ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БІОБЕЗПЕКИ ПРИ ЗДІЙСНЕННІ ГЕНЕТИЧНО-ІНЖЕНЕРНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП …………………………………..……………………………………….3

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БІОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПРИ ЗДІЙСНЕННІ ГЕНЕТИЧНО-ІНЖЕНЕРНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ………………………………………………..14

1.1. Правове поняття біологічної безпеки як
складової екологічної безпеки …………………………………………………14
1.2. Правові засоби забезпечення біобезпеки ..…………………………….34
Висновки до першого розділу ………………………………………………….58

РОЗДІЛ ІІ. СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БІОБЕЗПЕКИ У СФЕРІ ЗДІЙСНЕННЯ ГЕНЕТИЧНО-ІНЖЕНЕРНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ ………………61

2.1. Правове регулювання забезпечення біобезпеки при здійсненні
генетично-інженерної діяльності в Україні: стан та тенденції розвитку ……61
2.2. Перспективи розвитку законодавства України у сфері
забезпечення біобезпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності ..91
Висновки до другого розділу …………………………………………………115

РОЗДІЛ ІІІ. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БІОБЕЗПЕКИ В ГАЛУЗІ ЗДІЙСНЕННЯ ГЕНЕТИЧНО-ІНЖЕНЕРНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ…….………………………118

3.1. Міжнародно-правове регулювання питань
забезпечення біобезпеки в рамках природоохоронної діяльності ООН …...121
3.2. Тенденції та основні напрями розвитку законодавства
Європейського Союзу у галузі здійснення генетично-інженерної діяльності…………….144
Висновки до третього розділу ………………………………………………...166

ВИСНОВКИ …………………………………………………………………...169

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………..178

В С Т У П

Актуальність теми дослідження. Остання чверть двадцятого століття характеризується переходом до нового постіндустріального етапу науково-технічного прогресу, який називають сучасною технологічною революцією. Даному періоду притаманні швидкі темпи розвитку новітніх технологій, до яких безумовно відноситься й біотехнологія. Одним з її сучасних напрямків є генна інженерія. За прогнозами науковців у ХХІ столітті саме за допомогою методів новітньої біотехнології буде вироблятись до двадцяти відсотків продуктів.
У розвинених країнах генна інженерія, як складова сучасної біотехнології, відноситься до одних із найбільш пріоритетних напрямів діяльності як у науковій, так і у виробничій сферах. У всіх програмних документах стратегічного характеру, що приймаються останніми роками ООН, ЄС, урядами окремих країн передбачені положення, які стосуються безпосередньо проблем дослідження генетично-модифікованих організмів (ГМО) та їх практичного застосування. В Україні генна інженерія як складова новітніх біотехнологій віднесена до пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки [40] та до стратегічних пріоритетів інноваційної діяльності [26].
Необхідність подальшого поглиблення наукових досліджень у даній сфері не викликає сумнівів. У свою чергу інтенсивний розвиток медицини, фармацевтичної галузі, сільського господарства, харчової промисловості, біологічних засобів знешкодження відходів, охорони навколишнього середовища тощо сьогодні мабуть вже неможливий без застосування досягнень сучасної біотехнології і, зокрема, методів генної інженерії.
Актуалізує тему, яка досліджується, також той факт, що інтенсивний розвиток генної інженерії, окрім безумовного прогресу в ряді випадків, може бути пов’язаний із ризиком негативного впливу на навколишнє природне середовище й людину. Саме тому не є випадковістю те, що поширення сфер застосування продукції із генетично-модифікованими складниками сприймаються досить неоднозначно і спеціалістами різних галузей науки та виробництва, і представниками управлінських державних структур, і широкими верствами населення. Негативне сприйняття частиною суспільства досягнень генної інженерії обумовлене, в першу чергу, відсутністю переконливих гарантій щодо безпеки ГМО для здоров’я людини та довкілля в цілому. Наявні на сьогодні наукові знання не дають можливості абсолютно точно спрогнозувати, який вплив (особливо віддалений у часі) на біологічне різноманіття, навколишнє природне середовище матиме поширення у відкритих системах трансгенних рослин та тварин. Збільшення у світі обсягів використання генетично-модифікованих організмів обумовлює підвищення рівня ризику забруднення довкілля. Занепокоєння перш за все викликає можливість перенесення чужорідних генів іншим організмам та поява у довкіллі нових токсинів та алергенів.
Одним із чинників, за допомогою яких можна попередити або зменшити ймовірні негативні наслідки здійснення генетично-інженерної діяльності, уникнути порушення прав особи (наприклад, права на життя, на безпечне для життя і здоров’я довкілля, на достовірну екологічну інформацію тощо), є належним чином організоване та здійснюване правове регулювання відносин у сфері поводження із генетично-модифікованими організмами. Саме правові приписи можуть бути тим фактором, який, впорядкувавши суспільні відносини, що виникають у зв’язку з розвитком генної інженерії та застосуванням її досягнень, з одного боку – не обмежують (а в окремих випадках і стимулюють) подальший розвиток даної галузі, з іншого – допомагають уникнути можливих несприятливих для людини та довкілля наслідків використання генетично-модифікованих організмів. Це досягається шляхом чіткої регламентації порядку ведення науково-дослідних робіт щодо ГМО у закритих системах, встановлення правил вивільнення генетично-модифікованих організмів у довкілля, проведення їх польових випробувань, запровадження ГМ-продукції на ринок, здійснення постійного багаторівневого контролю за дотриманням та виконанням відповідних нормативно-правових положень.
Швидке поширення здобутків генної інженерії в світі не може не стосуватись і України. Проте в нашій державі на даному етапі фактично відсутня належним чином сформована нормативно-правова база, на основі якої можна було би регулювати процеси дослідження, виробництва та використання генетично-модифікованих організмів та продукції з їх вмістом. У той же час у багатьох країнах світу на сьогодні таке законодавство вже переважно сформоване, вироблена певна практика його застосування. Активно створюються норми міжнародного права, покликані врегульовувати досліджувану сферу суспільних відносин. Підтвердженням цього є, наприклад, той факт, що 11 вересня 2003 року набув чинності Картахенський протокол з біобезпеки до Конвенції про біологічне різноманіття.
Україна не повинна залишатись осторонь як розвитку наукових досліджень у галузі генної інженерії, так і у сфері формування нормативно-правової бази, покликаної регламентувати порядок здійсненні генетично-інженерної діяльності. Саме за допомогою правового регулювання даної сфери можливо забезпечити захист прав людини, збереження біологічного різноманіття, охорону довкілля в цілому. Розробити та прийняти відповідне законодавство в Україні необхідно якнайшвидше, враховуючи при цьому зарубіжний та міжнародний досвід. В іншому випадку наша країна може опинитись перед загрозою неконтрольованого ввезення, випробування та поширення на ринку генетично-модифікованих організмів.
Отже, перед Україною та світовим співтовариством в цілому стоїть завдання створення цілісної системи правових гарантій забезпечення безпеки у сфері розвитку і застосування досягнень новітніх біотехнологій, зокрема генної інженерії. Актуальність та важливість даних питань, а також незначний науковий доробок з цієї проблематики в Україні, відсутність впорядкованої системи нормативно-правових актів у цій сфері обумовили вибір даної теми дисертаційного дослідження.
При підготовці дисертації був проведений аналіз праць провідних як українських, так і зарубіжних вчених. Наукові дослідження В. І. Андрейцева, Г. І. Балюк, М. М. Брінчука, С. Б. Гавриша, А. П. Гетьмана, О. К. Голіченкова, О. Л. Дубовік, М. І. Єрофеєва, І. І. Каракаша, Н. Р. Кобецької, О. С. Колбасова, В. В. Костицького, С. М. Кравченко, М. В. Краснової, Н. Р. Малишевої, М. І. Малишка, В. Л. Мунтяна, В. К. Попова, Б. Г. Розовського, Н. І. Тітової, Ю. С. Шемшученка, М. В. Шульги з питань теорії екологічного права допомогли сформулювати основні положення, на яких повинні базуватись загальні підходи до правового регулювання забезпечення біологічної безпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності.
Загальнотеоретична юридична література відомих дослідників питань теорії держави та права, зокрема праці С. С. Алєксєєва, А. І. Бобильова, В. І. Гоймана, Д. А. Кєрімова, М. Н. Марченка, Б. І. Мінца сприяли обґрунтуванню окремих дисертаційних положень.
Науковий доробок С. О. Балашенка, Г. Грабовскої, Д. Є. Димова, М. Журека, С. М. Кравченко, Т. І. Макарової, Н. Р. Малишевої, Є. Рушковскі, С. Г. Харченка з питань міжнародного правового регулювання охорони навколишнього природного середовища дав можливість, із урахуванням досвіду напрацьованого міжнародними організаціями у даній сфері, практики природоохоронної діяльності окремих зарубіжних держав, визначити основні підходи до формування відповідного законодавства в Україні та механізму його реалізації на практиці.
Ґрунтовні дослідження загальнотеоретичних основ проблеми правового забезпечення екологічної безпеки та окремих аспектів даної проблеми таких авторів, як В. І. Андрейцев, І. Бакай, Г. І. Балюк, Н. В. Барбашова, Л. О. Бондар, П. А. Ваганов, Г. Вінтер, М. Н. Копилов, Л. Кремер, О. С. Тимошенко, М. О. Фролов дозволили виділити характерні ознаки біологічної безпеки як складової екологічної безпеки, окреслити коло правових засобів, застосування яких сприятиме забезпеченню біобезпеки при поводженні з генетично-модифікованими організмами.
В еколого-правовій літературі в Україні питання забезпечення біологічної безпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності практично не досліджувались. Проте, можна виділити, наприклад, окремі публікації, в яких у загальному окреслювалась проблема необхідності здійснення правового регулювання генетично-інженерної галузі (М. Медведєва, Н. Мельничук) та аналізувались окремі положення міжнародних документів з даної проблематики (І. В. Тустановська). Дослідженню проблем правового регулювання охорони довкілля та захисту людини при здійсненні генетично-інженерної діяльності сприяли праці зарубіжних вчених з даних питань, зокрема, Л. Крістоферсона, О. А. Красовського, В. Стеца, Т. Твардовскі, Р. Токарчука, А. Г. Тонєвицького та ін.
Формуванню комплексного розуміння досліджуваної проблеми допомогло використання надбань інших, не юридичних наук, а саме біології, економіки, екології, філософії тощо. Серед авторів відповідних праць можна виділити: Т. А. Акімову, А. А. Воробйова, О. С. Граніна, В. І. Данілова-Данільяна, Л. П. Жиганову, М. Ч. Заліханова, Д. М. Колотило, І. Б. Лєщінську, К. С. Лосєва, Г. Міллєра, В. М. Новікова, П. Г. Олдака, Т. Є. Попову, М. Ф. Реймерса, А. Сассона, В. Сойфера, В. В. Хаскіна, Т. А. Хоружу та інших.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний дисертантом напрям наукового дослідження належить до одного із пріоритетних у галузі екологічного права. Проблема забезпечення екологічної безпеки та її складових входить до планових тем відділу проблем аграрного, земельного та екологічного права Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України (“Проблеми реалізації екологічного і космічного права” № РК 0101V000378)
Мета та задачі дослідження. Метою роботи є аналіз положень чинного національного екологічного законодавства, міжнародно-правових актів з питань регулювання здійснення генетично-інженерної діяльності та визначення на основі цього основних напрямів та тенденцій формування і розвитку нормативно-правової бази України у галузі забезпечення біологічної безпеки у сфері поводження з генетично-модифікованим організмами. Мета дисертаційного дослідження конкретизується та досягається шляхом вирішення наступних завдань:
- дослідити характерні ознаки поняття біологічна безпека як складового елементу загального поняття екологічна безпека та дати його авторське визначення;
- виділити та охарактеризувати основні правові засоби забезпечення біологічної безпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності;
- провести аналіз чинного законодавства України і визначити основні тенденції його розвитку щодо забезпечення біобезпеки при поводженні з генетично-модифікованими організмами;
- виявити та охарактеризувати можливі перспективи формування національної нормативно-правової бази у галузі регулювання здійснення генетично-інженерної діяльності як однієї з базових гарантій захисту екологічних прав особи, збереження біологічного різноманіття та охорони довкілля в цілому;
- проаналізувати положення міжнародно-правових актів, прийнятих у ході здійснення природоохоронної діяльності ООН та виділити основні принципи охорони довкілля, покладені в основу забезпечення біобезпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності;
- дослідити норми права навколишнього середовища Європейського Союзу у сфері забезпечення біобезпеки при поводженні з генетично-модифікованими організмами і виділити можливі напрямки гармонізації національного законодавства з міжнародним та європейським правом у досліджуваній галузі.
Об’єктом дисертаційного дослідження виступає біологічна безпека як невід’ємний елемент екологічної безпеки, а також правовідносини, що виникають у процесі забезпечення біобезпеки при вивченні, використанні у закритих та відкритих системах, розміщенні на ринку генетично-модифікованих організмів і продукції з їх вмістом.
Предметом дисертаційного дослідження є екологічне законодавство України, зокрема ті його положення, що закріплюють загальні принципи охорони довкілля, регулюють забезпечення екологічної безпеки та порядок поводження з генетично-модифікованими організмами, а також норми міжнародного права у сфері охорони навколишнього природного середовища, вироблені в ході природоохоронної діяльності ООН, екологічне законодавство Європейського Союзу з питань забезпечення біобезпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності.
Методи дослідження. При написанні дисертаційної роботи використовувались як загальнонаукові методи пізнання (діалектичний, метод системного аналізу, формально-логічний), так і спеціальні правові методи дослідження (метод тлумачення правових норм, порівняльно-правовий тощо). Обрання методологічною основою діалектичного методу наукового пізнання правових явищ та процесів, дозволило розглянути їх у розвитку та зв’язку між собою, виявити основні напрями формування правових засобів забезпечення біобезпеки як невід’ємної складової екологічної безпеки. Даний метод застосовувався також при дослідженні тенденцій та перспектив розвитку національного законодавства у сфері регулювання ведення генетично-інженерної діяльності.
Використання порівняльно-правового методу дало можливість проаналізувати положення міжнародно-правових актів, екологічного законодавства Європейського Союзу, окремих зарубіжних країн з питань регулювання генетично-інженерної діяльності. Для з’ясування системи правового регулювання забезпечення біобезпеки генетично-модифікованих організмів застосовувався також метод тлумачення правових норм. Дані методи дослідження ґрунтуються на вимогах об’єктивного та всебічного аналізу процесів та явищ суспільного розвитку, що відбуваються у генно-інженерній галузі. Все це дозволило проаналізувати та охарактеризувати такий правовий інститут як правове регулювання забезпечення біобезпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності, дати оцінку стану національного законодавства у даній галузі, виявити тенденції та перспективи його розвитку в Україні з урахуванням досвіду зарубіжних країн і здобутків міжнародно-правового регулювання.
Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає у комплексному дослідженні юридично значимих ознак біологічної безпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності як складової екологічної безпеки та правових засобів її забезпечення, проведеному на основі аналізу чинного законодавства України, норм міжнародно-правових актів, положень законодавства окремих зарубіжних країн та практики їх реалізації.
У межах проведеного дисертаційного дослідження одержано такі результати, які складають наукову новизну:
- авторське визначення поняття біологічної безпеки у сфері здійснення генетично-інженерної діяльності як стану, за якого попереджається виникнення небезпечних для здоров’я людини та навколишнього природного середовища наслідків використання генетично-модифікованих організмів, що пов’язується із відсутністю недопустимого ризику. Такий стан досягається тільки у разі чіткої правової регламентації проведення досліджень генетично-модифікованих організмів, порядку їх використання у закритих та відкритих системах, а також запровадження контролю за їх виконанням, визначення оптимальних рівнів допустимих ризиків, пов’язаних із здійсненням генетично-інженерної діяльності;
- забезпечення біобезпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності можливе за умови застосування сукупності правових засобів, об’єднаних у такі групи: регулятивні; організаційні; превентивно-охоронні, зміст кожної з яких розкрито в дисертації;
- здійснення генетично-інженерної діяльності повинне відбуватись лише на основі принципу застереження, що обумовлено науковою невизначеністю стосовно можливих шкідливих наслідків використання генетично-модифікованих організмів для сталого використання біологічного різноманіття, навколишнього середовища та здоров’я людини;
- фактична відсутність на сьогодні в Україні структурованого спеціального законодавства у сфері забезпечення біобезпеки при поводженні з ГМО, обумовлює необхідність його створення; пропонується модель майбутньої законодавчої бази, системоутворюючим елементом якої повинен стати базовий спеціальний закон про біобезпеку генетично-модифікованих організмів. Окрім того, нагальним є якнайшвидше розроблення та прийняття низки підзаконних нормативно-правових актів з метою розвитку основних положень цього закону, зокрема щодо порядку здійснення генетично-інженерної діяльності, оцінки ризику, умов використання генетично-модифікованих організмів у відкритих системах та обігу на ринку продукції із вмістом генетично-модифікованих складників;
- прийняття та впровадження у життя спеціального законодавства України у сфері генетично-інженерної діяльності з метою захисту людини, збереження біологічного різноманіття, охорони довкілля доцільно проводити з урахуванням зарубіжного досвіду, зокрема в частині організації та функціонування дозвільної системи, здійснення моніторингу ГМО, оцінки ризику генетично-модифікованих організмів для довкілля та людини, маркування продукції із вмістом генетично-модифікованих складників та ряду інших;
- розвиток законодавства України з питань біобезпеки ГМО необхідно здійснювати за умови обов’язкової його гармонізації з відповідними вимогами європейського права, яке сформувалось в даній сфері як окремий інститут права навколишнього середовища ЄС. З метою адаптації нормативно-правової бази України у сфері забезпечення біобезпеки ГМО доцільно в процесі її розробки врахувати вимоги Директиви 2001/18/ЄЕС про умисне вивільнення у довкілля ГМО та Директиви 90/219/ЄЕС про використання генетично-модифікованих мікроорганізмів у закритих системах.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що автор здійснив теоретичне узагальнення питань формування та розвитку правового регулювання забезпечення біобезпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані: а) для подальшого науково-теоретичного дослідження проблем забезпечення біобезпеки при поводженні з генетично-модифікованими організмами; б) у законотворчій діяльності, зокрема при доопрацюванні проекту та прийнятті Закону України “Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні та практичному використанні генетично-модифікованих організмів”; в) при подальшому формуванні нормативно-правової бази у сфері регулювання забезпечення біобезпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності; г) при розробці змін до чинного законодавства (зокрема, Законів України “Про охорону навколишнього природного середовища”, “Про рослинний світ”, “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”; Положення про Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та ін.) та підзаконних нормативно-правових актів з питань забезпечення екологічної безпеки в цілому та біобезпеки зокрема.
Основні висновки, окремі пропозиції, викладені у дисертації, можуть бути використані при підготовці навчально-методичної літератури та у навчальному процесі вищих учбових закладів при викладанні курсу “Екологічне право”, ряду спецкурсів еколого-правового спрямування.
Апробація результатів дослідження. Теоретико-практичні положення, викладені у дисертаційному дослідженні, розглядались на засіданні відділу аграрного, земельного та екологічного права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького, застосовувались у навчальному процесі юридичного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, доповідались на наукових та науково-практичних конференціях. Зокрема основні положення та висновки дисертації доповідались на: Міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів “Актуальні проблеми правознавства очима молодих вчених” (м. Хмельницький, 29-30.04.2002 р., тези опубліковані); Міжрегіональній науково-практичній конференції “Проблеми вдосконалення правового регулювання щодо забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина в Україні” (м. Івано-Франківськ, 19.04.2002 р., тези опубліковані); ІХ регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні”, (м. Львів, 13-14.02.2003 р., тези опубліковані); Міжнародній науково-теоретичній конференції студентів, аспірантів та молодих вчених “Соціально-економічні, політичні та культурні оцінки і прогнози на рубежі двох тисячоліть” (м. Тернопіль, 20.02.2003 р., тези опубліковані); Міжрегіональній науково-практичній конференції “Забезпечення екологічної безпеки – обов’язок Української держави” (м. Івано-Франківськ, 24-25.09.2004 р., тези опубліковані).
Публікації. Основні положення та результати дисертаційного дослідження відображені у 4-х статтях та 5-х тезах доповідей.

Список литературы

ВИСНОВКИ

1. У другій половині двадцятого століття людство перейшло до нового етапу розвитку, який часто називають постіндустріальним. Це пов’язують із інтенсивним поступом наукових досліджень у різних сферах. Але, науково-технічній прогрес нерозривно пов’язаний із неминучим зростанням ймовірності проявів екологічної небезпеки, обумовленої збільшенням обсягів антропогенного впливу на довкілля. Тому протягом останніх десятиліть чітко проявилась потреба у забезпеченні екологічної безпеки в процесі здійсненні різних видів господарської діяльності. Екологічна безпека за своїм змістом є багатогранним, складним явищем, елементи якого можуть змінюватись та доповнюватись по мірі розширення обсягів застосування досягнень науково-технічного прогресу та появи нових суспільних відносин, які потребують належного впорядкування, в тому числі і за допомогою права.
Виникнення та поширення так званих новітніх технологій, серед яких слід виділити генну інженерію, може бути підтвердженням вищезазначеного. Використання досягнень генної інженерії відкриває значні перспективи у різних сферах життєдіяльності суспільства. Проте, відсутність даних тривалого моніторингу генетично-модифікованих організмів щодо їх впливу на довкілля та організм людини, переконливого наукового підтвердження безпеки їх використання вимагає особливої уваги до питань правової регламентації усіх видів діяльності у сфері поводження з ГМО.
2. Вчинення генетично-інженерної діяльності повинно відбуватись такими способами та методами, які б попереджали виникнення шкоди або зводили до мінімуму ризик можливого негативного впливу ГМО на збереження та стале використання біологічного різноманіття, здоров’я людини, тобто створювали умови для безпечного використання генетично-модифікованих організмів. Отже, розвиток такого напряму новітньої біотехнології як генна інженерія та практичне застосування її здобутків, обумовили появу ще одного складового елементу екологічної безпеки – біологічної безпеки. Аналіз норм міжнародно-правових актів та національного законодавства, а також відповідних науково-теоретичних положень дає підстави стверджувати, що біологічна безпека за всіма ознаками є невід’ємною складовою екологічної безпеки, а, таким чином, і національної безпеки країни в цілому.
3. Біологічна безпека у сфері здійснення генетично-інженерної діяльності являє собою стан, за якого попереджається виникнення небезпечних для здоров’я людини та навколишнього природного середовища наслідків використання генетично-модифікованих організмів, що обумовлено відсутністю недопустимого ризику. Досягнення такого стану можливе за умови застосування сукупності різнопланових заходів. Чільне місце серед них відводиться засобам правового характеру. При цьому правове регулювання забезпечення біобезпеки повинне здійснюватись із урахуванням особливостей, притаманних генетично-модифікованим організмам як носіям екологічної небезпеки та генетично-інженерній діяльності як джерелу екологічного ризику.
4. У системі засобів забезпечення біобезпеки при поводженні з генетично-модифікованими організмами важлива роль належить правовим засобам. Вони являють собою сукупність правових явищ, що виражаються у відповідних інструментах та діяннях, за допомогою яких забезпечується попередження, запобігання можливих шкідливих впливів генетично-модифікованих організмів та продукції з їх вмістом на стан здоров’я людини та навколишнє природне середовище.
Ефективність правового регулювання у сфері забезпечення біобезпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності залежить від оптимально підібраної сукупності відповідних правових засобів; визначення прозорих правил здійснення генетично-інженерної діяльності; належного виділення кола органів управління у сфері забезпечення біобезпеки у генно-інженерній галузі; чіткого визначення компетенції уповноважених суб’єктів з метою уникнення дублювань повноважень та попередження прогалин у правовому регулюванні відповідного кола суспільних відносин.
1. Правові засоби забезпечення біобезпеки можна об’єднати у три основні групи: регулятивні; організаційні (або організаційно-розпорядчі); превентивно-охоронні. Основу групи регулятивних засобів становлять, перш за все, правові норми, які закріпляють відповідні правила, стандарти, нормативи у сфері поводження з ГМО, а також визначають права та обов’язки суб’єктів генетично-інженерної діяльності, окреслюють коло повноважень органів управління у даній галузі.
Найширший перелік правових засобів об’єднується у другій групі організаційно-розпорядчого характеру. Вони охоплюють собою реалізацію відповідними суб’єктами своїх повноважень. Зокрема до даної групи можна віднести наступне: державну реєстрацію суб’єктів, які планують вести або вже здійснюють відповідні види діяльності у досліджуваній сфері (наприклад, ведення лабораторних досліджень ГМО); ліцензування діяльності у сфері поводження з ГМО; видачу дозволів на використання генетично-модифікованих організмів; державну реєстрацію допущених на ринок ГМО; сертифікацію продукції із вмістом генетично-модифікованих складників тощо.
До групи превентивно-охоронних засобів відносяться перш за все дії, спрямовані на проведення оцінки та управління ризиком у сфері здійснення генетично-інженерної діяльності.
2. Правове регулювання у сфері поводження з генетично-модифікованими організмами здійснюється з метою збереження біологічного різноманіття, захисту довкілля та людини від впливу можливих небезпечних наслідків використання ГМО. Тому можна стверджувати, що сукупність правових засобів, які застосовуються для врегулювання різних видів генетично-інженерної діяльності виступає однією з гарантій права особи на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище.
7. Ефективність застосування даних засобів багато в чому залежить від того, наскільки чітко закріплені відповідні стандарти, правила, повноваження, процедури тощо у законодавстві. Тому належне забезпечення біологічної безпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності у значній мірі зумовлене рівнем розробки системи відповідних нормативно-правових актів та механізму їх реалізації.
На сьогодні в Україні сфера законодавчого регулювання в галузі біобезпеки генетично-модифікованих організмів практично відсутня. Поодинокі спроби нормативного врегулювання генетично-інженерної діяльності та забезпечення біобезпеки у цій сфері не створюють належних гарантій захисту довкілля та здоров’я людини. Безсистемне внесенні до окремих нормативно-правових актів різних галузей законодавства незначних змін та доповнень не вирішує проблему, а часом, внаслідок неузгодженості таких поправок, правове регулювання відповідних відносин ще більше ускладнюється.
8. В Україні на даний момент немає спеціального закону, дія якого була би спрямована на регулювання відносин у сфері поводження з генетично-модифікованими організмами та забезпечення при цьому біологічної безпеки. Незначна кількість приписів, стосовно ГМО, які містяться в різних нормативних актах, ускладнюють їх застосування та роблять невисокою ефективність такого регулювання. Ситуація ускладнюється низьким загальним рівнем поінформованості населення щодо проблем новітніх біотехнологій, незначною активністю громадськості в реалізації права на участь у прийнятті екологічно значимих рішень, а також нечіткістю нормативного визначення самого механізму здійснення даного права. Це часто унеможливлює забезпечення реалізації права особи на безпечне для життя та здоров’я довкілля та досягнення належного рівня біобезпеки.
Тому ключовим моментом у розв’язанні даного комплексу проблем повинне стати доопрацювання проекту та якнайшвидше прийняття спеціального закону, який би став базовим у системі нормативно-правового регулювання відносин у сфері поводження із генетично-модифікованими організмами в Україні та забезпечення при цьому біобезпеки.
9. Такий закон повинен містити положення, які б визначали загальні засади державної політики у сфері регулювання генетично-інженерної галузі; основні принципи здійснення генетично-інженерної діяльності; загальні підходи до оцінки ризику, пов’язаного із вчиненням генних маніпуляцій на усіх стадіях поводження з ГМО; структуру та компетенцію системи спеціально уповноважених органів у цій сфері; загальні положення щодо порядку видачі дозволів на відповідні види діяльності, пов’язаної із ГМО; умови вивільнення ГМО у довкілля, а також порядок імпорту, експорту, транзиту генетично-модифікованих організмів та продукції з їх вмістом тощо.
10. Як свідчить зарубіжний досвід прийняття спеціального закону є основою та сприяє формуванню і розвитку окремого інституту екологічного законодавства – інституту правового регулювання забезпечення біобезпеки при поводженні з генетично-модифікованими організмами. Метою застосування відповідних правових норм є збереження біологічного різноманіття, захист здоров’я людини і охорона навколишнього природного середовища від можливих негативних впливів та ризиків, пов’язаних із здійсненням генетично-інженерної діяльності.
11. Отже, для виконання положень спеціального закону та підвищення ефективності реалізації приписів, що в ньому містяться, повинна бути розроблена система відповідних підзаконних нормативно-правових актів. За їх допомогою можна детальніше визначити адміністративні і організаційно-технічні аспекти таких питань, як: процедура надання попередньої згоди на транскордонне переміщення генетично-модифікованих організмів, в тому числі їх транзит; порядок проведення екологічної, санітарної та ін. експертиз генетично-модифікованих організмів і продукції, виробництво якої передбачає їх використання; умови та порядок отримання дозволів на здійснення видів діяльності, пов’язаних із ГМО; процедура державної реєстрації генетично-модифікованих організмів, діяльності у сфері поводження з ГМО, продукції з їх вмістом; порядок маркування генетично-модифікованих організмів та продукції, що містить генетично-модифіковані компоненти тощо.
12. Створення в Україні системи законодавства, спрямованого на врегулювання відносин у генетично-інженерній галузі, повинне здійснюватись із урахуванням напрацьованого міжнародного досвіду та практики правового регулювання даної сфери, виробленої в окремих зарубіжних країнах. Для цього існують як об’єктивні, так і суб’єктивні передумови.
По-перше, Україна ратифікувала Картахенський протокол з біобезпеки до Конвенції про біологічне різноманіття. Це покладає на нашу країну відповідні зобов’язання, які необхідно належним чином реалізовувати.
По-друге, Україна безпосередньо межує з державами, де офіційно дозволено використання генетично-модифікованих організмів та продукції з їх вмістом. Це зумовлює високу ймовірність неконтрольованого ввезення і поширення на митній території України генетично-модифікованої продукції.
По-третє, напрацювання зарубіжних країн у даній галузі, наприклад, членів Європейського Союзу, дозволяє швидше розробити та ввести в дію відповідне законодавство, уникнувши при цьому багатьох помилок, пов’язаних із відсутністю практики правового регулювання суспільних відносин у сфері здійснення генетично-інженерної діяльності.
13. Формування міжнародно-правових актів у сфері поводження з генетично-модифікованими організмами відбувалось протягом останніх десятиріч минулого століття, що обумовлено значними здобутками в цей час у сфері новітньої біотехнології, зокрема генній інженерії, і триває до тепер. Підґрунтям для прийняття таких правових приписів стали здобутки міжнародної природоохоронної діяльності попередніх років. Відлік можна вести починаючи із Стокгольмської конференції з питань оточуючого середовища (1972 р.), коли в основу міжнародної охорони довкілля були закладені ідеї збереження навколишнього природного середовища та його елементів на благо теперішніх і прийдешніх поколінь, а також відповідальності людини за збереження та використання живої природи і її середовища. Подальше наукове вивчення та практична реалізація принципів Стокгольмської декларації зробили можливим формулювання концепції сталого розвитку, яка покладена сьогодні в основу державної політики в галузі охорони довкілля в багатьох країнах світу.
14. Так як міжнародно-правове регулювання питань біобезпеки генетично-модифікованих організмів є складовою частиною охорони та збереження довкілля в цілому, то формування його основних засад відбувалось із обов’язковим урахуванням основоположних принципів охорони навколишнього природного середовища, напрацьованих у теорії і практиці міжнародного екологічного прав. Зокрема, мова йде про такі як принцип міжнародного співробітництва в галузі охорони довкілля; принцип відповідальності людини за збереження та дбайливе використання довкілля; принцип запобігання деградації і виснаженню природних ресурсів шляхом утримання від небезпечної для довкілля діяльності, а також принцип застереження; принцип доступу громадськості до екологічної інформації й участі у прийнятті екологічно значимих рішень; принцип оцінки впливу на навколишнє середовище.
15. Чинні на сьогодні міжнародно-правові акти, що врегульовують відносини у сфері забезпечення біобезпеки генетично-модифікованих організмів, в повній мірі врахували та використали згадані вище принципи. Наприклад, положення Картахенського протоколу з біобезпеки до Конвенції про біологічне різноманіття базуються на принципі застереження, який передбачає, що у разі наявності серйозної або невідворотної шкоди довкіллю, відсутність науково обґрунтованої інформації не повинна виступати причиною відкладення проведення ефективних, з точки зору витрат, заходів попередження погіршення стану навколишнього природного середовища. У процесі формування національного законодавства України з питань забезпечення біобезпеки при поводженні з генетично-модифікованими організмами ці принципи також повинні бути обов’язково враховані..
16. Увесь комплекс правових актів, прийнятих з метою забезпечення біологічної безпеки та збереження біологічного різноманіття при здійсненні генетично-інженерних робіт, за сферою дії можна поділити на кілька груп. Зокрема, на нашу думку, доцільно виділити групу документів, прийнятих в рамках природоохоронної діяльності ООН та її підрозділів (перша група); законодавство Європейського Союзу (друга група) і законодавство окремих зарубіжних країн (третя група).
17. Перша група нормативно-правових актів включає документи загального характеру, в яких поряд з іншими містяться окремі статті, що стосуються генетично-модифікованих організмів (наприклад, Конвенція про біологічне різноманіття (м. Ріо-де-Жанейро, 1992 р.), Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (м. Орхус, 1998 р.), та спеціального характеру (наприклад, Протокол з біобезпеки до Конвенції про біологічне різноманіття (м. Монреаль, 2000 р.).
18. В межах Європейського Союзу і країн-учасниць правове регулювання відносин у сфері поводження з генетично-модифікованими організмами здійснюється переважно спеціальними директивами. Зокрема це Директива 2001/18/ЄEC від 12 березня 2001 року про умисне вивільнення у довкілля генетично-модифікованих організмів та Директива 90/219/ЄЕС про використання генетично-модифікованих мікроорганізмів у закритих системах (із доповненнями, внесеними Директивою 98/81/ЕЕС від 5 грудня 1998 року). Ці основні документи визначають загальні засади поводження з ГМО, порядок їх вивільнення у довкілля і розміщення на ринку. Крім них прийняті та діють ряд нормативно-правових актів, що стосуються генетично-модифікованого насіння, продуктів харчування, дерев тощо.
19. В цілому у законотворчій політиці Європейського Союзу у досліджуваній сфері спостерігається тенденція до запровадження більш жорстких правил, які регламентують діяльність, пов’язану із вивченням та використанням ГМО порівняно із відповідним законодавством інших країн. Метою таких нововведень є забезпечення біологічної безпеки навколишнього природного середовища, захист здоров’я людини і збереження біологічного різноманіття.
Аналіз Директиви 2001/18/ЄЕС свідчить, що на території ЄС запроваджується обов’язкове проведення оцінки ризику ГМО, у тому числі і віддалених наслідків їх застосування, яка повинна передувати видачі дозволу на здійснення будь-якої діяльності щодо генетично-модифікованих організмів. Конкретизовані вимоги щодо порядку маркування продукції, яка складається з ГМО або містить генетично-модифіковані компоненти.
20. Обов’язковою умовою будь-якого транскордонного переміщення генетично-модифікованих організмів (експорт, імпорт, транзит) має стати застосування процедури попередньої згоди. Тобто усі держави, яких дане переміщення ГМО може стосуватись, повинні бути повідомлені про це до початку таких дій і повинні дати дозвіл на таке переміщення. Причому ці вимоги повинні дотримуватись щодо усіх країн, незалежно від того чи є вони Стороною Картахенського протоколу або членом Європейського Союзу.
21. З метою розвитку співпраці у галузі забезпечення біобезпеки при поводженні з генетично-модифікованими організмами, слід поглиблювати практику обміну інформацією стосовно ГМО. Особливо важливим є налагодження системи оперативного інформування на випадок аварій з метою попередження осіб, які можуть зазнати впливу таких аварій та вироблення адекватних заходів реагування. На сьогодні дана процедура є обов’язковою для країн-членів ЄС. Проте коло учасників цих відносин доцільно було би розширити і Україна також могла би долучитись до такої системи інформування.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Нормативні акти
1. Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – Ст.141.
2. Стокгольмская декларация по окружающей среде (1972 г.) // Збірник міжнародно-правових актів у сфері охорони довкілля. – 2-е вид., доп. – Львів: Норма, 2002. – С.10-13.
3. Декларация Рио-де-Жанейро по окружающей среде и развитию (14 июня 1992 г.) // Збірник міжнародно-правових актів у сфері охорони довкілля. – 2-е вид., доп. – Львів: Норма, 2002. – С.14-17.
4. Конвенція про охорону біологічного різноманіття (Ріо-де-Жанейро, 5 червня 1992 р.) // Збірник міжнародно-правових актів у сфері охорони довкілля. – 2-е вид., доп. – Львів: Норма, 2002. – С.329-342.
5. Конвенция о доступе к информации, участии общественности в процессе принятия решений и доступе к правосудию по вопросам, касающимся окружающей среды (Орхус, 25 июня 1998 г.) // Збірник міжнародно-правових актів у сфері охорони довкілля. – 2-е вид., доп. – Львів: Норма, 2002. – С.101-118.
6. Картахенский протокол по биобезопасности к Конвенции о биологическом разнообразии (Монреаль, 29 января 2000 г.) // Збірник міжнародно-правових актів у сфері охорони довкілля. – 2-е вид., доп. – Львів: Норма, 2002. – С.343-357.
7. Декларація про державний суверенітет України, проголошена 16 липня 1990 року // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990. - № 31. – Ст.429.
8. Закон України від 12 травня 1991 року “Про захист прав споживачів” // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 30. – Ст.379.
9. Закон України від 25 червня 1991 року “Про охорону навколишнього природного середовища” // Голос України. – 1991. – 24 липня.
10. Закон України від 16 листопада 1992 року “Про основи містобудування” // Голос України. – 1992. – 9 грудня.
11. Закон України від 24 лютого 1994 року “Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення” // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 27. – Ст.218.
12. Закон України від 10 листопада 1994 року “Про ратифікацію Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами” // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 46. - Ст.415.
13. Закон України від 9 лютого 1995 року “Про екологічну експертизу” // Голос України. – 1995. – 16 березня. - № 49.
14. Закон України від 21 травня 1997 року “Про місцеве самоврядування” // Відомості Верховної Ради України. – 1997. - № 24. – Ст. 170.
15. Закон України від 23 грудня 1997 року “Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини” // Відомості Верховної Ради України. – 1998. - № 19. – Ст.98.
16. Закон України від 6 липня 1999 року “Про ратифікацію Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля” // Відомості Верховної Ради України. – 1999. - № 34. – Ст.296.
17. Закон України від 14 січня 2000 року “Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції” // Відомості Верховної Ради України. – 2000. - № 12. – Ст.95.
18. Закон України від 18 січня 2001 року “Про об’єкти підвищеної небезпеки” // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 15. – Ст.73.
19. Закон України від 17 травня 2001 року “Про підтвердження відповідності” // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 32. – Ст.169.
20. Закон України від 13 грудня 2001 року “Про тваринний світ” // Голос України. – 2002. – 16 січня.
21. Закон України від 10 січня 2002 року “Про внесення змін до Закону України “Про захист прав споживачів” // Відомості Верховної Ради України. – 2002. - № 17. - Ст.120
22. Закон України від 7 лютого 2002 року “Про внесення змін до Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” // Відомості Верховної Ради України. – 2002. - № 29. - Ст.190.
23. Закон України від 7 лютого 2002 року Про приєднання України до Картахенського протоколу про біобезпеку до Конвенції про біологічне різноманіття: // Відомості Верховної Ради України. – 2002. - № 44. – Ст.320.
24. Закон України від 24 жовтня 2002 року “Про внесення змін до Закону України “Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини” // Голос України. – 2002. – 15 листопада.
25. Закон України від 28 листопада 2002 року “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 4. – Ст.31.
26. Закон України від 16 січня 2003 року “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні” // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - №13. - Ст.93.
27. Закон України від 19 червня 2003 року “Про основи національної безпеки України” // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 39. - Ст. 351.
28. Концепція (основи державної політики) національної безпеки України, затверджено постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997 року // Відомості Верховної Ради України. – 1997. - № 10. – Ст.85.
29. Постанова Верховної Ради України від 12 вересня 2002 року № 122-ІV “Про порядок денний другої сесії Верховної Ради України четвертого скликання” // http://www.rada.gov.ua/
30. Постанова Верховної Ради України від 28 листопада 2002 року № 270-ІV “Про прийняття за основу проекту Закону України про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні та практичному використанні генетично модифікованих організмів” // http://www.rada.gov.ua/
31. Угода про партнерство та співробітництво між Європейськими співтовариствами і Україною, підписана 14 червня 1994 року, ратифікована 10 листопада 1994 року // http://www.rada.gov.ua/
32. Розпорядження Президента України від 5 квітня 2001 року № 93/2001-рп “Про уповноваження В. Кучинського на підписання Картахенського протоколу про біобезпеку до Конвенції про охорону біологічного різноманіття” // http://www.rada.gov.ua/
33. Розпорядження Президента України від 30 травня 2001 року № 146/2001-рп “Про уповноваження В.Кучинського на підписання Картахенського протоколу про біобезпеку до Конвенції про біологічне різноманіття” // http://www.rada.gov.ua/
34. Указ Президента України від 14 вересня 2000 року № 1072/2000 “Про програму інтеграції України до Європейського Союзу” // Офіційний вісник України. – 2000. - № 39. – Ст.1648.
35. Указ Президента України від 15 вересня 2003 року № 1039/2003 “Про заходи щодо підвищення ефективності державного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів” // Офіційний вісник України. – 2003. - № 38. – С.25. – Ст. 2023.
36. Постанова Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 року № 554 “Про перелік видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку” // Збірник нормативних актів України про охорону навколишнього природного середовища. Т.2. – Чернівці: Зелена Буковина, 1996. – С.173-174.
37. Постанова Кабінету Міністрів України від 17 серпня 1998 року № 1304 “Про Тимчасовий порядок ввезення, державного випробування, реєстрації та використання трансгенних сортів рослин в Україні” // Урядовий кур’єр. – 1998. – 10 вересня. – С.11-12.
38. Постанова Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2001 року № 345 “Про затвердження плану дій щодо реалізації пріоритетних положень Програми інтеграції України до Європейського Союзу у 2001 року” // Офіційний вісник України. – 2001. - № 15. – С.39
39. Постанова Кабінету Міністрів України від 14 грудня 2001 року № 1689 “Про утворення Міжвідомчої ради з питань новітніх біотехнологій” // Офіційний вісник України. – 2002. – № 51. – Ст.22 94.
40. Постанова Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2001 року № 1716 “Про затвердження переліку державних наукових і науково-технічних програм з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки на 2002-2006 роки” // Офіційний вісник України. – 2002. - № 52. – Ст.2342.
41. Постанова Кабінету Міністрів України від 20 січня 2003 року № 100 “Про затвердження орієнтовного плану законопроектної роботи на 2003 рік” // Офіційний вісник України. – 2003. - № 4. – С.339. – Ст.140.
42. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 2 березня 1998 року № 131-р “Про створення Міжвідомчої ради з питань регламентації випробування, реєстрації і використання трансгенних рослин в Україні” //http://www.rada.gov.ua/
43. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 28 січня 2002 року № 34-р “Про заходи щодо реалізації пріоритетних положень Програми інтеграції України до Європейського Союзу в 2002 році” //http://www.rada.gov.ua/
44. Орієнтовний план законопроектної роботи на 2003 рік, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 2003 року № 100 // Офіційний вісник України. – 2003. - № 4. – С.339. – Ст.140.
45. Перелік державних наукових і науково-технічних програм з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки на 2002-2006 роки, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2001 року № 1716 // Офіційний вісник України. – 2002. - № 52. – Ст.2342.
46. План дій щодо реалізації пріоритетних положень Програми інтеграції України до Європейського Союзу у 2001 році, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2001 року № 345 // Офіційний вісник України. – 2001. - № 15.
47. План дій щодо реалізації пріоритетних положень Програми інтеграції України до Європейського Союзу у 2002 році, затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 28 січня 2002 року № 34-р //http://www.rada.gov.ua/
48. План роботи з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу у 2001 році, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2001 року № 345 // Офіційний вісник України. – 2001. - № 15.
49. Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні, затверджене постановою Кабінету Міністрів України № 1109 від 22 червня 1999 року // Офіційний вісник України. – 1999. - № 25. – С.127.
50. Положення про Державний департамент ветеринарної медицини, затверджене постановою Кабінету Міністрів України № 641 від 8 червня 2001 року // Офіційний вісник України. 2001. - № 24. – С.46.
51. Положення про громадських інспекторів з охорони довкілля, затверджене наказом Міністерства екології та природних ресурсів України від 27 лютого 2002 року № 88 // Збірник законодавчих актів України про охорону навколишнього природного середовища. – Чернівці: Зелена Буковина, 2002. – Т.8. – С.314-316.
52. Положення про державну санітарно-епідеміологічну службу України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України № 1218 від 19 серпня 2002 року // Офіційний вісник України. – 2002. - № 34. – Ст.1613.
53. Положення про Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, затверджене указом Президента України від 10 лютого 2004 року № 176/2004 // Офіційний вісник України. – 2004. - № 6. – С.31. – Ст.308.
54. Національний план дій з гігієни довкілля на 2000-2005 роки, схвалений постановою Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 2000 року № 1556 // Офіційний вісник України. – 2000. - № 42. – С.165. – Ст.1793.
55. Тимчасовий порядок ввезення, державного випробування, реєстрації та використання трансгенних сортів рослин в Україні, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 1998 року № 1304 // Урядовий кур’єр. – 1998. – 10 вересня. – С.11-12.
56. Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 9 липня 1997 року № 204 “Про затвердження методичних вказівок “Медико-біологічна оцінка нетрадиційної продовольчої сировини і нових харчових продуктів” // http://www.rada.gov.ua/
57. Наказ Міністерства охорони здоров’я України № 199 від 5 серпня 1999 року “Про створення Державного Реєстру харчових продуктів, продовольчої сировини, супутніх матеріалів та Реєстру висновків санітарно-гігієнічної експертизи” // http://www.rada.gov.ua/
58. Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 9 жовтня 2000 року № 247 “Про затвердження Тимчасового порядку проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи” // Офіційний вісник України. – 2001. - № 3. – С.274.
59. Наказ Міністерства аграрної політики України та Української академії аграрних наук від 24 жовтня 2001 року № 318/92 “Про затвердження Програми “Сільськогосподарська біотехнологія – 2001-2005 рр.” // http://www.rada.gov.ua/
60. Методичні вказівки “Медико-біологічна оцінка нетрадиційної продовольчої сировини і нових харчових продуктів”, затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я України від 9 липня 1997 року № 204 // http://www.rada.gov.ua/
61. Програма “Сільськогосподарська біотехнологія – 2001-2005 рр.”, затверджена наказом Міністерства аграрної політики України та Української академії аграрних наук від 24 жовтня 2001 року № 318/92 // http://www.rada.gov.ua/
62. Тимчасовий порядок проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи, затверджений наказом Міністерства охорони здоров’я України від 9 жовтня 2000 року № 247 // Офіційний вісник України. – 2001. - № 3. – С.274.
63. Письмо Государственного комитета стандартизации, метрологии и сертификации Украины № 4-10/13-3135 от 25 апреля 2002 года относительно разъяснения Закона Украины “О защите прав потребителя” // Бухгалтерская газета. – 2002. – 26 мая.
64. Проект Закону України від 14 липня 2000 року “Про державну Систему біобезпеки під час здійснення генетично-інженерної діяльності” // Громадська протидія поширенню в Україні генетично-модифікованих організмів. – Харків: Центр громадської екологічної адвокатури “ЕкоПраво-Харків”, 2001.- С.217-233.
65. Проект Закону України від 2 лютого 2002 року “Про біобезпеку генетично змінених організмів і продуктів, отриманих на їх основі” // http://www.rada.gov.ua/
66. Проект Закону України від 23 липня 2002 року “Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні та практичному використанні генетично модифікованих організмів” // http://www.rada.gov.ua/
67. Доповідна записка Колегії Міністерства екології та природних ресурсів України з питання “Про стан біобезпеки генетично змінених організмів в Україні” від 1 березня 2002 року // http://www.menr.gov.ua
68. Інформаційне повідомлення щодо законопроекту “Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні та практичному використанні генетично модифікованих організмів” (№ 2017 від 23 липня 2002 року) // http://www.zsfoe/org/ua/progects/gmo_national.htm
69. Закон Российской Федерации “О безопасности” от 5 марта 1992 года № 2446-1.
70. Закон Российской Федерации “О государственном регулировании в области генно-инженерной деятельности” от 5 июня 1996 года // Сборник федеральных конституционных законов и федеральных законов. – 1996. – Вып. 10. – С.11-16.
71. Закон “О биологической безопасности”, принятый парламентом Молдовы 21 декабря 2001 года № 755-ХV //www.biosafety.ru/moldova/sakon.htm
72. Постановление Государственного санитарного врача Российской Федерации от 26 сентября 1999 года № 12 “О совершенствовании системы контроля за реализацией сельскохозяйственной продукции и медицинских препаратов, полученных на основе генетически модифицированных источников”.
73. Положение о проведении гигиенической экспертизы и регистрации пищевой продукции, полученной из генетически модифицированных источников, утвержденное Постановлением Главного Государственного санитарного врача Российской Федерации от 6 апреля 1999 г. № 7 // Экологический вестник России. – 2001. - № 7. – С.17-18.
74. Санитарно-противоэпидемические правила “Безопасность работы с рекомбинантными молекулами ДНК”. Утверждены 18 января 1989 года. – М., 1989. – 22 с.
75. Регламент Ради (ЄС) № 258/97 про генетично-модифіковані (новітні) продукти харчування // OJ L 43, 14.02.1997.
76. Регламент Ради (ЄС) № 1946/2003 від 15 липня 2003 року про транскордонне перевезення генетично модифікованих організмів // Збірник нормативно-правових актів Європейського Союзу у сфері охорони навколишнього середовища. – Львів, 2004. – С.168-186.
77. A Model Act for the Comprehensive Regulation of Gene Technology. doc 16/3/2001. – 84 p. //http://law.anu.edu.au/centres/acel/
78. Dyrektywa Rady 90/219/EWG z dnia 23 kwitnia 1990 roku w sprawie kontrolowanego wykorzystania genetycznie zmodyfikowanycz mikroorganizmów // Prawo Ohrony środowiska Wspólnoty Europejskiej. T.3. Chemikalia, zagrożenia przemysłowe i biotechnlogie. – Warszawa, Ministerstwo Ochrony środowiska, Zasobów Naturalnych i Leśnictwa. – 1994. – S.296-355.
79. Dyrektywa Rady 90/220/EWG z dnia 23 kwitnia 1990 roku w sprawie zamierzonego uwolnienia do środowiska genetycznie zmodyfikowanycz organizmów // Prawo Ohrony środowiska Wspólnoty Europejskiej. T.3. Chemikalia, zagrożenia przemysłowe i biotechnlogie. – Warszawa, Ministerstwo Ochrony środowiska, Zasobów Naturalnych i Leśnictwa. – 1994. – S.326-396.
80. Directive 2001/18/EC of the European Parliament and of the Council of 12 March 2001 on the deliberate release into the environment of genetically modified organisms and repealing Council Directive 90/220/EEC – Commission Declaration // Official Journal L 106. - 17/04/2001. - P. 0001 – 0039.
81. Ustawa z dnia 18 maja 1991 r. o zmianie ustawy o ochronie i kształtowaniu środowiska // Dziennik Ustaw. – 1991. – № 114. – Рoz.492.
82. Ustawa z dnia 12 października 1993 r. o zmianie ustawy o wynalazczości i Urzędzie Patentowym RP // Dziennik Ustaw. – 1993. – № 4. – Рoz.14.
83. Ustawa z dnia 29 sierpnia 1997 r. o zmianie ustawy o ochronie i kształtowaniu środowiska oraz o zmianie niektórych ustaw // Dziennik Ustaw. – 1997. – № 133. – Рoz.885.
84. Ustawa z dnia 22 czerwca 2001 r. o organizmach genetycznie zmodyfikowanych // Dzennik Ustaw. – 2001. - 25 lipca.

Монографії, брошури, статті
85. Адміністративне право України (Підручник для юрид. вузів і фак. / Ю. П. Битяк, В. В. Богуцький, В. М. Гаращук та ін.); За ред. Ю. П. Битяка. – Харків: Право, 2001. – 528 с.
86. Акимова Т. А., Хаскин В. В. Экология: Учебник для вузов. – М.: ЮНИТИ, 1998. – 455 с.
87. Алексеев С. С. Правовые средства: постановка проблемы, понятие, классификация // Советское государство и право. – 1987. - № 6. – С.12-19.
88. Алексеев С. С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: “Статут”, 1999. – 712 с.
89. Андрейцев В. І. Екологічне право: Курс лекцій. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с.
90. Андрейцев В. І. Право екологічної безпеки: Навч. та наук.-практ. посібник. – К., 2002. – 332 с.
91. Андрейцев В. І. Екологічне право та проблеми екологічної безпеки // Радянське право. – 1990. - № 4. – С.32-36.
92. Андрейцев В. І. Екологічний ризик в системі правовідносин екологічної безпеки: проблеми практичної теорії // Право України. – 1999. - № 1. – С.62-69.
93. Андрейцев В. Проблеми кодифікації законодавства у сфері забезпечення екологічної безпеки // Вісник Академії правових наук України. – 2000. - № 4. – С.122-132.
94. Андрейцев В. Право екологічної безпеки: проблеми формування об’єктного складу // Право України. – 2001. - № 10. – С.9-12.
95. Андрусяк Т. Теорія держави і права. – Львів: Фонд “Право для України”, 1997. – 200 с.
96. Анализ осуществления Орхуской конвенции применительно к генетически измененным организмам (ГИО). Европейская Экономическая Комиссия. Комитет по экологической политике. – ООН. Экономический и Социальный Совет. – CEP/WG.5/AC.3/2001/4. – 10 August 2001. – 37 c.
97. Бакай І. Конституційні засади забезпечення екологічної безпеки в сільському господарстві // Право України. – 1997. - № 12. – С.10-14.
98. Балашенко С. А., Макарова Т. И. Международно-правовая охрана окружающей среды и права человека. Учебное пособие. – Минск: “World Wide Printing”, 1999. – 256 с.
99. Балюк Г. І. Правові аспекти забезпечення ядерної та радіаційної (радіоекологічної) безпеки в Україні: Монографія. – К., 1997. – 196 с.
100. Балюк Г. Правові аспекти понять ядерної та радіаційної (радіоекологічної) безпеки // Право України. – 1999. - № 12. – С.62-66.
101. Барбашова Н. В. Правовое обеспечение экологической безопасности в процессе хозяйственной деятельности: Дис. ... кандидата юр. наук: 12.00.06. – К., 1999. – 192 с.
102. Барбашова Н. В. Правове забезпечення екологічної безпеки в процесі господарської діяльності: Автореф. дис. ... кандидата юр. наук: 12.00.06 / Ін-т держави і права НАНУ. – К., 1999. – 18