КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ (проблеми теорії і практики)

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП ............................................................................................................ 3

РОЗДІЛ 1
АКТУАЛЬНІ ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ ......... 12

Підрозділ 1.1. Поняття і сутність виконавчої влади в контексті
теорії "розподілу влад" (поділу влади) ................................................. 12
Підрозділ 1.2. Виконавча влада і форми державного правління. ...... 43

РОЗДІЛ 2
РОЗВИТОК КОНСТИТУЦІЙНІХ ЗАСАД ВИКОНАВЧОЇ
ВЛАДИ В УКРАЇНІ ........................................................................................ 88

Підрозділ 2.1. Історико-правові аспекти становлення конституційних
засад виконавчої влади ........................................................................... 88
Підрозділ 2.2. Сучасна еволюція конституційних засад
виконавчої влади та проблеми їх змісту ................................................ 122

ВИСНОВКИ ..................................................................................................... 177

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ....................................................... 186

ВСТУП

Формування виконавчої влади як реального явища є одним з ключових чинників національного державотворення. Зміст відповідних процесів відображає сприйняття ідеї “розподілу влад” (поділу влади), яка стала визначальною для теорії і практики конституційного розвитку України. Реалізація цієї ідеї за певних умов сприятиме демократичному наповненню державотворення, адже сучасна держава існує в координатах, зумовлених саме “розподілом влад”.
При цьому організація державного владарювання на засадах “розподілу влад” не може вважатися самодостатньою для оцінки суспільно-політичного, зокрема конституційного, розвитку. Першорядне значення мають особливості прийнятої форми державного правління і, головне, характеристики соціуму, в якому функціонує відповідно побудований державний механізм.
Становлення явища виконавчої влади в Україні є предметом аналізу представників різних наук. Проте об’єктивно найважливішими є конституційно-правові за сутністю дослідження цього явища. Основний Закон встановлює, конституює виконавчу владу, а інші джерела галузі конституційного права покликані визначити основи системи виконавчої влади, встановити статус її окремих елементів, регламентувати деякі інші питання.
Об’єктом дослідження у першу чергу має стати зміст тих структурних частин (розділів) Конституції України, які сполучені з явищем виконавчої влади. Відповідні правові норми складають конституційний інститут засад виконавчої влади в Україні. Конституційні інститути мають різний рівень системності. У вітчизняній літературі пропонуються різні їх класифікації, однак за обсягом врегульованих відносин, фактичною кількістю включених до них норм звичайно виділяють три рівні відповідних інститутів. Одні автори визнають існування генеральних та основних інститутів, а також субінститутів (104, С. 26; 166, С. 24–25). Інші виділяють загальні, головні та початкові (первинні) (187, С. 9).
Інститут засад виконавчої влади в Україні є конституційним інститутом найвищого рівня системності. Його нормативне наповнення насамперед забезпечується змістом двох розділів Основного Закону – “Президент України” і “Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади”. Наголосимо, що по суті загальною рисою світової конституційної практики є наявність в основних законах розділів (глав), присвячених виконавчій владі.
За будь-яких умов, аналіз змісту конституційного інституту засад виконавчої влади в Україні має бути однією з преференцій вітчизняної юридичної науки. При цьому такий аналіз не слід зосереджувати виключно на положеннях чинної Конституції України. Важливо простежити ретроспективу відповідного явища, порівняти організацію і функціонування системи виконавчої влади в Україні з досвідом інших країн.
В нашій країні у 90-і роки минулого століття було видано низку робіт науковців-юристів (здебільшого статей і тез виступів на наукових конференціях), автори яких досліджували окремі аспекти конституційної регламентації сфери виконавчої влади. Вивченню питань теоретичного і практичного характеру щодо організації і функціонування системи виконавчої влади присвячена праця вчених, здебільшого зосереджених в Інституті держави і права НАН України і в Українській Академії державного управління при Президентові України. Вказані установи виконують важливу роль інтеграторів відповідних досліджень.
Проте з об’єктивних причин більшість розробок працівників цих установ мають адміністративно-правову спрямованість, і явище виконавчої влади досліджується ними насамперед в контексті теорії державного управління. Тому можна говорити про існування потреби в узагальненнях щодо проблем конституційної теорії і практики, пов’язаних із загальним явищем виконавчої влади, зокрема з функціонуванням системи виконавчої влади в Україні.
Актуальність теми дисертаційного дослідження насамперед зумовлена потребами визначення і обгрунтування основних характеристик виконавчої влади в Україні з метою удосконалення її конституційних засад, організації і діяльності носіїв виконавчої влади. Важливим є і те, що, як зазначалось, на сьогодні відсутні фундаментальні розробки, присвячені конституційній теорії і практиці виконавчої влади в Україні.
Дисертант має намір сформулювати і викласти певні тези за змістом відповідних проблем, які дискутуються і по-різному трактуються фаховим середовищем. Обраний дисертантом напрямок дослідження пов’язаних з планом науково-дослідної роботи Української Академії державного управління при Президентові України.
Головна мета дисертаційного дослідження полягає у розробці пропозицій щодо коригування конституційно-правових статусів різних носіїв виконавчої влади. Останнє не є самоціллю, і удосконалення організації та діяльності відповідних органів сприятиме підвищенню ефективності державного владарювання в цілому, поглибленню демократичних засад у функціонуванні усієї політичної системи.
Водночас дисертант виходить з того, що пропозиції практичного характеру мають грунтуватися на теоретичному осмисленні відповідних явищ і процесів. Тому в роботі значну увагу приділено питанням конституційної теорії виконавчої влади, вчинено спроби самовизначитися щодо понять концептуального характеру (виконавча влада, державне управління, уряд тощо), розглянуто історичний аспект конституційної регламентації тощо явища, яке за смислом ідеї “розподілу влад” визначається як виконавча влада. Для досягнення вищезазначених цілей дисертант мав вирішувати наступні завдання:
– проаналізувати сучасний стан світової конституційної практики щодо фіксації явища виконавчої влади;
– визначити сутність виконавчої влади в контексті ідеології “розподілу влад” і у співвідношенні з іншими “розподіленими владами”, зокрема із законодавчою владою;
– сформулювати і обгрунтувати низку теоретичних понять за смислом явища виконавчої влади;
– дослідити взаємозв’язки, що існують (узагальнено) між інститутом глави держави і явищем виконавчої влади;
– проаналізувати розвиток конституційного регулювання сфери виконавчої влади (державного управління) в Україні, закцентувати увагу на питаннях наступництва, а також на особливостях, котрі характеризували різні його етапи;
– висвітлити загальні проблеми організації і функціонування системи виконавчої влади, які існують за змістом чинної Конституції України і у зв’язку з прийнятою формою державного правління;
– концептуально визначитись щодо характеру компетенційних зв’язків у своєрідному трикутнику “Верховна Рада України – Президент України – Кабінет Міністрів України”;
– охарактеризувати пропозиції стосовно можливого удосконалення конституційного регулювання сфери виконавчої влади в Україні.
Предметом дослідження є процеси формування виконавчої влади в Україні як реального явища; унормування організації і діяльності державних органів, які реалізовували раніше відповідні функції і сьогодні покликані здійснювати виконавчу владу в Україні; перспективи еволюції конституційно-правових статусів цих органів. Об'єкт дослідження складають конституційно-правові відносини, які виникають за наслідками відповідного регулювання сфери виконавчої влади.
Методологічну основу роботи складають загальнонаукові методи діалектичного пізнання соціальних процесів, виключно процесів у державі як важливої складової соціуму. З метою одержання найбільш повних результатів при здійсненні дослідження застосовуються практично усі конкретно – наукові, спеціальні методи. При цьому, виходячи з обраної теми, дисертант найбільшою мірою сперся на порівняльно-правовий (компаративний) та історико-правовий методи.
Теоретичну основу дисертації складають здобутки насамперед вітчизняних вчених, які досліджують процеси становлення різних елементів державного механізму незалежної України, організаційно або функціонально сполучених з явищем виконавчої влади: В.Б.Авер’янова, О.Ф.Андрійко, Ю.П.Битяка, В.І.Борденюка, Ф.Г.Бурчака, А.П.Зайця, А.М.Колодія, В.В.Копейчикова, Л.Т.Кривенко, Є.Б.Кубко, В.В.Медведчука, Н.А.Мяловицької, Н.Р.Нижник, В.Ф.Опришко, Н.Г.Плахотнюк, В.Ф.Погорілко, М.Ф.Селівона, С.Г.Серьогіної, В.Я.Тація, Є.А.Тихонової, Ю.М.Тодики, О.Ф.Фрицького, В.В.Цветкова, М.В.Цвіка, В.М.Шаповала, Ю.С.Шемшученка, Л.П.Юзькова та деяких інших.
У процесі розробки теми були вивчені праці вчених, присвячені генезі явища виконавчої влади на українських теренах – у першу чергу О.Л.Копиленка і О.М.Мироненка. Інтерес був виявлений і до дослідів відповідної проблематики за радянських часів. Не залишилися поза увагою роботи провідних зарубіжних конституціоналістів і фахівців з державного управління, а також праці “старих” авторів, яких можна вважати класиками теорії конституційного права.
Наукова розробка теми грунтується на здобутках сучасної науки теорії права, а також результатах досліджень у царинах інших, аніж конституційне, галузей публічного права.
Дисертаційне дослідження здійснюється на основі аналізу змісту Конституції України і законів, інших чинних нормативно-правових актів, співвіднесених з обраною темою. Науковий аналіз поширюється на конституційне регулювання сфери виконавчої влади в зарубіжних країнах. Об’єктом інтересу дисертанта є також нечинні правові акти, що складали підвалини відповідних конституційних засад в Україні у минулому.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше у вітчизняній науці конституційного права здійснено спробу на узагальненому рівні розглянути конституційно-правові проблеми, що супроводжують становлення і розвиток засад виконавчої влади в Україні. При цьому домінантою є практичні потреби удосконалення правового регулювання сфери виконавчої влади, статусу державних органів, сполучених з цією сферою.
На основі проведеного дослідження сформульовано ряд положень, висновків і пропозицій, які дисертант виносить на захист:
– уперше сформульовано тезу про необхідність відмови від вживаного терміну "гілка влади" та похідних від нього як таких, що, по-перше, є невдалими з огляду на вимоги етимології, по-друге, не відповідають самій сутності ідеї "розподілу влад" (поділу влади);
– запропоновано уточнення за змістом поширеного сприйняття ідеї "розподілу влад" як такої, що нібито засвідчує наявність у державі трьох "влад" з особливими повноваженнями; визначено "розподілені влади" як три основні державні функції (законотворчість, державне управління і правосуддя), котрими не вичерпується державна діяльність;
– удосконалено підхід щодо співвіднесеності законодавчої і виконавчої влади як рівнозначущих сфер (видів) державної діяльності; запропоновано аргументи у спростування твердження про нібито примат, зверхність тощо законодавчої влади відносно влади виконавчої;
– дістала подальший розвиток позиція, за якою в цілому негативно характеризується теоретична концепція президентського арбітражу; визначені положення за змістом Конституції України, котрі засвідчують відсутність у Президента арбітражної функції;
– удосконалено підхід, за яким державне управління складає зміст виконавчої влади як загального явища і забезпечує її функціональне наповнення; запропоновані поняття виконавчої влади і органів виконавчої влади з акцентом на права людини і громадянина, реалізація яких визначена своєрідним покликанням державного управління;
– запропоновані уточнення за змістом поняття уряд; визначено зумовленість організації виконавчої влади прийнятою формою державного правління; відкориговано оцінки деяких інститутів, пов'язаних з функціонуванням виконавчої влади та її взаємовідносинами з владою виконавчою (контрасигнування, форми парламентського контролю за урядом, несумісність мандата і посади в уряді, імпічмент, право вето тощо);
– уперше сформульовано тезу про зорієнтованість конституційних проектів і політичних програм кінця ХІХ – початку ХХ ст.ст. на сприйняття ідеології парламентаризму і про те, що організація державного владарювання за часів визвольних змагань в цілому відбивала здобутки світового конституціоналізму;
– удосконалене визначення президента як найвищої посадової особи держави і водночас як одного з вищих (одноосібного) органів держави; уперше за замістом аналізу положень Конституції України концептуально визначено функції Президента і встановлене їх співвідношення з його конкретними повноваженнями;
– дістала подальший розвиток позиція, за якою організація і функціонування державного механізму зумовлена так званим "дуалізмом" виконавчої влади; удосконалено підхід щодо функціонального поєднання Президента зі сферою виконавчої влади і навіть щодо його визначення главою виконавчої влади де-факто;
– уперше охарактеризовано конституційно встановлені зв'язки Кабінету Міністрів з Президентом і Верховною Радою з огляду на усталену теорію і практику; відкориговано тлумачення конституційного положення, за яким Кабінет Міністрів є вищим органом в системі органів виконавчої влади.
Наукове і практичне значення результатів дослідження насамперед полягає в тому, що сформульовані в дисертації теоретичні положення, коментарі і висновки можуть бути використані для удосконалення конституційно-правового регулювання у сфері виконавчої влади, в науково-дослідній роботі, при викладанні учбового курсу конституційного права. Матеріали дисертації передані до Управління правової експертизи Секретаріату Конституційного Суду.
Результати досліджень, що включені до дисертації, оприлюднювались на конференціях: “Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні” (Київ, Українська Академія державного управління при Президентові України, травень 2001 р.), на міжнародній науково-практичній конференції "Парламентаризм в Україні: теорія і практика" (Київ, Інститут законодавства Верховної Ради України, червень 2001 р.), на Всеукраїнських муніципальних слуханнях “Муніципальний рух в Україні – 10 років розвитку” (Бердянськ, вересень 2002 р.).
Результати дисертаційного дослідження оприлюденні через публікації її автора:
1.Поділ влади і феномен виконавчої влади в сучасному конституційному процесі //Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України. – 2001. – Вип.2. – С.204-214.
2.Феномен виконавчої влади і конституційні проекти початку ХХ ст. //Держава і право. Збірник наукових праць. - Вип.11. – К.: Інститут держави і права НАН України, 2001. – С.151-157.
3.Контроль за органами виконавчої влади як складова розвитку парламентаризму в Україні // Парламентаризм в Україні: теорія і практика. Матеріали міжнародної науково-практичної коференції. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2001. – С.404-407.
4.Співвідношення місцевого самоврядування і державної влади в умовах формування громадянського суспільства в Україні // Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні. Матеріали науково-практичної конференції за міжнародною участю. – К.: Українська Академія державного управління при Президентові України, 2001. – С.239-242.
5.Про деякі особливості організації “місцевої влади” / Муніципальний рух: новий етап розвитку. Матеріали VII українських муніципальних слухань. / За заг. ред. М.Пухтинського. – К.: Логос, 2002. – С. 380-382.
6.До питання про співвідношення виконавчої влади і державного управління // Право України. – 2002. – № 9.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Підводячи підсумки за змістом дисертаційного дослідження, можна запропонувати наступні узагальнення:
1. Юридичне визначення явища виконавчої влади з історично зумовлених причин є реальним лише за змістом ідеології "розподілу влад" (поділу влади) і з урахуванням її сучасних модифікацій. З часом, коли засади ідеології "розподілу влад" знайшли втілення в конституційних текстах, поняття виконавчої ради набуло офіційного характеру, а його зміст відбився у повноваженнях державних органів, покликаних здійснювати відповідну державну функцію.
З об'єктивних причин значну увагу проблематиці "розподілу влад" стали приділяти із здобуттям незалежності України. У науковий вжиток увійшли формулювання "гілка влади", "виконавча гілка влади" тощо. Причиною появи таких формулювань є невдалий подвійний переклад положення Ш.Монтеск'є про "separation des pouvoirs". Вказані формулювання практично не вживаються в текстах законів й інших нормативно-правових актів.
Ідея "розподілу влад" іноді трактується як така, що нібито засвідчує наявність в державі трьох "влад" з їх повноваженнями. Фактично ж в ст.6 Конституції України йдеться про те, що три головні державні функції – законодавча, виконавча і судова – реалізуються по суті спеціалізованими органами, наділеними для цього повноваженнями. Не влада поділяється на умовні "гілки", а органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України і законами межах. Ніяких "гілок влади" та їх повноважень в Основному Законі не передбачено. Більше того, відповідний термін в ньому не використовується.
Одним з питань, пов'язаних із з'ясуванням сутності виконавчої влади, є її співвіднесеність з владою законодавчою. Ідея "розподілу влад", сформульована Ш.Монтеск'є і покладена в основу конституційної практики більшості країн, виключала зверхність кожної з "розподілених влад" відносно іншої. Сьогодні в розвинутих країнах питання співвіднесеності законодавчої і виконавчої влади з акцентом на домінуванні першої не вважається актуальним на рівні юридичної теорії. Навпаки, нерідко розглядають проблему фактичного домінування виконавчої влади (уряду).
З різних причин відповідне питання постає актуальним у пострадянських країнах, де частина авторів дотримується позиції примату законодавчої влади і спрощеного підходу до розуміння виконавчої влади як діяльності у виконання законів. Прибічники ідеї верховенства законодавчої влади по суті ігнорують сенс явища стримувань і противаг, яке є стрижневим за змістом ідеї "розподілу влад". Об'єктивно система стримувань і противаг ставить у певну залежність здійснення, зокрема, законодавчої влади від позиції органів, віднесених до інших галузей (сфер) влади. Необхідно говорити про особливу, але не першорядну чи пріоритетну, роль законодавчої влади відносно влади виконавчої і навпаки.
Співвіднесеність законодавчої і виконавчої влади зумовлена насамперед прийнятою формою державного правління. Відповідь на питання щодо такої співвіднесеності можна отримати шляхом аналізу співвідношення повноважень вищих органів держави, функціонально поєднаних із законодавчою і виконавчою владою, з урахуванням практики застосування конституційних положень, які визначають статус відповідних органів.
Складнощі, які існують при реалізації ідеї "розподілу влад", супроводжуються формулюванням в юридичній науці певних положень, які об'єктивно не сприяють їх подоланню. До таких положень можна віднести ті, за якими визнається існування окремої "президентської влади". За змістом сучасної конституційної теорії "президентську владу" можна було б пов'язувати з так званою арбітражною функцією глави держави. Оцінюючи концепцію президентського арбітражу в контексті ідеї "розподілу влад", треба зазначити, що визнання за Президентом якоїсь арбітражної функції у взаємовідносинах законодавчої і виконавчої влади, по-перше, не відповідає змісту Конституції України і, по-друге, фактично деформує закріплену нею ідею "розподілу влад".
Пропозиції щодо виокремлення окремої "президентської влади" генетично пов'язані з концепцією королівської влади, сформульованої на початку ХІХ ст. Ця концепція суперечить теорії Ш.Монтеск'є, адже, на думку останнього, рівновага "розподілених влад" забезпечується їх взаємодією і взаємовпливом, а не якимось арбітром або посередником. Тертя між "розподіленими владами" в умовах демократичних режимів ліквідуються шляхом політичних компромісів, які, зокрема, знаходять у процесі діяльності державних органів. Саме необхідності пошуків таких компромісів слугують визначені основними законами системи стримування і противаг.
Спроби кваліфікувати нові "гілки" влади, інші аніж ті, котрі є конституційно визначеними, не відповідають Основному Закону. Конструювання будь-якої четвертої тощо "гілки" влади не створить додаткових можливостей в реалізації органами державної влади їх компетенції. До того ж прийняття подібних теоретичних конструкцій не є адекватним наявному механізму здійснення державної влади і потребуватиме реформування Конституції України.
2. Важливе значення для з'ясування поняття і сутності виконавчої влади має явище державного управління. Поняття державного управління було вживане за радянських часів, коли ідея "розподілу влад" негативно подавалася як буржуазна і відповідно сприймався термін "виконавча влада". Саме ж державне управління трактувалось як відносно самостійний вид державної діяльності. І хоча термін "державне управління" широко вживається у вітчизняній літературі, він відсутній в Конституції України. Варто позитивно сприймати застосування термін "державне управління" в нормативно-правових актах, як це має місце в деяких указах Президента.
Державне управління у вузькому сенсі складає зміст виконавчої влади і забезпечує її функціональне наповнення. Виконавча влада – це галузь (сфера) публічної влади, зміст якої складає діяльність відповідних органів державної влади і органів місцевого самоврядування з метою здійснення управління як цілеспрямованого впливу на розвиток різних сфер суспільного буття шляхом реалізації їх владних повноважень методами і засобами, визначеними конституційним і, насамперед, адміністративним правом. Водночас виконавча влада – це один з головних напрямків державної діяльності, який узагальнено визначається як державне управління, водночас сукупність або система органів, котрі здійснюють повноваження за змістом цієї діяльності.
Поняття і сутність виконавчої влади є виразними, якщо їх характеризувати через призму форми державного правління. Для такої характеристики важливо визначитись щодо поняття уряду. Термін "уряд" вживається в літературі в двох значеннях. По-перше, ним позначають усю сукупність або систему органів, які здійснюють виконавчу владу. По-друге, терміном "уряд" номіновано вищий (центральний) колегіальний орган виконавчої влади. Останнє трактування уряду відображене в сучасних конституціях.
3. Ідея "розподілу влад" була сприйнята і в той чи інший спосіб засвідчена представниками національної політичної думки. Аналізуючи зміст конституційних проектів і політичних програм кінця ХІХ – початку ХХ ст.ст. щодо організації виконавчої влади, треба звернути увагу на те, що політичним вподобанням лідерів більшості тогочасних українських партій відповідала ідеологія парламентського правління.
Зі зміною суспільно-політичних обставин змінився зміст відповідних пропозицій. Парламентське правління з можливими його формами залишалося принадливим для ідеологів тогочасного українського державотворення, однак реалії спонукали їх проявляти інтерес до авторитарних форм організації влади. Відповідно трансформувалися і підходи до конституювання виконавчої влади. При цьому необхідно зазначити, що політико-правова ідеологія, поширена за часів визвольних змагань, і тогочасна організація державного владарювання в цілому відбивали здобутки світового конституціоналізму.
Ідеї "розподілу влад" було відкинуто за радянських часів. Проголошення повновладдя рад об'єктивно заперечувало існування виконавчої влади як одного з видів державного владарювання. Проте вже за відповідних часів на рівні теорії і практики з часом відбулось виокремлення різних видів державної діяльності, зокрема державного управління, і була визнана "спеціалізація" органів.
4. Початок сучасного етапу конституційного регулювання сфери виконавчої влади об'єктивно пов'язаний з офіційним прийняттям і поступовим запровадженням ідеї "розподілу влад". З іншого боку, проголошення цієї ідеї певний час супроводжувалось її поєднанням на практиці з схемами організації радянської влади. Такий симбіоз не тільки ускладнював досягнення результатів в ході державотворення, а й створював передумови дестабілізації суспільно-політичного життя. В цілому організацію державного механізму за Конституцією (Основним Законом) України 1978 р. із змінами і доповненнями треба характеризувати як незавершену з огляду на самий сенс ідеї "розподілу влад". Ця незавершеність, зокрема, була зумовлена згадуваним симбіозом.
Спробою подолати такий симбіоз був Конституційний Договір 1995 р. За цим актом Верховна Рада фактично втратила ознаки "найвищого органу державної влади". При цьому розмежування компетенції між органами законодавчої і виконавчої влади засвідчувало сприйняття засад змішаної республіканської форми правління.
Ідеологія "розподілу влад" була відображена в усіх офіційних проектах нової Конституції України, оприлюднених у 1993-1996 р.р. Характерно, що усі вони по суті передбачали прийняття змішаної республіканської форми правління. З прийняттям чинного Основного Закону почався новий етап у розвитку конституційних засад виконавчої влади в Україні.
5. В контексті теми дисертаційного дослідження, вагоме значення має питання про природу інституту президента взагалі, інституту Президента України зокрема. Президента нерідко визначають як найвищу посадову особу держави. Проте таке його визначення не є завершеним. Доречно визначати президента і як один з вищих (одноосібний) органів держави.
Основним Законом вичерпно встановлені повноваження Президента: в частині першій ст.106 міститься їх певний перелік і водночас застережено, що він здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України. Характерно, що в інших країнах із змішаною формою правління основні закони, як правило, не містять застережень, які можна трактувати як вказівку на вичерпність конституційних повноважень президента. Окремі положення за змістом статусу Президента сформульовані у загальному вигляді, що дозволяє шляхом їх тлумачення розширювати його компетенцію.
Заслуговує на увагу питання про функції Президента та їх співвідношення з його повноваженнями. Співвідношення між функціями державного органу і його повноваженнями виглядає як співвідношення загального і конкретного. Тому функції можуть бути сформульовані насамперед за змістом аналізу відповідних повноважень, а їх виконання об’єктивоване реалізацією останніх. Разом з тим, як свідчить практика, функції можуть бути прямо зафіксовані в текстах конституцій, хоча звичайно без їх такого йменування. Іноді функції номінуються як повноваження, хоча узагальненість виділяє їх серед останніх.
Кожна з функцій Президента, що відповідно визначена в Основному Законі, "матеріалізується" в його конкретних повноваженнях, встановлених там же. Наприклад, за змістом частини другої ст. 102 можна говорити про таку функцію Президента, як гарантування додержання Конституції України. У свою чергу, ця функція відображає і узагальнює його певні повноваження, насамперед право звертатися до Конституційного Суду щодо вирішення питань про відповідність Конституції України визначених актів. Частина повноважень Президента може бути кореспондована змістові не однієї, а кількох функцій.
Повноваження Президента, встановлені Конституцією України, доречно класифікувати на такі, що, по-перше, пов’язані з його статусом як глави держави і, по-друге, поєднані з роллю носія виконавчої влади. Деякі з повноважень можуть розглядатися як віднесені до обох груп наведеної класифікації. Наприклад, повноваження щодо формування Кабінету Міністрів. Особливістю статусу Президента є те, що за Основним Законом він наділений широкими владними повноваженнями стосовно сфери виконавчої влади.
Загалом, питання змісту конституційного статусу того чи іншого вищого органу держави значною мірою є питаннями політичної діяльності. Юридична оцінка цього змісту можлива лише з огляду на його відповідність засадам побудови державного механізму, встановленим в Основному Законі, зокрема загальній засаді “розподілу влад”. Саме за критерієм доцільності сформульована більшість оцінок обсягу і змісту компетенції Президента. Звичайно цей критерій виводиться з суб’єктивних міркувань.
6. Особливістю організації і функціонування державного механізму за умов змішаної республіканської форми правління є так званий “дуалізм” виконавчої влади. Його сутність полягає в тому, що існує своєрідний подвійний центр виконавчої влади, який складають уряд і президент. Якщо перший об’єктивно є центральним колегіальним органом виконавчої влади і важливою складовою її формалізованої організації, то другий поєднаний з виконавчою владою насамперед функціонально.
Такий “дуалізм” передбачено і за Конституцією України, що визнає більшість вітчизняних авторів. Теоретична конструкція “дуалізму” виконавчої влади по суті спонукає частину авторів до висновку, за яким Президент має розглядатися поза “розподіленими владами”.
Однак статус Президента пов’язаний з організацією і функціонуванням “розподілених влад”. Ті повноваження, котрі кореспондовані ролі Президента як глави держави, зазвичай є елементами системи стримувань і противаг у взаємовідносинах насамперед між законодавчою і виконавчою владою. Інші асоціюються з явищем виконавчої влади. Реалії свідчать, що Президент є ключовою складовою системи виконавчої влади. Характер його компетенційних зв’язків з Кабінетом Міністрів унаочнює домінантність ролі Президента у сфері виконавчої влади.
Президент має значні компетенційні “важелі впливу” щодо Кабінету Міністрів. На увагу заслуговує положення п.10 частини першої ст.106 Конституції України, за яким встановлено по суті позапарламентський порядок (спосіб) формування уряду, адже Верховна Рада не уповноважена на дії щодо призначення членів Кабінету Міністрів. З цього логічним є те, що Основним Законом Верховна Рада не може виразити недовіру окремим членам Кабінету Міністрів. Відсутність інституту індивідуальної політичної відповідальності Кабінету Міністрів перед Верховною Радою об’єктивно зумовлює обмеженість взаємозв’язків між урядом і парламентом.
Визнаючи Президента главою виконавчої влади де-факто, не можна спрощувати роль інших складових системи виконавчої влади, насамперед Кабінету Міністрів. Зміст конституційного статусу останнього засвідчує значущість ролі уряду у сфері виконавчої влади. Цей статус дає можливість визначення Кабінету Міністрів як центру з питань забезпечення реалізації державної політики у сфері виконавчої влади.
“Дуалізм” виконавчої влади засвідчує і зміст конституційного статусу Кабінету Міністрів. Відсутність в Основному Законі його визначення урядом не заперечує прийнятності відповідної політико-правової оцінки. З огляду на “дуалізм”, некоректно іменувати Кабінет Міністрів вищим органом виконавчої влади. Разом з тим припустиме його визначення як центрального колегіального органу виконавчої влади.
Характеризуючи конституційно прогнозовану роль Прем'єр-міністра у сфері виконавчої влади, його не можна визнавати главою уряду і, водночас, визначати як так званого “адміністративного прем'єра”. Сьогоднішні реалії щодо ролі Прем’єр-міністра не є абсолютом, адже в Конституції України є достатньо положень, конкретизація і деталізація яких сприятиме коригуванню статусу відповідної посадової особи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авер'янов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні. – К.: ІнЮре, 1997. – 48с.
2. Авер'янов В.Б. Правовий статус Кабінету Міністрів України: конституційні засади // Правова держава: Щорічник наукових праць (випуск 8). – К.: Інститут держави і права АН України, 1997. – С.29-37.
3. Авер'янов В.Б., Крупчан О.Д. Виконавча влада: конституційні засади і шляхи реформування. – Харків: Право, 1998. – 38с.
4. Авер'янов В.Б. Забезпечення прав людини у сфері виконавчої влади // Правова держава: Щорічник наукових праць (випуск 9). – К.: Інститут держави і права АН України, 1998. – С.16-22.
5. Авер'янов В.Б. Адміністративне право України: доктринальні аспекти реформування // Право України. – 1998. - №8. – С.8-13.
6. Авер'янов В.Б., Андрійко О.Ф. Виконавча влада і державний контроль. – К.: Інститут держави і права АН України, 1999. – 47с.
7. Авер'янов В.Б. Центральні органи виконавчої влади України: конституційний підхід до класифікації в контексті адміністративної реформи в Україні // Вісник Академії правових наук України. – 1999. - №1. – С.42-50.
8. Агафонов С.А. Систематизація законодавства про інститут Президента України: проблеми та шляхи вирішення //Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики. Матеріали міжнародної наукової практичної конференції, жовтень 1999. – К.:Інститут законодавства Верховної Ради України, 1999. – С.406-408.
9. Ардан Ф. Франция: государственная система. – М.: Юридическая литература, 1994. – 176с.
10. Алексеев А.С. Безответственность монарха и ответственность правительства. – М.: Т-во Д. Сытина, 1907. – 71с.
11. Административное право: Учебник // Под ред. Ю.М. Козлова, Л.Л. Попова. – М.:Юристъ, 1999. – 728с.
12. Амеллер М. Парламенты. – М.: Прогресс, 1967. – 512с.
13. Андрійко О.Ф. Державний контроль у сфері виконавчої влади України. – К.: ІнЮре, 1999. – 45с.
14. Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: програмні документи перших українських політичних партій / Упоряд. В.С. Журавський. – К.: Пошук, 1992. – 96с.
15. Баглай М.В. Конституционное право Российской Федерации: Учебник. – М.: Инфра М, 1998. – 741с.
16. Баглай М.В., Туманов В.А. Малая энциклопедия конституционного права. – М.: БЕК, 1998. –519с.
17. Бахрах Д.П. Административная власть как вид государственной власти // Государство и право. – 1992. - №3. – С.13-20.
18. Битяк Ю. Оновлення змісту діяльності органів виконавчої влади – головна мета адміністративної реформи в Україні // Вісник Академії правових наук України. – 2000. - №4. – С.10-19.
19. Борденюк В.І. Деякі аспекти співвідношення державного управління та місцевого самоврядування в контексті реформи адміністративного права // Вісник УАДУ при Президентові України. – 2000. - №1. – С.209-216.
20. Бурчак Ф.Г. Президент України. – К.: ІнЮре, 1997. – 24с.
21. Бурчак Ф.Г. Конституційний статус Президента України // Правова держава. Щорічник наукових праць (випуск 8). – К.: Інститут держави і права АН України, 1997. – С.19-28.
22. Василенко И.А. Административно-государственное управление в странах Запада: США, Великобритания, Франция, Германия. – М.: Логос, 1998. – 168с.
23. Веніславський Ф. Взаємодія гілок державної влади як принцип основ конституційного ладу України // Право України. – 1998. - №1. – С.34-38.
24. Веніславський Ф. Конституційні основи взаємовідносин законодавчої та виконавчої влади в Україні: Автореф. дис. кандидата юрид. наук: 12.00.02 / Нац. юрид. академія. – Харків, 2000. – 22с.
25. Відомості Верховної Ради Української РСР. –1979. - №1.- Ст.7. (Закон Української РСР "Про Раду Міністрів Української РСР").
26. Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1991. - №19. – Ст.230. (Закон Української РСР "Про утворення Кабінету Міністрів Української РСР").
27. Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1991. - №26. – Ст.294. (Закон Української РСР "Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР у зв'язку з вдосконаленням системи державного управління").
28. Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1991. - №33. – Ст.ст.445, 446. (Закон Української РСР "Про застосування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР". Закон Української РСР "Про Президента Української РСР"").
29. Вісник державних законів для всіх земель Української Народньої Республіки. – 1920. – 19 листопада (Випуск 2).
30. Вісник УНР. – 1919. – 8 лютого.
31. Габричидзе Б.Н. Конституционный статус органов Советского государства. – М.: Юридическая литература, 1982.- 184с.
32. Гессен В.М. Основы конституционного права. – Петроград: Книжный склад "Право", 1918. – 437с.
33. Головатенко В. Окремі аспекти конституційно-правового статусу Президента України // Право України. – 1999. - №5. – С.30-33.
34. Государственное и муниципальное управление: Справочник. – М.: Магистр, 1997. – 496с.
35. Государственное право буржуазных и освободившихся стран: Учебник / Отв. ред. И.П. Ильинского, Л.М. Энтина. – М.: Международные отношения, 1988. – 480с.
36. Государственное право Германии: в 2-х т. /Под ред. Й. Изензее, П. Кирхофф. – М.: Институт государства и права РАН, 1994. – Т.1. – 311с.
37. Градовский А.Д. Государственное право важнейших европейских держав. – СПб.: Издание Л.Ф. Пантелеева, 1895. – 528с.
38. Дашковська О.Р. Конституційний статус і взаємодія гілок державної влади в Україні // Проблеми активізації конституційно-правових досліджень і вдосконалення викладання конституційного права: Збірник наукових статей. – Харків: Нац. юрид. академія, 1999. – С. 29-45.
39. Державна виконавча влада в Україні: формування та функціонування. Збірник наукових праць (частина 1) / Керівник кол. авторів Н.Р. Нижник. – К.: Вид-во УАДУ, 2000. –224с.
40. Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В.Б. Авер'янова. – К.: Юрінком-Інтер, 1998. – 432с.
41. Державний Вісник. – 1918. – 16 травня (№1).
42. Державний контроль у сфері виконавчої влади: Наукова доповідь / За заг. ред. В.Б. Авер'янова. – К.: Інститут держави і права АН України, 2000. – 59с.
43. Дзейко Ж.О. Правовий статус державної влади Української Народної Республіки (1917-1920 р.р.): Автореф. дис. кандидата юрид. наук: 12.00.01 / Київський університет ім. Т.Шевченка. – К., 1996. – 24с.
44. Дністрянський С. Загальна наука права і політики. – Прага: Наклад Українського університету, 1923. – 392с.
45. Долежан В.В. Дія системи стримувань і противаг у відносинах між законодавчою і президентською владами в Україні // Парламентаризм в Україні: теорія та практика. Матеріали міжнародної конференції, червень 2001р. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2001. – С.169-173.
46. Драго Р. Административная наука. – М.: Прогресс, 1982. – 245с.
47. Дюги Л. Конституционное право. Общая теория государства. – М.: Товарищество И.Д. Сытина, 1908. – 957с.
48. Еллинек Г. Общее учение о государстве. – СПб.: Юридический книжный магазин Н.К.Мартынова, 1908. – 599с.
49. Жилин А.А. Учебник государственного права (часть І). – СПб.: Типография Б. Вольфа, 1916. – 422с.
50. Журавльова Г.С. Поділ влад в сучасній Україні (проблеми теорії та практики) // Право України. – 1998. - №7. – С.3-6.
51. Заєць А.П. Принцип розподілу влад в новітній українській конституційно-правовій практиці // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – №2. – С.40-50.
52. Заєць А. Здійснення принципів правової держави як засіб вдосконалення виконавчої влади // Вісник Академії правових наук України. – 1999. - №2. – С.12-26.
53. Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. – К.: Парламентське вид-во, 1999. – 248с.
54. Іващенко В.І. Про деякі аспекти правового статусу Кабінету Міністрів України // Правова держава: Щорічник наукових праць (випуск 12). – К.: Інститут держави і права АН України, 2001. - С.343-348.
55. Історія української Конституції / Упоряд. А.Г. Слюсаренко, М.В. Томенко. – К.: Право, 1997. – 464с.
56. Исполнительная власть в Российской Федерации. Проблемы развития / Отв. ред. И.Л. Бачило. – М.: Юристъ, 1998. – 432с.
57. История буржуазного конституционализма ХVІІ-ХVІІІ в.в. / Отв. ред. В.С. Нерсесянц. – М.: Наука, 1983. –296с.
58. История буржуазного конституционализма ХІХ в. / Отв. ред. В.С. Нерсесянц. - М.: Наука, 1986. – 280с.
59. Кикоть П.В. Організаційно-правові питання взаємодії системи органів виконавчої влади з Верховною Радою України // Парламентська реформа: теорія та практика. Збірник наукових праць (випуск 6). - К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2001. – С.173-181.
60. Кисіль С.П. Поняття "виконавча влада" в науці адміністративного права // Правова держава: Щорічник наукових праць (випуск 8). – К.: Інститут держави і права АН України, 1997. – С.262-265.
61. Кисіль С.П. Центральні органи виконавчої влади України: стан і розвиток. – К.: Інститут держави і права і АН України, 1999. – 77с.
62. Когут О.В. До питання про спеціальний статус центральних органів виконавчої влади // Парламентаризм в Україні: теорія та практика. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, червень 2001р. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2001. – С.208-213.
63. Козлов Ю.М. Исполнительная власть: исходные позиции // Вестник МГУ. Серия "право". 1992. - №3. – С.14-22.
64. Козлов Ю.М. Исполнительная власть: сущность, функции // Вестник МГУ. Серия "право". – 1992. - №4. –С.3-12.
65. Колодій А.М. Принципи права України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 206с.
66. Коломієць Ю.М. Інститут глави держави в системі вищих органів влади й управління зарубіжних країн. – Харків: Основа, 1998. – 246с.
67. Коментар Конституції України / Ред. кол.: В.Ф. Опришко (голова) та ін. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради Україні, 1996. – 376с.
68. Конституційне право України: Підручник / За ред. В.Ф. Погорілка. – К.: Наукова думка, 1999. – 733с.
69. Конституційне право України: Підручник / За ред. В.Я. Тація, В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики. – К.: Український центр правничих студій, 1999. – 376с.
70. Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі конституції України. – К.: Філософська і соціологічна думка, 1992. – 272с.
71. Конституционное (государственное) право: Справочник / Под ред. В.И. Лафитского. – М.: Юристъ, 1995. – 191с.
72. Конституционное право: Энциклопедический словарь / Отв. ред. С.А. Авакьян. – М.: НОРМА, 2000. – 676с.
73. Конституції нових держав Європи та Азії / Упоряд. С. Головатий. – К.: Право, 1996. – 544с.
74. Конституции государств Европейского Союза / Под ред. Л.А. Окунькова. – М.: Изд. группа "ИНФРА-М-Норма", 1997. – 816с.
75. Конституции и законодательные акты буржуазных государств ХVІІ-ХІХ в.в. Англия, США, Франция, Италия, Германия. –М.: Гос. изд-во юридической литературы, 1957. – 585с.
76. Конституція незалежної України: у 3-х книгах / Під заг. ред. С.П. Головатого. – К.: Право, 1995. – Книга перша: Документи, коментарі, статті. – 398с.
77. Конституція незалежної України: у 3-х книгах / Під заг. ред. С.П. Головатого. – К.: Право, 1997. – Книга друга (частина перша): Документи статті. – 278с.
78. Конституція незалежної України: у 3-х книгах / Під заг. ред. С.П. Головатого. – К.: Право, 1997. – Книга друга (частина друга): Документи. – 304с.
79. Конституція незалежної України: у 3-х книгах / Під заг. ред. С.П. Головатого. – К.: Право, 1997. – Книга друга (частина третя): Документи. – 299с.
80. Конституция Республики Крым. Принята на седьмой сессии Верховного Совета Крым 6 мая 1992г. С изменениями и дополнениями, внесенными на девятой сессии Верховного Совета Крыма 25 сентября 1992г. – Симферополь: Верховный Совет Республики Крым, 1992. – 48с.
81. Конституция Российской Федерации: Энциклопедический словарь. – Изд. 2-е, перераб. и доп. – М.: Большая Российская энциклопедия, Юрисъ, 1997. – 320с.
82. Конституция Республики Польша. – Варшава: Изд-во Сейма, 1997. – 99с.
83. Копейчиков В.В. Механизм Советского государства. – М.: Юридическая литература, 1986. – 215с.
84. Копейчиков В.В. Організація державної влади і розробка нової Конституції України // Вісник Академії правових наук України. – 1995. - №3. – С.15-21.
85. Копиленко О.Л. "Сто днів" Центральної ради. – К.: Україна, 1992. – 204с.
86. Копиленко О., Копиленко М. Конгрес Трудового Народу України // Вісник Академії правових наук України. – 1997. - №4. – С.61-71.
87. Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України. 1817-1920: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1997. – 208с.
88. Коркунов Н. Сравнительный очерк государственного права иностранных государств. Часть первая. – СПб.: Типография М. Меркушева, 1906. – 159с.
89. Кривенко Л. Президент України: конституційно-правовий статус // Віче. – 1994. - №12. – С.3-16.
90. Кривенко Л.Т. Український парламентаризм: питання становлення // Правова держава: Щорічник наукових праць (випуск 7). – К.: Інститут держави і права АН України, 1996. – С.29-33.
91. Кривенко Л. Конституційні моделі легітимації глави держави і баланс повноважень між інститутами влади. // Віче.-2000.- №9.-С.19-37.
92. Крупчан О.Д. Конституційний статус організації виконавчої влади // Концепція розвитку законодавства України. Матеріали науково-практичної конференції, травень 1996р. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996. – С.164-165.
93. Крутоголов М.А. Президент Французской Республики. Правовое положение. – М.: Наука, 1980. – 336с.
94. Кубко Є.Б. Теоретичні питання розвитку адміністративних структур // Державно-правова реформа в Україні. Матеріали науково-практичної конференції, листопад 1997. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1997. – С.231-234.
95. Кубко Є. Про предмет адміністративного права // Право України. – 2000. - №5. – С.3-6.
96. Кудряченко А.И. Институт президентства на Украине: реалии конституционно-правового статуса // Государство и право. – 1998. - №3. – С.99-106.
97. Кузнецов И.Н. Компетенция высших органов власти и управления СССР. – М.: Юридическая литература, 1969. – 246с.
98. Кулябин А.Н. Президентство – лучшая ли это форма исполнительной власти? // Государство и право. – 1992. - №8. – С.20-21.
99. Лазарев Б.М. Аппарат управления общенародного государства. – М.: Юридическая литература, 1978.- 87с.
100. Марченко М.Н. Политико-правовой статус института президента (исторический аспект). // Вестник МГУ. Серия «Право». – 1992.–№ 2. – С.3-12.
101. Медведчук В.В. Конституційний процес в Україні і організація державної влади та місцевого самоврядування. – К.: Україна, 1996. – 148 с.
102. Медведчук В.В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення. – К.: Україна, 1996.-170с.
103. Медведчук В.В. Державна влада в Україні: сучасний стан та перспективи розвитку // Право України. – 1998.– № 4. – С.5-9.
104. Мелащенко В.Ф. Основы конституционного права Украины: Курс лекций. – К.: Вентури, 1995. – 239 с.
105. Мижуев П.Г. Глава государства. Организация высшей исполнительной власти в главных странах современного мира. – СПб.: Типография Альтшулера, 1906. – 92 с.
106. Мироненко О.М. Світоч української державності. Політико-правовий аналіз діяльності Центральної Ради. – К.: Інститут держави і права АН України, 1995. – 328 с.
107. Михалева Н.А. Конституционное право зарубежных стран СНГ: Учебное пособие. – М.: Юристъ, 1998. – 350 с.
108. Михеєнко Р. Виконавча влада і конституційні статуси Президента України та Кабінету Міністрів України // Право України. – 2000.– № 8. – С.24-28.
109. Михеєнко Р. Дуалізм виконавчої влади і конституційний принцип поділу державної влади в Україні // Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України. – К. - 2001. – Вип. 1. – С. 372 - 382.
110. Мишин А.А. Принцип разделения властей в конституционном механизме США. – М.: Наука, 1984. – 189 с.
111. Монтескье Ш.Л. О духе законов. – М.: Мысль, 1999. – 672 с.
112. Муксинов И.Ш. Совет Министров союзной республики. – М.: Юридическая литература, 1969. – 207 с.
113. Назаренко Є. До питання про конституційну реформу державної влади України // Право України. – 1996.– № 10. – С.5-10.
114. Назаренко Є.В., Тихонова Є.А. Конституційний Договір і його значення для вдосконалення законодавства і реалізації принципу розподілу влади в державному механізмі України // Вдосконалення законодавства України в сучасних умовах. Збірник наукових статей (випуск 1). К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996. – С.18-27.
115. Назаренко Є.В. Запровадження в життя Конституції – головна мета сучасного етапу правової реформи державної влади // Конституція України – основа подальшого розвитку законодавства: Збірник наукових праць (випуск 2). – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1997. – С.32-43.
116. Наукові засади вирішення організаційно-правових проблем адміністративної реформи в Україні. Наукова доповідь / За ред. В.Б.Авер’янова. – К.: Інститут держави і права АН України, 1996. – 46 с.
117. Нижник Н., Дуда А. Конституційно-правова основа діяльності та повноважень Уряду України // Вісник УАДУ при Президентові України. – 1999. – № 1. – С. 57-68.
118. Нижник Н., Мосов С. Про співвідношення державного управління і виконавчої влади // Вісник УАДУ при Президентові України. – 2000. – № 4. – С. 23-29.
119. Новые конституции стран СНГ и Балтии: Сборник документов /Состав. Ю.А.Дмитриев, Н.А. Михалева. – 2-е изд. – М.: Манускритт, 1997. – 672 с.
120. Опришко В.Ф. Державно-правова реформа: основи загальної концепції //Державно-правова реформа в Україні. Матеріали науково-теоретичної конференції, листопад 1997 р. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1997. – С. 3-13.
121. Опришко В.Ф. Конституція і політико-правові основи державно-правової реформи в Україні //Проблеми державно-правової реформи в Україні. Збірник наукових праць (випуск 3). – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України: 1997. – С. 13-33.
122. Органы Советского общенародного государства /Под ред. Б.Н. Топорнина, Б.М. Лазарева, М.А. Шафира. – М.: Наука, 1979. – 344 с.
123. Осавелюк А.М. Вспомогательные государственные органы зарубежных стран: конституционно-правовой аспект. – М.: Юристъ, 1998. – 192 с.
124. Особливості виконавчої влади в пострадянській Україні / За ред. О.О.Кордуна. – К.: МАУП, 2000. – 248 с.
125. Офіційний вісник України. – 1998. – №13. – Ст. 482. (Закон України «Про Раду національної безпеки і оборони України»).
126. Офіційний вісник України. – 1999. - №18. – Ст.774. (Закон України “Про місцеві державні адміністрації”).
127. Офіційний вісник України. - 1999. – №1– Ст.4. (Конституція Автономної Республіки Крим).
128. Офіційний вісник України. 1999. – №11 – Ст.416. (Указ Президента України “Про зміни в системі центральних органів виконавчої влади України”).
129. Офіційний вісник - України. 1999. – № 21 – Ст.943. (Концепція адміністративної реформи в Україні).
130. Офіційний вісник України. - 1999. – №50 – Ст.2434. (Указ Президента України “Про систему центральних органів виконавчої влади України”).
131. Офіційний вісник України. - 2000. – № 24 – Ст.994. (Тимчасовий регламент Кабінету Міністрі в України).
132. Офіційний вісник України. - 2001. – № 22 – Ст.985. (Указ Президента України “Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні”).
133. Офіційний вісник України. - 2001. – № 29 – Ст.1305. (Указ Президента України “Про Примірне положення про державного секретаря міністерства”).
134. Пасенок О. Реформування адміністративного права – важливий напрям правової політики //Право України. – 1998. – № 7. – С. 3-6.
135. Пахомов І. Централізація і децентралізація виконавчої влади в сучасній Україні //Право України. – 1997. – № 12. – С. 18-19.
136. Плахотнюк Н.Г. Інститут президентства в Україні (конституційно-правовий аспект): Автореф. дис. кандидата юрид. наук: 12.00.02 Національна юрид. академія. – Харків, 1999. – 20 с..
137. Плахотнюк Н.Г. Становлення і розвиток інституту президентства в Україні //Вісник УАДУ при Президентові України. – 1998. – № 4. – С. 47-56.
138. Погорілко В.Ф. Актуальні проблеми реформування державної влади в Україні // Вісник Академії правових наук України. – 1995. – № 3. – С. 21-27.
139. Погорілко В.Ф. Конституційні основи державного ладу України // Правова держава: Щорічник наукових праць (випуск 7). – К.: Інститут держави і права АН України, 1996. – С. 3-19.
140. Погорілко В. Нова Конституція – втілення національної ідеології // Право України. – 1997. – № 1. – С. 46-47.
141. Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1993. – 192с.
142. Потульницький В.А. Нариси з української політології (1819-1919): Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1994. – 320с.
143. Правительства, министерства и ведомства в зарубежных странах. – М.: Юридическая литература, 1994. – 128 с.
144. Прозорова Н. Робесп’єр проти Монтеск’є або знову про розподіл влад // Віче. – 1995. – № 2. – С. 3-14.
145. Реформування державного управління в Україні: проблеми і перспективи / Кол. авт. Наук. керівник В.В. Цветов. – К.: Оріяни, 1998. – 364с.
146. Рум’янцев В.О. До питання про форму Української Держави доби Директорії // Вісник Академії правових наук України. – 1995. – № 3. – С. 151-156.
147. Рум'янцев В.О. Конституція УНР 1918 р.: проблеми поділу влади й організаційно-правових форм діяльності парламенту //Проблеми активізації конституційно-правових досліджень і вдосконалення викладання конституційного права: Збірник наукових статей. – Харків: Нац.юрид.академія, 1999. – С.55-65.
148. Руссо Ж.Ж. Об общественном договоре. Трактат