Зміст і гарантії забезпечення реалізації свободи пересування людини та громадянина в Україні

Краткое описание

З М І С Т

Вступ………………………………………………………………………….

Розділ 1. Теоретико-правові засади забезпечення реалізації свободи
пересування людини та громадянина в України
1.1. Ретроспективний аналіз зародження та правового закріплення свободи пересування………………………………………………………..………
1.2. Міжнародно-правові стандарти у сфері свободи пересування та імплементація відповідних норм міжнародного права у національне законодавство України……………………………………………………………..
1.3. Правова природа та зміст поняття “свобода пересування”.………….
Висновки до розділу…………………………………………………………

Розділ 2. Державно-правовий механізм забезпечення реалізації
свободи пересування людини та громадянина в Україні
2.1. Свобода пересування як об’єкт конституційно-правового регулювання……………………………………………………………….………..
2.2. Система правових гарантій забезпечення реалізації свободи пересування…………………………………………………………………………
2.3. Умови обмеження свободи пересування та юридична відповідальність…………………………………………………………………….
2.4. Система державного управління у сфері гарантування свободи пересування в сучасних умовах...……………………………………….…………
Висновки до розділу…………………………………………………………

Висновки……………………………………..………………………..…….
Перелік посилань…..………………………………….…………………....
Список використаних джерел…………….………..……………………..

3

11

48

79
80

93

107

138

157
177

180
185
202
ВСТУП

Актуальність дослідження. Становлення в Україні інститутів громадянського суспільства, демократичної, соціальної, правової держави передбачає правове забезпечення реалізації принципу свободи пересування, створення необхідних умов для наповнення його конкретним юридичним змістом. У ст. 33 Конституції України вперше на конституційному рівні кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну. Упродовж періоду становлення відповідних юридичних інститутів були прийняті нові закони або внесені зміни до чинних, спрямовані на здійснення зазначеного конституційного припису. Проте зміст законодавства про свободу пересування ще неповно відповідає об’єктивним тенденціям розвитку суспільних відносин. Значною мірою це пов’язане з недостатнім розумінням значення проблеми державними органами, що формують зовнішню та внутрішню політику держави і, як результат цього, — наявність неефективної системи відпрацювання й реалізації в цілому державної політики у галузі свободи пересування. Нині відсутня науково обгрунтована концепція формування і реалізації державної політики у зазначеній сфері як основи послідовної законодавчої стратегії.
Питання свободи пересування має багатоаспектний характер, а тому є предметом дослідження вчених різних галузей знань: демографії, історії, політології, соціології, філософії тощо. Значний доробок у його вивчення внесли, зокрема, такі фахівці як О.А. Малиновська, С.І. Пирожков, О.І. Піскун, І.М. Прибиткова, Ю.І. Римаренко, М.І. Шульга. Серед учених-юристів цю проблему досліджували С.П. Бритченко, П.Ф. Мартиненко, Ю.М. Тодика, М.І. Хавронюк, С.Б. Чехович. Серед зарубіжних дослідників дану проблематику висвітлювали Є.С. Красінець, Р. Муді, В.І. Потапов, Р. Плендер та інші.
Загалом для вітчизняної науки конституційного права розробка проблеми свободи пересування є новим і недостатньо розвинутим напрямком наукового пошуку. Зокрема, до останнього часу не існувало фундаментальних досліджень змісту і гарантій забезпечення реалізації свободи пересування людини та громадянина в Україні. Тому вона потребує комплексного дослідження. Це питання особливо актуальне для України як держави, де свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України і для громадян України в будь-який час повернутися в Україну до проголошення незалежності мало політичний характер, регулювалося адміністративними методами, зазнаючи при цьому неправових обмежень, що певним чином позначалося на політичному та економічно-соціальному розвитку держави. З прийняттям у 1996 році нової Конституції України свобода пересування визнана невідчужуваним та непорушним правом людини і громадянина; вона стала об’єктом конституційно-правового регулювання. Дослідження змісту і гарантій забезпечення реалізації свободи пересування людини та громадянина в Україні також зумовлено, по-перше, процесом становлення суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави; по-друге, необхідністю створення теоретичних основ та визначення системи права на свободу пересування як однієї з складових конституційного права; по-третє, потребою вдосконалення чинного законодавства відповідно до Конституції України; і, насамкінець, створенням ефективних механізмів забезпечення реалізації свободи пересування в Україні.
Наукова розробка теоретичних і практичних питань свободи пересування — новий і перспективний напрям дослідження в межах публічного права. Розкриття всіх її аспектів в соціально-юридичному плані сприятиме утвердженню правової держави в Україні з притаманним їй верховенством Конституції і невід’ємними правами та свободами людини і громадянина.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є складовою частиною наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України (“Пріоритетні напрямки наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України на 2001—2005 рр.” від 5 квітня 2001 року).
Тема дисертаційного дослідження відповідає Державній програмі розвитку законодавства України до 2002 року, затвердженій Постановою Верховної Ради України № 976-XIV від 15 липня 1999 року.
Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є розкриття змісту та сутності гарантій свободи пересування людини і громадянина в Україні і на цій основі обгрунтувати прийняття нових законів, внесення відповідних змін та доповнень до чинного законодавства України.
Реалізація цієї мети зумовила вирішення таких основних науково-дослідних завдань: простежити зародження та правове закріплення свободи пересування; розкрити державну політику у сфері свободи пересування, вільного вибору місця проживання на різних етапах розвитку держав, у тому числі України; охарактеризувати міжнародно-правові стандарти у сфері свободи пересування; з’ясувати правову природу та зміст свободи пересування; розкрити державно-правовий механізм забезпечення реалізації свободи пересування людини та громадянина в Україні; виробити пропозиції щодо вдосконалення національного законодавства України у галузі свободи пересування.
Об’єктом дослідження є правові відносини, які виникають у зв’язку з реалізацією свободи пересування як конституційно-правового інституту. Крім цього, частково охоплюються суспільні відносини, які виникають внаслідок обмеження свободи пересування іншими галузями права.
Предметом дослідження є сукупність міжнародних, конституційних, законодавчих та інших правових положень, які регулюють відносини, визначені в об’єкті дослідження, а також діяльність державних органів щодо забезпечення реалізації свободи пересування людини та громадянина в Україні.
Методологічну основу дисертаційного дослідження становить система як загальнофілософських, загальнонаукових, так і спеціальних методів пізнання. В основу методології дослідження покладено сучасну соціальну філософію визнання верховенства права, утвердження і забезпечення прав і свобод людини як головного обов’язку держави.
Діалектико-матеріалістичний підхід використаний при розгляді питань теорії і практики державного регулювання відносин, пов’язаних з реалізацією права людини і громадянина на свободу пересування. Порівняльно-правовий метод пізнання використаний при розгляді чинного законодавства України, юридичних доктрин інших держав, а також міжнародно-правових документів. Конкретно-історичний метод застосовувався при аналізі історичного розвитку інституту свободи пересування людини і громадянина. За допомогою системного та структурного методів дослідження здійснено класифікацію пересування, розкрито елементи державно-правового механізму забезпечення реалізації свободи пересування людини та громадянина в Україні. Вживання політологічного аналізу та статистичних методів дало можливість дослідити систему гарантій та ступінь реалізації свободи пересування. Використовуючи методи багатофакторності, моделювання і прогнозування, вдалося розробити пропозиції щодо вдосконалення національного законодавства України у галузі свободи пересування.
Комплексний підхід до використання вищезазначених наукових методів пізнання дозволив всебічно розглянути свободу пересування, її місце і роль у системі правового статусу людини і громадянина, в науці конституційного права України.
Наукова новизна одержаних результатів зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв’язання. Дисертаційна робота є комплексним дослідженням змісту та гарантій забезпечення реалізації свободи пересування людини і громадянина в Україні з врахуванням з одного боку застосування норм міжнародного права, і з другого — з точки зору практичного забезпечення реалізації свободи пересування чинним законодавством України. При цьому автором проведено історико-правовий аналіз становлення та розвитку свободи пересування з первісності і до сьогодення.
Дисертантом розроблено комплексний науковий підхід до розвитку правових гарантій свободи пересування людини і громадянина на етапі формування демократичної, соціальної, правової держави, громадянського суспільства, який до цього часу не визначено.
Наукову новизну дослідження становлять такі положення і висновки автора:
1. Нормативний зміст свободи пересування у сукупності охоплює окремі елементи: а) свободу пересування кожного територією України; б) свободу вільного вибору місця проживання; в) свободу залишати територію України, а для громадян України — свободу повернення в Україну. Останнє є абсолютним для громадян України і не поширюється на: осіб без громадянства, які не народилися в Україні, але на законних підставах постійно перебувають в Україні; іноземців, які не народилися в Україні, але тривалий час на законних підставах перебувають на її території; осіб (іноземців і осіб без громадянства), які народилися в Україні, але не мають громадянства України.
Свобода пересування має два аспекти: внутрішній і зовнішній. Під внутрішнім аспектом необхідно розуміти право будь-якої фізичної особи вільно пересуватися по території України та на власний розсуд обирати місце проживання (постійне чи тимчасове). Зовнішній аспект полягає у праві кожного залишати територію України, а для лише громадян України — свободу повернення в Україну.
2. У контексті ст. 33 Конституції України свобода пересування виступає як власне свобода, і як право на свободу пересування. Вони не виключають одне одного, а використовуються спільно, переплітаються з творчими можливостями людини. З’єднання обох сенсів дає загальне визначення: право є свобода, яка у необхідних випадках може обмежуватися законом.
В Конституції і законах України свобода пересування закріплюється юридичними нормами і саме завдяки цьому вона виступає як право людини. Нормативно встановлюються межі, далі яких держава і суспільство не можуть впливати на особу у питаннях свободи пересування, втручатися у цей процес. Таким чином, держава правовими нормами має гарантувати свободу пересування, але в межах, визначених Конституцією і законами України. Закон виступає як засіб захисту свободи пересування, а право на свободу пересування як можливість досягти рівноваги між свободою пересування одного та свободою пересування іншого.
3. Сформульовано авторське визначення свободи пересування у вузькому та широкому значеннях. У вузькому значенні вона є конституційно-правовою категорією, яка полягає у самостійному виборі фізичної особи варіанту здійснення будь-якого переміщення. Свобода пересування у широкому понятті, крім переміщень, охоплює вільний вибір місце проживання в межах держави, право вільно залишати територію держави, в тому числі свого громадянства або постійного перебування, право в будь-який час повертатися до держави свого громадянства або постійного перебування.
4. Дослідивши питання про місце свободи пересування в системі права України, автор дійшов висновку, що конституційно-правова природа більшості норм, що складають свободу пересування в Україні, дозволяє розглядати її в якості інституту конституційного права. Проте частину суспільних відносин, які виникають у зазначеній сфері, регулюють юридичні положення інших галузей права. Наприклад, питання реєстрації, обліку населення, відповідальності за порушення законодавства про свободу пересування юридично унормовані адміністративним і кримінальним правом; вільний вибір місця проживання регулюється нормами цивільного та житлового права. З урахуванням викладеного автор вважає, що свобода пересування в Україні є змішаним функціональним конституційно-правовим інститутом.
5. Визначено систему правових гарантій реалізації свободи пересування та обставини її обмеження, які становлять розгалужену структуру нормативно-правових та організаційно-правових гарантій. Поняття “гарантії” необхідно розуміти як встановлені законом юридичні, політичні, матеріальні, організаційні тощо умови, що реально спрямовані на здійснення свободи пересування, виконання обов’язків людини і громадянина та забезпечення її охорони від незаконних обмежень і посягань.
Систему нормативно-правових гарантій реалізації свободи пересування та обмеження цих гарантій становлять положення, процесуальні норми, обов’язки та юридична відповідальність. Міжнародні гарантії свободи пересування поділяються на нормативно-правові та організаційно-правові.
До системи організаційно-правових гарантій належать органи державної влади та органи місцевого самоврядування, інші інститути держави.
6. Сформульовані конкретні пропозиції щодо вдосконалення національного законодавства України та організаційно-правових гарантій, які спрямовані на закріплення та розвиток свободи пересування людини та громадянина в Україні.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення і висновки дисертації дають можливість з’ясувати наукові засади свободи пересування, структуру правовідносин, які виникають з приводу застосування відповідних юридичних інститутів, а також на основі вивчення міжнародного права з цього питання, досвіду ряду держав світу використати в процесі вдосконалення національної законодавчої бази України, покликаної регулювати процеси, пов’язані з свободою пересування.
Зокрема, можна виділити такі сфери застосування результатів дисертаційної роботи:
- науково-дослідну (з’ясування характеру і особливостей суспільних відносин у галузі свободи пересування);
- правотворчу (в юридичному забезпеченні прав і свобод людини та громадянина, процесу формування демократичної, соціальної, правової держави, громадянського суспільства);
- правозастосовчу (в діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших інститутів держави, відповідальних за реалізацію свободи пересування, а також у ході реформування цих органів);
- науково-освітню (у процесі викладання спецкурсів, підготовки та перепідготовки кадрів тощо);
- інформаційно-аналітичну (у роботі установ, пов’язаних із вивченням процесів пересування фізичних осіб).
Апробація результатів дослідження. В процесі роботи над дисертацією опубліковано 3 наукові статті у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України. Результати дослідження апробовані автором у виступі на міжнародній науково-практичній конференції, яка відбулася в Україні (Парламентаризм в Україні: теорія та практика (Київ, червень 2001 року)).
Результати дисертаційного дослідження доповідалися на засіданнях кафедри конституційного права Національної академії внутрішніх справ України.
Структура дисертації. Специфіка теми, сформульовані мета і завдання дослідження визначили логічну послідовність викладу матеріалу і структуру дисертації. Вона містить у собі вступ, два розділи, які поділяються на сім підрозділів, висновки, бібліографічні посилання, список використаних джерел (257 найменувань). Обсяг праці складає 184 сторінки, загальний — 220 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

1. Свобода пересування як конституційно-правовий інститут пройшов довгий еволюційний шлях історичного розвитку, зазнаючи періоди заборони й дозволу, видозмінюючись та наповнюючись новим змістом в залежності від політико-правового та соціального рівня розвитку суспільних відносин. Проте лише у другій половині ХХ століття свобода пересування стала невід’ємним правом людини, загальновизнаним принципом міжнародного права та набула свого закріплення в документах універсального і регіонального характеру.
2. Свобода пересування знайшла своє місце в конституціях та законах багатьох держав світу (ст. 11 Основного Закону ФРН, ст. 16 Конституції Італії, ст. 22 Конституції Японії, ст. 19 Конституції Іспанії, ст. 6 Конституційного акта 1982 року Канади тощо). Україна вперше закріпила свободу пересування на конституційному рівні в ст. 33 Основного Закону 1996 року, відповідно до якої кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну, що є для них абсолютним правом. Тобто нормативний зміст свободи пересування у сукупності охоплює окремі елементи: а) свободу пересування кожного територією України; б) свободу вільного вибору місця проживання; в) свободу залишати територію України, а для громадян України — свободу повернення в Україну. Останнє є абсолютним для громадян України і не поширюється на: осіб без громадянства, які не народилися в Україні, але на законних підставах постійно перебувають в Україні; іноземців, які не народилися в Україні, але тривалий час на законних підставах перебувають на її території; осіб (іноземців і осіб без громадянства), які народилися в Україні, але не мають громадянства України.
Доречно зазначити, що чинне законодавство України передбачає мінімум обмежень для здійснення свободи пересування по території України і на вільний вибір місця проживання на території України.
“Гарантується” необхідно розуміти як встановлені законом матеріальні, організаційні, духовні, юридичні умови, що реально спрямовані на здійснення свободи пересування, виконання обов’язків людини і громадянина та забезпечення її охорони від незаконних обмежень і посягань. Матеріальні умови — це стандарт економічного забезпечення свободи пересування для кожного. Організаційні — наявність системи органів і посадових осіб — державної влади і місцевого самоврядування — метою яких є забезпечення і охорона свободи пересування, сумлінного виконання ними своїх обов’язків. Духовні або ідеологічні умови пов’язані з правильним усвідомленням і відношенням в суспільстві до свободи пересування.
3. Свобода пересування, зважаючи на конституційний статус, потребує багатопланової юридичної регламентації. Система такої регламентації охоплює декілька зрізів: а) нормативно-правову регламентацію, яка здійснюється за допомогою власне Конституції України, звичайних законів, а також підзаконних нормативно-правових актів; б) правову регламентацію, яка забезпечується індивідуальними (правозастосувальними) актами; в) юридичну регламентацію, яка досягається як результат дії усталених правових традицій, звичаїв тощо.
Усі ці регулятори виконують свою функціональну роль в механізмі забезпечення свободи пересування. У зв’язку з тим, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція має найвищу юридичну силу, а тому закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частини перша, друга ст. 8 Конституції України) в цій системі мають проявлятися субординаційні зв’язки, які базуються на основах:
— верховенства права;
— конституційності законів;
— підзаконності всіх інших правових актів і дій.
Правильне відображення обов’язку держави у прийнятих на основі та у відповідності з Конституцією України законах, інших нормативно-правових актах, їх адекватна конституційним установленням конкретизація стосовно особливостей різних галузей права буде сприяти більш точному регулюванню суспільних відносин, які виникають у сфері свободи пересування, посиленню соціального механізму дії права і збільшенню його ефективності, формуванню умов, забезпечуючих гідні умови життя, вільний і всебічний розвиток особистості.
4. З формулювання ст. 33 Конституції України випливає, що свобода пересування має два аспекти: внутрішній і зовнішній. Під внутрішнім аспектом необхідно розуміти право будь-якої фізичної особи вільно пересуватися по території України та на власний розсуд обирати місце проживання (постійне чи тимчасове). Зовнішній аспект полягає у праві кожного залишати територію України, а для лише громадян України — свободу повернення в Україну. Враховуючи викладене та зважаючи на конституційно-правову природу більшості норм, які складають свободу пересування в Україні, можна дійти висновку, що необхідно розглядати її в якості змішаного функціонального інституту конституційного права.
Крім цього можна твердити, що у контексті ст. 33 і право на свободу пересування і свобода пересування не виключають одне одного, а використовуються спільно, переплітаються з творчими можливостями людини. З’єднання обох сенсів дає загальне визначення: право є свобода, яка за наявності певних умов може обмежуватися законом. В Конституції і законах України свобода пересування закріплюється юридичними нормами і саме завдяки цьому вона виступає як право людини. Нормативно встановлюються межі, далі яких держава і суспільство не можуть впливати на особу у питаннях свободи пересування, втручатися у цей процес. Таким чином, держава правовими нормами має гарантувати свободу пересування, але в межах, визначених Конституцією і законами України. Закон виступає як засіб захисту свободи пересування, а право на свободу пересування як можливість досягти рівноваги між свободою пересування одного та свободою пересування іншого.
5. Грунтуючись на проголошених Конституцією України загальних засадах щодо побудови суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, де людина, її життя і здоров’я, честі і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, свобода пересування та її гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, утвердження та забезпечення реалізації свободи пересування є головним обов’язком держави, впровадження нового для Конституції України права людини і громадянина на свободу пересування здійснюється шляхом його об’єктивізації в системі національного законодавства України.
Реально формування українського законодавства про свободу пересування почалося з часу набуття незалежності України в 1991 році. У цьому процесі умовно можна виділити два етапи, пов’язані з розвитком суспільних відносин, що існували до прийняття Конституції України в 1996 році, та здійсненням державної політики у сфері свободи пересування після ухвалення Основного Закону України, яка втілюється у практичному наповненні конституційного права на свободу пересування конкретними законодавчими нормами.
Перший період характерний створенням основ нормативно-правового регулювання свободи пересування, що позначився на впорядкуванні складного й різнопланового спектру соціальних явищ у цій сфері. У цей час прийнято закони України “Про громадянство України”, “Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України”, “Про правовий статус іноземців”, “Про біженців”, інше поточне законодавство України, а також дано згоду на обов’язковість Верховною Радою України відповідних міжнародних правових актів у цій сфері, що стали частиною національного законодавства України.
Другому періоду властиве удосконалення норм щодо свободи пересування, приведення їх, зважаючи на положення ст. 8 Конституції України, у відповідність з Конституцією України, а також підготовка нових законодавчих актів, зокрема таких, які випливають із змісту Конституції України, внесення змін і доповнень до існуючих відповідно до загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, завдань та напрямків державної політики у галузі пересування, що формується в Україні.
6. Однак у формуванні законодавчої бази про свободу пересування є низка проблем. Всупереч вимогам Конституції України свобода пересування здебільшого визначається підзаконними нормативно-правовими актами. Щоб законодавство ефективно регулювало відповідні відносини, у ньому панівною формою має стати закон, який з огляду на основоположний принцип невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини, повинен постійно вдосконалюватися, відображати ті зміни, що відбуваються у політичній та соціально-економічній сферах держави, а також у самих процесах пересування.
Закони та інші нормативно-правові акти в сфері свободи пересування розрізнені, неузгоджені і не кодифіковані. Не всі відповідні загальновизнані принципи і норми міжнародного права впроваджено у національне законодавство України.
Враховуючи зазначені недоліки, нині здійснюється законопроектна робота з питань свободи пересування в Україні. З прийняттям відповідних законів набуде завершеності національне законодавство України про свободу пересування, яке юридичними засобами дозволить здійснювати його ефективне регулювання з урахуванням національних інтересів України та неухильним дотриманням прав і свобод людини та громадянина.

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

1. Макьявелли Н. История Флоренции. — М., 1987. — С. 10.
2. Народонаселение. Энциклопедический словарь / Гл. ред. Г.Г. Меликьян. Ред. кол.: А.Я. Кваша, Н.Н. Шаповалова, Д.К. Шелестов. — М., 1994. — С. 232.
3. Тойнбі А. Дослідження історії. — Том I. — К., 1995. — С. 27.
4. Піскун О. Основи міграційного права: Порівняльний аналіз: Навчальний посібник. — К., 1998. — С. 48.
5. Свод древнейших письменных известий о славянах. — Т. I (I-VII вв.). — М., 1991. — С. 111.
6. Там само. — С. 85, 86.
7. Свод древнейших письменных известий о славянах. — Т. II (VII-IX вв.). — М., 1991. — С. 367.
8. Літопис Руський /Пер. Л.Є. Махновець. — К., 1989. — С. 2.
9. История средних веков (в двух томах). — Т. II. Учебник. /Под. ред. С.Д. Сказкина и др. Изд. 2-е, перераб. — М., 1977. — С. 45.
10. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. Том XLа. — СПб., 1904. — С. 734.
11. Народонаселение. Энциклопедический словарь. — С. 232.
12. Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права. – Ростов-на-Дону, 1995. — С. 381.
13. Записки Юлия Цезаря /Пер. и коммент. М.М. Покровского; Гай Саллюстий Крисп. Сочинения /Пер., статья и коммент. В.О. Горенштейна. — М., 1999. — С. 120.
14. Монтескье Ш.Л. О духе законов. — М., 1999. – С. 282.
15. Штернберг Л.Я. Семья и род у народов северо-восточной Азии /Под ред. и предисл. Я.П. Алькора (Кошкина).— Л., 1933. — С. 174.
16. Соловьев С.М. Сочинения. В 18 кн. Кн. I. Том 1—2 /Отв. ред. И.Д. Ковальченко, С.С. Дмитриев; Вступ. ст. И.Д. Ковальченко, С.С. Дмитриев. — М., 1988. — С. 96—97.
17. Владимирский-Буданов М.Ф. Вказ. праця. — С. 381.
18. Піскун О. Свобода пересування – основний принцип міжнародно-правового регулювання міграційних процесів //Проблеми міграції. – 1999. — № 4. – С. 5.
19. Пероговский В. О началах международного права относительно иностранцев у народов древнего мира. – К., 1859. – С. 7.
20. Баскин Ю.Я., Фельдман Д.И. История международного права. – М., 1990. – С. 43.
21. Пероговский В. Вказ. праця. – С. 8.
22. Баскин Ю.Я., Фельдман Д.И. Вказ. праця. – С. 18.
23. Ранович А. Восточные провинции Римской империи в I-III вв. — М.-Л., 1949. — С. 168.
24. Буткевич О. Виникнення і становлення міжнародно-правових інститутів у державах Месопотамії //Український часопис міжнародного права. — 2001. — № 1. — С. 13.
25. Там само. — С. 14.
26. Там само. — С. 15.
27. Еллинек Г. Общее учение о государстве. /Пер. под ред. В.М. Гессена и Л.В. Шалланда. — СПб., 1903. — С. 188.
28. Там само. — С. 196.
29. Сочинения Платона /Пер. с греч. и объясн. И. Карпова. — СПб., 1863. — С. 29.
30. Фюстель де Куланж Гражданская община древнего мира: Пер. с франц. А.М. /Под ред. проф. Д.Н. Кудрявского. — СПб., 1906. — С. 100.
31. Пероговский В. Вказ. праця. – С. 26.
32. Еллинек Г. Вказ. праця. — С. 201—202.
33. Пероговский В. Вказ. праця. — С. 3.
34. Бенвенист Э. Словарь индоевропейских социальных терминов: Пер. с фр. /Общ. ред. и вст. ст. Ю.С. Степанова. — М., 1995. — С. 79.
35. Джонс А.Х.М. Гибель античного мира. — Ростов н/Д. — 1997. — С. 419.
36. Цит. за Джонс А.Х.М. Вказ. праця. — С. 420—421.
37. Византийская книга эпарха. /Вступ. ст., пер., коммент. М.Я. Сюзюмова. — М., 1962. — С. 3, 55, 79, 157, 158, 161, 166.
38. Памятники права Киевского государства. /Сост. А.А. Зимин. — М., 1952. — С. 64.
39. Мирний договір князя Ігоря з Візантією укладений після війни 941-944 рр. (в літописах міститься під 945 роком) спочатку в Константинополі, а потім у Києві. Скріплений клятвою Ігоря Перуну в Києві. В підписанні взяли участь: від Візантії — імператор Роман I (глава делегації) та його сини-співуправителі Костянтин і Стефан: від Русі — князь Ігор і 26 послів-свідків, як скандинавського, так і слов’янського походження. Термін чинності договору не встановлювався (“поки світить сонце і стоїть мир”). /Див. Антология мировой правовой мысли. В 5 т. Т. IV. Россия XI — XIX вв. /Нац. Обществ.-науч. фонд; Рук. науч. проекта Г.Ю. Семигин. — М., 1999. С. 24.
40. Памятники права Киевского государства. Вказ. праця. — С. 7, 26.
41. Литаврин Г.Г. Пселл о причинах последнего похода русских на Константинополь. //Византийский временник. — 1967. — Том 27. — С. 71—86.
42. Литаврин Г.Г. Условия пребывания древних русов в Константинополе в X в. и их юридический статус. /В кн. Литаврин Г.Г. Византия и славяне (сборник ст.). Серия (Византийская библиотека) — СПб., 2001. — С. 456.
43. Византийская книга эпарха. — С. 53—567.
44. Зазначимо, що ці товари були традиційними руського вивозу до Візантії.
45. Литаврин Г.Г. Древняя Русь, Болгария и Византия в IX—X вв. /В кн. Литаврин Г.Г. Византия и славяне (сборник ст.). Серия (Византийская библиотека) — СПб., 2001. — С. 443.
46. Литаврин Г.Г Война Руси против Византии в 1043 г. /В кн. Исследования по истории славянских и балканских народов: Эпоха средневековья. Киевская Русь и ее славянские соседи. — М., 1972. — С. 204.
47. Цит. Беляев И.Д. История русского законодательства. Серия “Мир культуры, истории, философии” /Оформление обложки С.Шапиро, А.Олексенко. — СПб., 1999. — С. 66.
48. Византийская книга эпарха. — С. 68.
49. Памятники права. Вказ. праця. — С. 31.
50. Романов С.В. О теоретических основах правового регулирования статуса иностранцев в Российской Федерации //Московский журнал международного права. — 1996. — № 2. — С. 5.
51. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. /Упоряд.: І.О. Кресіна, В.Ф. Панібудьласка; За ред. В.Ф. Панібудьласки. – К., 1997. – Ч. 2. — С. 77.
52. Лащенко Р. Лекції по історії українського права. Частина перша: Княжа доба. — Прага, 1923. — С. 77.
53. Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.: (Навчальний посібник для учнів гуманіт. гімназій, ліцеїв, студентів іст. фак. вузів, вчителів.) — К., 1997. — С. 107.
54. Вашкевич А.Е. Свобода передвижения граждан Республики Беларусь: законодательное регулирование и практика реализации /Проблемы конституционализма. — 1998. — № 5. — С. 37.
55. Памятники истории Англии XI—XIII вв. Русский и латинский тексты Великой Хартии Вольностей и других документов. — М., 1936. — С. 60, 63.
56. Піскун О. Основи міграційного права: Порівняльний аналіз: Навчальний посібник. — К., 1998. — С. 61.
57. Там само. — С. 100.
58. Там само. — С. 58.
59. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. — С. 100.
60. Див. Шмидт К.К вопросу о генезисе иммиграционной политике Великобритании //Миграция и мигранты в мире капитала: исторические судьбы и современное положение /Сб. научн. трудов — К., 1990. — С. 91.
61. Там само. — С. 92.
62. Дворнік Ф. Слов’яни в Європейській історії та цивілізації /Пер. з англ. — К., 2000. — С. 128.
63. Тушина Г.М. Человек перед судом в средневековом Провансе. XIII—XIV вв.: источники и современные исследования /Право в средневековом мире. Вып. 2-3. /Сборник ст. — СПб.: Алетейя, 2001. — С. 25.
64. Піскун О. Свобода пересування – основний принцип міжнародно-правового регулювання міграційних процесів //Проблеми міграції. – 1999. – № 4. – С. 4.
65. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. Том XLа. — СПб., 1904. — С. 757.
66. Вильсон В. Государство. Прошлое и настоящее конституционных учреждений. /Пер. под ред. Ященко А.С. С предисл. Ковалевского М.М. (С приложением текста важнейших конституций.) — М., 1905. — Приложение. — С. 42.
67. Там само. — С. 92.
68. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. Том XXIIа. — СПб., 1897. — С. 923.
69. Гроций Г. О праве войны и мира. Три книги. — М., 1956. — С. 208 — 209.
70. Эмер де Ваттель. Право народов. — М., 1960. — С. 177.
71. Піскун О. Основи міграційного права: Порівняльний аналіз: Навчальний посібник. — К., 1998. — С. 62.
72. Любарский К. Паспортная система и система прописки в России //Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюллетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Випуск 17. – К., 1996. – С. 85.
73. Див. Піскун О. Основи міграційного права: порівняльний аналіз: Навчальний посібник. — К., 1998. — С. 63.
74. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. Том XXIIа. — СПб., 1897. — С. 924.
75. Мулюкин А.С. Приезд иностранцев в Московское государство. Из истории русского права XVI — XVII веков. – СПб., 1909. – С. 33.
76. Мартенс Ф. Современное международное право цивилизованных народов. Том II. – СПб., 1883. – С. 205.
77. Військовий правитель Японії, який володів політичною владою в країні. Титул і влада сегуна успадковувалася. Імператор царював, але не керував. Його належним чином ушановували, але підкреслювалося, що божественному правителю не личить опускатися до будь-якого спілкування зі своїми підданими.
78. Мартенс Ф. Вказ. праця. – С. 128.
79. Полное собрание законов Российской империи. Т. I. — СПб., 1830. — № 85.
80. Див. Мулюкин А.С. Приезды иностранцев в Московское государство: Из истории русского права XVI—XVII вв. — СПб, 1909; Нечаев В.В. Иноземческие слободы в Москве XVI—XVII вв. //Москва в ее прошлом и настоящем. Т. 2. — М., 1910. — С. 22—37.
81. Полное собрание законов Российской империи. Т. 4 — СПб, 1830. — № 1910.
82. Ковригина В.А. Немецкая слобода Москвы и ее жители в конце XVII — первой четверти XVIII в. — М., 1998. — Гл. 1. § 2.
83. Переписная книга Немецкой слободы 1747 года //Материалы для истории московского купечества. Т. 1. — М., 1891. — С. 28—46.
84. Мыш М.И. Об иностранцах в России. – СПб., 1888. – С. 13.
85. Градовский А. Начала русского государственного права. Том I. О государственном устройстве. — СПб., 1892. — С. 335—336.
86. Дворнік Ф. Вказ. праця. — С. 471.
87. Черниловский З.М. Правовое государство: на перекрестке мнений /Право и власть. — М., 1990. — С. 63.
88. Градовский А. Вказ. праця. — С. 430.
89. Дворнік Ф. Вказ. праця. — С. 481.
90. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. Том XXIIа. — СПб., 1897. — С. 925.
91. Цит. Кистяковский Б.А. Философия и социология права /Сост., прим., указ. В.В.Сапонова — СПб., 1999. — С. 559.
92. Там само. — С. 560.
93. Там само. — С. 564.
94. Там само. — С. 566.
95. Див. Филлипов С.В. США: иммиграция и гражданство. — М., 1973. — С. 9—10; Шамшур О.В. Эволюция иммиграционного законодательства США в XX в. //Миграция и мигранты в мире капитала: исторические судьбы и современное положение /Сб. научн. трудов — К., 1990. — С. 17.
96. Піскун О. Основи міграційного права: Порівняльний аналіз: Навчальний посібник. — К., 1998. — С. 101.
97. Лебедева Л. Кого ждут в Америке? //Миграция. — М., 1997. — № 4. — С. 21.
98. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. Том XIII. — СПб., 1894. — С. 7.
99. Энциклопедический словарь Гранат. Т. 22. — М., б/г. — С. 39.
100. Дюги Л. Конституционное право. Общая теория государства. /Пер. с франц. А. Ященко, В. Краснокутский, Б. Сыромятников. Предисл. проф. П. Новгородцева. — М., 1908. — С. 730.
101. Там само. — С. 731.
102. Ленин В.И. Полн. собр. соч. Т. 2. — С 85.
103. Там само. Т. 4. — С. 224.
104. Там само. Т. 7. — С. 169.
105. Правда, з установленням радянської влади в 1917 році паспортна система скасовується.
106. Постановление НКИД РСФСР “О визации паспортов при въезде в Россию” от 2 декабря 1917 года. Див. Собрание Узаконений рабоче-крестьянского правительства РСФСР. — 1917-1918 гг. — Ст. 17.
107. Там само. — Ст. 89.
108. Декрет РНК УРСР “Про закордонні паспорти” від 11 березня 1919 року. Див. Собрание узаконений Украинской ССР.— 1919. — Ст. 265.
109. Хрестоматія з історії держави і права України. В 2-х т. Том 2. Лютий 1917 р. — 1996 р. — К., 1997. — С. 197.
110. Сборник законов СССР. — 1927. — № 12. — Ст. 122.
111. Собрание Узаконений рабоче-крестьянского правительства РСФСР. — 1918. — № 73. — Ст. 792.
112. Стецовский Ю.И. Право на свободу и личную неприкосновенность: Нормы и действительность. — М., 2000. — С. 477. Див. також Рыбальченко Р.К. Паспортная система в СССР. — К., 1974. — С. 6.
113. Собрание законов и распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства СССР. — 1932. — № 84. — Ст. 516.
114. Збірник законів та розпоряджень Уряду України. — 1933. — № 1. — Ст. 5.
115. Вони мали навіть гірше становище, ніж селяни в Росії у XV—XVI століттях, коли селянин мав право один раз на рік — Юр’їв день — піти від землевласника. Судебник 1497 року встановлював строк переходу — протягом тижня до Юр’ївого дня (26 листопада за ст. стилем) і тижня після. Заборона, введена з 1551 року Іваном IV (Указ заповідних років 1581 року), поступово призвела до фактичного скасування Юр’ївого дня, що викликало низку повстань селян. (Див. Юридический словарь. — М., 1953. — С. 775). Абревіатуру ВКП(б) селяни розшифровували інакше — второе крепостное право (большевиков). /Див. Михайлов Н., Тепцов Н. Чрезвычайщина //Родина. — 1989. — № 8. — С. 31.
116. Собрание Постановлений и Распоряжений Правительства СССР. — 1940. — № 24. — Ст. 591.
117. Збірник законів та наказів Робітничо-селянського уряду СРСР. — 1933. — № 3. — Ст. 2.
118. Муді Р. Система прописки в світлі Конституції України і Європейської конвенції прав людини //Український правовий часопис. — 1998. — Випуск 1. — С. 18.
119. СП СССР. — 1974. — № 19. — Ст. 109.
120. Чехович С. До проблеми конституційно-правового забезпечення свободи пересування та системи прописки в Україні //Проблеми міграції. – 1999. – № 3. – С. 25.
121. ЗП України. — 1995. — № 1. — Ст. 9.
122. Вісник Конституційного Суду України. — 2001. — № 5. — С. 34.
123. Офіційний вісник України. — 2002. — № 2. — Ст. 63.
124. Там само. — 2002. — № 3. — Ст. 80.
125. Головченко В. Місце проживання людини — поняття конституційне //Юридичний вісник. — 1997. — 19—25 червня.
126. Сборник международных правовых документов, регулирующих вопросы миграции. — М., 1994. — С. 9.
127. Действующее международное право. В 3-х томах. Составители Ю.М. Колосов и Э.С. Кривчиков. Том I. — М., 1996. — С. 9.
128. Протокол № 4, який був підписаний у Страсбурзі 16 вересня 1963 року, гарантує деякі права i свободи, не передбачені Конвенцією і Першим Протоколом до неї.
129. Голос України. — 2001. — 10 січня.
130. Гом’єн Донна. Короткий путівник по Європейській конвенції з прав людини. /Пер. з англ. Т. Іваненко та О. Павличенко. — Львів, 2000. — С. 130.
131. Закони України. Т. 14. — К., 1998. — С. 717.
132. Права людини (основні міжнародно-правові документи): Зб. док. /Упор. Ю.К. Качуренко. — К., 1989. — С. 76.
133. Закони України. Т. 14. — К., 1998. — С. 13.
134. Действующее международное право. В 3-х томах. Составители Ю.М. Колосов и Э.С. Кривчиков. Том I. — М., 1996. — С. 522.
135. Там само. — С. 541.
136. Там само. — С. 570.
137. Див. Сборник двухсторонних и многосторонних договоров государств СНГ и Балтии по вопросам гражданства. /Сост. Бритченко С., Чехович С., Суботенко В. — К., 1999. — 400 с.
138. Див. Сборник международных правовых документов, регулирующих вопросы миграции. — М., 1994. — 368 с.
139. Україна не є учасницею цієї Угоди. “Содружество”. //Информационный вестник Совета глав государств и Совета глав правительств СНГ. — 1993. — .№ 4(12).
140. Україна цю Конвенцію не підписувала. Дипломатический вестник. — М., 1995. — № 7.
141. Шенгенские соглашения /Сост. вст. ст. С.Ю. Кашкин, А.О. Четвериков. — М., 2000. — 192 с.
142. Див. Сборник международных правовых документов, регулирующих вопросы миграции. — М., 1994. — 368 с.
143. Права людини і біженці. Виклад фактів № 20 /Права людини. — Х., вересень 1995 року. — С. 29.
144. Міграційні процеси в сучасному світі: світовий, регіональний та національний виміри: (Понятійний апарат, концептуальні підходи, теорія та практика. Енциклопедія. /Упорядник Римаренко Ю.І.; За ред. Римаренка Ю. — К., 1998. — С. 162.
145. Чехович С. Заборона вислання (non refoulement) біженців як основоположний принцип міжнародного захисту прав людини //Проблеми міграції. — 2000. — № 2. — С. 4-5.
146. Офіційний вісник України. — 2002. — № 5. — Ст. 178.
147. Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 47. — Ст. 250.
148. Офіційний вісник України. — 2001. — № 21. — Ст. 920.
149. Пирожков С.И. Внешняя миграция в Украине: состояние и нерешенные проблемы //Беженцы и вынужденные переселенцы в государствах СНГ: поиск решений в рамках Содружества. Материалы международной конференции. Москва, 24—25 ноября 1995 г. — М., 1996. — С. 33.
150. Див. Виступ віце-прем’єр-міністра України Жулинського М.Г. у Верховній Раді України 5 квітня 2000 року під час парламентських слухань з проблем законодавчого врегулювання та реалізації державної політики щодо забезпечення прав кримськотатарського народу та національних меншин, які були депортовані і добровільно повертаються в Україну //Кримські студії. — 2000. — № 3. — С. 3.
151. Поняття “recht auf die Heimat” (“право на батьківщину”) було обгрунтовано німецькими вченими-юристами в 1950—1960-х роках.
152. Альфред де Зайас. Право на родину, этническая чистка и Международный уголовный трибунал для бывшей Югославии //Информационный бюллетень “Altin Besik”. Коренные народы: ситуация в Крыму и международный опыт. Специальный выпуск к слушаниям в Верховной Раде Украины № 6/1. — Симферополь, 2000. — С. 107.
153. Свобода передвижения и выбора места жительства (прописки) в странах СНГ. Материалы заседаний группы экспертов 8-10 декабря 1997 г., Киев и Руководящей группы Конференции по странам СНГ 17—18 июня 1998 г., Женева. — Женева., 1999. — С. 110.
154. Юридична енциклопедія. Том 2. — К., 1999. — С. 667.
155. Див. Баглай М.В., Туманов В.А. Малая энциклопедия конституционного права. — М., 1998. — С. 168.
156. Див. Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом. Матеріали науково-практичної конференції (жовтень 1998 року). — К., 1998. — С. 63, 75, 78, 81.
157. Цит. Мартиненко П. Конституція України і міжнародне право: аспекти взаємодії //Вісник Конституційного Суду України. — 2000. — № 3. — С. 56.
158. Основной Закон Федеративной Республики Германия. – Бонн: Клаусен & Боссе, Лек, 1998. – С. 27.
159. Конституция Российской Федерации. — М., 1983. — С. 8-9.
160. Скомороха В. Практика Конституційного Суду України як засіб імплементації європейських стандартів прав і свобод людини в Україні //Вісник Конституційного Суду України. — 2000. — № 5. — С. 64.
161. Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 10. — Ст. 137.
162. Там само. — 1994. — № 10. — Ст. 45.
163. Міжнародне право. /За заг. ред. І.І. Лукашука та В.А. Василенка. — К., 1971. — С. 22.
164. Лукашук И.И. Международное право. Общая часть. — М., 1996. — С. 228.
165. Мартиненко П. Конституція України і міжнародне право: аспекти взаємодії //Вісник Конституційного Суду України. — 2000. — № 3. — С. 60.
166. Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 46. — Ст. 617.
167. Там само. — 1991. — № 13. — Ст. 145.
168. Конвенцію було ратифіковано вже після прийняття Конституції України. Див. Закон України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції”. //Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 40. — Ст. 263.
169. Действующее международное право. В 3-х томах. /Сост. Ю.М. Колосов, Э.С. Кривчикова. Том 1. – М., 1996. – С. 352.
170. Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 18. — Ст. 101.
171. Там само. — 1994. — № 27. — Ст. 218.
172. Офіційний вісник України. — 1999. — № 17. — Ст. 740.
173. Кодифікація приватного (цивільного) права України /За ред. проф. А. Довгерта. — К., 2000. — С. 41.
174. Вісник Конституційного Суду України. — 1998. — № 1 (3).
175. Офіційний вісник України. — 2001. — № 9. — Ст. 342.
176. Конституция Российской Федерации: Научно-практический комментарий /Под ред. акад. Топорнина Б.Н. — М., 1997. — С. 26—27.
177. Рабинович П. М. Права людини і громадянина у Конституції України (до інтерпретації вихідних конституційних положень). — Х., 1997. — С. 7.
178. Сборник документов по истории нового времени стран Европы и Америки. — М., 1990. — С. 96—98.
179. Гегель. Філософія права. — М., 1990. — С. 90.
180. Кистяковский Б.А. Вказ. праця. — С. 324.
181. Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1990. — № 31. — Ст. 429.
182. Історія української Конституції. /Упоряд. А.Г. Слюсаренко, М.В. Томенко, — К., 1997.— С. 106.
183. Там само. — С. 118.
184. Там само. — С. 133.
185. Алексеев Н.Н. Русский народ и государство. — М., 1998. — С. 313.
186. Історія української Конституції. Вказ. праця. — С. 180.
187. Там само. — С. 232.
188. Там само. — С. 246.
189. Конституции зарубежных государств: Учебное пособие /Сост. проф. В.В. Маклаков. — 3-е изд., перераб. и доп. — М., 2001. — С. 134.
190. Там само. — С. 70.
191. Там само. — С. 176.
192. Конституції нових держав Європи та Азії /Упоряд. С.Головатий. — К., 1996. — С. 164.
193. Там само. — С. 272.
194. Там само. — С. 9.
195. Історія української Конституції. Вказ. праця. — С. 295.
196. Постанова Верховної Ради України “Про проект нової Конституції України” від 1 липня 1992 року. //Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 37. — Ст. 550.
197. Конституція незалежної України: У 3 кн. Книга 1. /Під заг. ред. С. Головатого; Упоряд. С. Головатий, Л. Юзьков. — К., 1995. — С. 128.
198. Там само. — С. 202.
199. Див. статтю 26. /Там само. — С. 272.
200. Там само. — С. 330.
201. Конституционное право. Энциклопедический словарь. /Отв. ред. и рук. автор. колл. проф. С.А. Авакьян. — М., 2000. — С. 209.
202. Історія української Конституції. Вказ. праця. — С. 368.
203. Туманов В.А Вступительная статья //Французская Республика. Конституция и законодательные акты. — М., 1989. — С. 39-45; Конституционное (государственное) право зарубежных стран. — М., 1995. — Т. 2. — С. 12—103.
204. Офіційний вісник України. — 2001. — № 25. — Ст. 1107.
205. Конституции зарубежных государств. Вказ. праця. — С. 351—352.
206. Коментар до Конституції України. — К., 1996. — С. 85.
207. Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 18. — Ст. 101.
208. Новий тлумачний словник української мови у 4 томах. Т. 2. — К., 1999. — С. 74.
209. Там само. Т. 1. — С. 290.
210. ЗП України. — 1993. — № 1-2. — Ст. 32.
211. Урядовий кур’єр. — 1993. — 4 листопада.
212. ЗП України. — 1995. — № 6. — Ст. 158.
213. Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 13. — Ст. 113.
214. Офіційний вісник України. — 1998. — № 9. — Ст. 335.
215. Голос України. — 1993. — 11 червня.
216. ЗП України. — 1994. — № 11. — Ст. 283.
217. Порядок виїзду з України і в’їзду в Україну. Правовий статус іноземців: Науково-практичні коментарі та нормативно-правові акти. //Хавронюк М.І., Прощаєв Б.В., Марченко М.І., Трофимов С.Г. — К., 1998. — С. 11.
218. ЗП України. — 1996. — № 18. — Ст. 500.
219. Офіційний вісник України. — 2002. — № 2. — Ст. Ст. 60, 61.
220. Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 15. — Ст. 190.
221. Там само. — 1994. — № 16. — Ст. 93.
222. Там само. — 1992. — № 2. — Ст. 5.
223. ЗП України. — 1995. — № 4. — Ст. 92.
224. Офіційний вісник України. — 2000. — № 32. — Ст. 1350.
225. Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 13. — Ст. 65.
226. Там само. — 1994. — № 23. — Ст. 161.
227. Офіційний вісник України. — 2001. — № 27. — Ст. 1198.
228. Там само. — 2001. — № 29. — Ст. 1292.
229. Международное право в документах. – М., 1982. — С. 138—142.
230. Урядовий кур’єр. — 1993. — 24 червня.
231. Напр.: Консульська конвенція між Україною та Угорською Республікою від 31 травня 1992 року. Див. Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 51. — Ст. 682.
232. ЗП України. — 1996. — № 4. — Ст. 148.
233. Відповідно до внесених змін Постановою Кабінету Міністрів України № 910 від 5 червня 2000 року до Постанови Кабінету Міністрів України № 1074 від 29 грудня 1995 року слова “національний паспорт” замінено словами “паспортний документ”.
234. Офіційний вісник України. — 2002. — № 2. — Ст. 62.
235. Там само. – 1997. – Число 27. – С. 54.
236. Там само. – 1999. – № 32. – Ст. 1676.
237. На виконання цього Указу Президента України Державний комітет у справах охорони державного кордону України наказом № 773 від 24 грудня 2001 року затвердив, зокрема, Інструкцію про порядок реєстрації іноземців та їх паспортних документів у пунктах пропуску через державний кордон. /Див. Офіційний вісник України. — 2002. — № 2. — Ст. 77.
238. Офіційний вісник України. — 2001. — № 40. — Ст. 1798.
239. Там само. — 2001. — № 32. — Ст. 1465.
240. ЗП України. — 1995. — № 12. — Ст. 268.
241. Разом з тим у підзаконному нормативно-правовому акті — Правилах в’їзду в Україну іноземців, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію — встановлено лише, що “оскарження не зупиняє виконання рішення про видворення” (пункт 44).
242. За міжнародною практикою видворення провадиться до тієї країни, звідки або через яку прибув іноземець або особа без громадянства, але при цьому має бути підтвердження стосовно того, звідки або через яку країну прибула дана особа — візи, квитки тощо, що у випадках із незаконними мігрантами зробити практично неможливо, до того ж, інша сторона повинна не допустити в’їзду іноземця на свою територію.
243. На порушення вимог ст. 32 Закону України “Про правовий статус іноземців” Кабінет Міністрів України не визначив порядок відшкодування витрат, пов’язаних із видворенням іноземців та осіб без громадянства за межі України.
244. Бойко І.В. Деякі особливості адміністративно-правового статусу іноземців та осіб без громадянства /Актуальні проблеми формування правової держави в Україні До 50-ї річниці Конвенції про захист прав людини та основних свобод: Матеріали Міжнародної наук.-практ. конф.: У 2-х ч. — Ч. 1 /За ред. проф. М.І. Панова.— Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000. — С. 226—227.
245. Офіційний вісник України. — 2000. — № 17. — Ст. 1647.
246. Там само. – 2000. – № 15. – Ст. 588.
247. Там само. – 2000. – № 28. – Ст. 1155.
248. Там само. — 2000. — № 32. — Ст. 1340.
249. Зразу ж після Чорнобильської катастрофи не менше 375 тисяч чоловік (Україна – 150 тис., Білорусь – 150 тис., Російська Федерація – 75 тис.) змушені були залишити свої помешкання. Багато з тих, хто жив у віддаленіших районах, де рівень радіації з часом зменшився, вже повернулись назад. Проте ті, хто жив у радіусі 30 км від Чорнобильської АЕС, ніколи не зможуть повернутись назад.
250. Відомості Верховної Ради УРСР. — 1991. — № 16. — Ст. 198.
251. Там само. —1991. — № 16. — Ст. 200.
252. Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 11. — Ст. 50.
253. Там само. — 1994. — № 11. — Ст. 51.
254. Там само. — 1998. — № 35. — Ст. 236.
255. Там само. — 1992. — № 2. — Ст. 5.
256. Офіційний вісник України. — 1998. — № 30. — Ст. 1147.
257. ЗП України. — 1993. — № 8. — Ст. 161.
258. Порядок виїзду з України і в’їзду в Україну. Правовий статус іноземців: Науково-практичні коментарі та нормативно-правові акти. Вказ. праця. — С. 26-27.
259. Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 47. — Ст. 642.
260. Чорнооченко С.І. Право на свободу пересування та місце проживання: цивільно-правовий аспект //Вісник Запорізького юридичного інституту. — 2000. — № 1. — С. 21.
261. Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 52. — Ст. 455.
262. Там само. — 1992. — № 27. — Ст. 385.
263. Там само. — 1992. — № 15. — Ст. 188.
264. Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. — К., 2000. — С. 120-121.
265. Цит. Панченко О. Надоела прописка — попробуйте регистрацию. //Зеркало недели. — 2001. — 3 листопада.
266. Указ Президента України “Питання Адміністрації Президента України” від 29 грудня 1999 року № 1625 /Див. Офіційний вісник України. – 2000. – № 1. – Ст. 7.
267. Офіційний вісник України. — 1998. — № 28. — Ст. 1043.
268. Там само. — 2000. — № 42. — Ст. 1774.
269. Відомості Верховної Ради України . — 1992. — № 27. — Ст. 382.
270. Положення про Міністерство юстиції України, затверджене Указом Президента України № 1396 від 30 грудня 1997 року //Офіційний вісник України. — 1998. — № 2. — Ст. 47.
271. Офіційний вісник України. — 1999. — № 50. — Ст. 2435.
272. Там само. — 1999. — № 50. — Ст. 2434.
273. Там само. — 2000. — № 14. — Ст. 569.
274. Там само. — 2001. — № 38. — Ст. 1724.
275. Там само. — 2002. — № 12. — Ст. 560.
276. Положення про Міністерство охорони здоров’я України, затверджене Указом Президента України № 884 від 17 серпня 1998 року //Офіційний вісник України. — 1998. — № 33. — Ст. 1221.
277. Офіційний вісник України. — 2000. — № 22. — Ст. 890.
278. Там само. — 2000. — № 38. — Ст. 1615.
279. Там само. – 1998. – № 30. – Ст. 1127.
280. Там само. – 1998. – № 31. – Ст. 1168.
281. Там само. – 1999. – № 3. – Ст. 94.
282. Там само. — 2000. — № 32. — Ст. 1350.
283. Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 20-21. — Ст. 190.
284. Там само. — 1999. — № 11. — Ст. 79.
285. Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 53. — Ст. 793.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Нормативно-правові акти

1. Конституція України //Відомості Верховної Ради України - №30. - 1996. - Ст. 141.
2. Акт проголошення незалежності України //Відомості Верховної Ради України. - 1991. - №38. - Ст. 502.
3. Декларація про державний суверенітет України //Відомості Верховної Р