Правове регулювання використання земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва

Краткое описание

Зміст
Вступ 2
Розділ 1
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ВЕДЕННЯ ТОВАРНОГО СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА 13
1.1. Законодавче регулювання відносин щодо використання земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва: історико-правовий аспект 13
1.2. Особливості правового регулювання використання земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва 43
Висновки до Розділу 1 75
Розділ 2
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ВЕДЕННЯ ТОВАРНОГО СІЛЬСЬКОГОПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА СУБ’ЄКТАМИ ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ ТА ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ 81
2.1. Правове регулювання використання земель сільськогосподарського призначення громадянами-підприємцями 81
2.2. Правове регулювання використання земель сільськогосподарського призначення фермерськими господарствами 104
2.3. Правове регулювання використання земель сільськогосподарського призначення сільськогосподарськими підприємствами та виробничими кооперативами 134
Висновки до Розділу 2 152
Висновки 159
Список використаних джерел 172

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Наша держава, володіє могутнім природно-ресурсним потенціалом. Земельний фонд України становить 5,7% території Європи. При цьому на загальноєвропейському фоні його вирізняє висока питома вага сільськогосподарських угідь, особливо ріллі, що пов'язано з високою природною якістю українських земель, великою питомою вагою в їх складі чорноземів. Так, сільськогосподарські угіддя України становлять 18,9% загальноєвропейських, а рілля - відповідно 26,9%. У складі земель країни сільськогосподарські угіддя займають 41,8 млн. га, або 69,2% її території, в тому числі 33,2 млн. га ріллі (55%), 7,63 млн. га природних кормових угідь - сіножатей та пасовищ (12,6%). В розрахунку на одного жителя припадає 0,8 га сільськогосподарських угідь, у тому числі 0,65 га ріллі, тоді як у середньому по Європі ці показники становлять відповідно 0,44 та 0,25 га. Розораність сільськогосподарських угідь є найвищою у світі. Вона досягла 78% в середньому по Україні, в ряді регіонів - близько 90%. До обробітку залучені малопродуктивні угіддя, включаючи водоохоронні зони і схилові землі. Водночас слід зазначити, що ефективність використання земель в Україні є нижчою, ніж в середньому по Європі [1]. Для підвищення ефективності використання земель в Україні була започаткована земельна реформа. Як відомо, земельну реформу було розпочато відповідно до Постанови Верховної Ради Української РСР „Про земельну реформу” від 18 грудня 1990 р.[2], як складову частину економічної реформи. З 15 березня 1991 року всі землі України було оголошено об'єктом реформування. З введенням в дію в 1992 році Закону України „Про форми власності на землю” [3], Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 року[4] та Постанови Верховної Ради України „Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі” [5] розпочалося роздержавлення землі та передача її у колективну власність недержавним підприємствам і громадянам України. Далі Верховною Радою України та Урядом було прийнято низку інших законодавчих актів, спрямованих на прискорення перебудови аграрного сектору економіки. Зокрема, в 1991-1992 роках були прийняті основні інституційні закони ринкової економіки "Про підприємництво" [6], "Про підприємства в Україні" [7], "Про господарські товариства"[8], "Про селянське (фермерське) господарство"[9], "Про колективне сільськогосподарське підприємство"[10], "Про плату за землю"[11], „Про сільськогосподарську кооперацію"[12] тощо. А в травні 1993-го - Декрет Кабінету Міністрів "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" [13], який було покладено в основу Закону України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі"[14]. Остаточно було закріплено й гарантовано право приватної власності на землю Конституцією України [15], прийнятою у червні 1996 року, а комплексно врегульовано земельні відносини Земельним кодексом [16], який було ухвалено в жовтні 2001 року. Відповідно до норм, визначених у ньому, близько 11,5 мільйона громадян реалізували своє право на отримання землі у приватну власність[17].
Перетворення в структурі земельних відносин в Україні в зв’язку з проведенням земельної та аграрної реформ зумовило перегляд відносин відносно правового регулювання використання земель сільськогосподарського призначення. За умов проведення земельної та аграрної реформ землі сільськогосподарського призначення набули нових правових ознак, їхній правовий режим став значно багатшим, змінилися його юридичні акценти. По-перше, ці землі стали не лише об’єктом вкладення праці (переважно колективної на землях, що належали державі), а й капіталу, через те, що виникли різноманітні форми власності на них, у тому числі, приватна власність. По-друге, ці землі вперше було включено до сфери підприємництва, тобто діяльності, що безпосередньо пов’язана з цілеспрямованим одержанням прибутку. У цьому зв’язку набувають актуальності питання щодо визначення особливостей правового регулювання земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, визначення правового становища громадян, які займаються підприємницькою діяльністю на землях сільськогосподарського призначення, фермерських господарств, а також сільськогосподарських підприємств та кооперативів, які використовують землі сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках науково-дослідної роботи за плановою темою, яка виконується на кафедрі аграрного, земельного та екологічного права Одеської національної юридичної академії на тему „Правове регулювання розвитку АПК України”, що розробляється відповідно до теми досліджень Одеської національної юридичної академії „Проблеми розвитку держави і права України в умовах ринкових відносин”.
Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає в теоретичній розробці сучасних проблем правового регулювання використання земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, аналізі правового положення суб’єктів аграрних правовідносин, які займаються товарним сільськогосподарським виробництвом та обґрунтуванні пропозицій щодо удосконалення правового регулювання цього інституту. Відповідно до мети визначенні основні завдання дисертаційного дослідження:
- вивчити і провести ґрунтовний аналіз загальнотеоретичної, спеціальної юридичної літератури та законодавства щодо правового регулювання використання земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в умовах проведення в Україні земельної реформи;
- проаналізувати чинне законодавство України в галузі регулювання використання земель сільськогосподарського призначення, визначити його ефективність;
- виявити шляхи вдосконалення законодавства України, що стосується використання земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
- провести історико-правовий аналіз розвитку правовідносин по використанню земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
- розкрити сутність та особливості правового регулювання використання земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
- проаналізувати правове положення суб’єктів права землевикористання та землеволодіння для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
- розробити і сформулювати рекомендації щодо вдосконалення земельного та аграрного законодавства щодо правового регулювання використання земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Об’єктом дослідження є правовідносини у сфері використання земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Предмет дослідження складають нормативно-правові акти та інші правові документи, які регулюють використання земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, практика застосування земельного законодавства, теоретичні наукові дослідження у цій галузі.
Методологічною основою дослідження є історичний, структурно-функціональний, порівняльно-правовий, формально-логічний, системний наукові методи, а також комплексний підхід та інші методи наукового пізнання. Історичний та порівняльно-правовий методи дослідження застосовувались дисертантом при дослідженні розвитку законодавства України щодо використання земель сільськогосподарського призначення для товарного сільськогосподарського виробництва, при порівнянні правового становища нових та вже існуючих суб’єктів аграрних правовідносин, які використовують дані землі з метою отримання прибутку. Формально-логічний, структурно-функціональний, статистичний, системного аналізу та комплексний методи дослідження дозволили проаналізувати зміст чинних нормативно-правових актів, які визначають правове становище суб’єктів права землеволодіння та землекористування, які використовують землі сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виділити ознаки цих суб’єктів та на їх основі сформулювати визначення поняття даних суб’єктів як правової категорії. Використання названих методів пізнання дало можливість визначити необхідні напрямки правового регулювання використання земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Висновки та положення, які містяться в роботі, ґрунтуються на конституційних нормах, аналізі земельного, аграрного законодавства, досягненнях земельно-правової та аграрно-правових наук.
Науково-теоретичною базою дослідження стали праці багатьох українських і зарубіжних вчених-правознавців. Проблемами реформування земельних відносин присвячені роботи таких вчених, як: Андрейцев В.І., Будзилович І., Бистров Г.Є., Мірошниченко О., Козир М.І., Гуревський В.К., Іконіцька І.А., Каракаш І.І., Луняченко А.В., Бейкун А., Берлач А., Вовк О., Грищенко Л., Єремін А.М., Титова Н.І., Коваленко Т., Корнієнко В., Коробейніков М., Погрібний О.О., Чубуков Г.В., Шульга М.В., Медведчук В.В., Носік В., Самчук З., Святоцький О., Семчик В.І., Федорович В., Юрченко А., Янчук В.В., Бондар О.Г., Вівчаренко О.А., Кучерук К.І., та ін.
Правовим аспектам земель сільськогосподарського призначення науковцями УРСР також приділялась значна увага. Зокрема, слід виділити праці Мунтяна В.Л., Індиченка П.Д., Янчука В.З., Шемшученка Ю.С., Цемка В.П., Носіка В.В., Кулинича П.Ф., Вовка Ю.О., Титової Н.І. та інших. У незалежній Україні, окрім зазначених авторів, вагомий внесок у науку з цих проблем внесли Семчик В.І., Андрейцев В.І., Погрібний О.О., Гетьман А.П., Гуревський В.К., Каракаш І.І., Ільницька Н., Луняченко А.В. та інші. Окремо слід виділити ґрунтовне всебічне дослідження актуальних правових проблем земельних відносин у сучасний період, зроблений Шульгою М.В. Цінність для науки земельного права України становлять ґрунтовні праці вчених Російської Федерації: Аксеньонка Г.О., Башмакова Г.С., Кикоть В.А, Краснова М.І., Козиря М.І., Забелишенського А.А., Іконицької І.О., Жарікова Ю.Г., Колбасова О.С., Сиродоєва М.О., Петрова В.В., Чубукова Г.В., Бєляєвої З.С., Самончик О.О., Фоминої Л.П. та інших.
Правовому становищу особистих підсобних господарств (особистих селянських господарств) присвячували свої праці українські і російські вчені-юристи радянського і сучасного періодів: Башмаков Г.С., Белянов В.А., Березовський П.С., Бистров Г.Ю., Брітченко С.П., Вовк Ю.О., Гречко В.В., Гудзенко М.С., Іконіцька І.О., Калугина З.І., Козир М.І., Краснов М.І., Лебідь В.І., Миронець І.М., Нудненко В.А., Павлович З.А., Проценко Т.П., Середа І.О., Спаський Г.В., Статівка А.М., Степаненко М.Ф., Ткач А.П., Устюкова В.В., Хвасенко А.А., Цемко В.П., Шемшученко Ю.С., Шульга М.В., Янчук В.З. і тд.
Дослідження окремих аспектів земельних правовідносин у фермерських господарствах проведено такими науковцями України, як: Погрібний О.О., Проценко Т.П., Долинська М.С., Берлач А., Вовк О.М., Семчик В.І.. Вагомий внесок у дослідження правових засад фермерського землевикористання зроблено Титовою Н.І.
Порівняльно-правовий аналіз фермерського законодавства США і України у сфері правового регулювання земельних відносин частково проведено Логуш Л.В. Економічні засади фермерства досліджуються Дем’яненком С., Кузьміним Б., Месель-Веселяком В.Я., Саблуком П.Т., Соколом О.
Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що в перше в українській науці земельного та аграрного права на дисертаційному рівні комплексно і всебічно досліджено особливості правового регулювання земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Новизна дослідження характеризується положеннями, висновками, пропозиціями, які виносяться на захист, найважливішими з яких є наступні:
1. Обґрунтована необхідність доповнення Закону України „Про оренду землі” положенням, згідно з яким орендарями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути тільки юридичні особи, установчими документами яких передбачено здійснення даного виду діяльності, а також фізичні особи, які мають кваліфікацію чи досвід роботи в сільському господарстві.
2. Запропоновано розширити коло суб'єктів, які можуть займатися товарним сільськогосподарським виробництвом шляхом створення та ведення фермерського господарства та сільськогосподарського виробничого кооперативу, дозволивши іноземним фізичним та юридичним особам, особам без громадянства здійснювати дану діяльність.
3. Аргументовано, що надання в користування земельної частки (паю) можливо тільки за умови, якщо орендарем буде виступати сільськогосподарське підприємство членом якого є власник сертифікату на право на земельну частку (пай).
4. Обґрунтовується висновок, що більш коректно вживати термін „власники сертифікату на право на земельну частку (пай)”, а не термін „власники земельних часток (паїв)”.
5. Науково обґрунтоване юридичне визначення поняття особистого селянського господарства – як особливої форми організації за власною ініціативою господарської, особистої та трудової діяльності, яка здійснюється без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, що перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, із застосуванням при необхідності найманої праці на земельній ділянці, що знаходиться на праві власності та (або) на умовах оренди у осіб які ведуть дане господарство та пов’язана з виробництвом, переробкою і реалізацією сільськогосподарської продукції, наданням послуг з використанням майна членів особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму з метою отримання прибутків основних для осіб не зайнятих в суспільному виробництві, і додаткових для осіб працюючих на підприємствах, організаціях, установах, або тих, що мають право на отримання пенсії.
6. Запропоновано виділяти три групи особистих селянських господарств (надалі - ОСГ): 1) господарства переважно натуральні споживчого характеру, в яких земельна ділянка, як засіб виробництва використовується для виробництва продукції, що в основному споживається самими громадянами, які ведуть ОСГ. І тільки незначні залишки цієї продукції реалізуються, з метою отримання прибутків; 2) відносно великі з рівнем товарності понад 75 %. Даний тип особистих селянських господарств характеризується високою інтенсивністю його ведення і практично вся вироблена в даному господарстві продукція має товарний характер; 3) середні, що займають проміжне становище між першою і другою групою.
7. Обґрунтована необхідність доповнення Земельного кодексу України положеннями, що стосуються правового статусу громадян України, іноземних громадян і осіб без громадянства, які займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва; розмірів земельних ділянок, що надаються громадянам безоплатно, для вищезгаданої мети.
8. Пропонуються визначення фермерського господарства – як самостійного, добровільно створеного суб’єкта аграрних правовідносин що є юридичною особою, створеною з метою зайняття підприємницькою діяльністю в сфері товарного сільськогосподарського виробництва і пов'язаної з нею іншою діяльністю, що здійснюється власними силами членів фермерського господарства або із застосуванням найманих працівників при використанні земельних ділянок, які належать фермерському господарству на праві власності, як юридичній особі, або (і) земельних ділянок, що належить членам даного господарства на праві приватної власності, а також земельних ділянок, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди та майна, що належить фермерському господарству на праві приватної власності та/або членам господарства на праві спільної сумісної власності (якщо інше не передбачено угодою між ними). Фермерське господарство може бути створено однією особою.
9. Обґрунтовується, що Земельний кодекс України не містить прямої вказівки стосовно того із якої категорії земель надаються земельні ділянки для ведення фермерського господарства, тому існує необхідність внесення змін до Земельного кодексу України, виклавши п. 3 а) статті 22 в наступній редакції: „а) громадянам – для ведення особистого селянського господарства, фермерського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва”.
Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості обґрунтувати концептуальні підходи до вирішення теоретичних проблем правових засад використання земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; створюють теоретичну основу для вдосконалення законодавства, що регулює використання земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Наукові розробки, рекомендації та висновки дисертації можуть бути використанні у подальшому вдосконалені земельного та аграрного законодавства, при внесені змін до Земельного кодексу України та інші нормативно-правові акти, при застосуванні земельного та аграрного законодавства в галузі реалізації правовідносин по використанню земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, при розгляді земельних спорів. Положення дисертації можуть бути також враховані при розробці навчальних посібників і методичних матеріалів, при викладанні курсу земельного та аграрного прав, у науково-дослідній роботі, а також у практичній діяльності при використанні земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Апробація результатів дисертації.
Окремі положення дисертації були апробовані на: II Міжнародній науково-практичній конференції „Регіональні проблеми розвитку агропромислового комплексу України: сучасний стан і перспективи вирішення” (м. Київ, 18-19 березня 2002 року); Міжнародній конференції „Регіональні екологічні проблеми” (м. Київ, 2002); Міжвузівський науково-практичній конференції молодих науковців „Проблеми захисту прав громадян у процесі земельної реформи в Україні” (м. Лівів, 2003).
Публікації. Основні положення дисертації відображені у наступних публікаціях:
1. Беженар Г.М. Поняття і ознаки приватного підсобного господарства громадян України // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць. - Вип. 10-11. – Одеса: Юридична література, 2001. – С. 479 – 484.
2. Беженар Г. Приватне підсобне господарство та селянське (фермерське) господарство: спільне та відмінність // Актуальні проблеми держави і права: Збірник наукових праць. - Вип. 12. – Одеса: Юридична література, 2001. – С. 346 – 349.
3. Беженар Г.М. Використання земель сільськогосподарського призначення, громадянами, які ведуть особисте селянське господарство, для товарного сільськогосподарського виробництва // Матеріали II Міжнародної науково-практичної конференції «Регіональні проблеми розвитку агропромислового комплексу України: сучасний стан і перспективи вирішення». 18 – 19 березня 2002 року. Київ: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка юридичний факультет. – 2002. – С. 115 – 116.
4. Беженар Г.М. Фермерські господарства України: шляхи встановлення та розвитку // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2002. – № 2. – С. 175 – 179.
5. Беженар Г.М. Поняття та ознаки приватного підсобного господарства громадян України // Актуальні проблеми держави і права: Збірник наукових праць. - Вип. № 11. - Одеса: Юридична література, 2001. – С. 340 – 342.
6. Беженар Г.М. Земельні правовідносини у фермерських господарствах // Регіональні екологічні проблеми: Збірник наукових праць. – К., 2002. – С. 253 – 254.
7. Беженар-Єрмілова Г.М. Реалізація Закону України „Про особисте селянське господарство” // Тези доповідей, виступів, повідомлень на міжвузівській науково-практичній конференції молодих науковців «Забезпечення законності у сфері земельних правовідносин». 26 вересня 2003 року. Львів: Львівський інститут внутрішніх справ при НАВС України. - 2003. – С. 97 – 99.
8. Єрмілова Г.М. Правове регулювання використання земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2003. – № 3. – С. 98 – 104.
9. Беженарь А. М. Правовое регулирование арендных отношений в сельском хозяйстве // Аграрное, земельное и экологическое право Украины. Особенные части учебных курсов. – Х.: ООО «Одиссей», 2001 - С. 51-75.
10. Беженарь А.М. Правовой режим земель лесного фонда // Земельное право Украины: Учебное пособие. – К.: Истина, 2002. – С. 344 – 362.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Здійснене в даній дисертаційній роботі комплексне дослідження правового регулювання використання земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в Україні дозволило зробити такі висновки:
- Основними причинами, які не дозволили забезпечити стабілізацію сільського господарства і отримати очікувані позитивні результати, є: відсутність обґрунтованих концептуальних підходів у формуванні аграрної політики на селі, системних підходів у законотворчій діяльності і несвоєчасне прийняття законів та інших нормативно-правових актів щодо реформування і розвитку аграрної галузі, неналежне виконання прийнятих законодавчих актів місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, недосконалість процедур набуття громадянами прав на землю та майно відсутність механізмів державного регулювання аграрного ринку та підтримки цін на основні види сільськогосподарської продукції, ліквідація спеціалізованої банківської структури в аграрному секторі, відсутність прийнятної кредитної політики в галузі, запізніле запровадження стимулюючої податкової політики, ігнорування Кабінетом Міністрів України проведення своєчасного фінансування галузі агропромислового комплексу у визначених законодавством обсягах і особливо у фінансуванні заходів соціального розвитку села, відсутність середньо - та довгострокового кредитування, дієвих економічних механізмів державної підтримки технічного оновлення сільськогосподарського виробництва та недосконалість системи лізингу, відсутність відповідних механізмів регулювання аграрного ринку та підтримки цін на основні види сільськогосподарської продукції, негативний вплив окремих підприємств-монополістів на діяльність сільськогосподарських товаровиробників, відсутність дієвих механізмів захисту внутрішнього ринку та заходів щодо створення сприятливих умов для експорту сільськогосподарської продукції, відсутність належного реагування з боку органів державної виконавчої влади, прокуратури та інших правоохоронних органів, органів місцевого самоврядування на порушення законодавства з питань реформування земельних і майнових відносин та їх попередження; неврахування податковими, судовими органами і кредиторами специфіки реформування аграрного сектора і масове вилучення ними орендованого новоствореними сільськогосподарськими підприємствами майна громадян, недосконалість управління галуззю через відсутність чіткої вертикалі органів державної влади щодо здійснення аграрної реформи.
- З правової точки зору, найбільш правильним слід вважати термін „сільськогосподарські землі”, який широко використовується у більшості країн світу, а не „землі сільськогосподарського призначення”.
- Під сільськогосподарськими землями слід розуміти найбільш суспільно цінну категорію земель, які за природними властивостями ґрунтів (родючістю) здатні бути основним засобом для вирощування сільськогосподарських культур (зерна, овочів тощо), за умов їхнього раціонального використання, а також для ведення тваринництва та інших сільськогосподарських галузей.
- В законодавстві може використовуватися і термін „землі, придатні для потреб сільського господарства”. Це наприклад, землі для будівництва, тваринницьких приміщень, інфраструктури села тощо.
- Оскільки сільськогосподарські угіддя – землі, безпосередньо використовувані для вирощування сільськогосподарської продукції, то найбільше значення для них мають якісні характеристики, з метою збереження яких у земельному законодавстві повинні бути спеціальні норми, що передбачають їх винятково посилену правову охорону.
- Прийнятним було б визначення поняття „сільськогосподарські угіддя” як важливішої складової земель сільськогосподарського призначення, що внаслідок особливих властивостей (властивість родючості) використовується як головний та незамінний засіб виробництва у сільському господарстві для вирощування сільськогосподарських культур і належить посиленій правовій охороні.
- Чинне законодавство України не тільки не визначає поняття сільськогосподарських угідь, але й не виділяє чітко норми, які забезпечують особливу охорону даної категорії земель.
- У Земельному кодексі України бракує критеріїв віднесення сільськогосподарських угідь до тих чи інших видів, хоча вони мають надзвичайно важливе значення, оскільки плата за землю встановлюється залежно від видів сільськогосподарських угідь, а отже помилкове використання критеріїв може призвести до неправильного обчислення плати за землю, порушення стимулюючого механізму раціонального використання земель.
- Помилковим є вживання терміну „угіддя” стосовно господарських шляхів і прогонів, земель під господарськими будівлями і дворами, яке застосовується в Земельному кодексі України.
- Сільськогосподарські угіддя можуть використовуватись для виробничих сільськогосподарських потреб, завдяки їх природним властивостям. Таких властивостей їм надає їхня якісна характеристика, що зумовлюється функціональною дією гумусу – органічною складовою ґрунтів. З огляду на це помилковим є вживання терміну „угіддя” стосовно господарських шляхів і прогонів, земель під господарськими будівлями і дворами, яке застосовується в Земельному кодексі України. Тому пропонується внести зміни до Земельного кодексу України, виклавши ч. 2 Пропонується внести зміни до Земельного кодексу України, виклавши ч. 2 б) ст. 22 в такій редакції: „б) земельні ділянки, зайняті сільськогосподарськими об’єктами (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо)”.
- Закон України „Про оренду землі” в редакції 2003 року треба доповнити положенням згідно з яким орендарями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути тільки юридичні особи, установчими документами яких передбачено здійснення даного виду діяльності, а також фізичні особи, які мають кваліфікацію чи досвід роботи в сільському господарстві.
- Слід розширити коло суб'єктів, які можуть займатися товарним сільськогосподарським виробництвом шляхом створення та ведення фермерського господарства та сільськогосподарського виробничого кооперативу, дозволивши іноземним фізичним та юридичним особам, особам без громадянства здійснювати дану діяльність. Тим паче, що в ні Законі „Про оренду землі” ні в Земельному кодексі не має заборони відносно того, що орендарями земель сільськогосподарського призначення можуть виступати дані суб’єкти.
- Існують розбіжності між Земельним кодексом України та Законом „Про оренду землі” відносно того хто може бути орендарем земельних ділянок. Земельний кодекс треба доповнити положеннями згідно з якими, орендарями земельних ділянок можуть бути: районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України, сільські, селищні, міські, районні та обласні ради, Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах повноважень, визначених законом.
- Згідно з новою редакцією Закону „Про оренду землі” земельна частка (пай) не відносяться до об’єктів оренди, що є логічним, тому, що відповідно до законодавства земельна частка (пай) – це умовна земельна ділянка, розмір якої визначений в умовних кадастрових гектарах.
- Надання в користування земельної частки (паю) можливо тільки за умови, що орендарем буде виступати сільськогосподарське підприємство членом якого є власник сертифікату на право на земельну частку (пай). Орендарем земельної частки (паю) не може бути будь-який інший суб’єкт аграрних правовідносин (юридична, фізична особа), тому що ні сільськогосподарське підприємство, членом якого є власник сертифікату ні сам громадянин не знають де само знаходиться земельна частка (пай), право на відведення якої він має. Крім того особа не може передати іншій особі більше прав, ніж має сама.
- Не зовсім вірно, при наданні в користування земельної частки (паю) укладати договір оренди, тому що, на наш погляд, в даному випадку йдеться про угоду відносно відстрочення реалізації громадянином – власником сертифіката на право на земельну частку (пай) свого права вимоги на відведення земельної ділянки в натурі на основі земельної частки (паю).
- В Законі „Про оренду землі” закріплено, що громадяни-власники сертифікатів на право на земельну частку (пай) мають право укладати договори оренди земель сільськогосподарського призначення. З цим положенням важко погодитися, так як об’єктом договору оренди земельної ділянки є виділена в натурі земельна ділянка, межі якої встановлені на місцевості і право на яку підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку, а не земельна частка (пай).
- Потрібно внести зміни до Розділу IX Закону „Про оренду землі” виклавши перший абзац в такій редакції: громадяни – власники сертифікатів на право на земельну частку (пай) до виділення їм в натурі (на місцевості) земельних ділянок мають право укладати угоди відносно відстрочення реалізації громадянином – власником сертифіката на право на земельну частку (пай) свого права вимоги на відведення земельної ділянки в натурі на основі земельної частки (паю) з тим сільськогосподарським підприємством членом, якого він являється.
- Відповідні сільські, селищні, міські ради чи районні державні адміністрації не мають право передавати в оренду нерозподілені (невитребувані) земельні частки (паї), тому що згідно з Законом України „Про оренду землі” вони не можуть бути орендодавцями земельних часток (паїв). У разі укладання такого договору на строк до моменту отримання власниками сертифікатів на право на земельну частку (пай) державних актів на право власності на земельну ділянку під загрозою опиняються інтереси тимчасового орендаря (наприклад, весною землю обробив і засіяв орендар, а восени з’явився власник, який вирішив скористатися своїми правами власника). При укладанні даного договору обмежуються права власників земельних часток (паїв), зокрема, вони позбавляються права реалізувати свої правомочності аж до отримання державного акта.
- Власників земельних часток (паїв) чи їхніх спадкоємців, які не взяли участь у розподілі земельних ділянок, слід повідомляти не про результати проведеного розподілу земельних ділянок, а слід отримати їх згоду на це проведення в разі якщо їх місцезнаходження відомо.
- Положення Господарського кодексу, Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, Порядку реєстрації договорів оренди землі суперечать Закону України „Про оренду землі”. Слід привести ці нормативно-правові акти у відповідність до Закону України „Про оренду землі”, тому що земля це спеціальний об’єкт, правовідносини з приводу оренди якого повинні регулюватися спеціальним Законом, яким й є Закон України „Про оренду землі”.
- Застосування юридичними особами такого способу придбання права приватної власності на землю, як внесення земельних ділянок їх засновниками у статутний фонд, є дещо обмеженим. Незважаючи на те, що це обмеження поширюється тільки на господарські товариства і стосується тільки громадян, тому що тільки вони мають право на земельну частку (пай), воно є мало обґрунтованим. Тим більше, що згідно зі статтею 86 Господарського кодексу України вкладами учасників за засновників господарських товариств можуть бути право користування землею, при цьому право власності не переходить до господарського товариства.
- Не зовсім вірно використовувати термін „власники земельних часток (паїв)”, більш коректно вживати термін „власники сертифіката на право на земельну частку (пай)”.
- Земельну частку (пай) не можливо вилучити для суспільних потреб. Можливо вилучити тільки виділену земельну ділянку в натурі, а не умовну земельну ділянку, якою являється земельна частка (пай).
- З правової точки зору, особисте селянське господарство – це особлива форма організації за власною ініціативою господарської, особистої та трудової діяльності, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з застосуванням при необхідності найманої праці на земельній ділянці, що знаходиться на праві власності та (або) на умовах оренди у осіб які ведуть дане господарство, пов’язана з виробництвом, переробкою і реалізацією сільськогосподарської продукції, наданням послуг з використанням майна членів особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму з метою отримання основних прибутків для осіб не зайнятих в суспільному виробництві, і додаткових - для осіб працюючих на підприємствах, організаціях, установах, або які мають право на отримання пенсії.
- На наш погляд, неможливо стверджувати відносно всіх особистих селянських господарств, що діяльність, пов’язана з веденням даного господарства, не відноситься до підприємницької.
- Відповідно до визначення поняття особистого селянського господарства – це господарська діяльність, а дану діяльність мають право здійснювати тільки суб’єкти господарювання (юридичні особи або фізичні особи - підприємці), то по-перше, або ОСГ це юридична особа (що випливає з аналізу деяких статей Закону „Про особисте селянське господарство”), або особи, які ведуть дане господарство є підприємцями, інакше це не може бути господарською діяльністю.
- В законодавстві відсутнє визначення поняття “надлишки сільськогосподарської продукції, вирощеної в особистих селянських господарствах”. Тому, на наш погляд, неможливо встановити скільки реалізується продукції даного господарства, надлишки це чи ні. Поки це не врегульовано законодавчо, члени ОСГ самостійно будуть визначати, яка частина, виробленої в їх господарстві продукції складає надлишки. Це може бути й більша частина виробленої (вирощеної) в даних господарствах продукції.
- Необхідно розмежувати діяльність громадян, які ведуть особисте селянське господарство, на таку яка має ознаки підприємницької діяльності і на таку, що не має таких ознак.
- Обмеження розміру земельної ділянки особистого селянського господарства двома гектарами суперечить положенням Земельного кодексу України, тому що згідно з останнім це відноситься до земельних ділянок, які передаються безоплатно із земель державної або комунальної власності для ведення вказаних господарств.
- З аналізу Закону „Про особисте селянське господарство” випливає, що земельні ділянки, які використовуються для ведення ОСГ можуть бути не більше 2 гектарів разом з орендованими земельними ділянками. Це також суперечить Земельному кодексу і Закону України «Про оренду землі», так як в даних нормативно-правових актах не має положень відносно обмеження розміру орендованих земельних ділянок.
- Положення Закону „Про особисте селянське господарство” вимагають доопрацювання, тому що в даному Законі міститься положення, які суперечать нормам Земельного кодексу, Закону України «Про оренду землі», правове положення особистих селянських господарств, на наш погляд, визначене не повністю, визначення даних суб'єктів не розкриває суті і ролі особистих селянських господарств в цей час.
- Кожний член ОСГ має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками спільної часткової власності, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки - вимагати відповідної компенсації.
- Кожний член особистого селянського господарства відповідно до розміру своєї частки має право на доходи від використання спільної земельної ділянки, відповідає перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільною земельною ділянкою, і повинен брати участь у сплаті податків, зборів і платежів, а також у витратах по утриманню і зберіганню спільної земельної ділянки. Кожен з членів ОСГ має право відчуження своєї частки іншій особі. Але інші члени даного господарства мають переважне право купівлі частки у спільній частковій власності на земельну ділянку відповідно до закону. На нашу думку, Закон “Про особисте селянське господарство” слід доповнити наведеними вище положеннями.
- Потрібно закріпити в Законі „Про особисте селянське господарство”, що в випадках, якщо земельна ділянка, яка була власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилася у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, вона може бути визнана судом спільною сумісною власністю подружжя.
- Закон “Про особисте селянське господарство” недостатньо регулює земельні правовідносини в даному господарстві, хоча саме вони є провідними в його діяльності.
- Пропонується виділяти три групи ОСГ: 1) господарства переважно натуральні споживчого характеру, в яких земля, як засіб виробництва використовується для виробництва продукції, яка в основному споживається самими громадянами, які ведуть ОСГ. І тільки незначні залишки цієї продукції реалізуються, з метою отримання прибутків; 2) відносно великі з рівнем товарності понад 75%. Даний тип особистих селянських господарств характеризується високою інтенсивністю його ведення і практично вся вироблена в даному господарстві продукція має товарний характер; 3) середні, що займають проміжне становище між першою і другою групою.
- У випадку коли у громадянина є земельна ділянка надана йому для ведення особистого селянського господарства в розмірі 2 гектари, орендована земельна ділянка розмір, якої не обмежений і крім, цього він ще може придбати земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею до 100 гектарів доход від реалізації вирощеної на даній земельній ділянці продукції не буде обкладатися податком згідно з Законом „Про податок з прибутку фізичних осіб”, так як дана ділянка не була збільшена в результаті отриманої в натурі (на місцевості) земельної частки (паю).
- Існування сьогодні особистих селянських господарств - необхідна умова, яка відіграє позитивну роль. На макрорівні ОСГ позбавляють державу необхідності надання робочих місць, поглинають надлишок робочої сили на ринку праці, закріплюють людей на селі, мають значний соціальний ефект, даючи життєздатну форму зайнятості бідним прошаркам населення. На мікро рівні - забезпечують роботою населення, створюють умови для прояву економічної активності і можливість самим заробляти на прожиття.
- Жодна стаття Земельного кодексу не містить вказівок про те, земельна ділянка якого розміру передається у власність або надається в користування громадянам для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
- В Земельному кодексі відсутні положення відносно розмірів земельних ділянок, які можуть надаватися безоплатно із земель державної або комунальної власності громадянам для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в межах норм безоплатної приватизації.
- Земельний кодекс України необхідно доповнити положеннями, які стосуються: правового статусу громадян України, іноземних громадян і осіб без громадянства, які займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва; розмірів земельних ділянок, що надаються громадянам безоплатно, для вищезгаданої мети.
- В Земельного кодексу не зазначається, в якому конкретно вимірі (стаж, посада, чи інша робота тощо) визначається наявний та достатній досвід роботи потенційного покупця у сільському господарстві. Не визначено також, хто повинен дати висновок про наявність такого досвіду, сільськогосподарської освіти та факту зайняття товарним сільськогосподарським виробництвом.
- Пропонуються визначення фермерського господарства – це самостійний, добровільно створений суб’єкт аграрних правовідносин, що є юридичною особою, створений з метою зайняття підприємницькою діяльністю в сфері товарного сільськогосподарського виробництва і пов'язаної з нею іншою діяльністю, що здійснюється власними силами членів фермерського господарства або із застосуванням найманих працівників при використанні земельних ділянок, які належать фермерському господарству на праві власності, як юридичній особі, або (і) земельних ділянок, що належать членам даного господарства на праві приватної власності, а також земельних ділянок, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди та майна, що належить фермерському господарству на праві приватної власності та\або членам господарства на праві спільної сумісної власності (якщо інше не передбачено угодою між ними). Фермерське господарство може бути створено однією особою.
- З положень Земельного кодексу випливає, що іноземні громадяни й особи без громадянства можуть використовувати землі сільськогосподарського призначення на умовах оренди. Тому, на наш погляд, не зовсім зрозуміло, чому ФГ не може бути створено даними суб'єктами, адже фермерське господарство може бути створено і на орендованих землях.
- Земельний кодекс України не містить прямої вказівки стосовно того із якої категорії земель надаються земельні ділянки для ведення фермерського господарства. Пропонується внести зміни до Земельного кодексу України, виклавши п. 3 а) статті 22 в наступній редакції: „а) громадянам – для ведення особистого селянського господарства, фермерського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва”.
- Проходження професійного відбору є необхідним тільки при створенні даного господарства. Дана умова не стосується випадків відчуження земельних ділянок фермерського господарства та успадкування фермерського господарства. На наш погляд, це не зовсім вірно, так як успадкувати чи купити земельні ділянки фермерського господарства, може особа, яка не має досвіду роботи в сільському господарстві чи сільськогосподарської освіти.
- Слід внести зміни до Закону „Про фермерське господарство” відносно того, що для громадян, які отримали земельні паї в натурі при реформуванні КСП, виготовили Державні акти на право приватної власності на землю і побажали самостійно вести фермерське господарство і підготували всі необхідні документи для державної реєстрації у місцевій раді, як юридичної особи не треба проходити професійний відбір.
- Положення Закону “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців”, які стосуються державної реєстрації фермерських господарств необхідно привести у відповідність до Земельного кодексу та Закону України “Про фермерське господарство”.
- Необхідно викласти п. 3 (а) ст. 8 Закону „Про фермерське господарство” в наступній редакції: „статут фермерського господарства та / або установчий договір про створення фермерського господарства”. Тому, що не зовсім зрозуміло, як можна для державної реєстрації даного господарства подати статут і установчий договір у разі коли фермерське господарство створено однією особою.
- Для організації виробництва велике значення мають 4 основні характеристики земельних угідь фермерського господарства: місце розташування і конфігурація ділянки даного господарства; топографія місцевості; особливості ґрунту і обмеженість земельних ресурсів. Кожна з них прямо або побічно впливає на прибуток, який отримує господарство, а також на вирішення питань організації господарства.
- Обґрунтовується думка, що реформування відносин власності на землю в недержавних сільгосппідприємствах у процесі їх реструктуризації в кінцевому підсумку призвело до повернення приватизованих земель у державну власність.
- З порівняльного аналізу статті 1 Закону „Про сільськогосподарську кооперацію” та статті 2 Закону „Про кооперацію” можна зробити висновок, що не обов’язково бути товаровиробником, щоб створити виробничий кооператив. Не зовсім зрозуміло, чому в іншим галузях не висувається така вимога для тих хто бажає створити виробничий кооператив, на відміну від сільського господарства.
- Юридично непослідовною є норма статті 10 Закону України „Про сільськогосподарську кооперацію” відповідно до якої членство в кооперативі припиняється у випадку “несхвалення загальними зборами рішення правління (голови) про прийняття до кооперативу”, оскільки членство в кооперативі повинно виникати за рішенням вищого органу управління, а отже в даному випадку воно ще не настало, а тому й не може припинятися.
- Необхідно привести положення Господарського кодексу, Закону “Про сільськогосподарську кооперацію” і Закону України “Про кооперацію”, які регулюють підстави припинення членства в кооперативі у відповідність один до одного.
- Сільськогосподарський виробничий кооператив відноситься до підприємств приватної власності.
- При передачі земельної ділянки в пайовий фонд кооперативу укладається договір оренди землі.
- Член кооперативу може передати належну йому земельну ділянку кооперативові або як пайовий внесок, з одержанням дивідендів при відповідних результатах його діяльності, або ж у користування (оренду) за певну плату. В останньому випадку вартість земельної ділянки не включається до пайового фонду кооперативу і майнових паїв його членів. Це два різних способи побудови відносин кооперативу зі своїми членами з приводу використання переданих йому земельних ділянок, що бажано чітко відобразити в Законі “Про сільськогосподарську кооперацію” та в Законі “Про кооперацію”.
- В Законі “Про сільськогосподарську кооперацію” не врегульовані земельні правовідносини в цих кооперативах, а просто зазначено у ст. 22, що дані правовідносини регулюються Земельним кодексом та Законами України. На жаль Земельний кодекс цього теж не зробив. Статтю 28 ЗК «Земельні ділянки сільськогосподарських підприємств» не можна вважати такою, що забезпечує належне і повне правове регулювання режиму земель в сільськогосподарських кооперативах.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Послання Президента України до Верховної Ради України «Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000 - 2004 роки» від 23.02.2000 року // Юрист-плюс: Комп’ютерна база нормативно-правових актів України. – Випуск 45. – квітень 2000 р.
2. Постанова Верховної Ради Української РСР "Про земельну реформу" від 18 грудня 1990 р.// Відомості Верховної Ради України. – 1991. -№ 10. - Ст.100.
3. Закон України "Про форми власності на землю" від 30 січня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 18 - Ст.225.
4. Земельний кодекс України в редакцій від 13 березня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 25. - Ст.354.
5. Постанова Верховної Ради України "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі" від 13.03.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. -№ 25. - Ст.355.
6. Закон України "Про підприємництво" від 07.02.1991 // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 14. - Ст.168
7. Закон України "Про підприємства в Україні" від 27.03.1991 // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 24 - ст.272.
8. Закон України "Про господарські товариства" від 19.09.1991 // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 49. - Ст.682.
9. Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" від 20.12.1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 14. - Ст.186.
10. Закон України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" 14.02.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 20. -Ст.272.
11. Закон України "Про плату за землю" від 03.07.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 38. - Ст. 560.
12. Закон України „Про сільськогосподарську кооперацію" від 17.07.1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1997. - № 39. – Ст.261.
13. Декрет Кабінету Міністрів "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" від 17.05.1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993 - № 27. - Ст.293.
14. Закон України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" від 10.07.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 41. - Ст. 188.
15. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. - Ст. 141.
16. Земельний кодекс України від 25.10.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. - № 3-4. - Ст.27.
17. Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України у 2000 році» від 03.06.2001 р // Юрист-плюс: Комп’ютерна база нормативно-правових актів України. – Випуск 54. – серпень 2001р.
18. Андрейцев В.І. Земельна реформа в Україні: проблеми соціально-правових гарантій // Правові засади земельної реформи і приватизації земель в Україні: Навч.-практ. посіб. – К.: Істина, 1999. – С. 21-25.
19. Андрейцев В.І. Земельна реформа: деякі уроки та шляхи вдосконалення // Правові засади земельної реформи і приватизації земель в Україні: Навч.-практ. посіб. – К.: Істина, 1999. – С. 25-27.
20. Андрейцев В.І. Земельна реформа і приватизація земель: проблеми правового забезпечення // Правові засади земельної реформи і приватизації земель в Україні: Навч.-практ. посіб. – К.: Істина, 1999. – С. 27-32.
21. Андрейцев В.І. Земельна реформа і право: досягнення і проблеми // Правові засади земельної реформи і приватизації земель в Україні: Навч.-практ. посіб. – К.: Істина, 1999. – С. 17-20.
22. Андрейцев В.І. Поняття земельної реформи та її юридичне значення // Правові засади земельної реформи і приватизації земель в Україні: Навч.-практ. посіб. – К.: Істина, 1999. – С. 13-16.
23. Будзилович І., Юрченко А., Перший Земельний кодекс України та проблеми сучасного земельного законодавства (до 75-річчя прийняття Кодексу) // Право України. – 1998. - № 2. – С. 93- 98.
24. Быстров Г.Е. Земельная реформа в России: правовая теория и практика // Гос-во и право. – 2000. - № 4. –С. 46-58.
25. Мирошниченко А. Право собственности и процесс земельного реформирования в Украине // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. - № 8. – С. 60-66.
26. Голиченков А.К., Козырь М.И. Концепция развития земельного законодательства России // Вестник Моск. Ун-та. – Сер. 11, Право. – 1995. - № 4. – С. 48 – 55.
27. Гуревський В.К. Право приватної власності громадян України на землі сільськогосподарського призначення: Монографія. – Одеса: Астропринт, 2000. – 136 с.
28. Иконицкая И.А. О частной собственности на землю // Сов. гос-во и право. – 1991. - № 6. – С. 12-29.
29. Каракаш І. Земельна реформа і реорганізація колективних сільськогосподарських підприємств // Право України. – 1998. - № 12. - С. 58-61.
30. Козырь М.И. Аграрная реформа и развитие организационно-правовых форм сельскохозяйственного производства в России // Гос-во и право. – 1994. - № 3. – С. 70-81.
31. Титова Н. Новий Земельний кодекс України: екологізація його норм // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2002. - №7. – С. 94-96.
32. Чубуков Г.В., Погребной А.А. Право частной собственности крестьянина-фермера // Гос-во и право. – 1993. - № 7. – С. 61-70.
33. Шульга М.В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях. – Харьков: Консум, 1998. – 224 с.
34. Носик В.В. Правовое регулирование рационального использования земель сельскохозяйственных предприятий АПК (на материалах УССР): Автореф. дис… канд. юрид. наук:12.00.06 – К.,1986 – 23 с.
35. Янчук В.В. Правовой режим пахотных угодий (на материалах Украинской УССР): Автореф.. дис... канд. юрид. наук: 12.00.06 – М., 1982. – 18 с.
36. Мунтян В.Л. Правовые проблемы рационального природопользования: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.06. – Х., 1975. – 19 с.
37. Мунтян В.Л. Деякі актуальні проблеми правового регулювання земельних відносин в Україні // Що робити? – 2001. - № 7-8. – С. 8-10.
38. Шемшученко Ю.С. Правовые основы охраны окружающей среды в сельском хозяйстве. – К., 1984. – 234 с.
39. Кулинич П. Цільове призначення та цільове використання земель за новим Земельним кодексом України // Юридичний журнал. – 2002. - № 3. – С. 22 – 27.
40. Андрейцев В.І. Правові засади земельної реформи і приватизації земель в Україні: Навчально-практичний посібник. – К.: Істина, 1999. – 319 с.
41. Каракаш И.И. Право собственности на землю и право землепользования в Украине: Учебно-научное издание. – Одесса: Феникс, 2003. – 256 с.
42. Ільницька Н. Про поняття, структуру та особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення // Вісник Львів. Ун-ту. Серія юрид. 2000. Вип. 35. – С. 350-355.
43. Луняченко А.В. Землі сільськогосподарського призначення: правовий режим використання громадинами на праві власності. – Одеса: Латстар, 2002. – 180 с.
44. Аксененок Г.А. Приоритет права сельскохозяйственного землепользования и гарантии его осуществления в СССР // Сов. Гос-во и право. – 1972. - № 9. – С. 26-35.
45. Краснов Н.И., Башмаков Г.С., Самончик О.А. Правовые проблемы рационального использования земель в сельском хозяйстве // Государство и право. – 1997. - № 2 . – С. 78-79.
46. Правовое обеспечение рационального использования земли в СССР \ Краснов Н.И., Башмаков Г.С., Колбасов О.С., Кикоть В.А., Фомина Л.П. – М.: Наука, 1969. – 453 с.
47. Забелышенский А.А. Земли сельскохозяйственного назначения, их правовой режим и управление ими // Известия высших учебных заведений. Правоведение. – 1964. - № 1. – С. 109-121.
48. Иконицкая И.А. Право граждан на пользование земельными участками // Советское государство и право. – 1977. - № 1. – С. 123-127.
49. Право землепользования в СССР и его виды / под ред. Аксененка Г.А., Краснова Н.И. – М., 1964. – 365 с.
50. Быстров Г.Е. Правовое обеспечение развития личного подсобного хозяйства граждан СССР. – М., 1990. – 326 с.
51. Лебідь В.І. Правове становище особистих селянських господарств в Україні: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.06. – Київ, 2002. – 189 с.
52. Подсобное хозяйство граждан: Юридический справочник / Шемшученко Ю.С., Павлович З.А., Цемко В.П. и др.\ Отв. ред. Шемшученко Ю.С. – К.: Наукова думка, 1988. – 208 с.
53. Проценко Т.П. Проблеми права власності селянських (фермерських) господарств та особистих підсобних господарств громадян і порядок їхнього вирішення // В кн.: Проблеми права власності та господарювання у сільському господарстві. Монографія / кол. авторів під ред. Семчика В.І. – К.: Ін-т держави і права ім. Корецького В.М. НАН України, 2001. – 216 с. – С. 42 – 58.
54. Середа И.Е. Право приусадебного землепользования колхозного двора. – М.: Юрид. Лит., 1964. – 72 с.
55. Статівка А.М. Примірний статут і особисті підсобні господарства колгоспників (проблемні питання) // Радянське право. – 1989. - № 12. – С. 57-59.
56. Статівка А. Аграрні перетворення і роль особистих підсобних господарств громадян // Право України. – 2000. - № 5. – С. 27-29.
57. Устюкова В.В. Личное подсобное хозяйство: правовой режим имущества / Отв. ред. Козырь М.И. – М.: Наука, 1990. – 125 с.
58. Хвасенко А.А. Правовое обеспечение развития личных крестьянских хозяйств: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.06. – Харьков, 2002. – 193 с.
59. Янчук В.З. Проблемы теории колхозного права. – М.: Юрид. лит. - 1969. – 145 с.
60. Погребной А.А. Правовое регулирование деятельности крестьянских (фермерских) хозяйств в условиях рынка. – М., 1992. – 143 с.
61. Погрібний О.О. Селянські господарства і оренда. Організаційно-правові питання. – К.: Урожай, 1992. – 192 с.
62. Проценко Т.П. Конституційні засади розвитку селянських (фермерських) господарств в Україні. – Львів, 1999. – 131 с.
63. Долинська М.С. Правове становище селянських (фермерських) господарств в Україні. – Львів, 1999. – 184 с.
64. Берлач А. Організаційно-правові та соціальні проблеми формування і діяльності селянського (фермерського) господарства // Право України. – 1998. - № 8. – С. 40-42.
65. Вовк О.М. Право громадян на землю в сільській місцевості. Автореферат канд. дис. – Харьків, 1997. – 20 с.
66. Семчик В., Погрібний О. В порядку денному – відродження селянських господарств (організаційно-правові питання) // Радянське право. – 1990. - № 11. – С. 10-15.
67. Титова Н. Фермерство в Україні: основні правові засади. Питання і відповіді. – Львів: Атлас, 1998. – 184 с.
68. Титова Н.І. Селянські (фермерські) господарства України: правове регулювання, поняття, ознаки перспективи // Право України. – 1995. - № 9-10.
69. Логуш Л.В. Фермерство у США: правові аспекти (досвід для України): Автореф. дис…канд. юрид. наук: 12.00.06. – Львів, 1994. – 19 с.
70. Дем’яненко С. Селянське господарство: організаційні основи // Економіка Радянської України. – 1991. - № 9. – С. 23-27.
71. Сокол О., Кузьмін Б. Державна підтримка і регулювання діяльності селянських (фермерських) господарств // Вісник аграрної науки. – 1995. - № 2. – С. 3-7.
72. Месель-Веселяк В.Я., Саблук П.Т. Передумови і фактори розвитку фермерства в Україні // Вісник аграрної науки. – 1993. – 2. – С. 13-17.
73. Сучасна аграрна політика України: проблеми становлення // Під ред. академіка УААН Саблука П.Т. та Юрчишина В.В. – К., 1