КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІМУНІТЕТІВ В УКРАЇНІ (НА ПРИКЛАДІ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ, НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ ТА СУДДІВ УКРАЇНИ)

Краткое описание

Харківський національний університет внутрішніх справ

На правах рукопису

КОЖЕВНИКОВ АРТЕМ ЮРІЙОВИЧ

УДК 342.846 (477)

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІМУНІТЕТІВ В УКРАЇНІ (НА ПРИКЛАДІ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ, НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ ТА СУДДІВ УКРЇНИ)

Спеціальність 12.00.02 – конституційне право; муніципальне право

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник:
Марцеляк Олег Володимирович
доктор юридичних наук; професор

Харків – 2009

З М І С Т

ВСТУП……………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. ПРАВОВА ПРИРОДА ТА СОЦІАЛЬНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ ІМУНІТЕТІВ В КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ……………..12

1.1 Поняття імунітету як правової категорії та його риси……………………..12
1.2 Співвідношення імунітетів у національному та міжнародному праві……41
1.3 Становлення та розвиток інституту імунітету в Україні…………………..51
Висновки до розділу 1…………………………………………………………...86

РОЗДІЛ 2. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНСТИТУТУ ІМУНІТЕТА В КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ ……………………………………………………………………………………..89

2.1 Імунітет в системі гарантій діяльності народних депутатів України……..89
2.2 Особливості імунітету Президента України………………………………120
2.3 Специфіка імунітету суддів України………………………………………151
Висновки до розділу 2………………………………………………………….189

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………192

СПИСОК ВИКОРАСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………200

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Інститут правового імунітету – один із ключових статусних елементів організації державної влади. Цей інститут забезпечує самостійність і незалежність різноманітних органів державної влади, посадових осіб, які наділені імунітетом. Він є публічно-правовим і покликаний захистити Президента, народних депутатів, суддів та інших осіб, що займають особливе місце в суспільно-політичному житті України, від неправомірного втручання в їхню діяльність.
Водночас слід відзначити, що питання правових імунітетів (у першу чергу імунітету народних депутатів, суддів, Президента України) до сьогоднішнього дня, хоча і зберігають політичне значення, сприймаються досить неадекватно і залишають простір для різного роду спекуляцій. Це пов’язано передусім із тим, що часто імунітети розуміють як надання невиправданих привілеїв, які поліпшують якість і умови життя конкретних осіб. Певною мірою таке сприйняття імунітету громадянами України є справедливим, оскільки вітчизняне законодавство досить розширило межі правового імунітету цілої низки посадових осіб, а практика допускає їх широке тлумачення, що, у свою чергу, дало можливість перерости імунітетам у непробивну корпоративну непогрішність цих осіб й призвело до сприйняття інституту імунітету не як гарантії їх діяльності, а як особливого привілею.
Усе це, з одного боку, створює труднощі для об’єктивного наукового вивчення юридичної природи даного явища, а з другого – збільшує потребу в такого роду дослідженнях, оскільки саме юридичний бік справи повинен відігравати при розгляді цих проблем першочергову роль. Тому сьогодні для практики вітчизняного державотворення важливо детально проаналізувати правову природу та соціальне призначення імунітетів, їх законодавче регулювання в Україні. Конституційно-правове розв’язання цієї теоретичної проблеми викликає необхідність звернутися до практики закріплення досліджуваного правового інституту в європейських та інших демократичних країнах, оскільки вони мають значний досвід його функціонування, апробований тривалою практикою регулювання правових відносин у цій галузі, і на основі їхнього досвіду виробити пропозиції щодо вдосконалення національної форми правових імунітетів посадових осіб України як законного правового засобу, за допомогою якого українська держава гарантувала б незалежність їхньої діяльності.
Слід зазначити, що окремі питання порушеної проблеми аналізувалися вітчизняними науковцями, однак комплексне дослідження та розв’язання теоретичних і практичних проблем у цій сфері відсутні. Отже, необхідність дослідження конституційно-правового регулювання імунітетів в Україні визначається сучасним станом вітчизняної правової науки з цього питання, відсутністю поглибленої та всебічної теоретичної розробки проблеми. Усе вищезазначене свідчить про актуальність і перспективність, теоретичну та практичну цінність дисертаційної роботи за тематикою імунітетів у конституційному праві України.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до Пріоритетних напрямків наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення та впровадження в практичну діяльність ОВС на період 2004–2009 років, затверджених наказом МВС України № 755 від 5 липня 2004 р.; Пріоритетних напрямів наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006–2010 рр., схвалених Вченою радою Харківського національного університету внутрішніх справ від 27 грудня 2005 р. (протокол № 13).
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає в тому, щоб на основі аналізу чинного законодавства і праць вітчизняних та зарубіжних науковців, присвячених питанню імунітету осіб, що займають особливе становище в соціально-політичних відносинах в Україні, розкрити правову природу зазначеного інституту, дослідити його становлення та розвиток в Україні, дати характеристику імунітету Президента, народних депутатів та суддів України і на цій основі виробити цілісну концепцію правової природи імунітетів зазначених суб’єктів.
Окреслена мета зумовила необхідність розв’язання таких основних завдань:
– вивчити та узагальнити теоретичні джерела, нормативно-правовий матеріал, державно-правову практику регулювання імунітетів глави держави, парламентаріїв та суддів і таким чином визначити ступінь і рівень наукової розробки досліджуваної теми;
– дослідити правову природу імунітету і на основі аналізу його характерних рис запропонувати наукове авторське визначення правового імунітету;
– з’ясувати й охарактеризувати з позицій нових вимог сучасної державознавчої науки співвідношення імунітетів Президента, народних депутатів та суддів України і конституційного принципу рівності;
– розмежувати такі тісно пов’язані між собою категорії, як пільги, привілеї і імунітети, виокремити їхні спільні риси та відмінності;
– виявити специфіку регулювання імунітетів у національному та міжнародному праві;
– визначити та охарактеризувати етапи становлення інституту імунітету осіб, які здійснюють значущі державні функції, в Україні;
– вивчити основні проблеми наділення імунітетом глави Української держави, народних депутатів та суддів України;
– виявити критерії обґрунтованості і доцільності наділення імунітетом вищезазначених осіб;
– напрацювати і висловити пропозиції щодо удосконалення національного законодавства у сфері регулювання імунітетів Президента, народних депутатів та суддів України, перш за все в частині визначення оптимальних меж і встановлення ефективного механізму їх реалізації.
Об’єктом дослідження є гарантії діяльності суб’єктів, які займають особливе становище в соціально-політичних відносинах і здійснюють значущі державні функції в Україні, а його предметом – конституційно-правове регулювання імунітетів глави Української держави, народних депутатів та суддів України.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційної роботи є філософський діалектико-матеріалістичний підхід, який дав змогу дослідити інститут правового імунітету в його постійному розвитку та взаємозв’язку з іншими політико-правовими явищами. З метою всебічного аналізу конституційно-правового регулювання імунітету глави Української держави, народних депутатів та суддів України також застосовувалися такі загальнонаукові та спеціальні наукові методи: формально-юридичний – при дослідженні правової природи імунітетів (підрозділи 1.1.–1.3.); формально-логічний, що знайшов своє застосування як основа для критичного аналізу та визначення дефініцій (підрозділ 1.1.); історико-правовий, за допомогою якого досліджувалася еволюція інституту імунітету в світі та в Україні (підрозділ 1.3.); порівняльно-правовий – при розгляді існуючих моделей регулювання імунітету глави держави, парламентаріїв та суддів у зарубіжних країнах (підрозділи 2.1.–2.3.); метод правового моделювання використаний при обґрунтуванні пропозицій щодо вдосконалення національного законодавства у сфері регулювання імунітетів глави держави, народних депутатів та суддів України (підрозділи 2.1.–2.3.); герменевтичний метод, що дав можливість з’ясувати та роз’яснити зміст правових норм, які регулюють імунітет Президента, народних депутатів та суддів України (підрозділи 2.1.–2.3.). Застосування наведених вище та інших методів наукового пізнання гарантувало об’єктивність і достовірність дослідження правового імунітету осіб, що займають особливе становище в соціально-політичних відносинах в Україні, розв’язання поставлених перед дисертантом цілей і завдань.
Наукова розробка теми здійснювалася також через розгляд проблемних питань у світлі нового політико-правового мислення, з урахуванням сучасних наукових досліджень у сфері конституційного права і з опорою на праці провідних вітчизняних учених: М.О. Баймуратова, А.З. Георгіци, В.П. Колісника, Л.Т. Кривенко, О.О. Майданник, О.В. Марцеляка, М.П. Орзіха, В.Ф. Погорілка, О.Ф. Скакун, В.О. Серьогіна, Ю.М. Тодики, О.Ф. Фрицького, В.М. Шаповала, О.Н. Ярмиша та інших.
Спеціальному дослідженню піддано матеріали практики й нормативно-правові акти, що супроводжують становлення та сучасне регулювання імунітету глави держави, парламентаріїв та суддів у різних країнах світу і в Україні.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація являє собою одну з перших комплексних системних робіт в Україні, в якій на загальнотеоретичному рівні досліджено правову природу імунітету і специфіку регулювання імунітетів глави Української держави, народних депутатів та суддів України.
У результаті проведеного дослідження сформульовано низку нових наукових положень та рекомендацій, зокрема:
- по-новому визначено поняття імунітету як законодавчо врегульованого елементу правового статусу чітко визначеного нормами міжнародного права, конституцією та іншими національними законами кола суб’єктів, який виступає гарантією, що покликана забезпечити недоторканність і невідповідальність особи (чи їх більший обсяг порівняно з іншими особами) і виступає важливим правостимулюючим засобом, завдяки якому забезпечується безперешкодне та ефективне здійснення певними суб’єктами своїх професійних прав та обов’язків, усувається можливість для необґрунтованого посягання на них з боку правоохоронних органів;
- розвинено герменевтичний підхід щодо обсягу поняття «правовий імунітет»; зроблено висновок, що терміни «імунітет», «привілеї», «пільги» не є тотожними, а означають різні поняття. В основі розуміння привілеїв, як і пільг лежить, поліпшення існуючого становища особи (групи осіб), яке дає їм можливість користуватися додатковими благами. Натомість імунітети покликані запобігти погіршенню становища особи (запобігти обмеженню прав суб’єкта чи покладанню на нього обтяжливого обов’язку). Вони виступають як гарантія забезпечення недоторканності і невідповідальності особи (чи їх більший обсяг порівняно з іншими особами);
- наведено додаткові аргументи на підтвердження тези, що імунітет глави Української держави, народних депутатів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, суддів та інших осіб, як різновид гарантій їх діяльності, жодним чином не суперечить конституційному принципу рівноправ’я громадян;
- вперше сформульовано висновок про те, що поряд зі спільною юридичною природою імунітетів в міжнародному та національному праві між ними існує низка відмінностей, зокрема щодо підстав, території застосування, суб’єктному складу та обсягу;
- поглиблено історико-правове дослідження виникнення та становлення інституту імунітету в Україні; здійснено періодизацію конституційно-правового процесу утвердження інституту імунітету у вітчизняну практику державотворення;
- дістала подальшого розвитку концепція, відповідно до якої, вітчизняний законодавець, регулюючи питання гарантування захисту народних обранців, виходить із поєднання таких елементів, як невідповідальність та недоторканність депутатів Верховної Ради України, що в сукупності формують поняття депутатського імунітету. При цьому невідповідальність має за мету захист депутатів при здійсненні ними депутатської діяльності. Вона дає можливість депутату парламенту вільно виступати в законодавчому органі, висловлювати свої думки в законодавчих актах, вільно голосувати. Недоторканність як елемент правового імунітету народного депутата України не є абсолютною і полягає не в повному звільненні його від відповідальності за вчинений злочин (правопорушення), а в спеціальному, відмінному від загального, порядку притягнення парламентарія до відповідальності. Депутатська недоторканність є важливою конституційною гарантією, яка має цільове призначення забезпечити безперешкодне та ефективне здійснення народним депутатом України своїх функцій; вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правовий характер;
- дістала подальшого розвитку теза, що врегулювання вітчизняним законодавством питання позбавлення народних обранців депутатської недоторканності не можна вважати завершеним, вона потребує вдосконалення, яке має полягати в уточненні ст. 80 Конституції України та внесенні змін до Закону України «Про статус народного депутата України», Кримінального кодексу України, Кримінально-процесуального кодексу України;
- запропоновано ряд пропозицій щодо вдосконалення конституційного законодавства, що регламентує імунітет глави держави, в тому числі через:
а) уточнення ст. 111 Конституції України, що Президент України може бути усунутий з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту в разі визнання його винним у вчиненні державної зради або іншого злочину;
б) запровадження у вітчизняну практику державотворення, з одночасним внесенням змін до Конституції України інституту призупинення президентських повноважень на період розслідування та розгляду справи щодо імпічменту Президенту України;
в) спрощення процедури притягнення Президента України до відповідальності, або запровадження процедури відкликання глави держави народом;
г) закріплення у спеціальному Законі «Про Президента України» чітких меж його правового імунітету шляхом поширення принципу невідповідальності на політичну діяльність, не пов’язану з правопорушеннями, а також обмеження правового імунітету глави держави терміном виконання обов’язків Президента України;
- дістало подальшого розвитку вчення, що суддівський імунітет являє собою елемент правового статусу суддів, який передбачає невідповідальність судді за його дії чи думки, висловлені ним при виконанні своїх посадових обов’язків, і створення спеціальних процедур порушення кримінальної справи проти суддів, їх притягнення до відповідальності;
- сформульовано пропозицію, що в Конституції України та відповідних законах слід уточнити обсяг імунітету суддів, зазначивши, що імунітет поширюється на них тільки в тих випадках, які безпосередньо пов’язані з виконанням професійних обов’язків, а також чітко визначивши, хто має право порушити справу та вести досудове слідство проти судді.
Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що сформульовані у дисертаційній роботі ідеї, становище і висновки розширюють обсяг вітчизняних наукових знань про правову природу імунітетів осіб, які займають особливе становище в соціально-політичних відносинах в Україні. Фактичний матеріал дисертації може бути надалі використаний:
– у науково-дослідній сфері – для подальшого опанування питань, пов’язаних зі статусом та діяльністю Президента, народних депутатів та суддів України; дослідження правової природи імунітету інших осіб, що посідають особливе місце в суспільно-політичних відносинах в Україні;
– у правотворчій діяльності – як теоретичний матеріал для подальшого вдосконалення національного законодавства, яке регулює правовий імунітет глави Української держави, народних депутатів та суддів України;
– у навчальному процесі – при підготовці відповідних розділів підручників та навчальних посібників з конституційного права України та конституційного права зарубіжних країн; викладанні відповідних навчальних дисциплін та спецкурсів; у науково-дослідній роботі студентів та курсантів;
– у правовиховній роботі – для проведення виховної роботи серед населення, ознайомлення його з гарантіями діяльності Президента, народних депутатів та суддів України, підняття загального рівня правової культури громадян України щодо цієї проблематики.
Апробація результатів дисертації відбулася в процесі обговорення концепції, основних положень та висновків дисертаційної роботи на засіданнях кафедри конституційного та міжнародного права Харківського національного університету внутрішніх справ МВС України. Також результати розробки проблеми в цілому, її окремі аспекти, одержані теоретичні результати та висновки були оприлюднені автором шляхом опублікування тез та участі в роботі міжнародних, всеукраїнських та регіональних науково-практичних конференцій, семінарів, «круглих столів», зокрема, на дев’ятій всеукраїнській науково-практичній конференції «Формування правової держави в Україні: проблеми і перспективи» (м. Тернопіль, 13 квітня 2007 р.), на міжнародній науково-практичній конференції «Від громадянського суспільства – до правової держави» (Харків, 25 квітня 2007 р.), міжнародній науково-практичній конференції «Національні та міжнародні механізми захисту прав людини» (Харків, 19–20 вересня 2008 р.), всеукраїнській науково-практичній конференції «Формування правової держави в Україні: проблеми і перспективи» (Тернопіль, 11 квітня 2008 р.), міжнародній науково-практичній конференції «Від громадянського суспільства – до правової держави» (Харків, 24 квітня 2008 р.), міжнародній науково-практичній конференції «Від громадянського суспільства – до правової держави» (Харків, 24 квітня 2009 р.).
Публікації. Основні положення та висновки дисертації викладені в чотирьох наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України, а також у п’яти тезах доповідей на науково-практичних конференціях, «круглих столах» та семінарах.

Список литературы

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає у з’ясуванні сутності, юридичної природи і значення інституту імунітету, його становлення в Україні та особливостей імунітету глави держави, народних депутатів та суддів України. За результатами дослідження зроблено такі висновки:
1. Характерними рисами імунітету є: по-перше, те що він знаходить своє правове визнання або ж у конституції країни, або ж в інших міжнародних чи національних нормативних актах, тобто цей інститут видається лише в тому разі правомірним, коли він закріплений у відповідних правових актах і діє тільки в рамках юридичних норм, що виявляє його правовий характер і чітко визначає сферу та межі дії, по-друге, імунітет походить від держави, виражає її волю і органічно пов’язується з владою, по-третє, імунітет виступає не тільки гарантією професійної діяльності, а й важливим правостимулюючим засобом, завдяки якому створюється режим найбільшого сприяння, забезпечується безперешкодне та ефективне здійснення певними суб’єктами, які займають особливе становище в соціально-політичних відносинах, своїх професійних прав та обов’язків, усувається будь-яка можливість для необґрунтованого посягання на них з боку правоохоронних органів, передбачається підвищення їх позитивної активності, по-четверте, імунітет забезпечує правову недоторканність окремих осіб і нерозривно пов'язаний з процесом реалізації юридичної відповідальності, по-п’яте, імунітети поширюються на обмежене коло суб’єктів, яке чітко визначене нормами міжнародного права, конституцією та іншими законами і здебільшого охоплює політичну еліту, владні органи і посадових осіб, по-шосте, імунітет виступає елементом спеціального правового статусу особи.
2. Імунітет – це законодавчо врегульований елемент правового статусу чітко визначеного нормами міжнародного права, конституцією та іншими національними законами кола суб’єктів, який виступає гарантією, що покликана забезпечити недоторканність і невідповідальність особи (чи їх більший обсяг порівняно з іншими особами) і виступає важливим правостимулюючим засобом, завдяки якому забезпечується безперешкодне та ефективне здійснення певними суб’єктами своїх професійних прав та обов’язків, усувається можливість для необґрунтованого посягання на них з боку правоохоронних органів.
3. Терміни «імунітети», «привілеї», «пільги» не є тотожними. Вони означають різні поняття. В основі розуміння привілеїв, як і пільг лежить поліпшення існуючого становища особи (групи осіб), яке дає їм можливість користуватися додатковими благами. Натомість імунітети покликані запобігти погіршенню становища особи (запобігти обмеженню прав суб’єкта чи покладанню на нього обтяжливого обов’язку). Вони посилюють захищеність окремих суб’єктів від незаконного обмеження їх недоторканності, розширюють коло можливостей їх державного захисту. Жодних соціальних, а тим більше, матеріальних благ імунітет не передбачає. Імунітет необхідно розглядати, як гарантію, яка покликана забезпечити недоторканність і невідповідальність особи (чи більший обсяг, рівень недоторканності і не притягнення до відповідальності у порівнянні з іншими особами).
4. Імунітет глави Української держави, народних депутатів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, суддів та інших осіб жодним чином не суперечить ст. 21 Конституції України, яка чітко проголошує, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, та ст. 24 Основного Закону України, яка також закріплює, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
5. Термін «імунітет» за своїм змістом не співпадає з терміном «недоторканність», він є більш містким, ширшим поняття «недоторканність», яка з своїм значенням охоплює тільки частку імунітету і вони співвідносяться як ціле й частина.
6. Аналіз співвідношення імунітетів у міжнародному та національному праві свідчить про те, що поряд зі спільною юридичною природою імунітетів в міжнародному та національному праві між ними існує низка відмінностей, зокрема щодо підстав, території застосування, суб’єктному складу та обсягу.
7. Дослідження становлення та розвитку інституту імунітету в Україні свідчить, що цей еволюційний шлях охоплює собою п’ять етапів. Перший етап характеризується засвоєнням уроків законодавчого регулювання імунітетів виходячи з досвіду розвинутих країн кінця ХІХ початку ХХ ст., коли Україна перебувала у складі Австрійської (Австро-Угорської) та Російської імперій. Другий – це етап визнання і становлення інституту імунітету в часи відновлення української національної державності (1917–1920 рр.). Третій етап – радянська доба, яка характеризується тим, що встановлення радянської влади в Україні мало наслідком невизнання інституту глави держави і парламентаризму, як представницької влади демократії. Четвертий період – це становлення України як незалежної, суверенної держави, в цей час відбувався і пошук оптимальної моделі імунітету осіб, які займають особливе місце в суспільно-політичному житті України. П’ятий період – це етап, який охоплює відрізок часу після прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. і до сьогоднішнього дня. Головним змістом цього етапу виступає можливість на конституційному фундаменті, за допомогою передбачених Основним Законом держави засобів і на основі його принципів, завершити законодавче регулювання імунітету Президента України, народних депутатів України, суддів, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та інших осіб, які посідають особливе місце в суспільно-політичних відносинах.
8. Депутатський імунітет являє собою один з основних елементів статусу парламентарія, важливу гарантію його діяльності. Він передбачає неможливість притягнення депутата до юридичної відповідальності за діяння, які містять ознаки злочинів та/або правопорушень, без попереднього санкціонування парламентом (у деяких випадках – після прямої заборони притягнення депутата до відповідальності). За своїм змістом ця гарантія депутатської діяльності є більш високого рівня у порівнянні із загальними конституційними гарантіями недоторканності особи. Вона не виступає особистим привілеєм парламентаря, а має публічно-правовий характер і покликана слугувати публічним інтересам, забезпечувати підвищену охорону законом парламентаря в силу здійснюваних ним державних функцій, сприяючи безперешкодній діяльності народного обранця (представника) і тим самим законодавчого органу, їх самостійності та незалежності.
9. Вітчизняний законодавець, регулюючи питання гарантування захисту народних обранців, виходить із поєднання таких елементів, як невідповідальність та недоторканність депутатів Верховної Ради України, що в сукупності формують поняття депутатського імунітету. Невідповідальність має на меті захист депутатів при здійсненні ними депутатської діяльності. Вона дає можливість депутату парламенту вільно виступати у законодавчому органі, висловлювати свої думки в законодавчих актах, вільно голосувати. Недоторканність як елемент правового імунітету народного депутата України не є абсолютною і вона полягає не у повному звільненні його від відповідальності за скоєний злочин (правопорушення), а в спеціальному, відмінному від загального, порядку притягнення парламентарія до відповідальності. Тобто парламентарій на має права порушувати чинне законодавство України при здійсненні своїх повноважень і в той же час наявність у нього недоторканності надає йому впевненості, що його не буде необґрунтовано піддано переслідуванням з боку інших державних інституцій.
10. Незважаючи на досить детальне врегулювання вітчизняним законодавством питання позбавлення народних обранців депутатської недоторканності, все-таки правове його регулювання не можна вважати процедурно завершеним, що зумовлюється становленням парламентської демократії в нашій державі та необхідністю гарантованого захисту народного обранця від можливих переслідувань, посягань на його матеріальні або громадсько-політичні інтереси. Удосконалення моделі імунітету народних депутатів України має полягати у наступному:
1) ч. 1 ст. 80 Конституції України слід сформулювати так: «Народним депутатам України гарантується парламентський імунітет, складовими якого виступають невідповідальність та недоторканність парламентаріїв»;
2) ч. 3 ст. 80 Конституції України необхідно доповнити, сформулювавши її таким чином: «Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані, крім випадків вчинення ними тяжких злочинів, затримання народного депутата на місці злочину або під час скоєння ним злочину, добровільної відмови народного депутата від депутатської недоторканності за власною ініціативою»;
3) внести зміни до Закону України «Про статус народного депутата України», Кримінального кодексу України, Кримінально-процесуального кодексу України, відповідно до яких: а) з моменту порушення стосовно народного депутата України кримінальної справи позбавити його права вільно залишати територію України (не обмежуючи при цьому пересування всередині країни); б) призупинити строки давності притягнення до кримінальної відповідальності та досудове слідство з моменту встановлення особи народного депутата, що скоїв злочин, і до моменту надання Верховною Радою згоди на притягнення його до кримінальної відповідальності чи закінчення терміну повноважень народного депутата України; в) передбачити різні підходи до вирішення питання про притягнення до відповідальності народного депутата залежно від того, чи пов’язані його дії зі здійсненням своїх депутатських повноважень; г) кримінальні справи щодо народних депутатів України (в тому числі й щодо тих, у яких закінчився термін дії мандату народного депутата) розглядати виключно Верховним Судом України; д) ч. 2 ст. 27 Закону України «Про статус народного депутата України» викласти в такій редакції: «Не допускається догляд, обшук, затримання, огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення депутата, а також порушення таємниці кореспонденції, прослуховування телефонних переговорів та застосування інших заходів, що обмежують свободу депутата, за винятком випадків, коли це необхідно для забезпечення безпеки інших людей чи в разі нагальної потреби запобігти злочинові чи перепинити його».
11. Що стосується імунітету глави Української держави, то у вітчизняному Основному Законі він визначений без конкретних параметрів, короткою формулою, і не деталізовано, в чому саме полягає невідповідальність та недоторканність Президента України. Водночас відсутність матеріальних норм вітчизняного законодавства, які б деталізували імунітет глави держави, а також процесуальних норм регламентації порядку позбавлення Президента України недоторканності ставить на порядок денний низку питань, про певну деталізацію в Конституції України імунітету глави держави, оскільки сьогодні імунітет Президента України розкривається через розкриття врегульованого законодавством України імунітету народних депутатів України. Однак в основі такого розуміння імунітету глави Української держави лежить застосування аналогії закону, що є не зовсім правильним (і з причини суті цього правового явища, і з причини різниці статусів Президента і народних депутатів України і т. ін.). Усе це приводить до висновку про правову неврегульованість даного питання вітчизняним законодавством, його невизначеність і про необхідність якнайскорішого внесення змін до Конституції України стосовно уточнення імунітету глави держави. Зокрема, слід уточнити ст. 111 Конституції України, згідно з яким Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі визнання його винним в вчиненні державної зради або іншого злочину.
12. Доцільно запровадити у вітчизняну практику державотворення, з одночасним внесенням змін до Конституції України, інституту призупинення президентських повноважень на період розслідування та розгляду справи.
13. Варто спростити процедуру притягнення Президента України до відповідальності, або ж, можливо, конституційно закріпити і такий спосіб дострокового припинення повноважень Президента України, як відкликання глави держави народом. Закріплення на конституційному рівні України такої підстави дострокового припинення повноважень глави держави, як відкликання його народом, гарантуватиме реальність ст. 5 Конституції України.
14. Обґрунтованим буде також розповсюдити принцип невідповідальності на політичну діяльність глави держави, не пов’язану з правопорушеннями, і обмежити правовий імунітет глави держави терміном виконання обов’язків Президента України.
15. Суддівський імунітет являє собою елемент правового статусу суддів, який передбачає невідповідальність судді за його дії чи думки, висловлені ним при виконанні своїх посадових обов’язків і створення спеціальних процедур порушення кримінальної справи проти суддів, їх притягнення до відповідальності, які дозволяють, з одного боку, забезпечити недоторканність суддів, а з іншого – у разі необхідності вирішити питання про притягнення його до того чи іншого виду відповідальності.
16. Стосовно питання обсягу імунітету суддів, то воно досить складне і не має однозначного свого сприйняття і вирішення. Вважаємо, що слід в Конституції України, дещо уточнити, деталізувати імунітет суддів судів загальної юрисдикції, зазначивши, що імунітет поширюється на суддів тільки у тих випадках, які безпосередньо пов’язані з виконанням ними своїх професійних обов’язків, (викласти при цьому ч. 1 ст. 126 Конституції України такій редакції: «Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією та законами України при здійсненні ними правосуддя»). Також слід уточнити, що судді не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності, піддані заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, без згоди органу, який призначив чи обрав суддю на посаду і відповідної кваліфікаційної колегії суддів. Варто, також чітко визначити, хто має право порушити справу проти судді та вести досудове слідство. Адже сам факт порушення справи за певних обставин може розцінюватися як прояв тиску на суддю у зв’язку з його службовою діяльністю.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституция Греции : вступила в силу 11 июня 1975 г. // Конституции государств Европы: в 3 т. Т. 1 / под общ. ред. Л.А. Окунькова. – М.: НОРМА, 2001. – С. 637-696.
2. Конституция Ирландии : от 29 декабря 1937 г. // Конституции государств Европы: в 3 т. Т. 1 / под общ. ред. Л.А. Окунькова. – М.: НОРМА, 2001. – С. 775-816.
3. Конституция (Основной Закон) Союза Советских Социалистических Республик. Конституции (Основные Законы) союзных Советских Социалистических Республик. – М.: Известия Советов народных депутатов СССР, 1985. – 743 с.
4. Конституция Республики Беларусь : от 24 нояб. 1996 г. // Конституции государств Европы: в 3 т. Т. 1 / под общ. ред. Л.А. Окунькова. – М.: НОРМА, 2001. – С. 285-330.
5. Конституция Республики Кипр : от 16 августа 1960 г. // Конституции государств Европы: в 3 т. Т. 2 / под общ. ред. Л.А. Окунькова. – М.: НОРМА, 2001. – С. 197-201.
6. Конституция Российской Федерации : Проблемный комментарий / отв. ред. В.А. Четвернин. – М. : Дело, 1997. – 480 с.
7. Конституция Румынии : от 21 нояб. 1991 г. // Конституции государств Европы: в 3 т. Т. 3 / под общ. ред. Л.А. Окунькова. – М.: НОРМА, 2001. – С. 51-92.
8. Конституція Естонської Республіки // Конституції нових держав Європи та Азії / упоряд. С. П. Головатий. – К.: Укр. Правн. Фундація : Право, 1996. – С. 1-38.
9. Конституція Латвійської Республіки // Конституції нових держав Європи та Азії / упоряд. С. П. Головатий. – К.: Укр. Правн. Фундація : Право, 1996. – С. 39-48.
10. Конституція Литовської Республіки // Конституції нових держав Європи та Азії / упоряд. С. П. Головатий. – К.: Укр. Правн. Фундація : Право, 1996. – С. 49-86.
11. Конституція Республіки Молдова // Конституції нових держав Європи та Азії / упоряд. С. П. Головатий. – К.: Укр. Правн. Фундація : Право, 1996. – С. 191-232.
12. Конституція Словацької Республіки // Конституції нових держав Європи та Азії / упоряд. С.П. Головатий. – К.: Укр. Правн. Фундація : Право, 1996. – С. 445-484.
13. Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки (1937) // Хрестоматія з історії держави і права України: навч. посібник / уклад. В.Д. Гончаренко, О.Д. Святоцький ; за ред. В.Д. Гончаренка. – 3-тє вид., перероб. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – С. 478-491.
14. Конституція України : Закон України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
15. Основной Закон Финляндии // Конституции государств Европы: в 3 т. Т. 3 / под общ. ред. Л.А. Окунькова. – М.: НОРМА, 2001. – С. 353-400.
16. Закон Про Державну Народню Раду Української Народньої Республіки // Конституційні акти України. 1917–1920. Невідомі конституції України. – К.: Філософська і соціологічна думка, 1992. – С.97.
17. Конституционный закон о судебной власти (21 декабря 1867 года) // Хрестоматія з історії держави і права України: навч. посібник / уклад. В.Д. Гончаренко, О.Д. Святоцький ; за ред. В.Д. Гончаренка. – 3-тє вид., перероб.. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – С.232-234.
18. Конституционный закон, изменяющий закон 26 февраля 1861 г. об имперском представительстве (21 декабря 1867 года) // Хрестоматія з історії держави і права України: навч. посібник / уклад. В.Д. Гончаренко, О.Д. Святоцький ; за ред. В.Д. Гончаренка. – 3-тє вид., перероб.. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – С. 225-230.
19. О внесении изменений и дополнений в Федеральній закон „О статусе члена Совета Федерации и статусе депутата Государственной Думы Федерального Собрания Российской Федерации ” : федеральный закона от 4 августа 2001 г. № 109-ФЗ // Собрание законодательства Российской Федерации. – 2001. – № 32. – Ст. 3317.
20. О статусе судей в Российской Федерации : федеральный закон от 26 июня 1992 г. №3132-1 // Ведомости народных депутатов Российской Федерации и Верховного Совета Российской Федерации. -1992. - № 30.- Ст. 1792.
21. О статусе члена Совета Федерации и статусе депутата Государственной Думы Федерального Собрания Российской Федерации : федеральный закон от 8 мая 1994 г. № 3-ФЗ // Собрание законодательства Российской Федерации.– 1994. - № 2. – Ст. 74.
22. Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР : закон Української РСР від 5 липня 1991 р. № 1293-XII // Відомості Верховної Ради. – 1991. – № 33. – Ст. 445.
23. Про Президента Української РСР : закон УРСР від 5 липня 1991 р. № 1295-XII // Відомості Верховної Ради. – 1991. – № 33. – Ст. 446.
24. Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів : закон України від 4 лютого 1994 р. № 3949-XII // Відомості Верховної Ради. – 1994. – № 24. – Ст. 180.
25. Про статус народного депутата України : закон України від 17 листопада 1992 р. № 2790-XII // Відомості Верховної Ради. – 1993. – № 3. – Ст. 17.
26. Про статус народных депутатов в СССР : закон СССР от 19 апреля 1979 г. // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1979. – № 17. – Ст. 277.
27. Про статус суддів : закон України від 15 грудня 1992 р. № 2862-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 8. – Ст. 56.
28. Про судоустрій Української РСР : закон УРСР від 5 червня 1981 р. № 2022-Х // Відомості Верховної Ради. – 1981. – № 24. – Ст. 357.
29. О порядке применения статей 33 и 34 Закона СССР «О статусе народных депутатов СССР : постановление Президиума Верховного Совета СССР от 3 ноября 1983 г. // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1983. – № 45. – Ст. 688.
30. По делу о проверке конституционности положений частей первой и второй статьи 18, статьи 19 и части второй статьи 20 Федерального закона от 8 мая 1994 года «О статусе депутата Совета Федерации и статусе депутата Государственной Думы Федерального Собрания Российской Федерации» : постановление Конституционного Суда Российской Федерации от 20 февраля 1996 г. № 5-П // Собрание законодательства Российской Федерации. – 1996. – № 9. – Ст. 828.
31. По делу о проверке конституционности положений частей 1 и 2 статьи 18, статьи 19 и части 2 статьи 20 Федерального закона от 8 мая 1994 года «О статусе депутата Совета Федерации и статусе депутата Государственной Думы Федерального Собрания Российской Федерации» : постановление Конституционного Суда Российской Федерации от 20 февраля 1996 г. № 5-П // Вестник Конституционного Суда Российской Федерации. – 1996. – № 2.
32. По делу «О проверке конституционности пункта 3 статьи 16 Закона Российской Федерации «О статусе судей в Российской Федерации» в связи с жалобами граждан Р.И. Мухаметшина и А.В. Барбаша : постановление Конституционного Суда Российской Федерации от 7 марта 1996 г. № 6-П // Собрание законодательства Российской Федерации. – 1996. – № 14. – Ст. 1549.
33. У справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) : рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р. № 19-рп/2004 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 49. – Ст. 3220.
34. У справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) : рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. № 1-15/99 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 3. – Ст. 2193.
35. У справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про вибори народних депутатів України» (справа про вибори народних депутатів України : рішення Конституційного Суду України від 26 лютого 1998 р. № 1-рп/98 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 23. – Ст. 850.
36. У справі за конституційним поданням 56 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частин першої, третьої статті 80 Конституції України, частини першої статті 26, частин першої, другої, третьої статті 27 Закону України «Про статус народного депутата України» та за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України про офіційне тлумачення положення частини третьої статті 80 Конституції України стосовно затримання народного депутата України (справа про гарантії депутатської недоторканності) : Рішення Конституційного Суду України від 26 червня 2003 р. № 12-рп/2003 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 28. – Ст. 1381.
37. У справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 105, частини першої статті 111 Конституції України (справа щодо недоторканності та імпічменту Президента України) : рішення Конституційного Суду України від 10 грудня 2003р. № 19-рп // Офіційний вісник України. – 2003. - №51.- Ст. 2704.
38. Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність cуддів: постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 рр. № 4 в ред. від 3 грудня 1997 р. // Вісник Верховного Суду України. – 1996. – № 1.
39. Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. : ратифікована Указом Президії Верховної Ради СРСР від 11 лютого 1964 р. // Відомості Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки. – 1964. – № 18. – Ст. 199.
40. Кордова против Италии : решение Европейского Суда по правам человека от 13 июня 2002 г. // Бюллетень Европейского Суда по правам человека. – 2002. – № 6. – С. 23.

41. Абросимова Е.Б. Судебная власть в Российской Федерации: система и принципы / Абросимова Е.Б. – М.: Ин-т права и публ. политики, 2002. – 160 с.
42. Агаев Ф.А. Иммунитеты в российском уголовном процессе / Агаев Ф.А., Галузо В.Н. – М.: ТЕИС, 1998. – 136 с.
43. Адушкин Ю. Дисциплинарная и административная ответственность судей: за и против / Ю. Адушкин, В. Житков // Российская юстиция. – 2001. – № 11. – С. 24-26.
44. Александрова З.Е. Словарь синонимов русского языка / З.Е. Александрова. – М. : Рус. язык, 1986. - 600 с.
45. Алексеев С.С. Общая теория социалистического права : курс лекций : учеб. пособие : в 4 вып. Вып. 3 / Алексеев С.С. – Свердловск : СЮИ, 1966. – 212 с.
46. Амеллер М. Парламенты. Сравнительное исследование структуры и деятельности представительных учреждений 55 стран мира. – М. : Прогресс, 1967. – 512 с.
47. Бабій І.В. Незалежність судової влади як гарантія правової держави / І.В. Бабій // Вісник Академії праці і соціальних відносин. – 2007. – № 1. – С. 61-63.
48. Баглай М.В. Конституционное право Российской Федерации: учебник для юрид. вузов и факультетов / Баглай М.В. – М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1998. – 752 с.
49. Баранов В.М. Поощрительные нормы советского социалистического права : монография / Баранов В.М. – Саратов : Изд-во Саратю ун-та, 1978. – 752 с.
50. Басков В. Все ли равны перед законом и судом? / В. Басков // Советская юстиция. – 1993. – № 9. – С. 22-23.
51. Безуглов А.А. Советский депутат. Государственно-правовой статус / Безуглов А.А. – М.: Юрид. лит., 1971. – 224 с.
52. Богданова Н.А. Система науки конституционного права / Богданова Н.А. – М. : Юристъ, 2001. – 256 с.
53. Богуславский М. М. Иммунитет государства / М. М. Богуславский. – М.: Изд-во ин-та междунар. отношений, 1962. – 232 с.
54. Бойков А.Д. Иммунитет депутатский / А.Д. Бойков // Прокурорская и следственная практика. – 1998. – № 1. – С. 159-166.
55. Бойков А.Д. Третья власть в России : очерки о правосудии, законности и судебной реформе 1990-1996 гг. / А.Д. Бойков. – М., 1997. – 264 с.
56. Бойцова Л.В. Ответственность государства и судей за вред, причиненный гражданами при отправлении правосудия / Л.В. Бойцова // Журнал российского права. – 2001. – № 9. – С. 51-62.
57. Большая советская энциклопедия : в 30 т. Т. 10/ гл. ред. А.М. Прохоров. – 3-е изд. – М.: Сов. энциклопедия, 1972. – 592 с.
58. Большой энциклопедический словарь / гл. ред. А.М. Прохоров. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Большая Российская энциклопедия; СПб.: Норинт, 2004. – 1456 с.
59. Большой юридический словарь / ред. А. Я. Сухарев, В. Д. Зорькин, В. Е. Крутских. – М.: ИНФРА-М, 1998. – 790 с.
60. Бондар Р. Г. Юридична природа гарантій депутатської діяльності / Р.Г. Бондар // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2006. – Вип. 35. – С. 43-53.
61. Бондарчук О.В. Особливості конституційно-правового закріплення інституту недоторканності депутата в зарубіжних країнах / О.В. Бондарчук // Держава і право: Збірник наукових праць. – 2007. – Вип. 37. – С. 230-234.
62. Бондарчук О.В. Поняття інституту недоторканності та його ознаки / О.В. Бондарчук // Держава і право: збірник наукових праць. – 2007. – Вип. 36. – С. 231-236.
63. Бондарь Н.С. Конституционное измерение равноправия граждан Российской Федерации / Бондарь Н.С., Капранова Ю.В. – Ростов н/Д.: Изд-во Ростов. ун-та, 2002. – 192 с.
64. Борденюк В. Депутатська недоторканність у конституційно-правовому вимірі: вітчизняний та зарубіжний досвід / В. Борденюк // Віче. – 2007. – № 15 . – С. 20-23.
65. Брильов О. Імунітет державної власності України: дві доктрини та сучасність / О. Брильов // Підприємництво, господарство і право. – 2007. – № 5. – С. 6–9.
66. Бурчак Ф.Г. Конституційний статус Президента України / Ф.Г. Бурчак // Правова держава: щорічник наукових праць. Вип. 8. – К., 1997. – С. 19–20.
67. Валяровский Ф.И. Суверенное равенство государств / Ф.И. Валяровский, Ю.М. Гайдидей // «Черные дыры» в Российском Законодательстве. – 2005. – № 3. – С. 95–101.
68. Ведяхина К.В. Равенство перед законом – принцип российского права / К.В. Ведяхина // Вестник Волжского университета. – 1999. – № 6. – С. 35-39..
69. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і гол. ред. В.Т. Бусел. – К.: Ірпінь; ВТФ «Перун», 2001. – 1428 с.
70. Виноградова Л.П. Про вдосконалення порядку притягнення суддів до цивільно-правової, кримінально-правової та адміністративної відповідальності / Л.П. Виноградова // Юридична Україна. – 2005. – № 4. – С. 82-90.
71. Витрук Н.В. Правовой статус личности в СССР / Витрук Н.В. – М. : Юрид. лит., 1985. – 176 с.
72. Власть, демократия, привилегии. Материалы «круглого стола» // Вопросы философии. – 1991. – № 7. – С. 46-67.
73. Волкова Н.С. Вопросы парламентского иммунитета в правовых позициях Конституционного Суда Российской Федерации / Н.С. Волкова // Административно-правовое регулирование экономических отношений. – М., 2001. – С. 210-214.
74. Волкотруб С.Г. Імунітет у кримінальному процесі України : монографія / Волкотруб С.Г. – Х.: Консум, 2005. – 144 с.
75. Волкотруб С.Г. Кримінально-процесуальний аспект імунітету Президента України / С.Г. Волкотруб // Університетські наукові записки. Часопис Хмельницького університету управління та права. – 2005. – № 1–2. – С. 231-237.
76. Воронов М. Депутатская неприкосновенность – необходимость или привилегия? / М. Воронов // Бизнес-информ. – 1999. – № 7–8. – С. 27–29.
77. Головченко В. Функціональна недоторканність: право чи привілей? / В. Головченко // Юридичний вісник України. – 2000. – 17–23 лютого.
78. Гутник В. Механізм притягнення народних депутатів до кримінальної відповідальності / В. Гутник // Юридичний вісник України. – 2006. - 25 листопада – 1 грудня.
79. Гутник В. Хто має надавати згоду на притягнення суддів до кримінальної відповідальності / В. Гутник // Юридичний вісник України. – 2007. –3–16 березня.
80. Даев В.Г. Иммунитеты в уголовно-процессуальной деятельности / В.Г. Даев // Правоведение. – 1992. – № 3. – С. 48-52.
81. Демин Ю.Г. Статус дипломатических представительств и их персонала : учеб. пособие/ Демин Ю.Г. – М. : Межд. отношения, 1995. – С. 208 с.
82. Депутатська недоторканність: сучасна парламентська та судова практика: правовий аналіз / Задорожній О.В., Добкін М.М., Селиванов А.О., Харитончук М.В. ; за заг. ред. О.В. Задорожнього. – К.: Логос, 2004. – 288 с.
83. Дмитриев Ю.А. Проблема контроля и ответственности в деятельности органов государственной власти / Ю.А. Дмитриев, Ф.Ш. Измайлова // Государство и право. – 1996. – № 4. – С. 88–96.
84. Довбня В. Законодавство УНР про недоторканність особи членів Української Центральної Ради / В. Довбня // Юридичний вісник України. – 2002. - 9–15 листопада.
85. Доронина О.М. Некоторые вопросы конституционно-правового регулирования депутатской неприкосновенности в субъектах Федерации / О.М. Доронина // Современное право. – 2007. – № 6. – С. 47-49.
86. Езерский Н. Государственная дума первого созыва / Езерский Н. – Пенза : Типолит. Грушецкой, 1907. – 201 с.
87. Жижиленко А.А. О безответственности народных представителей / Жижиленко А.А. – Ярославль : Типогр. Губерн. правления, 1909. – 57 с.
88. Жижиленко А.А. О безответственности народных представителей / А.А. Жижиленко // Юридические записки. – Вып. 4. – Ярославль, 1913. – С. 165.
89. Журавський В.С. Український парламентаризм на сучасному етапі: теоретико-правовий аспект / Журавський В.С. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 248 с.
90. Заявление Уполномоченного по правам человека в Российской Федерации // Российская газета. – 2006. – 25 апреля.
91. Звернення Президента України Л.Д. Кучми до українського народу // Урядовий кур’єр. – 2000. – 15 квітня.
92. Зиновьев А.В. Конституционный статус народных депутатов / А.В. Зиновьев // Конституционные основы народовластия в СССР. – Ленинград: Изд-во ЛГУ им. А.А. Жданова, 1980. – С. 204-226.
93. Квітка О.О. Інститут депутатської недоторканності в Україні та інших державах Європи / О.О. Квітка // Розвиток української правової системи за роки незалежності: тези доп. і наук. повідомлень. – Х.: Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого, 2005. – 192 с.
94. Кибальник А. Иммунитет как основание освобождения от уголовной ответственности / А. Кибальник // Российская юстиция. – 2000. – № 8. – С. 34–35.
95. Клеандров М.И. Статус судьи: учеб. пособие / Клеандров М.И. – Новосибирск : Наука: Сибирская изд. фирма РАН, 2000. – 444 с.
96. Козак Д. Суд в современном мире: проблемы и перспективы / Д. Козак // Российская юстиция. – 2001. – № 9. – С. 3–6.
97. Козюк М.Н. Правовое равенство в механизме правового регулирования : учеб. Пособие / Козюк М.Н. – Волгоград : Изд-во Волгоград. ун-та, 1998. – 114 с.
98. Комментарий к постановлениям Конституционного Суда Российской Федерации : в 2 т. Т. 1: Государственная власть. Местное самоуправление / отв. ред. Б.С. Эбзеев.– М. : Юристъ, 2001. – 587 с.
99. Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу Российской Федерации / под общ. ред. В.В. Мозякова.– 2-е изд., перераб. и доп. - М. : Изд-во «Экзамен XXI», 2002. –912 с.
100. КС розгляне «поскубану» недоторканність народних депутатів, Президента, суддів [Электронный ресурс]. - Режим доступу : http://rights.unian.net/ukr/detail/2550.
101. Конституционное право: словарь / отв. ред. В.В. Маклаков. – М.: Юристъ, 2001. – 559 с.
102. Конституционное право. Энциклопедический словарь / отв. ред. С.А. Авакьян. – М.: НОРМА-ИНФРА-М, 2000. - 675 с.
103. Конституційне право України / за ред. В.Ф. Погорілка. – К.: Наук. думка, 1999. - 736 с.
104. Конституційний суд Південної Кореї не підтримав прийняту Національними зборами резолюцію про імпічмент президента Но Му Хена [Электронный ресурс]. - Режим доступу : http://5-04.olo.ru/news/politic/34591.html.
105. Конституція Західно-Української Народної Республіки (проект, 1920 р.) // Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. – Львів: «Місіонер», 1999. – С. 161-186.
106. Конституція України (проект від 10 червня 1992 р., внесений Комісією Верховної Ради України по розробці нової Конституції України) // Міжнародний симпозіум «Конституція незалежної України» 3–5 липня 1992 р. – К.: Українська Правнича Фундація, 1992.
107. Кравец И.А. Правовой статус депутатов Государственной Думы и выборных членов Государственного совета в свете теории народного представительства / И.А. Кравец // Журнал российского права. – 2000. – № 8. – С. 136–145.
108. Лавнисчак А. Ответственность главы государства в монархии и республике / А. Лавнисчак // Конституционно-правовая ответственность: проблемы России, опыт зарубежных стран / под ред. С.А. Авакьяна. – М.: Изд-во МГУ, 2001. – С. 149-157.
109. Лампадова С.С. Институт юридического иммунитета в системе российского права / С.С. Лампадова // Актуальные проблемы теории и истории государства и права: мат-лы межвузовской науч.-теоретич. конф., Санкт-Петербург, 19 декабря 2002 г. / под общ. ред. В.П. Сальникова, Р.А. Ромашова. – СПб., 2003.
110. Лебедев В.А. Проблемы организации и деятельности законодательной и исполнительной власти в субъектах Российской Федерации : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.02/ Лебедев В.А. – М., 2000. – 40 с.
111. Лебедев В.М. Судебная власть в современной России: проблемы становления и развития / Лебедев В.А. – СПб. : Лань, 2001. – 382 с.
112. Левченко К. І знову про депутатську недоторканність: бути чи не бути / К. Левченко // Права людини в Україні: Інформаційний портал Харківської правозахисної групи. – 2007. – 17 квітня.
113. Лившиц Р.З. Социальная политика и ее правовое опосредование / Р.З. Лившиц // Правовая система социализма : в 2 кн. Кн. 1. – М., 1986. – С. 262-304.
114. Лінецький С. Депутатський імунітет – pro і contra / С. Лінецький // Юридичний вісник України. – 1999. – 11–17 березня.
115. Луценко І. Правове стимулювання як процес реалізації правових стимулів / І. Луценко // Вибори та демократія. – 2008. – № 4. – С. 49-54.
116. Лучин В.О. Конституция Российской Федерации. Проблемы реализации / Лучин В.О. – М. : Юнити-Дана, 2002. – 687 с.
117. Максимов В.А. Неприкосновенность депутата как одно из условий эффективности его деятельности / В.А. Максимов // Актуальные проблемы работы органов внутренних дел: сб. науч. трудов адъюнктов и соискателей. Ч. 1. – М., 1997. – С. 50-53.
118. Малько А.В. Иммунитеты в праве: общетеоретические проблемы / А.В. Малько // Вестник Волжского университета. – 1999. – № 6. – С. 17-23.
119. Малько А.В. Льготы в праве: общетеоретический аспект / А.В. Малько // Правоведение. – 1996. – № 1. – С. 37-47.
120. Малько А.В. Льготы: политико-правовой анализ / А.В. Малько // Общественные науки и современность. – 1996. – № 3. – С. 47-55.
121. Малько А.В. Правовые иммунитеты / А.В. Малько // Правоведение. – 2000. – № 6. – С. 11-22.
122. Малько А.В. Стимулы и ограничения в праве. Теоретико-информационный аспект / Малько А.В. – Саратов : Изд-во Саратов. ун-та, 1994. – 184 с.
123. Малько А.В. Правовой иммунитет: теоретические и практические аспекты / А.В. Малько, С.Ю. Суменков // Журнал российского права. – 2002. – № 2. – С. 16-23.
124. Марків В. Одержання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які користуються імунітетом: окремі аспекти / В. Марків // Підприємництво, господарство і право. – 2000. – № 8. – С. 41-44.
125. Марцеляк О.В. Вибори народних депутатів України: історія, теорія, практика: навч. посібник / Марцеляк О.В. – Х.: ТОВ. «ПРОМЕТЕЙ-ПРЕС», 2008. - 620 с.
126. Масленникова С.В. Народное представительство и права граждан Российской Федерации / Масленникова С.В. – М. : Гродец, 1994. - 176 с.
127. Матвеева О.М. Правовое положение депутата в парламентах стран Западной Европы: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.02 / О.М. Матвеева. – Екатеринбург, 1994. – 225 с.
128. Матеріали розширеного засідання президії ВСУ та Ради суддів України 20 січня 1999 р. // Вісн