ПРАВО ЛЮДИНИ НА СВОБОДУ СОВІСТІ: КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

Краткое описание

ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

На правах рукопису

АРХІМАНДРИТ ВІКТОР
(БЕДЬ ВІКТОР ВАСИЛЬОВИЧ)

УДК 342.4 (477)

ПРАВО ЛЮДИНИ НА СВОБОДУ СОВІСТІ:
КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

Спеціальність 12.00.02. – конституційне право; муніципальне право

Д и с е р т а ц і я
на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Науковий консультант —
БИСАГА Юрій Михайлович
доктор юридичних наук, професор.

КИЇВ — 2011
ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1.
СВОБОДА СОВІСТІ: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ 9

1.1. Теоретичні та методологічні аспекти аналізу 9
проблеми свободи совісті.
1.2. Виникнення та розвиток уявлень про свободу совісті. 27
1.3. Проблеми праворозуміння й визначення
поняття „свобода совісті”. 50
1.4. Нормативно-правове закріплення свободи совісті. 72

РОЗДІЛ 2.
КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ЛЮДИНИ НА СВОБОДУ
СОВІСТІ В СИСТЕМІ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ
І ГРОМАДЯНИНА 97

2.1. Місце свободи совісті серед інших прав людини 97
2.2. Право на свободу совісті: конституційне закріплення 117
2.3. Система прав та свобод, що складають зміст права
на свободу совісті 135

РОЗДІЛ 3
МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНОГО
ПРАВА НА СВОБОДУ СОВІСТІ 159
3.1. Механізм реалізації конституційного права на
свободу совісті:загальна характеристика 159
3.2. Практична реалізація окремих складових
свободи совісті в Україні 169

РОЗДІЛ 4
ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ЗАХИСТУ КОНСТИТУЦІЙНОГО
ПРАВА НА СВОБОДУ СОВІСТІ 202
4.1. Поняття механізму захисту конституційного права на
свободу совісті 202
4.2. Захист свободи совісті в Україні за
внутрішньодержавним правом 219
4.3. Захист права на свободу совісті за міжнародним правом 241

ВИСНОВКИ 264

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 274
ВСТУП

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Як свідчить історія розвитку людства, релігія упродовж багатьох тисячоліть істотно впливає на розвиток прав і свобод людини, держави і правових систем, на формування політичної, правової та релігійної культури населення.
Процес формування релігійних вірувань відбувався як за національною ознакою, так і під впливом світових релігій, таких як буддизм, християнство, іслам та ряд інших, які набули поширення в багатьох країнах, у тому числі на території України.
Усе це викликало необхідність створення відповідних умов щодо правового регулювання та забезпечення прав і свобод людини у сфері релігійних відносин як на національному, так і на міжнародному рівнях.
У Конституції України 1996 р. людина, її життя і здоров’я, честь і гідність визнаються найвищою соціальною цінністю, що повною мірою відповідає закріпленому праву кожної людини в Україні на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35), яке включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
За характером відносин держави і церкви, а також правовим регулюванням та забезпеченням прав і свобод людини в релігійній сфері в сучасний період Україну можна віднести до демократичних країн, в яких функціонують багато релігій та вірувань. Характерним є і процес зростання кількості релігійних організацій та громад за роки незалежності України, кількість яких досягла 30 тисяч.
Водночас слід зазначити, що до останнього часу конституційне право людини на свободу совісті в нашій країні залишається найменш дослідженим. В українській юридичній та релігієзнавчій літературі їм надана переважно загальна характеристика. Українські конституціоналісти розглядають ці питання переважно в контексті конституційно-правового статусу людини поряд з іншими його елементами.
Конституційне право на свободу совісті є складовою системи конституційних прав і свобод людини і певною мірою формується як конституційно-правовий інститут, який у широкому розумінні у свою чергу можна розглядати як складову правової системи України в цілому. Поряд з цим практичне дотримання прав людини в релігійній сфері, в тому числі права людини на свободу совісті, є однією із глобальних проблем сучасного суспільного розвитку, що потребує вжиття заходів як на національному, так і на міжнародному рівнях.
На міжнародному рівні право на свободу совісті і віросповідання знайшло своє відображення насамперед в Загальній декларації прав людини та в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, в яких передбачено, що кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії. Спеціальним міжнародним документом із цих питань є Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії або переконань, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 25 листопада 1981 р., в якій передбачено обов’язок держави вживати заходів щодо запобігання і ліквідації дискримінації на основі релігії або переконань, приймати необхідне законодавство для застосування заходів щодо боротьби проти нетерпимості на основі релігії та інших переконань у цій сфері.
Виходячи з необхідності наукового забезпечення цього конституційно-правового інституту, виникає потреба проведення ґрунтовного наукового дисертаційного дослідження конституційно-правових проблем права людини на свободу совісті в Україні, які мають важливе теоретичне і практичне значення.
Незважаючи на те, що права людини на свободу совісті знаходили відображення і в попередніх конституціях, що діяли на території України, правові проблеми їх встановлення, реалізації, охорони та захисту залишаються недостатньо вивченими і відтак потребують комплексного і системного дослідження.
В Україні найбільш ґрунтовні наукові дослідження законодавства про свободу совісті проведено В.П. Гаєвою, загальнотеоретичні проблеми юридичного забезпечення свободи віросповідання людини — Л.В. Ярмол. Адміністративно-правові проблеми регулювання свободи совісті дослідив у дисертаційній роботі І.М. Компанієць. Роль конституційно-правового регулювання відносин держави і релігійних організацій у гарантуванні свободи віросповідання досліджено Г.Л. Сергієнко. У цих дослідженнях частково розглядалися проблеми конституційних прав людини в релігійній сфері. Але комплексного наукового дослідження проблем конституційного права людини на свободу совісті вченими-юристами не проводилося.
Теоретичний і практико-юридичний аналіз правозабезпечувального механізму свободи совісті людини в Україні дозволяє стверджувати, що у багатьох випадках не в достатньому обсязі представлені, а то й взагалі відсутні, деякі юридичні засоби реалізації, охорони та захисту окремих елементів (можливостей) свободи совісті, а отже, і розглядуваного права людини загалом. Огляд законодавства України про свободу совісті та релігійні організації виявив з-поміж його приписів такі, що не відповідають Конституції України, є взаємно суперечливими, а також потребують коригування та внесення доповнень унаслідок змін, котрі відбулись у соціальному житті України. Така ситуація, як видається, подекуди здатна призводити до порушення свободи совісті, до її неправомірного обмеження, до виникнення у нашому суспільстві міжрелігійних конфліктів і в кінцевому підсумку – до неможливості повною мірою реалізувати, оберегти й захистити це фундаментальне право людини.
Порушення релігійних прав людини негативно впливає на інші права, зокрема право на життя, фізичної цілісності, свободи та безпеки особи, право на свободу висловлення, мирні зібрання та об’єднання, освіту, право на свободу пересувань, національність тощо. Саме тому дослідження права на свободу совісті є одним із центральних у науковій розвідці прав людини. Проте вітчизняна практика свідчить, що питання права на свободу совісті та цікавило дослідників насамперед з точки зору національного законодавства. Усе це має велике значення для подальшого вдосконалення українського законодавства й може мати суттєве практичне значення для гарантування в Україні права людини на свободу совісті, що й обумовлює актуальність теми дисертаційного дослідження.
При підготовні дисертації були враховані загальні положення робіт з конституційного права, теорії держави і права, історії держави і права України, історії політичних і правових учень, адміністративного права, міжнародного публічного права, кримінального, трудового та інших галузей права.
Теоретичну основу для проведення дисертаційного дослідження склали праці відомих вчених-юристів із теоретичних питань конституційного, адміністративного права та ряду інших галузей юридичної науки: В.Б. Авер’янова, С.С. Алексєєва, В.С. Журавського, В.В. Копєйчикова, В.Ф. Опришка, П.М. Рабіновича, В.Ф. Погорілка, О.Ф. Скакун, В.Ф. Сіренка, О.В. Скрипнюка, О.Ф. Фрицького, Ю.М. Тодики, В.В. Цвєткова, В.М. Шаповала, Ю.С. Шемшученка та ін.
Основною базою дослідження є Конституція України 1996 р., міжнародно-правові договори та інші джерела. З метою порівняльно-правового аналізу природи конституційного права людини на свободу світогляду та гарантій їх дотримання в Україні досліджувались наукові джерела та законодавство Росії інших країн СНД, а також ряду зарубіжних країн.
У дисертаційній роботі використані матеріали наукових фондів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, Парламентської бібліотеки України та бібліотеки Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.
Зв\'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до тематичного плану наукових досліджень відділу проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України за темою «Стратегія розвитку законодавства України» (державний реєстраційний -№0103U007975).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є з’ясування теоретичних, законодавчих та практичних проблем організаційно-правового механізму конституційно-правового регулювання права людини на свободу совісті.
Визначена мета досягається розв’язанням таких завдань:
провести історико-правове і філософсько-релігієзнавче дослідження категорій “свобода совісті”, “свобода світогляду” і “свобода віросповідання” як прав людини та визначити особливості їх розвитку і закріплення на законодавчому рівні;
здійснити аналіз сучасного правового регулювання права людини на свободу совісті в національному законодавстві та в міжнародно-правових актах з цих питань;
визначити специфічні риси права на свободу совісті в універсальних та регіональних міжнародних договорах та практиці їх застосування;
проаналізувати особливості конституційно-правового закріплення права людини на свободу совісті;
з’ясувати місце конституційного права на свободу совісті серед інших конституційних прав і свобод людини і громадянина;
здійснити порівняльний аналіз структурних елементів (можливостей) свободи совісті людини як загальносоціального явища і як суб’єктивного юридичного права, закріпленого у законодавстві України;
розглянути зміст і стан забезпечення конституційного права людини на свободу совісті, визначити коло теоретичних і практичних проблем, які потребують правового врегулювання;
дослідити і визначити поняття, систему і види організаційно-правових гарантій забезпечення прав людини на свободу совісті та внести відповідні пропозиції щодо їх удосконалення в законодавстві України;
розкрити особливості системи міжнародного та національного механізму захисту свободи совісті.
Об’єктом дисертаційного дослідження є конституційно-правовий статус людини і громадянина, який охоплює як складові систему конституційних прав і свобод людини, в тому числі в релігійній сфері.
Предметом наукового дослідження є конституційне право людини на свободу совісті та конституційно-правові гарантії його забезпечення.
Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети та розв’язання поставлених завдань при проведенні даного наукового дослідження використовувалися діалектичний, матеріалістичний та формально-логічний методи, а також методи порівняльно-правового, історико-правового, системного, статистичного аналізу та інші.
За допомогою діалектичного методу проведено дослідження прав людини в релігійній сфері у його взаємозв’язку з державними і релігійними інститутами в умовах єдності і боротьби протилежностей віри та інших світоглядних орієнтацій.
Застосування історико-правового методу дало змогу простежити розвиток релігійних прав людини з часу їх виникнення й існування в різні періоди історичного розвитку державно-церковних відносин і правових систем на території України.
Провести аналіз правової термінології і правових категорій у сфері прав людини в релігійних відносинах дозволило застосування формально-логічного методу дослідження.
Системний метод використовувався для найбільш повного визначення прав людини на свободу совісті в системі інших прав, характеристики елементів для визначення структури, системи, видів окремих конституційно-правових інститутів, які мають безпосереднє відношення до релігійної сфери.
Порівняльно-правовий метод дав змогу визначити загальні риси конституційного розвитку і особливості державно-релігійних систем у різних країнах світу порівняно з досвідом України в цій сфері.
Із застосуванням статистичного методу дослідження визначались релігійна ситуація в Україні і особливість вжиття заходів забезпечення дотримання прав людини в релігійній сфері.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що запропонована дисертація є одним із перших в Україні досліджень, присвячених теоретичним і практичним проблемам конституційно-правового регулювання права людини в релігійній сфері, в якому сформульована авторська концепція конституційного права людини на свободу совісті.
В результаті проведеного автором дослідження одержані такі результати, що мають наукову новизну:
обґрунтовано, що в процесі розвитку української та європейської цивілізацій в міжнародному праві склалася система норм гарантування та захисту права на свободу совісті, які в подальшому знайшли своє закріплення в універсальних і регіональних міжнародних договорах з основоположних прав людини
здійснений автором аналіз категорій “свобода світогляду”, “свобода совісті”, “свобода віросповідань” та інших пов’язаних із ними термінів та понять є першою спробою теоретичного визначення цих понять, що постали перед юридичною наукою після прийняття нової Конституції України, яка проголосила право людини на свободу світогляду і віросповідання на відміну від права людини на свободу совісті. Автор розрізняє релігійний світогляд як систему поглядів і уявлень людини, що ґрунтуються на релігійних вченнях і уявленнях та поняття атеїстичного світогляду або атеїзму, який характеризує такі світоглядні орієнтації людини, які пояснюють всі сторони її буття як вільного від надприродних сил;
сформульоване авторське визначення конституційного права людини на свободу совісті як можливості людини мати світоглядні переконання, сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, право відправляти релігійні культи, обряди та вести релігійну діяльність у межах і згідно з Конституцією та чинним законодавством України;
визначено місце конституційного права людини на свободу совісті серед інших прав і свобод людини, що дає можливість віднести це право не тільки до особистих (природних) прав, а також і до культурних (духовних) прав людини;
проведений автором аналіз розвитку і становлення правових основ права людини на свободу совісті на території Київської Русі - України з часів офіційного прийняття Християнства Великим князем київським Оскольдом та створення Київської Митрополії в 862 році до сучасного стану є одним із перших узагальнень розвитку конституційно-правового статусу людини, що дає можливість виділити чотири основні періоди розвитку прав людини в релігійній сфері на території України: перший, з часу прийняття Християнства Великим князем київським Оскольдом і заснування в 862 році Київської Митрополії і їх розвитку до кінця існування Київської держави (1240 р.); другий період становлення релігійних вірувань — з 1240 р. до початку ХХ ст.; третій період співіснування релігійних та атеїстичних поглядів за часи радянської доби з 1917 р. до кінця 90-х років і четвертий, сучасний період відродження релігій — з часу відновлення державної незалежності України;
визначена система юридичних гарантій забезпечення свободи світогляду і віросповідання, яка включає національні нормативно-правові та міжнародно-правові заходи, механізм здійснення яких дасть змогу реалізувати права людини в релігійній сфері;
сформульовані пропозиції щодо внесення змін і доповнень до законодавства про свободу совісті та релігійні організації в тому числі і до чинної Конституції України, а також можливості прийняття в новій редакції Закону України “Про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації (об’єднання)”, який відповідав би вимогам ст. 35 Конституції України;
внесено пропозиції щодо посилення відповідальності за порушення прав людини в релігійній сфері.
Практичне значення одержаних результатів. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані в процесі подальших наукових досліджень проблем встановлення та реалізації конституційних прав і свобод, а також може бути застосовані в правотворчій роботі органів державної влади. Ряд положень дисертації можуть бути використані під час підготовки законопроектів, які стосуються прав і свобод людини в релігійній сфері. Основні положення та висновки дисертації можуть бути використані в процесі викладання конституційного права, основ релігієзнавства та відповідних спецкурсів у навчальних закладах, а також при проведенні наукових досліджень правових проблем у релігійній сфері.
Апробація результатів дисертації. Теоретичні та практичні положення дисертації, проблемні питання прав і свобод людини і громадянина в Україні в релігійній сфері оголошувалися автором на конференціях та інших науково-практичних заходах.
Результати дослідження оприлюднені у доповідях і виступах на республіканських і міжнародних науково-практичних конференціях та інших наукових заходах. Висновки, сформульовані в дисертаційному дослідженні, відображені в наукових роботах, що опубліковані у фахових та інших юридичних виданнях.
Структура дисертації визначена метою і логікою наукового дослідження. Робота складається із вступу, тчотирьох рьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Список литературы

ВИСНОВКИ

В сучасному світі відбувається переосмислення й нове сприйняття базових людських цінностей, які є основою прав і свобод людини, її гідності та духовного суверенітету. До таких належить свобода совісті людини, що перебуває в тісному взаємозв‘язку зі світоглядними основами буття людини і є природним невідчужуваним правом кожної людини на вільний, узгоджений з власною совістю вибір відповідних духовних цінностей і орієнтирів.
Проведене нами дослідження проблеми змісту та реалізація свободи совісті за допомогою застосування ряду методів гуманітарних та соціальних наук, дозволяє нам твердити, що ця свобода є однією із найважливіших і невід’ємних свобод людини, загальнолюдською соціальною й духовною цінністю, конкретним виявом свободи людини в суспільстві, важливим етичним і правовим принципом; водночас важливою філософською, правовою та релігієзнавчою категорією.
Теоретичний аналіз проблеми свободи совісті потребує детального з‘ясування змісту та розуміння цього поняття, а також реалізації його у правозастосовній практиці. Визначаючи роль та місце свободи совісті серед інших конституційних прав і свобод людини і громадянина, ми встановили, що цьому праву присвячено значний обсяг літературних та інших джерел, що обумовлюється комплексним характером досліджуваного інституту, перебування його перебування „на стику” конституційного права і галузевих юридичних дисциплін, соціальної філософії й релігієзнавства.
Аналіз історичного розвитку інституту свободи совісті дає підстави стверджувати, що свобода совісті є поняттям, що виникло за певних соціально-історичних умов і пройшло досить тернистий шлях своєї фундації від віротерпимості до свободи совісті, тобто права на вільний вибір людиною світоглядних орієнтирів за велінням власного сумління. В кожну епоху проблема свободи совісті поставала й вирішувалась по-різному, залежно від характеру суспільних відносин, від рівня розвитку продуктивних сил, рівня розвитку суспільства в цілому, інтересів та мети певного класу, партії, навіть світоглядних уподобань певних правителів.
У глобальному масштабі відбувалося становлення й розвиток державно-релігійних відносин, процесів секуляризації суспільства, поділ світської й релігійної влади, зміна уявлень про свободу совісті. Це здійснювалося в процесі руху до демократизму, у боротьбі за недопущення релігійної винятковості, релігійної нетерпимості, ліквідацію статусу державної релігії, викриття теократичних амбіцій впливових релігійних об\'єднань. Всі ці ідеї й подання з\'явилися опосередкованим відбиттям економічних, політичних, культурних протиріч історичного процесу.
У міру історичного розвитку поступово поширювалося розуміння необхідності релігійної терпимості й вільнодумства, правового захисту людей різних світоглядних орієнтацій. Значний внесок у розробку, правове оформлення й законодавче введення в життя принципів волі совісті внесли гуманісти епохи Відродження й Реформації, мислителі Просвітництва, ліберали ХVIII-ХIХ вв. Разом з тим, тільки буржуазна епоха приступилася до конкретного втілення принципів волі совісті в життя.
Розуміння свободи совісті як природного права людини, необхідності рівності всіх людей незалежно від їхніх релігійних поглядів стають принципами національних конституцій окремих держав, починаючи з ХVIII в. У міру розширення тлумачення принципу свободи совісті, розширювалися й відповідні конституційно-законодавчі положення. Вони стосувалися відділення церкви від держави, правової рівності різних релігійних об\'єднань, заборони на обмеження політичної дієздатності громадян залежно від ставлення до релігії.
Підсумовуючи розвиток свободи совісті на території сучасної України можна зробити такі висновки: 1) впродовж семи з половиною століть, починаючи від занепаду Київської Русі в середині ХІІІ ст., розвиток інституту свободи совісті взаємин на теренах України відбувався за надзвичайно складних умов, які насамперед визначалися специфікою геополітичного простору, впливом різних державних устроїв, політичних та релігійних центрів; 2) в межах свого демократичного періоду (1917 – 1920 рр.) конституційно-правове регулювання відносин Української держави і об’єднань віруючих переважно було демократичним. Зокрема, закріплювалися свобода совісті, право різних релігійних організацій на вільне відправлення культу, внутрішня автономія і рівноправ’я визнаних державою церков тощо; 3) у репресивний період (1921 - 1990 рр.) зазначену юридичну регламентацію в цілому можна визначити як ворожу щодо релігії, духовенства, об’єднань віруючих, що передусім виявилося в консервативному підході до свободи совісті, антагоністичному відокремленні держави і релігійних організацій, їх обмежених правах, складному порядку доступу до правового статуса релігійного об’єднання; 4) сучасний період лібералізації конституційно-правового регулювання свободи совісті характеризується значними позитивними змінами в механізмі гарантування реалізації цього інституту, юридичній регламентації таких взаємозв’язків. Конституція України 1996 р. вперше в історії нашої держави підтвердила право кожного на свободу віросповідання, визначила вимоги до обмеження її здійснення, закріпила засади нейтралітету Української держави в питаннях світогляду і віросповідання.
Розглянувши ряд концепцій і позицій щодо змісту понять „свобода совісті”, „свобода віросповідання”, „свобода світогляду” та суміжних термінів, можна твердити, що в цілому вони виражають взаємини, які склалися у світі між сакральною й секулярною духовними культурами. Визначення змісту й трактування цих термінів залежить від ряду чинників, що мають два рівні – громадянський та правовий, і зумовлені обставинами, що їх досягли певні соціуми й держави, від імені яких виступає чи науковець, чи богослов. Обидва вони подають визначення свободи совісті, виходячи з абстрактно узагальнюючої концепції, яка зафіксована в міжнародно-правових документах та нормах. Це може здійснюватися або на основі аналізу практичного, загальнодемократичного здійснення свободи совісті в окремій країні, або групі держав, що досягли певного рівня розвитку громадянського суспільства чи правової держави.
Хоча теоретично поняття свобода совісті є ширшим поняттям, а терміни свобода релігії та свобода віросповідання є частиною свободи совісті, на практиці та в змісті нормативно-правових актів України вони розглядаються як тотожні. Саме тому, на наш погляд варто було б уніфікувати законодавство України про свободу совісті, використовуючи власне термін „свобода совісті”, як найбільш ємне поняття, що цілком відображає зміст міжнародних актів. При цьому, під свободою совісті слід розуміти правовий інститут міжнародного права та національних правових систем, який складається з правових норм, що мають на меті забезпечити право особи на свободу віросповідання та регулюють все коло специфічних правовідносин, які виникають під час реалізації суб’єктами цього права.
Практична реалізація права на свободу совісті в аспекті міжнародно-правових стандартів є важливим критерієм оцінки гуманістичної сутності держави, її демократичності. Україна, як незалежна демократична держава, визнає принципи й норми міжнародного права, розглядаючи їх як складову частину своєї правової системи, тому міжнародно-правові документи з проблеми свободи буття релігії у суспільстві, застосовуються внутрішньодержавним законодавством. Важливість релігійної сфери та її урегульованість для громадського життя та побудови демократичного суспільства отримує підтримку й розуміння з боку держави, що реалізується у прийнятих законних та підзаконних актах, які окреслюють права громадян у контексті їх ставлення до релігії, регулюють державно-церковні відносини.
Сучасні міжнародно-правові норми щодо права на свободу совісті створюють певну відправну точку у вивченні міжнародно-правового забезпечення цього права. Право на свободу совісті є комплексною та динамічною нормою, зміст якої уточнюється, розширюється, трансформується міжнародними механізмами відповідно до реалій міжнародного життя.
Джерела, в яких містяться міжнародні стандарти свободи совісті, можна поділити на чотири категорії. Перша – це універсальні міжнародні акти, прийняті ООН. До другої та третьої належать документи регіонального характеру: акти, прийняті в рамках європейських міжнародних організацій (Рада Європи, ОБСЄ) та документи посталої на теренах колишнього СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД). Зрештою, четверту групу складають двосторонні міжнародні договори України, в яких є норми присвячені свободі віросповідань. При цьому, універсальні норми в галузі прав людини містять договори та інші акти, прийняті в рамках ООН. Серед них найважливіші – Статут ООН, Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії або переконань. Причому цей перелік відбиває не лише хронологічний порядок прийняття названих актів, а й їх певну „еманацію” та розвиток: в кожному наступному договорі право на свободу совісті розкривається повніше, ніж в попередньому, але на підставі визначених у попередньому документі підвалинах.
Українське законодавство про свободу совісті дослівно повторює силу міжнародних норм і є одним з найліберальніших не лише в СНД, а й у Європі. Разом з тим, адміністративна практика органів державної влади та місцевого самоврядування встановлює багато необґрунтованих перешкод у реалізації права осіб на свободу релігії та віросповідання. Саме тому Україна пережила хвилю справжніх релігійних війн у першій половині 90­х. Воно також не викликає захвату ані у церковних достойників, ані у професійних юристів.
Ми можемо стверджувати, що базові конституційно-правові положення щодо свободи совісті в Україні, відповідають демократичним принципам і загалом задовольняють права й свободи людини, базуючись при цьому на багатовіковій спадщині врегулювання відносин між державою й церквою як суспільними інститутами, на історичних уроках як позитивного, так і негативного досвіду таких відносин. Основні законодавчі положення, попри їх так звану недосконалість, як і система державно-церковних відносин, є демократичними, послідовними й зваженими у порівнянні з іншими західноєвропейськими й постсоціалістичними державами. Заборонні положення законодавства щодо релігійної свободи зведені до мінімуму й приведені у відповідність до Конституції України та міжнародно-правових норм і стандартів, а передбачений Законом контроль із боку держави здійснюється не за діяльністю релігійних організацій, а за дотриманням останніми положень щодо релігійної діяльності. Такий вид контролю притаманний будь-якій цивілізованій державі й однаково стосується будь-яких суб‘єктів права - державних органів, релігійних громад, посадових осіб, громадських організацій тощо.
Попри всю складність та неоднозначність процесів релігійно-церковного життя українське суспільство усвідомило необхідність утвердження загальновизнаних норм свободи совісті, прийнятих міжнародною спільнотою. Це підтверджує й визнання Україною основоположних принципів прав людини (ратифікація міжнародних документів і приведення у відповідність до них національного законодавства), включення їх до програмних документів більшості політичних партій та громадських об’єднань, послідовне відстоювання цивілізованих підходів щодо релігійно-церковних проблем. Не дивлячись на практичну відповідність діючих норм українського законодавства міжнародним нормам, слід зазначити, що, водночас, актуальним є вдосконалення чинного законодавства щодо свободи совісті й віросповідання, передусім оновлення або прийняття нової редакції Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”, оскільки з часу його затвердження в суспільстві відбулися певні зміни: прийнято нову Конституцію, ряд нових законодавчих актів, що потребує внесення змін до діючого законодавства щодо свободи совісті.
У результаті всебічного дослідження сутності суб\'єктивних прав можна зробити висновок про те, що свобода в юридичному змісті і є суб\'єктивне право, як і навпаки, суб\'єктивне право є юридично гарантована свобода. Отже в поняттєво-правовому змісті терміни „право” й „свобода” рівнозначні. При цьому свобода визначається як гарантована правом сфера автономії суб\'єкта, усередині якої він вправі діяти на власний вільний розсуд й вибір, а право визначається як правомочність суб\'єкта на конкретно-визначену дію й поведінку. Не тільки історично, але й на сучасному етапі деякі права формулюються як свободи. Теоретично „свобода” припускає більше широкий вибір варіантів поведінки, а „право” - тільки суворо певні правомочності. Тому „свобода” визначається через установлення заборон, і при формулюванні можливостей через „свободу” індивідові надаються правомочності самому визначати власну модель поведінки. При цьому він обмежений тільки заборонами. Так, свободу на працю особа може реалізувати будь-яким чином. Якщо соціальне благо сформульоване як „право”, то воно припускає суворо встановлені варіанти поведінки. З безлічі даних варіантів індивід і робить свій вибір. Саме тому в рамках вищенаведеного вважаємо цілком доцільним використання поняття право на свободу совісті, як найбільш ємне поняття, яке відповідає сучасним науковим підходам.
Дослідивши найпоширеніші класифікації прав і свобод людини, слід зазначити, що свобода совісті є багатоаспектною й представляється складним знайти ідеальну класифікацію, тому що в більшості випадків вона належить до двох і більше підгруп прав і свобод, які виділяються класифікацією.
На наш погляд, свобода совісті – універсальне комплексне утворення, зводиться не лише до однієї групи прав особистості. Дотримуючись тричленної класифікації прав і свобод особи (права й свободи в сфері особистої безпеки й приватного життя, в галузі державного й суспільно-політичного життя, в галузі економічної, соціальної й культурної діяльності), представляється можливим включити інститут свободи совісті в кожний з вищезазначених блоків. Як право, що гарантує індивідуальну свободу, самовизначення особистості, безперешкодний вибір нею різних варіантів своєї поведінки й дій стосовно питань релігії й атеїзму, як право, що проявляє духовні інтереси й потреби громадянина, свобода совісті включається в блок особистих прав людини й громадянина. Як нормативний вимір соціокультурної діяльності людини, як культурна цінність, детермінована характером і рівнем розвитку економічного ладу, соціуму в цілому, свобода совісті виявляється як одне із прав особистості в галузі економічної, соціальної й культурної діяльності. Конкретизація ж у даній групі прав свободи совісті проявляється, наприклад, у праві вільно вибирати рід діяльності й професію (стаття 43 Конституції України), у праві на освіту (у тому числі й релігійної) (стаття 53 Конституції України), у праві на участь у культурному житті (стаття 54 Конституції України) і т.д. Представляється можливим право на свободу совісті віднести також і до блоку прав в галузі державного й суспільно-політичного життя, тому що воно регулює найбільш істотні відносини між владою, релігійними об\'єднаннями й громадянами в сфері державно-конфесійних відносин.
Отже, свобода совісті, завдяки багатоаспектності змісту свого поняття, виявляється як „мобільне” право, що дозволяє розглядати його частиною системи й особистих прав і свобод, і соціально-економічних, і суспільно-політичних.
Право на свободу совісті як одна із частин правового статусу особистості тісно взаємопов’язане з іншими конституційними правами й свободами. Характер і специфіка такого співвідношення обумовлені не тільки загальними рисами правового положення особистості як комплексного державно-правового інституту, але й, як ми вже відзначали вище, прикордонним характером самої свободи совісті, можливістю її включення в усі групи прав і свобод людини й громадянина.
Слід зазначити, що формулювання, закріплене в преамбулі Конституції України про „відповідальність перед Богом”, є не зайвим, оскільки, по-перше, воно доповнює зміст інших статей Основного Закону, і, по-друге, не заперечує принцип світськості Української держави, і, по-третє, відповідає віковим, історичним, культурним та духїовним традиціям як української нації, так і українського народу.
Крім того, не заперечуючи пошану національної традиції, ми вважаємо, що питання про складання присяги новообраним Президентом України потребує на певне юридичне осмислення і закріплення – лише так Україна уникне двозначностей і непорозумінь, які можуть виникнути у майбутньому. Тим більш, що аналогічне питання вже було предметом розгляду Європейського суду з прав людини. Оптимальним в цій ситуації здається закріплення на законодавчому рівні традиції, що склалася - складання присяги новообраним Президентом України на Пересопницькому Євангелії, з одночасним складання присяги на Конституції України.
Аналіз змісту міжнародних актів з питань прав людини, дає підстави стверджувати, що свобода совісті включає наступні правомочності (можливості): мати релігію або переконання; приймати релігію чи переконання на свій вибір; змінювати свою релігію чи переконання; сповідувати релігію або переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів та вчень; забезпечувати релігійне і моральне виховання своїх дітей батьками чи законними опікунами відповідно до власних переконань.
На підставі порівняння цих даних із національним законодавством України, можемо зробити висновок, що у законодавстві України такі елементи, як право сповідувати будь-яку релігію і не сповідувати жодної, мають дещо інше „звучання” (формулювання) порівняно з міжнародними актами, а саме: в останніх проголошується свобода сповідувати свою релігію або переконання. Також у міжнародних актах з прав людини немає згадки про атеїстичні переконання, а йдеться лише про релігійні та інші переконання, які включають й атеїстичні. Крім того, формулювання права людини на свободу совісті в Конституції України та Законі України не однакове. Право мати релігійні або інші переконання належить до внутрішньої сфери особи, має загальносоціальну природу і тому не залежить від нормативного закріплення. Можливо, саме з цих міркувань у Конституції України воно не відображене. Однак такі елементи свободи совісті людини, як право приймати релігійні чи інші переконання, змінювати свої релігійні або інші переконання та право на релігійну освіту, необхідно закріпити і в Конституції України.
У Конституції України доцільно закріпити положення про те, що звільнення від юридичних обов’язків перед державою або заміна їх альтернативними з мотивів релігійних та інших переконань допускається лише у випадках, прямо передбачених законодавством України. Сам же перелік можливостей заміни юридичних обов’язків чи звільнення від них з мотивів релігійних та інших переконань повинен бути відображений у Законі України.
Свободу совісті варто оцінювати в якості комплексного суб\'єктивного права, що включає наступні права й свободи: 1) право вільно обирати та приймати будь-яку релігію; 2) право мати релігійні переконання; 3) право сповідувати індивідуально будь-яку релігію; 4) право сповідувати спільно (спільно з іншими, колективно) будь-яку релігію; 5) свободу змінювати релігійні переконання; 6) свободу поширювати релігійні переконання, а також сповідувати свою релігію в навчанні, викладати віровчення або систему переконань у пристосованих для цієї мети місцях; 7) свободу діяти відповідно до релігійних переконань, виражати релігійні переконання; 8) право на релігійну освіту; 9) свободу сповідувати свою релігію в богослужінні, у виконанні релігійних і ритуальних обрядів; 10) право на об\'єднання у релігійні організації й свободу їхньої діяльності. Усі складники свободи совісті можуть бути об’єднані та згруповані за певними ознаками. При цьому вважаємо, що найбільш доцільним було б виділення окремо індивідуальні й окремо колективні (спільні) правомочності в даній сфері.
Проведений в дисертаційній роботі аналіз теоретичних понять і особливостей практичного застосування юридичних (правових) гарантій в релігійній сфері дозволив сформулювати і обґрунтувати відповідну систему і особливості функціонування окремих її елементів в сфері здійснення релігійних прав людини. З урахувфанням висловлених в юридичній літературі загальних класифікацій гарантій, в роботі пропонується систему правових гарантій в сфері забезпечення свободи совісті поділити на загальні гарантії та спеціальні гарантії, а в залежності від функціональної спрямованості поділяти на гарантії реалізації, гарантії охорони і гарантії захисту прав людини на свободу совісті. Крім того, можливим є поділ правових гарантій на нормативно-правові та організаційно-правові гарантії забезпечення релігійних прав людини.
В залежності від свого призначення конституційно-правові гарантії нормативного характеру стосовно прав людини в релігійній сфері автор поділяє на три основні види: конституційні норми-принципи, конституційно-правові обов\'язки та норми юридичної відповідальності за порушення законодавства в релігійній сфері. Заслуговує також на увагу і висловлений в юридичній літературі поділ загальних конституційних гарантій прав і свобод людини на їх захист як обов’язок держави, самозахист, судовий захист та міжнародний захист.
Серед найважливіших спеціальних конституційних норм-принципів в роботі виділяються і аналізуються принцип відокремлення церкви і релігійних організацій від держави, принцип відокремлення школи від церкви та принцип невизнання державою жодної релігії як обов’язкової.
До конституційних обов’язків держави, які є гарантіями прав людини в релігійній сфері, автор відносить передбачений у Конституції України головний обов’язок держави утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ст. 3), а також державне сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11).
Серед конституційних обов’язків в роботі визначаються також обов’язки громадян неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи , честь і гідність інших людей (ст. 67), а також обов’язковість виконання своїх обов’язків перед державою та виконання законів незалежно від релігійних переконань (ст. 35 Конституції України). Своєрідним конституційним обов’язком громадян України є обов’язок проходження альтернативної (невійськової) служби замість військового обов’язку, якщо це суперечить його релігійним переконанням (ст. 35 Конституції України).
Одним із основних правових засобів (гарантій) забезпечення дотримання релігійних прав громадян і релігійних організацій, дотримання в державі і суспільстві належного правопорядку в релігійній сфері виступає юридична відповідальність, питання про вдосконалення якої випливає з проведеного в роботі аналізу чинного законодавства та практики його застосування. На підставі аналізу найважливіших видів юридичної відповідальності в галузі релігійних правовідносин, якими є кримінальна, адміністративна, дисциплінарна відповідальність, а також відшкодування збитків, завданих правопорушенням в релігійній сфері, в роботі висловлюються пропозиції щодо їх вдосконалення. Особливо це стосується посилення адміністративної відповідальності, що потребує внесення доповнень до Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Сукупність юридичних (правових) гарантій забезпечення прав і свобод людини в релігійній сфері автор поділяє на дві великих групи: національні (внутрішньодержавні) та міжнародно-правові. У свою чергу, національна система гарантій забезпечення прав і свобод людини включає такі види гарантів, як державні гарантії, судовий захист та самозахист людиною своїх прав і свобод.
В роботі визначається і аналізується, крім того, система конституційно-правових гарантій організаційно-правового характеру, яку в релігійній сфері становить насамперед діяльність органів державної влади загальної компетенції, організаційно-правова діяльність спеціально уповноважених органів державної влади, серед яких слід виділити діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, спеціально уповноважений орган державної виконавчої влади в релігійній сфері, яким є Державний комітет України у справах релігій.
В роботі аналізується також передбачене Конституцією України (ст. 55) право кожної людини захищати свої права і свободи, в тому числі і в релігійній сфері, від порушень і протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами, а також звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
Право людини на звернення є однією з основних організаційно-правових форм реалізації, охорони та захисту кожною людиною своїх конституційних прав на свободу світогляду та віросповідання.
Органам державної влади, на думку автора, слід прийняти організаційні заходи по забезпеченню, в разі потреби, звернення громадян України за захистом релігійних та інших прав як до Європейського суду з прав людини як органу Ради Європи, членом якої є і Україна, так і до інших органів.
Чинним законодавством не передбачено механізму захисту від таких порушень права, що розглядається, як примушування громадян до сповідування або, навпаки, до відмови від сповідування якоїсь релігії, до участі або неучасті у богослужіннях і релігійних обрядах, до навчання релігії або переконань; вимагання від священнослужителів відомостей, отриманих ними під час сповіді віруючих; зазіхання на виняткове право релігійних організацій засновувати підприємства для випуску богослужбової літератури і виробництва предметів культового призначення; відмова посадових осіб від надання дозволу на проведення публічного богослужіння, релігійних обрядів, церемоній, процесій; примусове залучення учнів або студентів до участі у релігійних заходах чи релігійних організаціях. За такі дії слід передбачити конкретні заходи юридичної відповідальності.
Право на релігійну освіту як складник свободи совісті потребує з’ясування поняття релігійної освіти. На основі аналізу висвітлених у літературі позицій видається можливим відзначити, що релігійна освіта – це навчальний процес, який полягає у наданні особі певного обсягу інформації релігійного змісту з метою формування та (чи) підвищення рівня її релігійної інформованості, усвідомленого сприйняття нею змісту певного релігійного віровчення та формування у неї практичних вмінь і навичок щодо його сповідування. У зв’язку з цим, пропонується:
а) у Законі України “Про свободу совісті та релігійні організації” передбачити, а в Законі України \"Про освіту\" – уточнити, що релігійні організації мають право засновувати заклади освіти (наприклад, дошкільні, загальні середні, професійно-технічні, вищі) в порядку, визначеному законодавством України;
б) закріпити в законодавстві положення про те, що при дотриманні вимог державних стандартів освіти документи про освіту, наукові ступені та вчені звання здобуті у духовних навчальних закладах прирівнюються до документів, виданих державними закладами освіти, Державною атестаційною комісією Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України;
в) передбачити положення про те, що право здобувати релігійну освіту індивідуально чи разом з іншими мають не лише громадяни, але й іноземці та апатриди;
г) Закон України \"Про свободу совісті та релігійні організації\" доповнити нормою, за якою релігійно-філософські, релігієзнавчі та конфесійні навчальні дисципліни, викладання яких не супроводжується релігійними обрядами і мають лише інформаційно-просвітницький характер, можна вводити до навчальних планів державних та інших закладів освіти (що, власне, подекуди й практикується). Крім того, дане положення знайшло своє відображення у нещодавно прийнятому Указі Президента України “Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій” від 21 березня 2002 р;
д) закріпити в законодавстві, що у державних навчальних закладах, із системи курсу релігієзнавства можуть бути виділені окремі теми (об΄єднані в окремі навчальні курси) задля їх глибшого вивчення дітьми (наприклад, християнська етика). Однак програма таких курсів має бути затверджена Міністерством освіти і науки України, а їх викладання повинно здійснюватися викладачами, які мають відповідну богословсько-педагогічну освіту та належний рівень професійної підготовки.
Одночасно, узагальнюючи питання реалізації принципу свободи совісті, на нашу думку, є доцільним закріпити в Законі України «Про свободу совісті та релегійні організації» положення про надання церквам загальноприйнятого статусу юридичної особи в публічному праві і запровадження в Україні диференційного статусу церков та релегійних організацій з поділом на великі історично-традиційні церкви (православну і греко-католицьку), новітні церкви (юдейську, римо-католицьку, ісламську, лютеранську, реформаторську, бабтиську і т.п.) та нетрадиційні релегійні групи.
На підставі проведеного дисертаційного дослідження проблем прав людини на свободу совісті можна зробити загальний висновок щодо актуальності і важливості розгляду як теоретичних, так і практичних питань, а також вдосконалення конституційно-правових основ і гарантій дотримання конституційно-правового статусу людини в релігійній сфері.