише не зменшився, а значно зріс. Одночасно на рівень, зміст, спрямованість і результати взаємовідносин національно-етнічних спільнот істотно впливають різноманітні фактори (духовно-культурні, психологічні, економічні, соціальні, політичні, правові). У свою чергу і міжнаціональні (національно-етнічні, міжетнічні) відносини суттєво впливають на розвиток різних сфер життєдіяльності особи, функціонування інститутів громадянського суспільства та держави, на зміст та особливості правового регулювання в цілому.
Однак, незважаючи на суттєву зміну акцентів у вітчизняному правовому регулюванні, національно-етнічний чинник все ще не став одним з критеріїв, які мають визначати зміст та спрямованість державно-владного впливу на різні сфери суспільного життя. Більше того, на відміну від зарубіжного досвіду правове регулювання міжнаціональних відносин в Україні залишається недостатнім та вкрай фрагментарним. А оскільки у вітчизняній конституційно-правовій науці практично відсутні комплексні дослідження з цієї проблематики, то вже давно існує гостра необхідність у її всебічній науковій розробці. Такого дослідження вимагають: міжнаціональні (національно-етнічні) відносини в аспекті конституційно-правового регулювання, їх зміст та структура; межі державно-владного впливу на розвиток національно-етнічних процесів; відносини різних національних меншин між собою та з державою; відносини між національними меншинами та з титульною національно-етнічною спільнотою; конституційно-правовий статус національних меншин; рівень задоволення національно-етнічних потреб, інтересів, прагнень та уподобань і національних меншин, і титульної національно-етнічної спільноти.
Історія розвитку української державності та сьогоднішня практика державно-правового регулювання переконливо свідчать, що в Україні з її багатонаціональним складом населення існували і продовжують існувати об’єктивно обумовлені проблеми у сфері взаємовідносин різних національно-етнічних спільнот. Так, титульна – українська національно-етнічна спільнота протягом тривалого часу перебувала у становищі меншини, обмеженої в аспекті розвитку національної самобутності, внаслідок чого значного поширення серед певної частини її представників набули такі негативні соціальні явища, як конформізм, відчуття меншовартості та другорядності своєї культури, мови. Це, у свою чергу, суттєво впливає на сучасний стан міжнаціонального спілкування, національно-етнічний розвиток різних спільнот та перспективи досягнення міжнаціональної злагоди в українському суспільстві.
Незважаючи на те, що окремі правові аспекти міжнаціональних відносин досліджувалися у працях багатьох науковців-правознавців, цілісна, завершена концепція їх правового регулювання відсутня. Протягом останніх років у межах зазначеної проблематики на рівні дисертаційних досліджень розглядалися лише окремі аспекти правового статусу національних меншин. Зокрема, у докторській дисертації Л. Рябошапки було проведено історико-правове дослідження правового статусу національних меншин. У кандидатських дисертаціях В. Нікітюка, Ю. Волошина, О. Бикова та М. Товта розглядалися окремі питання правового забезпечення реалізації прав національних меншин. Водночас комплексно проблема конституційно-правового регулювання міжнаціональних відносин в Україні на дисертаційному рівні не досліджувалася.
Робота значною мірою усуває цю прогалину і є однією з перших наукових комплексних праць, присвячених теоретико-правовим проблемам забезпечення міжнаціональної злагоди в суспільстві, гармонізації міжнаціональних відносин, досягненню оптимізації їх правового регулювання. Особливістю роботи насамперед є те, що у ній, на відміну від наукових пошуків інших авторів, які розглядають проблеми забезпечення національного розвитку та правового статусу або лише національних меншин, або лише титульної нації, ці явища досліджуються комплексно, системно, у тісному взаємозв’язку. При цьому аналізуються не лише відносини різних національних меншин між собою та з державою, але й відносини між національними меншинами та титульною національно-етнічною спільнотою.
Таким чином, позначена проблема ще не була предметом ретельного наукового дослідження, що свідчить про її наукову та практичну значущість, актуальність і перспективність. Саме це й обумовило необхідність її поглибленої та всебічної теоретичної розробки.
Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертаційне дослідження виконане в межах цільової комплексної програми “Права людини і проблеми становлення, організації і функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування” № 0186.0.070865.
Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає в розробці, узагаль-ненні та обґрунтуванні основних положень теорії правового забезпечення демократичного розвитку міжнаціональних (національно-етнічних) взаємовідносин, досягнення толерантного співіснування національних меншин між собою та з титульною нацією; у виробленні правової теорії вільного національно-етнічного розвитку особистості та національних спільнот, обґрунтуванні необхідності врахування національно-етнічного чинника в правовому регулюванні, зокрема для забезпечення задоволення національно-етнічних потреб особи та збереження її національної самобутності; у визначенні меж правового регулювання національно-етнічних відносин в Україні, доведенні необхідності удосконалення конституційно-правового законодавства у цій сфері; у заповненні теоретичних прогалин, що мають місце в конституційно-правовій теорії вільного розвитку національних меншин.
Відповідно до поставленої мети в дисертаційному дослідженні передбачено вирішити такі наукові задачі:
– запропонувати наукове визначення поняття міжнаціональних (національно-етнічних) відносин та розкрити їх зміст і структуру;
– дослідити теоретичні та практичні проблеми міжнаціональних відносин в умовах формування в Україні демократичної, правової, соціальної держави і на цій основі обґрунтувати необхідність врахування національно-етнічного чинника в правовому регулюванні;
– встановити суб’єкти міжнаціональних відносин та їх особливості;
– проаналізувати особливості національно-етнічної самоідентифікації особи, визначити місце та роль права особи на визначення своєї національно-етнічної приналежності у системі прав людини, розглянути класифікацію прав людини і громадянина в аспекті забезпечення національно-етнічного розвитку особи та національно-етнічних спільнот;
– визначити поняття конституційно-правового статусу національної меншини та дослідити його основні складові елементи; розробити конституційно-правовий механізм реалізації прав та свобод національних меншин, визначити гарантії реалізації прав національних меншин України;
– дослідити категорію “право на національне самовизначення” та головні форми його реалізації;
– визначити залежність між обсягом використання національно-етнічного чинника і ступенем його деталізації на рівні конституційного регулювання в різних країнах та фактичним станом міжнаціональних, міжетнічних відносин;
– проаналізувати доцільність створення в Україні на сучасному етапі національних адміністративно-територіальних одиниць;
– дослідити феномен національно-культурної автономії та визначити її поняття і зміст;
– сформулювати пропозиції і рекомендації по удосконаленню конституційно-правового законодавства та визначити межі впливу конституційно-правового регулювання на розвиток національно-етнічних відносин.
Об’єктом дослідження є міжнаціональні та інші суспільні відносини, що складаються у сфері національно-етнічного буття і національно-культурного розвитку як особи, так і окремих національно-етнічних спільнот в Україні.
Предметом дослідження є конституційно-правове регулювання міжнаціона-льних відносин в Україні та вплив на нього національно-етнічних чин¬ників.
Емпіричну базу дослідження складають: практика міжнаціональних відносин в Україні та в інших державах світу, Конституція та поточне законодавство України, підзаконні нормативно-правові акти, рішення Конституційного Суду України, конституції зарубіжних країн, міжнародно-правові акти з прав людини та прав національних меншин, а також вітчизняне і зарубіжне законодавство, що в минулому регулювало міжнаціональні відносини.
Методи дослідження. У процесі проведення дослідження застосовувалися різноманітні загальнонаукові і спеціальні методи: діалектичний метод, відповідно до якого міжнаціональні відносини та національно-етнічне буття розглядалися у їх розвитку, взаємозв’язку та взаємодії; методи аналізу та синтезу, за допомогою яких визначалися роль і місце національно-етнічних прав особи у системі прав людини; методи абстрагування та моделювання – для розробки механізму реалізації прав національних меншин, визначення структури міжнаціональних відносин, формулювання понять та визначень (міжнаціональні відносини, право на національне самовизначення, правові гарантії реалізації прав національних меншин, національно-культурна автономія тощо).
Із спеціальних методів дослідження в роботі використовувалися: історико-правовий – для дослідження практики врахування національно-етнічних чинників у правовому регулюванні на теренах сучасної України на різних етапах її історичного розвитку; порівняльно-правовий – для аналізу та співставлення досвіду врахування національно-етнічних чинників у конституційно-правовому законодавстві зарубіжних країни та України, зокрема в системі територіальної організації держав; формально-логічний – для формулювання понять та визначень (механізм реалізації прав національних меншин, національно-культурна автономія тощо); системно-структурний та структурно-функціональний – для класифікації конституцій зарубіжних країн за ступенем врахування національно-етнічного чинника, для обґрунтування необхідності виокремлення групи прав людини, пов’язаних з її національно-етнічною приналежністю і самобутністю; статистичний та соціологічний – для аналізу кількісного складу національних меншин в Україні та їх мовних уподобань, для дослідження практики міжнаціональних відносин, реалізації прав національних меншин в Україні, феномену національно-етнічної самоідентифікації тощо; метод прогнозування – для визначення можливих наслідків нехтування національно-етнічним чинником у правовому регулюванні, а також розробки пропозицій щодо подальшого удосконалення конституційно-правового законодавства.
Наукова новизна дисертації. Конституція України, проголосивши людину найвищою соціальною цінністю, закріпивши пріоритет її прав та свобод як один з основоположних принципів правової держави, одночасно встановила засади правового регулювання міжнаціональних (національно-етніч¬них) відносин. Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є першим в українській правовій науці цілісним, комплексним монографічним дослід¬женням конституційно-правового регулювання міжнаціональних відносин. Особливу увагу приділено аналізу використання національно-етнічного чинника в правовому регулюванні, розробці поняття міжнаціональних (національно-етнічних) відносин, з’ясуванню їх структури та змісту, дослідженню права на національне самовизначення та форм його реалізації в Україні.
На основі проведеного дослідження сформульовано ряд нових для науки конституційного права положень, узагальнень, висновків:
– вперше обґрунтовано необхідність урахування національно-етнічного чинника у правовому і передусім у конституційно-правовому регулюванні для забезпечення вільного національно-етнічного розвитку особистості та збереження її національної самобутності, а також для забезпечення реалізації колективних прав національно-етнічних спільнот;
– наведена додаткова системна аргументація стосовно доцільності введення в науковий обіг категорії “національно-етнічне”; запропоновано авторське визначення поняття міжнаціональних (національно-етнічних) відносин як суспільних відносин, які складаються з приводу збереження, вільного вияву та розвитку національно-етнічної самобутності окремих спільнот та індивідів, реалізації ними прав і свобод, що прямо чи опосередковано пов’язані з їх національно-етнічною самоідентифікацією; визначено коло суб’єктів міжнаціональних відносин, запропоновано нормативне визначення поняття приналежності до національної меншини;
– зроблено висновок, що головними об’єктами міжнаціональних (національно-етнічних) відносин є: національно-етнічна самоіденти¬фікація, користування надбаннями національної культури, користування мовами національно-етнічних спільнот та їх розвиток, національне самовизначення, створення друкованих засобів масової інформації мовою меншин, поширення інформації про меншини, створення національних закладів освіти і культури, національних громадських організацій тощо;
– обґрунтовано необхідність використання в правових дослідженнях та в конституційному законодавстві категорії “право на національне самовизначення” та запропоновано авторське його визначення як права будь-якої національно-етнічної спільноти самостійно, на демократичних засадах, за відсутності будь-якого неправомірного впливу, тиску та примусу визначати головні напрямки та пріоритети свого розвитку, а також організаційно-інституційні форми свого буття і тим самим заявляти про своє існування, свою національну ідентичність (колективну та індивідуальну) і гарантувати збереження своєї самобутності і подальший розвиток; визначено головні форми реалізації права на національне самовизначення: а) державотворчу (державницьку), яка передбачає створення власної суверенної незалежної держави, та б) недержавницьку;
– по-новому визначено поняття конституційно-правового статусу національної меншини як сукупності юридичних чинників, які безпосередньо і суттєво впливають на збереження, існування та подальший розвиток національної меншини як усталеної соціальної спільноти, що склалася історично; обґрунтовано, що основними складовими елементами конституційно-право¬во¬го статусу національних меншин є: а) принципи правового статусу національних меншин; б) основні права національних меншин; в) основні обов’язки національних меншин; г) гарантії реалізації прав національних меншин;
– запропоновано авторську модель механізму реалізації прав національних меншин, що розглядається у двох площинах і до якої віднесено: 1) систему вітчизняних законодавчих актів, які закріплюють правовий статус національних меншин; 2) систему міжнародно-правових документів щодо статусу національних меншин, підписаних і ратифікованих Україною; 3) правові акти державних органів виконавчої влади, спрямовані на забезпечення національної самобутності та задоволення національно-культурних потреб представників різних національних меншин; 4) державні органи загальної та спеціальної компетенції, які безпосередньо займаються проблемами розвитку національних меншин, здійснюють контроль за дотриманням чинного законодавства у сфері міжнаціональних відносин та національно-культурного розвитку; 5) систему громадських організацій і рухів, покликаних сприяти задоволенню національно-культурних потреб національних меншин; 6) цільові програми національно-культурного відродження; 7) спеціальні фонди розвитку національних меншин;
– розроблено авторське визначення гарантій реалізації прав національних меншин України як сукупності взаємоузгоджених політичних, економічних та соціально-культурних чинників, що створюють необхідні умови для збереження національної самобутності та розвитку певної національної меншини, а також правових засобів, спрямованих на забезпечення фактичного використання та захисту її прав; запропоновано нове визначення правових гарантій реалізації прав національних меншин як сукупності законодавчо встановлених засобів, які визначають порядок реалізації (використання), а в разі необхідності – охорони та відновлення прав національних меншин та їх окремих представників; по-новому визначено інституційні (організаційні) гарантії реалізації прав національних меншин як систему інституцій, державних та недержавних установ і організацій, які покликані сприяти здійсненню прав національних меншин, забезпечити їх захист та поновлення;
– зроблено висновок про те, що до цього часу все ще не вдалося повністю подолати наслідки дискримінаційної національної політики стосовно окремих національно-етнічних спільнот та їх представників (утисків, національного приниження, національних образ та національного пригноблення) і вони ще й сьогодні обумовлюють збереження залишків та навіть продукування негативних стереотипів мислення, забобонів, упередженого та зверхнього ставлення до представників окремих національностей;
– обґрунтовано висновок про можливість часткового використання історичного досвіду конституційно-правового регулювання у сфері національно-етнічних відносин періоду національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. та радянського періоду, зокрема, здобутків юридичної техніки, використання негативного способу закріплення окремих прав особи, окремих аспектів закріплення права на національно-персональну автономію та практики створення національних адміністративно-територіальних одиниць;
– вперше зроблено висновок про те, що право на національно-етнічну самоідентифікацію є одним з головних, визначальних прав людини, пов’язаних з формуванням її як неповторної індивідуальності; запропоновано доповнити перелік конституційних прав і свобод людини правом на визначення своєї національно-етнічної приналежності та правом на збереження, вільний вияв і розвиток національно-етнічної самобутності, а відповідно традиційну, найбільш поширену класифікацію прав людини і громадянина таким видом прав, як національно-етнічні (або національні);
– вперше запропоновано законодавчо визначити особливий порядок створення в Україні національних адміністративно-територіальних одиниць (районів чи інших національних адміністративно-територіальних одиниць нижчого рівня); обґрунтовано необхідність ухвалення Верховною Радою України у кожному такому випадку спеціального закону, якому має передувати підготовча робота спеціальної урядової комісії з залученням народних депутатів України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад, представників національних меншин, з обов’язковою підготовкою експертних оцінок та відповідних обґрунтувань;
– запропоновано авторську дефініцію національно-культурної автономії як форми національного самовизначення представників певної національно-етнічної спільноти в межах окремої держави, що базується на екстериторіальних засадах і не пов’язана зі створенням національних адміністративно-територіальних утворень та передбачає проведення комплексу заходів, спрямованих на збереження і розвиток національної самобутності, мови, культури, звичаїв, традицій та інших національно-культурних цінностей;
– запропоновано віднести до змісту права на національно-культурну автономію в Україні поряд з правом на створення національних (національно-культурних) громадських об’єднань також і право на будь-яку діяльність, що спрямована на забезпечення національно-культурних потреб особи, збереження її національної самобутності і не суперечить законодавству; вперше обґрунтовано необхідність виокремленння поряд з персональною та корпоративною національно-культурною автономією такого її виду, як асоціативна (заходи, спрямовані на збереження національної самобутності, мови, культури тощо, які здійснюються через відповідні асоціації);
– розроблено пропозиції про необхідність проведення в Україні комплексу взаємоузгоджених антидискримінаційних заходів, передбачивши у поточному законодавстві спеціальне розгорнуте положення про неприпустимість дискримінації за національно-етнічними ознаками (національним, етнічним, расовим походженням, національно-етнічною самоідентифікацією, мовою, кольором шкіри тощо), а в Кодексі України про адміністративні правопорушення – підстави притягнення до адміністративної відповідальності осіб, які своїми висловлюваннями, публікаціями чи іншими діями (умисними чи ненавмисними) принижують або ображають національну гідність особи, виявляють упереджене ставлення до осіб з огляду на їх національно-етнічну приналежність, порушують чи обмежують права громадян за національною ознакою, здійснюють будь-які інші дискримінаційні дії.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони спрямовані на подальший розвиток теорії правового забезпечення демократичного розвитку міжнаціональних (національно-етнічних) взаємовідносин, збагачення науки конституційного права України в цілому, доводять необхідність врахування національно-етнічних чинників у правовому регулюванні. Розроблена в дисертації модель конституційно-правового впливу на розвиток національно-етнічних відносин, висновки дисертанта щодо особливостей використання національно-етнічних чинників у процесі розробки правових приписів та ухвалення нормативно-правових актів можуть бути витребувані у подальшій практиці конституційно-правового регулювання в Україні.
Сформульовані в дисертації пропозиції і висновки також можуть бути використані:
– у науково-дослідній сфері – для подальшої розробки теорії правового забезпечення демократичного розвитку міжнаціональних (національно-етніч¬них) взаємовідносин та визначення меж їх конституційно-правового регулювання в Україні;
– у сфері правотворчості вони можуть бути враховані як теоретичний матеріал при розробці та ухваленні законів України, що визначають конституційно-правовий статус національних меншин, а також порядок здійснення прав особи, пов’язаних із задоволенням її національно-етнічних інтересів, потреб, уподобань та з її національною приналежністю;
– у правозастосовній діяльності – для оптимізації форм і методів реалізації на практиці принципу неприпустимості дискримінації особи за націо¬на¬льно-етнічними ознаками;
– у навчальному процесі – при підготовці відповідних розділів підручників, навчальних посібників, навчально-методичних рекомендацій з конституційного права України, у викладанні курсу конституційного права України, у науково-дослідній роботі студентів;
– у правовиховній роботі серед населення дисертація може слугувати теоретичним підґрунтям подолання негативних стереотипів мислення у сфері національно-етнічних відносин, вкорінення у масову свідомість переконання у необхідності шанобливого ставлення до представників усіх національно-етнічних спільнот і тим самим сприяти підвищенню рівня культури міжнаціонального спілкування як невід’ємної складової частини правової культури.
Особистий внесок здобувача. У колективній монографії “Конституційно-правові засади становлення української державності” (За ред. В. Я. Тація, Ю. М. Тодики. – Х.: Право, 2003. – 328 с.) дисертантом підготовлено главу 7 “Національно-етнічні аспекти розвитку української державності” (с. 139-165). Висновки, зроблені у спільно підготовленій науковій праці, щодо проблеми конституційно-правового регулювання національно-етнічних відносин належать саме здобувачу. Ідеї та розробки, які належать співавторам, у дисертації не використовувалися.
Апробація результатів дисертації. Дисертацію виконано і обговорено на кафедрі конституційного права України Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Результати розробки проблеми в цілому, окремі її аспекти, одержані узагальнення і висновки були оприлюднені дисертантом на двадцяти міжнародних, всеукраїнських, міжрегіональних та регіональних наукових конференціях, політологічних читаннях, семінарах, “круглих столах”.
Основні положення і висновки роботи доповідалися:
на міжнародних науково-практичних конференціях: “Право та культура: теорія і практика” (Київ, 1997); “Актуальні проблеми формування правової держави в Україні. До 50-ї річниці Конвенції про захист прав людини та основних свобод” (Харків, 2000); “Методологічні проблеми правової науки” (Харків, 2002);
на всеукраїнських наукових та науково-практичних конференціях: “Правова система України: теорія і практика” (Київ, 1993); “Перші всеукраїнські правничі Драгоманівські читання “Конституціоналізм Михайла Драгоманова і проблеми сучасного українського конституціоналізму” (Трускавець, 1995); “Конституція України – основа модернізації держави та суспільства” (Харків, 2001);
на міжрегіональних та регіональних конференціях: “Правовое регулирование государственного строительства в Украине и проблемы совершенствования законодательства” (Харків, 1992); “Законодательство Украины: состояние, проблемы, перспективы” (Харків, 1994); “Конституция Российской Федерации: проблемы дальнейшего совершенствования законодательства в области охраны прав и свобод человека и гражданина” (Бєлгород, 1994); “Конференция по итогам научно-исследовательских работ, выполненных профессорско-преподавательским составом Украинской государственной юридической академии в 1993 г.” (Харків, 1994) “Актуальные проблемы становления государственности в Украине” (Харків, 1995); “Актуальные вопросы совершенствования законодательства и правоприменительной деятельности” (Харків, 1996); “Державна служба і громадянин: реалізація конституційних прав, свобод і обов’язків” (Харків, 2000);
на політологічних читаннях: “Другі Харківські політологічні читання” (Харків, 1993); “Політична влада, еліта, лідерство. ІV політологічні читання” (Харків, 1996); “Ресурсы политической власти: Пятые Харьковские политологические чтения” (Харків, 1997); “Соціально-політичний механізм правотворчості: Дев’яті Харківські політологічні читання” (Харків, 1999); “Формування суспільної політики: теоретичний, практичний та правовий аспекти: Десяті Харківські політологічні читання” (Харків, 2000); “Українська державність: становлення, досвід, проблеми: ХІІ Харківські політологічні читання” (Харків, 2001); “Виборча кампанія 2002: реальність, результати, перспективи: ХІІІ Харківські політологічні читання” (Харків, 2002).
Теоретичні аспекти роботи використовувалися автором у процесі викладання навчального курсу “Конституційне право України”, зокрема в лекціях та семінарських заняттях по темах: “Засади конституційного ладу України”, “Конституційні основи правового статусу людини і громадянина в Україні”.
Основні положення дисертаційного дослідження протягом 1998-2003 рр. були викладені на лекціях та семінарах-практикумах для керівників національно-культурних товариств Харківської області.
Публікації. Основні теоретичні положення і висновки, що були сформульовані у дисертаційному дослідженні, знайшли відображення у монографії “Колісник В. Національно-етнічні відносини в Україні: теоретичні засади та конституційно-правові аспекти” (Х.: Фоліо, 2003. – 240 с.); 25 наукових статтях, 22 з яких опубліковані у фахових виданнях, а також у 20 тезах доповідей і виступів на міжнародних, всеукраїнських, регіональних наукових та науково-практичних конференціях, політологічних читаннях, методологічних семінарах, “круглих столах”.
Структура дисертаційного дослідження визначена предметом і логікою дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, що поділяються на підрозділи, висновків до розділів та загальних висновків по дисертації. Повний обсяг дисертації становить 408 сторінок. Список використаних літературних джерел складається із 460 найменувань і вміщений на 55 сторінках.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження дозволило розробити та обґрунтувати основні по-ложення теорії конституційно-правового забезпечення демократичного розви-тку міжнаціональних (національно-етнічних) відносин та досягнення толерантного співіснування національних меншин між собою та з титульною нацією, що істотно збагатило науку конституційного права й може бути використаним для подальшої наукової розробки зазначеної теорії, сприятиме досягненню міжнаціональної злагоди в Україні, оптимізації правового регулювання у сфері міжнаціональних (національно-етнічних) відносин та їх гармонізації. Головними висновками та пропозиціями є:
1. У наукових дослідженнях проблем правового регулювання міжнаціональних відносин більш прийнятним та доцільним є використання саме поняття “національно-етнічнічні”, “національно-етнічне” тощо, оскільки це дозволить відмежувати його від інших, термінологічно близьких категорій.
2. Об’єктивною є необхідність урахування національно-етнічного чинника в правовому регулюванні, що обумовлено накопиченням історичних образ, історичною несправедливістю; наслідками примусової асиміляції; відсутністю достатніх можливостей для вільного національно-культурного розвитку особи та окремих спільнот; проявами упередженого ставлення до представників окремих національно-етнічних спільнот тощо.
3. Оскільки у деяких регіонах держави представники титульної нації перебувають у стані незахищеної національної меншини, виникає необхідність у виокремленні прав будь-якої людини, пов’язаних з її національною (національно-етнічною) приналежністю та національно-культурним розвитком. Тому необхідно переглянути традиційну класифікацію основних прав і свобод людини і громадянина та доповнити її окремим видом національно-етнічних прав, визначальними серед яких є право на збереження національної приналежності (або національної ідентичності) та національної самобутності, а також право на вільний національний розвиток.
4. Міжнаціональні (національно-етнічні) відносини – це суспільні відносин, які складаються з приводу збереження, вільного вияву та розвитку національно-етнічної самобутності окремих спільнот та індивідів, реалізації ними прав і свобод, що прямо чи опосередковано пов’язані з їх національно-етнічною самоідентифікацією.
5. Поняття приналежності до національної меншини у новому законі про національні меншини слід визначити таким чином: “Особою, яка належить до національної меншини, визнається особа, яка відносить себе до іншої (нетитульної), недомінуючої національно-етнічної спільноти, виявляє почуття національного самоусвідомлення, спільності та солідарності з представниками цієї спільноти, а також ставить за мету збереження своєї національної самобутності”.
6. Проблема визначення приналежності до корінних народів у поточному законодавстві може бути вирішена двома шляхами: 1) через встановлення офіційного (легального) визначення; 2) через визначення в самому Законі переліку народів, які визнаються в Україні корінними.
7. Національне самовизначення – це право будь-якої національно-етнічної спільноти самостійно, на демократичних засадах, за відсутності будь-якого неправомірного впливу, тиску чи примусу визначати головні напрямки та пріоритети свого розвитку, а також організаційно-інституційні форми свого буття і тим самим заявляти про своє існування, свою національну ідентичність (колективну та індивідуальну) і гарантувати збереження своєї самобутності та її розвиток. Проблема національного самовизначення й сьогодні все ще залишається актуальною. На території України право на самовизначення у державотворчій формі реалізовано титульною нацією. Усі інші національно-етнічні спільноти (інші корінні народи, національні меншини, національні групи тощо) здійснюють своє самовизначення у недержавній формі, однією з яких є національно-культурна автономія.
8. Конституційно-правовий статус національної меншини визначається як сукупність юридичних чинників, які безпосередньо і суттєво впливають на збереження, існування та подальший розвиток національної меншини як усталеної соціальної спільноти, що склалася історично. До основних елементів конституційно-правового статусу національних меншин слід віднести: а) принципи правового статусу національних меншин; б) основні права національних меншин; в) основні обов’язки національних меншин; г) гарантії реалізації прав національних меншин. Принципи правового статусу національних меншин – це ті провідні ідеї, вихідні, основоположні та фундаментальні засади, згідно з якими і в межах яких здійснюються визнання і формальне визначення основних прав і обов’язків національних меншин та гарантій їх реалізації.
9. Логічно незавершеною видається, з одного боку, конституційна вимога, звернена до держави, стосовно сприяння “розвиткові етнічної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”, а з другого – відсутність закріплення в Конституції України права людини на національно-етнічну самобутність. Тому необхідно доповнити перелік конституційних прав людини і громадянина правом на збереження, зовнішній прояв і розвиток національно-етнічної самобутності. Зазначене право слід розуміти як можливість мати відмінні від інших, своєрідні та неповторні ознаки, вільно їх виявляти та розвивати, а також удосконалювати національно-етнічні, національно-культурні, мовні та інші, пов’язані з ними, особливості. Зазначене розширене визначення права на самобутність як складового елементу права на індивідуальність необхідно закріпити у новому законі про національні меншини та у ст. 300 Цивільного кодексу України.
10. Не зовсім логічним і доречним є штучне розмежування права на самобутність та права на вільний вибір форм і способів прояву своєї індивідуальності у ч. 2 ст. 300 нового Цивільного кодексу України словосполученням “а також”, оскільки це може спричинити різні підходи до застосування цієї норми на практиці й передусім при здійсненні судами правосуддя. У зазначеній нормі слід більш повно і широко встановити зміст права на самобутність таким чином: “Кожен має право на збереження, вільний вияв і розвиток національно-етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності як можливість мати відмінні від інших, своєрідні та неповторні ознаки, вільно їх проявляти та розвивати й удосконалювати національно-етнічні, національно-культурні, мовні, релігійні та інші, пов’язані з ними, особливості”. А право на вільний вибір форм і способів прояву своєї індивідуальності, яке закріплене в ч. 2 ст. 300 Цивільного кодексу України, необхідно виокремити в окрему – третю – частину. При цьому доцільно було б після слова “вибір” доповнити цю частину словом “будь-яких”.
11. Гарантії реалізації прав національних меншин України складають сукупність взаємоузгоджених політичних, економічних та соціально-культурних чинників, які створюють необхідні умови для збереження національної самобутності та розвитку певної національної меншини як єдиного організму, а також правових засобів, спрямованих на забезпечення фактичного використання та захисту їх прав. Систему гарантій реалізації прав національних меншин складають загальні (політичні, економічні, соціально-культурні) та спеціальні (правові та інституційні) гарантії. Правові гарантії становлять сукупність законодавчо встановлених засобів, які визначають порядок реалізації (використання), а в разі необхідності – охорони та відновлення як прав національних меншин та національних груп, так і їх окремих представників. Інституційні (організаційні) гарантії – це система інституцій, державних та недержавних установ і організацій, які покликані сприяти здійсненню прав національних меншин, забезпечити їх захист та поновлення. Їх можна поділити на загальнодержавні та регіональні.
12. Використання національно-етнічного чинника в правовому регулюванні суспільних відносин у ХУІІ-ХІХ століттях підпорядковувалося перш за все офіційній колоніальній політиці “збирання земель” та утримання підкорених народів і національних меншин у покорі. Чітко виражена антиукраїнська спрямованість внутрішньої політики царизму значно посилилася після спроб відновити самостійність української держави. Вона знайшла свій прояв у численних нормативно-правових актах, спрямованих на уніфікацію духовно-культурного життя та примусову асиміляцію підданих. Це призвело до зниження загальноосвітнього та культурного рівня населення так званих національних окраїн, до істотних втрат, загальмувало їх розвиток і одночасно викликали спочатку невдоволення та занепокоєння, а незабаром – протест, потягло зростання рівня національної свідомості та чисельності національної еліти, рішучість якої згодом значною мірою обумовила розпад колоніальних ім-перій.
13. Наслідки тогочасних утисків, національного приниження, національних образ та національного пригноблення не вдалося повністю подолати у наступні десятиліття, і вони ще й сьогодні обумовлюють збереження залишків негативних стереотипів мислення, забобонів, упередженого та зверхнього ставлення до представників окремих національностей.
14. Майже за всіх форм існування української державності періоду національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. (УНР, Гетьманат, Директорія, ЗУНР) українські державно-владні інституції намагалися проводити досить виважену, толерантну, демократичну національну політику, спрямовану на залучення національних меншин до здійснення державної влади та самоврядування, подолання міжнаціональної напруженості. Виняток становила лише офіційна позиція урядовців періоду Гетьманату. Однак брак часу, певна революційна ейфорія, романтизм, ілюзії та відсутність належного реагування на факти порушень прав національних меншин суттєво знизили демократичний потенціал конституційно-правових актів того часу та значно скоротили соціальну базу для міжнаціонального діалогу і разом з іншими причинами обумовили поразку національно-демократичних сил.
15. Незважаючи на те, що у кожній з чотирьох конституцій радянського періоду було досить своєрідно враховано національно-етнічні чинники, вони не стали і не могли стати перешкодою на шляху зловживань і викривлень у галузі національної політики держави, вони виявилися безсилими перед свавіллям цензури й репресивних органів, не дозволили зупинити державну політику репресій та переслідувань за національною ознакою. Проте невідповідність конституційних положень реальному стану міжнаціональних відносин часто змушувала задуматися та давати реальну оцінку національній політиці держави. Разом з тим наявність таких положень, і передусім права на вільний вихід УРСР із складу СРСР, дозволяла підтримувати серед громадськості сподівання на можливість створення незалежної Української держави в майбутньому.
16. Досвід конституційно-правового регулювання радянського періоду може бути частково використано у поточному законодавчому регулюванні етносоціальних процесів у сучасній Україні. Це стосується, зокрема, деяких елементів юридичної техніки, політики “коренізації” та створення національних адміністративно-територіальних одиниць.
17. Закріплення в міжнародно-правових нормах специфічних прав національних меншин, постійне збільшення кількості таких норм та збагачення їх змісту сприяє подоланню упередженого ставлення до національно-етнічного феномену взагалі, дає змогу поступово звільняти суспільну свідомість від численних стереотипів, застарілих штампів і догматичних підходів.
18. Наявність цілого комплексу міжнародно-правових норм, присвячених правовому статусу національних меншин, змушує більшість держав цивілізованого світу визнавати у внутрішньому праві (насамперед на рівні конституційного регулювання) окрему групу прав національних меншин, створювати на внутрішньодержавному рівні відповідні правові механізми та гарантії їх реалізації та захисту. Одночасно деякі міжнародно-правові норми створюють додаткове джерело міжнаціональної напруженості. Так, за усіма народами визнається право на самовизначення, але у подальшому в жодному міжнародно-правовому документі немає чіткого пояснення щодо головних умов і форм такого самовизначення та тих суб’єктів, які можуть ним скористатися. Недосконалість та невизначеність вказаної норми породжує надмірні сподівання та спонукає часом до активних дій представників тих національностей, які вважають себе народом, оскільки міжнародне право, не встановило чітких кри-теріїв віднесення національно-етнічних спільнот до категорій “народ”, “нація”, “національна меншина”, “національна група” тощо.
19. Недоліком міжнародно-правових норм є також і те, що в них мало уваги приділяється закріпленню національно-етнічних прав і забезпеченню національно-етнічного розвитку осіб, які ідентифікують себе з так званою “титульною” нацією. Адже такі особи, формально складаючи більшість населення держави, іноді мешкають або перебувають у місцях компактного проживання національних меншин або в регіонах чисельного переважання представників інших національностей і тому фактично перебувають у становищі національної меншини, потерпають від дискримінації за національною ознакою тощо.
20. Конституції сучасних держав за ступенем використанням національно-етнічного чинника в конституційних нормах можна умовно поділити на три групи. а) конституції, які обмежуються вказівкою на рівність прав, незалежно від певних обставин, включаючи до їх переліку національність та мову (конституції обмеженого використання національно-етнічного чинника); б) конституції, які зосереджують увагу на окремих проблемах, пов’язаних з національною приналежністю та національно-культурним розвитком (конституції фрагментарного використання національно-етнічного чинника); в) конституції, які виокремлюють спеціальні розділи або ж значну кількість розосереджених положень, покликаних охопити правовим впливом різноманітні аспекти, пов’язані зі збереженням національної самобутності окремих спільнот та реалізацією національно-етнічних прав особи (конституції багатогранного використання національно-етнічного чинника).
21. Право особи на збереження своєї національної приналежності слід вважати головним, визначальним серед усіх прав особи у національно-етнічній сфері, оскільки це природне право. Воно випливає з природного права на індивідуальність і водночас є одним із аспектів та проявів цього права. Нехтування цим правом призводить до певного психологічного дискомфорту, роздвоєння особистості, моральних переживань, накопичення образ, формування відчуття власної неповноцінності, що веде до подвійної моралі, перешкоджає вільному розвитку особистості, йде на шкоду і суспільству, і державі.
22. З огляду на те, що національно-етнічна приналежність, незважаючи на інтенсивні інтеграційні процеси, все ж залишається явищем поширеним, всезагальним, таке право має бути визнане не тільки за представниками національних меншин, а й за всіма іншими членами суспільства (тобто й за представниками титульної нації). Національна ідентифікація має відбуватися в умовах усвідомленого вільного вибору аж до можливості відмови від національної приналежності взагалі.
23. Право на національно-етнічну самоідентифікацію є одним з головних, визначальних прав людини, пов’язаних з її формуванням як неповторної індивідуальності, особистості. Без забезпечення для кожної людини реальної можливості усвідомити і визначити власну національно-етнічну приналежність буде неможливим і формування, розвиток та існування відповідних національно-культурних та національно-етнічних спільнот, що має стати обов’язковим етапом на шляху до створення в майбутньому української політичної нації. За відсутності достатніх умов для здійснення цього права неможливо подолати міжнаціональну напруженість у суспільстві та досягти міжнаціональної злагоди. Зазначене право має бути визнано одним з головних критеріїв визнання демократичного характеру держави. Водночас воно складає фундаментальну методологічну основу для дослідження особливостей, закономірностей та специфіки сучасних національно-етнічних (міжнаціональних, етнічних) відносин.
24. Головними вадами поточного законодавства про мови є відсутність встановленого порядку застосування мов, законодавчого визначення “мови, прийнятна для всього населення даної місцевості” та порядку встановлення її прийнятності. Внаслідок цього виникла своєрідна правова колізія, коли формально конкуруючими стають дві норми, на “виключному” характері кожної з яких спеціально наголосив законодавець: в одній з них (п. 4 ч. 1 ст. 92 Конституції України) вказується, що “порядок застосування мов” визначається виключно законом, а в іншій (п. 50 ст. 26 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні”) зазначається, що “питання про мову (мови), якою користується в своїй роботі рада, виконавчий орган та яка використовується в офіційних оголошеннях”, вирішується “виключно на пленарних засіданнях” сільських, селищних, міських рад.
25. Функціонування мови національної меншини “поряд” або “нарівні” з державною мовою має означати: або, вимогу дублювати усі офіційні документи, офіційні доповіді, виступи, оголошення, покажчики назв населених пунктів, вулиць, майданів, річок, картографічних видань мовою національної меншини (за умови, що представники національної меншини складають 40% мешканців відповідного села, селища чи міста); або, вимогу вибіркового дублювати окремі, найбільш важливі документи та доповіді мовою національної меншини (у разі коли представники національної меншини складають 20% мешканців відповідного села, селища чи міста), а інші документи та виступи подавати державною мовою або іншою мовою на вибір особи, яка відповідальна за підготовку документа або яка виступає. При цьому вона має завчасно попередити про виступ мовою національної меншин для того, щоб організатори могли забезпечити переклад, адже решта учасників сесії, наради, засідання мають таке ж право ознайомитися зі змістом виступу.
26. Конституційне положення, закріплене в ч. 5 ст. 53 Конституції України, відповідно до якого громадянам, які належать до національних меншин, гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства потребує конкретизації у поточному законодавстві. У новому законі України про мови слід передбачити, що школа зобов’язана створити групу або клас з факультативним вивченням мови національної меншини за умови, коли з таким клопотанням звертається не менше десяти осіб.
27. Незважаючи на конституційне регулювання, поточне мовне законодавство та Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р., багато питань правового регулювання мовних відносин та мовної політики держави не одержує відповіді. Зокрема, поза увагою Конституційного Суду України залишилося явне протиріччя між п. 4 ч. 1 ст. 92 Конституції України та п. 50 ст. 26 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”. Окрім того, неодноразово посилаючись у своєму рішенні на Закон “Про мови в УРСР”, Конституційний Суд констатував обов’язок посадових осіб володіти лише українською мовою, водночас про таку ж саму законодавчу вимогу щодо російської мови взагалі не згадав.
28. З метою забезпечення вільного розвитку і захисту мов усіх корінних народів і національних меншин України, пом’якшення історичних образ, виправлення накопичених деформацій та перекосів, узгодження протилежних інтересів та подолання мовного протистояння необхідно ухвалити нові закони України про національні меншини, про мови, про національно-культурну автономію та внести зміни до Закону України “Про загальну середню освіту”, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Цивільного кодексу та інших актів. У новому законі про мови слід чітко встановити поняття державної мови, визначити порядок одночасного функціонування двох, а можливо, і трьох мов, виходячи з принципу толерантності, взаємоповаги і взаєморозуміння. Необхідно більш чітко визначити обов’язки посадових осіб, а також усунути прогалини в регулюванні мовних відносин.
29. Урахування національно-етнічного чинника в системі територіальної організації різних держав свідчить про його істотні потенційні можливості, які ще не були задіяні повною мірою практично в жодній країні. З огляду на визнання міжнародним співтовариством права на самовизначення (в тому числі вільно встановлювати свій політичний статус) слід визнати право національних меншин та корінних народів за певних умов створювати національні адміністративно-територіальні одиниці та інші форми територіальної автономії за національно-етнічною ознакою.
30. Право на створення адміністративно-територіальних одиниць чи автономних утворень за національно-етнічною ознакою слід визнати лише за тими національно-етнічними спільнотами, які мешкають компактно на певній території. Крім того, вони мають становити абсолютну або відносну більшість населення на певній території, тобто або переважати на цій території за чисельністю усі інші національно-етнічні групи, або переважати за чисельністю кожну з них окремо. Незважаючи на те, що Україна вже двічі офіційно визнала та закріпила право на створення адміністративно-територіальних одиниць саме за національною ознакою (в Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 р. і Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р.), відповідні положення зазначених фундаментальних документів були знехтувані і під час прийняття Закону України “Про національні меншини в Україні”, і під час розробки та ухвалення чинної Конституції України.
31. З огляду на ті втрати та страждання, яких зазнав кримськотатарський народ у минулому та з урахуванням того, що він мав свою досить розвинену державність і досвід державного будівництва, доцільним є створення хоча б одного національного кримськотатарського району або кількох національних сільрад. Умовою створення подібних національних адміністративно-територіальних одиниць має бути ухвалення Верховною Радою України Закону, якому має передувати підготовча робота спеціальної урядової комісії з залученням народних депутатів України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад, представників національних меншин, а також наявність експертних оцінок та відповідного обґрунтування. Це сприятиме зміцненню довіри до української держави з боку національних меншин та корінних народів, задоволенню їх національно-культурних потреб, піднесенню національно-етнічної політики України на якісно новий рівень.
32. Національно-культурну автономію слід визначати як таку форму національного самовизначення більшості представників певної національно-етнічної спільноти в межах окремої держави, яка базується на екстериторіальних засадах, не пов’язана зі створенням національних адміністративно-територіальних утворень і передбачає проведення комплексу заходів, спрямованих на збереження та розвиток національної самобутності, мови, культури, звичаїв, традицій та інших національно-культурних цінностей.
33. До змісту національно-культурної автономії в Україні слід віднести поряд з правом на створення національних (національно-культурних) громадських об’єднань такі специфічні права представників національних меншин, як право вільно обирати та відновлювати національність, право на національне прізвище, ім’я та по батькові, право на збереження життєвого середовища у місцях їх історичного і сучасного розселення, право на користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства, право на створення національних культурних і навчальних закладів тощо, а також право на будь-яку іншу діяльність, що спрямована на забезпечення національно-культурних потреб особи, збереження її національної самобутності і не суперечить законодавству.
34. Обов’язковою умовою забезпечення рівноправності різних національних меншин є попередження та подолання дискримінації за ознаками мови, національного чи етнічного походження. Антидискримінаційна теорія та практика пройшли еволюцію від встановлення відповідальності спочатку лише щодо тих осіб, які умисно вчинили прямі дискримінаційні дії, до концепції “опосередкованої (непрямої) дискримінації”, згідно з якою вже не потрібно було доводити прямий умисел особи, що вчинила дискримінаційні дії, а згодом до створення певних пільгових умов, що отримало назву “позитивної дискримінації” (встановлення різноманітних квот, пільгових умов для меншин тощо).
35. Характерною рисою українського антидискримінаційного законодавства є те, що воно складається з низки розрізнених та неузгоджених між собою приписів, які розміщені в законодавчих актах різних галузей. Непослідовність та неузгодженість у правовому регулюванні всупереч неодноразово проголошеній гарантованості прав національних меншин не сприяє досягненню міжнаціональної злагоди в українському суспільстві, наносить істотну шкоду авторитету законодавчої влади і Української держави в цілому. Суттєвим недоліком українського антидискримінаційного законодавства є те, що головний акцент у ньому робиться на заходах кримінальної відповідальності, водночас законодавство про адміністративні правопорушення, цивільне та трудове законодавство не передбачають системних і взаємоузгоджених ан-тидискримінаційних заходів.
36. З метою попередження дискримінації у Кодексі України про адміністративні правопорушення слід передбачити адміністративну відповідальність осіб, які своїми висловлюваннями, публікаціями чи іншими діями (умисними чи ненавмисними) принижують або ображають національну гідність особи, виявляють упереджене ставлення до осіб з огляду на їх національно-етнічну приналежність, здійснюють будь-які інші дискримінаційні дії. Крім того, необхідно встановити адміністративну відповідальність посадових осіб і громадян за порушення чи обмеження прав громадян за національною ознакою. Наявність такої норми буде мати не лише практичне значення у власному розумінні цього слова, але й відіграватиме роль попереджувального заходу в такій складній та делікатній сфері суспільних відносин, якими є національно-етнічні відносини.
37. До Цивільного кодексу України необхідно внести спеціальне положення про неприпустимість дискримінації за національно-етнічними ознаками (національне, етнічне, расове походження, національно-етнічна самоідентифікація, мова, колір шкіри тощо), що виглядало б логічно з огляду на зміст ст. 300 нового Цивільного кодексу України. На нашу думку, зазначене положення має складати частину четверту вказаної статті.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абашидзе А. Х. Защита прав меньшинств по международному и внутригосударственному праву. – М.: Права человека, 1996. – 476 с.
2. Авраменко С. Л. Новая Конституция Швейцарской Конфедерации: право и современность // Гос-во и право. – 2001. - № 7. – С. 77-83.
3. Австрийская республика. Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1985. – 429 с.
4. Авторханов А. Империя Кремля. – Минск – Москва: “Полифакт” – “Дружба народов”, 1991. – 112 с.
5. Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 38. – Ст. 502.
6. Актон Л. Національність // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 84-106.
7. Алексеев В., Терехов В. Татары Крыма – аборигены или пришельцы? // Журналист. – 1997. - № 44. – С. 4.
8. Альтерматт У. Этнонационализм в Европе. – М.: Российск. гос. гуманит. ун-т, 2000. – 367 с.
9. Амальрик А. Просуществует ли Советский Союз до 1984 года? // Погружение в трясину (Анатомия застоя) / Сост. и общ. ред. Т. А. Ноткиной. – М.: Прогресс, 1991. – С. 643-683.
10. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. – К.: Критика, 2001. – 271 с.
11. Антология мировой политической мысли / Национальный обществ. фонд Академии полит. наук; Руковод. проекта Г. Ю. Семигин и др.: В 5 т. Полит. документы. – М.: Мысль, 1997. – Т. V. – 765 с.
12. Антоненко М.І. Формування етнонаціональної структури населення Донбасу під впливом переселенських процесів (сер. ХІХ ст. – поч. ХХ ст.) // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України. – 1998. – Вип. 3. – С. 57-63.
13. Антонович М. Законодавство України та зарубіжних країн щодо статусу державної мови (порівняльний аспект) // Право України. – 1999. - № 6. – С.73-74, 83.
14. Антонюк О. Історичні основи етнополітики в Україні // Людина і політика. – 2003. – № 2. – С. 25-31.
15. Арендт Х. Джерела тоталітаризму : Пер. з англ. – К.: Дух і літера, 2002. – 539 с.
16. Аречага Э. Х. Современное международное право / Под ред. Г. И. Тункина – М.: Прогресс, 1983. – 480 с.
17. Асанов А. Особливості здійснення місцевого самоврядування кримських татар // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. – 2001. - № 1. – С. 239-241.
18. Ассиметричность федерации / Под. ред. А. А. Захарова. - М.: Центр конституционных исследований Моск. общ. научн. фонда, 1997. – 140 с.
19. Астахов Д. И., Калугин В. М. Межнациональные отношения: некоторые социально-политические и экономические аспекты . – Л.: Лениздат, 1989. – 48 с.
20. Ахметшин Р. И. Народ как субъект права на самоопределение // Вестн. Моск. ун-та. Серия 11. Право. – 1998. - № 2. – С. 106-113.
21. Ашин Г.К., Кравченко С.А., Лозанский Э.Д. Социология политики. Сравнительный анализ российских и американских политических реалий. – М.: Экзамен, 2001. – 608 с.
22. Багалій Д. І. Історія Слобідської України. – Х.: Основа, 1991. – 256 с.
23. Баглай М. В., Габричидзе Б. Н. Конституционное право Российской Федерации: Учебник для вузов. – М.: ИНФРА-М, 1996. – 512 с.
24. Баглей Б. Становище національних меншин у Північній і Південній Буковині. Інтеграція чи конфронтація // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. – 2001. - № 2 (ч. 1). – С. 284-287.
25. Бажан О. “Мене називають сучасним Кочубеєм...”Нотатки на полях полі-тичної біографії В. Ю. Маланчука // Літературна Україна. – 1993. – 2 грудня (№ 48).
26. Балл Г. О. Проблема етнічної ідентичності особи у світлі методології людинознавства // Етнонаціональний розвиток в Україні та стан української етнічності в діаспорі: Сутність, реалії конфліктності, проблеми та прогнози на порозі ХХІ століття: Матеріали п’ятої Міжнародної науково-практичної конференції 22-25 травня 1997 р. Ч. І. – Київ-Чернівці, 1997. – С. 8-11.
27. Баранова С. Демократичні засади національних та соціальних проблем сучасного державотворення в Україні (історико-теоретичний аспект) // Молода українська держава на межі тисячоліть: погляд в історичне майбутнє демократичної, правової держави Україна. Збірник наукових праць. – Львів: Львівський інститут внутрішніх справ, 2001. – С. 21-27.
28. Барановська Н. Собі господиня. Чи цікавиться “национальным вопросом” український мужик? // Голос України. – 1991. – 2 листопада (№ 214).
29. Бараташвили Д. И. Социалистические и молодые национальные государства (Международно-правовые принципы сотрудничества). - М.: Международные отношения, 1973. – 165 с.
30. Барбер Б. Націоналізм // Енциклопедія політичної думки : Пер. з англ. – К.: Дух і Літера, 2000. – С. 256-257.
31. Баронин А. С. Этническая психология – К.: Тандем, 2000. – 264 с.
32. Баронин А. С. Этнопсихология: Учеб. пособие. – К.: МАУП, 2000. – 116 с.
33. Бекіров Н. Кримськотатарська проблема і законодавче забезпечення прав національностей в Україні // Проблеми міграції. – 1999. – № 1. – С. 28-33.
34. Беліцер Н. В. Сучасні уявлення про право націй на самовизначення у кон-тексті політичного майбутнього посткомуністичних країн Центральної та Східної Європи // Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-американського Бюро захисту прав людини. Вип. 10. – Київ-Харків, 1994. – С. 40-49.
35. Беліцер Н. Європейський досвід вирішення проблем національних меншин. – Український часопис прав людини. – 1996. – № 3-4. – К.: Українська правнича фундація, 1997. – С. 41-46.
36. Беліцер Н. Кримські татари (проблеми корінного народу) // Права людини в Україні: Щорічник. 1994. – К.: Право, 1996. – С. 65-80.
37. Бердяев Н. А. Судьба России. Опыты по психологии войны и национальности. – М.: Изд-во МГУ, 1990. – 240 с.
38. Бердяев Н. А. Философия неравенства / Состав., предисл. и примеч. Л. В. Полякова. – М.: ИМА-пресс, 1990. – 288 с.
39. Бердяев Н. А. Христианство и антисемитизм // Дружба народов. – 1989. – № 10. – С. 205-213.
40. Берлін І. Націоналізм як ідеологічний, соціальний та духовно-культурний феномен // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С. 657-658.
41. Бернс Р. НАТО не мало права на агресію проти Югославії // Ї. Незалежний культурологічний часопис. – 1999. – № 15. – С. 27-31.
42. Бибо И. За пределами этноса // Новое время. – 1991. – № 41. – С. 40-42.
43. Биков О. Внутрішньодержавні нормативно-правові гарантії забезпечення прав та свобод національних меншин в Україні // Право України. – 2000. - № 8. – С. 51-55.
44. Биков О. М. Конституційно-правовий статус національних меншин в Україні: Монографія. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. – 354 с.
45. Биков О. М. Конституційно-правовий статус національних меншин в Україні: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.02 / Інститут держави і права НАН України. – К., 2001. – 16 с.
46. Білокінь С. Чи маємо ми історичну науку? // Літературна Україна. – 1991.- 10 січня (№ 2).
47. Богданова Н. А. Система науки конституционного права. – М.: Юристъ, 2001. – 256 с.
48. Богданова Н. Национальные права человека и их правовое регулирование в Российской Федерации // Вестник МГУ. Серия 11. Право. – 1993. – № 4. – С. 37-39.
49. Богдановская И. Ю. Право и защита личности от дискриминации по национальной принадлежности // Права человека и межнациональные отношения. – М.: ИГП РАН, 1994. – С. 123-131.
50. Бойченко Ю. А. Международные механизмы и тенденции в сфере защиты прав коренных народов // Московский журнал международного права. – 2001. - № 3. – С. 129-134.
51. Борозан Д. Югославія та Албанія у ХХ столітті // Ї. Незалежний культурологічний часопис. – 1999. - № 15. – С. 37-50.
52. Бритченко П. Имплементация международных стандартов защиты национальных меньшинств в Украине // Юридичний вісник. – 1998. - № 4. – С. 100-102.
53. Бромлей Ю. В. Национальные процессы в СССР: в поисках новых подходов. – М.: Наука, 1988. – 207 с.
54. Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. – М.: Наука, 1983. – 412 с.
55. Бромлей Ю. В. Предисловие // Этнологические исследования за рубежом. Критические очерки. – М.: Наука, 1973. – С. 3-5.
56. Бромлей Ю. В. Этносоциальные процессы: теория, история, современность. – М.: Наука, 1987. – 334 с.
57. Буроменский М. В. Политические режимы государств в международном праве. Влияние международного права на политические режимы государств. – Х.: Ксилон, 1997. – 244 с.
58. Буроменський М. В. Міжнародний захист прав людини та права біженців: Навчальний посібник. – К., 2002. – 160 с.
59. Буроменський М. Колективні права та політичний розвиток // Права людини в Україні. Щорічник. 1996. – К.: Право, 1998. – С. 87-100.
60. Буроменський М. Чи можна реалізувати Закон “Про національні меншини в Україні” // Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-американського Бюро захисту прав людини.– Київ-Харків, 1993. – Вип. 2. – С. 3-8.
61. Бутовская М.Л. Критический анализ концепций социобиологии человека в связи с его эволюцией // Расы и расизм. История и современность. – М.: Наука, 1991. – С. 95-121.
62. Варламова Н. В., Скурко Е. В. Российская Федерация и ее субъекты: про-блема укрепления государственности // Гос-во и право. – 2001. – № 7. – С. 88-107.
63. Варламова Н. Конституционная модель российского федерализма // Российский федерализм: конституционные предпосылки и политическая реальность: Сборник докладов / Под ред. Н. В. Варламовой, Т. А. Васильевой. – М., 2000. – С. 49-66.
64. Василенко И. А. Диалог культур, диалог цивилизаций // Вестник РАН. – 1996. – № 5. – Т. 66. – С. 394-402.
65. Васильева Т. А. Многонациональное государство и устойчивое развитие // Права человека как фактор стратегии устойчивого развития / Отв. ред. Е. А. Лукашева. – М.: Издательство НОРМА, 2000. – С. 70-89.
66. Васильева Т. Правовой статус этнических меньшинств в странах Западной Европы // Государство и право. – 1992. – № 8. – С. 133-142.
67. Ваттель Э. Право народов или принципы естественного права, применяемые к поведению и де