Шумна Лариса Петрівна. Соціальна підтримка як організаційно-правова форма соціального забезпечення

Краткое описание

Шумна Лариса Петрівна. Соціальна підтримка як організаційно-правова форма соціального забезпечення.- Дисертація д-ра юрид. наук: 12.00.05, Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. - Харків, 2014.- 300 с.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

ШУМНА ЛАРИСА ПЕТРІВНА

УДК 349.3:364-787.2

СОЦІАЛЬНА ПІДТРИМКА ЯК ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВА ФОРМА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

12.00.05 – трудове право;
право соціального забезпечення

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Науковий консультант –
Ярошенко Олег Миколайович
доктор юридичних наук, професор

Чернігів – 2014

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ……………………………..………...4
ВСТУП…………………………………………………………………...............5

РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВИЙ ВИМІР СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ.............................................................................................................16
1.1. Соціальна держава – втілення ідеї соціальної справедливості………..…16
1.2. Зміст і призначення соціальної функції держави……………………..…..70
1.3. Соціальна політика в системі засобів реалізації соціальної функції держави ……………………………………………………………...………….111
Висновки до розділу 1 ………………………………………..……………....157

РОЗДІЛ 2. ІСТОРИКО-ПРАВОВА ҐЕНЕЗА СОЦІАЛЬНО-ЗАБЕЗПЕЧУВАЛЬНОЇ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ ………...….170
2.1. Значення і зміст соціально-забезпечувальної функції держави у князівсько-царську добу ……………………………………..……………..…170
2.2. Значення і зміст соціально-забезпечувальної функції держави за радянських часів ………………………………..…………………………..….184
Висновки до розділу 2 ………………………………………..………………212

РОЗДІЛ 3. СОЦІАЛЬНА ПІДТРИМКА ЯК СКЛАДОВА СИСТЕМИ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИХ ФОРМ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ………………………………………………………….…225
3.1. Організаційно-правові форми соціального забезпечення …………..….225
3.2. Поняття і суттєві ознаки соціальної підтримки ……………………..….257
3.3. Загальна мета соціальної підтримки ………..………………………..….269
3.4. Основні функції соціальної підтримки ………….…………………..…..280
Висновки до розділу 3 ……………………………………………………..…295

РОЗДІЛ 4. СУЧАСНІ ПРАВОВІ СТАНДАРТИ СОЦІАЛЬНОЇ ПІДТРИМКИ І ПЕРСПЕКТИВИ ЇХ ЗАПРОВАДЖЕННЯ В УКРАЇНІ ………………………………………………………………………………..….305
4.1. Міжнародно-правові стандарти соціальної підтримки …………………305
4.2. Основні принципи соціальної підтримки в Україні …………………….329
4.3. Напрямки вдосконалення правового регулювання соціальної підтримки в Україні ……………………………………………………………………….…365
Висновки до розділу 4 ……………………………………………………..…379

ВИСНОВКИ ……………………………………………………………….…..385
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………..403

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ:
АРК – Автономна Республіка Крим
ВООЗ – Всесвітня організація охорони здоров’я
ЖК України – Житловий кодекс України
ЄС – Європейський Союз
ЄСХ(п) – Європейська соціальна хартія (переглянута)
КАС України – Кодекс адміністративного судочинства України
КВК України – Кримінально-виконавчий кодекс України
КЗпП України – Кодекс законів про працю України
КУпАП – Кодекс України про адміністративні правопорушення
ЛЖВ – люди, які живуть з ВІЛ/СНІДом
Мінсоцполітики – Міністерство соціальної політики України
Мінюст – Міністерства юстиції України
МОП – Міжнародна організація праці
ОБСЄ – Організація з безпеки та співробітництва в Європі
ООН – Організація Об’єднаних Націй
СНД – Співдружність Незалежних Держав
ЮНЕСКО – Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури

ВСТУП
Актуальність теми. Проголошення України у ст. 1 Основного Закону соціальною державою стало найважливішою політичною установкою, що зумовлює зміст і спрямованість її діяльності. Виникнувши в перебігу еволюції суспільних відносин як відповідь на зміну ролі людини, соціальна держава сама по собі стала важливим чинником соціальної політики. Проте нині мало підстав вважати, що Україна остаточно сформувалася як соціальна держава. Скоріше можна стверджувати, що вона лише стає на цей шлях. Нерозуміння природи соціальної держави, брак уявлень про її функції й механізми, неоднозначність підходів до понятійного апарату призводять до неадекватності політичних та економічних дій. У той же час загальновизнано, що така держава має місце, тільки коли державна влада реально гарантує громадянам їх соціальні права. Головні напрямки соціальної політики, що мають провідне значення в житті суспільства в цілому й кожної окремої людини, закріплені в Конституції України. Вони передбачають забезпечення соціального захисту й соціальної справедливості, створення гідного рівня життя людей, наявність ефективного державного механізму реалізації соціальної політики.
Хоча у процесі проведення в Україні соціально-економічних реформ пріоритети постійно міняються, нинішня ситуація наочно продемонструвала зростання значущості соціального чинника, який поступово стає домінуючим серед інших детермінант розвитку соціуму. Це пов'язано з тим, що можливості економічного зростання за сучасних умов вирізняються таким чинником, як людський капітал, формування й розвиток якого багато в чому залежить від стану соціальної сфери. Проте існуюча в Україні система соціальної підтримки громадян не забезпечує належного захисту більшості населення: (а) не охопленими соціальними послугами залишаються значні його прошарки; (б) система надання послуг є недостатньо ефективною; (в) не ведеться системна робота із залучення до надання соціальних послуг громадських, благодійних і релігійних організацій; (г) бракує комплексного підходу до подолання людиною виникаючих складних життєвих ситуацій; (д) соціальні послуги задовольняють лише невідкладні потреби уразливих груп населення, та й вони не орієнтовані на запобігання виникненню складних життєвих обставин, не формують в осіб навичок реінтеграції в суспільство. Брак гнучкої й цілеспрямованої державної політики у сфері соціальної підтримки – одна з основних проблем поточного періоду. Колишня радянська система, побудована на зрівняльних принципах, виявила свою неефективність, однак і діюча не дозволяє справедливо перерозподіляти ресурси на користь тих громадян, які найбільше потребують допомоги з боку держави. Підтримка їм найчастіше надається за категоріальним принципом, незалежно від матеріального становища й потреб її одержувачів. По суті, заходи соціальної підтримки населення виконують функцію компенсації надлишкової соціальної нерівності. Тому важливо розуміти, які запити пред'являють громадяни до держави у сфері соціальної підтримки, а також якою мірою вони обґрунтовані.
Глибока криза вітчизняної системи соціальної підтримки, брак повноцінної законодавчої бази й одностайності вчених щодо численних проблем у сфері надання соціальних послуг обумовлюють актуальність пошуку нових, інноваційних підходів до розв’язання проблеми правового забезпечення населення. Реформування системи соціальних послуг слід здійснювати в напрямку підвищення їх якості, посилення адресності, підвищення ефективності й наближення до потреб їх отримувачів.
Теоретичним підґрунтям дисертаційної роботи послужили наукові праці таких учених-правознавців, як В. В. Андріїв, В. С. Андрєєв, Є. І. Астрахан, В. А. Ачаркан, Н. Б. Болотіна, В. Я. Бурак, М. О. Буянова, М. А. Вігдорчик, Т. З. Гарасимів, В. О. Гончаров, О. Д. Зайкін, Т. А. Занфірова, М. Л. Захаров, Р. І. Іванова, М. Л. Захарова, Н. О. Мельничук, О. Є. Мачульська, О. В. Москаленко, Т. О. Постовалова, С. М. Прилипко, В. Д. Роїк, С. М. Сивак, С. М. Синчук, І. М. Сирота, Б. І. Сташків, Е. Г. Тучкова, О. Г. Чутчева, О. М. Ярошенко та ін. Однак, незважаючи на їх вагомі здобутки, в Україні, як і в країнах близького зарубіжжя, немає жодної комплексної наукової роботи, присвяченої соціальній підтримці громадян як організаційно-правовій формі соціального забезпечення.
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає у визначенні юридичної природи соціальної підтримки населення як організаційно-правової форми його соціального забезпечення, в комплексному порівняльно-правовому аналізі міжнародних і національних-правових стандартів у цій царині, в розробленні конкретних наукових рекомендацій і внесенні практичних пропозицій з удосконалення нормативно-правового забезпечення і правозастосовної практики для посилення захисту конституційних прав громадян на соціальний захист і достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, забезпечення поваги до кожної людини та її гідності, а також для досягнення толерантності й гуманізму в досліджуваній сфері.
Для досягнення окресленої мети поставлені такі дослідницькі завдання:
– охарактеризувати державу як суб’єкта права соціального забезпечення й установити її взаємовідносин з іншими суб’єктами цієї галузі права;
– опрацювати сучасний стан наукового розроблення проблеми соціальної держави і прав людини;
– показати роль соціальної держави в реалізації конституційного права людини на соціальний захист;
– висвітлити зміст і призначення соціальної функції держави;
– співвіднести економічну й соціальну функції держави за сучасних умов;
– спрогнозувати подальший розвиток соціальної функції держави;
– з’ясувати місце соціальної політики в системі засобів виконання соціальної функції держави;
– окреслити способи реалізації соціальної політики держави;
– провести періодизацію становлення й розвитку соціально-забезпечувальної функції в Україні;
– систематизувати організаційно-правові форми соціального забезпечення;
– перелічити суттєві ознаки правової конструкції «соціальна підтримка», сформулювати її дефініцію;
– розкрити співвідношення соціальної підтримки з іншими організаційно-правовими формами соціального забезпечення;
– назвати загальну мету соціальної підтримки;
– навести характеристику основних функцій соціальної підтримки;
– виявити міжнародно-правові стандарти соціальної підтримки;
– виокремити основні цілі державної політики щодо реалізації міжнародно-правових стандартів соціальної підтримки;
– визначити принципи соціальної підтримки в Україні й розкрити їх зміст;
– проаналізувати сучасний стан нормативно-правового регулювання надання соціальної підтримки в Україні;
– сформулювати й обґрунтувати основні напрямки вдосконалення правового забезпечення надання соціальної підтримки в Україні.
Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини, що виникають під час реалізації особами, які перебувають у складних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати, свого конституційного права на соціальну підтримку.
Предметом дослідження послужила соціальна підтримка як організаційно-правова форма соціального забезпечення в умовах реформування соціальної сфери в Україні.
Методи дослідження. Відповідно до мети і задач дисертаційного дослідження використано загальні і спеціальні методи наукового пізнання правових явищ, що забезпечило об’єктивність, усебічність і повноту отриманих результатів. Діалектичний метод сприяв розгляду соціальної підтримки як складноструктурованого явища, що перебуває в постійному розвитку і взаємодії з іншими організаційно-правовими формами соціального забезпечення. Застосування логіко-семантичного методу поглибило понятійний апарат науки права соціального забезпечення: запропоновано дефініції понять «соціальна функція держави», «соціальна політика», «соціальна підтримка», «функції соціальної підтримки», «міжнародно-правові стандарти соціальної підтримки», «принципи соціальної підтримки» та ін. Метод класифікації став у нагоді при характеристиці видового розмаїття соціальних послуг. Формально-юридичний послужив універсальним способом аргументації наукових висновків. Оперування історико-правовим методом дозволило окреслити основні періоди ґенези державної соціально-забезпечувальної функції в Україні. Порівняльний задіяно для аналізу співвідношення міжнародно-правових стандартів соціальної підтримки й національної законодавчої та правозастосовної практики в цій царині. Соціологічний метод допоміг виявити проблеми, що суттєво впливають на ефективність соціальної підтримки в Україні. Прогностичний метод знайшов своє відбиття при спробах спрогнозувати шляхи подальшого розвитку соціальної підтримки в Україні і сконструювати пропозиції з удосконалення чинного законодавства.
Основні положення й висновки, сформульовані в дисертації, ґрунтуються на аналізі чинного національного законодавства, практики його застосування, на нормативно-правових актах зарубіжних країн і на загальновизнаних міжнародних стандартах.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що подана на захист дисертація є першим у вітчизняній науці права соціального забезпечення самостійним завершеним системним науковим дослідженням теоретичних і практичних проблем соціальної підтримки як однієї з основних організаційно-правових форм соціального забезпечення, розглянутих з позицій діалектичного розвитку соціальної держави, в якому окреслено сучасні тенденції розвитку правового регламентування цієї сфери як в Україні, так і в зарубіжних державах, а також напрацьовано інноваційні шляхи вдосконалення національного законодавства.
Відповідно до поставленої мети й завдань дисертаційної роботи на захист виносяться нижченаведені наукові висновки й положення.
Уперше:
– виокремлено й розглянуто з позицій доктрини права соціального забезпечення основні способи реалізації соціальної політики – державні соціальні стандарти й нормативи, соціальні програми й соціальні заходи;
– доведено необхідність розроблення і прийняття Закону «Про засади державної соціальної політики», запропоновано його структуру і сформульовано пропозиції щодо змістовного наповнення цього нормативно-правового акта;
– проведено періодизацію становлення й розвитку соціально-забезпечувальної функції держави в Україні;
– запропоновано систему організаційно-правових форм соціального забезпечення, яка охоплює: (1) державне соціальне забезпечення: (а) соціальне забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України, за якого види, умови, норми й порядок такого забезпечення, а також коло осіб, які мають право на нього, встановлюються виключно законами України, а обсяги фінансування щорічно визначаються в Держбюджеті України; (б) соціальна підтримка, що становить собою систему соціального забезпечення осіб (які перебувають у скрутних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати) за рахунок коштів Державного й місцевих бюджетів; (в) соціальні пільги й субсидії; (2) недержавне соціальне забезпечення: (а) добровільне соціальне страхування; (б) недержавне пенсійне забезпечення; (в) забезпечення за рахунок коштів юридичних і фізичних осіб; (3) змішане (партнерське) соціальне забезпечення – загальнообов’язкове соціальне страхування;
– соціальна підтримка трактується як організаційно-правова форма соціального забезпечення, що полягає в повному або частковому поновленні у фізичних осіб або окремих соціальних груп, які перебувають у складних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати, здатності піклуватися про своє особисте життя і брати участь у суспільному житті шляхом безоплатного надання іншим громадянам соціальних послуг і матеріальної допомоги в передбачених законодавством формах;
– опрацьовано сутність і зміст соціальних пільг і субсидій як самостійних організаційно-правових форм соціального забезпечення;
– здійснено класифікацію функцій соціальної підтримки на (а) сутнісно-діяльнісні (захисна, економічна, реабілітаційна й адаптаційна) й (б) попереджувально-гуманістичні (ідеологічна, профілактична й патронажна);
– аргументується, що надання оплатних соціальних послуг є одним з видів цивільно-правового договору, а безоплатне соціальне обслуговування має місце в рамках соціальної підтримки;
– обстоюється позиція щодо виокремлення таких принципів соціальної підтримки, як загальність, гуманність і поважливе ставлення до осіб, які отримують соціальну підтримку, законність, доступність, справедливість, рівність в отриманні соціальної підтримки, добровільність, адресність, своєчасність, комплексність, конфіденційність інформації особистого характеру, що стосується отримувача соціальної підтримки, залучення отримувача послуг до розв'язання власних проблем; пріоритетність попередження виникнення складних життєвих обставин, відповідальність за надану соціальну підтримку;
– детально вивчено проблему соціальної підтримки осіб, які відбували покарання у виді обмеження або позбавлення волі;
– міжнародно-правові стандарти соціальної підтримки розглянуті як комплекс визнаних світовим співтовариством тривалої дії добровільно взятих зобов'язань держав у сфері соціальної підтримки, які знайшли закріплення в міжнародних актах, увібрали в себе найвищі досягнення людства в цій царині і які визначають зміст, обсяг і суб’єктів отримання соціальної підтримки, а також порядок та умови її реалізації, щодо виконання яких можливе застосування заходів міжнародного впливу й контролю;
– визначено основні міжнародно-правові стандарти соціальної підтримки й розкрито їх зміст;
– сформульовано й обґрунтовано систему основних цілей державної політики України щодо реалізації міжнародно-правових стандартів соціальної підтримки.
Удосконалено:
– твердження, що право соціального забезпечення належить до публічного, яке в сучасних умовах набуває деяких ознак права приватного, а саме: (а) спрямованість на захист інтересів окремої особи, а не всього суспільства, (б) поширення договірного способу правового регулювання відносин і (в) формування системи недержавного соціального забезпечення;
– розуміння того, що держава є специфічним суб’єктом права соціального забезпечення;
– трактування соціальної функції держави у вузькому й широкому значеннях;
– усвідомлення загальної мети соціальної підтримки, що полягає в повному або частковому поновленні у фізичних осіб або окремих соціальних груп здатності піклуватися про себе особисто і брати участь у суспільному житті;
Дістали подальшого розвитку:
– розуміння ґенези соціальної держави і змісту її суттєвих ознак;
– висновок, що організаційно-правову форму соціального забезпечення треба розглядати як законодавчо передбачений спосіб організації здійснення права громадян на соціальне забезпечення, що має спеціальні завдання, зумовлений соціальними ризиками й видами забезпечення, колом суб’єктів, які їх отримують і які їх надають, а також джерелами й порядком формування відповідних коштів;
– твердження, що функціями соціальної підтримки є законодавчо закріплені, відносно самостійні, взаємопов’язані й історично зумовлені основні напрямки впливу, в яких виявляється природа цієї організаційно-правової форми соціального забезпечення й завдяки яким реалізується її призначення в суспільстві й державі.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що сформульовані в цій науковій роботі положення, узагальнення, висновки й рекомендації сприяють розв’язанню теоретико-прикладних проблем забезпечення прав громадян, які перебувають у складних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати, на соціальну підтримку. Дисертаційні дослідження можуть бути використані:
– у правотворчості – у процесі підготовки проектів нових законодавчих актів (Кодексу соціального обслуговування населення України, Закону «Про засади державної соціальної політики») й удосконалення чинних Законів України («Про соціальні послуги», «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», «Про волонтерську діяльність», «Про соціальну роботу з сім'ями, дітьми та молоддю», «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», «Про реабілітацію інвалідів в Україні», а також підзаконних нормативно-правових актів, прийнятих на їх розвиток;
– у правозастосуванні – при використанні рекомендацій і пропозицій у практичній роботі центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, суддів, державних і комунальних закладів та установ, що надають соціальні послуги, громадських, благодійних і релігійних організацій, а також фізичних осіб, діяльність яких пов'язана з наданням соціальних послуг;
– у науково-дослідницькій роботі – для подальших загальних і спеціальних наукових досліджень теоретичних і практичних проблем реалізації громадянами своїх конституційних прав на соціальний захист і достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї;
– у навчальному процесі – при вивченні у вищих і спеціальних юридичних освітніх закладах таких навчальних дисциплін, як «Право соціального забезпечення в Україні», «Міжнародні соціальні стандарти», «Соціальне обслуговування», при підготовці підручників, навчальних посібників, курсів лекцій, а також у науково-дослідницькій роботі студентів таких закладів.
Апробація результатів дисертації. Висновки і пропозиції, отримані за результатами проведеного дослідження, були обговорені й підтримані кафедрою трудового права і права соціального забезпечення Чернігівського державного технологічного університету.
Основні теоретичні напрацювання і прикладні рекомендації цього наукового рукопису оприлюднені в тезах доповідей і наукових повідомлень на міжнародних і регіональних науково-теоретичних і науково-практичних конференціях: «Актуальні проблеми регулювання відносин у сфері праці і соціального забезпечення» (м. Харків, 2011 р.); «Проект Інноваційного кодексу України як новий етап розвитку нормотворення в інноваційній сфері» (м. Харків, 2011 р.), «Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні» (м. Львів, 2012 р.), «Правове життя сучасної України» (м. Одеса, 2012 р.), «Трудове право в контексті розбудови громадянського суспільства» (м. Путивль, 2012 р.), «Розвиток законодавства про працю і соціальне забезпечення: здобутки і проблеми» (м. Харків, 2012 р.), «Теоретичні та практичні проблеми забезпечення сталого розвитку державності та права» (м. Одеса, 2012 р.), «Актуальні питання інтелектуальної власності та інноваційного розвитку» (м. Харків, 2012 р.), «Протиправна поведінка: погляд крізь призму юридичної науки» (м. Ніжин, 2012 р.), «Правове забезпечення соціальної сфери» (м. Одеса, 2013 р.), «Трудове законодавство: шляхи реформування» (м. Харків, 2013 р.), «Захист прав людини – європейський вимір України» (м. Севастополь, 2013 р.), «Правові засоби забезпечення та захисту прав людини: вітчизняний та зарубіжний досвід» (м. Луганськ, 2013 р.), а також на засіданні науково-практичного «круглого столу» «Актуальні проблеми трудового права та права соціального забезпечення» (м. Запоріжжя, 2012 р.).
Публікації. Визначальні теоретико-прикладні положення й результати дослідження знайшли відбиття в індивідуальній монографії «Право на соціальну підтримку і гарантії його реалізації в умовах ринкової економіки», у 22-х наукових статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях України та зарубіжних країн, а також тез 16-ти доповідей і наукових повідомлень, оприлюднених на вказаних конференціях.

Список литературы

ВИСНОВКИ
У дисертації подано теоретичне узагальнення й вирішення наукового завдання, яке полягало у визначені юридичної природи соціальної підтримки населення як організаційно-правової форми соціального забезпечення, проведенні комплексного порівняльно-правового аналізу міжнародних і національно-правових стандартів у цій царині, розробленні конкретних наукових рекомендацій і внесенні практичних пропозицій з удосконалення нормативно-правового забезпечення і правозастосовної практики для посилення захисту конституційних прав громадян на соціальний захист і достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, забезпеченні поваги до кожної людини та її гідності, а також для досягнення толерантності й гуманізму в досліджуваній сфері. За результатами проведеного дослідження зроблено відповідні висновки і сформульовано певні пропозиції:
1. Межа між правом приватним і публічним рухлива. Конфлікт інтересів, зафіксованих у приватних і публічних нормах, може виразитися, зокрема, в їх колізіях. Зрештою, оскільки охорона приватного інтересу потрібна у всіх сферах суспільних відносин, норми приватного права мають бути в усіх правових галузях, тобто поділ права на профілюючі (фундаментальні) й комплексні галузі не збігається з поділом права на приватне й публічне. Віднесення тієї чи іншої галузі до права приватного або публічного має умовний характер і здійснюється згідно з перевагою в них, відповідно, приватноправових чи публічно-правових засад.
Хоча традиційно право соціального забезпечення вважається публічним правом, однак сьогодні воно набуває окремих ознак права приватного, як-от: (а) спрямованість на захист інтересів окремої особи, а не всього суспільства; (б) поширення договірного способу правового регулювання відносин; (в) формування системи недержавного соціального забезпечення.
2. Держава є специфічним суб’єктом права соціального забезпечення, особливості якого полягають у тому, що вона поєднує в собі політичне й економічне керівництво країною, владу суверена і власника. Позаяк вона, сама визначаючи порядок, форми й характер реалізації належних їй прав, повинна діяти в інтересах суспільства, тобто в інтересах публічних, її правосуб’єктність універсальна. Однак держава повністю не зливається із суспільством, не розчиняється в ньому, а є організацією, яка певним чином відокремлена, інституалізована у вигляді механізму держави, має власні закономірності становлення, функціонування й розвитку, особливі потреби й інтереси. Цілковите злиття суспільних і державних інтересів – це певний ідеал, до якого треба прагнути, оскільки відносинам «держава – суспільство» завжди притаманні певні протиріччя і ці 2 явища можуть мати власні інтереси. Це пов’язано з тим, що інтереси державні формуються під впливом інтересів певних політичних груп або окремих осіб. Завдання правової демократичної соціальної держави – звести такі впливи до мінімуму.
Спроби розглядати державні органи як самостійні суб'єкти права в основному пов'язані з їх активністю у приватноправовій сфері. Проте наявність у правовій державі ситуації, за якої державні органи функціонують як повністю самостійні правові суб'єкти в умовах самоусунення останньої як єдиного суб'єкта від виконання своїх функцій, слід вважати недопустимими. Створення численних центрів державної правосуб'єктності не сприяє стабільності ні в економіці, ні в політиці, ні в соціальній царині. Тому визнання держави єдиним правовим суб'єктом зі складним механізмом функціонування, що включає так звані правосуб’єктні державні органи, лише сприятиме розвитку держави сильної. Державний орган має можливість брати участь у правових відносинах як представник держави і в той же час взаємодіє з іншими державними органами в рамках своєї компетенції.
Держава наділена властивостями, що перетворюють її на особливого суб'єкта права соціального забезпечення, позаяк вона (а) ухвалює законодавчі акти, якими керуються всі інші суб'єкти права, і (б) приймає адміністративні акти, на підставі яких виникають соціально-забезпечувальні правовідносини, в тому числі й незалежно від волі іншої сторони.
3. Виникнення соціальної держави є об’єктивною закономірністю державного розвитку, своєрідною реакцією на новітні процеси суспільної еволюції, пов’язаної з проблемами людського буття в умовах вільної ринкової економіки. Стержнем цих проблем виступають взаємовідносини держави й особистості. Соціальна держава з'явилась і продовжує бути відповіддю не тільки на недоліки правової демократичної держави в її ліберальному варіанті, а й на невдалу спробу соціалізму забезпечити кожній людині матеріальну свободу, соціальну справедливість і рівність. Соціальна орієнтація економіки виявляється насамперед у підпорядкуванні виробництва споживачеві, задоволенні соціальних потреб населення і їх стимулюванні. Окрім того, вона передбачає необхідний перерозподіл доходів між більш забезпеченими й менш забезпеченими верствами населення, нагромадження коштів у бюджетах різних рівнів і фондів для надання останньому соціальних послуг і соціальних гарантій.
Термін «соціальна» характеризує саму сутність держави, свідчить про доволі глибокий зміст зв’язків держави й суспільства, держави й людини, засвідчує реальний і правовий статус людини і громадянина. Це така держава, в якій її обов`язки – не лише забезпечення внутрішнього порядку й зовнішньої безпеки, а й відповідальність за добробут громадян. Соціальна держава покликана втілювати ідеї партнерства, добробуту, єднання, громадянської злагоди й національного миру, намагатися забезпечувати кожному громадянинові гідні умови життєдіяльності, соціальну захищеність, участь в управлінні виробництвом, а в ідеалі – однакові життєві можливості для реалізації особистості в соціумі. Її діяльність спрямована на загальне благо, утвердження в суспільстві соціальної справедливості. Ця держава згладжує майнову та іншу соціальну нерівність, допомагає знедоленим, турбується про надання кожному роботи чи іншого джерела існування, про збереження миру в суспільстві, формування сприятливого для індивіда життєвого середовища.
За сучасних умов без соціальної держави неможливе повноцінне здійснення не лише соціальних прав, а й прав особистих і політичних. У випадку незабезпеченості соціальної сторони життєдіяльності людей, гідного рівня їх життя деформується вся структура їх прав і свобод, знижується політична активність, зростає зневіра в державу та її інститути. Якщо держава визначає себе як соціальну, вона повинна бути орієнтована на забезпечення й захист інтересів усього суспільства як цілісної системи, але при цьому особливий акцент робити на захист тих груп і верств населення, які опинились у скрутній життєвій ситуації. Домінантою соціальної держави є людський розвиток у всіх його проявах.
До суттєвих ознак соціальної держави належать: (а) доступність соціального захисту для всіх членів суспільства; (б) визнання за державою відповідальності за рівень добробуту своїх громадян; (в) право останніх контролювати соціальні процеси й регулювати їх; (г) організація і функціонування державних систем соціального забезпечення й зайнятості населення, а також наявність бюджетних соціальних виплат; (д) визнання пріоритетності вирішення соціальних питань; (е) створення належних умов для розвитку громадянського суспільства.
4. Держава існує і функціонує в певному соціальному середовищі, яке не лише легітимує її, а й надає їй усі життєдайні сили. Таким середовищем у сучасних умовах є громадянське суспільство. Категорія «громадянське суспільство» глибоко ввійшла в понятійний апарат юридичної науки, політології, соціології тощо. При цьому одні виходять з бажання підкреслити той факт, що, проголосивши себе суверенною й незалежною, Україна стала демократичною правовою державою, з розвиненим громадянським суспільством, а інші – з прагнення довести, що побудова такого типу суспільства й держави – справа більш віддаленої перспективи. Саме ж громадянське суспільство виникає лише за певних історичних умов, у процесі й у результаті відділення держави від соціальних структур, відокремлення її як відносно самостійної сфери суспільного життя й роздержавлення низки суспільних відносин, а ідеї формування такого суспільства, його взаємодія з державою належать до числа тих, які здавна цікавили політико-правову думку різних країн і народів. Громадянське суспільство – це соціальний фундамент держави й водночас соціальне середовище, в якому вона функціонує. Воно дозволяє чутливо реагувати на постійно змінювані потреби й інтереси людей і шляхом законних правових дій конструктивно взаємодіяти з громадянами, попереджувати виникнення конфліктів.
5. Економіка ніколи не була нейтральною в житті людей, у задоволенні їх соціальних потреб. Важливим завданням держави є перерозподіл доходів і багатства. Ринковий механізм не забезпечує соціально справедливого розподілу, а призводить до поглиблення розшарування членів суспільства за рівнем доходів і багатства. Для зменшення такої диференціації держава застосовує системи оподаткування доходів і майна, різного роду трансфертні платежі й допомоги окремим групам громадян з низькими доходами, регулювання цін, заходи соціального забезпечення тощо. Економіка – основа повсякденного життя, яка у свідомості людей завжди асоціюється з тим добробутом, який вони мають. Ті процеси, які у ній відбуваються, не можуть бути нічим іншим, як результатом спільної діяльності індивідів. Люди – творці будь-якої економіки, але не своїми бажаннями, а творчою діяльністю. Якщо люди обізнані з тим, що відбувається в економіці, вони починають діяти раціонально, домагатися кращого результату – як економічного, так і соціального.
Соціальна функція не лише присутня в тій чи іншій формі на всіх етапах розвитку держави, а й з кожним етапом наростає як її вплив, так і її обсяг. Більше того, за сучасних умов ці функції держави стають домінуючими. Усе наведене дозволяє зробити висновок, що еволюція соціальної держави є також еволюцією її соціальних функцій.
6. Соціальна функція в широкому значенні становить собою основний напрямок діяльності держави, покликаний гарантувати соціальне забезпечення, охорону здоров’я й нормальні умови життя для всього населення, передусім для передбаченої законодавством певної категорії осіб. Ця функція пов’язана з виділенням необхідних коштів на освіту, відпочинок, будівництво доріг, житла, роботу транспорту і зв’язку тощо. Інакше кажучи, вся державна діяльність у соціальній сфері є її соціальною функцією.
Соціальна функція у вузькому розумінні – це функція соціального захисту, тобто напрямок діяльності держави, пов’язаний з соціальним забезпеченням громадян (формами соціального забезпечення є соціальне страхування, в тому числі й пенсійне, і соціальна допомога), а також з гарантуванням достатнього життєвого рівня для людини і членів її сім’ї. Вища мета соціальної держави досягається через виконання соціальної функції, покликаної усунути або пом’якшити можливе соціальне напруження в суспільстві, вирівняти соціальне становище людей, розвивати всі галузі соціальної сфери.
Виникнення й розвиток соціальних функцій характеризується подвійним процесом: з одного боку, збільшується їх обсяг, виникають нові, а з другого – відбувається включення соціального компоненту у складні функціональні системи, в результаті чого має місце так звана «соціалізація» інших функцій держави.
7. Соціальні функції держави реалізуються через політику, яка є складним і багатогранним соціальним процесом. Вважаємо за доцільне виокремлювати широке й вузьке тлумачення цього явища. Соціальна політика у вузькому значенні – це сукупність конкретних заходів, спрямованих на життєзабезпечення населення, у широкому – система взаємовідносин і взаємодії між соціальними групами і прошарками суспільства, в центрі яких і головні кінцеві цілі яких – людина, її добробут, соціальний захист, життєзабезпечення і соціальна безпека населення в цілому. Якщо метою соціальної політики вважати досягнення соціальної ефективності, то в широкому розумінні соціальна політика може розглядатися як система способів задоволення соціальних потреб, а у вузькому – як зведений до вирішення протиріч у соціальній сфері інструмент, що пом'якшує негативні наслідки індивідуальної й соціальної нерівності. Лише за одним-двома показниками і критеріями (хай і дуже важливими) проблематично давати реальну й вичерпну оцінку стану соціальної політики.
До суттєвих ознак соціальної політики належать: об'єктивність, багатосуб’єктність, багатооб’єктність, солідарність, субсидування й зумовленість рівнем суспільного розвитку.
8. Соціальна політика реалізується через (а) державні соціальні стандарти й нормативи, (б) соціальні програми й (в) окремі соціальні заходи.
Державний соціальний стандарт, з одного боку, є цільовим орієнтиром, на досягнення якого спрямована соціальна політика, з другого – засобом, за допомогою якого може розраховуватись обсяг матеріально-фінансових ресурсів, необхідних для досягнення певного рівня забезпеченості і для задоволення потреб населення. Отже, стандарт – це свого роду планка в задоволенні соціальних потреб людини, яку держава не повинна опускати. Існуюча сьогодні система державних соціальних стандартів не є цілісною, вона доволі далека від сучасних економічних реалій і застосовується без урахування фінансових можливостей держави.
Соціальна програма охоплює систему заходів, спрямованих на вирішення певної соціальної проблеми. У ній установлюються потрібні параметри й нормативи, що регулюють різноманітні явища соціального життя в соціумі. Соціальна програма містить вказівку на її мету, шляхи і способи розв’язання проблеми, завдання й заходи, очікувані результати й ефективність, на обсяги і джерела фінансування. Кожна із соціальних програм має власний паспорт, що містить таку інформацію: (а) коли схвалена концепція програми, (б) коли остання затверджена, (в) хто є її державним замовником, (г) хто є керівником програми, (д) хто є виконавцями її заходів, (е) який строк її виконання, (є) прогнозні обсяги і джерела фінансування програми. Соціальний захід становить собою, так би мовити, одномоментне вирішення тих чи інших соціальних питань і погашається разовим виконанням.
9. За роки реформ в Україні створено підвалини ринкової системи. Проте функціонуючий ринок ще надзвичайно недосконалий, бо бракує сталих зв'язків між суб'єктами ринку, державою і громадянським суспільством. Не сформовано в остаточному вигляді законодавче середовище й необхідна інфраструктура, які забезпечують соціальну спрямованість розвитку економіки. І це цілком закономірно, оскільки на початковій стадії ринкових перетворень в Україні соціальна політика не розглядалася як один із ключових елементів загальної стратегії розвитку держави. А це призвело до виникнення низки негативних явищ у розвитку соціальної сфери. Ціна ж економічних перетворень виявилася занадто високою, про що свідчить падіння рівня і якості життя населення.
Початковою інтеграційною функцією держави є розроблення і проведення соціальної політики, орієнтованої на служіння суспільству, на забезпечення соціальної безпеки й задоволення потреб населення. Усупереч цьому в Україні традиційно йшло виділення коштів на реалізацію соціальної політики за так званим залишковим принципом. Нерозуміння політики задоволення соціальних потреб людей є наслідком ірраціональних переконань політичних еліт стосовно пріоритетів у системі державних функцій, що, врешті-решт, може призвести до ослаблення й руйнування самої держави. У перебігу радикальних перетворень суспільство закономірно приходить до усвідомлення абсолютної потреби у всеосяжній і пріоритетній соціальній політиці, без якої неможливе створення нормальних умов життєдіяльності людини і скільки-небудь повне використання її інтелектуального і професійного потенціалу.
Про соціальну політику в Україні зазвичай згадують лише напередодні виборів. Ця прикра констатація віддзеркалює всі принципові недоліки державної політики в соціальній сфері доби незалежності. І це не випадково, адже (а) соціальні видатки трактуються як тягар, що гальмує розвиток економіки, а тому кожного разу при формуванні бюджету вони визначаються за остаточним принципом, і (б) соціальна політика розглядається як абсолютно легітимний інструмент роботи з електоратом. Ситуація, що склалася в соціальній сфері, не дозволяє відкладати її реформування на майбутнє. З метою створення умов для соціального розвитку людини, підвищення добробуту населення, заохочення його прагнення до соціального прогресу, забезпечення права кожного на достатній життєвий рівень, а також підвищення ефективності соціальної політики на підставі раціонального використання наявних фінансових і матеріальних ресурсів вважаємо за необхідне розробити і прийняти рамковий Закон «Про засади державної соціальної політики». Окреслюється структура і вносяться пропозиції щодо змістовного наповнення цього законодавчого акта.
10. Соціальна підтримка виникає в суспільстві з моменту його формування. У різні часи свого розвитку воно допомагає своїм членам долати різноманітні складні життєві обставини. Зміст соціальної підтримки зумовлюється рівнем розвиненості суспільства й держави в конкретний історичний період. Наступність втілення в життя такої підтримки має об'єктивний характер, що вимагає потребу погоджувати практичну діяльність законодавчих і виконавчих органів держави. Наступність утворює, так би мовити, каркас побудови соціальної підтримки нового типу, її фундамент, визначаючи її загальну тенденцію й напрямок розвитку. Без урахування наступності розвитку розглядуваної організаційно-правової форми соціального забезпечення не можна зрозуміти всю діалектику взаємозв'язку між його типами, між старим і новим, тому що кожен еволюційний етап становить собою єдність загального й особливого. Якщо кожен тип соціальної підтримки, вирізняючись серед інших, і має щось загальне з останніми, саме наявність спільних властивостей зумовлює наступність у його розвитку.
11. Багатоманіття видів соціальних ризиків, які неоднаковою мірою уражають різні групи населення, зумовлює й існування різних організаційно-правових форм його захисту від них. У рамках таких форм реалізується право кожного на соціальне забезпечення. Хибне уявлення про організаційно-правові форми соціального забезпечення призводить до невизначеності сфери їх дії, до розгляду відповідної проблематики тільки з позицій установлення тих чи інших видів такого забезпечення і створює помилкові орієнтири щодо напрямків прийняття законодавства нового й удосконалення чинного у відповідній царині.
Механізм надання соціального забезпечення становить собою єдність форми і змісту. Зміст немислимий поза формою, в якій він виражається. Він є тим, що наповнює форму, з чого вона здійснюється. Сам же зміст не є безформним, а форма одночасно міститься в самому змісті і є чимось зовнішнім йому. Із подвійної природи форми випливає: (а) можливість відносно самостійного її дослідження і (б) неминучість виходу за межі, власне, форми в міру поглиблення її вивчення. Тому доволі складно і, ймовірно, методологічно недоцільно намагатися вирішувати питання про зміст механізму надання соціального забезпечення, абстрагуючись від його форми.
Суттєві ознаки правової конструкції «організаційно-правова форма соціального забезпечення»: (а) вона передбачена чинним законодавством, (б) має спеціальні завдання, (в) служить способом реалізації права громадян на соціальне забезпечення, (г) зумовлена соціальними ризиками й видами забезпечення, колом суб’єктів, які його отримують і які його надають, а також джерелами й порядком формування відповідних коштів.
Отже, організаційно-правова форма соціального забезпечення – це законодавчо передбачений спосіб реалізації громадянами свого права на соціальне забезпечення, який має спеціальні завдання й зумовлений соціальними ризиками, видами забезпечення, колом суб’єктів, які його отримують і які його надають, а також джерелами й порядком формування відповідних коштів. Значення організаційно-правових форм полягає в тому, що вони створюють підґрунтя для більш раціонального розподілу фінансово-матеріальних ресурсів на соціальне забезпечення і для використання останніх за принципом соціальної справедливості.
12. До організаційно-правових форм соціального забезпечення належать: (1) державне соціальне забезпечення, що охоплює: (а) соціальне забезпечення за рахунок коштів Держбюджету України, за якого види, умови, норми й порядок такого забезпечення, а також коло осіб, які мають право на нього, встановлюються виключно законами України, а обсяги фінансування щорічно фіксуються в Держбюджеті; (б) соціальна підтримка, що становить собою систему соціального забезпечення осіб (які перебувають у скрутних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати) за рахунок коштів Державного й місцевих бюджетів; (в) соціальні пільги й субсидії; (2) недержавне соціальне забезпечення, тобто: (а) добровільне соціальне страхування, (б) недержавне пенсійне забезпечення й (в) забезпечення за рахунок коштів юридичних і фізичних осіб; (3) змішане (партнерське) соціальне забезпечення – загальнообов’язкове соціальне страхування.
13. Пільги у праві соціального забезпечення служать юридичним засобом створення режиму сприяння для громадян, які з фізіологічних чи інших суспільно значимих причин, визнаних суспільством поважними, не мають рівних з іншими особами можливостей реалізовувати загальні для всіх громадян права, а тому потребують повного або часткового звільнення від виконання певних обов'язків. Ці пільги є однією з форм задоволення потреб суб'єктів права соціального забезпечення, що встановлюються для осіб, інтереси яких у рамках стандартної моделі правового регулювання не можуть бути належним чином забезпечені й реалізовані з тих чи інших поважних причин. Для цих категорій осіб вони створюють приблизно однакові можливості розвитку, забезпечуючи рівний доступ до використання соціальних благ. Це свого роду механізм доповнення основних прав і свобод особистості специфічними можливостями організаційно-правового характеру. Отже, при встановленні пільг нормотворець має за загальну мету поліпшити становище окремих категорій населення, перевести процес задоволення їх інтересів у більш сприятливий режим порівняно із загальним. При наданні соціальної пільги таке поліпшення здійснюється шляхом (а) звільнення особи повністю або частково від виконання обов'язку (наприклад, зниження оплати за послуги) і (б) полегшення доступу до послуги або блага (приміром, позачергове або першочергове надання чи отримання яких-небудь благ).
14. Суттєві ознаки категорії «соціальна підтримка»: (а) соціальна підтримка виступає організаційно-правової формою соціального забезпечення; (б) основна мета її надання – повне або часткове поновлення у фізичних осіб або окремих соціальних груп здатності піклуватися про своє особисте життя і брати участь у житті суспільному; (в) суб’єкти-отримувачі – фізичні особи (громадяни України, іноземці й особи без громадянства, які проживають в Україні на законних підставах) або окремі соціальні групи, які перебувають у складних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати; (г) підстава її надання – перебування суб’єкта-отримувача у складних життєвих обставинах; (д) суб’єкти-надавачі – підприємства, установи, організації й заклади незалежно від форми власності й господарювання, а також фізичні особи; (е) соціальна підтримка здійснюється для суб’єкта-отримувача на безоплатній основі за рахунок коштів Державного й місцевих бюджетів, спеціальних фондів, коштів підприємств, установ та організацій, коштів благодійної допомоги (пожертвувань) та інших джерел, передбачених законодавством; (є) видами її надання є соціальні послуги й матеріальна допомога; (ж) така підтримка надається в передбачених законодавством формах.
Отже, соціальна підтримка – це організаційно-правова форма соціального забезпечення, що полягає в повному або частковому поновленні у фізичних осіб або окремих соціальних груп, які перебувають у складних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати, здатності піклуватися про своє особисте життя і брати участь у суспільному житті шляхом безоплатного надання соціальних послуг і матеріальної допомоги в передбачених законодавством формах.
15. Надання оплатних соціальних послуг є одним з видів цивільно-правового договору, а безоплатне соціальне обслуговування має місце в рамках такої організаційно-правової форми соціального забезпечення, як соціальна підтримка. Платні послуги не є соціальними, а відносини з їх надання на основі оплати слід включати до предмета цивільного права, у зв'язку з чим є сенс ввести в науковий обіг правову конструкцію «послуги соціального характеру». У той же час відносини з отримання послуг безкоштовно становлять частину предмета права соціального забезпечення. Маючи на меті провести розмежування послуги як об'єкта цивільних прав і як соціальної послуги, зауважимо, що категорія «соціальна послуга» характеризується такими ознаками: (а) надається населенню в рамках здійснюваної державної соціальної політики; (б) характеризується адресною суб'єктною спрямованістю; (в) перелік цих послуг нормативно закріплено; (г) витрати, пов'язані з їх наданням, фінансуються переважно за рахунок коштів бюджетів різного рівня; д) суб'єкти, які надають такі послуги, – це головним чином державні й комунальні установи.
16. Стаття 1 Закону України «Про соціальні послуги», наводячи дефініцію категорії «соціальні послуги», вказує мету їх надання – розв'язання життєвих проблем фізичних осіб та окремих соціальних груп. Такого роду підхід породжує численні непорозуміння і спірні ситуації, оскільки саме поняття «життєві проблеми» є невизначеним, позаяк має оціночний характер. Як громадяни, так і соціальні служби одні й ті ж життєві ситуації можуть оцінити як проблемні, а можуть їх визнати малозначимими чи навіть нікчемними.
Переосмислення традиційної для радянської юридичної науки державоцентристської правової ідеології, її зміни на ідеологію, спрямовану на людину, пов’язано з процесами формування нового, гуманістичного суспільного світогляду, в якому вчення про права людини має поліфонічне звучання, виконує відразу декілька функцій – щодо як самої людини, так і суспільства в цілому. Такий підхід закріплено у ст. 3 Конституції, де відзначається, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Глибокий філософський зміст цих положень полягає у визнанні цінності пересічної людини не тільки для неї самої, а й для всього суспільства. Сьогоднішні потреби індивіда як біосоціального суб'єкта перевищують сотні тисяч найменувань таких благ, що виробляються і споживаються соціумом. Більше того, кількість таких благ характеризує рівень розвитку останнього, визначає становище індивіда в ньому, комфортність і рівень його життя, яке реально є складним, динамічним і багатомірним. Виходячи із цього загальною метою соціальної підтримки потрібно визнати повне або часткове поновлення у фізичних осіб або окремих соціальних груп здатності піклуватися про себе особисто і брати участь у суспільному житті. Ця загальна мета конкретизується залежно від виду й форми соціальної підтримки.
17. Функціями соціальної підтримки є законодавчо закріплені, відносно самостійні, взаємопов’язані, історично зумовлені основні напрямки впливу, в яких виявляється природа цієї організаційно-правової форми соціального забезпечення й завдяки яким реалізується її призначення в суспільстві й державі.
З урахуванням природи функцій соціальної підтримки їх доречно поділяти на 2 самостійні групи: (1) сутнісно-діяльнісні, що охоплюють функції: (а) захисну, яка виявляється в тому, що права особи щодо отримання підтримки гарантуються, забезпечуються й охороняються державою; (б) економічну, що передбачає задоволення матеріальних інтересів осіб, які знаходяться у складних життєвих умовах, і реалізується шляхом надання їм натуральної чи грошової допомоги, допомоги у виді одноразових компенсацій і матеріальних соціально-побутових соціальних послуг; (в) реабілітаційну, яка має на меті забезпечити особі можливість швидко відновити здатність жити і працювати у звичайних умовах; (г) адаптаційну, що полягає в допомозі особі в аналізі життєвої ситуації, визначенні основних проблем і способів їх вирішення, а також у залученні її отримувача до вирішення власної складної життєвої ситуації шляхом формування й розвитку соціальних навичок і вмінь; (2) попереджувально-гуманістичні, що об’єднують такі функції: (а) ідеологічну, яка направляє дії держави та її органів на підвищення рівня добробуту населення, особливо уразливих його категорій; (б) профілактичну, яка виявляється у створенні організаційно-правового механізму попередження попадання громадян у складні життєві ситуації; (в) патронажну, спрямовану на здійснення соціальної опіки й супроводу соціально незахищених верств населення з метою подолання ними складних життєвих обставин і збереження або підвищення їх соціального статусу.
18. Міжнародно-правові стандарти соціальної підтримки становлять собою комплекс визнаних світовим співтовариством тривалої дії добровільно взятих зобов'язань держав у сфері соціальної підтримки, які знайшли закріплення в міжнародних актах, увібрали в себе найвищі досягнення людства в цій царині і які визначають зміст, обсяг і суб’єктів отримання соціальної підтримки, а також порядок та умови її реалізації, щодо виконання яких можливе застосування заходів міжнародного впливу й контролю. Такі стандарти соціальної підтримки формуються головним чином у результаті співпраці держав у рамках різноманітних міжнародних організацій (ООН, МОП, ВООЗ, ЮНЕСКО, Рада Європи та ін.).
Сутність міжнародного стандарту соціальної підтримки трансформується в рамках певної національної правової системи, що пропонує своє бачення механізму дотримання міжнародних стандартів.
19. Основні міжнародно-правові стандарти соціальної підтримки: (а) визнання провідної ролі держави в питанні соціальної підтримки населення; (б) соціальне партнерство в її наданні; (в) багатоманітність форм і видів соціальної підтримки; (г) комплексність останньої; (д) загальність права на таку підтримку; (е) її гарантованість і широка доступність; (є) оперативність надання соціальної підтримки; (ж) пріоритетність її надання найбільш уразливим категоріям населення (матерям, дітям, особам похилого віку, інвалідам, біженцям, працівникам-мігрантам, особам, звільненим після відбуття покарання або примусового лікування, особам, постраждалим внаслідок стихійного лиха, катастроф тощо); (з) добровільність соціальної підтримки; (и) її гуманність; (і) урахування індивідуальної потреби в соціальній підтримці; (ї) реалістичність, тобто відповідність соціальної підтримки рівню соціального-економічного розвитку країни; (й) єдність вимог до системи соціальної підтримки на території держави; (к) довіра населення до надавачів соціальної підтримки й відповідальність останніх при невиконанні взятих на себе зобов’язань.
20. З метою якнайповнішої реалізації міжнародно-правових стандартів соціальної підтримки державна політика повинна мати в перспективі такі основні цілі: (а) сприяння забезпеченню рівних можливостей для всіх членів суспільства, спрямоване на зміцнення соціальної єдності й недопущення соціальної ізоляції; (б) забезпечення можливості вести гідне, належне життя; (в) сприяння громадянам у подоланні складних життєвих ситуацій або мінімізація їх негативних наслідків; (г) створення системи моніторингу й оцінювання якості соціальних послуг, що надаються; (д) створення умов для можливості самостійного вирішення громадянами виникаючих проблем; (е) запобігання виникненню тяжких життєвих ситуацій; (є) забезпечення розвитку системи надання соціальної підтримки. Указані цілі можуть бути досягнуті за рахунок комплексу законодавчих, політичних, економічних, соціальних та інших гарантій.
21. Під принципами соціальної підтримки треба розуміти об'єктивно зумовлені первинні універсальні відправні ідеї цієї організаційно-правової форми соціального забезпечення, що визначають її суть, зміст, закономірності й особливості, віддзеркалюють основні підходи до правового регулювання відносин у цій царині й визначають загальну спрямованість його розвитку. Принципи соціальної підтримки становлять внутрішні підвалини відповідного інституту, а правові норми, що їм відповідають, – зовнішнє вираження суті останнього. На фоні внесення частих змін до соціального законодавства стабільність цих принципів є запорукою ефективного забезпечення найповнішої реалізації прав людини в соціальній сфері. Усі нормативні-правові акти, що утворюють систему джерел у царині соціальної підтримки, повинні логічно випливати зі змісту принципів і точно їм відповідати.
Система принципів соціальної підтримки повинна безпосередньо виходити з мети і функцій цієї організаційно-правової форми соціального забезпечення й охоплювати: загальність, гуманність підтримки, поважливе ставлення до осіб, які її отримують, законність, доступність, справедливість і рівність в отриманні такої підтримки, її добровільність, адресність, своєчасність і комплексність, конфіденційність інформації особистого характеру щодо отримувача соціальної підтримки, залучення отримувача послуг до розв'язання власних проблем, пріоритетність попередження виникнення складних життєвих обставин, відповідальність за надану соціальну підтримку.
22. Стратегічним пріоритетом соціальної політики держави, спрямованої на конституційно гарантовану підтримку громадян, які перебувають у складній життєвій ситуації, є поступальний розвиток системи соціального підтримки. І це справедливо, бо надання якісних соціальних послуг не лише задовольняє фізичні, соціальні й культурні потреби окремої людини, а й сприяє формуванню і збереженню духовних цінностей у суспільстві. Однак як у цілому в країні, так і в окремих її адміністративно-територіальних одиницях спостерігається стійке зростання потреби населення в соціальній підтримці.
З метою створення умов для всесторонньої реалізації конституційного права громадян на соціальний захист, підвищення рівня доступності соціальної підтримки та її якості, запровадження ефективних механізмів управління відповідною системою й оптимізації фінансово-матеріальних та організаційних ресурсів для вирішення проблем соціальної підтримки населення слід розробити й затвердити Кодекс соціального обслуговування населення України. Це, на нашу думку, зумовлено потребами суспільного розвитку й надасть можливості поліпшити нормативно-правове впорядкування відповідної категорії суспільних відносин, скасує неефективні й застарілі норми, попередить множинність і дублювання законодавчих актів у цій царині, підвищить взаємопогодженість окремих їх положень, створить ефективні способи і процедури заповнення юридичних прогалин й усунення колізій, значно полегшить процес правозастосування і, врешті-решт, підвищить рівень реалізації права громадян на соціальний захист.
Наводиться структура й формулюються пропозиції щодо змістовного наповнення Кодексу соціального обслуговування населення України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Бачинін В.А. Філософія права: підруч. / В.А. Бачинін, В.С. Журавський, М.І. Панов. – К.: Вид. дім «Ін Юре», 2003. – 472 с.
2. Неновски Н. Единство и взаимодействие государства и права: моногр. / Н. Неновски. – М.: Прогресс, 1982. – 150 с.
3. Стремоухов А.А. Юридический статус специального субъекта права (теоретико-правовой аспект): дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 / А.А. Стремоухов / Санкт-Петерб. ун-т МВД России. – СПб., 2002. – 215 с.
4. Теорія держави і права: акад. курс: підруч. / за ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.
5. Кечекьян С.Ф. Правоотношения в социалис